Вступ

Київський університет імені Тараса Шевченка — всесвітньо відомий вищий навчальний заклад. Більш як за півтора століття свого існування він став осередком, де плекалися передові ідеї та виховувалася національна інтелігенція, де волелюбний дух і визвольна боротьба українського народу здобували своїх провідників.

На сьогодні Київський національний університет імені Тараса Шевченка — це багатогалузевий навчально-науковий комплекс, який об’єднує 14 факультетів (біологічний, географічний, геологічний, економічний, історичний, кібернетики, механіко-математичний, підготовчий, радіофізичний, соціології та психологій, фізичний, філософський, хімічний, юридичний), 5 навчальних Інститутів (журналістики, міжнародних відносин, філології, військовий, післядипломної освіти), Центр підготовки та перепідготовки іноземних громадян, Центр українознавства, Науково-дослідний інститут фізіології, Ботанічний сад, Зоологічний музей, Наукову бібліотеку, Інформаційно-обчислювальний центр, Астрономічну обсерваторію, Видавничо-поліграфічний центр, Канівський державний заповідник.

Навколо змісту і спрямованості юридичної освіти суперечка точиться з того часу, як у класичних університетах почали функціонувати юридичні факультети. Юридична професія з кожним етапом соціально-економічного розвитку суспільства дедалі більше диференціюється, причому як у предметній площині (цивільне право, господарське право тощо), так і у функціональній (суд, прокуратура, слідство, адвокатура, нотаріат тощо). Це закономірний процес, бо стосунки у різних сферах правового регулювання ускладнюються, набувають неповторних специфічних рис, створюють відокремлені, характерні саме для цієї сфери ситуації, що вимагає цілеспрямованого осмислення явищ і регулювальних механізмів, створення і удосконалення конкретних і своєрідних правових теорій та вчень і, звичайно, забезпечення цих своєрідних напрямів юридичної практики.

1. Особливості впровадження Болонського процесу на юридичному факультеті

Сутність Болонського процесу полягає у формуванні на перспективу загальноєвропейської системи вищої освіти, названої Зоною європейської вищої освіти, яка ґрунтується на спільності фундаментальних принципів функціонування. Із 1998 по 2010 рік у рамках Болонського процесу відбулося багато різнорівневих зустрічей, робочих нарад, конференцій тощо. Пропозиції, які містяться у міжнародних програмах Болонського процесу, зводяться в основному до шести таких ключових позицій: уведення двоциклового навчання, запровадження кредитної системи, контроль якості освіти, розширення мобільності, забезпечення працевлаштування випускників, забезпечення привабливості європейської системи освіти [2, c.7].

На сьогоднішній день педагогічна підготовка юридичних кадрів є актуальною, адже здобуття спеціальності вищого рівня вимагає, перш за все, якісного вивчення певного набору основоположних юридичних дисциплін, а також соціально-економічних і загальноосвітніх предметів, які формують разом зі спеціальними інтелект і гармонійний розвиток фахівця — учасника суспільного виробництва. Міцна загальна юридична підготовка, як правило, згодом проявлялася в роботі. В умовах повномасштабного й обов’язкового розподілу випускників це ще якось виправдовувало себе, але в умовах ринку та поставлених у спеціальних законах додаткових і досить високих вимог до окремих професій організація навчального процесу викликає серйозні сумніви. Слід зазначити, що спеціалізації, які вводилися і вводяться зараз на старших курсах традиційних юридичних навчальних закладів, мало що змінюють у набутті готовності до виконання роботи у конкретних сферах правового регулювання. Слабкою або й зовсім ніякою є психологічна підготовка молодого фахівця до майбутньої роботи [2, с. 6].

Мова йде не про послаблення підготовки в широкому розумінні, а про удосконалення спеціалізації. Світовий досвід показує, що для підготовки висококваліфікованого юриста необхідно забезпечити системне викладання 32-35 професійно значущих основоположних дисциплін, що становить приблизно дві третини загального часу навчання. Сюди, зокрема, належать філософія, основи економічних теорій, теорія держави і права, конституційне право, цивільне право, господарське право, кримінальне право, земельне право, міжнародне право, фінансове право, різні галузі процесуального права, іноземна мова та ін. Решта — це навчальні дисципліни, які групуються за ознаками меншої вагомості в системі юридичної освіти та за конфігурацією конкретної спеціалізації, наприклад, аграрне право, місцеве самоврядування, правова статистика, судова бухгалтерія, банківське право, біржове право, транспортне право, судова психіатрія тощо. Тенденція становлення і розвитку спеціалізованих вищих навчальних закладів, викликана об’єктивними закономірностями існування суспільства, зростає. Вже працюють за відповідно відкоригованими навчальними планами спеціалізовані інститути (факультети) у вищих навчальних закладах, де постійно зміцнюється матеріальна база, удосконалюється методичне забезпечення, ведеться велика робота по підбору належних педагогічних кадрів [5, с. 132-135].

Можна стверджувати, що студента, який вислухав клієнта, проконсультував його, склав позовну заяву чи інший правовий документ і представив інтереси клієнта в суді, готують як спеціаліста не лише викладачі, але й велика кількість високопрофесійних юристів-практиків. Адже в цих випадках студент наочно перевіряє якість складеного ним документа, бачить застосування права на практиці, він спілкується з колегами по справі, іншими учасниками процесу, вступає з ними в дискусії і завдяки цьому професійно зростає. Зіткнувшись з конкретною життєвою ситуацією, він починає по-іншому сприймати право, закон. На відміну від академічної освіти, тут процес пізнання іде від практики до теорії. Студент починає замислюватися над тим, яких знань йому бракує. У нього, як правило, виникає потреба ще раз звернутися до теорії, яку він свого часу, можливо, належно не осмислив. А ефективність підготовки за допомогою такого методу — просто разюча. Саме це і дає підстави стверджувати, що «клінічна» освіта забезпечить можливість готувати саме юристів, а не просто випускників юридичних вузів з дипломами, але без навичок юридичної діяльності [6, с. 1].

На жаль, в Україні запровадження юридичної «клінічної» освіти в навчальний процес поки що нормативно не закріплено. Проте у нас, на відміну від інших країн, наявна сприятлива законодавча база для того, щоб студент міг як представник сторони, потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача брати участь у судових засіданнях, вирішуючи при цьому дві проблеми: навчальну та соціальну.

Сьогодні залишається лише розумно використати чинне законодавство та пристосувати до нього навчальний процес в юридичних навчальних закладах. І це дуже актуально, особливо в умовах, коли постало питання стандартизації освіти.

Практика адаптації випускників до умов роботи після закінчення вузу показує, що для того, щоб «запустити», перетворити випускника навіть престижного юридичного вузу у юриста, необхідний час — від одного до двох років.

Прагнення України приєднатись до Європейського освітянського простору (в дусі Болонської конвенції) зумовили пошук нових підходів до підготовки юристів за двоступеневими рівнями освіти. В зв’язку з цим велика увага в нашій державі приділялася проблемі державних стандартів вищої юридичної освіти для різних освітньо-кваліфікаційних рівнів. Значна робота проведена для зміцнення інформаційного забезпечення юридичної освіти. На сьогодні більшість вищих юридичних навчальних закладів має надійні електронні системи доступу до загальнодержавного інформаційно-правового ресурсу, регіональних банків правової інформації, користується телекомунікаційними мережами для виходу у міжнародний інформаційний простір (Інтернет) [3, c. 8].

2. Перспективи подальшого впровадження Болонського процесу

За результатами перевірок умов та виконання правил провадження освітньої діяльності юридичного профілю, які неодноразово здійснювалися Міністерством освіти та науки, виявлено такі основні недоліки:

—         здійснення випуску фахівців-юристів без проведення акредитації спеціальності «правознавство»;

—         перевищення ліцензійного обсягу прийому студентів;

—         невідповідність кількісного і якісного складу викладачів, які забезпечують викладання юридичних дисциплін, встановленим вимогам. За останні роки, у нас мало що змінилося впедагогічних технологіях, формах і методах педагогічної роботи. Тим часом світова практика і передовий досвід, відомий і у нас, розробили й удосконалили чимало освітніх технологій, на хвилі науково-технічної революції виникли і принципово нові. Серед них — створення в процесі навчання атмосфери інтересу і захопленості. Головна мета освітньої установи — підготовка високоосвічених фахівців для правової системи; головний критерій її успішної діяльності — якість випущених фахівців. Тому головна фігура в освітньому закладі — студент, курсант, слухач; і все, що робиться на кожному квадратному метрі освітнього закладу й у кожну мить його життя, має робитися заради тих, кого в ньому готують [5, c.135].

Необхідно підвищити вимогливість вузу до студентів і вимогливість студентів до самих себе. Конче необхідно підвищити практичну орієнтованість навчання в юридичному вузі. Для поліпшення якості юридичної освіти необхідно здійснити наступне:

—         юристи-освітяни і науковці мають збільшити зусилля в напрямі адаптації законодавства України, в тому числі у сфері вищої юридичної освіти, до вимог європейських і світових стандартів;

—         необхідно ретельно вивчити стан забезпечення країни юридичними кадрами з вищою освітою та потреби в них органів державної виконавчої влади, правоохоронних органів, судових органів, органів місцевого самоврядування, установ соціального захисту тощо;

— бажано розробити та затвердити перелік посад, які можуть займати випускники — фахівці з вищою юридичною освітою відповідно до освітньо-кваліфікаційних рівнів «бакалавр» і «магістр»;

— потребує більшої уваги зміцнення міжнародних зв’язків в юридичній освіті, розроблення спільних навчальних програм та інших компонентів освіти із зарубіжними вищими юридичними навчальними закладами, спрямованих на інтеграцію української вищої юридичної школи у світовий та європейський освітянський простір; є необхідність удосконалення системи післядипломної освіти шляхом перепідготовки.

Розгляньмо заходи, які можна запропонувати для взаємовигідного спільного євро-українського руху в Болонському процесі. Для цього скористаймося шістьма загальновідомими завданнями Болонської декларації, які дозволять систематизувати висвітлення шляхів подальшої взаємодії вітчизняної та європейської систем освіти.

1. Гармонізуючи національну систему кваліфікацій із загальноєвропейською, потрібно насамперед відштовхуватися від потреб національного ринку праці, зорієнтованого на культурні, соціальні, економічні, політичні та геополітичні реалії сучасної України. І лише другим кроком має бути віднаходження компромісу між потребами вітчизняного та європейського ринків праці. Адже, наприклад, кваліфікаційні вимоги до професії юрисконсульта в Україні дещо відрізнятимуться від кваліфікаційних вимог до цієї професії у Великій Британії, що зумовлено особливостями різних правових сімей. Однак вітчизняній економіці потрібен фахівець, який відповідав би насамперед її потребам.
2. За тим самим принципом слід формувати систему академічних ступенів (освітньо-кваліфікаційних рівнів), тобто з орієнтацією на систему вітчизняних кваліфікацій, лише потім прагнути до гармонізації з європейською системою академічних ступенів.
3. Якщо Болонські домовленості не дозволяють проміжні академічні ступені (на зразок нашого спеціаліста), то потрібно поступово і якнайбезболісніше вводити невластивий пострадянській ментальності ступінь магістра. Так, наприклад, у Класифікаторі професій нині немає професії оперуповноваженого та міліціонера, відповідно, немає також їхніх професійних характеристик, унаслідок чого начальники органів внутрішніх справ не беруть бакалаврів на згадані посади, вимагаючи від претендентів дипломи спеціаліста або магістра.
4. Система накопичення залікових кредитів справді здатна зробити прозорими навчальні досягнення студентів у національних системах вищої освіти, але ця прозорість не може досягатися шляхом відкидання століттями напрацьованих педагогічних методик і технологій. Адже саме український народ має честь похвалитися такими потужними педагогічними школами, які заснували К. Ушинський, А. Макаренко, В. Сухомлинський. Тож не варто їх досягнення намагатися за будь-яку ціну втиснути в модулі й тести. Зарано відкидати семестрові екзамени, якщо вони дають такий педагогічний ефект (лише для того, щоб швидше прозвітувати Європі про те, що наші виші перейшли на кредитно-модульну організацію навчального процесу).

Кредитно-трансферна система має фіксувати результати навчальної взаємодії викладачів і студентів (обсяг здійсненої навчальної роботи та якість отриманих знань і вмінь) та робити його зрозумілим для всіх зацікавлених. Методологія ж досягнення зазначеного педагогічного результату може й повинна лишатися суто автентичною, творчою, аж ніяк не стандартизованою. Інакше не уникнути засилля масової культури та знецінення індивідуальності на європейських теренах, що вже пережили пострадянські держави.

5. Можливість євроцентричної спрямованості мобільності українських студентів (особливо випускників) в умовах Болонського процесу спонукає державу вживати адекватних організаційно-правових заходів у напрямі підвищення привабливості вітчизняного ринку праці й освітньо-наукового простору. Важливим напрямом діяльності держави щодо формування відповідної мотивації студентства є також патріотично-виховний складник освітнього процесу в усіх ланках структури вітчизняної освіти — від дошкільної освіти до аспірантури та докторантури.
6. Підвищення якості освітньо-наукової діяльності вищої школи шляхом системного впровадження внутрішніх (у ВНЗ) механізмів контролю якості та створення й застосування зовнішніх систем забезпечення якості є ефективним засобом підвищення конкурентної спроможності української вищої школи та економіки загалом. Єдиним побажанням може бути сприяння участі українських фахівців у формуванні стандартів і принципів забезпечення якості в загальноєвропейському просторі вищої освіти [6, c. 9].

Принципи та завдання Болонського процесу, спрямовані на формування європейського простору вищої освіти, є потужним засобом підвищення якості вищої освіти та науки з метою забезпечення кваліфікованою робочою силою та науковими кадрами європейського ринку праці. Водночас згадані принципи та завдання не цілком ураховують інтереси українського ринку праці й вітчизняної економіки.

Це зумовлює необхідність здійснення українською державою, поряд із реалізацією Болонських домовленостей, організаційно-правових, освітньо-виховних та інших заходів, спрямованих на першочергове врахування національних інтересів, збереження досягнень української наукової думки та національних культурних цінностей.

Болонський процес покликаний створити певну загальноприйнятну форму європейської вищої школи, водночас зміст, яким мають наповнити цю форму національні системи вищої освіти, має відповідати, насамперед, соціально-культурним та економічним реаліям окремих держав і репрезентувати в загальноєвропейському культурному просторі видатні досягнення національної думки. Лише на цих засадах мають відшукуватися точки дотику та можливості взаємовигідних спільних рішень в освіті, науці, економіці та інших сферах.

До вищезазначеної форми особливо обережно мають приводити свої системи вищої освіти країни, які не інтегровані до ЄС і стан суспільства яких суттєво різниться зі станом європейського соціуму, зокрема: пострадянську економічну ментальність, переважно східнохристиянську релігійну традицію, специфічну правову свідомість, хаотичний характер морального виховання молодого покоління працівників, не збалансований державою ринок праці тощо.

Висновки

Система вищої юридичної освіти в оудь-якій державі має певні притаманні лише їй особливості та тісно взаємодіє з іншими системами суспільства, а саме з політичною, економічною, соціальною тощо. Це характерно і для національної системи вищої юридичної освіти в Україні.

Сучасна система вищої юридичної освіти, яка сформувалася за часи державної незалежності України, під впливом політичних, соціально-економічних та інших чинників, потребує докорінних змін та перетворень. Звичайно, сучасні тенденції розвитку університетської юридичної освіти ще далекі, у цій сфері, від європейських стандартів, хоча процес євроінтеграції стає все помітнішим.

На жаль, слід констатувати, що сучасний стан вищої юридичної освіти не зазнав докорінних якісних змін, і тому, це не дозволяє системі підготовки юристів в Україні стати в один ряд з системами юридичної підготовки в державах континентальної Європи.

1 Іідготовка сучасного фахівця юриста — цс забезпечення не лише відповідного рівня інтелекту та глибоких знань з фаху, а також морально-стичне виховання майбутнього юриста, сприйняття індивідуальною свідомістю студента суспільних цінностей і реалізацію їх у практичній діяльності. Підготовка такого фахівця має сенс тільки у контексті духовно-практичних кроків, у напрямку самовиховання особистості, сприяння освіченості майбутніх юристів, їх моральної досконалості, інтелігентності.

Концепція освіти в Київському університеті ім.. Т.Шевченка націлена на триєдність ціннісних орієнтацій: навчання, дослідження і виховання. Вона передбачає, що тільки громадянин, який глибоко усвідомив державно-національні інтереси та національні цінності й загальнолюдські надбання, котрий вміє реалізувати свої знання, фахові навички та вміння у полікультурному просторі, має почуття патріотизму, національної свідомості, високі морально-професійні якості, зможе проводите практичну діяльність на належному рівні.

Список використаної літератури

1. Указ Президента України «Про Національну програму правової освіти населення» від 18 жовтня 2001 року N 992/2001.
2. Болонська система: успіхи примарні, а проблеми не вирішуються // Юридичний Вісник України. — 2009. — № 36. — С. 1,6 ; Юридичний Вісник України. — 2009. — № 37. —  С. 7
3. Волков В. Реформування вищої освіти: перші кроки до Європи // Юридичний Вісник України. — 2006. — № 31. — С. 8
4. Галап А.О., Стаднік В.В. Організаційна та управлінська модель юридичної клініки в Україні: забезпечення якісного функціонування. – К.: Атака. – 2005. – 280 с.
5. Діденко Я. «Болонський процес» і його перспективи для українських студентів // Юридичний журнал. – № 7. – 2004. – С. 132-135.
6. Комаров В. Болонський процес і європейська вища юридична освіта // Юридичний Вісник України. — 2007. — № 36. — С. 1,9