Вступ

Актуальність теми дослідження. Звернення до минулого для осмислення сучасного стану української нації вимагають усвідомлення тієї ролі, яку відіграли діячі культури, серед яких було й немало істориків, у виробленні провідних ідей українського буття. Стає усе більш очевидним, що історична пам’ять народу, акумульована в історіографії, виступає консолідувальним фактором, усвідомленням цілісності та спадкоємності вітчизняного історичного процесу.

У зазначеному контексті особливо показовою є постать одного з провідних ідеологів і діячів національного руху, видатного вченого – Володимира Антоновича, творчість якого знаменує цілий етап в еволюції української історичної думки. В останнє десятиліття спадщина історика переживає своєрідний ренесанс, свідченням чого є перевидання його праць, а також поява досліджень різних аспектів життя, громадсько-політичної і наукової діяльності. Результатом цього процесу є складання досить широкої літературної бази, що об’єктивно створило підстави для більш загального синтезу, насамперед в осмисленні ідейного змісту історичної концепції, методології творчості Антоновича та Київської історичної школи, визначення їхнього місця в еволюції, як національної, так і загальноєвропейської історіографії.

Вивчаючи праці Антоновича та створеної ним неформальної організації дослідників вітчизняної науки, ми повністю усвідомлюємо, що їхня наукова діяльність і творчість здійснювалась у межах відмінного від сьогодення культурного універсуму й соціуму. Відповідно в пам’ятках історичної думки зазначеного періоду знайшли розкриття різноманітні громадсько-політичні та ідейно-національні теорії.

Мета роботи полягає у комплексному дослідженні наукової спадщини одного з творців національно-демократичної концепції історії України Володимира Антоновича та його видавничої діяльності.

Об’єктом дослідження є видавничий процес в Україні, що відображає історію історичної науки як процес поєднання творчості видатних учених і колективного співробітництва у формі наукової школи.

Предметом вивчення став видавнича діяльність та комплекс писемних текстів, повністю або частково присвячених історії України, створених Антоновичем та осередком його учнів – представників Київської історичної школи.

Розділ 1. Біографічні дані та творчий шлях В.Антоновича

1.1. Біографічні дані В.Антоновича

Володимир Антонович народився 18 січня 1834 р. в містечку Махнівка (нині смт. Комсомольське, Вінницької області). Його батьком був Янош Джидай, син угорського революціонера. Хоча він носив прізвище колишнього чоловіка своєї матері Моніки, з роду Гурських, Боніфатія Антоновича. Спочатку юний Володимир отримав домашню освіту, а потім в Рішельєвському ліцеї в Одесі (1844–1848). Згодом перейшов до другої Одеської гімназії (1848–1850). В 1850–1855-х рр. навчався на медичному факультеті університету св. Володимира в Києві, а потім на історико-філологічному факультеті (1856–1860) цього ж університету. В 1860 р. під керівництвом проф. В. Шульгіна захистив кандидатську дисертацію «О торговле неграми». Він був одним із засновників Київської (старої) громади.

У 1864 р. його призначено головою Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. За час роботи в ній В. Антонович відредагував та видав дев’ять томів «Архива Юго-Западной России», документи якого стосуються історії Правобережної України XVI–XVII ст. У 1870 р. його затверджено магістром історії за дисертацію «Последние времена казачества на правой стороне Днепра (по актам 1679 по 1716 г.)». У цьому ж році ученого обрано на посаду штатного доцента Київського університету по кафедрі ро­сійської історії.

В. Антонович був засновником українських археологічних студій. Найважливіші його праці з археології – «Раскопки в стране древлян» (1893), «Археологическая карта Киевской губернии» (1895), «Археологическая карта Волынской губернии» (1901). Історик брав активну участь у роботі Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Тоді разом з М. Драгомановим видали «Исторические песни малорусского народа» (1874).

У 1878 р. захистив докторську дисертацію в Київському університеті, став ординарним професором кафедри російської історії. З 1880 р. по 1883 р. був деканом історико-філологічного факультету цього ж університету. З 1895 рр. – заслужений ординарний професор. В архіві-музеї зберігається невелика кількість архівних матеріалів, що стосуються В. Антоновича.

Так, зокрема, у фонді історика І. Каманіна, одного з учнів В. Антоновича, є стаття «Невидані спогади про В. Б. Антоновича», датована і надрукована 11 березня 1909 р. в журналі «Україна»1. Вона вийшла у світ у річницю смерті вченого. І. Каманін розкрив неоцінений внесок В. Антоновича в українську історичну науку; насамперед, як видатного археографа, котрий власним прикладом показав необхідність для істориків пошуків невідомих архівних матеріалів. У цьому ж фонді наявна світлина В. Антоновича, яку останній подарував І. Каманіну з дарчим написом на звороті.

Дослідження «Археографічні студії Володимира Антоновича» в 1925 р. написав сторик, літературознавець М. Ткаченко3. Він дійшов висновку, що внесок ученого в українську археографію дав змогу досягнути українській історичній науці європейського рівня.

У фонді літературознавця В. Герасименка наявний передрук спогадів В. Антоновича про письменника, етнографа А. Свидницького, опублікований у журналі «Зоря» за 1886 р., № 114.

Книгознавець і журналіст В. Бандрівський зробив деякі виписки з творів В. Антоновича, що зберігаються в його особовому фонді5 .

Науково-довідкова бібліотека архіву-музею має в своєжму книгосховищі колекцію прижиттєвих видань В. Антоновича, а саме: «Археологическая карта Киевской губернии» (К., 1895); «Грановщина (Эпизод из истории Брацлавской Украины)» (К., 1888); «Коротка історія козаччини»; «Монеты древнего мира» (К., 1896); «Последние времена казачества на правой стороне Днепра. По актам с 1679 по 1716 г.» (К., 1868); «Исторические песни малорусского народа» т. 1. – К., 1874).

На початку 1930-х рр. ім’я вченого було затавровано тогочасним тоталітарним режимом і віднесено до списку «буржуазно-націоналістичних істориків». Ймовірно, що саме перед тим у Центральному історичному архіві України у м. Києві функціонувала експозиція, присвячена історику. Від неї залишилося два експонати – погруддя В. Антоновича, виконаний італійським скульптором Луїджі Йоріні з нагоди 30-річчя діяльності вченого в Київському університеті (1890) на кошти українського колекціонера, збирача старожитностей, рукописної та художньої спадщини Т. Г. Шевченка В. Тарновського (молодшого), а також пам’ятний медальйон з зображенням В. Антоновича і будівлі Київського університету (1890).

1.2. Формування світогляду й становлення Володимира Антоновича як історика України

Підґрунтям поширення українофільських симпатій в оточенні Антоновича став романтизм європейського зразка з його чітко вираженою національною ідейно-філософською основою, який привів до зламів стереотипів та ідеології серед освіченої польської публіки. Епіцентром раннього польського романтизму стала Україна, де процвітала так звана “українська школа” в польській літературі. Саме її представники: Б.Залеський, М.Чайковський, А.Мальчевський, головний теоретик “демократичного українофільства” М.Грабовський та ін. –виявили свій вплив, що позитивно позначилися на характері наукової творчості Антоновича. Можна з певністю визначити “українську школу” в польській романтичній літературі за домінанту в поверненні Антоновича до українофільства.

Другим джерелом формування історичного світогляду Антоновича стала західноєвропейська історико-політична думка. Через зіставлення концептуальних ідей творчості Антоновича з працями західноєвропейських раціоналістів автор приходить до висновку, що світоглядні принципи молодого Антоновича відповідали системі громадських і національних цінностей Ж.Руссо, здекларованих у трактаті “Роздуми про самоврядування в Польщі”, який на тривалий час став одним з катехізисів польського романтизму. Окремі елементи соціальної теорії Руссо Антонович пристосував також до своєї філософії історії, стверджуючи замість ідеї деспотичної волі, котра нав’язується пасивній народній масі з боку визначних особистостей, ідею загальної волі з боку самого народу, який добивається здійснення свого громадського ідеалу.

Лише з 70-х років ХІХ століття помітний новий етап у формуванні наукового світогляду Антоновича. Студії цього періоду вигідно різняться від попередніх (особливо початку 60-х років) чіткістю узагальнень, лаконізмом формулювань, вони позбавлені гіпотетичних, апріорних конструкцій, що досить очевидна в його ранній вступній розвідці про козаків до “Архива Юго-Западной России”.

Зміна помітна і в методологічному підході, оскільки Антонович досить часто вдається до натуралізації суспільних процесів, відмови від “позаісторичних” пояснень, апелюючи до строгого єства фактів. Причина цієї метаморфози наукової творчості Антоновича пов’язана безпосередньо з використанням окремих компонентів позитивістської доктрини історичного пізнання. Специфіка сприйняття позитивістської методології Антоновичем полягала в тому, що він вивчав її не через теоретиків доктрини, а через твори найбільш впливових європейських істориків-позитивістів (І.Тен, Г.Бокль, Н.Фюстель де Куланж, А.Токвіль та ін.), не відмовляючись при цьому від своїх попередніх романтичних уподобань.

Особливо великий вплив на позицію Антоновича в українському питанні мали ідеї кирило-мефодіївців, які справили сильне враження насамперед ідеями автономізму й федералізму та поглядами на переустрій соціальних і політичних відносин східноєвропейського життя. Осмислення й прийняття ідей кирило-мефодіївців можна вважати переломним етапом у становленні національно-політичної доктрини Антоновича. Головними мотивами її є: федералізм у національній справі, демократизм, доведений до абсолюту волі індивідуума та громади, етичний і культурний ідеалізм. Маючи певну національну ідеологію, Антонович на початку 60-х років приступив до розробки історії України. Це рішення було остаточно прийняте ним під впливом видатних діячів тогочасної української історичної науки – М.Максимовича, М.Костомарова і М.Іванішева. Саме вони уособлювали в тогочасній українській історіографії напрям, що постав на основі національно-романтичного піднесення, чим взагалі характеризується українське національне відродження первісної доби.

На основі романтичного народолюбства, підкріпленого філософією шеллінгіанства і слов’янофільства, М.Максимович привніс у тогочасну українську науку кілька важливих ідей, сприйнятих і згодом деталізованих у своїх працях Антоновичем. Серед них розуміння народу як категорії, еволюція якого дає тверду провідну лінію, і є вихідним пунктом всякого історичного дослідження. Важливим положенням Максимовича, яке повною мірою було засвоєно Антоновичем, стала концепція києвоцентризму й думка про нерозривність української минувшини. Але сформулювавши ці положення, Максимович водночас не означив у своїй творчості певної національної ідеї, обмежившись простими “малороссийскими симпатиями”. Тому, на думку автора, у компоненті національної української ідеології з пристосуванням її до практичних потреб наукової діяльності Антонович у часи, коли він приступив до розробки історії України, міг спертися лише на М.Костомарова, який на початку 60-х років ХІХ століття був уже прославленим істориком. Способом зіставлення теоретичних узагальнень М.Костомарова й В.Антоновича в підрозділі стверджується думка, що від свого попередника Антонович  сприйняв теорію федералізму, ідеалізацію вічових форм давньоруської історії, підхід до української історії через призму такого явища, як козацтво, етнопсихологічну мотивацію при визначенні східнослов’янських взаємин.

Однак вирішальна роль у становленні Антоновича як історика України,  належить М.Іванішеву, під егідою якого він постав як історик-професіонал, археограф й археолог. Констатується, що такі компоненти історичної теорії Іванішева, як, скажімо, думка про тяглість народної традиції – історичний континуїтет, засудження польсько-шляхетського режиму в Україні, ідеалізація староруського громадського ладу, ставлення до історико-церковного життя та ін., знайшли продовження у творчості Антоновича.

Розділ 2. Видавнича діяльність В.Антоновича

2.1. Особливості наукової діяльностіВ.Антоновича

Наукова діяльність В. Б. Антоновича, на перший погляд, очевидна. Це увесь список його праць, наукові кабінети та музеї університету, археологічні розкопки… Однак, знову ж таки, і тут учений взяв собі за правило мінімально показувати свою лабораторію дослідження, подаючи вже готові результати часто без певних висновків, які полишав на волю читачів. Ці та інші обставини ускладнюють завдання кожного, хто намагається аналізувати науковий доробок Антоновича. Цей аналіз завжди проводився в трьох засадничих (напрямах: місце вченого в попередній і сучасній йому російській історіографії; порівняння його творчості з напрямами світової науки; вплив політичних поглядів. При цьому ті, хто більше знали Антоновича як громадського діяча, говорили, що наука для нього була другою справою; ті ж, хто знали його як ученого, вважали що саме це було його головним покликанням і принесло найбільші результати. Але майже всі дослідники погоджувалися, що громадські й наукові погляди Антоновича дужо тісно перепліталися. Саме історія була для нього вчителькою життя, із своїх історичних студій учений черпав знання про головні засади й напрями розвитку українства, його специфічні риси та потреби.

Сучасники (лише за одним винятком — Драгоманова) оцінювали його наукову діяльність дуже високо. У цьому сходилися представники різних течій, поглядів і груп. Науковий авторитет Антоновича був засвідчений обранням його членом багатьох наукових установ і товариств, а в 1902 р. Російська Імператорська Академія наук обрала його своїм членом-кореспондентом.

Спробуємо вияснити особливості творчої праці Антоновича як ученого, його місце в українській, слов’янській та загалом європейській історіографії.

Насамперед його порівнюють з істориками-україністами XIX ст. Вважається, що на відміну від народницької історіографії, наприклад, М. І. Костомарова, у Антоновича «більше критики, аналізи, об’єктивізму, більш освітлення подій і з’явищ доби, яку він малює». В його працях «вражає гармонія між ідеєю й фактом». Він не подає наперед жодної готової думки, а групує матеріал так логічно, «в такій ясній перспективі, що ідея встає перед вашими духовними очима сама… і, не вважаючи на сухий виклад, вони (факти — В.У.) заставляють читача не тільки думати, але й почувати та уявляти собі час, події й людей, про які в них іде мова» [140]. Антонович замикає в українській історіографії період етнографізму та романтизму й починає новий період, «де більше було наближення до спізнання об’єктивної істини в минулому». Один із відомих його учнів М. В. Довнар-Запольський зауважував, що В. Б. Антонович не приєднався до жодної з ідейних течій російської історіографії, «его можно скорее признать эклектиком, несколько склонным к славянофильской догме, но пролагающим в ней самостоятельные пути» [142]. Незважаючи на значне поширення ідеї вирішальної ролі особи в історії, Антонович звернув основну увагу на народні маси. Довнар-Запольський припускав вплив на вченого ідей слов’янофілів, панславізму кириломефодіївців та гміновладства польського історика Іоахима Лелевеля. Однак Антонович розглядав не суцільну масу, а різні її групи та соціальні начала, боротьба яких і витворювала цілі історичні явища та епохи. Все це було, стверджує Довнар-Запольський, «крупным шагом вперед», тому Антоновича оцінювали вже у 1909 р. як «выразителя одного из поворотных моментов в развитии русской исторической науки» [143]. Наступні покоління істориків внесли певні корективи в ці оцінки. Еклектизм був відкинутий, вірніше, змодифікований у теорію впливів. Слідом за С. Томашівським [144] більшість дослідників і сьогодні сходяться на думці, що Антонович був родоначальником позитивізму в українській історіографії. При цьому він, можливо, першим із слов’янських істориків уже на початку 1860-х років став переконаним позитивістом, коли погляди Конта, Дж. Мілля, І. Тена, Г. Спенсера ще були майже невідомі в Росії. Віра в силу людського розуму, який,пізнаючи закони природи й суспільства, підкорює їх, сприяла розвитку позитивістами нових галузей науки, зокрема археології, антропології, соціальної та національної психології тощо. Всі ці дисципліни в Україні започатковані саме Антоновичем (ідеться про належний науковий рівень). Ним було сприйняте також поняття про націю, що його обґрунтовував німецький учений-романтик Й. Гердер,— як етнічну категорію з усіма її особливими ознаками й насамперед мовою. Як уже зазначалося, Антонович замолоду студіював твори класиків європейської історіографії О. Тьєрі, Ф. Гізо, Е. Літре, А. Токвіля, Г. Бокля, Н. Фюс-Ітель де Куланжа, П. Прудона, Л. Блана та ін. На цих працях зростали його історичний світогляд та професіоналізм.

Фактично Антонович протистояв домінуючій на той час державницькій школі російської історіографії (Кавелін, Чичерін, Соловйов), яка виділяла «історичні» та «неісторичні» народи. Антонович же висував на перший план не політичні, а соціально-природничі чинники. Позитивістська теорія «факторів», яку він послідовно проводив, передбачала всебічне висвітлення ходу історичного процесу, всіх сторін і проявів життя різних соціальних верств. Антонович сприйняв також теорію Г. Спенсера про еволюційний прогресизм та історичний органіцизм, тому завжди вважав, що будь-яке порушення закономірностей еволюційного прогресу нації призводить до розладу й революцій. Завдяки проф. М. Д. Іванішеву, своєму першому наставнику, Антонович перейняв також наукові методи критичного аналізу історичних джерел, обробки актового матеріалу та ін. [145].

Вважають, що на розробку історії України спрямували Антоновича Михайло Максимович та Микола Іванішев. Певний вплив на нього мав і Микола Костомаров та його ідеї про політичний федералізм, особливу роль в історії слов’янських народів громади (общини) та віча, антинорманізм у поглядах на початок руської держави.

Розуміючи історію як відображення еволюційного розвитку народного життя, усіх його сторін, Антонович ясно усвідомлював, як важко іноді простежити зв’язок між окремими гранями того чи іншого явища або періоду і як багато історичних питань не можуть бути розв’язані без допоміжних дисциплін. Саме тому він так пильно займався антропологією, археологією, етнографією, нумізматикою тощо.

Заняття Антоновича природничими науками й медициною наклали значний відбиток на його метод дослідження й у галузі гуманітарних наук. Це сувора логічність, реалізм, відсутність будь-яких фантазій чи припущень у висновках, еволюційна послідовність і доцільність викладу матеріалу, всебічна перевірка й критика джерел.

Окрім того, досвід природничих наук навчив Антоновича вмінню чітко систематизувати й класифікувати історичний матеріал, вести порівняльний аналіз. Все це зумовило своєрідність історичних, археологічних та етнографічних розправ ученого: широта наукової постановки проблеми, вдумливе групування фактологічного матеріалу, всебічне критичне висвітлення, обгрунтовані висновки.

Таким чином, прикметними рисами Антоновича-історика були суворий документалізм (саме він заклав в українській історіографії традицію документалізму), що передбачав постійне введення нових архівних матеріалів, використання статистичних та актових даних; відхід від емоційного етнографізму; позитивізм, реалістичне насвітлення історичних процесів як проявів живого суспільного організму — нації.

О. Гермайзе назвав Антоновича першим українським істориком без національної роздвоєності, притаманної його попередникам, істориком з ясною, хай і не цілком правильною, концепцією спадкоємності історичного процесу в Україні. «Національна і демократично-народницька концепція української історії, обласництво і інтерес до внутрішньої історії… раціоналістичне і позитивістичне витолкування історичних процесів, документалізм і точність в дослідженню та ясність у формулюванню висновків — ось те нове, що вніс Антонович в нашу історіографію. І до цього треба додати, що історична цінність цього вкладу збільшувалась іще тим, що… Антоновичу вдалося першому з українських істориків оточити себе групою талановитих і працездатних дослідників, так що іще за життя міг вже Антонович бачити живе продовження своєї роботи і своїх бажань».

На терені української історії виділяється кілька основних напрямів студій Антоновича: архівні заняття і видання джерел; історичні дослідження; археологія; географія та етнографія. Розглянемо бодай коротко здобуток ученого в кожній із цих ділянок.

2.2. Характеристика видавничої діяльності В.Антоновича

Антонович активно сприяв діяльності українських гуртків у вищій та середній школі, українській видавничій справі та розповсюдженню української книги. «Лише такі способи української праці, та й то з великим обмеженням і небезпекою, були у той час можливі,— твердив О, Лотоцький.— Всі ж інші полягали в таємній пропаганді серед селян та робітників, пропаганді здебільшого бунтарській. До цих останніх способів В. Б. не був здатний вже навіть з огляду на свій вік похилий, і за це в останні літа життя довелося йому зазнати прикрих докорів від молодшої генерації… вже за кілька літ до його смерти в дуже поважному віці»[76; 173].

Наприкінці XIX ст. Антонович був дуже занепокоєний виникненням різних політичних партій та груп, які займалися теоретизуванням і тим відмежовувалися від народу, його потреб та рівня розвитку породжуючи своєрідний політичний аристократизм закритого типу (нелегальні організації). Натомість він продовжував закликати до створення неформальних легальних гуртків для культурно-освітньої та наукової роботи. Антонович тримався думки, що революційні рухи не за всіх умов є корисні і часто «гальмують поступовий розвиток національно-культурного співчуття та руйнують здобуті еволюційним поступом культурні здобутки тощо». Своєму кращому учневі М. Грушевському він радив менше встрявати в боротьбу різних українських груп у Галичині й більше займатися наукою: «Без всякого сумніву, мені далеко симпатичніша Ваша діяльність свічника і наукового діяча, і гадаю, що тоже висилки на організацію групи… знідять Вам марно багато часу і нервів… в результаті ж вийде дурниця» [7; 404].

Антонович вважав, що соціальне життя народу формується згідно з провідною ідеєю цього народу, а також відповідно до рівня його свідомості, культури й освіти. Звідси вчений був переконаний, що лише високий рівень освіти народу може сприяти найкращому втіленню провідної ідеї, в іншому випадку будь-які заходи будуть марними. У цьому пункті поєднувалися наукова праця Антоновича (висвітлення та доведення наявності провідної ідеї протягом усього історичного минулого українського народу) та його громадська діяльність (заходи щодо просвіти, піднесення культури та освіти народу) [7; 21].

Непересічне значення для історичної науки мають відшукування та публікація Антоновичем «фіксованих слідів» української людності та окремих діячів минулих епох — архівних документів. Учений збирав їх по малих і великих, державних і приватних архівах Києва, Москви, Петербурга, Львова, Кракова, Варшави, Рима. Особливе місце в його житті й творчості займала двадцятилітня праця на посаді головного редактора Комісії для розгляду давніх актів, у якій він видав дев’ять томів «Архива Юго-Западной России», де на понад 4000 сторінок було видрукувано 2220 актів (з 8000 відібраних ученим). Навіть ця проста інформація не може не вражати, особливо якщо врахувати складності архівного пошуку, відбору, копіювання та звірки документів, написаних старим письмом, різними почерками й мовами.

Окрім АЮЗР, Антонович видав значну кількість інших, головним чином наративних джерел. Це передусім літописи: 4-й том праці Самійла Величка та збірник із восьми літописів, включаючи Київський 1241—1621 рр., Межигірський 1608—1700 рр., Літопис Юзефовича 1624—1700 рр., Вітебський, Добромисловський 1648—1700 рр., Львівський кармелітський 1648—1676 рр. та ін.

У 1874 р. побачив світ «Сборник материалов по исторической топографии Киева и его окрестностей», в якому Антонович подав добірку уривків із літописів та документи за 1411—1786 рр.

Учений опублікував також чималу кількість вітчизняних та іноземних мемуарів про Україну: щоденник Станіслава Освенцима 1643—1651 рр.; записки Карла Хоєцького 1768—1776 рр.; щоденник Федора Євлашевського 1564— 1604 рр.; записки київського міщанина Божка Балики; записну книжку прилуцького полкового осавула Михайла Мовчана. Не втратило своєї цінності двотомове видання «Мемуаров, касающихся истории юга России», які Антонович підготував спільно з К. Мельник. Відомо, що готувалися до друку й наступні томи, та, на жаль, цей задум завершити не вдалося.

Заслуговує на увагу також унікальна збірка документів, більшість оригіналів яких сьогодні втрачена,— «Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год, собранные и изданные под редакцией Владимира Антоновича и Константина Козловского». Із 64 грамот 20 друкувалися з власної колекції Антоновича.

Дуже часто вчений публікував документи як додатки до своїх праць. Наприклад: 70 документів за 1700—1765 рр. долучені до розправи про чаклування і процеси проти відьом в Україні; додатками слугували й невідомий наказ гетьмана Дмитра Барабаша, витяги з заміток Яна Юзефовича, документи про долю Максима Залізняка та ін.

Авторитет Антоновича як архівіста був настільки великий, що він був залучений до складу урядової Комісії по виявленню підробних актів про дворянство у київському Центральному архіві давніх актів, яка діяла протягом І867—1892 рр.

Трудомістка праця в архівах і публікація документів для Антоновича не були самоціллю. Вони стали тією базою, що визначила всю його наукову діяльність як історика-синтетика і зумовила прикметну ознаку всіх його праць.

Розділ 3. Концептуальні ідеї творчості Антоновича та його внесок в українську історичну науку

3.1. Історичні праці В. Антоновича

Власне історичні дослідження Антоновича виглядають тематично розпорошеними. Однак це лише на перший погляд. У широкому тематичному обширі праць закладена єдина авторська концепція, яка проймає всю творчість ученого на ниві історіографії.

М. С. Грушевський визначав її як єдиний акт обжалування історичної Польщі. Йдеться про спростування ідей про «культурницьку місію», поширення західноєвропейської цивілізації, героїчну оборону українських земель від орд. При цьому Антонович «осуджував лише ту політику, яку історична Польща вела на українських землях, був ворогом панування польської шляхти над українським народом». Однак не лише ця критична ідея визначає зміст праць ученого. Він детально вивчав внутрішній лад України, намагаючись віднайти основний стрижень української історії. Таким стрижнем для всіх слов’янських народів Антонович вважав общину (громаду), власне принцип общинності, що означав рівноправність і демократичну спрямованість соціального розвитку. Ця ідея була для Антоновича провідною, ніби підсумком усього історично-народницько-романтичного напряму.

Як взірцеву модель учений розглядав общинно-вічовий устрій Давньої Русі. Литовський період він характеризував як позитивний для розвитку старих общинних начал, а польський — як час руйнування цих начал; відповідно козацькі війни стали виявом боротьби за збереження общинності соціального устрою. Ці війни відображували сутичку двох національних ідей. Однак на початку козацтво захищало свої станові права. Лише коли воно зверталося до селянства, тоді здобувало хоч і тимчасову, але перемогу. Козацька верхівка знову зводить усе нанівець, прагнучи створити нове шляхетство за польським зразком. Нові хвилі боротьби за общинні начала вчений бачить у Коліївщині та Гайдамаччині. Потребу такої боротьби — українства з польщизною, демократизму з шляхетством — як основне завдання розвитку культури й цивілізації українського народу Антонович убачав і в XIX ст.

Таким чином, Антонович створив свою єдину концепцію історії українського народу, зцементовану общинною ідеєю. О. Гермайзе назвав її демократично-народницькою й національно-українською концепцією і представляв як основну заслугу Антоновича-історика. На думку ж Б. Крупницького, Антонович не дав систематичного огляду українського історичного процесу, а лише заклав «цеглини для майбутнього будинку української історії». Справді, вчений дослідив лише окремі періоди історії середньовічної України. Зокрема, загальний погляд Антоновича на княжий період висловлений у виданих текстах двох його публічних лекцій («Киев в дохристианское время», «Киев в княжеское время») та в університетському курсі. Тут учений висуває гіпотезу про двох князів Олегів у Києві, називає часи Святослава розквітом дружинного устрою. XI ст. автор визначає як період піднесення Київської Русі, XII ст. —  розпаду і XIII ст,— занепаду. Антонович вважає, що перший період князівської доби характеризується загарбницькими походами та перевагою дружинного начала. Лише за Володимира князівське начало починає переважати і впроваджується чинник, який поєднує князя й народ, — це християнство, церковне та світське законодавство.

Унікальною і до сьогодні є праця Антоновича «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти в. к. Ольгерда», захищена як докторська дисертація. Вона подає початкову історію князівства на підставі системного аналізу літописів, корпусу документів Литовської метрики, рукописів хронографів із петербурзьких та московських архівів, іноземних джерел. Чотири роки працював учений над цим твором — ґрунтовною реконструкцією політичної історії до XV ст.

Обидва ці періоди (княжий та литовський) системно опрацьовані в літографованих курсах лекцій вченого.

Основним напрямом історичних студій Антоновича були соціальні відносини: козацтво (як суспільна сила), селянство й шляхта (як стани), міська громада, соціальні рухи, колонізаційні процеси. Увесь фактологічний матеріал, який він подавав чи публікував в окремих збірниках, був ілюстрацією до аналізу соціальних процесів, в основу яких він поклав еволюцію общини.

Общинна теорія історії України Антоновича мала певне, ідейне та історіографічне підґрунтя (Кондорсе, О. Конт, Г. Бокль, Фюстель де Куланж, Г. Спенсер та ін.). Спираючись на зазначених авторів, Антонович розглядав історичний процес як розвиток провідної ідеї, якою вважав народний дух. Історичний поступ полягає у прискоренні чи стриманні народного духу, що в свою чергу впливає на хід соціального життя народу. Важливим при цьому, на думку Антоновича, є культурний рівень народних мас (суспільний світогляд, етичні, моральні норми, релігійні погляди, політичні ідеї). З огляду на це просвіта народу, піднесення його самосвідомості та політичної активності стало головним завданням як громадської, так і наукової діяльності вченого.

Вважається, що ідея про общину як основу народного життя виникла в Антоновича у зв’язку з поглядами слов’янофілів (Аксаков, І. Беляев, О. Попов). З нею була тісно пов’язана теза вченого про органічну недержавність українців. Існують різні пояснення причин появи цієї тези.

С. Томашівський та М. Кордуба писали, що ідеалами вченого були «федералізм у політичних справах, демократизм, посунений до повної волі громад, навіть одиниць, безоглядна рівність, можливість всебічного розвитку, виключне право одиниці розпоряджатися сама собою і т. п. Усе це об’єднувало Антоновича з Драгомановим та обох — «з анархістичною школою Прудона». Б. Крупницький схарактеризував це просто: Антонович «все ставив нарід супроти держави, свій нарід супроти чужої державности». Грушевський пояснював антидержавницьку настанову вчителя трьома основними факторами: традицією української опозиції чужим державам, до яких входили українські землі; вродженою польсько-шляхетською підозріливістю й ворожістю до всякого зміцнення державної влади; опозицією державній владі, в якій «виховував» усі волелюбні елементи російський царський режим. О. Гермайзе виходив із головної ідеї Антоновича про те, що українству притаманні общинні ідеали, вічовий устрій, рівноправність; тому-то Антонович і доводив, що енергія народу спрямовувалася на відстоювання цього внутрішнього соціально-громадського, а не політично-державного устрою.

Антонович намагався простежити на усьому просторі історії України розвиток тих елементів давньоруського життя, які, на його думку, складали суть історичного процесу. В основу історичних явищ він ставив вивчення народу та його окремих верств — насамперед общини, дружини й князя, що згодом акумулювалися у два начала, які постійно боролися одне з одним — дружинно-князівське та общинне. Протягом історико-хронологічного розвитку ці два начала видозмінювали свої форми й почасти зміст, але основа залишалася. Особливо це стосується общинного компонента, який, зокрема, зберігся в козацтві, в його трьох головних рисах: прагненні до відновлення общинного начала, боротьбі з аристократією, антидержавних настроях.

Дану теорію Антонович поклав і в основу документовидавничої діяльності, формуючи окремі збірники, присвячені найвизначнішим явищам у житті українського народу та його соціальних груп.

Поряд з історичним джерелознавством важливим компонентом творчості Антоновича є дослідження історії історичної науки ХІХ століття. Однією з її центральних постатей він уважав М.Максимовича. У курсі з історії козацтва Антонович практично повністю солідаризується з його тезою, що поява козацтва зумовлена новим соціальним та економічним порядком, який відновився в Литовській державі перед Люблінською унією.

Серед своїх попередників на ниві української історіографії Антонович завжди виділяє М.Іванішева. У творчості Іванішева його приваблювали два аспекти: з одного боку, методична сторона історичного дослідження, широке впровадження самостійно відшуканих джерел, а з іншого – постановчий та ідейний характер його невеликих, але дуже змістовних праць, які визначали загальні підходи до розуміння вісьової лінії української історії.

Своєрідну концепцію розвитку українських міст на основі актового матеріалу за 1432—1798 рр. Антонович виклав у праці «Исследование о городах в Юго-Западном крае» (1869 р.). Він розглядає міста як окремі правові одиниці, як центри військової організації і як торгово-промислові осередки. Антонович виводить «город» зі старослов’янського громадського вічового центру, потім останній перетворюється на фортецю та осідок старости й починається боротьба общинних прав із польськими аристократичними тенденціями, затим місто стає торговим осередком зі спеціальними правами й пільгами і врешті зводиться лише до ринку сільськогосподарських продуктів. До кінця XVIII ст., на думку Антоновича, промислова діяльність розвивалася повільно через несприятливі обставини. Тому на ринку панував імпорт, а власна промисловість виробляла найпростішу продукцію («О промышленности Юго-Западного края в XVIII ст.», 1874 р.).

Селянству Антонович присвятив передмову до другого тому АЮЗР, де в загальних рисах показував, як польська шляхта поступово закріпачувала українське селянство, особливо з упадком на початку XVIII ст. козацтва.

Окрім соціальної історії, Антонович приділив належну увагу «обласницькому» (крайовому, регіональному) методу дослідження. На це він спрямовував багатьох своїх учнів.

Нарешті, завершуючи огляд історичних студій Антоновича, згадаємо ще про один напрямок його праці. В історіографії постулюється відхід ученого від біографічного принципу написання історії. Мабуть, не варто так однозначно підходити до цієї проблеми. Адже в популярному й сьогодні виданні “Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах» (К., 1885, вип. 2) Антоновичу належать дев’ять біографічних нарисів: про Петра Сагайдачного, Юрія Хмельницького, Саву Туптала, Івана Виговського, Павла Тетерю, Дем’яна Многогрішного, Івана Брюховецького, Михайла Ханенка, Петра Дорошенка.

Яскраву характеристику дав Антонович одному з ватажків гайдамацького руху Іванові Ґонті. Більше того, саме Антонович виступив ініціатором створення біографічного словника діячів України і залучав до його складання молодь.

3.2. Просвітницька діяльність В.Антоновича

Окрім наукових занять, Антонович активно сприяв поширенню історичних знань, небезпідставно вважаючи, що це розвиває людність, сприяє піднесенню її культурного рівня й свідомості.

Відомо, наприклад, що Антонович стояв біля витоків популярного серіалу — «Руської історичної бібліотеки», яка видавалася у Західній Україні О. Барвінським. Учений запропонував цілу програму видання з 18 томів, починаючи з праць С. Качали, М. Костомарова, Д. Іловайського, Д. Смирнова, І. Шараневича та ін. Сам він подав до 6-го тому «Историю Великого княжества Литовского» та для Наступних томів мав написати матеріал про початки козаччини на підставі нових джерел, однак останнє не встиг здійснити. Саме у виданнях РІБ, за свідченням О. Барвінського, Антонович запропонував іменник «Україна-Русь» і прикметник «українсько-руський».

Антонович був одним із засновників «Киевской Старины» (почала виходити з 1882 р.), брав участь в усіх нарадах, редагував і давав відгуки на матеріали, подавав власні статті та рецензії, добував кошти на видання.

Проте найбільшою мрією Антоновича було створення українського наукового центру — Національної Академії наук. У 1891 р. Антонович разом з іншими плекав плани перетворення львівського Товариства ім. Шевченка в Академію наук. Задля розвитку цієї інституції вчений збирався передати до Львова частину власної колекції: 1000 предметів старожитностей, близько 150 автографів, збірку документів та рукописів XVI—XVIIІ ст. Як відомо, за життя Антоновича даний проект здійснити не вдалося.

В університеті Антонович читав кілька курсів: давньоруської історії, історії Південно-Західної Русі (України), історії козацтва, історії Галицького князівства, джерела західноруської історії, руські старожитності (археологія), а також вів практичні заняття з давньоруської та південнозахідноруської (української) історії. Він, таким чином, не розпорошувався і ретельно опрацьовував ці основні курси. Особливо змістовні були виклади вченого з передмонгольського періоду руської історії, де, як свідчать колишні студенти, він давав силу критичних зауважень, дуже цікавих і вельми важливих для правдивого зрозуміння тієї чи іншої події. При тому факти й висновки подавалися з великою науковою критикою, без ризикованих гіпотез. Особливий інтерес викликали лекції Антоновича з археології; спеціальний курс із неї він викладав для студентів двох старших курсів на їхнє прохання.

Антонович часто читав лекції приватно. Серед слухачів були, зокрема, такі відомі в майбутньому науковці, як В. Данилевич, С. Єфремов, О. Лотоцький, В. Доманицький та ін.

Подібні до університетських лекції Антонович читав також на Вищих жіночих курсах. І тут він, окрім нормативних, приватно читав лекції з антропології, географії та етнографії України, історії Ірландії. М. Беренштам-Кістяківська згадувала: «Що ці лекції читано без дозволу начальства, тобто нелегальним порядком, то про них старалися не казати стороннім особам; і за ввесь час, поки їх читано, як я знаю, не було ніякого «провалу», чи то розслідування та переслідування од поліції».

Особливо підкреслимо, що тексти майже всіх курсів лекцій Антоновича збереглися в рукописах. Вони й сьогодні не втратили своєї цінності і можуть слугувати добрими навчальними посібниками.

У викладацькій діяльності Антоновича особливе значення мали практичні заняття — підготовка студентами рефератів, їхні теми «вращались в сфере изучения источников туземных и иностранных, преимущественно касавшихся Южной Руси». Кращі реферати публікувалися в «Университетских записках» та окремих збірниках. З них склалася ціла історична бібліотека.

На практичних заняттях в Антоновича студенти розбирали, читали й перекладали давньоруські пам’ятки, акти, козацькі літописи. Професор виправляв помилки і давав обширні коментарі — фактично нові знання, — вказував на нерозроблені проблеми даних джерел, визначаючи теми для самостійних робіт. Останні зачитувалися та обговорювалися на семінарі. Антонович ніколи різко не критикував їх і досить делікатно вказував на недоліки, аналізував їх причини і методи подолання, «при чому робив це з тією рідкісною м’якістю, якою він так відрізнявся у спілкуванні з усіма». Ніколи він не виступав у ролі незаперечного авторитету, не нав’язував своєї думки.

Окрім того, Антонович намагався одразу залучати своїх слухачів до наукових занять, зокрема в архівах. Водночас для бажаючих він вів заняття з палеографії, навчаючи студентів читати стару актову мову. Антонович завжди був доступним для студентів як в університеті, так і вдома (приймав до 11-ої ранку). Він постійно направляв їхню працю, давав консультації, книги зі своєї бібліотеки, архівні виписки, годинами демонстрував експонати музеїв університету, на прохання молоді проводив цілі цикли занять зі сфрагістики, геральдики, нумізматики. Щовесни вчений організовував історичні екскурсії, а влітку обов’язково брав своїх учнів на археологічні розкопки. Антонович багато працював також індивідуально з тими, хто прагнув займатися наукою, і навіть по закінченні університету кожен «міг бути впевненим, що вчитель пам’ятає його, завжди готовий надати необхідну допомогу. Зв’язки його з учнями ніколи не переривались».

Особливо підкреслимо, що вперше саме під керівництвом Антоновича велика група молодих науковців та студентів почала складати біографічний словник видатних осіб, які діяли в Україні чи в українській тематиці з найдавніших часів. Студентською працею керував учень Антоновича Гру-шевський. Матеріал було зібрано до літери 0, по 200— 300 життєписів на кожну літеру. НТШ у Львові мало видати українською мовою перший том (А—Д), а потім у Києві мав вийти російський варіант. Упорядкування тому було завершене в 1897 р., однак його редагування затяглося, матеріали застаріли і том не вийшов. Картотека була передана у Львів до НТШ.

Отож Володимир Боніфатійович Антонович був видатним українським вченим (істориком, археологом, архівістом, етнографом та географом), його громадська діяльність — це викладацька праця, просвітництво, він був одним з найдосвітченіших представників тодішнього українського руху (Дмитро Дорошенко вважав, що він фактично керував ним протягом останніх десятиліть 19 ст.), тому можна впевнено сказати, що він зробив свій і величезний внесок в діло служіння Україні. І нам у нього слід було б повчитися.

Висновки

Виходець з польського етнічно-шляхетського середовища й вихований в атмосфері польсько-українського життя, Антонович переніс громадські рефлексії свого часу на власну ідеологію. На основі соціально-політичної позиції (“хлопоманство” і республіканізм) відбувся процес пізнання ним українства та бачення перспектив подальшого розвитку національного процесу в Україні. Ідеологічні настанови, вироблені ним у процесі громадської діяльності, істотно позначилися на змісті й формах наукової праці.

Як учений, Антонович пройшов шлях від романтика до позицій науково-прагматичного осмислення історичного процесу. Еволюція його наукового світогляду має три, досить чітко виражені етапи:

Перший припадає на період юнацтва й пов’язаний з польською культурою та західноєвропейськими впливами, що мали своє підґрунтя переважно у французькому раціоналізмі ХVІІІ ст.

Другий – охоплює роки навчання в Київському університеті 50-х років ХІХ століття та початок його наукової діяльності і є відображенням романтичних уподобань. Вирішальний вплив на формування романтичних уявлень історика мав Йоахім  Лелевель та його наукова школа (А. Морачевський та ін.) у польській історіографії.

Третій, що стосується до 70-х років ХІХ століття, засвідчує сприйняття Антоновичем окремих компонентів позитивістської доктрини.

Під впливом народницьких симпатій і українофільських захоплень Антонович визначив для себе найбільш доцільні, мотивовані характером еволюції української історичної думки, спектри наукових занять. Суттєвий вплив на становлення вченого як історика України мали його попередники на ниві української історіографії: М.Максимович, М.Костомаров, М.Іванішев. Через їхню спадщину він сприйняв думки про континуїтет українського історичного процесу, ідеалізацію вічових форм давньоукраїнського громадського устрою, теорію федералізму, етнопсихологічну мотивацію при визначенні характеру історичних стосунків між слов’янськими народами. Під егідою М.Іванішева Антонович постав як історик-професіонал, археограф та археолог, запозичивши методичні навички й уміння в царині наукового світу та розпочавши чверть столітню діяльність у Київській археографічній комісії.

Аналіз наукової спадщини Антоновича засвідчує наявність продуманої історіософської системи, адаптованої ним до українського національного історичного процесу. Головним мотивом історіософських узагальнень ученого є прагнення виділити провідну ідейну лінію, навколо якої можна було б приступити до синтезу національної історії. Стверджуючи положення про демократизм української нації, Антонович прагне показати відмінності еволюції українського народу порівняно з поляками і росіянами, а отже, виділити історію України в осібну наукову галузь зі своїми методологічними принципами й специфікою дослідження.

Найважливішими здобутками Антоновича у сфері розробки національної історії є: постановка проблеми соціальної історії; відзначення корінного перевороту в суспільних стосунках, унесених польським правом в українське життя; наполягання на тісне спадкоємництво форм та основ староруського життя в пізнішому українському житті, енергійний виступ проти теорії обезлюднення українського простору в часи монгольської навали.

Головним досягненням Антоновича в науково-організаційній діяльності стала завершальна розбудова неформального академічного об’єднання дослідників української історії у рамках Київської історичної школи.

У своїй еволюції це неформальне об’єднання пройшло кілька етапів, починаючи з організаційного в 70-х роках ХІХ століття і завершуючи початком ХХ століття, коли Київська історична школа, в силу появи нових лідерів і наукових центрів перестала відігравати провідну роль в українській історіографії.

У політичній сфері підґрунтям  школи Антоновича стала ідеологія народництва, у той час як національну основу склала теорія федералізму. Методологічний ракурс дослідження адептів школи збудований як на засадах позитивістської теорії, так і на елементах суб’єктивно ідеалістичних конструкцій, що дає підставу вести мову про специфіку цієї наукової організації та визначити її осібне місце як в українській, так і загальнослов’янській історичній науці.

Результатом діяльності зорганізованого Антоновичем Київського наукового осередку було створення реальних передумов для загальнонаціонального історичного синтезу, виявом якого стала поява “Історія України-Руси” М.Грушевського.

Список використаної літератури

1. Володимир Антонович і польсько-українська конфронтація в історіографії другої половини ХІХ століття // Третя академія пам’яті професора Володимира Антоновича. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 1996. – С. 61–71.
2. Володимир Антонович: історик й організатор Київської історичної школи. – К.: Інститут історії України НАН України, 2005. – 491 с. Рецензії: Наукові записки КДПУ ім. В.Винниченка. Серія: Історичні науки. – Вип. 10. – Кіровоград, 2007. – С. 317 – 319; Український історичний журнал. – 2008. – № 1. – С. 233–235.
3. Гирич І. Володимир Антонович — автор концепту нової України [Текст] / І. Гирич // Дивослово. — 2008. — № 3 . — С. 59-62
4. Життєвий та творчий шлях В. Б. Антоновича // Український історичний журнал. – 1991. – № 2. – С. 64–76.
5. Іванко А. Б. «Подякуймо долі, що він у нас був. І — є!» (Повернення Володимира Антоновича) [Текст] / А. Б. Іванко // Історія та правознавство. — 2010. — № 30. — С. 2-8
6. Історія України в особах ХІХ – ХХ ст. – К.: Україна, 1995. – 497 с.
7. Кафедральне “вірую” Володимира Антоновича // Київська старовина. – 1992. – № 3. – С. 65–69.
8. Кіян О. Історіософія Володимира Антоновича [Текст] / Олександр Кіян // Київська старовина. — 2006. — № 3. — С. 61 — 75
9. Кіян О.І. Ідейно-політичні та методологічні позиції Київської історичної школи Володимира Антоновича [Текст] / О.І. Кіян // Український історичний журнал. — 2006. — № 2. — С. 159-174.
10. Побірченко Н. Володимир Антонович про методику викладання історії // Рідна школа. — 2002. — № 8-9. — С. 60-62
11. Слюдикова Т. Документи державних архівів м. Києва до біографії Володимира Антоновича [Текст] / Тетяна Слюдикова // Архіви України. — 2006. — № 1-6. — С. 153-164
12. Ульяновський В. «Ранній» Володимир Антонович: поза контекстами // Київська старовина. — 1999. — № 1. — С. 117-145
13. Ульяновський В. «Ранній» Володимир Антонович:Поза контекстами // Київська старовина. — 1999. — № 2. — С. 122-153
14. Формування наукового світогляду і становлення Володимира Антоновича як історика України // Академія пам’яті професора Володимира Антоновича. – К.: Видавництво КНУ ім. Т. Шевченка, 1994. – С. 5–17.
15. Ясь, Олексій. Цей загадковий «культ» громади… Інтелектуальний світ Володимира Антоновича [Текст] / Олексій Ясь // День. — 2010. — 15-16 січня. — С. 8