Вступ

Актуальність теми. Розробка теорії природного права, що виразила основні принципи громадянського суспільства — головний підсумок розвитку політико-правової думки XVII ст. Вперше було висунуто і широко обґрунтоване після Середньовіччя раціональне уявлення про природно-правове походження держави, верховної влади, закону, загальну правову рівність людей, сформована і теоретично обґрунтована модель громадянського суспільства. Наприкінці XVII ст. було визначено перелік природних прав і свобод людини, який став класичним для наступної епохи, позначені основні шляхи і механізми їх реалізації. Усе це стало величезним кроком вперед у формуванні юридичного світогляду. Права людини стали розглядатись як невід’ємний компонент права: право без прав людини так само неможливе, як і права людини — без або поза правом.

Локк, поглиблюючи і переробляючи досягнення політико-юридичного знання і передової наукової думки XVII ст., з огляду на історичний досвід англійської революції, послідовно розвиває природно-правову теорію. її наріжним каменем виступають у нього природні права і свободи людини — у додержавному стані, у громадянському суспільстві як основі держави, верховної влади, загального закону, що принесло англійському мислителю славу засновника лібералізму. Тріада правової формули Локка, визнання всіх людей рівноправними знайшли закріплення в багатьох ранньобуржуазних конституціях.

Вчення Локка про право і державу розвивалося в наступному столітті французькими просвітниками, теоретиками американської революції.

Гоббс істотно розвинув ідеї про природу людини, її пристрасті і розум як про рушійні сили політики. В основі його теорії природного права — ідея загальної природної рівності людей, правової рівності в державі. Він обґрунтував і показав роль природних законів для публічного і приватного права. Політико-правовий ідеал Гоббса — громадянське суспільство, охоронюване авторитарною владою, з «необмеженою» владою суверена і правами підданих. Його звеличування держави — Левіафана, правопорядку — не гімн тоталітаризму, а правова альтернатива громадянській війні, війні «всіх проти всіх», безсиллю влади. Не випадково Гоббс повернувся в Англію в 1651 p., визнавши протекторат Кромвеля, і був з повагою прийнятий останнім.

Мета роботи — обґрунтування Томасом Гоббсом і Джоном Локком проблеми взаємовідносин особи і держави.

Розділ 1. Спільне і особливе в тлумаченні сутності особи у Т. Гоббса і Дж. Локка

Серед дослідників філософської творчості Д. Локка значного поширення набула думка про внутрішню суперечність його філософської системи, зокрема несумісність між його гносеологією і політичною теорію, між «Дослідом» і «Двома трактатами». Вдалим прикладом можуть слугувати висновки, зроблені відомим англійським істориком, редактором і автором передмови до критичного видання «Двох трактатів про врядування» Пітером Ласлеттом (Peter Laslett). На думку дослідника, Д. Локк, можливо, найнепослідовніший з усіх великих філософів, який або не усвідомлював суперечності у своїх працях, або, якщо й усвідомлював, то не був здатний їх розв’язати [1, 82]. Суть цих суперечностей полягає в тому, що в головній своїй філософській праці «Дослід про людське розуміння» Д. Локк послідовно обстоює принцип емпіризму, в той час як його політична теорія містить виразні елементи раціоналізму. В «Досліді» він піддає ґрунтовній критиці раціоналістичну теорію вроджених ідей, згідно з якою ці ідеї відіграють ключову роль у пізнанні і мають божественне походження. Однак усупереч власним гносеологічним настановам свою політичну теорію він засновує на концепції природного закону, джерелом якого, на думку філософа, є Бог. І осягається цей закон за допомогою розуму. Об’єктивне існування природного закону — суттєва передумова його політичної теорії. Однак спосіб, у який, за Локком, люди осягають цей закон, не відповідає загальним принципам його гносеології. Серед дослідників Локкової філософії вже давно відбувалася дискусія навколо питання, чи дає епістемологія Локка адекватне пояснення того, яким чином люди можуть знати природний закон і чи може він дати людям знання їхніх обов’язків. Якщо природний закон розглядати як вираження волі божественного законодавця, то його вимоги можуть стати відомими лише через одкровення і вроджені ідеї. І якщо Локк заперечує останні, то залишаються лише відчуття й рефлексія. Або ж Локк покладається на самоочевидність та інтуїцію, які в кінцевому підсумку не можуть бути відокремлені від концепції вродженості. Отже, атака Локка на вроджені ідеї в «Досліді» суперечить його намаганням покладатися на природний закон у політичних трактатах.

Приєднуючись до цієї дискусії, Ласлетт робить висновок, що «Дослід» не залишає місця для природного закону [1, 81]. Ласлетт указує на контраст між «Дослідом» і «Двома трактатами», цими майже одночасно написаними книгами, і пропонує розглядати їх як щось дуже відмінне. Англійський дослідник вбачає тут суттєву особливість Локка порівняно з його попередниками, тим-таки Т. Гоббсом. Для останнього політична теорія була частиною його загальної філософії і будувалася на основі певного загального погляду на світ, що випливає з філософського пояснення реальності та її пізнання. Тому Т. Гоббс цілком слушно вважається політичним філософом. Натомість політичні аргументи Локка, на думку Ласлетта, не представлені як частина загальної філософії. Через це він воліє називати Локка радше політичним мислителем, ніж філософом. На філософську й політичні праці Локка, доводить він, не можна дивитися як на такі, що доповнюють одна одну. Локк і сам хотів, щоб вони розглядалися окремо. Між ними немає неперервності. Це різні книги.

Передусім ця відмінність проявляється в тому, що «Два трактати» не були написані за допомогою історичного методу, який широко використовувався філософом в «Досліді». У цьому плані Ласлетт указує на аісторичний характер Локкової політики. І такий висновок є досить поширеним серед дослідників спадщини філософа. Подібну оцінку, приміром, знаходимо й у Річарда Ашкрафта (Richard Ashcraft), за висновком якого Локк не будує свою аргументацію навколо історичних прецедентів [2, 235]. І справді, його політична теорія не може розглядатися як узагальнення історичного досвіду, адже навряд чи в попередній політичній історії можна відшукати приклади того типу ліберальної держави, про який ідеться в політичних трактатах Д. Локка. Вся попередня історія навряд чи дасть хоча б один приклад виникнення держави у той спосіб, який, згідно з теорією Локка, можна вважати законним, — на основі загальної згоди людей. Російський філософ Е. Соловйов у своїй відомій праці «Феномен Локка» також указує на те, що ця теорія не була узагальненням емпіричних фактів, що вона була не стільки поясненням цих фактів, скільки формулюванням деяких належностей, на основі яких ми маємо оцінювати ці факти і яким маємо підпорядковувати наш досвід [3, 149].

Отже, більшість дослідників схильна констатувати той факт, що методологічні засади, на яких побудована політична теорія Локка, не відповідають його загальним гносеологічним принципам. Проте тлумачення цього факту різні. Якщо Пітер Ласлетт, Ніл Вуд (Neal Wood), Чарльз Монсон (Charles Monson) вбачають у ньому вияв непослідовності філософа, то такі дослідники, як той-таки Річард Ашкрафт, Рут Грант (Ruth W. Grant), Джеймс Тулі (James Tully) та ін. доводять, що суперечність між гносеологією і політичною теорією Локка видима, що ніякої невідповідності між «Дослідом» і «Двома трактатами» насправді немає. Навпаки, існує єдність і когерентність між епістемологічними і політичними творами філософа. Ба більше, «Дослід» дає гносеологічне й методологічне обґрунтування цим творам. Саме «Дослід», вважає Рут Грант, має показати або дати відповідь на запитання, як можлива політична теорія, представлена в Локкових трактатах [4, 6, 11].

Однак для того, щоб сформулювати цю відповідь, варто для початку зупинитися на питанні щодо розуміння самим Локком природи політичної теорії. Почнемо з того, що він ділить політичну науку на мистецтво управління (the art of governing) та теорію походження політичного суспільства. Прикладом останнього, за Локком, можуть слугувати праці Гроція й Пуфендорфа. Про це, зокрема, йдеться у його «Думках про виховання», де у своїх рекомендаціях щодо першочергового вивчення творів цих двох мислителів, він відносить їх до тих розділів політичної науки, які присвячені питанням походження та основ суспільства, природних прав і обов’язків людини. На думку Локка, вони утворюють загальну частину цивільного права, яка має займатися не казуїстикою окремих випадків, а трактувати свої предмети загальним чином, на основі принципів розуму [6, 579]. Вивчення цих принципів має передувати вивченню конкретної історії. В іншій своїй педагогічній праці, «Думках про те, що читати та вивчати джентльмену», Локк дає більш розгорнутий погляд на політичну науку. «Політика,- пише він,- складається з двох досить різних частин: перша стосується виникнення суспільства, походження й меж політичної влади, друга — мистецтва управління людьми в суспільстві» [7, 611]. Щодо першої, то він пропонує для вивчення досить великий список праць англійських авторів, серед яких і його власні політичні трактати. Що ж до другої, то, на думку філософа, найкращі вчителі тут — досвід та історія [7, 611]. Отже, власні трактати він не ототожнює з мистецтвом управління, а тому вони й не будуються на основі історії та узагальнення досвіду. Формулюються лише загальні принципи, які, у свою чергу, логічно випливають із загальних принципів моралі. Тому політична теорія, викладена в цих трактатах, може бути схарактеризована як політична етика.

Підкреслюючи цю особливість Локкової політики, Річард Ашкрафт, на відміну від Пітера Ласлетта, воліє розглядати її саме як політичну філософію. Зокрема, він зазначає, що природні права індивідів і розуміння джерел політичного суспільства, до яких апелює філософ, ґрунтуються у нього на універсальних принципах моралі. А тому «істинна політика є частиною моральної філософії» [2, 235]. Цей висновок дуже важливий для розуміння гносеологічної природи політичної теорії Локка, оскільки саме таке трактування дає змогу зрозуміти цю теорію як демонстративну й нормативну науку.

Рут Грант, полемізуючи з Пітером Ласлеттом в цьому питанні, зауважує, що той не враховує поділ політичної науки у Локка на дві частини і тому не розглядає його «Другий трактат» як працю з політичної моралі. Захищаючи свою позицію, Ласлетт наводить уривок з Локкових журналів [8], у якому філософ ділить все знання на демонстративне й емпіричне. До першого він відносить істини математики й мораль, до другого — емпіричне знання історії («history of matter of fact»). Останнє, на думку Локка, є підґрунтям для формування розсудливості й державного управління («polity and prudence»). Як приклад «polity and prudence» Ласлетт схильний розглядати і політичні трактати англійського філософа. Однак, якщо виходити з наведених вище свідчень, навряд чи це відповідає поглядам самого Локка. Цікаво, що, цитуючи цей уривок, Ласлетт дає неповну цитату, залишаючи лише математику як зразок демонстративного знання й опускаючи мораль. Вказуючи на цей факт, Рут Грант зазначає, що такий спосіб цитування дає змогу Ласлетту говорити про політику як виключно емпіричну науку або, точніше, про те, що саме емпірична наука, а не філософія мала б слугувати Локку за модель його політичних праць [4,23]. І це всупереч констатації того факту, що «Другий трактат» Локка має аісторичний характер. Власне, ця констатація і мала на меті підкреслити непослідовність Локка, відмінність між Локком -філософом і політичним мислителем. Проте коли подивитися на політичні трактати Локка не л як на «polity and prudence», а як частину моральної філософії, то зазначена вище суперечність Q набуває зовсім іншого вигляду. Враховуючи зроблені Локком розрізнення у трактуванні політичної науки — те, що Локк досить чітко розрізняє політику, ґрунтовану на досвіді та історії, і політику, ґрунтовану на загальних принципах моралі,- можна погодитися з думкою Рута Гранта, що «не існує перешкод розглядати «Другий трактат» як приклад моральної демонстрації у царині політичної етики» [4, 26].

У своїй книзі, присвяченій лібералізмові Д. Локка, Р. Грант доводить, що політичні трактати філософа за своєю гносеологічною природою мають характер демонстративного й нормативного знання. Головним завданням політичної теорії Локка, зазначає він, було встановлення стандартів або норм, завдяки яким можна відрізнити законну, або легітимну, державну владу від незаконної або такої, що ґрунтується на брутальній силі. У цьому полягає первісне завдання політичної теорії, адже вона має дати чітке розуміння, якій владі люди зобов’язані (мають обов’язок) коритися, а проти якої вони мають право повстати. Ці стандарти законності Локк виводить з головного припущення про рівність і природну свободу людей. З цього припущення логічно випливає, що єдиною законною підставою існування державної влади, а отже, і відношення підпорядкованості одних людей іншим, може бути лише згода самих громадян. Центральний для Локкової теорії походження державної влади принцип згоди логічно випливає з природної свободи. Це не означає, що в реальній політичній історії ми можемо спостерігати повсякчас і у більшості випадків саме такий спосіб формування державної влади. На жаль, дуже часто вона ґрунтується якраз на брутальній силі. Однак лише та державна влада, яка визнає свободу своїх громадян і спирається на їхню згоду (ліберальна держава), відповідає вимогам природного закону і може вважатися легітимною.

Якщо принцип згоди логічно випливає з положення про природну свободу людини, то сама ця свобода є логічним висновком з надзвичайно важливого для всієї моральної філософії Локка положення про те, що людина є творінням Божим (так званий — аргумент), що, у свою чергу, ґрунтується на визнанні Бога як творця й власника людини. Це визнання може спиратися як на релігійну віру, так і на знання, що доводиться логічно. Однак, детальний аналіз поглядів Локка на співвідношення віри й розуму, божественного одкровення і раціонального пізнання не є завданням пропонованої статті. Тим більше, що ці питання ґрунтовно розглянуті в багатьох працях сучасних дослідників [10]. Зазначимо лише, що, підкреслюючи важливість одкровення й Біблії як джерела моральних істин, Д. Локк у своєму «Досліді» водночас наголошує на демонстративному характері знання про Бога. Існування Бога, вважає він, людина може достеменно пізнати шляхом раціонального доведення, зробивши з цього відповідні моральні й політичні висновки. Отже, свою політичну теорію філософ будує як демонстративну науку, що логічно виникає на основі всіх цих припущень, тобто як серію послідовних дедукцій з ясних первісних засновків, якими є положення про рівність і свободу, а також божественне походження людини. Ці дедукції, на думку Локка, мають такий же ступінь достовірності, що й істини математики.

Яка природа, джерела права і публічної влади, за Локком? Як і його попередники, він шукає їх джерела в «природному стані людей». Але на відміну від них дійшов висновку: вже в додержавному стані люди мали права і свободи. Це стан «повної свободи стосовно їхніх дій і стосовно розпорядження своїм майном і особистістю». Це стан «рівності, при якому вся влада і вся юрисдикція є взаємними, — ніхто не має більше іншого». Природний стан тут трактується в противагу Гоббсу не як стан свавілля, ворожнечі, а як керований розумом, тобто природним законом. Цей закон вчить людей: оскільки всі люди рівні і незалежні, не наносити збитку життю, здоров’ю, свободі і власності іншого, вимагає миру і збереження всього людства. Природний стан, за Локком, — стан миру і доброзичливості.

Отже, у природному стані кожна людина володіє необмеженою свободою, вона зв’язана лише законом природи. Того, хто побажав би відняти свободу, слід вважати, пише мислитель, замишляючим відняти і все інше, оскільки свобода є підставою всього іншого (що, зокрема, робить законним вбивство злодія під час злочину). Природний закон, зауважує Локк, — це не стільки обмеження, скільки керівництво для вільної істоти. Метою закону є збереження і розширення свободи. Там, де нема закону, нема і свободи. Природне право людей включає владу кожного охороняти «свою власність, тобто життя, свободу і майно». Право власності трактується Локком також як право на власну особистість (індивідуальність), на працю і її результати. На його думку, до утворення держави кожний володіє навіть виконавчою владою, — що випливає з законів природи, є суддею у власних справах. Таким чином, до основних невідчужуваних природних прав людини він включає право на життя, свободу і власність (т. зв. тріада, правова формула Локка). З них випливають всі інші природні права — права на рівність, індивідуальність, свободу дій, власну працю та її результати. Але в природному стані вони не гарантовані.

Для Гоббса ж джерелом природного закону є людський розум, який сам по собі є природним. Природний закон складає частину природи людини і слугує внутрішнім регулятором поведінки людини, завдяки якому людина задумується про своє спасіння та збереження власного майна. Тому закони природи не можливо змінити, тому що не можливо змінити людський розум, який утримує людину від необдуманих вчинків, які б суперечили вищезазначеним принципам. Однак цей закон у природі не має своєї дієвої сили.

Для встановлення миру серед людей потрібна не лише згода, але й ще й єднання, тобто підкорення волі всіх людей волі одних зборів. І вже держава, яку представляє особа або група осіб, наділена верховною владою, видає державні закони, в основі яких, зрозуміло, лежать природні закони.

Політична людина у Т. Гоббса здатна керуватися своїм здоровим глуздом та законом. Людина, що діє у політичному бутті твердо переконана, що не лише вона, а й політичні інститути мають перед нею зобов’язання. Раціональність політичних дій виходить на перший план, головним рушієм політичних дій стають права та свобода людини. Ці два моменти роблять теорію Т. Гоббса схожою на Аристотеля, однак є суттєва відмінність. Власне політичному буттю передує сфера, в якій відбувається укладання суспільного договору. Це сфера, в якій дія ототожнюється мовленню, саме тут відбувається обговорення можливих способів політичної організації, творяться політичні інститути. Однак, після їх утворення, саме політичні інститути стають творцями нормативно-правових норм, вони та особи, які їх представляють задають дискурс щодо ідентичності та загального блага спільноти, однак вони виступають не посередниками між громадянами, а власне творцями політики. Політична людина стає громадянином, що активно виконує покладені на нього зобов’язання та контролює діяльність політичних інститутів щодо реалізації власних прав людини. Свобода особи, що в полісі виявляється у мовленні, у ліберальному суспільстві виявляється у мовленні лише частково, решта — у мисленні [5].

Насамперед, своє вчення Гоббс будує на вивченні природи людини. На його думку, люди рівні від природи («рівність здібностей»), але через рівність виникає взаємна недовіра. До того ж людина ще й істота глибока егоїстична, збурена жадібністю, страхом і честолюбством. «Звідси видно, що, поки люди живуть без загальної влади, яка тримає усіх у страсі, вони знаходяться в тім стані, що називається війною, і саме в стані війни всіх проти всіх». До такого стану «війни всіх проти всіх», на думку мислителя, звичайно опускаються під час громадянської війни. Очевидно, тут проявилося неприйняття ним громадянської війни в Англії.

Який же вихід бачиться Гоббсу з цього стану суспільства? Такий вихід, вважає філософ, теж коріниться в природі людини: почасти в пристрастях, що схиляють людей до миру, почасти в розумі, який підказує умови миру. А «ці умови суть те, що інакше називається природними законами».

Отже, у природному стані, за Гоббсом, кожен індивід рівною мірою мав природне право. Останнє він визначає як свободу всякої людини використовувати власні сили за своїм розсудом для збереження власного життя. У природному стані кожна людина має право на все, «навіть на життя всякої іншої людини», що і призводить до війни між ними. Згубність такого стану примушує людей шукати шлях до його припинення. Цей шлях указують предписания розуму, природні закони. Отже, право і закон розрізняються між собою так само, як свобода і зобов’язання. Природне право Гоббс визначає як свободу людини робити чи не робити що-небудь (для свого збереження). Природний закон зобов’язує прагнути до миру, забороняє робити те, що згубно для життя.

Основний природний закон проголошує: необхідно шукати миру і слідувати йому. З нього випливає і другий природний закон: в інтересах миру і самозахисту варто задовольнятися таким ступенем свободи стосовно інших людей, яку людина допустила б у інших стосовно себе. Інакше право робити усе, що людина хоче, повертає людей у природний стан, тобто в стан війни.

З другого природного закону випливає третій: люди повинні виконувати укладені ними угоди. Вони — початок і джерело справедливості. Справедливість і власність, за Гоббсом, починаються із заснування держави. Він називає ще 16 природних (незмінних і вічних) законів, зміст яких може бути резюмова-ний в одному легкому правилі: не роби іншому того, чого ти не бажав би, щоб було зроблено стосовно тебе.

Розділ 2. Специфіка і обґрунтування взаємовідносин особи і держави у Т. Гоббса і Д. Локка

Локкова політична теорія містила у собі всі вирішальні доктрини Декларації, такі як: 1) доктрина про природну рівність; 2) інтерпретація цієї рівності як природної свободи; 3) доктрина, згідно з якою держава — штучне утворення, яке створюється людьми на основі їхньої згоди і для забезпечення їхніх природних прав; і, нарешті, 4) ідея законності революції проти тиранії.

Локк вважав найкращою формою конституційну монархію, для чого необхідним є поділ гілок влади на парламентську, виконавчу та федеральну. У своїй теорії суспільного контракту виходить із природного стану людства, в якому, на відміну від Гоббса, для якого людина є егоїстичною істотою, люди мають право на життя, рівність, свободу та приватну власність. В природних умовах, ущемлення кимось чиїхось прав мoже закінчитися (перебільшеною) помстою, а внаслідок помсти за помсту може виникнути війна. Для уникнення цього потрібна держава в якості арбітра. Для цього громадяни передають державі частину своїх суверенних прав, власником яких вони залишаються і надалі. Остання повинна забезпечувати їх на кращому рівні, ніж це можуть самі люди в природному стані. Якщо права людей масово порушуються, тоді вони мають право скинути владу. Лок вперше також довів право людини на прагнення до щастя, а не тільки на самозбереження. Обмеження свободи у формі рабства можливо, наприклад, у війні. Інші права людини можуть бути у неї відібраними, якщо людина їх не заслуговує, напр., через вбивство. Він сповідував ліберальну державу, але не самий ідеал манчестерського лібералізму. Держава має право втручатися у приватну власність, наприклад, накладати податки на несамостійну працю. Мав сильний вплив на декларацію незалежності, конституцію США та революційної Франції.

Щодо релігії прагнув створити для різних християнських конфесій платформу зі мінімальною спільною базою, яку можна пояснити за допомогою розуму (в дусі Просвітництва). Він водночас не заперечує, що в християнській релігії є також місця, які на перший погляд здаються нелогічним, але їх просто не можливо обґрунтувати за допомогою розуму. Правом на свободу релігії не охоплювалися атеїсти та католики (останні, за те, що визнають Папу главою держави). Вважав, що держава переступала би свої повноваження, якби зі силою вимагала людей вірити в щось.

Локк також хотів створити для науки спільну платформу, не втручаюсь в її окремі гілки. Він визнає частково Декартівський раціоналізм: для нього мислення починається від суб’єкту, проте, перечить тому, що реальність складається із окремих реальностей суб’єктів. Він не вірить у вродженні знання. При цьому виходить із наївних форм таких ідей (не як у Декарта), припускаючи, що вроджені ідеї повинні бути свідомими всім людям в будь-який час. Проте, ані діти, ані неосвічені люди не знають основних філософських понять. Окрім цього, вроджені ідеї роблять розум непотрібним. Наприклад, ідея Бога не є вродженою, оскільки існує багато народів, де не існує віри в Бога. Він вважає, що людина народжується як «табула раса» (з лат. чиста дошка). В розумі не знаходиться нічого, що би не було сприйнято органами чуття. Локк є емпіриком, проте, не сенсуалістом. Матеріалом пізнання є прості ідеї, вони всі походять із досвіду. Ідеєю є в найзагальнішому сенсі будь-яка уява, елемент свідомості як понятійно-раціонального як і чуттєвого типу.

У 30- 40 — х рр. XVII ст. Англія опинилася у вирі революційних потрясінь, до яких Гоббс як вчений — гуманіст не був байдужим. Його перший політичний рукопис «Елементи закону» (The Element of Low of Natural and Politic), який вийшов у світ у 1640 р., остаточно визначив Гоббса не тільки як філософа, але ще й як політика.

У своїх творах Гоббс прагнув знайти соціальні рецепти , як зберегти людину, рішити проблему ліквідації анархії, потрясінь, бунтів і революцій. Як дати людині можливість прожити життя в добробуті і спокої. До тих пір, поки зберігається право всіх проти всіх, жодна людина не може бути впевненою у тому, що зможе прожити увесь цей час, який природа надає людському життю2. Гоббс шукає шляхи врегулювання людського конфлікту, який виник в нутрі англійського суспільства в результаті революції. Так, він вважає, що доречним в цій ситуації була б відмова людей від честолюбства і властолюбства, від недосяжних мрій про ідеальну достатність, від звички критикувати, мати свою власну думку, втручатися у питання управління і підкорення тої необмеженої владі, яку вони самі колись заснували3.

В зв’язку з цим перед нами відчиняються навіянні певним часом його вчення про суверенітет, одним із ключових моментів якого є виключна роль суверена як особи держави, яка володіє усім комплексом прав та обов’язків, має різні знаряддя для їх втілення у життєвій практиці.

Так, у цей комплекс прав входять: право бути суддею у відношенні знарядь для збереження миру і захисту життя своїх підданих. Суверен повинен також володіти правом предписувати правила, які б вказували кожній людині, якими благами вона може користуватись і які дії вона може розпочати у відношенні того, що люди називають власністю4.

Досвід англійської революції, та й навіть, Тридцятирічної війни у Європі, підказували англійському мислителю, що люди, «які вийшли з держави», або знаходяться поза її стану не можуть вирішувати «про твоє і моє», оскільки кожна людина має свою думку в цьому сенсі, що в дійсності може привести людей до стану тотальної війни, тобто до «Bellum omnia contra omnes», що, зрозуміло, суперечить тої цілі, за ради якої створювалася або створюється після воєнних потрясінь держава.

По суті, з вищесказаного ми бачимо макіавеллівський постулат Ragion di Stato, який пройшов політичну обробку у творах відомого французького мислителя Ж. Бодена і знайшов свій відгук у політичній свідомості Т. Гоббса.

Підкреслюючи абсолютну владу суверена, англійський мислитель проявляв політичну коректність по відношенню до європейських держав, які мали різні форми державної влади. Гоббс, симпатизуючи монархії, вказував при цьому, що суверен в будь якій державі не повинен бути кимось обмежений у виконанні своїх державних обов’язків.

Т. Гоббс має в цьому сенсі схожу точку зору: людина як розумова істота займається політикою у державі і може реалізовувати в залежності від здібностей свій фізичний або розумовий потенціал тільки в рамках держави. В протилежному випадку природний стан може привести соціальних індивідуумів до стану війни всіх проти всіх, що вбиває не лише позитивно-особисті якості у людині, але й під час забирає в неї життя.

Очевидно, що обидва мислителя виступають з позиції ніким не обмеженої державної влади, яка носить централізований характер і сприяє об’єднанню навколо суверена. Безумовно, подібний правовий статус монарха — суверена таїть у собі небезпеку перетворення його в тирана.

Емпіричним є і гносеологізм Т.Гоббса — він стояв на позиції, що знання добувається з відчуттів, за посередництвом порівняння, сполучення і розділення (така увага до відчуттів як джерела знання означає сенсуалізм його концепції). Щодо устрою оточуючої нас природи, то він вважав, що світ являє собою сукупність тіл. що підпорядковуються законам механічного руху, і заперечував існування душ як особливих субстанцій (єдино можливими є матеріальні тіла).

Більш відомими і значущими для історії філософії стали соціально-політичні погляди Т.Гоббса. які ґрунтувались на уявленні, що природним станом людей є війна всіх проти всіх — і для виходу з цієї війни утворюється суспільство на засадах узгодження інтересів та держава ж продукт суспільного договору. При цьому держава, неминуче подавляючи кожну особистість (яка є лише гвинтиком у ньому), виступає чудовиськом — «Левіафаном» (Левіафан — біблійне чудовисько, зображене як сила природи, що принижує людину: Гоббс використовує цей образ для опису могутньої держави — «смертного Бога»). В цю концепцію укладається і позиція Гоббса щодо егоїстичної природи людини — в основі її поведінки лежить стремління до самозбереження, власна користь і любов до себе [З.с.138]: «природа людей є сукупністю потреб, пристрастей, здібностей і сил» [4.С.442].

Щоб усунути небезпеку порушення природних законів, пише Гоббс, необхідна сила, примусова влада, яка погрозою покарання примусила б усіх однаковою мірою до виконання угод, усталила б ту власність, що люди здобувають шляхом взаємних договорів замість відмови від загального права. Така примусова влада з’являється із заснування держави, а сила — з появою громадянських законів.

Мета держави — головним чином забезпечення миру, безпеки, оскільки природними законами вони не гарантуються. Угоди без меча — лише слова, що не в силах гарантувати людині безпеку, писав Гоббс.

Для встановлення загальної влади люди шляхом угоди між собою («кожної людини з кожною іншою») створюють загальну, єдину особу — державу. «Держава, — дає її визначення мислитель, — є єдина особа, відповідальним за дії якої зробила себе шляхом взаємного договору між собою величезна кількість людей, для того, щоб ця особа могла використовувати силу і засоби всіх їх так, як визнає за необхідне для їх миру і загального захисту». Носій такої особи (представлений однією людиною чи уповноваженим зібранням осіб), який володіє верховною владою, — суверен. Всякий інший — його підданий.

Таким чином, абсолютна влада держави — ось, на думку Гоббса, гарант миру і реалізації природних законів. Він називає її Левіафаном (біблейським чудовиськом), штучною людиною, для якої верховна влада, «що дає життя і рух усьому тілу» — душа; посадові особи виконавчої і судової влади — штучні суглоби; нагороди і покарання — нерви; добробут і багатство громадян — сила; безпека народу — заняття; його радники — пам’ять; справедливість і закони — розум і воля; громадський мир — здоров’я; смута — хвороба; громадянська війна — смерть. Влада суверена абсолютна: йому належить право видання чи скасування законів і контроль за їх додержанням, оголошення війни і укладання миру, призначення чиновників і судова влада. Він вправі навіть визначати, які релігія чи секта, думка чи вчення істинні, а які ні, що є справедливість і чеснота.

Піддані не можуть засуджувати дії суверена, пише Гоббс. Уклавши один раз договір і перейшовши в громадянський стан, люди втрачають можливість його розірвати і змінити обрану державну форму правління, звільнитися від верховної влади. її необмежена влада над життям і смертю підданих не може вважатися несправедливістю чи беззаконням. Адже, установлюючи «загальну владу», кожний підкорив свою волю волі носія «загальної особи». Для Гоббса єдине мірило добра і зла — громадянський закон.

Припускаючи заперечення проти покірливого підпорядкування примхам і порочним пристрастям носія (носіїв) такої необмеженої влади, Гоббс звертає увагу на те, що становище людини завжди зв’язане з тією чи іншою незручністю. Утиск народу при тій чи іншій формі правління «ледь відчутний» у порівнянні з нещастями і жахами громадянської війни чи «війни всіх проти всіх» у природному стані, стверджує автор «Левіафана». Слабка втіха! Але для нього абсолютна державна влада — гарант миру і безпеки, найважливіша умова прав окремого індивіда, правової організації самої держави.

Дехто з дослідників вважає: за Гоббсом, в галузі публічного права, політичних відносин у підданих зосереджені одні лише обов’язки, а у суверена — тільки права. Неправильно: правова організація самої держави у Гоббса включає права і свободи підданих, обов’язки суверена.

Подібно тому, як люди для досягнення миру і самозбереження створили «штучну людину», тобто державу, вважав мислитель, точно так вони створили штучні ланцюги, тобто громадянські закони, прикріплені до вуст верховної влади і вух підданих. Тому, по-перше, воля підданих полягає в свободі робити те, що не зазначено в угодах із владою: укладати договори одне з одним, обирати своє місцеперебування, спосіб життя, наставляти дітей за своїм розсудом і т.д. Громадяни «користаються тим більшою свободою, чим більше справ закони залишають на їх розсуд». Таким чином, тут свобода розуміється як право робити все те, що не зазначено в угодах із владою, що не заборонено законом. За Гоббсом, наділена абсолютною владою держава повинна виконувати не одні тільки поліцейсько-охоронні функції, але і гарантувати своїм підданим свободи, «заохочувати всякого роду промисли, як судноплавство, землеробство, рибальство, і всі галузі промисловості, що пред’являють попит на робочі руки», примушувати фізично здорових людей до праці, займатися виховно-просвітньою діяльністю і т.п. Така трактовка свободи мала безперечно не тільки пробуржуазний економічний, але і прогресивний, гуманний соціальний зміст.

По-друге, право суверена, за Гоббсом, обмежено природними правами підданих. «Суверен, таким чином, має право на все з тим лише обмеженням, що, будучи сам підданим Бога, він зобов’язаний в силу цього дотримуватись природних законів». Автор трактату вважає, що піддані мають право захищати себе, своє життя навіть від тих, хто зазіхає на нього на законній підставі; вони не зобов’язані обвинувачувати себе і т.п.

По-третє, обов’язки підданих стосовно суверена зберігаються доти, поки суверен у стані захищати їх. Тому що дане природою право захищати себе, говориться в книзі, не може бути відчужено ніяким договором. Його не вправі переступати і суверен. Коли ж він, всупереч природним законам, зобов’язує підданого наносити шкоду собі чи убивати себе, або забороняє захищатися від нападу ворогів, тим самим залишає можливість підданим стати проти його волі. Народ тим самим одержує право на повстання. Суверен ризикує утратити владу. Отже, природні закони предписані і йому.

Інша справа — громадянські закони: «суверен держави, будь то одна людина чи зібрання, не підлеглі громадянським законам». Останні, за Гоббсом, це ті правила для кожного підданого, які держава усно чи письмово предписала йому, щоб він користався ними для розрізнення між правильним і неправильним, тобто між тим, що узгоджується і не узгоджується з правилами. Таким чином, мета законів у тім, щоб дати правильний напрямок діям людей, залишаючи на їх розсуд усе те, що не заборонено і не предписано законами.

Соціально-політичні погляди Дж.Локка теж ґрунтуються на концепції природного права, а держава, на його думку, виникає тоді, коли люди відмовляються від права на природний самозахист і передають його державному апарату. Сюди ж вписуються і його педагогічні погляди: якщо суспільний лад такий, що особистість не може отримувати від суспільства необхідні для виховання ідеї, то його слід змінити [6, с.177-178].

Взагалі у Локка форма правління — похідна від верховної влади, створеної за добровільною згодою більшості співтовариства для прийняття і здійснення законів. «Форма правління залежить від того, — підкреслюється в трактаті, — у кого знаходиться верховна влада, що є законодавчою». Вона може бути демократією, олігархією чи монархією (спадкоємною чи виборною). Ні одній з них автор трактату не віддавав особливої переваги. Для нього головне, щоб організація самої влади надійно гарантувала права і свободи громадян від сваволі і беззаконня. Саме з цього головного виходила його концепція поділу влади.

Дж. Локк розрізняв законодавчу, виконавчу і федеративну владу.

«Першим і основним позитивним законом усіх держав є встано-влення законодавчої влади; точно так само першим і основним при-родним законом, якому повинна підкорятися сама законодавча влада, є збереження суспільства і … кожного члена суспільства». Жоден указ кого б то не було не має сили й обов’язковості закону, якщо він не одержав санкції законодавчого органу, обраного і призначеного народом. Закон робить дійсно законом згода суспільства, «вище якої немає нічого». Такий закон — гарантія і втілення свободи. Тому законодавча влада є вищою владою в державі: вона заснована на згоді і довірі підданих, обрана народом і відповідальна перед ним. Народу завжди належить верховна влада відстороняти чи змінювати склад законодавчого органу, коли він діє всупереч народній довірі.

Локк обстоює суверенність людського розуму рішучіше, ніж це робить Декарт. Відкидаючи існування вроджених ідей, він заперечує залежність людини від будь-яких надіндивідуальних інстанцій (духовна субстанція, бог) і стверджує, що істина може бути досягнута лише зусиллями людини у її взаємодії з речами. «Ми,— зазначає Локк,— імовірно, досягли б далеко більших успіхів у відкритті розумового та умоглядного знання, якби шукали його біля джерела, у дослідженні самих речей, і якби для знаходження його послуговувалися більше власними, ніж чужими думками».

Відомо, що різниця між матеріалізмом та ідеалізмом у гносеології полягає передусім у певному розв’язанні питання про джерело знання. Згідно з матеріалістичною філософією цим джерелом е незалежні від свідомості матеріальні речі. Саме такий погляд послідовно проводить Дж. Локк. Обговорюючи це питання, він недвозначно вказує на відмінність між ідеями, що виникають через відчуття, та їхніми об’єктами — якостями речей. «Ідеї в розумі, якості в речах»,— пише він. Ці якості є зовнішніми причинами ідей. Однак, визначившись у цьому питанні, Локк указує на іншу проблему, а саме на проблему відповідності ідей їх об’єктам. На думку Локка, деякі ідеї відповідають якостям речей, що спричинили їх, подібні до них, адекватно відтворюють їхню об’єктивну природу. Такі якості та відповідні їм ідеї Локк називає первинними. Інші ж ідеї не подібні до своїх об’єктів, а ті якості, що відтворюються цими відчуттями, існують лише завдяки нашій уяві. Це так звані вторинні якості.

Висновки

Підсумовуючи, можемо сказати, що політична філософія Д. Локка містить у собі всі види знань, можливість яких була розглянута в його гносеології. Сформульовані Локком принципи досвідного пізнання, а також продиктовані емпіричною гносеологією межі людського розуму здобули своє відображення і в його політиці, яка поєднує як власне теоретичну частину (ґрунтовану на принципах розуму демонстративну науку), так і практичну — застосування цих принципів у реальному житті, що неможливе без досвіду й знання історії. Що ж до поширених серед частини істориків філософії думок про невідповідність політичної теорії філософа настановам його гносеології, то такі вчені не враховують, по-перше, всіх аспектів Локкової політики, а по-друге, того, що емпіризм Локка не заперечує факту активної участі розуму в процесі пізнання й побудови політичної теорії.

Дж. Локк – автор сенсуалістичної теорії пізнання (від лат. sensus – відчуття). Сенсуалізм – філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття. Дж. Локк перебільшував значення досвіду, відчуттів у процесі пізнання і належить до філософів-емпіриків, сенсуалістів. Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості речей.

Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать. Первинними якостями є рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура, кожного тіла тощо. Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло тощо. Такий підхід до з’ясування відмінностей первинних і вторинних якостей речей, це, безумовно, серйозний аргумент на користь матеріалістичної теорії пізнання.

Основне завдання філософії – це дослідження здібностей людини до пізнання, виявлення джерел людського знання, їх природного походження. Дж. Локк є видатним теоретиком в галузі вчення про державу, державну владу і право. Держава, на думку Дж. Локка природного, а не божественного походження, так само як і влада короля. Людство народжене вільним і наділено від природи свободою, а влада короля “була дана йому волею мас”. Державу створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це – “головна причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від “природного стану”.

Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист, від права особистого покарання насильників і надають це право суспільству в цілому.

Англійський філософ і політичний мислитель Т. Гоббс в основу теорії держави, викладеної у працях «Філософські основи вчення про громадянина» (1642), «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської» (1651) поклав уявлення про природу індивіда. Він вважав, що початкова рівність людей нівелюється під впливом егоїзму та спричиняє стан «війни всіх проти всіх». Намагаючись зберегти власне життя в умовах загальної війни та керуючись інстинктом самозахисту, частина людей погодилася обрати правителями керівний орган, який завдяки своїй владі над людьми міг би залагодити конфлікт. Суспільний договір, за вченням Т. Гоббса, полягав у тому, що індивіди передавали своє право на самоврядування одній авторитетній особі, яка у свою чергу брала на себе зобов’язання діяти, керуючись загальними інтересами. Для укладення суспільного договору необхідною була згода більшості, а меншість мала підкоритися їй. Об’єднана в такий спосіб сукупність людей формувала державу. Після укладення договору громадяни втрачали усі свої попередні права (крім тих, які суверен вирішував їм залишити), і вони не могли вже змінити встановлену форму правління. Громадяни не мали права на повстання, крім випадків, коли суверен не забезпечував підданим безпечного життя.

Учений розрізняв держави, що виникають унаслідок добровільної згоди громадян, і держави, які утворилися шляхом застосування фізичної сили. Він назвав три основні форми держави — монархію, аристократію, демократію. Найкращою, на його думку, є монархія, бо вона найповніше виражає і реалізовує абсолютний характер державної влади, у ній загальні інтереси дуже тісно переплітаються із приватними інтересами суверена.

Список використаної літератури

1. Гоббс Т. Избранные произведения: В 2-х томах / Т.Гоббс: [пер. с лат. и англ.. вступ, статья В. В. Соколова]. — М.: Мысль. 1964. — Т.1. — 583 с.
2. Гоббс Т. Левіафан, або суть, будова і повноваження держави церковної і цивільної / Т. Гоббс. К.: Дух і Літера. 2000. — 600 с.
3. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. — Х. : Консум, 2004. — 431с.
4. Історія вчень про право і державу: Хрестоматія для юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / Г.Г. Демиденко (уклад.та заг.ред.). — 3.вид., доп. і змін. — Х. : Право, 2005. — 910с.
5. Кормич А. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Одеська національна юридична академія. — О. : Юридична література, 2003. — 336с.
6. Локк Дж. Опыт о человеческом разумении /Дж.Локк: [ред. и автор вступ, статьи И.С.Нарский] Сочинения: в 3-х т. — Т.1. — М.: Мысль. 1985. — 621 с.
7. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. / Національна академія внутрішніх справ України. — К. : Атіка, 2004. — 223с.
8. Музика І. Історія вчень про державу і право: Метод. матеріали і рек. для студ. Вищої шк. права / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. Вища школа права. — К. : Видавництво Вищої школи права при Ін-ті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. — 86с.
9. Орленко В. Історія вчень про державу та право: посібник для підготовки до іспитів. — К. : Видавець Паливода А. В., 2007. — 204с.
10. Санжаров С. Історія вчень про державу і право: Від найдавніших часів до початку ХІХ століття: навч. посіб. / Східноукраїнський національний ун-т ім. Володимира Даля. — Луганськ : СНУ ім. В.Даля, 2008. — 148c.
11. Соловйова В. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. для навч. закл.. — Донецьк : Юго-Восток, 2005. — 170с.
12. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Університет економіки та права «КРОК». — К. : Магістр — ХХІ сторіччя, 2005. — 254с.
13. Шульженко Ф. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К. : Юрінком Інтер, 1997. — 191с.