Вступ

Актуальність теми. Азійсько-Тихоокеанський регіон (АТР) як геополітичний та геоекономічний простір тривалий історичний період залишався на узбіччі магістральних напрямів світового розвитку. Однак у 90-ті роки ХХ – початку XXI сторіччя АТР активно заявив про себе як новий центр міжнародного економічного співробітництва і як арена міждержавних і міжцивілізаційних протиріч.

Наразі в цьому величезному та динамічному просторі взаємодіють понад тридцять країн із різними економічними, політичними та соціокультурними параметрами. Серед них перша економіка світу – США, лідер постіндустріального розвитку – Японія, новий промисловий велетень Азії – Китай і ряд нових індустріальних країн (НІК). Тут зосереджені незліченні природні та рукотворні багатства, представлені різні соціально-політичні системи, основні цивілізації та релігії сучасного світу. Сам тихоокеанський басейн і прилеглі до нього країни займають таку велику територію, що він міг би з цілковитою підставою називатися не регіоном, а півкулею.

Однак і досі уявлення про колосальний розмір АТР, його економічні та ресурсні параметри, потенційний вплив на світові політичні процеси не стали надбанням громадської свідомості, зокрема, в Україні. Не останню роль у цьому зіграло євроцентричне бачення світу, що за умов глобалізації та економічної інтеграції виглядає як політичний анахронізм. Сьогодні є всі підстави вважати, що сукупність відносин між провідними світовими та тихоокеанськими державами стає визначальним фактором глобального розвитку, а сама глобалізація стає азійською за формою та масштабами.

Тому мета нашої роботи – дослідити інтеграційний розвиток Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Розділ 1. Глобалізаційні тенденції регіонального інтеграційного розвитку

Про місце АТР у глобальній економіці свідчить той факт, що на нього припадає близько 60% світового ВВП, 49% обсягу світової торгівлі та 48% прямих іноземних інвестицій. Тут зосереджено до 65% світових запасів сировини й проживає 41% населення планети. За прогнозами експертів, на Східноазійську економічну зону, до якої, крім Китаю, Японії та Південної Кореї й країн-членів АСЕАН, як окремі економічні суб’єкти входять Тайвань і Гонконг, в 2012 р. припадатиме 34% світового ВВП і приблизно такий самий обсяг світової торгівлі.

Сьогодні АТР є третім за величиною центром світової економічної інтеграції, а азійсько-тихоокеанський регіоналізм стає потенціалом глобального значення. Поки ще цей мегарегіон поступається двом іншим: Європі на чолі з Європейським Союзом, та Америці, де на основі діючих інтеграційних структур – НАФТА та МЕРКОСУР поступово формується Американська зона вільної торгівлі (ФТАА). Парадокс полягає в тому, що рушійною силою двох центрів – американського і тихоокеанського – є США. Внаслідок цього не виключена можливість об’єднання їх у єдиний інтеграційний масив, який за своїми масштабами, економічними показниками та інтенсивністю взаємодії перевершуватиме всі інші. Остаточне вирішення цього питання залежатиме від позицій основних членів тихоокеанського “трикутника” – США, Китаю і Японії.

Шлях, яким пройшла Асоціація країн Південно-Східної Азії з часу свого заснування в 1967 р. у складі п’яти держав – Індонезії, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду та Філіппін до сьогоденної “десятки” (в 1984 р. до них приєднався Бруней, в 1995 – В’єтнам, у 1997 – Лаос і М’янма, в 1999 р. – Камбоджа), є прикладом складного випробування регіональної спільності в процесі розвитку економічної інтеграції та забезпечення політичної стабільності.

Роль АСЕАН у світових політичних і економічних процесах визначається такими характерними чинниками:

* Асоціація, на відміну від інших угрупувань в АТР, має розвинену організаційну структуру, завдяки чому економічні успіхи окремих країн-членів можна вважати результатом діяльності угруповання в цілому;

* АСЕАН, на відміну від АТЕС, ЕСКАТО та Плану Коломбо, об’єднує виключно азійські країни;

* політичні досягнення АСЕАН при мінімальних економічних результатах у перші 25 років її розвитку створили Асоціації позитивний імідж на міжнародній арені;

* економічна інтеграція як стратегічна мета розвитку АСЕАН розпочалася зі створення в Південно-Східній Азії зони вільної торгівлі.

У рік свого 25-ти річного ювілею країни-члени АСЕАН підписали Угоду про створення зони вільної торгівлі (АФТА) упродовж наступних 15 років. У 1996 р. було прийнято Нову схему індустріального співробітництва АСЕАН (АІКО); в 1997 р. прийнято програму “АСЕАН – бачення в 2020 р.: партнерство за умов динамічного розвитку”; в 1998 р. – Рамкову угоду про створення зони інвестицій АСЕАН (АІА). На 6-му саміті країн АСЕАН у грудні 1998 р., щоб якнайшвидше подолати наслідки фінансової кризи, була поставлена нова мета – створити АФТА в 2002–2003 рр. на основі зниження митних зборів до 0–5%. Повну ліквідацію митних тарифів планувалося здійснити до 2010 р. для шістки найрозвиненіших країн-членів АСЕАН і до 2015 – для четвірки інших. Головна мета АФТА – підвищення конкурентоспроможності країн-членів шляхом усунення торговельних бар’єрів, зростання інвестиційної привабливості держав АСЕАН і досягнення економічної ефективності в регіоні [11].

Цільові напрями АФТА включають:

* скорочення ставок ввізного мита до 0–5% на промислову та сільськогосподарську продукцію, за виключенням продукції нафтохімії, автобудування та металургії;

* впровадження Загального ефективного преференційного тарифу (СЕПТ);

* гармонізацію національних стандартів відповідно до міжнародних норм;

* ліквідацію кількісних обмежень у взаємній торгівлі промисловими товарами;

* введення принципу взаємного визнання щодо сертифікатів якості;

* координацію макроекономічної політики.

Стосовно оцінки економічних успіхів АСЕАН у дослідників, які системно вивчають дане питання, є серйозні розбіжності. Найпоширеніша серед фахівців думка, що АСЕАН – це передусім регіональна спільнота з високим рівнем колективної ідентичності. На користь цього твердження свідчать такі “слабкі місця” АСЕАН, як неузгодженість політичних курсів, високий рівень суперництва та конфліктність інтересів. Справді, за останнє десятиріччя Асоціація спромоглася лише на скромний прогрес в економічному співробітництві та створенні численних інституцій без будь-яких наднаціональних функцій. Характеризуючи АСЕАН з позицій теорії регіональної інтеграції, філіппінський дослідник Ренато Круз де Кастро кваліфікує Асоціацію як “сердечний союз” (entente cordiale).

У 2002 р. країни формату АСЕАН+3 домовилися про проведення політики „діалогу” на рівні міністрів фінансів один раз на рік і на рівні заступників міністрів для узгодження заходів у галузі фінансової політики. В листопаді того самого року на саміті АСЕАН у Камбоджі Китай і країни Асоціації підписали Рамкову угоду про створення до 2010 року найкрупнішої в азійському регіоні зони вільної торгівлі. Нова економічна угода в регіоні, безумовно, відповідає інтересам країн АСЕАН [12, c. 55-56].

У 2003 р. під час проведення 9-го саміту АСЕАН Японія уклала з нею Рамкову угоду про всебічне економічне співробітництво, а Китай (разом з Індією) офіційно приєднався до Договору про дружбу і співробітництво, підписаного країнами АСЕАН ще в 1976 році (Балійська угода). З боку АСЕАН було висловлено побажання встановити аналогічні відносини з Росією, Японією і Південною Кореєю, щоб “перетворити Східну та Південно-Східну Азію на регіон миру, стабільності, дружби та співробітництва як умову для забезпечення сталого розвитку”.

На думку багатьох дослідників даної проблематики, окрім позитивних моментів в утворенні та діяльності нового формату АСЕАН+3 існують і не зовсім чіткі відповіді на деякі питання, при чому з боку самих країн-членів. По-перше, чи здатне нинішнє покоління японської еліти вивести свою країну із тривалої рецесії? По-друге, чи зможе Китай мінімізувати те зростання напруги в суспільстві, яке супроводжує активну модернізацію і при незначних прорахунках політичного керівництва розв’язується соціальним вибухом? Нарешті, чи об’єднається в майбутньому Корея? Очевидно, що відповіді на ці запитання мають для повномасштабної реалізації проекту АСЕАН+3 принципове значення.

З іншого боку, існує чимало складних проблем, розв’язанням яких мають зайнятися самі члени АСЕАН. Перше місце серед них посідають кризи національної державності в Камбоджі і М’янмі, які набувають там хронічного характеру, а також в “старих” країнах АСЕАН, які мають значний досвід суспільної модернізації, – в Індонезії і на Філіппінах. Характерно, що навіть у країнах зі стабільною соціально-економічною системою, “асеановську” модель інтеграції необхідно корегувати за допомогою партнерських зв’язків держави з елементами громадянського суспільства.

Наприкінці 2005 р. Азійський банк розвитку повідомив, що з березня 2006 р. у країнах АСЕАН, а також Китаї, Південній Кореї та Японії з’явиться єдина, але поки ще віртуальна валюта – АКЮ (ACU – Asian Currency Unit), яка є аналогом європейському ЕКЮ (ECU – European Currency Unit). При визначенні курсу АКУ враховуватимуться ступінь участі національної валюти в міжнародних розрахунках, розмір ВВП і обсяг зовнішньої торгівлі кожної країни з угрупованням АСЕАН+3.

Загалом країнам Азії доцільно обрати зразком для наслідування Єврозону і зробити своєю метою створення єдиної валюти і єдиного монетарного простору. Поява AКЮ стане першим кроком у цьому напрямі та може привести до значної координованості валютних курсів у регіоні. У такий спосіб країни рухатимуться курсом створення спільного економічного простору, що вже апробований ЄС. Президент Азійського банку розвитку Харухіко Курода зазначив, що випуск азійської валютної одиниці АКЮ сприятиме розвитку азійського ринку цінних паперів і зміцнить ринок капіталів з метою зменшення впливу зовнішніх факторів.

Цілком імовірно, що саміт міністрів фінансів країн АСЕАН, Китаю, Японії та Південної Кореї стане аналогічним саміту провідних промислових країн світу (G7) і координуватиме грошову політику та валютний курс 13-ти країн регіону. Проте, говорити про введення в обіг єдиної для азійських країн валюти дещо завчасно. Йдеться лише про створення зведеного статистичного індексу, який не виконуватиме функцій грошей. Досвід Європейського Союзу щодо створення євро показав, що потрібно тривалий час і ретельна підготовка (ЄС знадобилося близько 20 років) для запровадження подібної валютної одиниці [11].

Відтак, за всіма параметрами та тенденціями економічний розвиток східноазійського регіону дедалі більше орієнтується на Китай. Якщо взяти до уваги активну участь Китаю в АТЕС, співробітництво за формулою АСЕАН+3, а також членство в СОТ, то перетворення його на могутній центр економічної сили в регіоні є незаперечним фактором. В цілому сьогоднішній Китай позиціонує себе як сила, що набуває глобальної ваги. На регіональному рівні Японія розглядає Китай як конкурента в питаннях інтеграційної економічної взаємодії з країнами АСЕАН і як загрозу інтересам США в Східній Азії. З іншого боку, Токіо бачить у Китаї джерело регіональної стабільності – як, наприклад, роль Китаю в урегулюванні північнокорейської ядерної проблеми або ж у боротьбі з тероризмом, піратством тощо. Однак, суттєвим фактором, який зміцнює двохсторонні відносини, є економічна взаємозалежність двох держав та їх спільна зацікавленість у збереженні стабільності в Східній Азії.

У листопаді 2007 р. у Сінгапурі відбулись урочистості з нагоди 10-річчя співробітництва у форматі АСЕАН+3. Сінгапурський саміт закінчився серією зустрічей з партнерами по діалогу у форматі АСЕАН+3, АСЕАН+1 та третім Східноазійським самітом. Для посилення своїх позицій АСЕАН створює більш ширші регіональні чи міжрегіональні структури співробітництва на засадах “концентричних кіл”. Логіка тут така: нарощуючи інтеграційні зусилля щодо співробітництва в середині АСЕАН, ця група країн може ефективно вступати до більш ширших регіональних об’єднань (наприклад, Східноазійське співтовариство), а ті, в свою чергу, можуть сприяти просуненню інтересів АСЕАН в АТР на багатосторонньому рівні. Міністр закордонних справ КНР Лі Чжаосін, виступаючи на нараді глав МЗС АСЕАН+3 в Куала-Лумпурі (2007 р.), зробив ретроспективний погляд на досягнутий прогрес у співпраці АСЕАН за формулою “10+3”. Зокрема було зазначено, що за останні 10 років співпраця в рамках АСЕАН+3 досягла значного розвитку як за своїми масштабами, так і за глибиною: досягнуто значних результатів, покращено клімат розвитку регіону Східної Азії, зросла в цілому сукупна потужність регіону, все це принесло всім країнам регіону реальні вигоди. Китайською стороною було висунуто пропозицію з чотирьох пунктів стосовно виявлення потенціалу співпраці за формулою „10+3”. По-перше, підняти на новий рівень співпрацю, використовуючи шанс десятилітнього ювілею АСЕАН+3. По-друге, зміцнювати зв’язок у середині АСЕАН+3 для досягнення рівноваги сил, наполягаючи на виявленні провідної ролі АСЕАН в процесі сприяння багатосторонньої співпраці, одночасно використовувати переваги Китаю, Японії і Республіки Корея. По-третє, невпинно розширювати сфери ділової співпраці. По-четверте, просувати будівництво співтовариства АСЕАН з опорою на формулу “10+3” і вітати надання сприяння з боку саміту та інших механізмів східноазійської співпраці [14].

Отже, АСЕАН наразі швидко перетворюється на свого роду локомотив східноазійської економічної інтеграції завдяки наявності великого й досить місткого ринку, який здатний скласти конкуренцію як американській, так і європейській економічним зонам, що, в свою чергу, приваблює країни Східної Азії, зокрема найбільш перспективні щодо своїх інтеграційних можливостей – Японію, Китай і Південну Корею .

Аналіз факторів, що впливають на сучасний стан взаємовідносин у форматі АСЕАН+3, дозволяє констатувати, що країни поділяють зацікавленість у підтримці миру, безпеки і стабільності як на глобальному рівні, так і в регіоні. Ця зацікавленість обумовлює їх активне співробітництво щодо вирішення численних питань сучасного світового та регіонального розвитку. Для підтримки їх взаємодії використовуються відповідні постійно діючі механізми: контакти між главами держав, регулярні зустрічі міністрів закордонних справ, спеціальні консультації в рамках зовнішньополітичних відомств.

На думку авторитетних спеціалістів, діяльність АСЕАН+3 евентуально призведе до важливих змін у структурі фінансової системи світу. Вперше в історії міжнародних відносин економічна конфігурація світу складається з трьох блоків. Очевидно, що не тільки глобальні економічні відносини, а й політичні рухатимуться в тому напрямі, в якому будуть досягнуті нові угоди про багатосторонню взаємодію.

12-й і 13-й саміти АСЕАН, що відбулися в 2007 р., продемонстрували готовність країн Асоціації й надалі рухатися шляхом регіональної інтеграції, побудованої на інституціональних засадах. Прийняті на самітах рішення про опрацювання статуту АСЕАН і створення до 2015 р. у межах Асоціації “економічної спільноти” (АЕС) потребують істотного реформування нормативно-правової бази та діючих організаційних структур АСЕАН. Виконання намічених планів, як зазначили лідери країн АСЕАН, здійснюватиметься в інтересах і регіональних, і позарегіональних учасників інтеграційного процесу. Сторони домовились обговорити зазначені питання під час проведення трьох окремих самітів у форматі “10+3” в 2009 р. Річ у тім, що запланований на грудень 2008 р. 14-й саміт АСЕАН в Чіангмаї (Таїланд) у зв’язку з політичною нестабільністю в країні був перенесений на березень 2009 р.

Можна припустити, що інтерес країн-членів АСЕАН до східноазійського регіоналізму і моделі АСЕАН+3 балансуватиме між необхідністю посилення позицій АСЕАН і протистоянню політиці так званого “відкритого регіоналізму” за допомогою більш широкої організації, якою є АТЕС [15, c. 24-25].

Основи співробітництва, які були закладені ще на 3-й міністерській зустрічі АТЕС в Сеулі в 1991 р. (Сеульська декларація) та під час саміту АТЕС в Осаці в 1995 р. (Осакська програма дій), при всьому розмаїтті підходів і концепцій щодо участі в цьому процесі окремих країн, мало змінилися. Чітко сформулювані принципи: “взаємна користь”, “відкритість”, “консультаційність”, “поступовість”, “всеосяжність”, “порівняльність”, “недискримінаційність” тощо – стали визначальними для наступних рішень про розвиток і реформування системи АТЕС.

У більш широкому контексті “принципи АТЕС” інтерпретуються як основа моделі конструктивного двостороннього та багатостороннього співробітництва, а концепція “відкритого регіоналізму” – як внесок в теорію регіональної інтеграції, котра побудована в основному на досвіді країн-членів ЄС.

Характерно, що в праксеологічному сенсі “відкритий регіоналізм” розглядається більшістю учасників інтеграційного процесу як основа для надання третій стороні таких самих переваг, які надають один одному учасники структур лібералізації торгівлі. Дещо іншу позицію щодо впровадження “принципів АТЕС” і, зокрема, “відкритого регіоналізму” займають США. У першу чергу, Вашингтон наполягає на інституалізації АТЕС, обов’язковості виконання його рішень і перетворення цього регіонального форуму на торговий блок на кшталт НАФТА. Такий підхід пояснюється тим, що США вкрай зацікавлені у повній лібералізації торгівлі та відкритті ринків країн Східної Азії, на які припадає більша частина їх зовнішньоторгового дефіциту.

Під час проведення 13 і 14-го самітів АТЕС в Пусані (2005 р.) і Ханої (2006 р.) США активно просували ідею про забезпечення умов для подальшої лібералізації торгівлі та транспарентності АТР шляхом підписання нових угод про створення в регіоні зони вільної торгівлі. На 15-му саміті в Сіднеї (2007 р.) президент Дж. Буш закликав лідерів країн-членів АТЕС сконцентрувати зусилля для створення системи енергетичної безпеки, а також продовжити рух у напрямі “більш транспарентного АТР” .

Черговий 16-й саміт організації Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС), що відбувся 20–23 листопада 2008 р. у Лімі (Перу), знову поставив на порядок денний форуму лідерів економік світу питання про регіональну інтеграцію за умов більш широкого глобалізаційного процесу.

Країни-учасниці саміту АТЕС прийняли підсумкову декларацію, в якій висловили свою прихильність зміцненню соціального аспекту глобалізації, забезпеченню повноцінного доступу всіх членів і секторів економік АТЕС до можливостей і переваг регіональної і глобальної торгівлі та інвестицій. Окремими пунктами в декларації визначені зобов’язання щодо “просування регіональної економічної інтеграції”, “реалізації структурної реформи” та “забезпечення продовольчої і енергетичної безпеки в регіоні АТЕС” .

Структурна реформа, про яку було згадано в декларації, передбачає подальшу лібералізацію торгівлі та інвестицій, сприяння підприємницькій діяльності, а також співробітництво в економічній і технологічній галузях. Крім того, учасники саміту АТЕС підкреслили необхідність вжиття таких заходів, як створення моделі соціальної відповідальності бізнесу, посилення боротьби з корупцією та забезпечення людської безпеки в регіоні через протистояння тероризму та зниження ризику природних катастроф [5, c. 39].

Аналіз прийнятих на самітах рішень дає багатий фактичний і концептуальний матеріал для узагальнення результатів регіональної інтеграції, а також для висновків щодо сучасної та прийдешньої ролі АТЕС в цьому процесі.

Стає очевидним, що АТЕС у вирішенні питань регіонального розвитку пройшла кілька етапів – від діяльності, спрямованої на підтримку торгово-економічного та інвестиційного співробітництва, до вирішення питань політичного, гуманітарного та екологічного характеру. Розширення функцій АТЕС є наслідком глобальних викликів і тенденцій, під впливом яких відбувається структурна та функціональна трансформація даної організації, яка набуває трансрегіональних масштабів. Безальтернативність глобалізації в АТР обумовлює поглиблення й розширення функціональних можливостей економічних суб’єктів АТЕС із тенденцією перетворення її на “надорганізацію” на кшталт Європейського Союзу.

У цьому контексті питання щодо перспектив розвитку ефективного співробітництва України з суб’єктами цього динамічного регіону, зокрема, за умов глобальної економічної кризи набуває особливої економічної ваги та політичного значення. Очевидне й інше – Україна, яка менше задіяна в системі транснаціональних економічних відносин, розглядається провідними країнами АТР як оптимальний засіб диверсифікації їх зовнішньоекономічної діяльності та розвитку міжрегіонального співробітництва на євразійському просторі. Дана обставина дає Україні шанс та незаперечні переваги, якими вона може скористатися для забезпечення своїх життєво важливих інтересів у короткостроковій та довгостроковій перспективі [3, c. 289].

Розділ 2. Масштаби та структурні виміри міждержавного співробітництва в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні

В сучасних міжнародних економічних відносинах існує чітка і стабільна тенденція до поступового перенесення центру міжнародної торгівлі в Азіатсько-Тихоокеанський регіон (АТР). Сьогодні в АТР мешкає майже половина населення планети, виробляється понад 50% товарної продукції світу і сконцентровано близько 40% всієї світової торгівлі.

Це регіон світу, який найбільш динамічно розвивається. Експерти багатьох країн вважають його регіоном XXI століття.

За даними Світового банку, в найближчі десять років темпи зростання ВВП в країнах Східної Азії перевищуватимуть 7% на рік, при 2,7% в індустріально розвинутих країнах, а за підрахунками експертів впливового англійського тижневика «The Economist» — країн першої десятки світу за абсолютними розмірами ВВП до 2020 р. переважно входитимуть країни АТР: Китай, Японія, Індонезія, Південна Корея і Таїланд.

Такі прогнози пояснюють прагнення більшості провідних країн світу посісти в АТР ключові позиції у сфері торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва за рахунок налагодження тісних двосторонніх відносин та активної участі в роботі міжнародних організацій.

За останні десятиріччя в АТР швидкими темпами відбуваються інтеграційні процеси, створюються досить потужні регіональні та міжрегіональні економічні об’єднання, серед яких Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) — найбільш впливове об’єднання в регіоні, куди входять Бруней, Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Філіппіни, Таїланд і В’єтнам, та Форум «Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво» (АТЕС)’, членами якого є найбільші «економіки» регіону та світу: Австралія, Бруней, Канада, Японія, Індонезія, Республіка Корея, Малайзія, Китай, Нова Зеландія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд, Мексика, США, Чилі, Росія, В’єтнам, території — Тайвань, Гонконг та Макао. Сьогодні на країни члени цієї організації припадає більше половини загальносвітового виробництва продукції та послуг, близько 47% світової торгівлі та 51% прямих іноземних інвестицій, що свідчить про відповідний рівень впливовості цієї організації не тільки на регіональні, а й на світові економічні процеси.

Крім того країни АТР проводять активну зовнішньоекономічну політику по відношенню до інших регіонів світу. Результатом такої політики стало проведення у 1996 р. першого самміту форуму «Азія — Європа», в роботі якого взяли участь країни ЄС, АСЕАН, КНР, Японія та Південна Корея. Створення такої організації стало першим кроком у налагодженні безпосереднього співробітництва між країнами Європи та АТР, які взаємно прагнуть лібералізації світової торгівлі та створення сприятливих умов для інвестування.

Маючи значний досвід співробітництва з країнами АТР Україна не повністю використовує наявні для цього можливості. Хоча необхідність розвитку такого співробітництва не викликає жодних сумнівів [2].

Порівняльний аналіз показників зовнішньоекономічного співробітництва України з різними регіонами світу — Азією, Африкою, Європою та Америкою (рис.1) — свідчить про значну роль торговельно-економічного співробітництва України з державами Азіатського регіону. Так, загальний обсяг товарообігу з країнами Азії в 2009 р. перевищував 3,2 млрд дол. США (значна частка тут припадає на країни АТР), причому експорт перевищував імпорт майже у п’ять разів. Враховуючи значне від’ємне сальдо в торгівлі України з державами Європи та Америки і невеликі темпи його зменшення, торговельно-економічне співробітництво з країнами Азії сьогодні є джерелом забезпечення рівноваги зовнішньоторговельного балансу держави (табл. 1).

Серед головних напрямів діяльності АТЕС на найближчу перспективу — сприяння подальшій багатосторонній лібералізації торгівлі і запровадження в регіоні режиму вільної торгівлі та інвестування до 2020 р. Відповідно до Манільського плану дій (МАРА), проголошеного спільною декларацією 1996 p., передбачається здійснення заходів щодо гармонізації тарифів, митних процедур, національних стандартів та ін. У 2009 р. в зовнішній торгівлі України на країни-члени АТЕС припадало близько 49% імпорту та 52% експорту товарів.

Якщо простежити зміни обсягів торгівлі за останні три роки (табл.1), можна зробити висновки про те, що існує стабільна тенденція не тільки до збільшення обсягів торгівлі з країнами Азії, але й поступового зростання торговельного сальдо на користь України.

Такі результати пояснюються насамперед стабільним попитом на металопродукцію, що існує на ринках АТР. Прискорений економічний розвиток, а разом з ним і прискорена індустріалізація створюють на ринках АТР значний попит на машинно-технічну продукцію, а звідси — і попит на металопрокат [1, c. 94-95].

Аналіз структури товарообігу між Україною та країнами АТР свідчить, що більшість експорту товарів до країн АТР становлять металовироби й хімічні добрива, а в структурі імпорту переважають електротехнічні вироби та текстильна продукція. Проте можна передбачити, що досягти подальшого зростання обсягів товарообігу за рахунок збільшення експорту металу буде нелегко. Зростання фізичного обсягу торгівлі за рахунок цих позицій сягає максимуму, крім того конкурентна боротьба за ринки збуту металопродукції ускладнюється швидким розвитком місцевої промисловості. Про актуальність цього питання свідчить і низка антидемпінгових розслідувань, розпочатих у деяких країнах регіону по відношенню до українських та російських підприємств.

Тому перспективним вбачається збільшення обсягів торгівлі за рахунок зміни структури експорту і передусім підвищення в ньому частки машинно-технічної продукції.

Таблиця 1. Показники зовнішньоторговельної діяльності України по регіонах світу (торгівля товарами)

2009 рік
Регіон	Загальний товарообіг	Імпорт	Експорт	Торговельне сальдо
Азія Америка	3392.0 1074.7	568.6 621.5	2823.4 453.2	+2254.8 -168.3
Африка	393.0	87.6	305.4	+217.8
Європа	5941.6	3481.2	2460.4	-1020.8
2008 рік
Регіон	Загальний товарообіг	Імпорт	Експорт	Торговельне сальдо
Азія	3218.4	616.2	2602.2	+ 1986.0
Америка	1477.0	892.2	584.8	-307.4
Африка	323.8	138.4	185.4	+47.0
Європа	7020.8	4023.8	2997.0	-1026.8
2007 рік
Регіон	Загальний товарообіг	Імпорт	Експорт	Торговельне сальдо
Азія	2927.9	506.8	2421.1	+ 1914.3
Америка	1110.1	714.6	395.5	-319.2
Африка	321.3	93.0	228.3	+ 135.3
Європа	6180.9	3596.2	2584.7	-1011.5

 

Ще за часів Радянського Союзу українські спеціалісти побудували значну кількість промислових підприємств, енергетичних, соціально-культурних та військових об’єктів, створили цілі галузі економіки в багатьох країнах регіону. Після розпаду СРСР Україна значно втратила свої позиції на ринках АТР з об’єктивних економічних причин та через значну територіальну віддаленість від регіону, що дало змогу російським підприємствам, враховуючи їх територіальну близькість, заповнити створені на ринках ніші.

Незважаючи на це в країнах АТР залишається досить високий попит на машинно-технічну продукцію, вироблену в Україні, — на двигуни, автотракторну техніку, верстати та устаткування.

Особливо перспективною є на сьогодні також участь у тендерах на будівництво великих промислових та енергетичних об’єктів «під ключ», реконструкцію побудованих за допомогою СРСР об’єктів промислового, енергетичного та військового призначення. Цікавим і корисним може бути також співробітництво українських підприємств з підприємствами країн АТР у військово-технічній, космічній, сільськогосподарській та науково-технічній галузях.

Налагодження тісних торговельно-економічних зв’язків з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону має для України дуже перспективне як у тактичному, так і стратегічному плані, життєво важливе значення. Привабливість регіону визначається насамперед доступними динамічно зростаючими ринками збуту, вибагливість яких є відносно нижчою порівняно з ринками ЄС і Америки, та високим рівнем концентрації капіталу, що потенційно може бути залучений в економіку України [9, c. 10-11].

Проте існує ціла низка об’єктивних і суб’єктивних причин, які гальмують розвиток торговельно-економічного співробітництва з країнами АТР, Серед них, зокрема, такі: значна територіальна віддаленість регіону; недостатня інформованість суб’єктів підприємницької діяльності України щодо умов торгівлі та здійснення господарської діяльності в регіоні; невелика кількість торговельних представництв України в регіоні АТР; слабкий фінансовий стан українських підприємств та ін.

З огляду на це існує нагальна потреба в розбудові торговельно-економічних відносин з країнами АТР на двох напрямках — розвиток двосторонніх економічних відносин (за рахунок створення двосторонньої нормативно-правової бази у сфері торгівлі, інвестування та науково-технічного співробітництва) та активна участь у діяльності робочих груп і секцій міжрегіональних економічних утворень, таких як АТЕС та форум «Азія-Європа».

Однак підхід, заснований на урахуванні тільки темпів економічного зростання азіатських країн і їхньої частки у світових макроекономічних показниках, страждає на серйозні недоліки. По-перше, він не враховує якісні аспекти економічної модернізації в азіатських країнах і, відповідно, азіатського регіоналізму. По-друге, до уваги не беруться суттєві відмінності в підходах окремих країн до регіоналізації в рамках діючих інтеграційних структур — АСЕАН і АТЕС. Нарешті, ігнорується асиметричний характер відносин між основними учасниками регіональної економічної інтеграції.

Асиметрія торгово-економічних відносин в АТР продовжує залишатися джерелом серйозних протиріч між країнами Східної Азії та США. Ринки цих країн стають дедалі важливішими для американського, на них припадає близько 40% зовнішньоторговельного обороту США. Це майже удвічі більше від торгівлі США із Західною Європою. У так званій тріаді: Східна Азія — Північна Америка — Європейський Союз саме транстихоокеанський вектор стає найбільш значним і перспективним [12, c. 56-57].

На практиці азіатський регіоналізм стикається не з однією, а з трьома дилемами. По-перше, як поєднати інтеграційні внутрішньорегіональні зв’язки з життєво важливим співробітництвом із США. По-друге, як ув’язати ідентифікацію азіатських народів із визнанням ключової ролі Японії в розвитку азіатського регіоналізму. По-третє, як поєднати традиційне прагнення азіатських країн до регіональної відособленості з необхідністю участі в глобалізації.

Відповідно до теорії регіональної інтеграції, її успіх можливий лише за наявності двох чинників — безпечного співтовариства і його демократичного устрою. Очевидно, що АТР далеко не повністю відповідає цим критеріям. У регіоні досить багато слаборозвинених і недемократичних держав. Значні відмінності в політичних і соціальних системах країн АТР, а також рівнях їхнього економічного розвитку. Крім цих «антиінтеграційних» чинників, регіон переповнений геополітичними, міжетнічними і міжконфесійними протиріччями, до яких останнім часом додався міжнародний тероризм [14].

Розділ 3. Вдосконалення механізму співробітництва України з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону

Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) мають значний інтерес для України з погляду розвитку вітчизняної промисловості, експорту новітніх технологій, наукового співробітництва. У цьому регіоні, який названо регіоном XXI століття, проживає більше як половина людства, виробляється понад SO % товарної продукції світу, сконцентровано 40 % обсягу світової торгівлі. АТР забезпечує половину всіх світових інвестицій. Він відіграє дедалі помітнішу роль і в глобальній політиці. За панування в регіоні йде боротьба між могутніми країнами світу. Економічні успіхи Японії, Китаю, Республіки Корея, Індонезії, Сінгапуру, Таїланду, Австралії, Малайзії заслуговують на увагу, досвід цих країн може бути використаний і Україною.

Одним із основних чинників зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної стратегії України є збалансований розвиток зв’язків із країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Між країнами АТР і Україною розвивається співпраця в залученні інвестицій для реконструкції і переобладнання вітчизняних підприємств, у судно — та авіабудуванні, освоєнні космосу, ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Країни АТР виявляють інтерес до української металургії, машинобудування, військово-технічної продукції. Перспективним може бути залучення України до таких об’єднань, як Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС), Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) та ін.

Результати досліджень свідчать, що формування азіатських інтеграційних інститутів збігається згодом або з шоковими змінами у системі міжнародних відносин, або світовими або регіональними економічними кризами. Закінчення холодної війни наприкінці 80- х років сприяло появі Форуму Азіатсько-Тихоокеанського Економічного Співробітництва (АТЕС) і Регіонального Форуму АСЕАН. Азіатська фінансова криза 1997 р. забезпечила швидке становлення ще одного міжурядового форуму — АСЕАН+3 (АПТ).

Світова економічна криза 2008-2009 рр. породила ряд ініціатив, спрямованих на підвищення рівня інституціоналізації міжнародного співробітництва в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР). Назвемо, зокрема, оновлене трактування будівництва Східноазіатського товариства (САТ) у версії прем’єр-міністра Японії Юкио Хатоями, пропозиція по формуванню Азіатсько-Тихоокеанського співтовариства (АТС) прем’єр-міністра Австралії Кевина Радда й уже реалізований декількома державами АТР проект Транс-Тихоокеанського партнерства (ТТП) [14].

При розгляді регіональних інтеграційних проектів необхідно враховувати більше ранній досвід Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Створена в 1967 р., АСЕАН цікава в першу чергу тим, що вироблений за довгі роки набір її інституціональних норм, що одержав назву «Шлях АСЕАН» (The ASEAN Way), став основним для більшості створених згодом у регіоні міжурядових організацій (МПО). Звичайно «Шлях АСЕАН» характеризують як з регіональних взаємодій і співробітництва, що базується на консенсусі й особистих політичних зв’язках і відрізняється поступовим рухом, неформальним характером, прагненням уникнути конфронтації в ході переговорів. Центральним є принцип невтручання у внутрішні справи членів організації. Такий підхід, безсумнівно, забезпечує живучість цих міжнародних інститутів. Правда, з іншого боку, він багато в чому стає причиною їхньої низької ефективності у функціональному відношенні.

Міжнародне економічне співробітництво в регіоні здійснюється в рамках створеної в 1989 р. організації Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС). Ця організація у своїй діяльності керується принципом відкритого регіоналізму. Його суть полягає в тім, що розвиток економічного співробітництва й зняття обмежень на рух товарів, грошових і людських потоків усередині АТР сполучається з дотриманням принципів ВТО. АТЕС створювалася як консультативна організація, виконання її рішень юридично не обов’язково для країн-учасниць. Пік діяльності Форуму АТЕС довівся на середину 90- х років, коли в Богорській декларації й інших документів були визначені завдання й намічені шляхи формування регіональної зони вільної торгівлі (ЗСТ). Проте   й сьогодні, через 15 років, перспективи формування економічного інтеграційного угруповання на базі даної міжурядової організації представляється невизначеними.

Багато в чому це пов’язане з неоднорідністю складу АТЕС, що включає як розвинені, так і  країни, що розвиваються. Між двома цими групами держав зберігаються принципові розбіжності по проблемі підтримки балансу між основними сферами діяльності організації — лібералізацією торгівлі й інвестиціями, з одного боку, економічним і технічним співробітництвом — з іншої. Розвинені країни виступають переважно за розвиток першого напрямку, що розвиваються — за пріоритетну реалізацію другого (у вигляді програми економічного й технічного співробітництва ЕКОТЕК). На ювілейному саміті АТЕС, що присвячувався 20-річчю від дня створення організації (Сінгапур, 2009 р.), переважна більшість доповідачів відзначало, що за ці роки країни-учасниці досягли високого рівня усередині- регіональної торговельної інтеграції. Частка взаємної торгівлі в їхньому сукупному товарообігу склала 67%, що перевищує відповідний показник для ЄС; загальний обсяг внутрірегіонального експорту виріс у шість разів; загальний рівень митних тарифів на товари знизився з 17 до 5% . Іншими словами, АТЕС сприяв розвитку економічної інтеграції де-факто. Однак де-юре рух до виконання цілей Богорської декларації застопорилося: повного відкриття ринків розвинених країн для  країн, що розвиваються, АТЕС, наміченого на 2010 р., так і не відбулося [6, c. 11-112].

Джерелами конкуренції між регіональними “центрами” є вражаюче високі темпи економічного зростання деяких азійських економік. Вони створюють додаткові передумови для посилення нерівномірного розподілу багатств усередині регіону, а звідси – і зростання міждержавних протиріч і напруження між країнами зі швидкими і повільнішими темпами розвитку.

В АТР проживає близько третини населення земної кулі, на нього припадає чверть світового ВВП і знаходяться 8 з 10-ти економік з найбільш динамічним розвитком. Загальний ВВП 12 великих країн регіону в 2005 р. склав 8,9 трильйонів дол. З них Японії належить 50 %, Китаю – 20 %. Причому, якщо в так званих “азіатських тиграх” регіону – Тайвані, Південній Кореї, Філіппінах, Таїланді та Індонезії спостерігається деяке скорочення середньорічних темпів зростання в середньому до 4-6 %, то Китай, Індія, В’єтнам демонструють стійке зростання до 10 % щорічно.  Що стосується об’ємів золотовалютних резервів акумульованих в регіоні, то сума складає 3,3 трлн. дол. ( з Японією і Китаєм у ролі лідерів, чиї золотовалютні запаси наближаються до 1 трлн. дол.).

За ВВП  (обрахованим за паритетом купівельної спроможності) Китай посів друге місце і є вже набагато ближче до США ніж до третьої країни світу – Японії, яку за цим показником перевищує вже майже удвічі. Четверте місце поки що займає Індія. Якщо припустити, що країни ще певний час розвиватимуться в такому ж темпі, що і останні п’ять років, то у 2012 р., КНР за абсолютним об’ємом ВВП зможе навздогнати США, а Індія, випередивши Японію, буде випускати 2/5 ВВП США.

Відзначимо, що вже сьогодні Китай вийшов на перше місце у світі за обсягами промислового виробництва (на нього припадає більше половини світового виробництва комп’ютерів, 60% велосипедів, 70% іграшок, 75 % годинників, 85% телевізорів), а також за кількістю студентів. КНР ділить разом з Японією друге-третє місце у світі щодо витрат на науку [1, c. 97-98].

Формат економічної конкуренції не співпадає із геополітичними процесами в регіоні. З одного боку, існують все ті ж конкурентні “центри” – Китай і Японія, які завойовують прихильність “малих друзів” серед країн-членів АСЕАН і навколо яких формуються економічні об’єднання. З іншого, наявними є економічні антагонізми у відносинах США-Японія, США-Китай.

Економічна конкуренція Вашингтона і Токіо сьогодні хоча і сягає значних масштабів, однак, у близькій перспективі вона не знижує взаємний інтерес.

Для Японії необхідно залишити відкритим для своєї продукції ринок США, Канади і країн Латинської Америки; зберегти американські військові гарантії й військову присутність США в регіоні; заручитися гарантіями США для забезпечення надійних поставок енергоресурсів з Близького Сходу.

США зацікавлені в стимулюванні притоку японського капіталу з огляду на дефіцит бюджету, експорті американської військової продукції до Японії, збереженні військових баз на території Японії.

Дещо із запізненням, за визнанням адміністрації США, у Вашингтоні усвідомили значення “китайського виклику”. При чому, йдеться не тільки про КНР, але про “велику китайську економіку”, яка охоплює значно ширші межі ніж Китай. Позитивне сальдо торгівлі товарами зі США на користь Китаю в 2006 р. становило 220 млрд дол. Впливові американські кола, зацікавлені у збереженні китайського ринку, лобіюють продовження статусу режиму найбільшого сприяння для КНР. Від цього залежать сотні тисяч робочих місць, а втрата китайського експорту стане справжньою катастрофою для США.

На нашу думку, у найменш вигідному становищі опиняється Японія. Не дивлячись на напружені взаємовідносини між нею і Китаєм склалася тісна економічна взаємозалежність. Двосторонній торговельний оббіг у 2005 р. сягнув 210 млрд. дол. Пекін є реципієнтом значної японської допомоги. Обидві країни розвивають спільні валютно-фінансові і господарські контакти, беруть участь у спільних проектах створення зон вільної торгівлі із країнами АСЕАН тощо.

Раніше тісні економічні зв’язки дещо згладжували розбіжності на політичному ґрунті. Однак, з урахуванням того, що ставлення до Китаю як до основного претендента на роль суперника США (принаймні на регіональному рівні) є розповсюдженим явищем, рано чи пізно перед Японією стане проблема стратегічного вибору: залишитися вірною союзницьким відносинам зі США чи спробувати зблизитися зі своїм регіоном, що обіцяє великі економічні вигоди, але є неможливим без нормалізації відносин з Китаєм.

Поки що японське керівництво продовжує користуватися принципом “відмежування політики від економіки”, який був винайдений ще в апогеї холодної війни, і дозволяв мати обмежені економічні відносини з ідеологічно ворожим режимом КНР. Але сучасна ситуація значно відрізняється від періоду двополярного протистояння, і видається малоймовірним, що яка-небудь держава може принести в жертву ідеологічним, чи політичним інтересам економічне процвітання.

Іншими словами, перед Токіо встає серйозна дилема: якщо він не винайде більш збалансовану й конструктивну формулу відносин з Пекіном, достатньо ймовірним наслідком може стати структурування регіональної системи Східної й Південно-Східної Азії з Китаєм у ролі лідера [10].

Економічна інтеграція в регіоні Східної Азії здійснюється в рамках двох конкуруючих міжурядових організацій: АПТ (10 країн АСЕАН, Китай, Японія, Республіка Корея) і Саміту Східної Азії (країни АПТ, Індія, Австралія й Нова Зеландія).

Сьогодні АПТ — провідна регіональна структура Східній Азії, де зосереджене співробітництво по ключових напрямках економічної інтеграції (торговельному й фінансовому). Головним «локомотивом» проекту АПТ, що задає темп у його розвитку, виступає Китай.

В 2009 р. на тлі економічної кризи, що заглиблюється світового, країни Східної Азії дійшли згоди про створення регіонального валютного фонду обсягом 120 млрд. дол. Ціль фонду — надання екстреної допомоги країнам регіону поза рамками МВФ. 80% обсягу  фонду, що формується, складуть засоби так званої «північної трійки» — Китаю, Японії й Республіки Корея. Це дозволить названим країнам грати у фонді ключову роль.

Важливим етапом на шляху до інституціонально-правового оформлення торгово-економічної інтеграції повинні стати 2010- 2012 гг. У цей період набудуть чинності  угоди про зону вільної торгівлі між країнами — членами АСЕАН і в більшості форматів АСЕАН+.

Роль АПТ як провідного інтеграційного інституту Східної Азії заперечують ряд держав, у першу чергу Японія. Бажаючи збалансувати  швидке геополітичне й економічне посилення Китаю, ці держави ще в 2005 р., у ході першого саміту Східної Азії, домоглися участі в регіональній інтеграції, крім 13 держав АПТ, також Індії, Австралії й Нової Зеландії. Це фактично означало створення нового інтеграційного угруповання, що і одержала назву «Саміт Східної Азії». На відміну від АПТ, що вирішує проблеми безпосередньо економічної взаємодії, у повістці Саміту Східної Азії домінують глобальні, але менш значимі для країн регіону функціональні напрямки  співробітництва: зміна клімату, екологія, боротьба з наслідками стихійних лих і т.п.

За останні два роки Японія внесла нові акценти у вже діючу модель формування Саміту Східної Азії, а інші країни регіону висунули два нових інтеграційних проекти в масштабі АТР. Ці новації, як уже говорилося, пояснюються в першу чергу причиною геополітичного характеру — прагненням створити противаги швидко набирає політичну й економічну міць Китаєві. Але в наявності також економічний момент – необхідність  підвищення рівня лібералізації торгівлі в умовах економічної кризи й низкою ефективності АТЕС. Нарешті, важливу роль зіграло принципову зміну підходів США до своєї участі в багатобічному співробітництві в регіоні [8, c. 92-93].

Вашингтон, що прагне якось зменшити вплив Китаю в регіоні, діє в тісному союзі з Японією. Ця країна традиційно бере участь у боротьбі за лідерство в інтеграційних структурах АТР і впливає на моделі  міжнародних інститутів, що формуються, насамперед Саміту Східної Азії. Нагадаємо, що ще в 2002 р. у Сінгапурі японський прем’єр-міністр Коідзуми висунув ідею створення «розширеного Східноазіатського співтовариства» (вона отримала популярність як «доктрина Коідзуми»). Передбачалося, що в центрі нового угруповання встануть Японія, країни АСЕАН, Китай, Республіка Корея, Австралія й Нова Зеландія. Тим самим за допомогою Токіо забезпечувалося зниження китайського впливу в інтеграційних структурах і припинялися (або, принаймні , звужувалися) можливості формування антиамериканських тенденцій у ході інтеграції.

Концептуальні основи японського підходу до регіональної інтеграції зі сформульовані в 2005 р. МЗС Японії. Відповідно до  них в основу регіональних структур Східної Азії повинні бути покладені наступні базові принципи:

—         «відкритого регіоналізма»;

—         «функціональної значимості», тобто з-  місткості нової структури із уже діючими в АТР регіональними інститутами;

—         демократії, прав людини й інших універсальних демократичних цінностей;

—         розвитку широких мір довіри у військовій і політичній взаємодії.

Ідея створення Східноазіатського товариства (САТ), висунута в 2009 р. новим прем’єр-міністром Японії Юкіо Хатоямой, багато в чому схожа з «доктриною Коидзуми» і з наведеними вище принципами . Нова структура націлена на розширення співробітництва у фінансовій і інвестиційній сферах у таких областях, як торгівля, утворення, охорона навколишнього середовища, подолання наслідків і попередження стихійних лих, морські перевезення. У пропозиціях Японії приділена особлива увага проблемі безпеки й підвищенню якості життя громадян країн співтовариства. Але головним є той факт, що Японія наполягає на прямому підключенні у Східноазіатського товариства США. Передбачається, що вони стануть одним з його основних учасників, а американо-японський союз в області безпеки з’явиться наріжним каменем нового угруповання [14].

Існують і нові варіанти побудови єдиного АТР. Їхній розгляд представляється доцільним почати з ініціативи Австралії. Її підхід відрізняється комплексним характером інтеграційних цілей і високої дипломатичною активністю в їхньому просуванні.

В 2008 і 2009 р. прем’єр-міністр Австралії К. Радд неодноразово виступав із пропозицією створення до 2020 р. Азіатсько-Тихоокеанського суспільства. При цьому він відзначав великий позитивний досвід субрегіонального співробітництва АСЕАН, а також успіхи в конкретних функціональних областях АТЕС, АПТ, Саміту Східної Азії й іншим міжнародним організаціям.

Однак, опираючись на наявний європейський досвід, австралійський прем’єр запропонував створити новий міжурядовий інститут, що носив би всеохоплюючий характер як у географічному плані (весь Азіатсько-Тихоокеанський регіон), так і у функціональному (всі провідного напрямку співробітництва: економічна, політичне й область безпеки).

Досить непросто вибудувати інститут, здатний включити в себе цілу групу вже діючих організацій і форумів. Поки незрозуміло також, які країни увійдуть до числа його учасниць. З урахуванням складності цих проблем К. Радд і його спеціальний радник Р. Уолкот сформулювали свої пропозиції в досить загальній формі. Вони заявили про готовність їх обговорити з усіма зацікавленими сторонами й позначили як  можливий строк створення Азіатсько-Тихоокеанського Співтовариства (АТС) порівняно далеку дату — 2020 рік.

Найбільш складним є питання про членство в новій організації. На думку Р. Уолкота, у неї могли б увійти Азіатська Вісімка (США, Китай, Японія, Росія, Індія, Індонезія, Республіка Корея й Австралія) або Азіатська Десятка (вищезгадані країни, а також держави, що є діючої й майбутнім головами АСЕАН) . У науковому співтоваристві розглядаються й варіанти створення АТС на базі членів «великої двадцятки». Це можуть бути 10 її азіатсько-тихоокеанських членів (Австралія, Канада, Китай, Індія, Індонезія, Японія, Республіка Корея, Мексика, Росія, США) або 6 її східноазіатських учасників (Китай, Японія, Республіка Корея, Австралія, Індонезія й Індія).

Аналіз цих пропозицій свідчить про те, що вони в першу чергу враховують інтереси великих держав і великих країн регіону (Австралія, Індонезія, Республіка Корея), тоді як інтереси невеликих держав залишаються неврахованими. Жоден  з варіантів не предполагає центральної ролі АСЕАН у створюваному об’єднанні. Тим часом саме така структура сьогодні характерна для більшості регіональних організацій Східної Азії. У результаті запропоновані К. Раддом моделі організації АТС зустріли негативне відношення з боку країн АСЕАН, у тому числі до Сінгапуру, що раніше завжди підтримував австралійські інтеграційні ініціативи.

Заслуговує на увагу ще один новий проект, що охоплює сферу економіки. Як уже говорилася, де-юре інтеграція у форматі АТЕС застопорилася внаслідок виникнення політичних і соціально-економічних перепон цьому процесу в ряді розвинених країн. У даних умовах деякі невеликі країни АТР знайшли простий, але ефективний механізм, що дозволяє поступове просування в на-правлінні розвитку вільної торгівлі.

На саміті АТЕС у Сінгапурі в 2009 р. у виступі прем’єр-міністра цієї країни вперше пролунало назву нової структури — Транс-Тихоокеанське партнерство (ТТП) . Це угода про створення зони вільної торгівлі, укладена чотирма державами АТР ( Брунею, Новою Зеландією, Сінгапуром і Чилі). Формат ТТП дозволяє підключитися до нього будь-якій країні АТР, готової розвивати торговельні відносини на базі прийнятого стандарту. І цей процес уже заробив: США, Австралія, Перу й В’єтнам виразили Бажання приєднатися до ТТП. Підключення до цієї угоди досить значимих для регіону учасників стане важливим етапом на шляху формування зон вільної торгівлі в масштабі всього АТР [12].

Формально організація Транс-Тихоокеанське Партнерство не є конкурентом АТЕС; обидві вони ставлять перед собою ту саму   головну мету — повну лібералізацію торгівлі в регіоні. При цьому до її досягнення ТТП іде протилежним шляхом (не темпом «останнього верблюда в каравані», як прийнято в АТЕС, а, навпроти, швидко збільшує число учасників за рахунок тих, хто вже виконав вимоги угоди про ЗСТ, що стимулює до вступу все більше число держав регіону).

У період перебування у влади адміністрації Дж. Буша мол. США прибігали до багатобічних механізмів співробітництва тільки тоді, коли це прямо відповідало їхнім інтересам. Так, не приділяючи особливу увагу АТЕС і Регіональному Форуму АСЕАН, вони брали активну участь у Шестисторонніх переговорах із проблем безпеки Корейського півострова.

Адміністрація Б. Обами, коли прийшла до влади, у короткий термін переглянула підходи до багатобічного співробітництва в АТР і Східній Азії. При цьому зіграли свою роль багато факторів. Зміна влади означала зміну концептуальних підходів: представники Демократичної партії США більше своїх конкурентів-республіканців схильні прибігати до багатобічного співробітництва.

Зміни в політику США виразилися, по-перше, у прагненні забезпечувати американські інтереси в АТР шляхом більше широкого використання ресурсів партнерів, по-друге, у готовності активно грати на всіх основних регіональних площадках багатобічного співробітництва, включаючи ті, які раніше не розглядалися в якості пріоритетних. Так, зберігаючи міцні й активні зв’язки із провідними країнами АТР (Китаєм, Японією, Індією), США оперативно підвищили рівень відносин з державами АСЕАН. У період перебування у влади президент Дж. Буш мол. ніколи не відвідував саміти АСЕАН, а в окремі роки їх ігнорував навіть Держсекретар США К. Райе, що викликало негативну реакцію в Південно-Східній Азії. Усе змінилося після обрання Б. Обами: у перший же рік його президентства був уперше проведений саміт США- АСЕАН. Відбулося також підписання американською стороною Договору про дружбу й співробітництво в Південно-Східній Азії. Цей основний для АСЕАН документ обмежує можливості застосування Сполученими Штатами своїх збройних сил у даному субрегіоні. Таким чином, протягом  усього одного року Вашингтон почав всі необхідні кроки, щоб відповідати трьом основним критеріям, пропонованим до країн — членам Саміту Східної Азії. А з підтримкою високого рівня економічних відносин із країнами АСЕАН у США проблем ніколи не було [11].

У програмній мові в Центрі » Схід-Захід» у Гонолулу в січні 2010 р. Держсекретар США X. Клінтон розкрила основні пріоритети політики США в АТР і нові американські підходи до багатобічних регіональних інститутів співробітництва. Так, в економічній сфері Вашингтон відзначив успіхи АТЕС і виразив готовність і далі працювати в цій організації. Було заявлено, що США вже почали переговірний процес по підключенню до ТТП як ефективного механізму об’єднання найбільш розвинених економік Азіатсько-Тихоокеанського регіону .

Одночасно була декларована готовність США зайняти положення лідера в азіатсько-тихо-океанських інститутах. До ведучих серед них був віднесений, крім функціонуючого вже 20 років АТЕС, створений, нагадаємо, лише в 2005 р. Саміт Східної Азії. Більше того, американський міністр закордонних справ проінформував тих, що зібралися, що Вашингтон уже проробляє з Японією й іншими азіатськими партнерами питання про можливості й шляхи посилення позицій США в Саміті Східної Азії й про способи більше органічного й ефективного вбудовування цієї організації в загальну інфраструктуру інституціонального співробітництва АТР. Тобто  США продемонстрували інтерес до того, щоб, з одного боку, самим зайняти гідне місце в названій організації, а з іншого боку — поступово підвищити її статус у загальній системі регіональних інститутів.

Майбутня модель Азіатсько-Тихоокеанського регіону ближче до НАФТА, чим до ЄС, і немає підстав очікувати створення ні в АТР, ні в Східній Азії наднаціональних інститутів навіть у віддаленій перспективі. У найближчі 10- 15 років продовжиться формування інтеграційної моделі, що базується на розвитку економічного співробітництва, коли інститути відкритого регіоналізму (АТЕС і/або Саміт Східної Азії) і закритого формату (АПТ) можуть розвиватися паралельними курсами. Аналіз нових інтеграційних ініціатив дозволяє укласти, що модель АТС із запропонованим К. Раддом складом учасників не має перспектив. Цей проект несе в собі більші політичні ризики, тому що припускає радикальну зміну регіональних силових векторів (від країн АСЕАН і Китаю убік  США й середніх по величині держав). Наслідком цього стали обережні оцінки проекту США Китаєм і Японією, які схвалюють заклик К. Радда до підвищення ефективності співробітництва в АТР, але не більше того. Офіційно вони його не підтримають, тому що враховують більшу роль країн АСЕАН у регіональній інтеграційній архітектурі. При цьому й у Китаю, і в Японії вже є інтеграційні проекти (АСЕАН+3 і Східно-Азіатське Співтовариство відповідно), реалізації яких вони приділяють першорядну увагу. Позиція Росії відносно  ініціативи К. Радда теж повинна бути дуже зваженої, щоб не почути від країн АСЕАН обвинувачень у гегемонізмі (хоча сьогодні для цього немає підстав).

Запропонована й уже реалізована малими країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону модель Транс-Тихоокеанського партнерства, навпроти, має гарні перспективи. Адже вона забезпечує дію механізму, необхідного для розвитку процесів лібералізації торгівлі в регіоні. Опора винятково на інструменти й принципи АТЕС привела до того, що рух цим шляхом  застопорилося. У ТТП же просування здійснюється за принципом «від досягнутого», і про своє майбутнє підключення до цього проекту вже заявили США, Австралія й інші держави. Із числа вищерозглянутих нових ініціатив найбільш значимої для регіону стане подальша розробка версії ВАС, висунутої Хатоямой. Важливу роль, що відводиться в цьому проекті США, варто розглядати як крок Токіо назустріч адміністрації Б. Обами, що виразила готовність до більшого входження в багатобічне співробітництво в АТР і прагнення брати участь у роботі Саміту Східної Азії [14].

В 2009 р. Вашингтоном були оперативно зняті всі формальні бар’єри для вступу США до складу цього інституту. Воно може відбутися вже на 17- м саміті АСЕАН у жовтні 2010 р. у Ханої. Планується запросити на цю конференцію країни-партнери, що не є членами АСЕАН. Питання про можливий прийом нових членів уже обговорювався країнами-учасницями на 16-м (внутрішньому) саміті АСЕАН у квітні 2010 р. у Хошіміні. Позитивні результати дискусій відбиті в тексті офіційної заяви голови 16- го саміту АСЕАН, погодженого з усіма учасниками. У ньому підтверджена їхня готовність одночасно з 17- м самітом АСЕАН провести ще два саміти: Росія- Асеан і США-АСЕАН (пп. 44 і 45 заяви відповідно).

Але особливий інтерес, безумовно, представляє п. 43 заяви, у якому країни АСЕАН відзначили, що Саміт Східної Азії є відкритою організацією й привітає участь країн-лідерів. При цьому вони звернулися до Росії й США з відкритим закликом більш глибоко втягтися в  регіональну архітектуру, що формується, у тому числі розглянути можливість одержання будь-якого прийнятного для них офіційного статусу учасника форуму (іnvolvement wіth the EAS through approprіate modalіtіes). У тексті не визначено, який же буде цей статус, що, імовірно, і стане темою для дискусій між зацікавленими сторонами в найближчі місяці.

Нагадаємо, що Росія розглядалась як кандидат на вступ у Саміт Східної Азії ще в ході підготовки до його першої наради. В.В. Путін, у той час президент РФ, у своєму виступі на саміті декларував бажання Росії вступити до складу нової організації. Однак думки країн-учасниць по питанню прийому Росії розділилися. У підтримку нашої країни висловлювалися Малайзія, Китай, Філіппіни, Республіка Корея. Сінгапур і Індонезія опублікували спільну заяву проти наміру Малайзії підтримати російське членство.

У квітні 2005 р. на зустрічі міністрів іноземних країн АСЕАН були затверджені три умови, якою повинні відповідати члени Саміту Східної Азії:

—         володіння статусом партнера по діалозі АСЕАН (отриманий РФ в 1996 р.);

—         приєднання до Договору про дружбу й співробітництво в ЮВА (підписаний РФ в 2004 р.);

—         наявність розвинених (substantіal) відносин з АСЕАН.

На думку Сінгапуру, Росія не відповідала останньому критерію, тому що її економічні відносини із країнами МПО перебували на дуже низькому рівні. Зокрема , в 2004 р. (на момент розгляду питання про членство Росії) її сумарний товарообіг із країнами АСЕАН склав 3.1 млрд. дол.  Однак у тому ж році товарообіг із цими країнами Нової Зеландії не перевищив 3.5 млрд. дол., тобто  був приблизно дорівнює російському. Таким чином, варто визнати, що небажання прийняти РФ до складу Саміту було викликано не тільки економічними причинами. Ряд країн (Сінгапур, Австралія, Японія, Індонезія) побоювалися, що включення в нову організацію РФ підсилить ріст впливу Китаю в регіоні й викличе невдоволення Вашингтона [15, c.28-29].

Протягом  наступного періоду Росія безупинно нарощувала відносини із країнами східноазіатського регіону. У стратегічному плані найбільш ефективним способом підключення РФ до регіональних інтеграційних проектів є сполучення функціонального й геополітичного підходів. Мова йде про подальше розширення економічного співробітництва із країнами СВА й про вибудовування більше збалансованих політичних відносин із провідними державами Східної Азії. Пріоритетним завданням у сфері економіки залишається розвиток інфраструктури: багатобічні проекти в цій області, такі як будівництво енергомостів, нафто- і газопроводів, транспортних магістралей, що з’єднують Росію із країнами-сусідами, є свого роду символами регіоналізму.

В інтересах підйому далекосхідних територій РФ варто конструктивно взаємодіяти з партнерами на всіх рівнях регіоналізму АТР. Підготовка й проведення саміту АТЕС у Владивостоці створюють передумови для активного залучення Східного Сибіру й Далекого Сходу Росії в інтеграційний простір Північно-Східної Азії, що неможливо без якісного збільшення присутності російського бізнесу на ринках і в економіках країн АТР. Російський уряд запланувало на Далекому Сході істотні вкладення в галузі, які займаються виробництвом високотехнологічної продукції й переробкою ресурсів. Однак іноземні інвестиції в ці сектори економіки також необхідні. Щоб їх залучити, потрібні енергійні системні зусилля. Варто оперативно визначитися з російськими пріоритетами для спільної роботи зі членами АТЕС із прицілом на 2012 р. При цьому важливо вибрати як  основні напрямки такі, освоєння яких сприяло б поліпшенню соціально-економічного положення населення Далекого Сходу й одночасно дозволило б Росії внести вагомий вклад у розвиток економічного співробітництва в АТР.

Необхідно декларувати кілька пріоритетних напрямків співробітництва нашої країни із країнами АТЕС. З огляду на, що РФ не є членом ВТО, найбільшою мірою  її інтересам відповідає власна активна участь в ЕКОТЕК і залучення в цю програму партнерів. У контексті геополітичних і економічних реалій СВА ключовими для Східного Сибіру й Далекого Сходу є співробітництво в енергетичній сфері й проекти спільного використання транспортного потенціалу РФ. Недавні екологічні катастрофи на заводах північно-східного Китаю, наслідку яких поширилися на весь регіон СВА, свідчать про актуальність співробітництва в таких сферах, як охорона навколишнього середовища й  ресурсозбереження. В останньому випадку важливим для Росії може стати пропозиція про розширення взаємодії в області рибальства й збереження морських ресурсів.

Ще один важливий напрямок — співробітництво в науці й утворенні. Сьогодні у вузах Владивостока й Хабаровська навчається велика кількість іноземців. Це означає, що відкриваються реальні можливості для нарощування експорту російських освітніх послуг у країни АТР [11].

В 2010 р. Головою АСЕАН є В’єтнам, що має гарні міждержавні відносини як зі США, так і з Росією. Ця ситуація винятково зручна, щоб одночасно офіційно запросити до вступу в Саміт Східної Азії й Вашингтона й Москву. Таке «пакетне рішення», коли США й Росія могли б (у погоджені з усіма зацікавленими сторонами строки) одночасно вступити в його склад, надає сприятливу можливість для зміцнення політичних і економічних позицій нашої країни в АТР. Щоб уникнути яких-небудь несподіванок російської дипломатії варто обговорити можливості реалізації цього рішення в ході підготовки до майбутнього саміту Росія-АСЕАН, а також погодити його з кожним із впливових регіональних гравців окремо . У першу чергу це стосується В’єтнаму, а також Японії й Австралії, у яких у різні роки виникали заперечення проти російського членства в азіатських міжурядових інститутах. Нарешті, було б досить доцільно обговорити цю пропозицію з Вашингтоном і певною мірою  скоординувати з ним свої дії, як це, наприклад, уже має місце в питанні узгодження строків ратифікації Договору СНВ-3. Справа в тому, що в ряду російських експертів виникло стійке відчуття, що за останнє десятиліття США принижували політичну й економічну роль Росії в АТР. Позитивне відношення Вашингтона до прийому Москви до складу форуму могло б продемонструвати, що дані неконструктивні підходи залишилися в минулому й що  поліпшення, що почалося, російсько-американських відносин на світовому рівні поступово охоплює й Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Одночасно подібний розвиток подій буде працювати й на підвищення в регіоні ролі самого Саміту Східної Азії, що по значимості поки істотно уступає АПТ.

Одним із активних партнерів України серед провідних країн світу є Японія. Визнавши незалежність України 28 грудня 1991 p., вже 28 січня 1992 р. Японія встановила з Україною дипломатичні відносини, а з наступного року в Києві відкрилося посольство Японії. У відповідь у вересні 1994 р. в Токіо розпочало роботу посольство України. Своєрідним стимулом для розвитку двосторонніх відносин було підписання Україною Тристоронньої заяви в січні 1994 р. про відмову від ядерної зброї. Японія висловлювала цілковиту підтримку суверенітету та територіальної цілісності України. Зазначимо, що наполеглива політика Української держави стосовно без’ядерного статусу, практичні кроки в цьому напрямі здобули повагу в багатьох країнах світу і стали певним чинником для розбудови й поглиблення співпраці. Японський уряд високо оцінив цей факт і запевнив, що Японія надасть Україні допомогу в реформуванні економіки та розв’язанні складних проблем у подоланні наслідків Чорнобильської катастрофи.

Торговельні зв’язки України з Республікою Корея є стабільними з переважним зростанням імпорту: якщо в 1994—1995 pp. обсяг товарообігу становив близько 100 млн. доларів з позитивним сальдо для України, то в наступні роки склалося від’ємне сальдо. Імпорт корейських товарів різко зростав і становив у 2005 р. 648,5 млн. доларів, а експорт — 202,17 млн.

Іранський напрям співпраці в Україні називали «новим азимутом» української зовнішньої політики, він відкривав широкі можливості і привабливі перспективи. Саме Іран став першим пунктом просування українських інтересів на Близький і Середній Схід, і заінтересованість у співробітництві з ним є реальною і конкретною [14].

Отже, у найближчий період необхідно виробити прагматичний підхід України до просування вітчизняних товарів на ринки Близького і Середнього Сходу, Африки, Азії і Південної Америки; поступового перетворення України в один із головних транспортних і комунікаційних перехресть, у важливий центр газових і нафтових шляхів.

Висновки

Азіатсько-тихоокеанський регіон (Asia Pacific region) — майже половина земної кулі і майже дві третини населення планети, тут розташовані практично всі найбільші держави світу. Це величезний людський, економічний, соціально-економічний та культурний масив.

Економіка держав Східної та Південно-Східної Азії в останні три десятиріччя розвивалась стрімкими темпами і привертала увагу всього світу. За оцінками Світового Банку, що ретельно дослідив розвиток восьми «суперзірок» Східної Азії – Гонконгу, Індонезії, Японії, Малайзії, Сінгапура, Південної Кореї, Тайвані та Таїланду, з 1995 року економіка цих країн (взятих разом) мала щорічні темпи росту на рівні 5,5 % — в 2 рази вище, ніж в інших країнах цього регіону. Валютні запаси 10 базових країн регіону, крім Японії (країни АСЕАН, Південна Корея, Тайвань та КНР) зросли у 1994 році до 346,6 млрд. доларів та перевершили резерви «великої сімки» промислово розвинених країн. За порівняно короткий строк ці країни пройшли еволюцію від аграрних малорозвинених країн, відомих всій світовій спільноті лише як джерела сировинних товарів до промислових економік, що стали провідним поставником на світовий ринок електроніки, одягу, дитячих іграшок та багатьох інших товарів.

В цьому гігантському регіоні діє ряд організацій, що виникли на хвилі інтеграційних процесів у загальносвітовому масштабі, і, що відображають прагнення країн, які тут знаходяться, до об’єднання зусиль і засобів в межах міждержавного співробітництва. Серед них АТЕС (Організація Азіатського-Тихоокеанського Співробітництва) є основною рушійною силою економічних інтеграцій країн азіатсько-тихоокеанського регіону.

Інтеграційні процеси в регіоні не могли не зачепити і передачі технологій. Вже с початку 80х років ясно визначилась важливість регіональних механізмів співробітництва. На національному рівні однієї з основних форм залучення іноземного капіталу та іноземних технологій є, як відомо, вільні економічні і торгівельні зони ССЕТЗ. Успіх таких зон залежить перш за все від кількості залучених іноземних інвестицій, збільшення чисельності фірм і підприємств, приросту зайнятості, розширення експорту, притоку технологій, модернізації промисловості і диверсифікацій місцевої економіки.

Досвід взаємовигідного співробітництва країн азіатсько-тихоокеанського регіону, поєднання ринкової економіки і державного регулювання, без сумніву, представляє велику зацікавленість для України, яка в даний час здійснює економічні реформи і хоче затвердитись в якості активного учасника міжнародного поділу праці.

Структура зовнішньої торгівлі України з країнами АСЕАН неблагополучна. Особливо засмучує мала частка в українському експорті товарів з високою доданою вартістю і висока частка таких товарів в російському імпорті із країн АСЕАН. Таким чином, перед нами постає важливе завдання просування українських товарів на ринки Південно-Східної Азії, нарощування українського експорту в ці країни, залучення в Україну азіатських інвестицій, реалізація суспільних науково-технічних проектів та участь українських підприємств в широкомасштабних проектах в регіоні. Значна зацікавленість сторін у співробітництві у сфері енергетики.

Україна займає стратегічне положення та відіграє важливу роль в забезпеченні енергоносіями Європу. Перспективними напрямками співробітництва в нафтогазовому секторі з Україною вважають розвідну і освоєння ресурсів вуглецевої сировини на глибоководному шельфі Чорного та Азовського морів за умови виконання Згоди про поділ продукції.

Звичайно, європейський статус України значною мірою не дає їй можливості безпосередньо користуватися перевагами регіональної інтеграції – пільговими інвестиціями, митним і торгівельним режимом, які розповсюджуються на країни Південно-Східної Азії у відповідності зі згодою про вільну торгівлю АСЕАН (АФТА). Разом з тим, азіатсько-тихоокеанський вектор в контексті реалізації наших економічних інтересів має ряд переваг. По-перше, розвиток співробітництва з країнами-лідерами АСЕАН та АТЕС не будуть мати для країни наслідків асиметричної залежності. По-друге, отримати практичну віддачу від такого співробітництва можна в найкоротший термін. І, врешті-решт, цей вектор здатний виконувати важливу функцію балансування зовнішньополітичних пріоритетів України в рамках міжнародної системи, яка тяжіє до мультиполярності.

Набуття впливових партнерів важливо не тільки для диверсифікації економічних зв’язків України. Слід враховувати, що АСЕАН з її пів мільярдним населенням стає природним балансом головних «гравців» в азіатсько-тихоокеанському регіоні – Китаї, США, Японії і, можливо, Росії, з якими Україна зацікавлена підтримувати стабільні партнерські відносини.

Подальший розвиток співробітництва з цими країнами вимагає повернення до досвіду європейських країн, які намагаються перенести свої виробництва і технології в східно-азіатський регіон, де накопичений величезний потенціал і якому пророкують стабільність розвитку в ХХІ сторіччі.

Список використаних джерел

1. Бабков Ю. Торговельно-економічне співробітництво України з державами Азіатсько-Тихоокеанського регіону // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 1998. — № 2. — С. 94-98
2. Бардахчиев Ю. Перетягивание каната в АТР / Ю. Бардахчиев [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://veil// data/zavtra/97/206/22/litml.
3. Безугдий В. В. Регіональна економічна і соціальна географія світу : навч. посіб. — Вид. 2-ге, доп., переробл. і В. В. Безуглий, С. В. Козинець. — К. : ВЦ „Академія». 2007. — 688 с.
4. Воротін В. Підтримка малого і середнього бізнесу в країнах Азіатсько- Тихоокеанського регіону до і після фінансової кризи // Економічні реформи сьогодні. — 1999. — № 24. — С. 30-32
5. Воротін В. Форми та методи державного управління в умовах глобалізації: длсвід країн АТР // Нова політика. — 2001. — № 1. — С. 39-41
6. Добринская О. Отношения Японии с крупными державами АТР // Мировая экономика и международные отношения. — 2003. — № 3. —  С. 95-116
7. Добрпнская О. Отношения Японии с крупными державами ATP / О. Добрпнская // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2003. — № 3. — С. 95-101.
8. Китай в XXI веке: Глобализация интересов безопасности / под ред. Чуфрина Г. II.-М.. 2007.-327 с.
9. Кондратьева З.О. Инвестиционные позиции США в АТР / З.О. Кондратьева // США. Канада: экономика, политика, культура. — 2002. — № 7. — С. 85-97
10. Копылов О. АТР и мы: будущее политического и экономического сотрудничества России с юго-восточной Азий // Азия и Африка сегодня. — 2008. — № 8. — С. 9-12
11. Национальные интересы Японии и безопасность в XXI веке [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://olegarin.com/olegarin/ms_p 11 .html.
12. Сучасні геополітичні та геоекономічні процеси в країнах АТР [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.niss.gov.Ua/Monitor/Jimi/6.htm.
13. Федоровский А. Развитие инеграционных процессов в АТР: роль и приоритете Южной Кореи // Мировая экономика и международные отношения. — 2002. — № 6. — С. 55-63
14. Чжао Хуашэн. Китай. Россия. C’LLLA.: Интересы, позиции, взаимоотношения в Центральной Азии // Центральная Азия и Кавказ. — 2004. — №6. — 196 с.
15. Чужиков В. І. Місце країни у глобальній економіці та в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (ATP) // В. I. Чужиков [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://library.if.ua/book/105/7314.html.
16. Шергін С. Комплексні проблеми інтеграції в АТР: від пусанського до ханойського саміту АТЕС // Політика і час. — 2007. — № 6. — С. 24-29
17. Agashe G., Phadke M//Japan Chemical Week. — 2004. — Vol. 45, N 2266. — P. 2.
18. Aggarwal К.. Ming Gyo. Asia’s New Institutional Architecture. — Berlin:Springer-Verlag, 2008. — 321 p.
19. Camilleri J. Regionalism In The New Asia-Pacific Order. — Cheltenham, 2003. — 432 p.
20. Lukin The Shanghai Cooperation Organization: What next? // режим доступу http://sillaoadstiidies.org/new/docs/CEF/CEF_Jaiiiiaiy.pdf
21. Nakamura D. Global refining capacity increases slightly in 2007 // Oil & Gas Journal. — 2007. — 105, N 48.1 P. 50-55.
22. Stair F. A Partnership for Central Asia // Foreign Affairs. — 2005 // режим доступу http://www.cfi.org/publicatioii/8937/partnersliip_for_cential_asia.litail.
23. Stell J. Catalyst prices, demand on the rise// Oil &Gas Journal. — 2005. — 103, N 39. — P. 50-53.
24. TOME, Luis (Ed.). East Asia Today. — Lisboa. 2008. — 400 p.
25. Wood B. Conseguences of a heavier and sourer barrel // Petroleum Revier. — 2007. — 61, N 723. — P. 30-32.
26. Yong Deng. China’s Struggle for Statas: The Realignment of International Relations. — New York: Cambridge University Press. 2008. — 300 p.