Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Олімпійські Ігри в Афінах

Вступ

Актуальність теми. Хто запровадив ці прекрасні спортивні змагання? Давньогрецькі міфи приписують це Зевсу, олімпійському владиці богів. Ніби він започаткував їх на честь своєї перемоги над батьком-титаном Кроносом, якого він усунув від влади на Олімпі. Правда, за іншою міфологічною версією, засновником Олімпійських ігор був елідський правитель, онук Зевса — Пелопс, — який переміг на перегонах колісниць свого майбутнього тестя Еномая. Пелопс, етнонім півострова Пелопоннес, був чотирнадцятим претендентом на руку дочки Еномая Гіпподамії. За пророцтвом, одруження дочки мало принести загибель Еномаю, тому він оголосив, що руку Гіпподамії здобуде той, хто переможе його у колісничних перегонах. В запряжні Еномая були коні, які йому подарував його батько бог війни Apec. Саме на них він уразив списом на смерть вже тринадцять женіхів. Пелопс зумів підкупити візника Еномая Міртіла, який замінив напередодні перегонів металевий заколесник на восковий. Внаслідок цього батько Гіпподамії загинув, а переможець Пелопс одружився на його доньці.1 Відродив Олімпійські ігри онук Пелопса Геракл, син Зевса. Саме він переміг хитрого царя Еліди Авгія, очистивши протягом дня від гною його стайні, спрямувавши на них воду річки (сьомий подвиг Геракла).

Спочатку в грецьких міфах зазначалось, що в Олімпійських іграх брали участь лише боги, а потім їх вважали тільки покровителями різних видів спортивних змагань. А саме: Посейдона —перегонів вершників і колісниць; Аполлона — дискоболу і кулачних боїв; Геракла — спортивної боротьби; Ахіла — бігу.

Мета роботи —  дослідити зародження та розвиток олімпійських ігор.

Об’єктом дослідження є історія Стародавньої Греції.

Предметом дослідження виступають олімпійські ігри в Афінах.

1. Історія зародження олімпіади в стародавніх Афінах

1.1. Передумови виникнення олімпійських ігор

Лиш раз на чотири роки греки, поділені на міста-держави, що перебували у вічних межисобних чварах, почували себе з’єднаними національними узами. Ці узи створював спорт, славнозвісні Олімпійські ігри.

«Як повітря є найліпшою серед речовин, як золото є найдорожчим серед скарбів, як промінь сонця перевершує кожну річ сяйвом і теплом, так само немає почеснішої перемоги, ніж олімпійська», — писав Плутарх, запеклий уболівальник.

Подібно до всіх інших грецьких міст, Олімпія теж мала казкове походження, яке пов’язують з ахейськими легендами. Згідно з ними, перший, хто зробив її місцем змагань, був Крон, котрий замолоду побив тут чимало рекордів, а під старість знайшов суперника в особі рідного сина Зевса й зрікся колишніх перемог. Відтак настала черга Аполлона, який перетворив Олімпію на ринг для боксерських поєдинків. Нарешті, саме тут, порушивши fair play, правила чесної гри, Пелоп за допомогою колісничого Міртіла виграв перегони, руку Гіпподамії і трон Еномая.

Місце було цілком придатне для організації великих національних спортивних свят. Із півночі голі гори Ахеї захищають його від холодних вітрів, а з півдня скелі Месинії перепиняють шлях жаркому подихові сироко. Сюди долітав лише ніжний, пропахчений сіллю морський бриз, розливаючись широкою долиною.

Дата змагань оповіщалась глашатаями, що гнали в різні кінці Греції, скрізь викликаючи святкову метушню. Тисячі й тисячі фанатів           вирушали до місця спортивних свят сімома шляхами.

Головним із них була Олімпійська дорога. Обсаджена деревами, вона вела од міста Аргоса до річки Алфіос повз храми, статуї, могили, клумби з барвистими квітами. Окрім юрбиш простолюду, тут призначав зустрічі вищий еллінський світ, забувши на короткий час чвари та образи. Крокували попідручки ліві атенські депутати і спартанські генерали, мирно йшли поряд філософи — вчорашні запеклі вороги. Міста виряджали в дорогу делегації пишно вбраних почесних громадян, які заздрісно вирячувались на найгарніші мундири, найлискучіші пояси, гордівливі султани з кольорового пір’я.

Була тут і сила жінок, які поспішали не брати участи в святі, а показати себе. Адже за правилами їм не дозволялось відвідувати змагання. Цей суворий припис був порушений лише один раз Ференікою з острова Родоса дочкою вславленого чемпіона з боротьби й матір’ю іншого олімпійського героя. Материнське почуття змусило її перевдягнутися тренером і проникнути на стадіон разом з групою атлетів, щоб подивитись на виступ сина. Але сердешну підвели емоції. Кинувшись із радощів на арену, де її паросток притиснув суперника до килима, вона повелась так бурхливо, що викрила себе. Закон був категоричний: жінка, схоплена на місці злочину, засуджується до страти. Однак, за легендою, з неба, на щастя Ференіки, злетів сам Геракл, теж уславлений чемпіон, і довів присутнім, що жінка належить до його роду. Обвинувачену виправдали. Але для запобігання подібних випадків відтепер усі спортсмени й тренери повинні були з’являтися на змагання голими.

На великому стадіоні з трибунами на сорок тисяч глядачів програма Олімпійських ігор починалася вранці врочистою процесією, що з’являлась із підземного переходу. Попереду йшли десять представників еллінських держав, організаторів свята. Вдягнуті в пурпурові шати, шествували вздовж стадіону й посідали місця на центральній трибуні серед членів дипломатичного корпусу, депутатів і мостивих іноземців.

Геракл власною персоною визначив розміри спортивної арени: двісті одинадцять метрів завдовжки та тридцять два метри завширшки. Перший вид змагань — біг на двісті одинадцять метрів — був найпростішим, але й найзапальнішим, очікуваним з особливим нетерпінням. На трибунах стояло оглушливе ревище. Одного разу, коли переможцем на цій дистанції став спортсмен з Аргоса, він, замість зупинитись на фініші, забіг до рідного міста, щоб повідомити про свій успіх, подолавши за день майже сто кілометрів і дві гори.

Наступним номером програми значилася подвійна дистанція, тобто чотириста двадцять два метри, а після неї — біг на витривалість, коли його учасники мали подолати чотирнадцять важких кілометрів. Відтак у змагання вступали борці, які, судячи з численних статуй, являли собою ідеали гармонії й краси. Насправді це не зовсім так. Історія донесла до нас ім’я одного з чемпіонів, Мілона, котрий із зухвалим виглядом виходив на арену й робив усе можливе, щоб приголомшити суперників і          публіку. Він обмотував шию мотузкою й напружувався, наче прагнув задушити себе. Під тиском набряклих жил мотузка з лускотом рвалася, і глядачі шаленіли від захвату. Інший атлет, Кротон, намагаючись зігнути дерево, затиснув руку в тріщині стовбура, лишився прикутий до нього, і його загризли вовки. Ще один, Полідам, безглуздо взявшись підперти хитливу скелю, був розчавлений нею.

По тому наставала черга боксу, який не закінчувався обіймами бійців. Невідомий автор епіграми так висміяв Стратофона, учасника боксерського поєдинку: «О Стратофоне, по двадцяти роках блукання далеко від рідної домівки, Одіссей був упізнаний своїм псом Аргусом. А ти після чотирьох годин кулачної бійки попрямуєш додому й побачиш, як зустріне тебе твій собака. Навіть він не впізнає тебе». Гомер розповідає про «потрощені кістки», і, мабуть, за його часів це було правдою. А «Борець» із Дрездена — скульптура п’ятого століття — має щось схоже на хірургічну шину: шкіряну пов’язку, скріплену цвяхами і свинцевими пластинами.

На цьому закінчувалися перші олімпіади. Потім, з літами, зважаючи на їхню популярність, їх було доповнено перегонами на іподромі та п’ятиборством. Павсаній, який устиг побачити перегони, каже, що доріжка мала довжину сімсот сімдесят метрів і була особливо небезпечною на віражах, де чатував злий дух Тарассіпп. Та якби лише Тарассіпп! Жорстока боротьба під час змагань нерідко закінчувалася драматично. Якось із сорока учасників лише один досяг фінішу. Коням-переможцям греки теж ставили пам’ятники.

Після перегонів глядачі повертались на стадіон подивитись змагання з п’ятиборства, найскладнішого й найпрестижнішого виду спорту. Стати його учасниками могли лише добропорядні громадяни, що належали до верхів суспільства й мали «чисте сумління перед богами та людьми». Програма була складна: стрибки в довжину, метання диска та списа, крос, боротьба. «Все тіло, всі сили в напрузі. Краса і міць!» — захоплювавсь Арістотель, фанат п’ятиборства.

Свято Олімпіади не вичерпувалося спортом. Навколо стадіону влаштовували щось на зразок величезного луна-парку з народними розвагами — черевомовниками, штукарями, шаблековтачами, жінкою-гарматою, торгівлею солодощами. До послуг заможних гостей були амфітеатри, де йшли авангардні вистави, зали для бал-маскарадів, експозиції творів художників і скульпторів, затишні місцинки з гетерами під червоними ліхтарями. Свята припадали на травень-червень, ночі були короткі та теплі, й жінки могли красувати в декольте без ризику застудитися. Тут, у веселих натовпах, можна було зустріти Фемістокла, Анаксагора, Сократа.

1.2. Значення олімпійських ігор в Стародавній Греції

За ці славнозвісні ігри Олімпію називали «святим містом». Але не на всьому лежав знак святості. Боги зі своїми оракулами замислювали темні кови, а політикани під прикриттям загального перемир’я плели інтриги й вели пропагандистські кампанії. Менандр узагальнив Олімпійські свята в кількох словах: «Юрба, чорний ринок, дурисвіти, гульвіси й злодії».

Однак усі так добре розуміли їхнє особливе значення, що рік першої Олімпіади — 776 до н. е. — було визнано початком грецької історії. Олександр Великий проголосив Олімпію столицею Греції, а його батько Філіпп, попри свою круту вдачу, покірливо сплатив великий штраф за те, що його вої потурбували болільників, які поспішали на ігри і за законом вважалися святими. Саме олімпійське перемир’я стало причиною того, що відважного царя Леоніда разом із трьомастами його героїв ми кинули напризволяще під Фермопілами, й вони склали там голови. «Чудасія! — з подивом крикнув перський воїн до свого воєводи. — Що за люди ці греки! Замість боронити рідну землю, вони б’ються за якийсь там вінок на Олімпіаді!»

Хоча офіційних нагород для переможців ігор не існувало і всі спортсмени вважались «аматорами», чемпіони неабияк збагачувалися, одержуючи від своїх міст щедрі подарунки, а деякі з них одразу ставали генералами. Скульптори та поети, такі як Симонід і Піндар, мали солідну платню за те, що ввічнювали їх у віршах, мармурі, бронзі, а вряди-годи навіть у золоті. Як бачимо, «культ зірок» буяв уже тоді.

Розквіт міста Олімпія досяг апогею в шостому сторіччі до н. е., коли літописці почали складати історію країни, визначаючи її хронологію роками Олімпіад, кожна з яких носила ім’я переможця з бігу на коротку дистанцію. 582 року відбулися інші всееллінські ігри в Дельфах на честь Аполлона, відтак у Коринфі на честь Посейдона і в Немеї на честь Зевса. Олімпії довелось розділити свою спортивну монополію з цими трьома містами. Так утворився чотирирічний «цикл» спортивних змагань. Як сьогодні велосипедисти ставлять собі за мету виграти поспіль в одному році «Джіро-д’Італія» й «Тур-де-Франс», так і тодішні атлети боролися за звання чемпіонів у всіх містах, де по черзі відбувалися змагання-«чотирирічки».

Висновок до розділу. Отже, найзнаменитіші були ігри в Олімпії, що лежить у мальовничій долині Пелопоннесу. Ігри проводилися раз на чотири роки на честь Зевса Олімпійського; звідси й походить їхня назва. Перші Олімпійські ігри тривали один день, пізніше — п’ять. Глядачами могли бути тільки чоловіки. Жінок не допускали через їхнє бесправне становище в рабовласницькому суспільстві. Крім того, чоловіки змагалися зовсім голі. Дивитись на ігри дозволялося чужинцям, іноді — навіть і рабам. Керував змаганнями оргкомітет із числа відомих громадян. Під його наглядом за 30 днів до початку Ігор проводилися тренування учасників. Комітет проводив суддівство, оголошував переможців, пильнував за виконанням правил і збереженням священного миру.

2. Розвиток грецьких олімпійських ігор

2.1. Особливості проведення Олімпійських ігор

Олімпійські ігри проводилися раз на чотири роки і спочатку лише доповнювали свято релігійного культу на честь Зевса Олімпійського. Починаючи ж з VI ст. до н.е., вони стали головною частиною загальногрецьких свят. Під час їх проведення оголошувалась екехейрія, тобто священне перемир’я між еллінами, і заборонялось ведення будь-якої війни між собою.

Громадяни Еллади надзвичайно шанували героїв античних стадіонів. Поети складали на честь них прекрасні оди, а скульптори відтворювали їх образи у своїх творіннях. Наприклад, скульптор Мірон відлив прекрасну бронзову скульптуру «Дискобола», Поліклет виготовив з бронзи статую, що називалася «Доріфор» (грецьк. — списоносій). Чудовим гімном спортивної мужньості стала статуя скульптора Піфогара Регійського, яка збереглася до наших часів у римській копії «Хлопчик, який виймає заскалку» (V ст. до н.е.). Юнак під час олімпійських змагань, біжучи на довгу дистанцію, заскалив собі ліву ногу, але не припинив агону (змагань). Переборюючи біль у нозі, він продовжував бігти, фінішував першим і лише тоді сів і вийняв з ноги колючку.

Античні скульптури не мали портретної схожості з моделями. Для митця скульптури головним завданням, метою твору було втілення людського ідеалу, а не зображення конкретної людини. Людей зображували такими, якими вони вбачалися скульпторам. Найчастіше фізично досконалими, щоб через фізичну красу втілити духовну гармонію. Не випадково видатний афінський державний діяч Перікл одного разу зауважив, що він не довірив би навіть другорядної державної посади людині, яка не вміє керувати своїм тілом.3

Розкриваючи духовний зміст античного скульптурного мистецтва, доцільно звернутися із запитанням: «Чому грецькі скульптори зображували атлетів оголеними?» Можна зазначити, що учасниками і глядачами змагань могли бути лише чоловіки та юнаки, жінки на змагання не допускалися, за виключенням жриць богині Деметри — матері-землі та родючості. Учасники змагань виступали оголеними.

Тут цікаво було б послухати про випадок, який трапився одного разу під час змагань. Як повідомив античний історик Павсаній, у сім’ї родосця Діагора всі чоловіки — батько, його брат Акгусілай і три сини: Дорій, Дамант і Сосій, онуки Евкл та Пейседор були олімпійськими чемпіонами з боротьби. Мати останнього з атлетів, Пейседора, на ім’я Калліпатера (по іншим відомостям, Ференіка) сама тренувала сина, готуючи його до змагань. Вона блискуче підготувала сина до змагань і, бажаючи побачити його перемогу, вона перевдягнулася в чоловічий одяг і в ньому потрапила на стадіон. Коли її сина-переможця оголошували чемпіоном, вона від радощів голосно крикнула і видала себе. За тодішними звичаями, це було святотатством, за яке призначалася страта, але, зваживши на її величезні заслуги і спорідненість з родиною чемпіонів, судді помилували Калліпатеру. Відтоді, щоб запобігти надалі таких небажаних «відвідувачів», і атлети і тренери мають бути присутніми на змаганнях тільки оголеними.

Варто наголосити, що жінки не допускалися тільки на олімпійські змагання. Далі слід зазначити, що з певного часу держава взяла на себе справу фізичного та розумового виховання молоді, дбаючи про підготовку їх до захисту батьківщини від варварів, як елліни називали всі народи негрецького походження. Своєрідного виразу ця справа набула в Спарті — олігархічній державі, яка була дуже войовниче налаштована по відношенню до власних ілотів — пригнобленого населення місцевого походження, на відміну від повноправних спартиатів, нащадків прибульців-за-войовників. Спартанська держава дуже дбала про фізичну та військову підготовку своїх юнаків від самого народження. Про систему виховання дітей в Спарті учитель має розповісти учням на уроці з теми «Спартанська держава». Слід підкреслити, що за умов пильної уваги до фізичного та військового виховання спартанське суспільство гірко розплачувалося низьким розвитком духовної культури своїх громадян, примітивним рівнем мистецтва.

Зовсім інакше була поставлена справа виховання в Афінській державі, де вона була зосереджена у приватних, а не у державних закладах. Тут головна увага приділялася духовному розвитку майбутніх громадян. Лише з 14 років хлопчаки починали відвідувати «гімнасій», тобто тренувальні, спортивні комплекси (грецьк. «пмнос» — оголений). Після закінчення гімнасію 18-річні афіняни ставали ефєбами — громадянами призоєного віку. Таким чином, наголошує вчитель, афінська система виховання сприяла різнобічному розвиткові молоді, на відміну від спартанської.

2.2. Види спортивних змагань на Олімпійських іграх

Потрібно вказати, які види спортивних змагань відбувалися під час Олімпійських ігор. Найбільшою популярністю тут користувалися окремі види легкої атлетики, бо всі вони мали вжитковий характер, тобто сприяли тренуванню навичок, необхідних як на війні, так і на полюванні. Від самого заснування Олімпійських ігор атлети змагалися у бігу на коротку дистанцію, яка дорівнювала 1 стадієві (192,27 м). Забіг починався зі спеціальних мармурових плит з видовженим поглибленням для ступні бігунів. Елліни не мали засобів для точного виміру часу. Водяний годинник— клепсидра, давав тільки приблизні показники. Відомо, що існувала система вибіркових змагань, чвертьфіналів та фінальних забігів. Людська пам’ять зберегла ім’я аргосця Данда, який став чотирикратним олімпійським чемпіоном, як на коротких, так і на довгих дистанціях.

Починаючи з 14-ї Олімпіади (724 р. до н.е.) до програми змагань був включений «діау-лос» — так званий «подвійний забіг». Атлети пробігали стадій, обігнувши стовпа, поверталися на старт і повторювали біг. А. з 15-ї Олімпіади (720 р. до н.е.) був запроваджений «доліхос» — біг на довгу дистанцію, що дорівнювала 24 стадіям (4600 м). У всіх видах змагань агоністи (учасники змагань) поділялися на три вікові групи: хлопчики, безбороді та чоловіки. Були випадки, коли хлопчики (12 років) випереджали безбородих, а то і чоловіків. Таким чином, агоністи виступали як стайєри та як спрінтери. Наприклад, відомо, що бігун карієць Політ в один день здобув три перемоги: у забігу па стадій, на довгу дистанцію та на довгу дистанцію у подвійному бігу. А Леонід з Родосу на чотирьох Олімпіадах поспіль був чемпіоном 12 разів з трьох видів бігу. Починаючи з 65 Олімпіади (520 р до н.е.) був запроваджений четвертий вид змагань бігунів «тетрадромос» — біг в озброєнні гопліта до 4 стадій (762 м). Пізніше , забіги відбувалися лише зі щитом.

Античні агоністи були універсальними спортсменами. Починаючи з 18 Олімпіади (708 р. до н.е.), було запроваджено п’ятиборство, до якого входили: біг, стрибок у довжину, кидання диску, спису та боротьба. У цьому виді змагань переможець визначався за сумою результатів змагань в усіх агонах. Ми не знаємо, яких результатів досягли античні стрибуни у довжину. В античній літературі, щоправда, ми знаходимо згадку про спартанця Ехіона, який стрибнув па 16 м 66 см, а також кротонського стрибуна Фаіла з результатним 16 м 31 см.7 Па думку Ф.Мезе, сучасного угорського знавця античного спорту, це результат потрійного стрибка.8

Місцем для стрибків у довжину служила яма довжиною у 15,25 м, яка була заповнена морським піском. Геродот у своїй праці «Історія» та Павсаній в «Опису Еллади» розповідали про Фаіла, який стрибнув аж за край ями з піском та приземлився на кам’янистий грунт і зламав собі ліву ногу.9 Атлети стрибали без розбігу, просто з місця, тримаючи в руках гантелі. Спортсмен простягав поперед себе руки з гантелями, а під час стрибку різко махав гантелями назад, створюючи додатковий поштовх для тіла. Це значно покращувало результат.

Наступним видом п’ятиборства було кидання диску і спису. Атлети кидали диск не розкручуючись тілом, як нині. Кидали на відстань та у висоту. Переможцем ставав той, чий диск впав на землю останнім. За згадками античних джерел, п’ятиборець Флегій перекинув диск через річку Алфей, тобто на відстань 50—60 м. Диски виготовлялися з бронзи, каменю чи дерева, вага їх становила від 3 до 5,7 кг. Траплялися випадки, коли диск зривався з рук атлета і падав на глядачів (міф про Персея містить згадку про випадок, коли диск випадково вбив царя Акрістія, діда Персея).

Спортивний спис був коротшим від бойового. Змагання проводилося з двох видів: кидання на відстань та кидання у ціль (щит). При киданні спису на нього надягалася ремінна петля, яка обкручувалася особливим засобом, що забезпечував спису закручування під час польоту, а це сприяло збільшенню відстані та точності польоту.

Останнім, п’ятим видом змагань була боротьба, яку проводили на палестрах на м’якій землі, запорошеної шаром дрібного піску.

Борці намащували тіло олією, яка добре вбиралася шкірою, але під час боротьби виступала назовні знов і робила тіло атлета слизьким і ускладнювала захват для кидання суперникові. Тоді, щоб супротивник не був слизький, його прагнули виваляти в піску під час боротьби. Власна вага атлета до уваги не бралася, бійців у двобої визначав жереб. Той, кому не вистачило пари, мав схопитися з тим, хто вийшов у півфінал, тобто здолав попередніх суперників. Такого «везунчика», що обминав цілий тур відбіркових змагань, називали «єфедром». Найвищої слави набував той борець, від двобою з яким відмовлялися всі суперники. Про такого казали: «він переміг, не запорошившись», тобто, не ступивши на арену палестри. Тривалість двобою не обмежувалася часом, задля перемоги необхідно було тричі кинути суперника на арену. Судді-єлланодіки слідкували за дотриманням правил, забороняючи больові прийоми. Порушника чекала дискваліфікація і навіть штраф. Павсаній згадує сікіонця Со-страта, який забороненими засобами прагнув зламати пальці суперникові. Проте технічних, майстерних бійців шанували дуже високо. Такі чемпіони, як елідець Арістодем та акрієць Кратін пам’яталися шанувальниками дуже довго. В Олімпії було поставлено статую не лише чемпіону Кратіну, а також його тренерові, що навчив його перемагати чесно. Не дуже популярним був такий вид боротьби як панкратіон — поєднання боротьби та кулачного бою. Ніяких обмежень тут не існувало, дозволялися всі прийоми. Римський античний лікар Гален якось іронічно зауважив, що «перемоги у панкратіоні більш від усіх вартий віслюк, бо він б’ється копитами сильніше від усіх.» Панкратіасти обмотували кулаки ремінцями з невеличкими металевими шипами із зовнішнього боку, що робило удари кулаком дуже небезпечними. Двобої панкратіастів були дуже кривавими. Поет Лукіллій саркастично порівняв панкратіаста Стратофона, який після 5 річного терміну виступів на арені не зміг упізнати себе у дзеркалі, з Одисеєм, якого собака Аргус упізнала навіть після 20-річної розлуки.

Надзвичайне захоплення у глядачів викликали перегони колісниць. Цей вид, як більшість видів змагань був воєнно-ужитковий з тих часів, коли колісниці були дуже значним родом війська. Ця зброя давно не була такою загрозливою, але змагання залишилися. Спортивні колісниці були легшими від бойових. Запрягалися парою або четвіркою коней і змагання відбувалися па дистанції 1 тис. метрів, 12 км та ін. на стартовій споруді височів вівтар Посейдона, покровителя змагань (кінь вважався священною твариною Посейдона). Тут містився також стовп, який вінчався бронзовим орлом та мідним дельфіном. За сигналом судді приводився в дію складний механізм, внаслідок чого орел підносився вгору, а дельфін пірнав униз. Під неймовірний галас і крики глядачів візники, розставивши ноги, зігнуті в колінах та обмотавши навколо рук шкіряні віжки, гнали коней, пильнуючи за суперниками, особливо біля поворотних стовпів. Великим мистецтвом вважалося пройти поворот щільно, впритул до стовпа, не зачепивши його ступицею колеса. Саме тут найчастіше колісниці перекидалися, ламали вісь. У такому випадку треба було миттєво скинути з рук віжки, інакше вони перетворювалися на зашморг, який тягнув візника слідом за кіньми, розбиваючи й шматуючи його об твердий грунт. Загиблих чи травмованих виносили зі стадіону через так звану «браму скорботи». Таке траплялося, на жаль, не так вже й рідко. Так, у 462 р. до н.е. під час перегонів з сорока атлетів залишився живим тільки один. Але приз за перемогу отримував не візник, а власник запряжки, в чому полягала велика несправедливість з точки зору нашого сучасника. Це був єдиний вид змагань, де переможцем могла стати жінка, якщо вона була володаркою запряжки. Щоправда, на іграх на честь Гери у перегонах брали участь і жінки-візники. Так, дочка спартанського царя Архідама Кініска неодноразово ставала призеркою у кінних перегонах. Скульптурні зображення її коней були поставлені в храмі Зевса в Олімпії.

Починаючи з 33 Олімпіади проводилися перегони вершників. В античні часи ще не було винайдено сідла та рамена, кіньми вправлялися за допомогою вудил та колін. Одного вершника на ім’я Фейдол прямо після старту кобила кинула на землю, після чого вона сама продовжила біг, здолавши дистанцію, і самостійно фінішувала першою, зупинившись біля суддів. За рішенням суддів Фейдола було визнано переможцем. Фей-долу та його коняці Аврі (Вітерець) було поставлено статуї в Олімпії.

Існував і вид кінних змагань, коли вершник здійснював вольтижування під час перегонів, зістрибуючи на землю і знову повертаючись на спину коня. Щоправда, починаючи з 75 Олімпіади (840 р. до н.е.), завдання було полегшено. Вершник проходив всю дистанцію на коні і лише перед фінішем зпішувався і добігав решту дистанції своїми ногами, тримаючись за вуздечку (цей вид змагання називався «кальпа»). У цьому виді змагань нагороду також отримував власник коня, а не вершник, якому надавали у вигляді нагороди білу шерстяну пов’язку на голову. Античні джерела повідомляють, що славетний афінський флотоводець Кімон, який, до речі, був переможцем персів у греко-перській війні, був оголошений переможцем на трьох Олімпіадах поспіль завдяки одній і тій самій упряжці коней, а Анікарес з Кірени проходив поворотного стовпа на одному колесі.

Черговим видом змагань було підняття ваги, де у вигляді спортивного знаряддя виступала кам’яна брила. У музеї Олімпії знаходиться брила вагою 143,5 кг з написом «Бібон підняв мене над головою однією рукою». Евмаст з острову Фера (сучасний Санторін) підняв обома руками брилу вагою 480 кг. Павсаній писав, що кротонець Мілон під час Олімпіади переніс на плечах через стадіон чотирирічного бика, якого потім принесли у жертву Зевсові Олімпійському. Мілон був переможцем шістьох Олімпіад поспіль (з 532 до 512 рр. до н.е.). Він же перемагав 10 разів на Істьмійських іграх, 9 разів — на Йєменських і 6 — на Піфійських іграх. Мілон був учнем і другом славнозвісного вченого Піфагора — філософа і математика. Відомо, що під час землетрусу, коли надломилася колона, яка тримала антаблемент, Мілон на своїх плечах тримав балку, аж поки Піфагор з учнями не врятувався.

Олімпійські ігри не були єдиними в Елладі. Окрім них, великою популярністю користувалися Немейські (на честь подвигу Геракла), Піфійські (на честь Аполона, який переміг дракона Піфона), Істмійські (що проводилися в Коринфі, на Істмійському перешийку на честь врятування дельфіном хлопчика Малькарта). Ці останні ігри присвячувалися Посейдонові. Немейські ігри були започатковані у 573 р. до н.е. і відбувалися взимку першого року кожної Олімпіади та влітку 3 року. Піфійські ігри розпочалися трохи раніше, у 590 р. до н.е., а Істмійські, починаючи з 583 р. до н.е., регулярно проводилися в ті ж строки, що і Немейські.

Взагалі ж, ігри були улюбленою формою спілкування еллінів з різних держав. І це були змагання не самих лише атлетів, а також музикантів, поетів, драматургів, співаків та артистів. Нагороди були незначними — маслиновий вінок, іноді корзина смокв, але слава була гучною і довгою. Маслина була найвжитковішим продуктом. Згідно з міфом, коли Афіна сперечалася з Посейдоном за право покровительства над містом Афінами, вона встромила списа в скелю, і той перетворився на маслинове дерево. Тому афіняни віддали перевагу Афіні перед Посейдоном, який створив для них джерело води, але, на жаль, солоної, морської.

Про перемогу атлета на іграх звістку на батьківщину одразу ж ніс скороход («долі-ходром»). Нагородження відбувалося наприкінці змагань дуже урочисто під оплески та сурми. На честь переможців лунали урочисті пісні. Вручалися також сімейні нагороди тим, в кого родичі вже колись стали переможцями. Переможця урочисто вшановували при поверненні на батьківщину. Назустріч йому виходили всі громадяни. Іноді, траплялося, що розбирали міську браму, — бо ж тепер в міста є більш надійний захист, ніж фортечні мури, — свій олімпіонік\и Наприклад, ахеець Хілон під час Ламійської війни бився в перших лавах проти македонців, бо його вважали рівним за своєю силою цілому загонові.12 Якщо олімпіонік потрапляв у полон, то, траплялося, його відпускали без викупу, на знак пошани. Відомо, що у 333 р. до н.е. так вчинив Александр Македонський, відпустивши полоненого Діонісідора, що був найманцем у Дарія.13 Часто саме олімпіоніків посилали вести переговори з ворогами, бо до їхньої думки з повагою прислуховувалися. Вчителеві слід наголосити, що за порушений правил змагань атлети іноді каралися штрафами у формі зобов’язання виготовити з бронзи статую Зевса Олімпійського, що встановлювалася потім на пагорбі Кроноса. Перші шість таких статуй були встановлені після 98 Олімпіади у 384 р. до н.е., всього їх нараховувалося кілька десятків. Так сталося, що панкратіаст Евпол підкупив трьох своїх суперників, за що судді покарали штрафом всіх чотирьох. З презирством ставилися елліни і до боягузів та порушників правил. Так, наприклад, під час 201 Олімпіади (25 р. до н.е:), коли панкратіаст Сарапіон спробував ухилитися від двобою з суперниками, за що його було оштрафовано. Особливою зневагою карали відступників, що за гроші погоджувалися виступати за інше місто. Так сталося, що Астіл з Кротону раптом оголосив, що виступатиме за Сіракузи. У відповідь на це кротонці вирішили перетворити будинок Астіла у в’язницю і повалити в місті всі статуї, які були поставлені на честь попередніх перемог Астіла. Подібний випадок трапився з критянином Сотадою, олімпіоніком 99-ї Олімпіади, який, прийнявши хабаря, оголосив себе громадянином Ефесу. За це співвітчизники вигнали його з полісу, що було дуже тяжким покаранням для елліна. І, лише, коли він став немічним старцем, йому дозволили повернутися, щоб померти біля п’єдесталу, на якому колись стояла його статуя.

Важливо наголосити, що в ті давні часи змагання атлетів відбувалися не тільки на Балканах, айв колоніях Північного Причорномор’я, в Криму, в м. Херсонес та в Ольвії, яка стояла на місті впадання Бугу в Евксінський Понт (грецька назва Чорного моря). Колоністи перебували у ворожому оточенні кочових народів, яких елліни називали варварами. До Еллади було далеко, розраховувати доводилося лише на власні сили. Тож фізичний розвиток громадян завжди лишався актуальною проблемою для полісу, умовою виховання захисників вітчизни. Мабуть, саме це сприяло появі численних військово-прикладних видів змагань саме в колоніях. Але поряд з ними в програму ігор входили ті ж самі види змагань, що й на Балканах.

Так, в Херсонесі та Ольвії проходили змагання зі стрільби з луку, тоді, як в Олімпії ми їх не зустрічаємо, хоча в гомерівському епосі згадується про такі змагання. Як відомо, аристократія у двобоях надавала перевагу мечу, а не луку, тож Олімпійські ігри, виникаючи як засіб уславлення звитяги аристократії, обійшли увагою цей вид змагань.

Висновок до розділу. Таким чином, на Олімпійських іграх найсильніші грецькі атлети змагалися з бігу, стрибків, боротьби, кидання диска, списа, кулачного бою. Один день призначали для змагання юнаків.

Найнебезпечнішими змаганнями були перегони колісниць, запряжених четвериками коней. Треба було 12 разів об’їхати арену іподрому. Візники, стоячи на колісницях, правили кіньми. Колісниці шалено мчали і нерідко зачіплювалися за поворотний стовп або за чуже колесо; на розбиту колісницю налітали інші. В одному із заїздів з 10 колісниць розбилось 8.

Судді нагороджували переможців вінками з галузок маслинового дерева. Коли переможець повертався додому, усе населення міста виходило йому назустріч. На знак того, що він прославив свою батьківщину, ставили його статую.

Минуло близько 2400 років з часу розквіту грецької культури, але вона справила такий величезний вплив на дальший розвиток культури в цілому світі, що її значення ми відчуваємо досі.

Висновки

Підводячи підсумок розповіді про Олімпійські ігри у стародавній Елладі, вчитель підводить учнів до висновку про те, що такі ігри сприяли згуртуванню елленів у єдину націю, окрім цього, ігри позитивно впливали на встановлення миру серед еллінів, бо на період змагань влаштовувалися замирення серед ворожих еллінських полісів. До того ж, спортивні змагання сприяли піднесенню не самої тільки фізичної культури, а й культури взагалі, створюючи підґрунтя для майбутньої європейської культури. Нарешті, ігри благочинно впливали на розвиток спорту та медицини в стародавній Елладі. «Батько медицини» Гіппократ у своєму трактаті «Про давню медицину» наголошував, то ті, хто мають досвід у гімнастиці і зміцненню своїх сил. зможуть стати сильними та здоровими. Він рекомендував займатися комплексними спортивними вправами для лікування найрізноманітніших хвороб.

І, нарешті зміст ігор поступово змінювався, на зміну аматорському спорту приходить спорт професійний. Професіонали заради збагачення готові були виступати за будь-яке місто, аби платили. Наслідком цього був моральний занепад суспільства, зокрема олімпійського руху, частішали порушення правил змагань, що харак-терне для епохи еллінізму (IV — І ст. до н.е.). Змагання перетворювалися на фарс. Так, у 68 р. н.е. на Олімпійських іграх наважився виступати римський імператор Нерон у змаганнях з бігу колісниць. Четвіркою коней він правив власноручно. Природно, ніхто не наважився виступати суперником імператора. На дистанції з Нероном трапилась неприємність — він на повороті втратив керування й вилетів з колісниці, покотившись по землі. Хоча слуги миттєво прийшли йому на допомогу, підхопивши свого володаря, продовжувати змагання він не зміг. Проте еллінські судді присудили йому перемогу. Нерон щедро віддячив поступливим суддям, дарувавши їм усім римське громадянство. Крім того, на честь перемоги імператора все вільне населення Еллади (яка на той час вже була римською провінцією) було звільнене від податків.

Список використаної літератури

  1. Александра М. Античні олімпійські ігри // Історія в школі. — 1999. — № 1-2. — С. 39-44
  2. Гвоздева Т.Б. Конференция «Олимпийские игры в истории мировой культуры. К 100-летию возобновления современных олимпийских игр» [// Вестник Московского университета. — 1997. — № 2 : Сер. 8. История. —  С. 102-107
  3. Замаровський В. Олімпійські ігри // Історія України. — 2002. — № 1. — С. 5
  4. Замаровський В. Олімпія // Історія України. — 2001. — № 48. — С. 5-7
  5. Ткаченко О. Олімпійські ігри // Освітянське слово. — 2000. — № 1. — С. 7
  6. Монтанеллі І. Історія греків / І. Монтанеллі; Пер. з італ. Ю.Педан // Всесвіт. — 2003. — № 5-6. — С. 170-192 ; Всесвіт. — 2004. — № 9-10. —  С. 167-191
  7. Кобець М. З історії олімпійського руху / М. Кобець // Позакласний час. — 2008. — № 7. — С. 78-80