Вступ

Традиційна схема фінансування проектів припускає, що позичальником найчастіше є замовник проекту. При цьому як забезпечення виступають його активи. Таким чином, замовник чи споживач результату проекту несе максимальний проектний ризик. Інвестор безпосередньо не зацікавлений в успішному завершенні проекту, тому що навіть у випадку невдачі він все одно поверне свої вкладення через реалізацію переданих у заставу активів позичальника. Йому за великим рахунком байдуже, чи будуть отримані в результаті реалізації продукту проекту прибутки на рівні 10 % рентабельності інвестицій чи 100 %. Головне — повернути вкладені кошти з певним доходом.

За такої схемі багато проектів просто не можуть здійснюватися через неможливість надати позичальнику ліквідне забезпечення в необхідному обсязі. У цьому і є головний недолік традиційної схеми фінансування проектів.

Крім того, з огляду на фактичну високу прибутковість від реалізації достатньо великої частки проектів, інвестори і самі хотіли б отримати частку в цих прибутках навіть за наявність проектного ризику.

Проектне фінансування — це форма здійснення інвестицій, за якої сам проект є способом обслуговування боргових зобов’язань. Головна відмінна риса проектного фінансування полягає в тому, що джерелом погашення кредиту в рамках структури його фінансування є тільки доходи, які генеруються самим проектом, тоді як при комерційних та інвестиційних кредитах джерелом погашення кредиту, як правило, є поточна діяльність позичальника.

Проектне фінансування зародилося в результаті розвитку й удосконалювання схем венчурного фінансування. Практика його застосування довела можливість збільшення прибутковості від інвестування в створення нововведень, навіть при значному зростанні їхньої ризикованості.

Основним змістом отримання прибутків при здійсненні системи венчурного фінансування була компенсація втрат від проектів, які завершилися невдало, надприбутками від прибуткових результатів втілення у життя бізнес-ідей.

1.Поняття проектних затрат

Досить часто аналітики до затрат відносять те, що знижує можливість досягнення цілей проекту, а до вигід — те, що сприяє їх досягненню. Однак такий спрощений підхід зумовлює появу проблеми визначення цілей для кожного учасника проекту. Для приватних компаній або державних корпорацій основною метою є максимізація прибутку, але разом з тим вони мають й інші важливі цілі. Наприклад, вони можуть бути заінтересовані у диверсифікації своєї діяльності, що дасть змогу знизити власний ризик. Для суспільства в цілому основною метою є підвищення суспільного добробуту, але воно дбає і про розподіл доходу, збільшення кількості робочих місць для зниження рівня безробіття, посилення регіональної інтеграції або забезпечення національної безпеки.

Для більшості країн підвищення доходу є найважливішим завданням будь-якої ініціативи в економічній галузі, а примноження національного доходу — метою національної економічної політики. Отже, у даній системі економічного аналізу все, що знижує національний дохід, вважається затратами, а все, що його підвищує, — вигодами.

У проектному аналізі розрізняють явні і неявні вигоди і затрати.

Явними називають матеріальні вигоди (затрати, обумовлені зменшенням (збільшенням) витрат або отриманням додаткових доходів (витрат), величина яких, як правило, очевидна, що дозволяє досить легко визначити їх фінансове значення. Зазвичай явні затрати і вигоди використовують для розрахунків фінансового аналізу проекту, оскільки вони базуються на оцінці вигід і затрат з урахуванням ринкових цін.

До неявних вигід (затрат) належать побічні вигоди (затрати), які супроводжують проект. Вони пов’язані, як правило, з економічними або соціальними наслідками проекту і мають непрямий характер. Неявні вигоди (затрати) обов’язково відображаються в економічній оцінці проекту, коли його привабливість оцінюється з позицій суспільства в цілому. Для оцінки вигід і затрат з точки зору економічного аналізу бажано використовувати альтернативну вартість ресурсів і продукції [4, c. 75-76].

Методика оцінки неявних вигід і затрат передбачає застосування таких прийомів:

• визначення цін товарів і послуг споріднених ринків, на яких дані неявні вигоди і затрати мають кількісний вимір. Наприклад, для оцінки незручностей, що викликані шумом та забрудненням автомагістралі можна використовувати ціни на ринку житла;
• непряма оцінка, або оцінка цін товарів гіпотетичного ринку, що полягає в опитуванні людей, яких стосується проект, чи були б вони готові заплатити (за отримання вигоди або усунення затрат) або одержати компенсацію (за відмову від вигід або за затрати), якби існував ринок для даних неявних вигід або затрат;
• максимальна — мінімальна величина — визначення кількісної величини неявних затрат, яку вигоди повинні перебільшити. Наприклад, можна оцінити витрати на очищення забруднених вод, а потім вирішити, чи перевищуватимуть вигоди цю суму затрат.

Неявні вигоди і затрати досить часто супроводжують проекти із зовнішніми ефектами. Такі побічні витрати оцінюються або: 1) за величиною мінімальної компенсації, яку вони вимагали б для того, щоб відновити попередній рівень добробуту без даного зовнішнього ефекту; 2) за тією максимальною сумою, яку вони готові заплатити, щоб припинити цей зовнішній ефект. Вибір такого підходу залежить від того, чи має право підприємство забруднювати воду взагалі або до певного рівня, чи мають мешканці абсолютне право користуватися цілком незабрудненою водою, а також чи існує нормативна база для компенсації населенню збитків.

При здійсненні проектного аналізу досить часто окремі затрати мають більш важливе значення, ніж усі інші. Певні з них вже за своїм походженням вимагають більш пильного ставлення аналітиків. З цією метою розглянемо деякі витрати та їх класифікаційні ознаки, що допоможуть під час оцінки проектів прийняти єдино вірне рішення.

Найбільш поширеними класифікаційними ознаками витрат є такі:

• можливість відображення у бухгалтерській звітності (бухгалтерські та економічні);
• ступінь динамічності витрат залежно від збільшення чи зменшення обсягів виробництва (постійні, змінні);
• період здійснення затрат (довгострокові, короткострокові);
• спосіб віднесення затрат на одиницю продукції (середні, граничні);
• походження витрат (експлуатаційні, фінансові);
• ступінь покриття реальної вартості;
• можливість розподілу [6, c. 56-57].

Сучасні методи обліку дозволяють відображати у бухгалтерських документах лише вартість використаних ресурсів, що не є власністю фірми. Ці витрати включаються до собівартості випущеної продукції, і, як правило, регламентуються відповідною законодавчою базою. Однак досить часто компанія, що має власні ресурси та застосовує їх, не має змоги відобразити ці ресурси у своїх бухгалтерських витратах. Практикою підтверджено необхідність розрахунку для підприємця не лише бухгалтерських витрат (явних), які утворюються під час сплати за ресурси зовнішньому постачальнику, але й неявних витрат, які виникають у разі використання фірмою власних ресурсів. Аналітик, що приймає рішення про доцільність реалізації проекту, має керуватися величиною економічних витрат, які містять як бухгалтерські, так і неявні витрати, що відображає вартість ресурсів, які використовуються у процесі виробництва і належать власнику бізнеса.

Поділ витрат на постійні та змінні пов’язаний з причинним механізмом їх змін. Витрати, що мають власні розміри у прямому співвідношенні зі змінами в обсягах виробництва (реалізації), називають змінними. Водночас із збільшенням виробництва підвищуються і витрати. Якщо обсяги виробництва знижуються, витрати відповідно змінюються. Прикладом такого роду витрат може виступати вартість сировини — її придбання безпосередньо пов’язано з обсягом продажів: чим більше продають, тим більше потрібно виробляти, і тим більше сировини купують. Якщо нічого не продається, то теоретично не потрібно нічого виробляти і вартість сировини для виробника дорівнюватиме нулю. Змінні витрати містять такі статті, як вартість сировини, пряма оплата праці, окремі витрати на реалізацію, оплата електроенергії, спожитої для експлуатації устаткування протягом виробничого процесу, та ін.

Усі витрати, зміни яких безпосередньо не пов’язані з обсягом продажів, називаються постійними. Ці витрати оплачуються незалежно від того, чи вдається будь-що продати (навіть якщо нічого не виробляється). Їх розмір приблизно однаковий, незалежно від обсягу реалізації. До постійних витрат належать амортизація, адміністративні накладні витрати, страховка, орендна плата та аналогічні обов’язкові платежі. Не можна вважати, що постійні витрати не змінюються протягом часу, — дорожчає страховка, адміністрація отримує надбавку до зарплати тощо. Разом з тим підкреслимо, що підвищення (зниження) постійних витрат зумовлено чимось іншим, відмінним від змін у виробництві (реалізації). Такий причинний зв’язок з виробництвом є найважливішим чинником різниці між змінними та постійними витратами.

Оскільки підприємство, що функціонує у короткому періоді, обмежене можливістю варіювання, заміщення факторів виробництва, слід враховувати, що витрати у короткостроковому періоді обмежені умовами існуючої технології, ціновими характеристиками ресурсів. Тому короткострокові витрати, як правило, не є гнучкими, що знижує мобільність фірми. У довгостроковій перспективі всі витрати (як постійні, так і змінні) мають тенденцію до змін. Компанія може переміститися в інший будинок, який не так дорого коштує, платити меншу орендну плату, знизити заробітну плату, провести профілактичний ремонт устаткування, змінити структуру та величину страховки. Все це значною мірою впливає на зниження рівня постійних витрат. Тому довгострокові витрати значно нижчі, ніж короткострокові. Можливість маневрування як позитивна характеристика будь-якої підприємницької діяльності тим більша, чим ширші можливості у компанії гнучко змінювати свої витрати, тобто чим нижчі її постійні витрати.

Теорія раціональної поведінки фірми вимагає визначення не лише величини середніх витрат на одиницю випуску продукції (середні загальні, середні змінні та середні постійні), але й величини граничних, або маржинальних витрат. Граничними називають ті додаткові витрати, які вимагатимуть від виробника випуску однієї додаткової одиниці продукції.

Оскільки метою проектного аналізу є встановлення розміру перевищення додаткових вигод від реалізації проекту над додатковими затратами, необхідними для його здіснення, то належить визначити методику розрахунку додаткових вигод і додаткових затрат [11, c. 63-64].

Концепція альтернативної вартості є центральною у проектному аналізі, оскільки кожна вартість, яка використовується для фінансового (з точки зору фірми) чи економічного аналізу (з урахуванням впливу на національний дохід), є альтернативною вартістю. Альтернативна вартість — це втрачена вигода від використання обмежених ресурсів для досягнення однієї мети замість іншого, найкращого з тих, що лишилися, варіанта їх застосування. Оскільки альтернативна вартість виражається за допомогою якого-небудь мірила, її іноді називають «тіньовою ціною», «ціною втраченого шансу», «ціною економічної ефективності».

У проектному аналізі розрізняють явні і неявні вигоди і затрати. Явними називають матеріальні вигоди (затрати) обумовлені зменшенням (збільшенням) витрат або отриманням додаткових доходів (витрат), величина яких значною мірою очевидна, що дозволяє досить легко визначити їх фінансове значення. До неявних вигод (затрат) належать побічні вигоди (затрати), які супроводжують проект. Вони пов’язані, як правило, з економічними або соціальними наслідками проекту і мають непрямий характер. Неявні вигоди (затрати) обов’язково відображаються в економічній оцінці проекту, коли його привабливість оцінюється з позицій суспільства в цілому.

Явні вигоди від проекту виникають від: збільшення обсягів випуску, що сприяє зниженню собівартості виробництва продукції; можливості підвищення ціни на продукцію, що виробляється; зміни кваліфікації працівників, що дає змогу підвищити якість продукції; зміни у часі реалізації; зміни місця реалізації та ін.

Витрати можна класифікувати за такими ознаками: можливість відображення у бухгалтерській звітності (бухгалтерські та економічні); ступінь динамічності залежно від збільшення чи зменшення обсягів виробництва (постійні, змінні); період здійснення (довгострокові, короткострокові); спосіб віднесення на одиницю продукції (середні, граничні); походження (експлуатаційні, фінансові); ступінь покриття реальної вартості; можливість розподілу. У проектному аналізі існують особливості врахування деяких витрат. Головною своєрідністю цих розрахунків є розгляд запланованих витрат з точки зору альтернативної вартості [1, c. 54-55].

2.Типи контрактів та їх характеристика

Розрізняють наступні типи контрактів: спотовий  (чи готівковий).

Зобо’язання купити (чи продати) визначену кількість вищевказаного товару, за фіксованою ціною „негайно”. Термін „негайно” означає протягом п’ятнадцяти торгових днів з моменту укладання угоди.

Своп-контракти як вид похідних фінансових інструментів застосовуються на міжнародних ринках з початку 80-х років. Вперше валютний своп був розроблений у Лондоні в 1979 р., але не дістав значного поширення. Привернув увагу до цього виду похідних інструментів валютний своп-контракт, учасниками яко-стали компанія Salomon Brothers, Світовий банк і фірма ІВМ (1981р.) Саме висока репутація учасників цього свопу забезпечила довгострокову довіру до даного виду деривативів.

Основною особливістю свопів є взаємовигідність, коли завдяки проведенню операцій обміну обидві сторони досягають тієї мети, яку вони перед собою постав. Угоди своп укладаються годі, коли потенційні учасники мають намір скористатися такими можливостями іншої сторони, яких самі вони не мають. Отже, від своп-контракту переваги отримують обидва учасники, жодний з яких не програє — і не виграє, завдяки чому вдається знизити вартість операції своп. Своп-контракти — порівняно недорогі інструменти хеджування ризиків і за здійснення операції зацікавлена сторона сплачує комісійну винагороду в розмірі близько 1% від суми угоди. Розрізняють два види своп-контрактів — валютний своп і своп відсоткових ставок, кожен з яких має на меті хеджування відповідного виду ризику — валютного чи відсоткового. На практиці валютні та відсоткові свопи часто поєднуються в одній угоді.

Відсотковий своп-контракт — це угода між двома контрагентами про обмін відсотковими платежами в розрахунку на визначену суму з метою встановлення нижчих витрат запозичення. На практиці прийнято розрізняти два типи відсоткових свопів:

1) Прості — свопи, які передбачають обмін фіксованої відсоткової ставки на плаваючу чи плаваючої ставки на фіксовану;

2)    базисні свопи,  в результаті яких плаваюча ставка обмінюється на плаваючу, але розраховану на основі іншої базової ставки.

Форвардний — зобов’язання між двома сторонами купити (чи продати) визначену кількість вищевказаного товару, по призначеній заздалегідь ціні в майбутній термін, що обмовляється, звичайно від одного тижня до одного року.

Ф’ючерсний — зобов’язання між розрахунковою палатою і іншою стороною купити (чи продати) визначену кількість вищевказаного товару по фіксованій ціні. Контракт можна ліквідувати в будь-який час до визначеного строку поставки товару шляхом заліку своєї позиції протилежною операцією (продажем чи купівлею) рівнозначної кількості контрактів. При такій ліквідації контракту поставка продукції не проводиться.

Ф’ючерсні контракти, в основі яких є різні види базових активів, мають свої (теоретичні) особливості в ціноутворенні. Але загальним є те, що котирування ф’ючерсного контракту вище від поточної ціни базового активу називають терміном контанго, а котирування нижче ціни базового активу — беквардейшн [2, c. 89-90].

Економічний розвиток постійно вимагає від права винаходу нових форм забезпечення реалізації практичних потреб, а це, в свою чергу, обумовлює прийняття таких правових рішень, які докорінно відрізняється від усіх, що існували до цього. Саме таке явище мало місце на початку 50-х років минулого сторіччя, коли у всьому світі почали укладатись контракти, що не підпадали під жодне з існуючих тоді визначень, внаслідок чого їх спочатку об’єднали саме за цією ознакою, позначивши як «contractus innominatis», тобто — як контракти, що не названі, або такі, що не мають точного найменування. Наприклад, у англо-американському праві вони отримали назву exclusive dealing agreements, у Франції, Бельгії, Швейцарії, Російській Федерації та деяких інших державах — «договорів про комерційну концесію», в державах романо-германської школи права — «договорів про надання виключних прав продажу» тощо.

З правової точки зору всі такі договори характеризуються такими особливостями:

1. Всі вони за своїм змістом є «рамковими контрактами» (frame contracts), тобто в них закріплюються, головним чином, принципи та правила договірних відносин учасників, на яких будуть засновуватися подальші угоди між цими учасниками щодо конкретних господарських операцій.
2. Вони є складеними договорами. Це означає, що цими договорами регулюються відносини сторін у різних сферах господарювання, коли поряд з відносинами, які становлять власне предмет відповідної угоди, договором охоплюється більш або менш широкий спектр додаткових відносин, наприклад — щодо надання боржнику комерційних, технічних і т. ін. послуг.
3. Всі ці договори будуються на принципі закріплення за боржником» юридичної та/або господарської монополії у здійсненні своєї діяльності на ринку. Інакше кажучи, йому за договором надається виключне право на проведення на договірній території передбачених у контракті операцій.

Внаслідок цього зазначені договори далеко виходять за межі традиційних контрактів, тому вони дійсно є контрактами sui generis. Положення цих договорів спрямовані на встановлення стійких господарських зв’язків, про що свідчить і строк, на який вони укладаються — зазвичай він становить від 10 до 15 років [5, c. 107-108].

Останнім часом такі договори набули широкого розповсюдження у світовій практиці, бо вважаються одним з найефективніших засобів здійснення експортних операцій на іноземних ринках. У подібних випадках монополія на імпорт товарів постачальника або на надання послуг в країні імпорту закріплюється за одним або кількома не конкуруючими між собою боржниками. До речі, зазначена монополія може стосуватись одного чи певних видів товарів або послуг, на визначеній або всій території держави імпорту, на території декількох імпортуючих держав, а інколи — навіть на всій території цілого континенту.

Висновки

Згідно до принципів проектного фінансування, сторони, що надають необхідний капітал, передусім оцінюють здатність проекту стабільно генерувати грошові потоки. Саме ці потоки стають джерелом коштів для обслуговування і повернення боргу та виплати доходу на капітал, інвестований в проект. Таким чином, у проектному фінансуванні гарантією для постачальника капіталу виступає економічний ефект від реалізації проекту. Активи також можуть забезпечити підтримку.

Специфіка проектного фінансування передбачає, що проекти реалізуються на основі наступних принципів:

• строго визначені або відокремлена економічна діяльність у межах проекту;
• грамотне управління ризиками і наявність системи функціональних гарантій учасників проекту;
• наявність проробленої фінансової моделі, що є базою для інвестування й фінансування;
• професійне управління проектом.

У класичній схемі проектного фінансування, як правило, створюється економічно та юридично відокремлена проектна компанія. Такий підхід має декілька переваг.

По-перше, робота «з чистого аркуша» дозволяє уникнути ризику впливу на проект обставин, пов’язаних із «минулим» компанії. Наприклад, із податковими претензіями за підсумками перевірки одного з минулих періодів або визнанням недійсним важливого договору, укладеного декілька років тому.

По-друге, проект стає більш прозорим. Виникає менше ускладнень при визначенні й плануванні грошових потоків, оскільки відсутній вплив операцій, не пов’язаних із проектом. Прозорість сприяє встановленню довіри між партнерами і більш високій оцінці вартості проекту.

Використання функціональних гарантій учасників проекту дозволяє забезпечити стабільність майбутнього грошового потоку. Прикладом таких гарантій може бути укладання меморандумів про взаєморозуміння, надання партнерами «комфортних листів». З покупцями укладаються угоди, що «прив’язують» їх до проектної компанії. Можливе також одержання гарантій від спонсорів проекту або держави – про створення на певний термін спеціальних умов, що сприяють реалізації проекту.

Успіх проекту багато в чому залежить від наявності сильної команди менеджерів, які мають волю до успіху. Іншими словами, від того, наскільки професійно організовано управління проектом і комунікації поміж його учасниками. Тому до всіх функціональних систем компанії (логістика, фінанси, маркетинг тощо) застосовуються найжорсткіші вимоги.

Оскільки коло учасників проекту є достатньо широким, менеджерам проекту слід приділяти увагу відносинам з партнерами та інвесторами і координації їх роботи. Це дозволить забезпечити прозорість інформаційних і фінансових потоків і досягти основних цілей проекту.

Список використаної літератури

1. Аптекар С. Проектний аналіз: навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Донецький національний ун-т економіки і торгівлі ім. Михайла Туган-Барановського. Кафедра інвестиційного менеджменту. — Донецьк : ДонНУЕТ, 2009. — 308с.
2. Бардиш Г. Проектне фінансування: Підручник для студ. вищих навч. закл. / Національний банк України. Львівський банківський ін-т. — Л. : ЛБІ НБУ, 2006. — 463с.
3. Бардиш Г. Проектний аналіз: Підручник для студ. вищих навч. закл. / Національний банк України; Львівський банківський ін-т. — Л. : ЛБІ НБУ, 2004. — 416с.
4. Блонська В. Проектний аналіз: навч.-метод. посіб. для самост. роботи за кредитно- модульною системою навч. напряму підгот. «Економіка підприємства» / Укоопспілка; Львівська комерційна академія — Л. : ЛКА, 2009. — 148с.
5. Верба В. Проектний аналіз: Навч.-метод. посіб. для самост. вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2002. — 298с.
6. Жуков В. Проектне фінансування: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ВД «Інжек», 2006. — 248с.
7. Куриленко Т. Проектне фінансування: Підручник для студ. вищих навч. закл. / Київський ун- т ринкових відносин; Міжнародний ун-т фінансів. — К. : Кондор, 2006. — 208с.
8. Митяй О. В. Проектний аналіз: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Уманський держ. педагогічний ун-т ім. Павла Тичини. — Умань : РВЦ «Софія», 2008. — 216c.
9. Пересада А. Проектне фінансування: Підручник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2005. — 736с.
10. Сорока В. Введення в проектний аналіз: Інтерактивний комплекс навчально-методичного забезпечення: для студ. напряму пітготов. 6.070101 «Транспортні технології» / Національний ун-т водного господарства та природокористування. — Рівне : НУВГП, 2008. — 201с.
11. Шклярук С. Проектне фінансування: навч. посіб. / С. Г. Шклярук ; за наук. ред. Г. К. Ялового; Міжрегіон. акад. упр. персоналом / Г. К. Яловий (Ред.). — К. : Персонал, 2009. — 471 с.
12. Чорна М. В.. Проектний аналіз: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Харківська держ. академія технології та організації харчування. — Х. : Консум, 2003. — 228с.
13. Шумейко А. Проектний аналіз і управління проектами: Конспект лекцій / Національний авіаційний ун-т. — К. : НАУ, 2003. — 72с.