Вступ

Актуальність теми. До початку XVIII ст. Російська держава остаточно набуває форму абсолютної монархії. Реформи Петра І завершили ліквідацію старофеодальних установ, перетворення держави в Російську імперію. Після Полтавської битви і розправи над «мазепинцями» був прискорений процес руйнування української автономії, перетворення України в Малоросію. Вітчизняна політико-правова думка все більше вплітається в російські політичні і правові вчення, привносячи в них передові ідеї, нові поняття. «Вчена дружина», вивезена Петром І з України, сприяла поширенню ідей Просвітництва в Росії, заснуванню перших вищих навчальних і наукових закладів, державним і церковним реформам.

Стосовно до Росії можна говорити, що проблема політичної модернізації набула особливої актуальності (наукову і практичну) у зв’язку з політичними подіями 1991р.: розпад СРСР і заборона КПРС, які з’явилися найбільш яскравим і переконливим свідченням глобальності і глибини змін, а так само оголили гостру необхідність пошуку нових варіантів і напрямків подальшого розвитку, вироблення більш ефективних способів боротьби з кризовими явищами, породженими цим переходом. Гострота і актуальність цієї проблеми не спадає і до цього дня, залишаючись однією з найбільш дискутованих тим політологічної науки.

Якісні трансформації інституту російської держави в пострадянський період вітчизняної історії є однією з найбільш актуальних і дискусійних тем політичної науки. В умовах системної модернізації економічних, політичних та соціокультурних основ російського суспільства є важливим визначення спрямованості, типу і особливостей становлення нової російської держави, його історичної і соціально-політичної спадкоємності.

Дискусії про перспективи держави як політичного інституту в умовах глобалізації мають реальну історичну, політичну та економічну основу. Будь-яке держава як політичний інститут є не тільки вираженням певної соціально-економічної та політичної системи суспільства.

Мета роботи – дослідити проблеми розвитку політичних наук в сучасній Росії.

1. Витоки і джерела російської політичної думки

1.1. Захисники абсолютизму. Теорія освіченої монархії

Теоретиками абсолютизму в Росії за Нового часу стали українські вчені й ієрархи церкви С Яворський і Ф. Прокопович.

Стефан Яворський (1658—1722) — вчений з європейською освітою, філософ і церковний діяч, поставлений Петром І патріархом, главою Святійшого Синоду, проголосив анафему І. Мазепі, стверджував, що Україна щаслива під високою рукою російського царя. Вітав реформи Петра І, прославляв його як мудрого монарха, обґрунтовував необхідність реорганізації армії, розвитку промисловості і торгівлі, поширення освіти в народі. Яворський виправдував соціальну нерівність, накреслив своєрідну піраміду російського суспільства. У нього на вершині піраміди стояв імператор, а нижче — чотири стани: князі і бояри, що знаходились на державній службі; вищі офіцери армії і флоту; духівництво, а нижче простий народ. Закликав народ до покірності, слухняності, терпляче нести тягар обов’язків перед государем і Богом.

У своїх творах Яворський виступав за підтримку церквою імператора, залишаючи за нею духовну владу в державі. Правда, в останні роки життя почав відходити від авторитарної концепції влади, наполягав на важливості для неї етико-моральних принципів, вказував на порочність «людських законів». Був ініціатором і засновником Слов’яно-греко-латинської академії — першого вищого навчального закладу в Росії.

До числа активних діячів петровських реформ належав і архієпископ Феофан Прокопович (1681—1736)1. Людина різнобічних наукових знань, власник однієї з найбільших бібліотек у Росії (до 30 тис. томів) прагнув звільнити пізнання від схоластичних канонів, поєднати доводи розуму, досвіду історичного і народного, «неложного слова божьего». Він гостро критикував католицьку церкву за переслідування науки, спроби насадження католицизму на Правобережній Україні.

Розмірковуючи над природою суспільних і політичних явищ (права, держави, її форм, влади), Прокопович звертається до першоджерел — природних законів, «від Бога покладених». їх зміст, на його думку, складають такі принципи розуму: любити і боятися Бога, берегти своє життя, приумножувати рід людський, не робити іншим того, чого не бажаєш собі, шанувати батьків. Совість, здоровий глузд учать діяти людину розумно, зважено, творити добро. Він вважає, що саме це допомогло людям у природному стані перебороти хаос, сваволю («чорне безправне море»), кровопролиття, що перетворювали їх у «неприборканих звірів», знайти порятунок в об’єднанні, у державотворенні. Згідно з Прокоповичем, саме розум і прагнення людей до добра відповідно до промислу Божого, змусили людей укласти угоду про державотворення.

Таким чином, тут помітне слідування Гроцию, Пуфендорфу, незгода з Гоббсом. Посилання ж на «промисел Божий», що подвигнув людей укласти договір про державотворення, безперечно йде від віри, офіційної посади Прокоповича. Український мислитель першим в історії російської політичної думки поставив проблему походження держави в дусі природно-правової теорії.

Національною особливістю народної угоди у Прокоповича виступає рішення народу про заснування верховної влади у формі необмеженої монархії. Наділяючи такою владою правителя, народ назавжди відмовився від своїх прав і свободи на його користь, говорячи: «ти володієш нами до загальної користі нашої». Мислитель обґрунтовує таке рішення тим, що «влада верховна від самого єства початок», «монархи бозі суть», государ «самому токмо Богу відповідь дає». Тепер «усіх законів главізна» — шанування державної влади, як принцип природного права, тому що совість людська «Бога заради влади боятися примушує».

Тому суспільний договір, за Прокоповичем, ні за яких умов і ніким не може бути порушений. «Хто противиться владі, противиться Богу самому». Оскільки народ передав монарху свою загальну волю «у віки», він зобов’язаний оберігати «закони і статути без усякого застереження» і не може судити монархові справи. Навіть якщо самодержець «переміниться в злого», народ, вважає мислитель, не може повернути (змінити) свою загальну волю, тому що вона є одночасно і воля Бога. Люди втрачають право на спротив і непокору. Таким чином, суспільний договір, що заснував верховну владу, у трактуванні Прокоповича є суто однобічним і не підлягає перегляду. На його сторожі стоїть сам монарх і весь державний апарат. Відчужуючи свій суверенітет, народ передає його назавжди монарху. Його влада абсолютна і непорушна.

Обґрунтовуючи перевагу абсолютної монархії, Прокопович стверджував: форми правління залежать від народної угоди. Його наслідком можуть бути не тільки монархія, але і демократія, аристократія чи їх «змішаний склад». Республіки (демократія й аристократія) не викликають у нього схвалення. Він вважає їх неприйнятними для Росії. Його аргументи: по-перше, демократія («народодержавство») — недосконала форма правління і руський народ віддав перевагу монархії. До того ж, як показав досвід, у демократії «часті бувають смути і заколоти народні». По-друге, в аристократії загострюються незгоди серед правлячих, їх своєкорислива боротьба руйнує державу. По-третє, республіки можуть існувати «хіба в малому народі», на невеликій території і не годяться для Росії.

Відкидаючи демократію й аристократію, Прокопович прийнятною для Росії визнає тільки монархію. Він виділяє виборну і «наследную» монархії, показує недоліки першої і переваги другої. Виборна чи обмежена монархія, на його думку, не гарантує стабільності в державі, веде до «безперестанних нещасть», адже монарх може бути усунутий від влади, не піклується про процвітання держави, тому що позбавлений можливості піклуватися про свого спадкоємця. Для Росії, вважає архієпископ, самою «многополезной» є абсолютна, спадкоємна монархія. У чому він бачить її переваги? Його аргументи: вона гарантує централізоване управління, єдність держави, мир і порядок у ній, а народу «беспечалие» і «блаженство». В особі абсолютного монарха країна має «стража і захисника, і сильного поборника закону, … від внутрішніх і зовнішніх небезпек», «пристанище і захист кожної людини». В «Правде воли монаршей во определение наследника державы своей…» він обґрунтовує право монарха призначати гідного спадкоємця престолу, хто справи, початі їм, завершить, існуюче зміцнить, задумане виконає, нажите багатство примножить.

Таким чином, політичним ідеалом Прокоповича є спадкоємна абсолютна монархія. Права самодержця необмежені: він має право і повинен регулювати всі сторони життя і побуту, у т.ч. «всякі обряди громадянські і церковні, зміни звичаїв» тощо. Піддані ж повинні «без заперечення і ремствування усе від самодержця повеліваеме виконувати». Тим самим архієпископ вітав і виправдовував усі реформи і нововведення Петра І.

Абсолютна монархія, вважав Прокопович, не обмежується, а зміцнюється церквою: «сам Христос велить даяти кесарева кесареві». Аргументуючи пріоритет царської влади, він нагадує: царське слово «на слові божиєм засновано»; навіть всесвітні собори церкви веліннями царів скликались; «різні веління і статути» царя поширюються і на церковний клір. Як натхненник нового церковного права, безпосередній автор ряду юридичних актів, Прокопович виявив себе істинним новатором. Спираючись на теологічні доктрини церковної патристики, в офіційних урядових законопроектах, проповідях, своїх творах оголосив війну церковним догмам, московській старовині, боярському консерватизму, зло ви-сміював «російське чекання чудес», віру в мощі, забобони, вимагав очищення церкви від безграмотних попів, розпусти і моральної деградації. Таврував і доводив гріховність папи римського.

І останнє — про теорію освіченої монархії, ідеал государя — «поборника закону» у Прокоповича. Як вважав мислитель, цар і закон — головні ознаки добре влаштованої держави. «Ні царя, ні закону» — додержавне, безвладне становище. Без них народ — «грубе народище безглаве». Він визнає природну рівність людей, соціальні нещастя від майнової і правової нерівності в суспільстві (убогість, лиходійство, хабарництво і т.п.), вважає їх переборними за допомогою добрих законів, боротьби проти неуцтва шляхом активного насадження освіти.

Отже, Феофан виступив одним з перших теоретиків освіченої монархії. Він збагатив українську і російську політико-правову думку новими висновками про походження держави, оригінальною концепцією природного права і суспільного договору. Архієпископ став новатором у світській і релігійній освіті, у перетворенні церковних проповідей на засіб морального і правового виховання народу. Його лекції «Про риторичне мистецтво» учили мистецтву судового захисту, доказів у кримінальному процесі.

А співвітчизники Прокоповича, викладачі і випускники Києво-Могилянської академії, хто не поривав з Україною, продовжували демократичну традицію в богослов’ї, філософії, літературі. До славної плеяди вчених Могилянської академії належав Михайло Козачинський (1699—1755)’, український філософ, письменник, педагог і церковний діяч, хто плідно розробляв філософію права.

Заперечуючи забобони, філософ високо цінував науку, науковий пошук, що приносять людині нові знання. Високо цінував вчення М. Коперника — Г. Галілея. В обґрунтуванні своїх етичних поглядів посилався на Сократа, Агриколу, Е. Роттердамського, Г. Гроция, концепції природного права.

У трактаті «Суспільна політика» Козачинський звернувся до правових і політичних проблем. Використовуючи положення з творів Т. Аквінського про закони, розглядав природне право як інтегральну частину людської природи, пізнавану лише людським розумом. З природних прав людини виділяв право на життя, свободу совісті, приватну власність, право вибору. На його думку, де немає вибору, там немає і свободи, оскільки вона є фундаментом будь-якої форми правління. Чинність природного закону представлялася йому настільки обов’язковою і необхідною, що порушити його не міг навіть Бог, у противному випадку він суперечив би сам собі. Природне право, згідно з Козачинським, це природні закони, вкладені Богом у серця людей. Це — частина природи людини, відображення в ній вічного закону, тобто законів природи, підвладних пізнанню і розуму людини.

Закони, що діють у суспільстві, філософ поділяв на людські (суспільні) і канонічні. Звернув увагу на можливу розбіжність, а то й протиріччя людських законів природним. Недосконалість людських законів допомагає виправити божественний закон.

Слідом за Аристотелем, Аквінським Козачинський виправдував соціальну нерівність, вважаючи її природньою. На відміну від інших філософів права вважав, що саме суспільний (громадянський) стан є природним для людини, тому що тільки в ньому «природа людини, тобто її розум, а відповідно і природні права можуть розвиватися найбільше повно». Такий по суті демократичний погляд, відповідно до якого чинність природного закону не припиняється, а підсилюється в суспільстві, заперечував (як робив це і Спіноза) відчуження природних прав громадян на користь державної влади внаслідок суспільного договору. Ця концепція у Козачинського різко дисонувала з концепціями апологетів абсолютизму і пізніше використовувалася вітчизняними мислителями для обґрунтування вимог громадянських прав і свобод.

М. Козачинський, слідом за Г. Гроцием, вивчав проблему права народів, першим в українській літературі провів класифікацію війн на зовнішні, внутрішні, громадянські, оборонні, агресивні тощо. Його концепція природних прав людини і громадянина вплинула на філософію Г. Сковороди.

Обґрунтування самодержавства з використанням ідей Просвітництва продовжили російські мислителі В. Татіщев, І. Посошков, М. Щербатов, політичні погляди яких відрізнялися більшим раціоналізмом, програмною проблематикою їх вчень. Теоретичною основою їх поглядів були концепції природного права і договірного походження держави.

Використовуючи праці античних авторів, а також європейських мислителів — Гроция, Гоббса, Локка, Пуфендорфа та ін. Василь Татіщев (1687—1750)’ відстоював теорію природного права, розглядав державу як результат суспільного договору з метою забезпечення безпеки народу і «пошуків загальної користі». Договір він розглядав історично: на його думку, з договору шлюбу виник другий договір між батьками і дітьми, потім — панами і слугами. Зростаючі родини утворили співтовариство і потрібен був глава, яким і став монарх. Історик засуджував рабство і холопство як суперечні «закону християнському». Кріпосне право розглядав як договірне і вважав неприпустимим і небезпечним його розрив однією стороною. Закликав поміщиків піклуватися про селян, розвиток їх господарств, вводити полегшені податі.

Князь Михайло Щербатов (1733—1790)1 у своїх роздумах про походження держави виходив із природної рівності всіх людей. Виникнення нерівності, власності, володарювання зводив до особистих якостей людини. Уклавши договір про утворення держави, слідом за Локком писав Щербатов, люди поступилися лише «частиною своєї свободи і своїх вигод», зберігши в державі невідчужувані свободи.

Форми правління і закони держави Татіщев і Щербатов ставили в залежність від розмірів території країни, її клімату, ступеню забезпечення безпеки і чисельності населення. Симпатії обох були на боці обмеженої монархії, хоча Татіщев захищав і обґрунтовував самодержавство. «Великі ж і від сусідів неубезпечені держави без самовладного государя бути й у цілості зберігатися не можуть», — робив він висновок з російської історії. І все-таки допускав можливість створення дворянських представницьких установ для підготовка законів і обговорення найважливіших проблем.

Для Щербатова найбільш привабливою бачилась англійська конституційна монархія, достоїнства якої — в поділі влади і визначенні їх компетенції законами. Засуджуючи абсолютизм («це є мучительство») з тираноборських позицій, Щербатов пропонував передати законодавчу владу дворянським становим зборам і обмежити владу монарха «ґрунтовними законами». Представницький орган — Вищий уряд, у якому зосереджена законодавча і судова влада. Місцеве управління — виборні органи дворянського і купецького самоврядування. Складання законів Щербатов пропонував доручити спеціальній комісії з компетентних людей. Складена ними «Книга законів» повинна двічі проходити всенародне обговорення, щоб «кожен громадянин не позбавлений був дорогоцінного дару допомагати своїми порадами тому законодавству, під яким він і чади його жити повинні». Закони повинні бути відомі народу, їх необхідно вивчати у всіх навчальних закладах. На думку Татіщева, у Росії відсутня відповідність природних і позитивних законів внаслідок неуцтва і помилок законодавців і пропонував підготувати нове «Уложення» замість діючого застарілого «Соборного Уложения» 1649 р. Він надавав великого значення дотриманню законів, вважаючи, що «в державі не персони керують законом, а закон персонами».

Закон, писав Татіщев, повинен відповідати таким вимогам: 1) виклад законів загальнонародною мовою, короткий і виразний; 2) виконуваність закону; 3) узгодженість законів (несуперечність законодавства); 4) своєчасне і широке оголошення закону, «адже хто, не знаючи закону, приступить, той за законом засуджений бути не може»; 5) збереження звичаїв давніх, якщо вони не суперечать загальній користі.

Але реформування законодавства, підвищення ролі закону в житті держави були неможливі без вирішення назрілих і гострих соціально-правових проблем: права станів, кріпосне право. В. Татіщев наполягав на встановленні юридичного й економічного статусу основних станів у Росії, що додає міцності її державному ладу. Він обґрунтовує станову структуру, що історично склалася в Росії, виправдує привілеї дворянства державною службою. Однак головним показником державної могутності вважав «багатолюдність і багатство», «а багатству корінь — купецтво і рукоділля» (тобто ремісництво). Купецтво повинне бути поставлене в державі на почесне місце: воно подібно серцю в людському тілі.

Цю думку поділяв і розвивав інший прихильник «купецької справи», автор адресованої Петрові І «Книги о скудости и богатстве» Іван Посошков (1652—1726)1. З’ясовуючи причини народних злиднів й існуючого беззаконня, він пропонував надати купцям «право вільного торгу, упорядкувати внутрішні мита, надати купцям заступництво і допомогу». Усі надії Посошков покладає на царя: «Ми ж монарха свого почитаємо яко Бога».

У центрі його міркувань — проекти організації промисловості, торгівлі, сільського господарства і станової організації в країні. Він — прихильник тотальної державної регламентації виробництва, праці, торгівлі, закликав царя указами змусити усіх працювати, «жити дбайливо і нічого дарма не витрачати». Як і Татіщев, Посошков не сумнівався в необхідності дворянства і його привілеїв, але робив наголос не на правах, а на обов’язках дворян.

М. Щербатов вбачав у становому устрої суспільства міцність суспільних підвалин, тому що «змішання станів» може призвести в остаточному підсумку до загибелі держави. Пропонував визначити правовий і соціальний статус кожного стану, його належне коло занять.

Отже, українська і російська політико-правова думка у XVIII ст. зробила значний крок вперед, зблизившись з загальноєвропейською: від богословського обґрунтування абсолютизму до теорій освіченої монархії, природного права, суспільного договору, ідей Просвітництва. Найбільш повно ідеї Просвітництва відбилися в проекті державних і правових реформ С. Десницького.

1.2.  Проект реформ державних і правових установ С. Десницького

Семен Десницький (1740—1789)1 походив з українських міщан. Ставши доктором права, професором Московського університету, в працях з юриспруденції виклав теоретичні положення своєї доктрини.

Вчений вважав, що право передувало утворенню держави, а правові норми існували в людському суспільстві на всіх ступінях його розвитку. Спочатку закони були прості і нечисленні. Але, в міру зосередження в окремих членів суспільства значного майна, з’явилися закони, що охороняють власність, і їх система стала ускладнюватися. Він визнавав існування таких природних прав людини, як право на життя, здоров’я, гідність, власність, але стверджував, що історичні, географічні й інші обставини можуть обумовлювати такий розвиток влади, яка, як у римлян, була необхідною за політичними міркуваннями, «скільки б не здавалась в теорії противною натурі людській».

У роздумах про причини походження держави Десницький не дотримувався договірної теорії. Він висловлював припущення про історично послідовну зміну «стану» людства: збирання і полювання змінилося у людей скотарством, потім — «хліборобством», і, нарешті, — «комерційним станом». На перших двох етапах головувало колективне володіння. З початком обробки землі у людей з’являється право власності, як наслідок працьовитості й уміння накопичувати. Із утворенням суспільства влада зосередилася в руках тих, хто мав багатство. Держава виникає тільки в комерційному стані. її мету учений вбачав у досягненні найбільшої кількості благ найбільшим числом людей. Кращою формою організації влади він вважав конституційну монархію.

Прагнучи «пристосувати» англійський досвід до російської самодержавної влади, Десницький у своєму проекті «Представление о учреждении законодательной, судительной і наказательной власти в Российской империи» пише про відокремлення один від одного органів, що здійснюють законодавчі, судові й адміністративні функції («наказательная власть»).

Законодавчої влади, за Десницьким, «крім монархів, ніхто в повному значенні не може мати». Однак фактично вона за його проектом здійснюється монархом разом з однопалатним представницьким органом — Сенатом. Сенату дозволено «за наказом і по розсуду монархів російських» «робити, доповнювати, поправляти чи знищувати закони»; наглядати за витратами державної скарбниці, виконувати функції вищої судової влади. Сенат мав складатися з 600—800 депутатів від усіх станів — поміщиків, купців, ремісників, духівництва й інтелігенції, «щоб усяка губернія, провінція і корпуси мали свого в законодавчій владі представника, заступника і ходатая». Депутати, обрані за помірним майновим цензом («тому що сенатори не повинні ні полушки мати платні»), на п’ять років рівноправні в Сенаті. Вони вибирають щорічно президента, який представляє монарху всі справи, що потребують вирішення.

Щодо судової влади Десницький виклав ряд пропозицій конституційного, демократичного характеру: повне відділення суду від адміністрації, введення рівного для всіх станів суду присяжних, установлення гласності, безперервності і змагальності процесу, надання обвинувачуваному права на захист. «Судити по істині і справедливості» повинні були судді професійні, що мають ґрунтовну підготовку «у повчальній філософії, натуральній юриспруденції, у римських законах … докладно знати і вправно тлумачити закони своєї батьківщини».

«Наказательную власть», яка «повинна більше залежна бути від вищих», вчений пропонував вручити воєводам у губерніях і провінціях. Вони призначаються монархом, але у своїй діяльності підзвітні губернському суду, що приймає скарги на дії воєвод і привселюдно їх розглядає. Воєводи відають збором подушних і податей, виконанням вироків і місцями ув’язнення.

У своєму проекті вчений має на увазі й існуючу виконавчу владу. За проектом її здійснюють монарх, що володіє правом відкладального вето, і вищі органи управління — колегії, підлеглі монарху і Сенату. На додаток проект пропонує установи і громадянської влади як органів місцевого самоврядування. її установи Десницький пропонує для губернських і крупних провінційних міст з виборних купців і дворян.

Компетенція всіх п’яти гілок влади повинна бути строго визначена законом, з тим, «щоб одна влада не виходила із своїх меж в інші». Основною метою проекту було створення умов для упорядкування законодавчої діяльності, а головне — організаційно-правових гарантій проти деспотизму, законності діяльності бюрократичного і судового апарату самодержавної Росії.

У дусі політики й ідеології «освіченого абсолютизму» Десницький схвалював державне заступництво промисловості і торгівлі, підтримку мануфактур, банківських установ тощо. Не пропонуючи скасування кріпосного права, він проте вважав за необхідне «означити деякий рід власності для селян», якою поміщик для власної вигоди нагороджував би працьовитих; заборонити продаж кріпаків поодинці й окремо від землі; замінити подушну подать поземельним податком. Виступав за рівне ставлення до всіх народів, що населяють Росію, дотримувався мирної орієнтації в зовнішній політиці.

Проект реформ державних і правових установ в Росії Десницького намітив конституційний шлях еволюції «освіченого абсолютизму», фактично започаткувавши розробку ліберальної ідеї в імперії.

1.3. Основні напрямки політико-правових вчень у Росії: консерватизм, «охоронний лібералізм», «російський соціалізм»

Реформи 60-х pp. XIX ст., що розпочались у Росії, мали непослідовний, половинчастий характер і незабаром змінилися контрреформами, реакцією, що призвело до ідейного протиборства консерваторів, лібералів і радикалів.

Консервативний напрямок російської політико-правової думки продовжував відстоювати непорушність самодержавства, самобутність розвитку Росії. Вчений-правознавець, обер-прокурор Синоду К.Победоносцев (1827—1907) називав «великою неправдою нашого часу» ідеї народовладдя і парламентаризму. Пряме народовладдя внаслідок історичного розвитку суспільства, росту чисельності народу і державної території неможливе.

Представницька ж форма правління, на його думку, на практиці привела лише до того, що «люди, залишаючись при слабостях і пороках своєї натури, перенесли на нову форму всі колишні свої звички і схильності. Як колись, править ними особиста воля й інтерес привілейованих осіб; тільки ця особиста воля здійснюється вже не в особі монарха, а в особі поводиря партії, і привілейоване становище належить не рядовим аристократам, а пануючій в парламенті і правлінні більшості».

Обер-прокурор справедливо і влучно критикує недосконалість сучасної йому парламентської системи, недоліки її механізму, виборного процесу («вибори — справа мистецтва»). Однак пороки представництва вважає непереборними, владу парламенту протиставляє монархії — «єдності розумної волі».

Письменник-слов’янофіл К. Леонтьев (1831—1891) вважав, що для Росії однаково далекі як європейські ліберальні політичні і правові цінності, так і ідеї соціалізму і комунізму. Самобутність Росії Леонтьев бачив у візантизмі. А «візантизм у державі — значить Самодержавство». Кесаризм візантійський (як до цього римський) спирався на дві сили: на релігію і давнє державне право. «Візантизм, тобто Церква і Цар, прямо чи побічно, але у всякому разі глибоко проникають у самі надра н-шого суспільного організму». Відзвуки теорії «Москва — третій Рим» чутні й у категоричних узагальненнях публіциста: «Візантизм як система візантійських ідей і інститутів, поєднуючись з нашими патріархальними, простими началами, створила нашу велич; зраджуючи візантизму, ми погубимо Росію».

Таким чином, природу «російської державності» Леонтьев виводив з візантійської і лише почасти європейської спадщини, а її силу бачив у церкві, самодержавстві і самобутності Росії. Він був занепокоєний небезпекою змін з боку «егалітарного і ліберального процесу», який прагне «привести всіх і вся до одного знаменника», «середній людині, буржуа», пророкує появу особливого, «нового соціалістичного феодалізму» у майбутньому.

Політичним консерватизмом вирізнялися і погляди іншого російського державника, журналіста і публіциста М. Каткова (1818—1887). Після польського повстання 1863 р. і особливо в 70-і pp. він підтримав курс на контрреформи, критикував діяльність пореформених судів, земських установ тощо, протиставляв російську державність конституційним державам, доводив її переваги у законодавстві, визначенні прав, свобод і обов’язків громадян.

М. Катков виправдовував урядову цензуру, відсутність політичних свобод у Росії. Російські піддані «мають щось більше, ніж права політичні, вони мають політичні обов’язки». Загальний обов’язок піклуватись про користь престолу і Батьківщини, на думку Каткова, — долг і покликання російського підданого.

Таким чином, політичні консерватори на тлі ліберальних перетворень у Західній Європі, лякаючись прийдешніх змін у країні, відстоювали непорушність укладу державного і громадянського життя, лакействували перед царатом.

Ліберальна думка в Росії зароджувалася і розвивалася в постійному протиборстві і подоланні традицій самодержавної і кріпосницької сваволі, бюрократичної безвідповідальності, була спрямована на підтримку й обґрунтування подальших реформ. Більшість ліберально налаштованих мислителів обґрунтовували перспективу створення в Росії конституційної монархії, громадянського суспільства, поваги до права.

З позицій консервативного лібералізму аналізував розвиток державного законодавства в Росії і Європі Олександр Градовський (1841-1889).

Правознавець дійшов висновку: головним завданням науки є вивчення не форми держави, а самої її діяльності. Монархія як правильна державна форма, вважав Градовський, із усіма правами і перевагами імператорської влади, відповідає і конституційним принципам поділу влади, свободи і захисту громадян законами. Проте принцип поділу влади, «необхідний у всякій формі правління», на його думку, не припускає утворення трьох чи двох суверенних органів влади з особливими функціями. Він пише, що теорія Монтеск’є й інших конституціоналістів не витримала теоретичної і практичної перевірки: «у всякій державі яка-небудь установа зосереджує в своїх руках всю повноту верховної влади». Такою повнотою верховної, насамперед законодавчої влади, в Росії володіє влада імператора, що робить інші влади підзаконними.

Теорія конституціалізму Чичеріна розходилася з порядками самодержавної Росії. Вчений пов’язував свої надії з продовженням самообмеження абсолютної влади, з підготовчими заходами переходу до конституційної монархії, реформами.

Таким чином, охоронний лібералізм Градовського і Чичеріна обґрунтовував необхідність реформ політичного життя в Росії, прагнув поєднати передові європейські політико-правові ідеї з російською дійсністю, домогтися державних перетворень «зверху» і тим самим запобігти наростанню революції в імперії.

2. Сучасні проблеми розвитку політичних наук в Росії

2.1. Політична модернізація Росії в посткомуністичний період

Російська імперська модель є ідеократичною, пов’язаною з великою месіанською ідеєю. Наявність стійкої і постійно відтворюваної імперської свідомості робить можливим як успішне будівництво імперії, так і її перманентне відродження. Імперська модернізація здійснюється в ім’я стабілізації та консервації базових характеристик імперії, її успішне проведення сприяє вирішенню завдань імперського будівництва та відтворення в нових історичних і соціокультурних умовах.

Політичну модернізацію можна визначити як формування, розвиток та поширення сучасних політичних інститутів, відносин, а також сучасної політичної структури. При цьому під сучасними політичними інститутами та відносинами слід розуміти не зліпок з політичних інститутів країн розвиненої демократії, а ті політичні інститути й відносини, які найбільшою мірою здатні забезпе-чувати адекватне реагування і адаптацію політич-ної системи до умов, що змінюються, до викликів сучасності. Ці інститути та практики можуть від-повідати моделям сучасних демократичних інс-титутів або відрізнятися тою чи іншою мірою: від відкидання «чужих» зразків до прийняття форми при її наповненні спочатку невластивим їй змістом.

При цьому об’єктивно необхідно, з одного боку, зберігати політичну стабільність як найважливішу умову суспільного розвитку в цілому, а з другого — розширювати можливості та форми політичної участі, масову базу реформ.

З точки зору С. Ланцова, перешкоджати процесу політичної модернізації можуть дві основні причини. Перша — відсутність політичної волі, відставання у перетвореннях в інших сферах життєдіяльності суспільства. Подібний розрив здатен стати причиною революційної кризи. Інша причина полягає в тому, що до швидкоплинної демокра-тизації може виявитися не підготовленим рівень розвитку громадянського суспільства та політичної культури соціуму. У такому випадку також велика ймовірність виникнення кризової ситуації, небезпечної хаосом, що веде до охлократії [3].

На думку деяких вчених, успішній модернізації сприяють два фактори: внутрішня готовність суспільства, яке модернізується, до глибоких

політичних реформ, які встановлюють адекватні «правила гри» для основних політичних акторів; бажання та здатність найбільш розвинених країн світу надати цій спільноті ефективну економічну і політичну допомогу, пом’якшивши тяжкість проведених реформ [4].

Найважливішим показником просування країни по шляху політичної модернізації є роль та місце законодавчої влади в структурі політичних інститутів: представництво в парламенті інтересів усіх соціальних груп, реальний вплив на прийняття владних рішень.

Серед дослідників, які активно займалися те-оретичними проблемами політичної модернізації, особливе місце належить Семюелу Хантінгтону, який запропонував теоретичну схему політичної модернізації, яка не тільки найбільш вдало пояснює процеси, що відбувалися в країнах Азії, Африки та Латинської Америки в останні десятиліття, а й допомагає розібратися в політичній історії пострадянських країн.

Відповідно до концепції С. Хантінгтона со-ціальний механізм і динаміка політичної модер-нізації виглядають таким чином. Стимулом для початку модернізації є сукупність внутрішніх і зовнішніх факторів, що спонукають правлячу еліту вдатися до реформ. Перетворення можуть зачіпати економічні та соціальні інститути, але не торкатися традиційної політичної системи. Отже, допускається принципова можливість здійснення соціально-економічної модернізації «згори», в рамках старих політичних інститутів та під керів-ництвом традиційної еліти. Однак для того, щоб «транзит» завершився успішно, необхідно дотри-матися цілої низки умов і передусім забезпечити рівновагу між змінами у різних сферах життя суспільства. Визначальною умовою є готовність правлячої еліти проводити не тільки техніко-еко- номічну, а й політичну модернізацію.

С. Хантінгтон відзначає особливе значення середнього класу, що складається з підприємців, керівників, інженерно-технічних фахівців, офіцерів, цивільних службовців, юристів, вчителів, університетських викладачів. Найпомітніше місце в структурі середнього класу займає інтелігенція, яка характеризується як потенційно найбільш опозиційна сила. Саме інтелігенція першою засвоює нові політичні ідеї та сприяє їх поширенню в суспільстві. У результаті все більша кількість людей, цілі соціальні групи, що раніше перебували поза публічним життям, змінюють свої налаштування. Ці суб’єкти починають усвідомлювати, що політика безпосередньо стосується їхніх приватних інтересів, що від рішень, які приймаються владою, залежить їх особиста доля. З’являється все більш усвідомлене прагнення до участі в політиці, до пошуку механізмів та способів впливу на прийняття державних рішень.

Оскільки традиційні інститути не забезпечують включення в публічне життя частини населення, яке прагне активної політичної діяльності, серед нього поширюється суспільне невдоволення. Відбувається боротьба інноваційно налаштованої еліти з традиційною, яка може набувати різних форм: від насильницьких, революційних до мирних. У результаті цієї боротьби руйнується стара система, створюються нові установи, правові і політичні норми, здатні забезпечити участь мас у політичному житті. Колишню правлячу еліту, що не зуміла впоратися з посталими проблемами, відтісняє нова еліта, більш динамічна і відкрита віянням часу [5].

Політична модернізація буває таких типів:

• «Органічна», або «первинна», що характерна для таких країн, як Велика Британія, США, Канада, деяких інших європейських країн (модернізаційне ядро). Вона здійснюється переважно еволюційним шляхом на основі власних культурних традицій та зразків.
• «Неорганічна» або «вторинна», «відображе-на», «навздогінна» (Росія, Бразилія, Туреччина тощо), основним чинником якої виступають соціокультурні контакти «відсталих» у своєму розвитку країн з модернізаційним ядром, а основним механізмом — імітаційні процеси.

Відповідно до іншої типології розрізняються три типи модернізацій:

• ендогенна, тобто така, що здійснюється на власній основі (Європа, США та ін.);
• ендогенно-екзогенна, що здійснюється як на власній основі, так і на основі запозичень (Росія, Туреччина, Греція та ін.);
• екзогенна модернізація (імітаційні, іміта- ційно-симуляційні і симуляційні варіанти), що здійснюється на основі запозичень за відсутності власних основ.

Під ліберальною моделлю розуміють такий тип сприйняття культурно-цивілізаційного досвіду Заходу, який передбачає трансформацію сус-пільства в ліберальному напрямі. Однак, імпор-тування західних інститутів — представницької демократії, виборчої системи, прав людини, судо-чинства — набули в Росії переважно імітаційних форм, що не тільки кардинально змінювало їх споконвічний зміст, а й зменшувало їх стійкість перед антимодерністськими тенденціями [6].

2.2. Політична наука у сучасній Росії в контексті системної трансформації суспільства

Держава як системний феномен є однією з центральних тем політичної науки протягом усього її розвитку. Теоретичні та методологічні основи інституційного дослідження держави у світовій політичній думці розробляли Платон, Арістотель, Цицерон, Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Монтеск ‘є, Ж.-Ж. Руссо, К. Маркс, Ф. Енгельс, М. Вебер, К Шмітт та багато інших. ін

Вітчизняна політична традиція дослідження інституту держави закладена в роботах М.М. Сперанського, Н.Я. Данилевського, В.О. Ключевського, М.М. Ковалевського, П.І. Новгородцева, Б.А. Кістяківського, Б.Н. Чичеріна, М.А. Бакуніна, В.І. Леніна, І.А. Ільїна, Н.А. Бердяєва та ін При всій суперечливості основ їх теорій в них є спільні постулати, що виражають російську політичну традицію: держава сприймається як найважливіший інструмент нормативного регулювання і політичної організації суспільства.

Дослідженню інституційних аспектів пострадянської держави в Росії присвячені роботи С.С. Алексєєва, З.Т. Голенкова, Г.Г. Ділігенского, И.Е. Діскін, Ю.П. Зарецького, В.І. Карасьова, Б.М. Лазарева, В.В. Локосова, Г.В. Мальцева, Л. С. Мамута, В.В. Радаева, В.Л. Романова, В.А. Четверніна, В.Е. Чиркін О.І. Шкаратана, В.А. Ядова, Л. Бовье, Ж. Бюрдо, А. Гелена, М. Прель, Г. Хеллера, О. Штаммера та ін Дані дослідники осмислюють структуру, соціокультурну специфіку російської держави, його найважливіші функції і процеси трансформації.

Найважливішими наслідками процесів політичної глобалізації з’явився криза організації та підтримки згуртованості націй, інших соціально-територіальних спільнот традиційними політичними інститутами і структурами, що опинилися неадекватними сучасним вимогам. До числа таких політичних інститутів відноситься і національну державу. Різні державно-політичні форми колективної ідентичності, ще раніше носили універсальний характер, розпадаються, або слабшають, набуваючи чисто технобюрократичний характер. Держава як найважливіший політичний інститут, що організує суспільство, зазнає структурну кризу.

Однак в сучасних політичних умовах тільки модернізований інститут держави, переорієнтувавши в його найважливіших політичних функціях, виявляється єдино можливою умовою збереження населенням соціокультурної ідентичності, забезпечення національної безпеки, реальним чинником міжнародної стабільності і внутрішньосуспільні, стійкого політичного розвитку.

Російські дослідники розглядають модернізацію як головний вектор розвитку своєї держави протягом останніх століть, в тому числі з радянським і пострадянським періодами, відзначаючи, в свою чергу, своєрідність російської модернізації. Однак, В. Ядов та Т. Заславська вважають, що посткомуністичні трансформації та модернізація — це принципово різні процеси, для дослідження яких потрібні різні парадигми. Незважаючи на те, що у них є загальні складові, розбіжності також істотні. Зокрема, трансформація супроводжується спочатку не творенням, а руйнуванням: кризою науки і освіти, згортанням високотехнологічних виробництв, перекачуванням інтелектуального потенціалу за кордон, погіршенням якості життя і т. д. У цих умовах навряд чи доречно ідентифікувати зміст сучасних трансформацій з модернізаційними змінами [8].

Тим не менше, після досягнення стабільності процеси в країні можна характеризувати як модернізаційні. Становлення ж сучасних політичних інститутів і практик здійснюється паралельно з трансформаційними змінами, що свідчить про одночасний розвиток даних процесів.

На думку дослідників (М. Ільїна, Е. Мелешкіна, В. Пантін), процес політичної модернізації в Росії можна в цілому віднести до ендогенно-екзогенного типу. Характерною особливістю цього типу модернізації є поєднання різних власних та запозичених інститутів та технологій. Через слабкість громадянського суспільства та виняткову роль, яку відіграє державність в Росії, модернізація суспільних відносин постійно підміняється модернізацією держави — її військово-індустріальної потуги, бюрократичного апарату, репресивних органів, державного сектору економіки і т. п. У підсумку завдання форсованої військово-індустріальної модернізації держави, зміцнення її як світової держави часто вирішувалися за рахунок антимодернізації, часткової архаїзації і деградації суспільства.

Реформатори, як правило, не можуть розраховувати на всенародну підтримку, бо населення завжди переважно консервативне і ставиться до будь-якої інновації з побоюванням, тому що змінюється звичний устрій життя. Опорою реформаторів може стати лише найактивніша в соціальному аспекті частина суспільства, що поділяє його цілі. Тому реформування пострадянської Росії на початку 1990-х рр. здійснювалося в умовах кризи. Реформатори «першої хвилі» не змогли створити міцну соціальну опору реформам, налагодити контакт із суспільством. Було переоцінено також дієвість самих реформ, їх здатність змінити життя на краще. В результаті були дискредитовані власне поняття реформи і тих цінностей, на яких її намагалися заснувати.

Російська влада, різко обмеживши державне втручання в різних сферах життя суспільства, чекала на різке підвищення активності громадян. Однак, зрівнювальна, схильна до патерналізму ментальність російського суспільства не сприяла появі великої кількості енергійних, ініціативних людей, здатних організувати своє життя на нових засадах. Економічна та політична активність людей виявилася недостатньою для приведення російського життя у відповідність до європейських стандартів.

Політична модернізація на початку 2000-х років здійснювалася в більш сприятливих умовах: стійке економічне зростання, політична стабільність, поступове підвищення рівня життя. Однак, для подальшого просування вперед шляхом політичної модернізації потрібні не лише усвідомлення необхідності реформ, політична воля реформатора, а й глибинна трансформація ментальності російського суспільства через вивчення досвіду європейської цивілізації модерну.

Складність аналізу сучасної російської політичної реальності полягає в тому, що на життєву активність громадянського суспільства впливають суперечності, що виникають у процесі державного управління в умовах затяжної структурної кризи.

Особливістю російського історичного розвитку є той факт, що російське суспільство не зазнало таких фундаментальних духовно-інтелектуальних переворотів, якими на Заході були Ренесанс, Реформація, рух за права людини, що заклали основи раціоналістичних форм господарської діяльності і сучасної системи політичного представництва. Крім цього, деякі сегменти соціальної структури пострадянської Росії мають специфічні риси, що виникли в результаті складної взаємодії історико-психологічних, етнічних, демографічних та культурно-релігійних чинників.

А. Ахієзер вважає російське суспільство суспільством проміжної цивілізації, що «вийшло за рамки традиційності, але поки що так і не змогло переступити межі ліберальної цивілізації» [9]. Головним способом проведення російської наздогінної модернізації є грандіозна «імітація». Створюється лише видимість повної залученості соціуму в процеси реформ, завжди ініційованих згори, тоді як суспільство в цілому ні за своєю структурою, ні за домінуючим настроєм не готове до радикальних змін, що нав’язуються. У підсумку символічний різкий розрив з минулим у Росії часто призводить до того, що символіка і форма підміняють реальну заміну змісту, і тоді стара сутність непомітно повертається [10].

Російське суспільство відповідним чином реагує на модернізаційні імпульси, що йдуть згори. Серед основних характерних рис можна виділити неприйняття, пасивний опір інноваціям, повільне накопичення суперечностей і потенціалу невдоволення, криза ідентичності, народний протест, звернений у минуле. Інституційна система, що створюється в Росії, не гарантує створення стабільно діючих демократичних політичних інститутів, оскільки без масової підтримки вони не тільки не демократичні, а й не життєздатні.

Висновки

Отже, такі основні напрямки концепцій про державу і право, що склалися в другій половині XIX ст. в Росії. Ліберальні вчення виявилися малоефективними в умовах російського абсолютизму. Однак і ліберали, і соціалісти почали тісно ув’язувати політичні і правові проблеми з вирішенням соціальних завдань, запропонували альтернативу самодержавству і первісному капіталізму, великодержавній національній політиці. їх теоретичні розробки вплинули на розвиток теорії держави і права в Росії на початку XX століття.

На початку 70-х pp. у ході дискусії з праворозуміння була висунута концепція розрізнення права і закону, що обґрунтовува­ла розуміння права як необхідної форми і рівної міри (норми) свободи індивідів. Така концепція праворозуміння дозволила виявити відсутність у «соціалістичного права» і «законодавства» мінімально необхідної якості права — правового принципу формальної рівності і свободи індивідів. Вона послужила по­штовхом до аналізу і з’ясування джерел права, передумов право­вого закону, правової держави. Однак спроби з другої половини 80-х pp. перетворення існуючого правозаперечуючого ладу в «со­ціалістичну правову державу», подолання позитивізму, право­вого нігілізму виявилися малопродуктивними і запізнілими.

Таким чином, еволюція більшовицької політико-правової ідео­логії до кінця 80-х pp. минулого століття відбувалась у руслі марксистсько-ленінської теорії держави і права, забезпечуючи потреби тоталітарної політичної системи. Неправові реалії соці­алізму, незмінна установка на просування до неправового кому­нізму позбавляли суспільство реальної правової перспективи, виключали із всесвітнього прогресу політико-правових знань. У XX ст. збулися побоювання мислителів попереднього століття про згубність необмеженої влади, яка протистоїть народу і зне­важає особистість. Уроки минулого століття застерігають від зне­ваги досягненнями духовної культури свого народу і всього люд­ства, світової цивілізації.

Список використаної літератури

1. Ахиезер А. Российский либерализм перед лицом кризиса // Общественные науки и современность. — 1993. — № 1. — С. 12-21.
2. Ачкасов В. А. Россия как разрушающееся традиционное общество // Полис. — 2001. — № 3. — С. 83-93.
3. Вишневский А. Г. Серп и рубль: Консервативная модернизация в СССР. — М.: Кн. дом «Университет», 1998. — 144 с.
4. Гавров С. Н. Модернизация во имя империи. Социо-культурные аспекты модернизационных процессов в Рос¬сии. — М.: Эдиториал УРСС, 2004. — 350 с.
5. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. — Х. : Консум, 2004. — 431с.
6. Заславская Т. И. Современное российское общество: Социальный механизм трансформации: Учеб. пособие. — М., 2004. — С. 5-15.
7. Історія вчень про право і державу: Хрестоматія для юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / Г.Г. Демиденко (уклад.та заг.ред.). — 3.вид., доп. і змін. — Х. : Право, 2005. — 910с.
8. Кормич А. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Одеська національна юридична академія. — О. : Юридична література, 2003. — 336с.
9. Ланцов С. А. Российский исторический опыт в све¬те концепций политической модернизации // Полис. — 2001. — № 3. — С. 101-109.
10. Лапкин В. В., Пантин В. И. Ритмы международного развития как фактор политической модернизации России // Полис. — 2005. — № 3. — С. 44-51.
11. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. / Національна академія внутрішніх справ України. — К. : Атіка, 2004. — 223с.
12. Музика І. Історія вчень про державу і право: Метод. матеріали і рек. для студ. Вищої шк. права / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. Вища школа права. — К. : Видавництво Вищої школи права при Ін-ті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. — 86с.
13. Орленко В. Історія вчень про державу та право: посібник для підготовки до іспитів. — К. : Видавець Паливода А. В., 2007. — 204с.
14. Політологія посткомунізму. Політичний аналіз посткомуністичних суспільств. — К.: Політична думка, 1995. — 386 с.
15. Санжаров С. Історія вчень про державу і право: Від найдавніших часів до початку ХІХ століття: навч. посіб. / Східноукраїнський національний ун-т ім. Володимира Даля. — Луганськ : СНУ ім. В.Даля, 2008. — 148c.
16. Соловйова В. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. для навч. закл.. — Донецьк : Юго-Восток, 2005. — 170с.
17. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Університет економіки та права «КРОК». — К. : Магістр — ХХІ сторіччя, 2005. — 254с.
18. Умланд А., Бредіс І. Пострадянський парадокс: демократія в Україні, автократія в Росії // Дзеркало тижня. — 2008. — № 8 (687). — С. 37-46.