Вступ

У 90-х роках, поряд з НАФТА та МЕРКОСУР, виникли ще й інші зони вільної торгівлі, яким завдяки їх економічній потужності та політичній стабільності відводиться велике значення і в майбутньому. Андській спільноті націй чи Андській групі як одній із найдавніших спроб інтеграції на субконтиненті надається нове значення за змінених умов. Після більш як тридцятилітньої історії розвитку андські держави знаходяться на початку нової фази економічних та політичних перетворень.

АСН своєю спільною зовнішньою політикою прагне досягнути таких цілей:

— захищати та пропагувати ідентичність, спільні цінності, права та інтереси;

— зміцнювати мир та безпеку;

— інтенсифікувати міжнародну співпрацю;

— зміцнювати та поглиблювати інтеграційний процес;

— сприяти латиноамериканській інтеграції та пропагувати стабільність, безконфліктність та солідарність регіону;

— розвивати багатогранність та демократичність міжнародних стосунків;

— контролювати світову проблему виготовлення та збуту наркотиків;

— подолати корупцію, тероризм та інші форми організованої злочинності.

1. Основні етапи створення Андської спільноти

Процес становлення Андської спільноти (Comunidad Andina) відбувся у три основні етапи. Першому — з моменту створення до початку 80-х років — його «закритій інтеграційній моделі» були властиві виражені елементи державного регулювання, спрямованого на заміщення імпорту, та досить жорстка позиція щодо іноземного капіталу. Саме це стало основною причиною того, що в 1976 році Чилі вийшла з Андського угруповання. Перший етап ознаменувався прагненням андських країн реалізувати «етатичну» модель інтеграції, яка передбачала активну участь держави в економічному житті суспільства. Вони досягнули значного прогресу у сфері лібералізації взаємної торгівлі, координації економічної політики, регулюванні діяльності іноземних вкладників капіталу, спільного планування промислового розвитку.

Важливу роль на першому етапі відіграв встановлений у 1970 році спільний режим стосовно іноземного капіталу, який спочатку мав встановити ефективний контроль за діяльністю іноземних компаній, зберегти за національним капіталом основні галузі економіки. Основні перешкоди на шляху до інтеграції цього етапу були пов’язані з протиріччями щодо ступеня лібералізації взаємної торгівлі, розбіжностями в адміністративних та податкових режимах. Розвиток інтеграції стримували і політичні фактори, особливо неурегульованість прикордонних суперечок між Колумбією та Венесуелою, Перу та Еквадором[1].

З глибокої кризи, якої зазнала Андська група (як і вся Латинська Америка) у 80-х роках, розпочався другий етап існування об’єднання. «План інтеграції перетворився на макулатуру».

Через економічну кризу було ускладнено імпорт з країн-партнерів, що стало очевидним протиріччям духові та змісту Картахенської угоди. Існувала загроза розпуску угруповання. Взаємною обіцянкою провести реформи його відклали до 1983 року. Новації ж почалися лише наприкінці 80-х років. Учасники пакту змушені були переглянути попередні моделі розвитку, відмовитись від низки рішень, прийнятих раніше, включно з режимом регулювання іноземного капіталу, перейти до лібералізації економічної політики. Андська група однією з перших у Латинській Америці взяла на озброєння тезу ЕКЛА та ЛАВТ про «відкритий регіоналізм». Розпочався процес переходу до більш відкритого ринку, ліквідації митних бар’єрів, лібералізації режиму інвестицій, макроекономічної стабілізації, відмови від практики протекціонізму. В політичному плані фундаментальним стало відновлення демократії у всьому андському субрегіоні.

Епоху політичної боротьби та протекціонізму між країнами-учасницями Андського Пакту змінила співпраця з метою лібералізації торгівлі. Усвідомлення вигод економічної єдності усунуло політичні розбіжності. Канула в минуле і геополітична конкуренція часів «холодної війни». У результаті перспективи подальшої інтеграції відносно подібних економік андських країн виявились досить сприятливими.

90-ті роки стали для Латинської Америки десятиліттям якісних змін у політичній та економічній сфері. Подолавши наслідки «втраченого для розвитку десятиліття» — 80-х років, більшість країн регіону прагнули до економічного зростання. Передбачалось, що рухатись товариство андського регіону повинно до створення Спільноти на зразок Європейського Союзу.

Нового імпульсу процесові інтеграції країн Латинської Америки поряд з «Ініціативою для двох Америк» (1990 рік) президента США Дж. Буша надали і «Багаронські Акти» від грудня 1991 року, в яких угруповання висловило намір встановити зону вільної торгівлі. Болівія, Еквадор і Колумбія досягли цієї мети 1 вересня 1992 року, Венесуела — 1 лютого 1993 року. Натомість Перу у серпні 1992 року вийшла з Пакту. Однак з 1994 року країна впевнено рухалась до відновлення у статусі члена. Проведена ліквідація торговельних бар’єрів призвела у 1990—1994 роках до зростаючої внутрішньої торгівлі: у відсотках вона зросла з 4,1 % до 11,9 %, незважаючи на те, що загальний експорт залишався незмінним[2].

Формування зони вільної торгівлі андських країн в основному було завершено до 1992 року, а всередині того ж року, незважаючи на чималі труднощі та протиріччя, було створено митний союз, котрий об’єднав Венесуелу, Колумбію, Еквадор та Болівію. Де-юре він діє з 1 січня 1995 року як митний союз між всіма країнами-членами, де-факто він існує лише між Колумбією та Венесуелою. Переговори щодо введення єдиного зовнішнього митного тарифу (ЄЗМТ) проходили досить повільно та напружено через те, що виникли розбіжності стосовно рівня цього тарифу між Перу та Болівією, з одного боку, та Колумбією й Венесуелою — з другого. Перу і Болівія наполягали на нижчому рівні ЄЗМТ на низку товарів, оскільки прагнули зробити їх імпорт дешевшим. У той же час Колумбія та Венесуела, економіка яких була більш диверсифікованою, прагнули захистити свого національного виробника, а відтак були прихильниками вищих зовнішніх тарифів. Перу і Болівія виступали також проти будь-якого субсидіювання експорту, тоді як Колумбія й Венесуела проводили політику всестороннього заохочення експорту, досить часто вдаючись до його субсидіювання. За цих умов Колумбія й Венесуела вирішили незалежно від інших держав-членів ввести з 15 березня 1992 року ЄЗМТ обох країн. Його структура була простою: ЄЗМТ підвищувався із зростанням рівня обробки товару. Всередині 1992 року Еквадор встановив новий національний митний режим, який загалом відповідав попереднім домовленостям стосовно ЄЗМТ у межах АСН. Однак при цьому залишалось багато винятків, які в основному становили сировинні товари та різного роду обладнання. Національні тарифи на ці товари були нижчими за ЄЗМТ, оскільки Еквадор так само, як і Болівія та Перу, був зацікавлений у здешевленні їх імпорту з метою зниження вартості національних товарів, які вироблялись із застосуванням імпортованих. Болівії як найменш розвиненій країні субрегіону було дозволено зберегти національні тарифи. Протягом 1989—1992 років перуанський уряд підтримував пропозиції Ради Картахенської угоди стосовно ЄЗМТ з кількома винятками. У той же час він прагнув до координування торговельної політики, тобто ліквідації всіх експортних субсидій. Події у Перу в квітні 1992 року, коли парламент країни було розпущено, спричинили відміну преференційного режиму у торгівлі з партнерами по АСН. Венесуела і Колумбія вжили заходів у відповідь проти Перу. Надалі Перу будувала свої торговельні відносини з іншими країнами угруповання на двосторонній основі, призупинивши членство у АСН. У червні 1992 року Перу проголосувала проти пропозиції стосовно ЄЗМТ, а потім відмовилась виконувати спільне рішення. Таким чином, всередині 1992 року сформувався митний союз у складі Болівії, Венесуели, Колумбії та Еквадору. Насправді це був перший митний союз у Латинській Америці, хоч і недосконалий, зі значними винятками щодо ЄЗМТ. Наступні роки принесли нові зустрічі та наради країн-членів стосовно введення єдиного зовнішнього митного тарифу. Врешті, у листопаді 1994 року суперечності в основному було усунуто й остаточно затверджено ЄЗМТ трьох країн, який офіційно почав діяти у лютому 1995 року. Ставка цього мита коливалась від 5 % до 20 %, а для автомобільної промисловості вона становила 40 %, становлячи в середньому 14 %. Воно розповсюджувалось на 88 % погодженої митної номенклатури (тобто переліку товарів та послуг), що включала 6650 найменувань.

Та на цьому процес не зупинився. Країни бажають продовжувати інтеграцію, доказом чого стало перетворення додатковим протоколом до Картахенської Угоди Андської групи в Андську спільноту націй, що сталося під час зустрічі на найвищому рівні 10 березня 1996 року. Спільний ринок, який створюють андські країни, має сукупний потенціал у 100 млн. споживачів. У 1999 році сумарний ВВП держав андського регіону перевищив 270 млрд. дол., експорт становив близько 49 млрд. дол., а імпорт — 41 млрд.  Однак загальний обсяг внутрішньозональної торгівлі поки що невеликий, його більша частина припадає на товарообмін між Колумбією та Венесуелою, інтеграція між котрими розвивається найбільш успішно. Останніми роками досить швидко розширюються торговельні зв’язки між Колумбією та Еквадором.

Поряд з економічною, андські держави прагнуть і політичної єдності — на зразок Європейського Союзу. Вона відображається в їх спільній зовнішній політиці, котра набирає все більшого розмаху[3].

2. Основні завдання та мета діяльності Андської спільноти

Утворення Андської групи спричинялось потребою реорганізації наявних тоді господарських стосунків та налагодження зв’язків з іншими регіонами та державами світу. Звідси й завдання діяльності угруповання визначило як:

— сприяння гармонійному та рівноправному розвиткові всіх держав-учасниць;

— прискорення економічного розвитку та зростання завдяки широкій та багатогранній соціально-економічній інтеграції;

— забезпечення зайнятості;

— пошук способів постійного покращення рівня життя населення андських країн.

Основною метою Договору Картахени було проведення субрегіональної інтеграції швидше, ніж інтеграції південноамериканського континенту, що тоді лише набирала обертів[4].

У 1990 році була підписана «Андська стратегія», в якій сформульовані три основних цілі: розвиток андського економічного простору; поглиблення міжнародних зв’язків країн андського регіону; внесок у єдність Латинської Америки.

В «Акті миру», прийнятому у тому ж році, серед найважливіших завдань визначено: поглиблення процесу інтеграції андських країн; реалізація його окремих етапів (зона вільної торгівлі, митний союз), а також інших заходів, необхідних для створення Андського спільного ринку.

Додатковим протоколом до Договору Картахени від 10 березня 1996 року вже Андська спільнота націй доповнила визначені завдання новими:

— сприяння участі країн-членів АСН в інтеграційних регіональних процесах з метою створення спільного ринку Латинської Америки;

— посилення економічної і політичної інтеграції;

— вироблення єдиної економічної політики країн-членів;

— координації проектів країн-членів;

— гармонізації законодавства;

— здійснення контролю за виконанням прийнятих у рамках АГ та АСН правових норм і за їх єдиною інтерпретацією;

— встановлення тісних взаємозв’язків між регіонами та органами АСН через допоміжні інституції — Спілку приватних підприємців та Андський інститут праці.

З метою досягнення встановлених цілей діяльність Спільноти різностороння. Внутрішньорегіональний порядок денний охоплює: впровадження політики сталого розвитку, боротьбу з виготовленням та збутом наркотиків, створення до 2005 року спільного ринку, а також «андської зони миру» (врегулювати вже існуючі та запобігти потенційним конфліктам, співпраця у справах біженців та видачі злочинців). Зовнішньо орієнтований порядок денний складається із впровадження спільного зовнішнього мита, а також спільної зовнішньої політики, розгалуження системи господарських стосунків з іншими організаціями, сприяння переговорам щодо торгівлі з країнами МЕРКОСУР, як і активної участі у створенні Зони вільної торгівлі Північної та Південної Америк[5].

3. Взаємовідносини та співпраця з ЄС

Сфера інтересів андських країн не обмежується лише латиноамериканським регіоном, вона виходить далеко за межі не тільки країн-членів, а й континенту. У напрямку диверсифікації зовнішньоекономічної діяльності держави Андської спільноти націй докладають значних зусиль. Співпраця з унікальним за своєю наднаціональною суттю об’єднанням — Європейським Союзом — була започаткована у квітні 1993 року підписанням Угоди про співробітництво з ЄС, що дозволило не тільки збільшити обсяг торгівлі з країнами Європейського союзу (10,5 млрд. дол. США у 1993 році та 14,6 млрд. дол. США у 1998 році, де АСН має позитивний баланс), але й збільшити втричі західноєвропейські інвестиції в економіку андських країн (1,7 млрд дол. США у 1998 році).

На думку латиноамериканців, інтенсифікація торгово-економічних стосунків АСН пов’язана з прагненням андських країн зменшити залежність від північноамериканського ринку. Вони намагаються відшукати способи та встановити з державами ЄС такі відносини, щоб європейські країни посіли чільне місце у підтримці інтеграції андського регіону. Між АСН та ЄС діє Угода про співпрацю, в якій пріоритети надаються реалізації всіх спільних програм, встановлюється політичний діалог у формі щорічних зустрічей міністрів закордонних справ та діє спеціальна система преференцій для андських країн, що, до речі, розглядається як визнання їх заслуг у боротьбі з незаконним виробництвом та контрабандою наркотиків. Таким чином, з 1994 року Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу та Еквадор користуються системою генеральних преференцій у торгівлі з країнами Євросоюзу, які закінчуються у 2004 році. Ця угода охоплює майже 80 % експорту андських держав до Європи, до складу якого входять поставки сільськогосподарської продукції, за винятком бананів. До того ж, на відомій зустрічі у Ріо-де-Жанейро Андська спільнота зробила все для того, щоб підписати угоду, якою передбачалося б створення зони вільної торгівлі між цими двома регіональними блоками, що, в свою чергу, забезпечила б таке співвідношення між АСН та ЄС, яке склалося в європейців з країнами МЕРКОСУР та Чилі. Це має дуже велике значення для Андської спільноти націй, адже Європейський Союз є другим за обсягом споживання експорту андських країн після НАФТА. До європейських країн надходить 46 % експорту АСН[6].

Зі свого боку, ЄС виявляє також неабияке зацікавлення у розвитку стосунків з Андською спільнотою. Починаючи з 1995 року, Комісія Євросоюзу розробила три доповіді щодо відносин із країнами АСН, в яких було уточнено спеціалізовані цілі співпраці з регіоном, зважаючи на його гетерогенність та інші особливості. Згідно з цими документами, трьома найважливішими цілями співпраці визначено:

— розвиток стратегічного альянсу; сюди слід віднести й спільні інтереси та позиції, як і передумови для союзу партнерів у органах міжнародних організацій;

— підтримку диверсифікованих моделей сталого розвитку;

— полегшення і спрощення політичного діалогу між інституціями, що є представниками цивільного населення в обох регіонах.

Погоджено, що цілей співпраці буде досягнуто за допомогою:

— політичного діалогу на рівні міністрів (Римська декларація від 30 червня 1996 року);

— співпраці у боротьбі з незаконним виготовленням та продажем наркотиків (поки що андський регіон є єдиним, з ким ЄС веде такий специфічний політичний діалог);

— підписання другої Рамкової угоди між ЄС та Договором Картахени і його членами, спрямованої на забезпечення демократичних принципів та дотримання прав людини. Ця угода повинна надати новий поштовх до співпраці між двома регіонами та посилити регіональний інтеграційний процес андських держав;

— спеціальні торговельні преференції, иа підставі яких з урахуванням принципу найбільшого сприяння близько 80 % експорту андських країн до ЄС не обкладаються митом.

Європейський Союз також визначив у співпраці з АСН два пріоритетні напрямки зі специфічними цілями:

І. Сприяння інтеграції в андському регіоні на підставі:

1) підтримки всіх залучених до процесу інтеграції в андському регіоні діючих осіб (йдеться про регіональні та національні інституції, представників всього цивільного населення, незалежно від того, чи це є неурядова міжнародна організація, профспілка чи торгова палата); остаточним результатом повинно стати зближення цих інституцій з основними учасниками інтеграційного процесу;

2) посилення інструментів та дій, необхідних для створення до 2005 року спільного андського ринку;

3) посилення міжнародної ролі АСН у світовій економіці.

1. Сприяння створенню «андської зони миру»,

1) збереження природних ресурсів та запобігання катастрофам;

2) боротьба з наркозлочинністю;

3) мирне врегулювання існуючих та запобігання потенційним конфліктам.

Вищенаведене доводить, що зацікавленість Євросоюзу андським регіоном постійно зростає. Завдяки вигідному торговельному та політичному партнерству обидва об’єднання зближуються з новими силами, проектами, перспективами[7].

Висновки

Жодна сучасна країна, навіть велика і розвинена, не може існувати, розвиватися, без впливу міжнародних обставин. Поряд з традиційною тенденцією утворення, становлення і розвитку національних держав спостерігаються процеси виникнення різного роду наднаціональних угруповань на регіональному та субрегіональному рівнях. Вони не лише розширюються, охоплюючи все нові групи країн, а й якісно поглиблюються. За її очевидної перспективності до цього часу немає однозначного розуміння сутності економічної інтеграції, її місця в еволюції світового господарства. Відповідно різняться між собою й прогнози її подальшого розвитку. Якщо повернутись до витоків інтеграції, то їх можна розглядати як реакцію на кризу індустріальної цивілізації, складових глобального переходу до постіндустріального суспільства. Тож закономірно, що основною тенденцією розвитку сучасної економіки є, власне, процес інтернаціоналізації суспільства. Формування нової системи відносин ставить перед суспільством нове завдання — створення на глобальному рівні єдиного механізму регулювання, який відповідав би існуючим потребам.

Універсальним закономірностям еволюції індустріалізму підлягають усі регіони світу, однак їх розвиток може мати специфічні особливості, що прослідковуються, зокрема, в історії розвитку економіки Латинської Америки. Свого часу розпад іспанської колоніальної системи призвів до катастрофічних наслідків у економічному житті Латинської Америки, поділивши її на безліч ізольованих регіонів з напівнатуральним господарством. На той час Латинська Америка не мала регіональних ринків, більше того, лише всередині XIX століття країни цього регіону розпочали створення власних національних ринків. Однак життя змусило їх, не завершивши ендоінтеграцію, перейти до розвитку міжнаціональних господарських відносин. Роль каталізатора в інтеграційних процесах на початку минулого століття відіграли зовнішні чинники, такі як панамериканські конференції, а пізніше програми Панамериканського союзу з розвитку континентальної автотранспортної системи. Однак інтенсивна інтеграція країн Латинської Америки припала на час так званої епохи загального процвітання. Цей процес переніс пріоритети інтеграції з військово-стратегічного партнерства (Організація американських держав, 1948 рік) на господарсько-технологічну сферу (Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі, 1974 рік).

Для андських країн основною на сьогодні є проблема утримання на сучасному рівні розвитку інтенсивних структурних змін національних економік у дусі неолібералізму. Інвестиційний бум, що відбувся у першій половині 90-х років, пішов на спад після того, як було вичерпано резерви приватизації. Зараз андські країни зайняті пошуками засобів самозахисту перед загрозою дестабілізації міжнародної фінансової системи (члени Договору Картахени домагаються перегляду шаблонної, доктринерської політики деяких міжнародних кредитно-фінансових організацій, які не враховують специфіку ситуації, в якій опинились країни з реформованим господарством, та труднощі, які вони переживають на нинішньому етапі розвитку) та загострення конкурентної боротьби на внутрішніх ринках держав регіону.

Список використаної літератури

1. Бузько I. Р., Бабаева В. Л. Наднаціональні економічні інтереси: загальна характеристика та особливості // Економіка: проблеми теорії та практики. — Вип. 117. — 2001. — С. 71—76.
2. Доповіді Комісії ЄС про стосунки з Латинською Америкою: КОМ/95/495 від 23 жовтня 1995 р., КОМ/99/105 від 9 березня 1999 р. та КОМ/2000/670 від 31 жовтня 2000 р.
3. Ковалевський В. В., Козак Ю. Г., Грищенко С. Г., Новацький В. М., Макогон Ю. В.. Міжнародні організації: Навч. посіб. для студ. екон. вузів і ф- тів / Одеський держ. економічний ун-т / Ю.Г.,Ковалевський,В.В. Козак (ред.). — О. : Астропринт, 2005. — 288с.
4. Кучик О. Міжнародні організації: навч. посібник / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. Факультет міжнародних відносин / Олександр Сергійович Кучик (ред.). — 2-е вид., переробл. і доп. — К. : Знання, 2007. — 749c.
5. Мокій А. Міжнародні організації: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни / Укоопспілка; Львівська комерційна академія — Л. : Видавництво Львівської комерційної академії, 2006. — 208с.
6. Свинарчук Є.Г. Андська група // Політика і час — 1997. — № 2. — С. 56—59.
7. Свинарчук Є.Г. Андська спільнота змінює орієнтири // Політика і час. — 2001. — № 8. С. 48—51.
8. Тесленко О. А. Основные направления деятельности Андской корпорации развития // Латинская Америка. — 2001. — № 12. — С. 62—70.
9. Циганкова Т. Міжнародні організації: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К., 2003. — 143с.