ВСТУП

Актуальність теми. Протягом останнього десятиліття у світі дедалі більше уваги приділяється проблемам екологізації економічного розвитку, які повинні бути враховані в усіх сферах економічної діяльності, зокрема при формуванні зовнішньоторговельної політики з метою уникнення негативного впливу на навколишнє середовище, здоров’я та добробут населення. Дане завдання набуває особливого значення в контексті глобальної економічної інтеграції, оскільки уряди країн дедалі частіше змушені відмовлятися від таких інструментів торгівельної політики, як митне регулювання та квотування, і вдаватися до інших засобів захисту внутрішнього ринку, використовуючи для цього і екологічну політику.

Надзвичайно важливим є питання впливу зовнішньоторговельної та екологічної політики на навколишнє середовище країн світу. Лібералізація торгівлі змінює навантаження на довкілля, і цей процес залежить від розміру країни та величини доходу на душу населення, а також від торговельного режиму з іншими країнами. У зв’язку з цим постає питання, чи можливо пом’якшити негативний вплив процесів лібералізації торгівлі на довкілля.

Основне ускладнення, яке виникає в процесі лібералізації торгівлі, полягає в тому, що посилення конкуренції може викликати так званий екологічний демпінг, за якого країни послідовно знижують екологічні стандарти з метою отримання порівняльної переваги над конкурентами в торгівлі або залучення іноземного капіталу. Особлива увага даному питанню приділяється в країнах – членах ЄС.

Розробка і застосовування країнами – членами ЄС економічних інструментів та адміністративних методів дозволить привести їх зовнішньоторговельну політику у відповідність до сучасних вимог екологізації економічного розвитку держав світу. Вивчення досвіду об’єднання торгівельної і екологічної політики та розробки відповідних програм розвитку економіки в країнах – членах ЄС дає можливість колишнім країнам з перехідною економікою, до яких відноситься й Україна, підвищити екологічну ефективність своєї зовнішньоторговельної політики.

Особливої актуальності ця проблема набуває у зв’язку з прийняттям Україною зобов’язань, які випливають з членства в СОТ та можливої інтеграції України до європейських структур і певною мірою обмежують свободу уряду у проведені заходів, спрямованих на захист навколишнього середовища.

Мета дослідження полягає в розробці теоретико-методичних засад формування зовнішньоторговельної політики країн – членів ЄС під впливом економічного розвитку та розробці.

РОЗДІЛ 1. Процес формування та сучасний етап розвитку ЄС

1.1. Мета та ціль інтеграції

Європейській Союз утворився в результаті послідовного розвитку процесу інтеграції країн Західної Європи, яка пройшла у своєму розвитку декілька етапів.

9 травня 1950 року вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою “план Шумана”) Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини та недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішім засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією – вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись “вищим органом” (прообразом Європейської Комісії).

Таким чином, на початку 50-х років країнам “європейської шістки не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній.

Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар’єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті — створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили).

Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року і ввійшли в історію під назвою “Римські договори” [10, c. 22].

8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та Суд Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий – Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Співтовариств.

У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).

Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими. Необхідно було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції.

На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС [9, c. 377].

1.2. Етапи розвитку інтеграції. Особливості сучасного етапну розвитку країн ЄС

1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія.

1 січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція.

1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.

1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.

7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Договір про Європейський Союз (саме поняття “Європейський Союз” з’явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так званні “три колони” Європейського Союзу:

• “перша колона” – Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви “Європейське Економічне Співтовариство”). Причому Європейське Співтовариство є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить “наднаціональний феномен”;
• “друга колона” – спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);
• “третя колона” – співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.

В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п’ятий — найвищий рівень економічної інтеграції).

1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.

2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Амстердамський вніс зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей , визначених Маастрихтським договором.

Особливу роль у цьому відіграло укладення у 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу [8,c. 33].

На сьогоднішній день до цієї угоди приєднались 13 держав Європейського Союзу – Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція, Фінляндія та Швеція. Поки не приєднались до Шенгенської угоди Велика Британія, Ірландія та 10 держав, які стали членами ЄС у 2004 році.

26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів. Положення цього договору на сьогодні вступили в силу і є чинними принаймні до 2009 року.

1 січня 2002 року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС – євро, що стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС – найвищого етапу інтеграції. Зараз євро перебуває в обігу на території 12 країн-членів ЄС. Велика Британія та Данії вирішили поки що відмовитись від введення євро на своїй території, а Швеція не змогла виконати необхідних критеріїв введення євро, встановлених Маастрихтським договором. 10 держав, які приєдналися до ЄС у 2004 році, поки що не змогли виконати усіх необхідних критеріїв „зони євро”.

1 травня 2004 року членами Європейського Союзу стали Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія. Таким чином, ЄС нараховує сьогодні 25 держав-членів [10, c. 22].

1.3. Головні принципи вільного ринку

Дуже важливе значення в інтеграційному процесі західноєвропейських країн має правове регулювання внутрішнього ринку, який, по суті, є серцевиною всього Європейського Союзу. Саме тому дуже важливо вивчати механізм державного регулювання та основні положення права, яке регулює цей ринок, особливо українським юристам, оскільки, як вже зазначалося, Україна прагне до вступу в це утворення. Саме тому вивченням даного питання присвячувались роботи видатні вчені, як то Алан Татам, Петер Фішер, Міхаель Швайтцер, Б.Н. Топорнін, Ю.Д. Ільїн та інші.

Головними напрямами регулювання в праві Євросоюзу свободи пересування товарів, послуг, вільного руху капіталів та робочої сили є створення такого рівня інтеграції країн-членів цього об’єднання, при якому будуть відмінені всі перешкоди стосовно переміщення в рамках Євросоюзу всіх перерахованих категорій та усунення будь-яких перешкод при реалізації громадянами своїх прав в даній сфері. В преамбулі до Договору про заснування Європейського Співтовариства віддзеркалюється прагнення засновників зняти напруження в Європі через економічну інтеграцію і розвиток миру та свободи.

Питання правового регулювання митних бар’єрів у торгівлі та дискримінаційних торгових обмежень є одними з найактуальніших в Договорі про заснування Європейського Співтовариства. Вільному рухові товарів присвячено розділ І частини третьої цього договору, проте положення про регулювання торгівлі регулюється також статтями з інших розділів. Для подальшого вивчення цього питання доцільно буде, на мою думку, розглянути його за такою схемою:

• митне регулювання (Єдиний митний тариф; заборона митних зборів та зборів еквівалентної дії);
• торгові обмеження (дискримінаційні фізичні та технічні торгові обмеження; заборона кількісних обмежень);
• експорт;
• винятки.

Саме така схема дозволить висвітлити митне регулювання та заборону торгових обмежень як з внутрішньодержавної, так і загальносоюзної сторони, враховуючи при цьому різні аспекти [16, c. 66].

Право Євросоюзу передбачає заборону митних бар’єрів у торгівлі між країнами-членами. Відповідно нього Європейське Співтовариство базується на митному союзі, який охоплює всю торгівлю товарами. Цей союз має як внутрішні, так і зовнішні аспекти:

• внутрішній аспект: заборона між країнами-членами митних зборів на імпорт та експорт, а також усіх нарахувань, які мають аналогічну дію;
• зовнішній аспект: прийняття єдиного митного тарифу щодо третіх країн.

Угода про ЄС передбачає єдиний митний тариф (ЄМТ), іноді відомого як єдиний зовнішній тариф. Реалізація ЄМТ здійснюється за допомогою регламентів прямої дії.

Метою ЄМТ є забезпечення рівноправного ставлення всіх країн-членів до товарів, що імпортуються в ЄС з третіх країн. Усі товари, що продаються на ринках Співтовариства, повинні мати однакові пільги щодо свободи руху товарів, які імпортуються до Співтовариства. Внаслідок цього країни не мають права нав’язувати автономні збори на імпорт з третіх країн.

ЄМТ класифікує товари згідно єдиної номенклатури і підпорядковує їх єдиним нормам Співтовариства з огляду на їхню вартість та походження. На пропозицію Комісії Рада кваліфікованою більшістю може вносити зміни до встановлених тарифних ставок (або призупиняти збори) у визначених рамках, дозволяти окремим країнам-членам встановлювати менші збори або відміняти їх, якщо обсяги виробництва цього товару в ЄС є недостатніми і якщо постачання товару в зацікавлену країну традиційно залежить від імпорту з третіх країн. Однак після імпортного контролю та сплати митних зборів ці товари надходять у вільний продаж і до них застосовуються ті самі правила, що й до товарів, вироблених у Співтоваристві. Збори, отримані внаслідок застосування ЄМТ, сплачуються ЄС і складають частину внутрішніх ресурсів ЄС.

В праві ЄС передбачено заборону митних зборів та зборів еквівалентної дії.  Стаття 29 Договору про заснування Європейських Співтовариств проголошує, що “члени ЄС повинні утримуватися від впровадження між собою будь-якого нового мита на імпорт або експорт чи будь-яких податків з таким самим ефектом, а також від збільшення тих, які вони вже запровадили у торгівлі між собою”. Це положення стосується як експорту, так і імпорту та є нормою прямої дії.

Хоча Договір про ЄС не дає визначення поняття “товари”, з права ЄС та рішень Європейського суду випливає, що під товарами слід розуміти вироби, які мають грошову вартість, і які можуть бути об’єктом торгових операцій. Ця категорія не обмежується споживчими товарами або звичайними товарами, предметами широкого вжитку і може поширюватись, наприклад, на монети, які були, проте вже не є, законним платіжним засобом.

Більше того, якщо стосовно поняття “мито” не виникає питань, то залишається невизначеним поняття “будь-які збори еквівалентної дії”. Європейський суд надолужив цю прогалину під час розгляду справи, у якій італійський уряд заперечував, що сума, яку вимагали від імпортерів та експортерів, становить мито, оскільки вона була пов’язана з фінансуванням підготовки інформації з структури торгівлі, а не з отриманням або захистом власної промисловості. У рішенні з приводу того, що такий збір суперечить праву, Європейський суд дав тлумачення зборів еквівалентної дії: “Будь-який грошовий збір, яким би малим він не був і яким би не було його призначення і спосіб запровадження на вітчизняні або імпортні товари, що перетинають кордон, і який не є митом в повному розумінні, становить збір еквівалентної дії,… навіть якщо він не надходить до бюджету, не є протекціоністським або дискримінаційним, і товар, який ним обкладається, не конкурує з будь-яким вітчизняним товаром”. Таким чином, збір не обов’язково стягується на кордоні; обкладання може відбуватись на будь-якому етапі виробництва або збуту, проте якщо він пов’язаний з імпортуванням товарів, це порушує право Євросоюзу.

Право ЄС не дозволяє встановлювати внутрішні податки, що дискримінують товари, імпортовані з інших країн ЄС. У ньому закладено основний принцип Договору проти дискримінації на основі національності у сфері національного оподаткування. Ст. 90 (95) Договору про заснування ЄС встановлює: “Жодна країна Співтовариства не повинна обкладати, прямо чи побічно, продукцію інших членів ЄС будь-яким внутрішнім податком, який перевищує той, що накладається прямо чи побічно на подібну продукцію внутрішнього виробництва”. Крім того жодна з країн ЄС не повинна накладати на продукцію інших членів Співтовариства будь-яких внутрішніх податків шляхом непрямого протекціонізму іншої продукції.

Право ЄС передбачає також заборону дискримінаційних фізичних й технічних торгових обмежень, які є бар’єрами немонетарного характеру, як правило у формі адміністративних норм протекціоністської практики або інших заходів, здатних запобігти вільному руху товарів з однієї країни до іншої. Дискримінаційні фізичні і технічні обмеження на імпорт можуть бути оскарженими згідно ст. 28 (30) Договору про заснування ЄС, згідно з якою “в торгівлі між державами-членами забороняються кількісні обмеження на імпорт, а також будь-які еквівалентні міри” [16, c. 67-68].

РОЗДІЛ 2. Механізм управління ЄС

2.1.Зовнішня та внутрішня політика країн членів ЄС та шляхи її реалізації

Усі країни Західної Європи належать до групи індустріальних розвинених країн з переважно однотипною економікою. Вони характеризуються досить високим рівнем розвитку, посідаючи за ВВП на душу населення з 2 по 44 місця серед країн світу. За рівнем економічного розвитку, за характером структури економіки та її масштабами західноєвропейські країни діляться на декілька груп. В основному економічну потужність регіону забезпечують чотири найрозвиненіші країни — ФРН, Франція, Великобританія та Італія, що входять у «Велику вісімку» і зосереджують 50 % населення та 70 % ВВП Західної Європи. Саме ці держави значною мірою зумовлюють загальні тенденції економічного та соціально-політичного розвитку всього регіону.

У рамках ЄС розроблено механізми структуризації екологічно-торгівельних рішень для зменшення політичного тиску, направленого на зближення екологічної політики країн – членів ЄС:

— торгово-екологічні правила, які вводяться в дію поступово;

— існування винятків в екологічному регулюванні для бідніших країн-членів;

— уніфікація еколого-торгівельних стандартів, яка відбувається згідно з двосторонніми угодами;

— застосування гнучкого підходу, що бере до уваги різницю між економічною та екологічною ситуацією в різних країнах і таким чином знижує витрати на гармонізацію еколого-торгівельних правил та стандартів;

— гармонізація правил та стандартів, що відбувається в декілька етапів;

— існування можливості для багатших країн-членів встановити власні, більш суворі екологічні стандарти.

У Західній Європі значним є потенціал науково-технічних досліджень. Провідні країни витрачають на ці потреби більше, ніж 2 % ВВП. Але важливо те, що витрати Західної Європи — це сума витрат окремих країн.

Однак, витрати західноєвропейських країн значною мірою орієнтовані на фундаментальні дослідження. Західноєвропейські країни відстають у таких провідних напрямках, як виробництво інтегральних схем та напівпровідників, виготовлення мікропроцесорів, супер ЕОМ, біоматеріалів.

Однією з найскладніших проблем економічного розвитку Західної Європи стало масове безробіття. За даними на кінець 90-х pp. XX століття воно складало близько 18 млн. чол. [15, c. 57-58]

За минулі 10—15 років Західна Європа певною мірою відставала від основних конкурентів у прогресивності галузевої структури національних економік. На вироби, що користуються високим попитом, припадає 25 % продукції обробної промисловості ЄС. У США цей показник дорівнює приблизно 30 %, в Японії — 40 %. У західноєвропейській економіці значна роль відводиться модернізації виробництва, що функціонує рентабельно.

Загалом економічні зрушення західноєвропейських держав відобразилися у скороченні питомої ваги галузей матеріального виробництва і збільшенні частки послуг у ВВП. Саме цей сектор сьогодні значною мірою зумовлює зростання національного виробництва й динаміку інвестицій. На сферу послуг припадає 1/3 економічно активного населення. Це збільшує значення західноєвропейських країн як фінансового центру світу, центру надання послуг.

Структурна перебудова у галузі інвестиційної діяльності (злиття та поглинання) призвела до суттєвого зміцнення позицій західноєвропейських компаній у світовій економіці.

У сучасних умовах зростає значення західноєвропейських компаній, що орієнтуються на широку виробничу програму з частою зміною виробництва моделей та ефективного пристосування до мінливих умов ринку. На зміну «економіці масштабів» приходить «економіка можливостей ». Набуває сили децентралізація управління виробництвом, зростає внутрішньофірмовий розподіл праці. Все більше дроблення світових ринків, поглиблення спеціалізації споживчого попиту, розвиток сфери послуг сприяють зростанню малого підприємництва, підвищують гнучкість господарських структур.

З 80-х років відбувається переорієнтація державного регулювання у напрямку посилення ролі ринку та конкуренції. Скоротилося державне підприємництво (більшою мірою — у Франції, меншою — в Італії, країнах, де з часів Другої світової війни держава була дуже активним суб´єктом економічного життя). Державні компанії були приватизовані у Великобританії, Франції, Португалії та інших країнах. Сьогодні Маастрихтські угоди вимагають від західноєвропейських держав скорочення дефіцитів держбюджетів, що спричиняє певне зменшення соціальних видатків урядів цих країн. Характерним прикладом, що ілюструє важливість зазначених перетворень у регіоні, є приклад економічного піднесення сьогоднішньої Великобританії. За даними на кінець 90-х років саме Англія є лідером в ЄС. Країна має один з найменших у Західній Європі показник рівня безробіття — майже 5 %. За рівнем реальних доходів вона у 1997 р. була другою у світі після Люксембургу. Причинами економічних успіхів Великобританії вважають: невисокі податки, гнучку макроекономічну політику, високий рівень конкуренції у промисловості, невеликі соціальні видатки уряду [13, c. 45-46].

Отже, Західна Європа сьогодні переживає перебудову економіки і державного макроекономічного регулювання. Першочерговими завданнями для західноєвропейських держав є реорганізація промисловості на основі енерго- і матеріалоощадних технологій, опанування новітніми досягненнями науки і техніки. Уряди країн особливу увагу приділяють цілеспрямованому «зростанню» і перебудові «структурно хворих» галузей, розвитку нових і новітніх галузей. Зокрема, у рамках ЄС були розроблені програми з часткового зростання та реорганізації традиційних і ряду нових виробництв — сталеварного, синтетичних волокон, текстильного, нафтохімічного, суднобудування. Одним з напрямків структурної політики держав Західної Європи стало залучення прямих інвестицій закордонних компаній.

Розвиток західноєвропейських країн мав значний вплив на структуру та стан зовнішньоекономічних зв´язків світу. Експорт країн об´єднання більш ніж втричі перевищує американський.

Зрушення в економіках країн Західної Європи впливали на масштаби та характер їхньої участі у системі міжнародного поділу праці. Посилилось переміщення міжнародних зв´язків з експорту товарів на експорт капіталу.

2.2. Аналіз динаміки зміни соціально-економічних показників: ВВП та рівня безробіття

У Західній Європі виділяється група країн — Великобританія, Бельгія, Нідерланди, в яких обсяг перенесеного за кордон виробництва дорівнює 1/5 їх ВВП. А такі країни, як Франція, Італія, мають дещо нижчий показник вартості закордонного виробництва — 8—15 % ВВП. Однією з причин такої суттєвої активізації закордонного інвестування у формі прямих інвестицій була цілеспрямована політика західноєвропейських країн. Йдеться, зокрема, про вдосконалення системи гарантування приватних інвестицій. Державні гарантії приватного інвестування за кордоном були доповнені системою угод про захист інвестицій, укладених з країнами, що розвиваються. Метою цих угод є забезпечення недоторканості приватних інвестицій у країнах, що розвиваються, на випадок можливої націоналізації, внутрішніх економічних реформ або змін у законодавствах цих країн. Зазначені угоди не лише забезпечують сприятливий інвестиційний клімат, але й створюють передумови для реалізації інших урядових заходів, спрямованих на стимулювання капіталовкладень приватного сектора у країнах, що розвиваються.

Політика у галузі експорту капіталу безпосередньо впливає на характер торгівельних зв´язків. Значення торгівлі для західноєвропейських країн є дуже великим. Питома вага їх торгівлі у світовій торгівлі перевищує їх частку у виробництві.

Залежність цих країн від зовнішньої торгівлі виша, ніж в інших промислово розвинених регіонах. Експортна квота Західної Європи більш ніж утричі перевищує аналогічний показник для США і більш ніж вдвічі — для Японії [8, c. 35].

Західна Європа випереджує інші індустріально розвинені країни за показниками зовнішньоторговельного обігу на душу населення. У зовнішній торгівлі західноєвропейських країн велику роль відіграють іноземні ТНК. На закордонні, переважно американські компанії, припадає в окремих галузях до 30 % експорту готових виробів.

Західна Європа є провідним експортером продукції машинобудування, хімічної промисловості. На цей регіон припадає більше ніж половина світового експорту цих груп товарів.

Відбулося певне звуження експортної спеціалізації західноєвропейського регіону. У групу високоспеціалізованих галузей (коефіцієнт експортної спеціалізації більше 1,3) входять лише обладнання для текстильної, харчової та шкірообробної галузей. До групи галузей за недостатньо вираженою експортною спеціалізацією (коефіцієнт менше 0,9) належать: офісне обладнання та ЕОМ, телекомунікаційне обладнання та засоби зв´язку, електронне обладнання. До того ж необхідно зауважити, що у цій групі знизився рівень міжнародної спеціалізації.

Західна Європа має пасивне сальдо у торгівлі патентами та ліцензіями. Певною мірою західноєвропейський регіон залежить від США у науково-технічному обміні. Компанії Західної Європи закуповують у США більше половини зарубіжних науково-технічних нововведень.

Західна Європа посідає друге місце у світі (після США) з експорту сільськогосподарської продукції (13 % обсягу світового експорту).

Серед статей імпорту цього регіону важливе значення мають мінеральна сировина та напівфабрикати, ряд сільськогосподарських товарів тощо.

Загалом спеціалізація та кооперація у промисловості Західної Європи найінтенсивніше розвиваються між країнами, де науково-технічний прогрес досягає найвищого розвитку. 3/4 торговельного обігу західноєвропейських держав припадає на розвинені капіталістичні країни. За 60—90-ті роки питома вага товарообігу всередині Союзу зросла з 36 до 60%.

Враховуючи той факт, що країни Західної Європи переважно є колишніми метрополіями, важливою складовою їхньої зовнішньоекономічної стратегії є збереження та поглиблення своєї присутності у країнах «третього світу». Для реалізації цієї мети західноєвропейські держави проводять курс на встановлення системи особливих відносин з країнами, що розвиваються. Зокрема, останні користуються значними митними преференціями у постачанні сільськогосподарської продукції в Європейський Союз [4, c. 12-13].

Закономірним є те, що західноєвропейські країни підтримують активні зовнішньоекономічні зв´язки з державами Центральної та Східної Європи. Частка останніх у зовнішній торгівлі ЄС становить 2—3 %, що вище від аналогічних показників у США та Японії. Хоча у середині 90-х років спостерігалося певне гальмування зазначених зв´язків, що пояснюється низькою платоспроможністю країн Центральної та Східної Європи, слабкою конкурентоспроможністю їхніх товарів на західних ринках. Але очевидно, що в міру поліпшення економічного становища центрально- та східноєвропейських країн, поступового наближення їх до західноєвропейських економічних і політичних структур різноманітні зовнішньоекономічні зв´язки Центральної, Східної та Західної Європи повинні пожвавитися вже на якісно новій основі.

 

РОЗДІЛ 3.

3.1. Економічні наслідки прийняття нових країн до Європейського Союзу

Нинішнє розширення ЄС на схід відбувається у значно складніших умовах, ніж будь-яке попереднє розширення. Зокрема, з часів попередніх розширень законодавство ЄС істотно збільшилося в своєму обсязі й нині охоплює значно ширше коло суспільних питань, аніж в минулому. Навіть у специфічних сферах законодавство ЄC сьогодні вимагає від країн-членів значно більшої дієздатності їх суспільних інститутів, що відповідальні за його впровадження і дотримання. Це особливо помітно в царині екологічної політики, де ЄС нині звертає особливу увагу на адміністративно-інституційні передумови екологічного регулювання.

Старанне виконання вимог ЄС зумовлює глибокі економічні, суспільно-інституційні та політичні виклики, які постають перед країнами ЦСЄ та виходять далеко за межі екологічних питань. Наскільки країнам-кандидатам вдасться впоратися з цими труднощами, лишається відкритим питанням, враховуючи той факт, що сфера довкілля для них є значно меншим пріоритетом, ніж якомога швидший вступ до ЄС та вирішення набагато більш актуального, з їх точки зору, питання забезпечення життєздатності й зростання національної економіки.

Поза базовою вимогою впровадження екологічної політики ЄС, інтеграція принципів сталого розвитку в галузеву політику країн ЦСЄ залишається невирішеною проблемою. Політичні дебати, які точилися в процесі переговорів щодо вступу, стосувалися насамперед правових питань, що з одного боку сприяло швидшому завершенню цих переговорів, а з іншого боку є одним з суттєвих недоліків стратегії розширення ЄС на схід.

Національні стратегії сталого розвитку країн ЦСЄ вимагатимуть глибокого залучення приватного бізнесу, проте як майбутнім, так і нинішнім членам ЄС бракує досвіду й належних знань про те, як практично інтегрувати принципи сталого розвитку в галузеву політику, що виходила б за межі загальних декларацій в стратегіях і планах. Зокрема, країни-кандидати розробили національні стратегії сталого розвитку лише на папері й потребують допомоги для їх вдосконалення та довгострокової практичної реалізації.

Отже реальний процес розширення ЄС та економічне зростання в країнах ЦСЄ не гарантують сталого розвитку регіону. Понад те, чимало чинників ускладнюють досягнення цього бажаного кінцевого результату. Зокрема, якщо країни ЦСЄ підуть традиційним шляхом «охорони довкілля», що до недавнього часу домінував в ЄС, їм буде важче перейти до «сталого розвитку», адже пріоритет стрімкого економічного зростання тисне на них сильніше, ніж на країни «старого» Євросоюзу [2, c. 60-61].

3.2. Рішення щодо підвищення ефективності внутрішньої політики ЄС

Внутрішня політика ЄС базується на розробці спільної програми діяльності в сільському господарстві, телекомунікації, транспорті, енергетиці. Зовнішня — на розробці програм зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі, поступовому посиленню своєї міжнародної ролі шляхом проведення в життя спільного зовнішнього курсу та стратегії безпеки.

На початку 90-х років минулого століття однією з головних причин, які призвели до широкого обговорення проблем зайнятості на загальноєвропейському рівні, було усвідомлення того, що економічні та соціальні складнощі, які виникли внаслідок енергетичних криз попередніх десятиліть, а також валютна криза 90-х, великою мірою корінилися всередині самого Співтовариства. В той час, як темпи європейської інтеграції в багатьох сферах зростали, об’єднання не мало ані достатньо ефективних інструментів, ані послідовної стратегії для подолання макроекономічних потрясінь. Співтовариство не мало дієвих відповідей на проблему подолання стійких рівнів безробіття, що в подальшому загрожувало перетворитися на довгострокове безробіття та інші структурні проблеми на ринках праці. Такі проблеми не були лише результатом страху перед новітніми технологіями, зростання кількості осіб, що не мають роботи, неготовності до глобалізації або конкуренції з боку країн третього світу. Великою мірою структурні кризи були пов’язані з прогалинами національної політики в галузі зайнятості і відповідальність за них покладалася цілком на держави-члени ЄС, враховуючи їх виключну компетенцію в даній сфері. Однак, загострення криз дало розуміння того, що їх ефективне подолання можливе лише за умови поглиблення координації політики зайнятості на загальноєвропейському рівні.

Складовою нової моделі розвитку є концепція «еко-соціальної ринкової економіки», що передбачає широке застосування ринкових стимулів та еколого-економічних механізмів у вирішенні проблем природного довкілля, а також обмеження жорсткого адміністративного регулювання. Реалізація цієї моделі вимагає перегляду макроекономічної та секторальної політики з метою інтерналізації екстерналій – трансформування зовнішніх екологічних і соціальних факторів, пов’язаних з виснаженням природних ресурсів і забрудненням довкілля, у внутрішні витрати виробництва та їх включення в процес ринкового ціноутворення [5, c. 49-50].

Ключовою для сталого розвитку є реалізація іноваційної еколого-економічної політики, зокрема таких її складових як «торгівля квотами на викиди» і «еко-трудова податкова реформа», що спрямована одночасно на створення робочих місць та збереження довкілля. Така фіскально нейтральна податкова реформа, що частково переносить базу оподаткування з праці (фонду заробітної плати) на споживання природних ресурсів та шкідливі викиди і відходи, має стати ключовим моментом структурної перебудови і вже почалася в індустріально розвинених країнах ЄС, передусім в Німеччині, Данії, Швеції та Нідерландах.

Сталий розвиток як інтеграція економічних, соціальних та екологічних цілей в діяльності людей є великим політичним викликом сучасності. Активна відповідь на цей виклик в посткомуністичних країнах Європи, які нині не беруть участі в розширенні ЄС, дозволить з одного боку впроваджувати цю нову іноваційну модель як сучасну «стратегію розвитку», що спрямована на всебічне покращення якості людського життя. А з іншого боку, це служитиме найбільш надійною основою для євроінтеграційного процесу та вступу до ЄС на наступному етапі його розширення, оскільки критерій «сталого розвитку» виходитиме на перший план.

3.3.Перспективи майбутніх змін в структурі ЄС

Наближення ЄС до українських кордонів не дає підстав як для надто «рожевих», так і для драматичних сценаріїв розвитку економічних відносин. Очевидно, слід тверезо визнати, що сучасний стан української економіки та рівень економічного співробітництва з ЄС не зумовить ні швидкого вступу України до Євросоюзу, ні її ізоляції у разі розширення останнього. Наслідки процесу розширення ЄС для України переважною мірою визначатимуться, з одного боку, внутрішніми інституційними та структурними перетвореннями в Євросоюзі в його розширеному вигляді, стратегією зовнішніх відносин ЄС на східному напрямку, а з другого — здатністю України до ефективних інституційних і структурних перетворень всередині країни. Тобто ключ української євроінтеграції слід шукати, швидше, не в Брюсселі, а в Києві.

Членство в Союзі протягом останнього десятиріччя не створювало істотних перешкод для розвитку торгово-економічних зв’язків з іншими країнами. Переорієнтація країн-кандидатів на розвиток торгово-економічних зв’язків саме з членами ЄС переважною мірою вже відбулася (країни-кандидати вже тепер другий за обсягом торговий партнер ЄС після США, тоді як на ЄС припадає понад 65% зовнішньої торгівлі цих країн). Отже, немає достатніх підстав вважати, що саме собою входження окремих країн до складу ЄС має однозначно призвести до згортання їхніх торгово-економічних відносин з Україною [7, c. 72-73].

Експортно-імпортні операції країн-кандидатів з нинішніми членами Євросоюзу вже здійснюються на основі вільної торгівлі, а спільний зовнішній митний тариф, до якого приєднаються нові члени Союзу, в середньому нижчий, ніж існуючі сьогодні національні митні рівні. Водночас у ряді випадків відбудеться збільшення рівня тарифного захисту. Особливо це стосується країн Балтії, з якими Україна має угоди про вільну торгівлю, що повинні втратити чинність після приєднання цих країн до ЄС. Скорочення українського експорту до країн регіону може сягнути 15–20%.

Розширення ЄС може призвести до загострення конкуренції між українськими виробниками та підприємствами нових членів ЄС на єдиному ринку Євросоюзу. Але це торкнеться переважно підприємств сектора чорної металургії. Проте цей вплив може бути обмеженим — через приєднання нових членів ЄС до європейських соціальних стандартів і норм захисту довкілля. Україна може навіть посилити свої конкурентні переваги в секторах, особливо чутливих до конкуренції за ціновими параметрами товарів, — адже в країнах— нових членах Євросоюзу зросте вартість виробництва. Це створить стимули до перенесення окремих, простіших, виробництв на територію України. Але навряд чи такий розвиток можна зарахувати до сприятливих з погляду далекосяжної стратегії України.

Розширення ЄС активізує просування своїх виробників на ринки третіх країн, отже можна прогнозувати посилення тиску у плані відкриття українського ринку.

Розширення Європейського Союзу виведе його на перше місце — як ринок збуту українських товарів та на друге місце — як джерело українського імпорту. Це означає, що динаміка економічних процесів у ЄС досить помітно впливатиме на економічний стан України — з огляду на високий рівень відкритості її економіки. Велика міра впливу вимагатиме нових підходів до вироблення та реалізації економічної політики, з урахуванням тенденцій розвитку світогосподарських зв’язків у цілому та економічної кон’юнктури в Європі зокрема.

Водночас країни СНД (насамперед Росія) ще протягом тривалого часу утримуватимуть перше місце в українському імпорті. Отже, зовнішню торгівлю України характеризуватиме тенденція зростання присутності на ринку ЄС, тоді як в імпорті у коротко- та навіть середньостроковій перспективі (доки не проведені заходи з радикальної зміни економічної структури та зменшення енергоємності виробництва) залишатиметься домінування країн СНД, і насамперед — Росії.

Загалом, абсолютна більшість проблем для українських експортерів, які викличе розширення ЄС, кореняться у відставанні України від країн-кандидатів у сфері ринково спрямованих соціально-економічних перетворень та за темпами економічної і технологічної модернізації, що впливає на конкурентоспроможність у відкритому ринковому середовищі [9, c. 384].

ВИСНОВКИ

Розширення ЄС, яке відбулося 1 травня 2004 року, — це якісно новий крок переходу ЄС від економічно-торговельного блоку до загальноєвропейського міждержавного політико-економічного утворення. При розгляді питань про вступ до ЄС перевага віддається країнам Східної Європи.

Перспектива бути прийнятим в ЄС стала для країн Східної і Центральної Європи істотним стимулом для досягнення фінансової рівноваги. Подібні процеси відбувалися в Західній Європі під час введення в оборот євро. дивовижна очевидна політична реакція проти урядів, які привели свої країни в ЄС. Вражаючою є схожість з тим, що відбулося в Західній Європі під час введення в оборот євро. Уряд Романо Проді, якому, не дивлячись ні на що, вдалося добитися включення Італії у валютний союз Європи, ліг три місяці опісля після цієї події. Чехія, Польща і Угорщина теж перенесли урядові кризи незабаром після того, як вступили в ЄС. Держави, що тільки що вступили, відчули, що їх попросили внести зміни у фінансову політику для того, щоб прийняти в ЄС. Навіть якщо ці зміни були зроблені на користь самих країн в довгостроковій перспективі, в найближчому майбутньому вони виявилися політично дорогими. Виборці в Центральній і Східній Європі в даний час відчувають, що вони зробили погану операцію з урядами, які привели їх в ЄС: затягування ременя потугіше, обмеження на ринку праці і горезвісний шквал правил ЄС. Результатом стала реакція проти цих урядів і відсутність суспільного інтересу в справах ЄС.

Прогрес і торгової, і фінансової інтеграції спирається на поліпшену економічну політику. Нові держави-члени повинні продовжувати нарощувати макроекономічну стабільність і фінансову дисципліну, особливо щодо суспільних фінансів.

Приєднання до союзу 10 нових держав зі значно слабшими економіками та сільським господарством, ніж у країнах Старої Європи, поставило питання про перерозподіл дотацій, аби зменшити їх для старих членів і відповідно збільшити для нових з метою вирівнювання загальної економічної ситуації в Євросоюзі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрощук Г. О. Інноваційна політика Європейського Союзу // Наука та інновації. — 2009. — № 5. — С. 85-97
2. Балян А. В. Пріоритетні напрями регіональної політики Європейського Союзу // Вісник аграрної науки. — 2005. — № 3.- С.59-61.
3. Будзінський Т. Регіональні тенденції Європейської спільноти [Текст] : 1945-1992 / Т.Будзінський // Нова політика. — 1999. — № 3 . — С. 8-14
4. Будкін В. В умовах «ширшої Європи» [Текст] : Україна-ЄС: складні підсумки і можливі перспективи // Політика і час. — 2004. — № 1.- С.7-16
5. Глинкина С.П. Центрально-восточная Европа на пути в Евросоюз // Новая и новейшая история. — 2007. — № 3. — С. 46-65
6. Євросоюз посилює Європейську політику сусідства // Євробюлетень. — 2007. — № 9. —  С. 14-16
7. Зоткін А. Інтеграція і регіоналізація — два вектори єдиної політики Євросоюзу // Соціологія : теорія, методи, маркетинг. — 2009. — № 4 . — С. 67-83
8. Кіш Є. Регіони Європи на початку ХХІ століття // Політика і час. — 2007. — № 1. — С. 33-36
9. Купрій В. Особливості процесу творення політики в Європейському Союзі // Вісник академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 4. — С. 377-384
10. Мринская О. Розвиток регіональної політики в Європейському Союзі у контексті ії становлення в Україні // Український географічний журнал. — 2000. — № 1. — С. 22-25
11. Семенюк О. ЄС 15 + 10: нові безпекові виклики чи перспективи? // Політика і час. — 2006. — № 11. — С. 24-27
12. Солонець О. Шлях до Європи [Текст] / Олександр Солонець // Слово Просвіти. — 2005. — № 5. — С. 2
13. Толстов С. Європейське співробітництво в сфері зовнішньої політики та політики безпеки // Інституційні реформи в ЄС. — 2003. — № 4. — С. 41-51
14. Фомін С. Розширення ЄС: момент істини для України // Політика і час. — 2004. — № 7-8. — С. 44-49
15. Чужиков В. Модернізація регіональної політики в ЄС // Економіка України. — 2008. — № 3. — С. 51-58. ; № 4. — С. 56-63
16. Шнирков О. Європейський Союз у зонах вільної торгівлі // Національна безпека і оборона. — 2007. — № 7. — С. 66-68