Вступ

Зберігаючи основні категорії класичного політичного реалізму, представники неореалізму збагачують його досягненнями системної теорії. Для неореалістів визначальною характеристикою системи є різний розподіл сил між державами – однополярний, біполярний, багатополярний. Полярність системи вимірюється кількістю великих держав.

В 60-70-ті рр. ХХ ст. головна увага дослідників була спрямована на дослідження структури міжнародної системи, проблем «біполярності» та «мультиполярності» (К.Дойч, Д.Сінгер, Р.Роузкранс, К.Уолтс); на дослідження функціонування міжнародної системи ( Е.Скотт), еволюції міжнародних систем ( О.Холсті, Р.Сіверсон, А.Джордж). Американські дослідники К.Дойч і Дж.Д.Сінгер в статті «Багатополярні системи держав та міжнародна стабільність», надрукованій в журналі «Світова політика» в1964 р (пізніше ці ідеї були викладені в роботі «Аналіз міжнародних відносин», яка побачила світ в 1975р.), зробили спроби пов’язання стабільності системи з її багатополярністю, що викликало активну наукову дискусію. З критикою такої точки зору виступив К.Уолтц, який в своїй статті «Стабільність біполярного світу», надрукованій в 1964 р. і більш пізній праці «Теорія міжнародної політики» ( 1979 р.) доводив, що біполярна структура є більш сприятливою для збереження миру та підтримання стабільності системи.

Дискусії з цього приводу призвели до появи значної кількості нових праць, в яких підтримувались або спростовувались погляди К.Уолтса. Особливого значення набуває аналіз структури міжнародної системи. Тому доцільно згадати концепт Р. Арона, який виокремлює три структурні виміри міжнародних систем — конфігурацію співвідношення сил, ієрархію акторів та гомогенність і гетерогенність. Він вважав, що в кожну з епох учасники визначали систему більшою мірою, аніж вони визначалися нею. Відтак, саме поняття структури вважається головним показником її сталості та змінності, співробітництва та конфліктності, саме вона відображає закони функціонування та трансформації системи. Отже, залежність політики акторів, перш за все держав, від структурних характеристик системи є найбільш загальною закономірністю міжнародних систем.

При всій складності, незавершеності становлення і перехідному стані постбіполярної системи міжнародних відносин, вплив її структурних факторів на перебіг відносин між державами є важливим, а можливо, із врахуванням існуючого двостороннього зв’язку між конфліктами і структурою, — і визначальним. Складна структура постбіполярної системи, в якій співіснують різним чином організовані ієрархічні рівні, визначає існування різних типів і форм міжнародних конфліктів.

1. Дослідження полярності системи міжнародних відносин

Однією з особливостей розвитку сучасних міжнародних відносин с зміна характеру загроз у сфері безпеки, а саме зміщення загальних загроз і викликів із глобального на регіональний і субрегіональний рівні. В цьому контексті збереження міжнародної стабільності й формування в постбіполярний період нової моделі міжнародних відносин на глобальному рівні, в значній мірі залежить від створення ефективної системи безпеки.

В дослідженнях Р.Роузкранса „Міжнародні відносини: мир та війна”, М.Хааса ”Міжнародний конфлікт”, Ф.Біра „Мир проти війни: екологія міжнародного насильства” аналізується зв’язок між структурними вимірами міжнародної системи та проблемою її стабільності. С.Браун в своїй праці „Причини та попередження війни” теж висуває гіпотезу щодо зв’язку імовірності виникнення і масштабів війни з типами міжнародної структури: біполярності, багатополярності та поліархії (ситуація з багатьма полюсами, більш ніж десяти при відсутності домінуючої моделі коаліцій), при тому, що кожен з цих типів виступає в жорсткій та м’якій формі (ступінь згуртованості всередині груп держав, міжурядових організацій, політичних рухів та інших утворень навколо полюсів). З його точки зору, найбільш небезпечними типами міжнародних систем є ті, які характеризуються або м’якою біполярністю, або м’якою багатополярністю. Вони є небезпечними за двома позиціями – імовірність війни і можливість того, що війна в будь-якій частині системи втягне головних її акторів. Найбільш надійною є система жорсткої багатополярності.

Більшість дослідників на підставі вказаних критеріїв виокремлюють наступні типи міжнародних систем — монополярну, біполярну, поліполярну (багатополярну) [1].

Типологія американського дослідника М.Каплана містить десять моделей міжнародних систем (система рівноваги сил, вільна біполярна система, гнучка біполярна система, біполярна система розрядки, біполярна система нестабільних блоків, жорстка біполярна система, універсальна система, ієрархічна система, повної проліферації, система неповної проліферації). Але дослідник визнає, що в історії реально існували лише дві перші системи.

Р.Арон виокремлює дві найтиповіші моделі систем, залежно від конфігурації співвідношення сил – багатополярну та біполярну , для аналізу конкретних правил політики рівноваги.

Перша модель – багатополярна. Під багатополярністю розуміється структура міжнародних відносин, в якій існує декілька провідних держав, які є співставимими за сукупністю своїх силових, економічних, політичних можливостей та потенціалу ідейно-політичного впливу. М.Каплан сформулював шість правил, необхідних і достатніх для функціонування даної системи:

• кожна дійова особа повинна прагнути побільшити свої спроможності (можливості), але вона повинна віддавати перевагу методам переговорів перед методами війни;
• вона повинна здатися до зброї, радше ніж відмовитися від нагоди побільшити свої спроможності;
• вона повинна радше припинити бойові дії, аніж вивести з гри одну з «головних дійових осіб системи»;
• вона повинна протистояти будь-якій коаліції чи індивідуальній дійовій особі, що прагне посісти панівне становище щодо інших держав системи;
• вона повинна стримувати тих учасників системи, які обстоюють принцип наднаціональної організації;
• вона повинна дозволяти державам, раніше переможеним чи відкритим, повернутися в систему в ролі прийнятних акторів, а також вона повинна допускати дійову особу, яка була раніше другорядною, в категорію головних дійових осіб.

Модель багатополярної рівноваги допомагає зрозуміти системи, які реалізувалися в процесі історичного розвитку, і правила М.Каплана описують обставини, сприятливі для тривалого виживання такої системи[2].

Для багатополярної системи характерна наявність декількох наддержав, могутність яких порівняно одна. Їй притаманна перманентна конфронтаційність, існує нетривкий баланс сил, відбувається постійна боротьба за владу. У цій системі існує значна ймовірність створення коаліцій, сумарна могутність яких переважає могутність коаліцій супротивної сторони, що значно перевищує шанси на перемогу в прямому конфлікті. Отже, якщо конфлікт розпочинається як локальний, він швидко охоплює всі рівні системи та набуває рис глобального.

Друга модель – біполярна. Під біполярністю розуміється структура міжнародних відносин, в якій існує значний відрив тільки двох держав від решти членів міжнародного співтовариства за сукупністю силових, економічних, політичних можливостей та потенціалу ідейно-політичного впливу. Біполярною є така конфігурація співвідношення сил, коли більшість політичних утворень групується навколо двох із них, чиї сили переважають сили інших. Малі держави, навіть об’єднавшись, неспроможні врівноважити одну з великих. Принцип рівноваги тут застосовується до відносин між двома коаліціями, кожна з яких утворюється навколо одного з двох головних гравців.

У такій системі відрізняються три види дійових осіб –двоє тих, що стоять на чолі коаліцій, і нарешті, держави, які можуть і прагнуть залишитися поза конфліктом. Ці три види дійових осіб діють за різними правилами.

Монополярна система характеризується наявністю однієї наддержави, могутність і вплив якої на систему є вирішальним.

Підтипами монополярної системи є:

• проста монополярна система, яка характеризується відносинами «наддержава – залежні держави», і відсутні суперники єдиної наддержави;
• структуризована монополярна система, яка характеризується наявністю сильних регіональних центрів сили (великих держав), які впливають на середні і малі держави. Ієрархічні відносини: наддержава – регіональний центр – держави – залежні держави;
• змішану монополярну систему характеризує поєднання попередніх підтипів. Існують два типи ієрархічних зв’язків – наддержава – залежні держави і наддержава – регіональний центр – держави – залежні держави. Така система найбільш поширена в реальних міжнародних відносинах[3].

2. Сучасна структура системи міжнародних відносин

Характеризуючи сучасну структуру міжнародної системи, С.Хантінгтон погоджується, що зараз існує єдина наддержава. У той же час це, на його погляд, аж ніяк не означає, що світ став однополюсним. Сучасна міжнародна система являє собою «дивний гібрид, одно-багатополюсна система з однією наддержавою та кількома великими державами», яка є водночас однополярною і багатополярною. Зрозуміло, що для розв’язання міжнародних проблем сьогодні потрібні зусилля як однієї супердержави, так і кількох інших провідних держав; і єдина наддержава може прямо вплинути на події через інтереси інших держав.

Дослідження сучасної міжнародної системи структуруються, по-перше, за виокремленням одного чи декількох полюсів (відповідно, прихильники т. зв. “мультиполярності”(multipolar system) та т. зв. “монополярності (monopolar system)” або “мононаддержавності”); і, по-друге, за виокремленням етапів еволюції постбіполярної системи, а саме до і після 11 вересня 2001 року. На нашу думку, останній поділ не повною мірою враховує логіку і динаміку тенденцій, закладених після розпаду біполярної системи, які, крім іншого, призвели до структурних змін, проявом яких стали події 11 вересня. Перший параметр безпосередньо пов’язаний із особливостями розвитку сучасних міжнародних відносин. Термін “постбіполярність” характеризує собою певну невизначеність сучасної міжнародної структури. В ній, на відміну від біполярності чи мультиполярності, що відповідали конкретним періодам історії, не закладено однозначної оцінки структури. Більше того, навіть за наявності такої однозначної оцінки було б доволі проблематичним застосувати аналогію із попередніми системами, чи-то біполярними, чи-то мультиполярними. “Постбіполярність”, таким чином, означає не лише констатацію завершення біполярності, але й піддання сумніву “полярності” загалом, принаймні, в її традиційному розумінні.

Полеміку навколо конфігурації структури постбіполярних міжнародних відносин націлено на виявлення якогось універсального детермінуючого принципу, який витікав би зі структурних характеристик та регулював би всі відносини в системі, подібно до того, як під час “холодної війни” наявність двох полюсів і логіка біполярної гри з нульовою сумою дозволяла пояснити кожен міжнародний конфлікт. При цьому вчені неминуче стикаються із принциповою неможливістю як емпірично підтвердити, так і спростувати гегемонію США. Наслідком є тривала дискусія щодо можливих меж такої гегемонії, метою якої є все той самий пошук універсального принципу, який дозволив би знайти “ключ” до будь-якої міжнародної події сучасності, адже історія продемонструвала, що недвозначне знання конфігурації структури може стати таким “ключем”[4].

Сучасна структура не припускає такого спрощення, яке, в принципі, було б бажаним. В ній не існує єдиного принципу, який регулював би відносини між всіма суб’єктами. Натомість, система складається із принаймні двох принципово різних структур, кожна з яких керується власними принципами розвитку. В запропонованій моделі постбіполярна система в першому приближенні виглядає як монополярна система, в якій функцію т. зв. “колективного гегемона” виконує група держав, об’єднана ліберальною ідеологією і принципами вільної торгівлі. При подальшому аналізі можна охарактеризувати структуру відносин всередині цього “колективного гегемона” як мультиполярну. В той самий час відносини серед інших держав визначаються сформованими регіональним та локальними структурами, частина з яких залишилася від попереднього періоду, частина виникла у відповідь на нові диверсифіковані загрози. Таким чином, в постбіполярній міжнародній системі діють різні закони структурної організації, що має важливі наслідки для конфліктогенності цієї системи, на чому ми зупинимося нижче. Ці самі структурні фактори визначають і різноманітність та складність загроз в сучасному світі, а також диверсифікацію шляхів підтримання стабільності.

На першому рівні знаходяться Сполучені Штати – єдина наддержава, що має беззаперечну перевагу в усіх складниках впливу (економічному, військовому, дипломатичному, ідеологічному, технологічному та культурному).

На другому рівні знаходяться великі держави, що переважають своїх сусідів з регіону, але неспроможні посилити свій вплив у глобальному масштабі – німецько-французький кондомініум в Європі, Росія в Євразії, Китай та Японія (потенційно) у Східній Азії, Індія в Південній Азії, Іран у Південно-Західній Азії, Бразилія в Латинській Америці, ПАР та Нігерія в Африці.

На третьому рівні знаходяться другорядні регіональні держави, чиї інтереси часто суперечать великим державам. До них належать Велика Британія (щодо німецько-французької комбінації), Україна (щодо Росії), Японія (щодо Китаю), Південна Корея (щодо Японії), Пакистан (щодо Індії), Саудівська Аравія (щодо Ірану) та Аргентина (щодо Бразилії).

Отже, Сполучені Штати, очевидно, діють так, нібито однополярна система вже існує, свідченням чого є війна в Іраку, яку вони розпочали в березні 2003 р. Великі держави, з іншого боку, справді демонструють прагнення створити багатополюсну систему, яка дозволила б їм обстоювати власні інтереси як одноосібно, так і колективно, уникаючи обмежень, примусу чи тиску з боку могутнішої наддержави. Вони відчувають загрозу в тому, що розцінюють як американське прагнення до світової гегемонії.

Зусилля США створити однополярну систему приводять до того, що великі держави докладають ще більших зусиль, рухаючись у бік багатополярності, в тому числі завдяки подальшій мілітаризації.

Концепція монополярності базується на констатації американської політичної гегемонії в світі, а його майбутнє вбачається як боротьба між США, що прагнуть зберегти свою гегемонію, та іншими центрами сили, які намагаються цю гегемонію порушити. Додаткові аргументи прибічникам цієї концепції додала війна в Іраку.

На межі тисячоліть світова політика зазнала фундаментальних змін, уперше за світову історію стала дійсно багатоцивілізаційною. З десяти найбільш населених країн світу на сьогоднішній день ( Китай, Індія, США, Індонезія, Бразилія, Росія, Пакистан, Японія, Бангладеш, Нігерія) майже всі належать до різних цивілізацій. Якщо ж розглянути сім найбільш економічно розвинутих країн (США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Бразилія), то вони належать до чотирьох різних цивілізацій. У новому світі відносини між країнами – представниками різних цивілізацій часто будуть складними, а в певні моменти – навіть антагоністичними[5].

На межі тисячоліть в міжнародних відносинах відбулися радикальні зміни,  які мають безпосередній вплив на ієрархію суб’єктів міжнародної системи і на проблему суб’єктності. Розширюється коло суб’єктів міжнародних відносин, змінюється  їх ієрархія. Якщо в період існування Вестфальської системи держави були домінуючими учасниками міжнародних відносин, а світова політика в основному – політикою міждержавною, то в останні роки з’являються нові, багато в чому космополітичні суб’єкти міжнародних відносин.

В умовах формування нової системи міжнародних відносин значна частина наукових та політичних діячів продовжує розглядати події, які відбуваються в світі, перш за все в категоріях політичного реалізму. В поглядах представників цього напряму глобальна система виглядає як більш менш структурована сукупність держав та створених ними організацій.

Представники політичного реалізму виходять з традиційного для них підходу до оцінки міжнародних відносин як арени протиборства держав, розглядаючи стан миру як стан рівноваги між державами і вбачаючи в забезпеченні балансу сил єдиний реалістичний засіб збереження миру.

На сучасному етапі в багатьох вчених викликає сумнів теза відносно того, що головними міжнародними акторами є держави. Поширюється точка зору, що проблема  ієрархії в міжнародних  системах повинна аналізуватися на всіх рівнях – міжнародному, національному, транснаціональному та індивідуальному. Виходячи з точки зору транснаціоналістів (Дж.Най, Р.Кеохейн), якщо в минулому аналіз починався з розгляду держави як актора, то на сучасному етапі рівень аналізу та одиниця аналізу повинні визначатись питанням, джерелом або проблемою дослідження.

Глобалізація  спричиняє зміни в ієрархії суб’єктів світової політики. Якщо раніше міжнародні відносини були лише справою урядів держав, то починаючи з другої половини ХХ століття в них з’являються серйозні конкуренти – ТНК та міжнародні інститути, вплив яких на міжнародну систему постійно збільшується, натомість монополія урядів на владу зменшується. Процеси глобалізації впливають на  систему міжнародної стратифікації, надаючи їй нові характеристики.

Теорії ієрархії прагнуть раціонально представити розстановку політичних сил на міжнародній арені. У той же час вони недостатньо відслідковує зрушення, що відбуваються у системі міжнародних відносин останніх років. Тому перед науковцями постають завдання внесення коректив в систему оцінювання потенціалу елементів міжнародної системи, включення в коло аналізу нових елементів.

Спробуємо порівняти міжнародну систему першої половини ХІХ століття із тією, що існувала напередодні Першої світової війни. Формально обидві системі є мультиполярними, якщо основним критерієм виступає кількість полюсів. Як в першому, так і в другому випадках в системі існували декілька держав, що за своїми сукупними можливостями значно перевищували інші – тобто задовольняли зазначеному вище поняттю „полюсу”. Однак, якщо перша з них є хрестоматійним прикладом стабільної міжнародної системи, друга – майже синонім міжнародної системи, в якій масштабна війна є лише питанням часу, при чому достатньо короткого.

Анархія міжнародної системи зберігається, не дивлячись на активізацію міжнародних режимів і інститутів, а прагнення держав до збереження суверенітету залишається основоположним, не дивлячись на тенденції глобалізації та регіоналізації. Це генерує постійний інтерес підтримання системи в такому стані, що робив би будь-які спроби встановлення одноосібної гегемонії приреченими на невдачу. Форми реалізації цього інтересу відрізняються не лише від біполярних, але й від традиційних форм взагалі. Приклади міжнародних конфліктів в постбіполярній системі, що є наслідком реалізації такого інтересу мають різноманітний характер: від торгівельних і тарифних війн до терористичних актів[6].

В рамках запропонованої моделі постбіполярної системи діють дві основні групи структурних факторів. Перша забезпечує функціонування монополярної структури; друга – мультиполярного співіснування. Відносини між “колективним гегемоном” та його середовищем можуть визначатися, наприклад, прагненням першого зміцнювати гегемонію, аж до моменту досягнення повного контролю над абсолютною більшістю ресурсів міжнародної системи (більше половини). В цій ситуації всі інші держави можуть керуватися двома стратегіями: 1) вичікування (до того моменту, поки гегемон не досягне контролю над більшістю ресурсів, після чого всі прагнутимуть його врівноважити); 2) балансування (прагнення створити таку ситуацію, в якій зникне сама можливість досягнення одним полюсом контролю над більше ніж половиною ресурсів системи). Складність постбіполярної структури в цій ситуації проявляється в тому, що “колективний гегемон” не є унітарним утворенням, і тому змушений постійно розподіляти ресурси. Джерелами конфлікту в цій ситуації є як непевність гегемона у власній безпеці, так і впевненість середовищі у власній небезпеці.

Висновки

На нашу думку, саме здатність держави виконувати функції полюсу в міжнародній системі визначає її статус „великої”. В понятті „полюс” поєднуються всі ключові елементи сили, розглянуті нами вище, зокрема, силовий потенціал, структура силових ресурсів, контекст, в якому відбувається застосування сили, та структура міжнародної системи. До того ж поняття „полюсу” відображає важливі системні якості сили, даючи зрозуміти, що простого володіння силою у вигляді ресурсів замало – необхідні здатності перетворювати її на структурні імперативи для інших.

Існує ряд гіпотез на системному рівні дослідження, що пояснюють таку принципову відмінність між двома системами з начебто однаковою полярністю. Наприклад, прийнято вважати, що інші системні фактори зіграли дестабілізуючу роль — такі як поступове збільшення ступеню гетерогенності системи; або ж що міжнародна система поступово виродилась у біполярну завдяки складній дипломатії союзів і альянсів, завдяки чому вести мову про мультиполярність напередодні 1914 року можна лише із значною долею умовності. Все це відповідає логіці структурної теорії міжнародних відносин, зокрема врахуванню основних властивостей, що характеризують міжнародну систему і зазначені вище. Але існує й альтернативний підхід.

Список використаної літератури

1. Абдульдін Б. Глобалізація і проблема відсталості у постбіполярному світі: Автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.04 / НАН України; Інститут світової економіки і міжнародних відносин — К., 2001. — 16 с.
2. Дудко І. Національні інтереси США у постбіполярному світі / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2003. — 208с.
3. Мальський М. Теорія міжнародних відносин: підручник / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. Факультет міжнародних відносин. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К. : Знання, 2007. — 461c.
4. Цимбалістий В. Теорія міжнародних відносин: навч. посіб. для студ.. — 3-тє вид., доп. та випр. — Л. : Новий Світ-2000, 2009. — 357с.
5. Шепєлєв М. Теорія міжнародних відносин: Підруч. для студ. вищ. навч. закл., які навч. за напрямами «Міжнародні відносини», «Політологія» / Дмитро Володимирович Табачник (ред.). — К. : Вища школа, 2004. — 622с.