1. Історичний підхід до аналізу релігії та його сутність.

Слово «релігія» перекладається з латинської як благочестя, святиня, предмет культу. З цього випливає, що тут ми маємо справу з явищем, яке відноситься до чогось вищого, святого, надлюдського у людському житті. Це вище, абсолютне, має загальну назву Бога або Божества, хоча кожна окрема релігія має свої власні імена цієї вищої сили. Можна сказати, що не існує релігії без Бога, тобто якого-небудь уявлення про Бога, Бог є початок і сенс будь-якої релігії.

Релігія є не тільки уявленням про Бога, не тільки свідомістю, Це й реальне життя, дії людей — культ, богослужіння, церковна організація, нарешті, це форми і принципи організації суспільного життя, що тією чи іншою мірою ґрунтуються на релігійних підставах. Тобто релігія — це відповідне світосприйняття та певна сфера життя людини, які пов’язані із відношенням її до Абсолютного.

Таким чином, поняття релігії безпосередньо пов’язане з поняттям Бога. Не заглиблюючись у філософське або богословське трактування цієї проблеми, підкреслимо, що Бог є перш за все Абсолют, який стоїть вище будь-яких людських або природних сил, здібностей, якостей та відносин. Він надприродний, надреальний. Він породжує природу, породжує все — тому він не є нічим з того, що сам породжує. Бог є трансцендентним, тобто потойбічним, таким, що не міститься в межах даного замкненого кола свідомості (іманентного). Тому людина не може відкрити Бога, «побачити його», пізнати так, як вона може пізнати будь-яке природне явище. Лише сам Бог може відкритись людині, може перейти цю грань між трансцендентним і іманентним, тим більше, що не будучи сам творінням, Творець залишає в кожному своєму творінні маленьку частину себе.

2. Сутність та класифікація родоплемінних вірувань та культів

Одним із найбільш розповсюджених вірувань первісної людини був анімізм (від лат. anima — душа), що виявлявся у вірі в різноманітних духів, душу як двійника тіла, носія життя людини, а також тварин і рослин. Матеріали про ці вірування зібрав і описав англійський етнолог і релігієзнавець Е.Тайлор у книзі “Первісна культура”. Оскільки анімісти вважають, що духи спілкуються з людьми і що вчинки останніх приносять їм радість чи невдоволення, то рано чи пізно віра в їхнє існування повинна привести природно і, можна навіть сказати, неминуче до дійсного вшановування їх чи бажання їх умилостивити. Таким чином, анімізм у його повному розвитку включає вірування в “керівні” божества і підлеглих їм духів, у душу й майбутнє життя, вірування, що переходять на практиці в дійсне поклоніння.

Фетишизм — форма найдавніших вірувань, у яких предмети неживої природи (каміння, кістки, пір´я тощо), а згодом і виготовлені людиною речі наділялися «чуттєво-надчуттєвими» якостями: здатністю зцілювати, запобігати хворобам, охороняти від ворогів, допомагати на полюванні та ін. Такі речі ще мають назву амулетів (талісманів).

Тотемізм (алгонкін., букв. — його рід) — уявлення або віра в існування «чуттєво-надчуттєвих» кровних (родинних) зв´язків між певною групою людей (родом, племенем) і певним видом тварин, рослин чи явищем природи.

Люди вірили, що вони є братами і сестрами тварин, рідше — рослин, походять від спільного з ними предка, що тотемні тварини ставляться до них як до своїх родичів. Тотем видавався реальною істотою, яка завдяки особливим, «надчуттєвим» якостям робила свою конкретну справу: піклувалася про людей певного роду, надавала їм певну допомогу, навіть могла наділяти людей своїми визначними здатностями: орел — гостротою зору, ведмідь — силою тощо.

Магія (гр. mageia, лат. magia — чаклунство) — сукупність уявлень і обрядів, в основу яких покладено віру в таємничі сили, з допомогою яких шляхом певних символічних дій можливо здійснювати вплив на людей, предметний світ чи хід подій.

Інколи магію визначають як віру в можливість впливу на довкілля через фетиші, духів і чаклунські дійства: заклинання, жертвоприношення, табу, ритуальний танок тощо.

3. Давньослов’янське язичництво: характерні риси та особливості еволюції

Слово язичництво, походить від слов´янського язик що, крім назви (органу мовлення), позначає ще й саму мову, плем´я, народ зі спільною мовою й звичаєм-релігією. Незважаючи на той негативно-оціночний відтінок, якого надала йому офіційна християнська церква, «язичництво» може вважатися нейтральним науковим терміном, адже воно належить до слов´янської лексики.

Слово «поганство», широко впроваджуване християнською церквою, є лексичною калькою з латинського paganus — селянин, селянський. Воно непридатне для наукового вжитку через його негативно-емоційне забарвлення, що є порушенням лінґвістичних вимог до терміну.

Якщо колись християнські проповідники використовували це слово з метою зневажити й принизити етнічні релігії завойованих ними народів, то нині застосування цього слова вважається нетолерантним щодо сповідників язичницьких релігій. З філологічної точки зору слово «поганство» є вульгаризмом, а його вживання — ознакою низького рівня мовної й загальної культури людини (див.: Релігієзнавчий словник).

Українське язичництво як витокова релігія українців за своєю сутністю є православним, що до Х ст. означало віру автохтонного населення Київської Русі, або держави, що мала самоназву Руська Земля. Первісно слово «православ´я» означало «славлення Богів», тобто язичницьку Богослужбу: Прав (Права) — закон, що керує (правує) Всесвітом, а славлення — язичницький ритуал, урочиста служба, що супроводжується співом релігійних гімнів, які називалися славами.

З прийняттям світової (інтернаціональної) релігії в 988 р., християнська церква, використовуючи зрозумілі для пастви слова, намагалася заохотити людей до нової релігії, тому скористалась зрозумілою для народу назвою, позначивши нею східнослов´янську галузь ортодоксального християнства. Аналогічно надавалися близькозвучні назви й храмам (напр., на місці капища Велеса збудували церкву святого Власія, а на місці зруйнованого храму Святовита — костел святого Вита).

4. Релігійні традиції давньої Індії: ведична, брахманізм, джайнізм

Релігія для індуса — це відчуття себе частиною Космосу, слідування його вселенським законам. Релігія — це життя, а життя — це релігія. Нічого подібного в християнстві не існує. Віровченню індуїзму не притаманна ворожнеча до іновір´я, тому відсутнє й поняття єресі. Немає тут і прозелітизму — бажання залучити до своєї віри, а відтак — і місіонерства (діяльності, спрямованої на навернення до свого вчення іновірців), адже двері до індуїзму щільно зачинено. Індуїстом не можна стати за власним бажанням або внаслідок збігу обставин — індуїстом можна лише народитися. Звичайно, в повсякденному житті все відбувається не зовсім так. І в минулому, коли індуїзм поширювався на території теперішньої Індії, і в наш час певне включення до спільноти його прибічників має місце, здебільшого на двох рівнях: або до варни кшатріїв (воїнів), або до недоторканних (паріїв).

Засновником джайнізму вважається проповідник Вардгамана (VI ст. до н. е.), званий Джиною (переможцем — традиційне звання буддійських та джайнських святих), а також Магавірою, проте кодифікація джайністського канону відбулася за шість століть потому. Вважається, що Вардгамана переміг карму сам і іншим віруючим вказав шлях до її подолання, а, відтак, спасіння. З іншого боку, самі джайни вважають, що джайнізм існував вічно, як вічно існує сам Всесвіт, а Магавіра був двадцять червертим у низці 24 просвітлених, тіртханкарів, що існують в кожному циклі переродження світу.

Основою джайнізму як дгармічної релігії є віра в низку перероджень (дхармачакра), можливість звільнення від сансари (мокша), суворий аскетизм, незмінна цінність життя в будь-якому його прояві та, як наслідок, нечинення шкоди живим істотам – ахімса. Джайнізм відкинув авторитет Вед, відкрив доступ в свою громаду представникам усіх варн. Новим у джайнізмі є принцип власних зусиль, власного праведного життя, власної аскези — ці умови в брахманізмі не були вирішальними і наближують джайнізм до буддизму. Але на відміну від буддизму джайнізм стверджує, що не всяке життя є злом і стражданням – таким є лише погане життя. Звідси нірвана в джайнізмі – це досягнення душею вічного блаженства, в якому джайни бачать сенс людського існування. З метою досягнення нірвани прихильники джайнізму зобов’язані вірити в своїх пророків і суворо дотримуватися їхніх приписів.

Брахманізм — релігія стародавньої Індії, що розвинулася з ведизму та домінувала в період приблизно з 500 року до н. е. до 200 року н. е. Термін «брахманізм» був запропонований у 19 столітті, але й зараз деякі джерела поширюють на цю релігію назву «індуїзм», розглядаючи брахманізм як його ранню форму. Назва релігії походить як від домінуючоюї позиції варни священиків — брахманів, так і від значення Брахми в якості верховної сили. Брахманізм відрізняється від індуїзму, що розвинувся пізніше багато в чому на його основі, тим, що в індуїзмі значна увага приділяється окремим божествам, таким як Вішну і Шива, та існує поклоніння їм — бхакті. З іншого боку він відрізнявся і від ведізму, що зосереджувався на складній міфології з великим числом божеств. Хоча брахманізм був переважно замінений іншими релігіями, зараз все ще існує консервативна секта його послідовників — шраута.

Ідеї брахманізму викладені у багатьох літературних творах класичного періоду, таких як Брахмани, Араньяки і Упанішади. Поряд з релігійно-філософськими текстами в період брахманізму з’явилася і більш практично література — Смріті, що має вигляд наставлень і правил здійснення ритуалів.

Чотири веди заохочують задоволення матеріальних бажань через поклоніння напівбогам. Стверджується, що коли людина жадає матеріальних благ за життя, вона мусить здійснювати жертвопринесення. Наприклад, той хто шукає удачі, має поклонятися богині Дурзі, а той, хто жадає сили, повинен шанувати Агні, бога вогню. Людина, що прагне багатства, має шанувати Васу. Якщо ж вона хоче, щоб тіло її було сильним, — Землю. Ті, хто бажає мати гарне потомство, повинні вшановувати великих предків та Праджапаті. Ведична література говорить про напівбогів не як про продукт уяви, а як про наділених владою виконавців вищої волі, які управляють справами Всесвіту. Явища в природі не відбуваються самі собою, за будь-яким із них стоїть певний бог. Наприклад, Індра розподіляє дощі, Варуна відає морською стихією.

На основі Вед арії розробили складну систему жертвопринесень, що пізніше призвело до утворення касти жерців — брамінів. Арії запозичили і багатьох дравидських богів, а також деякі їх релігійні уявлення. Наслідком такої асиміляції стала надзвичайно складна ієрархія богів, багато з яких «дублюють» один одного.

5.  Особливості віровчення і культу індуїзму. Секти в індуїзмі

Індуїзм як система світосприйняття. Ця система включає в себе і філософський, і релігійний, і соціальний компоненти, що тісно переплетені між собою.

Індуїзм — поширена в сучасній Індії релігія, в основі віровчення якої лежать релігійно-філософські ідеї брахманізму та ведичні традиції.

Щоб зрозуміти індуїзм, надзвичайно важливо мати на увазі, що для індуса не лише не існує у світі іншої релігії, крім індуїзму, а й взагалі немає нічого, що б не було охопленим релігією. Немає поділу на світи матеріальний і духовний. Немає нічого такого, що можна було б назвати мирським, світським, немає нічого, крім релігії, поза релігією, без релігії. Чи не тому й немає в індуїзмі спеціального слова (і навіть поняття), яке б відповідало європейському розумінню релігії.

У той же час індуїзм, як релігія народних мас, дуже відрізняється від філософського вчення. У народній релігії величезне значення має поділ суспільства на варни. Основних варн (соціальних станів) чотири:

1) брахмани, або браміни (жерці) — згідно з віровченням, створені із рота першолюдини Пуруші;

2) кшатрії (воїни і керівники) — створені з рук Пуруші;

3) вайш´ї (ремісники і селяни) — створені зі стегна Пуруші;

4) шудри (наймити, слуги) — найнижча каста, її члени створені з ніг Пуруші і вважаються «один раз народженими».

Члени перших трьох варн відносяться до «двічі народжених». Найнижчий щабель соціальних сходів належить так званим недоторканним — людям, які не входять до жодної варни, а отже, позбавлені найменшої соціальної цінності та громадянських прав. Варни, у свою чергу, поділяються на більш ніж 3 тис. спеціалізованих каст.

6.  Конфуціанство: основні положення віровчення і культу.

Найвідомішою і найвпливовішою релігійно-філософською системою Китаю є конфуціанство.

Конфуціанство — комплекс давньокитайських філософських, релігійних, етичних доктрин, сформованих Конфуцієм (551— 479 до н. е.). У їх основі — питання моральної природи людини, її життя в родині, державі, суспільстві.

Центральне місце у конфуціанстві займають проблеми моральної природи людини, її життя в родині, суспільстві, державі. І це цілком природно, оскільки особа — основний суб´єкт суспільної діяльності. Від її рис залежить, якою є вся суспільна будівля. Конфуцій прагнув створити суспільство без конфліктів. А тому він віддав перевагу тим правилам управління, які сприяють суспільній рівновазі, так званим правилам «золотої середини». Мудрець виходив із того, що суспільство тримається на п´яти видах стосунків залежності, кожен із яких формує обов´язки різного характеру. Це стосунки між:

— імператором і підлеглим;

— батьком і сином;

— чоловіком і дружиною;

— старшим і молодшим;

— друзями.

Ці стосунки базуються на моралі, в якій основним є поняття шанування:

— шанування Творця чи богів учить нас терпимості. Оскільки боги побудували суперечливий світ, ми мусимо сприймати його таким, яким він є, і не прагнути змінити його;

— шанування природи викликає у нас доброзичливість. Нам не слід використовувати силу, щоб одержати більше, ніж нам належить;

— шанування історії передбачає культ предків і здійснення ритуалів. Якщо люди роблять свою справу і шанують богів, вони приносять благословіння і спокій світу. Шанування поширюється і на майбутнє, яке людина не повинна моделювати за власними забаганками.

7. Засновники  світових релігій:  порівняльний  аналіз  релігійних  ідеалів

Найстарішою світовою релігією є буддизм, який виник понад 2,5 тис. років тому (в VI—V ст. до н. е.) в Індії й незабаром набув поширення у більшості регіонів Азії. Його послідовники нині є також в Америці та Європі. Оскільки в цій релігії немає офіційної реєстрації прибічників, точно назвати кількість буддистів важко. За різними джерелами, їх приблизно 300—400 млн.

Християнство, що зародилося в середині І ст. н. е. в східних провінціях Римської імперії, є сьогодні найпоширенішою релігією світу. Її вплив зумовлений двома чинниками. Перший із них — кількість послідовників. Вона охоплює приблизно мільярд мешканців планети. До того ж не тільки віруючі християни, а й чимало невіруючих відпочивають у неділю, що присвячена воскресінню Ісуса Христа; стають хрещеними батьками дітей своїх друзів; за християнським звичаєм хоронять покійників; поділяють значну частину (якщо не більшість) християнських моральних принципів, зокрема десять заповідей Мойсея, тощо. Тож число тих, хто реально перебуває під впливом цієї релігії, значно більше.

Незважаючи на те що християнство, сягаючи своїми онтологічними витоками культури Давнього Сходу, здебільшого асоціюється з культурою Заходу, воно існує на всіх континентах в найрізноманітнішому культурному середовищі. Другим чинником, що забезпечив і забезпечує впливовість християнству, є найаргументованіше релігійне віровчення. Християнство століттями активно і доволі ефективно залучало до свого кола науку, філософію, мистецтво тощо. Християнський світогляд розвивали такі геніальні мислителі, як богослови і філософи Тертулліан (приблизно 160—220), Августин Аврелій, отці церкви Афанасій Великий (приблизно 295—373), Іоан Златоуст (приблизно 350—407), філософ і теолог Тома Аквінський (1225—1274), ідеологи Реформації Мартін Лютер (1483—1546) та Жан Кальвін (1509—1564), український церковний діяч, богослов і філософ Петро Могила (приблизно 1596—1647), французький філософ Блез Паскаль та багато інших. Вони зробили ідеологічно непорушними навіть такі положення, які, на перший погляд, довести раціонально неможливо, наприклад вчення про єдиного за своєю суттю і потрійного в іпостасях Бога (Свята Трійця), про непорочне зачаття Ісуса Христа тощо.

Іслам є наймолодшою світовою релігією і водночас впливовою ідеологією сучасного світу.

Іслам з´являється на початку VII ст. Зазнавши впливу іудаїзму й християнства шляхом прийняття від них низки догматичних та обрядових положень, іслам завдяки простішій та доступнішій догматиці, ритуалу швидко набуває популярності. Нині на планеті нараховується приблизно 900 млн. його послідовників. Моделюючи суспільство, іслам охоплює всі аспекти особистого й суспільного життя. Тому сприятливі умови для цієї релігії бувають лише тоді, коли вона є домінуючою в певній країні. Тож не дивно, що 660 млн. мусульман, тобто понад 73 відсотки, мешкають у 36 країнах, де іслам є панівним віровченням. Набагато менше їх в Америці, Європі. В Африці його прихильники зосереджені на півночі континенту. Майже половина мусульман світу живе в чотирьох країнах: Індонезії, Пакистані, Бангладеш та Індії. У 28 країнах іслам є державною релігією, зокрема в Алжирі, Єгипті, Іраку, Ірані, Лівії, Мавританії, Сомалі, Тунісі.

8. Походження християнства та основні етапи його розвитку як світової релігії

Римська імперія, в якій виникло християнство, на час його появи вже «дозріла» до нового світогляду і нової віри. Особливістю імперії була її політична єдність. Римське право, що надавало великого значення гідності конкретної особи, її праву на юридичний захист та на римське громадянство, а також тенденція до об´єднання людей різних національностей в єдину політичну організацію випередили Євангеліє, яке проголосило рівність усіх як перед покаранням за гріх, так і перед звільненням від гріха.

Значною є також роль римської армії. В імперії набирали до війська людей із далеких провінцій, які прилучалися завдяки цьому до римської культури і поширювали її по всьому античному світу. Деякі воїни ставали християнами і приносили свою віру на батьківщину. Успішна загарбницька політика Риму зумовлювала те, що багато завойованих народів втрачали віру у своїх богів, що були не здатні захистити їх від поневолення. Такі народи опинялись у духовному вакуумі, який не в змозі були заповнити існуючі тоді релігії, в тому числі й релігія Вічного міста.

Римляни створили чудову систему доріг, які починалися від центрального каменя на римському Форумі й розходилися у різні куточки імперії. Головні дороги були брукованими і служили сторіччями. Римська система доріг з´єднувала всі провінції з центром та між собою і згодом посприяла апостолам у їхній місії розповсюдження християнства. Ці та деякі інші фактори дають підстави для висновку, що Римська імперія була зручним політичним та соціально-економічним середовищем для розповсюдження християнства.

Але яким би великим не був внесок Риму, незрівнянно важливішою стала праця грецьких мислителів. Якщо в Римі створювалася політична атмосфера для поширення християнства, то в Афінах розвивалася філософська душа.

Іудаїзм вважається предтечею християнства ще й завдяки утвердженню духовного монотеїзму. Іудеї запропонували світу надію на прихід Месії, який принесе праведність, та найчистішу на той час систему моралі. Високі вимоги Десяти заповідей (Декалогу) виділяли іудаїзм серед інших сучасних йому панівних моральних норм. Адже для іудеїв гріх був не зовнішнім недоліком поведінки, як для греків і римлян, а відхиленням, яке виявлялося насамперед у внутрішній розбещеності, а вже потім — у поведінці. Цей моральний підхід Старого Завіту сприяв появі вчення про гріх і його прощення, яке правильно відображало проблему гріха. Іудаїзм при цьому стверджував, що спасіння можливе тільки від Бога, його неможливо знайти у раціоналістичних філософських системах або язичницьких релігіях.

9. Євангельський образ Ісуса Христа: теорії походження та інтерпретації

Ісус Христос — Боголюдина. Центральною постаттю християнства є Ісус Христос (гр. Христос — месія, рятівник), історичність існування якого сучасні дослідження не заперечують. Згідно з християнським ученням Ісус Христос — Син Божий, який з волі Бога-Отця заради спасіння людства зійшов із небес на землю, олюднився через народження його Дівою Марією, ставши Боголюдиною, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв мученицьку смерть (через розп´яття) з метою спокутування вродженого гріха та гріхів людства. На третій день після поховання Христос воскрес, а потім вознісся на небо і як невід´ємна іпостась Святої Трійці зайняв місце справа від Отця. Християни вірять, що Ісус Христос прийде вдруге і почне судити всіх живих і мертвих за заслугами, після чого настане царство Боже.

Тож Ісус для християн не просто достовірна історична особа, що народилася у Віфлеємі (місто у давній Іудеї, нині м. Бейт-Лахм) у 4 р. до н. е. Він Боголюдина, місія якої — вказати шлях до Бога. Ісус описав цей шлях трьома словами: «Бог є любов». Так він вказав людям їх призначення, навчивши їх користуватися своєю свободою. Надзвичайно дохідливою мовою, в очевидно буденних ситуаціях Ісус показував, як виявляти любов. Своєю поведінкою він не стільки заперечив канони іудаїзму, скільки піднявся «над ними. Замість закону розплати «око за око, зуб за зуб» він запропонував прощення у формі іншого закону — «коли тебе вдарять по правій щоці, підстав ліву».

Християнська любов — беззастережне прийняття того, кого любиш, і самовідданість щодо нього аж до самозречення.

10. Історичні форми становлення іудаїзму. Характеристика напрямків сучасного іудаїзму

Іудаїзм — одна з найдавніших етнонаціональних релігій, яка започатковує ідею єдиного Бога-творця й володаря Всесвіту; поширена здебільшого серед євреїв.

Назва цієї релігії виникла в VI ст. до н. е. в середовищі грекомовних євреїв («елліністів») з метою відокремлення власне еллінізму від єврейського релігійного способу мислення. Сам же іудаїзм як релігія єврейського народу зародився значно раніше. Його походження і розвиток можна прослідкувати в Старому Завіті.

Сучасний іудаїзм значною мірою відрізняється від іудаїзму Старого Завіту. Суттєві зміни в релігії іудеїв почалися ще в часи Вавилонського полону. Ще тоді вони почали збиратися для молитов і роздумів в особливих місцях — синагогах. Навіть після відновлення Єрусалимського храму синагоги продовжували залишатися місцями молитовних зібрань більшості іудеїв. Коли ж римляни остаточно знищили храм, синагоги стали офіційними центрами розповсюдження іудаїзму.

Зі знищенням храму перервалась і традиція жертвопринесень. Синагоги були місцями обрядів, молитов. Іудейських жерців (левітів) замінили вчителі Закону — рабини, що походили, як правило, з фарисеїв (іудеїв, що вимагали суворо дотримуватися релігійних догм та відзначалися показним благочестям), які започаткували традицію його усної передачі. Закон став регламентувати навіть незначні моменти повсякденного життя.

11. Біблія як культурно-історична пам’ятка, її походження і зміст

Священною книгою християн (Святим Письмом) є Біблія (гр. bibliv — книги). Християни її ще називають Словом Божим, Книгою спасіння, Книгою книг тощо. Назва «Біблія» утвердилася із IV ст. Так уперше назвав цю книгу Константинопольський патріарх і богослов Іоан Златоуст (приблизно 350 — 407). Біблія формувалася протягом І тис. до н. е. — II ст. н. е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейська, а згодом і християнська традиції вважали богонатхненними.

Структура Біблії. Біблія складається з двох частин: Старого Завіту і Нового Завіту. Слово «Завіт» (дав. євр. berit, гр. diatheke — угода, договір, союз, заповіт) походить від біблійної ідеї про угоду (завіт) Бога з обраним народом та з усім людством. Старим Завітом називається та частина Біблії, де йде мова про угоду Бога з давньоєврейським народом. Цю частину Біблії іудеї вважають священною. Друга частина — Новий Завіт — розповідає про угоду Бога вже з усім людством через місію Ісуса Христа. Для християн обидві частини є священними.

Кожна частина Біблії, у свою чергу, поділяється на окремі книги. Так, Старий Завіт включає в себе 50 книг, Новий Завіт — відповідно 27. Водночас сучасні православні видання мають 77 книг (тобто повний перелік), католицькі — 72, а протестантські — лише 66. Такий різнобій пояснюється тим, що, на відміну від 27 книг Нового Завіту, які визнавали й визнають усі християни, щодо 50 книг старозавітної частини такої одностайності не спостерігається.

12. Епоха Вселенських соборів (325 — 787 рр.): соціально-політичний, культурно-богословський аспекти

Причиною початку процесу формування християнських догматів була потреба у визначенні засад та меж (ортодоксії) християнської доктрини. Вважається, що церква, виголошуючи своє віровчення у формі догматів, надихається силою Святого Духа і утверджується авторитетом свого глави Ісуса Христа. Основні догмати християнства формувалися та проголошувалися на перших семи загальноцерковних, тобто Вселенських (IV—VIII ст.) соборах.

І Вселенський собор. У 325 р. у м. Нікея за імператора Костянтина Великого, який виступив у ролі судді в богословських суперечках, було скликано І Вселенський собор. Робота собору тривала місяць. Весь цей час безперервно велась полеміка щодо аріанства — вчення александрійського пресвітера Арія, який відкидав постулат про божественну сутність та передвічне народження Ісуса Христа від Бога-Отця. Арій вчив, що Син Божий є творінням Божим, хоча і найвищим з усіх. Тобто він розглядав Ісуса Христа не як Бога, а як історичну особу. Однак більшість не погодилася з Арієм. Тому до Символу віри було внесено визначення особи Ісуса Христа як «Бога істинного від Бога істинного» та «народженого, не створеного». Підсумковий документ підписали всі, за винятком самого Арія та ще двох присутніх, за що їх і вигнали. Після завершення роботи собору Костянтин влаштував для його учасників розкішний банкет, про який християнський історик Євсевій писав, що він скоріше нагадував чудовий сон.

На цьому соборі також було прийнято перші сім пунктів Символу віри та ухвалено відзначати свято Воскресіння Ісуса Христа (Пасху) у першу неділю після першого весняного рівнодення, яке буває між 4 квітня та 8 травня.

Після І Вселенського собору релігійна боротьба тривала. Імператора Феодосія, який успадкував владу у 378 р. і за своїми поглядами належав до антиаріанської партії, постійно турбували богословські суперечки на Сході. Тому у 381 р. він скликає у Константинополі черговий — II Вселенський собор. До порядку денного було внесено чотири основних питання. По-перше, було підтверджено Символ віри, прийнятий на І соборі в Нікеї, що поклало край аріанству. По-друге, до рішення нікейського форуму додали ще один пункт: Святий Дух виходить від Отця. Відтак II собор утвердив догмат про рівність та єдиносущність Бога Духа Святого з Богом-Отцем і Богом-Сином. Не погодившись із цим постулатом, 36 єпископів залишили собор. По-третє, собор засудив погляди такої теологічної течії в християнстві, як аполінаріанство. Аполінарій (310—390) — антиаріанин, що хотів особливо наголосити на тому, що Ісус є цілковито Богом. Цим він фактично відкидав другу половину вчення: Ісус цілковито є людиною.

Отже, перші чотири Вселенські собори мали спільну проблему: дотримуючись послідовності в головній меті — засудити єресь, вони не пропонували позитивного пояснення природи Христа. Як правило, протистояння закінчувалося повною поляризацією позицій. У вченні про природу Христа є два полюси: людський і божественний. Тому труднощі виникали при спробі утримати їх хоча б у відносній рівновазі та не дати одній із позицій отримати перевагу. Так, аріани надто підкреслювали людську природу Христа, що принижувало його божественність. У свою чергу, прибічники Аполінарія зводили нанівець його людську природу. Несторіани винні у подальшому приниженні його божественності, на що монофізити негайно відреагували, відмовивши в можливості Ісусу бути людиною.

Усе ж перші чотири Вселенські собори мали надзвичайно важливе значення для ранньої церкви. Хоча христологічні протистояння час від часу спалахували з новою силою, фундаментальні принципи християнства було зрештою сформульовано. Згоди про те, що природа Христа є союзом божественного та людського, і вона не має однозначного визначення, врешті-решт було досягнуто. А догмати, затверджені на цих соборах, й нині залишаються чинними.

До поділу 1054 р. християнства на православ´я і католицизм відбулися ще три Вселенські собори. V Вселенський собор у 533 р. у м. Константинополь було зібрано з приводу суперечок, що не затихали між послідовниками Несторія, з одного боку, і Євтихія — з іншого.

Римською католицькою церквою визнаються Вселенськими і собори, проведені вже без участі православних. Їх нараховується 21. Останній із них — II Ватиканський — збирався у 1962—1965 pp. Тоді було переглянуто напрями роботи церкви у зв´язку з її новими географічними масштабами й культурними змінами у світі. Православні визнають тільки сім перших Вселенських соборів, протестанти — перші чотири.

13. Православ’я, католицизм, протестантизм: спільне та відмінне віровчення та культової практики

Істотний і невід’ємний елемент православ’я — специфічний комплекс релігійних ідей, що визначають концептуальну сторону цієї релігії, її віровчення. Основу православного віровчення становить спільний для всього християнства Символ віри.

Символ віри властивий будь-якій релігії. Це стислий виклад основоположних догматів, на яких розбудовується вся розгалужена система віровчення. Християнський (апостольський) Символ віри прийнято на перших вселенських соборах церкви у Нікеї (325 р.) та Константинополі (381 р.) після тривалих богословських дискусій, гострих зіткнень поглядів і позицій отців церкви.

На мою думку, головна відмінність між традиційними (тобто католицькими й православними) та протестанськими християнськими течіями є те, що в протестантів:

— першочергове значення має покаяння

— хрещення відбувається в свідомому віці

— менша кількість (або їх відсутність) обрядових моментів (останнє суб’єктивне).

Соціальне вчення католицької церкви — це сукупність ідейно-політичних, соціально-економічних та етичних концепцій, розроблених богословами і схвалених папою римським. Воно включає погляди на суспільство, державу, історію суспільства, революційні та національно-визвольні рухи, ставлення до науки і культури. В поглядах на суспільство та його історію католицька церква спирається на позиції провіденціалізму.

Православ’я, подібно до інших церков, релігій, функціонує у певному соціальному середовищі, у складній системі взаємовпливів і залежностей. Як суспільний інститут церква розвивається водночас із суспільством, державою. Вона реагує на зміни у суспільному житті, соціальному оточенні, на імперативі часу.

Модернізм, чи оновлення, є адаптацією церкви до умов постійного руху суспільства, змін у ньому, наукового та культурного прогресу. Модернізм — необхідна ланка у забезпеченні життєдіяльності церкви, спосіб її самозбереження.

14. Запровадження християнства в Київській Русі та його наслідки

Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги — Володимира. Наприкінці X ст. Русь уже знала про іудейську та мусульманську релігії. Але в силу багатьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськими державами, що й зумовило вибір київських князів прийняти християнство. Крім того, Володимирові більш до душі був християнський обряд. Наприкінці літа князь повернувся до Києва, маючи намір зробити християнство вірою своєї держави. Хрещення киян, за літописом, відбувалося 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. У перший по хрещенні день Володимир велів скидати, рубати й палити ідолів. Перуна прив’язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, б’ючи його залізом. Коли ідола кинули в ріку, князь наказав: «Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його». Перун затримався далеко за порогами. Пізніше це місце назвали Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви. їх ще називали божницями.

Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі[3, c. 279].

Коли християнство стало державною релігією, в Київській Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, жи­тіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створенні давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Слід зазначити, що до літератури древньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До переклад­ної літератури входили: богослужбові книги — Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих агіографи, патерики — збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги — пам’ятки церковного права, церковні статути; філософські твори типу “Шестодневу”; історичні хроніки; гомілетика — урочисті “слова” на церковні свята.

Важливі політичні та історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що ґрунтувалися на досвіді усної дохристиянської культури[7, c. 89].

15. Католицизм, його походження й поширення в Україні

Католицизм, що остаточно сформувався як віровчення і церковна організація після поділу церков 1054 p., сьогодні є найпоширенішим напрямом у християнстві. Він об´єднує 850 млн. хрещених Європи, Азії, Африки та Америки. Завдяки своїй ієрархічній організації католицизм демонструє дивовижну сталість своєї доктрини (догматів, традицій) попри незначні національні відмінності.

Католицизм є єдиною релігією, що має не лише централізовану систему управління, а й свою суверенну державу — Ватикан. Її територія — 44 гектари. Ватикану належать також кілька будівель у Римі та папська резиденція в Кастель Гандольф, що за 25 кілометрів від столиці. Держава має 350 громадян, які є ними тимчасово, лише на час виконання своїх обов´язків. Після 1970 р. військо Ватикану — почесна, палатинська і папська гвардії — було розпущено. Залишилася лише сотня швейцарських гвардійців. Керує цією державою, як і католицькою церквою, папа. Згідно з конституцією Ватикану йому належить найвища законодавча, виконавча і судова влада.

16.  Протестантизм, його походження та поширення в Україні

Поява протестантизму, третього напряму у християнстві, пов´язана з таким широким релігійним, соціально-політичним рухом XVI—XVII ст. у Західній Європі, як Реформація (лат. reformatio — перетворення, виправлення).

Віруючий у протестантизмі — це людина, що усвідомлює гріховність своєї природи і через молитву прохає Бога про порятунок. А щоб він прийшов (порятунок — це дар божественної благодаті), молитва мусить бути підсилена сумлінним виконанням мирських справ. За мірою такої сумлінності Бог судить про міць віри і бажання порятунку. Тобто всі сфери життєдіяльності людини розглядаються як різноманітні форми служіння Богу.

Католицизм як найпоширеніша течія в християнстві має такі особливості: наявність єдиного адміністративного світового центру на чолі з головою — папою римським; віра в існування, окрім пекла і раю, ще й чистилища; особливе вшанування Богородиці; визнання непогрішимості папи римського як намісника Христа на землі; обов´язкова безшлюбність священиків; існування інституту кардиналів; визнання рішень двадцяти одного Вселенського собору.

Наймолодша течія християнства — протестантизм — має такі особливості: визнання єдиним шляхом спасіння особистої віри, а Біблії— єдиним джерелом одкровення; заперечення системи догматів; визнання лише таїнств хрещення та євхаристії; спрощене богослужіння.

17. Греко-католицизм на українських землях: історія та сучасність. Причини та наслідки Берестейської унії 1596 року

Українська греко-католицька церква має безперервну ієрархічну спадкоємність від часу офіційного Хрещення Руси-України та становлення на її території церковної структури. Новий період з її багатовікової історії розпочинає 1596 рік, коли у Бересті (тепер Білорусь) на Церковному Соборі було проголошено відновлення повної єдності з Римським Престолом, що увійшло в історію під назвою як Берестейська унія. Проте першу спробу церковної унії на Руси можна віднести ще до часів короля Данила Галицького, який вимагав об’єднання сил усього християнського світу в умовах опору татаро-монгольській навалі.

Ідея унії була зумовлена як і зовнішніми політичними обставинами, так і внутрішньому прагненню вірних до церковної єдності: православні віруючі на терені Речі Посполитої та Угорщини зазнавали утисків від представників панівного римо-католицизму як схизматики — та були схильні урівняти прихильників грецького обряду перед лицем Ватикану. Правда, далеко не всі православні приєдналися до унії: сталося розділення українських і білоруських віруючих на уніатів (прихильників унії) і православних.

Згідно з угодами Берестейської унії, у греко-католицькій церкві богослужіння, церковна організація й обряди залишились такими, як і вони були в греко-православній церкві. Церква, з черги, підпорядковувалася Папі Римському та прийняла як і католицький догмат про сходження Святого Духа від Отця і Сина (filioque), так і католицький догмат про чистилище — які в ті часи являлися головними розбіжностями між православною та католицькою церквами.

18. Суспільно-політичні, канонічні виміри приєднання Київської митрополії до Московської патріархії

Приєднання православної Київської митрополії Константинопольського патріархату до Московського патріархату відбулося 1686 року, коли Вселенський патріарх Діонісій IV та Священний Синод Константинопольської Церкви, під тиском складних історичних обставин, видали суперечливий томос про передачу Київської митрополії в канонічну юрисдикцію Московського патріархату. Церковно-історична і канонічна оцінка цієї події дуже варіювалася в обох сторін у різний час.

У 1654 році до складу Московської держави увійшла далеко не вся територія сучасної України. Більшість єпархій Київської митрополії залишилися тоді на території Польського королівства. До моменту скликання Переяславської Ради до складу митрополії, крім самої Київської єпархії, входили також Луцька, Львівська, Могилевська, Перемишльська, Полоцька і Чернігівська єпархії. Лише Київська та Чернігівська кафедри опинилися на території, контрольованій Москвою. Решта єпархіальних центрів залишилися в Польщі, яка перебувала в стані війни з Московською державою.

Швидке завершення справи підпорядкування митрополії пояснюється, перш за все, бажанням турецького уряду зберегти мир з Москвою. Однак надія візира виявилася марною. Навесні 1686, коли московські посли були в Туреччині, в Москві вже велися переговори з особистими представниками польського короля на предмет підписання мирного договору. «Вічний мир» з Польщею був укладений 21 квітня. Москва зобов’язалася розірвати мир з турецьким султаном і кримським ханом і негайно послати війська на кримські переправи для захисту Польщі від татарських нападів. Польський уряд зі свого боку гарантував, що православне населення на території Польщі не може бути примушене до унії, а вище православне духовенство буде отримувати посвячення від Київського митрополита.

Події 1686 яскраво відобразили внутрішній стан і Московського патріархату, і Константинопольської церкви, і Київської митрополії. По-перше, Москва, відчуваючи свою політичну могутність, вважала для себе допустимим істотні відступи від канонічного порядку у вирішення церковних питань. І процедура обрання митрополита Гедеона, і його інтронізація в Москві, і отримання заднім числом благословення Константинопольського патріарха були здійснені через пряме порушення канонів. По-друге, поведінка східних ієрархів у ході вирішення цього питання виявилося повністю детермінованою двома чинниками — позицією турецького уряду і особистою матеріальною вигодою. Зміна настрою Єрусалимського патріарха Досифея після зустрічі московських послів із візиром показує, що навіть цей, далеко не найгірший представник грецького єпископату, був здатний істотно корегувати свої канонічні погляди під впливом двох зазначених факторів. Нарешті, й українське духовенство за тридцять років після Переяславської Ради сильно змінилося, з ним відбулася, за висловом Н. Д. Полонської-Василенко, «велика еволюція». Якщо в 1654 році воно твердо відстоювала свою канонічну підпорядкованість Константинополю, то в 1685 році смиренно передавало це питання на розсуд Константинопольського патріарха. Характерно, що не було протестів проти процедури обрання та посвячення митрополита Гедеона ні з боку гетьмана, ні з боку козацької старшини, ні з боку церковних братств.

19. Містичні традиції світових релігій: порівняльний аналіз

Ще в античній Греції практикували так звані містерії — таємні релігійні обряди, учасники яких зазнавали особливого виду релігійного досвіду. Містерії, як правило, містили бенкети, ритуальні танці та церемонії, зокрема, обряди посвячення, що символізували смерть і воскресіння.

У релігіях древньої Індії вельми потужний містичний аспект. Наприклад, найвищим ідеалом релігійної практики серед послідовників філософської школи адвайта-веданта була «мокша» — звільнення із самсари (безкінечної низки переродженнь) і злиття з Абсолютом (Брахманом). Традиційна йога також становить систему духовної і тілесної практики, що дає змогу досягнути містичного прозріння і тісно пов’язана з індуїстською доктриною адвайти — розчиненні всього індивідуального в абсолютному єдинстві Брахмана.

20.   Глобалізаційні процеси та їх вплив на релігійну свідомість

Початок розбудови незалежної Української держави призвів до демонтажу основ світського соціалізму, широкого впровадження в життя демократичних важелів управління суспільством, що відкрило шлях інтенсивному розвитку релігійних структур. Як писав Ф. Фукуяма: „Релігійний націоналізм, який ще  далеко не вичерпав своїх ресурсів до кінця вісімдесятих років, отримав свіжий імпульс у зв’язку з розпадом комунізму, що викликало вибух найрізноманітніших релігійних рухів, які раніше придушувалися, не тільки ісламських у Середній Азії і Закавказзі, але і християнських рухів у Росії, Україні, Польщі й в інших частинах Східної Європи».

Україна в пошуку своїх етичних і смисложиттєвих орієнтацій спирається на християнську аксіологічну систему. Вона хоча й має вельми широкий спектр релігійних вірувань, але більшість  з них лежать у лоні християнства, його напрямів і толків.

Сьогодні конфліктність в українському суспільстві найбільше проявляється у релігійному середовищі. Така бажана внутрішня стабільність порушується ворожнечею між релігійними громадами, ієрархами, священиками, віруючими. Лінії релігійного протистояння в Україні мають три напрямки: західне християнство (католицизм і протестантизм) — православ’я; міжправославне, яке розкриває непорозуміння між УПЦ-МП та УПЦ-КП, а також УАПЦ; між традиційними для України релігіями та неорелігіями.

Особливу увагу варто приділити саме міжправославним зіткненням, тому що саме вони виникли в період, коли глобалізаційні процеси набрали найбільшої інтенсивності. На сучасному етапі розвитку православ’я є найбільшою за кількістю віруючих релігією на території України. Але на даний момент ця домінуюча конфесія перебуває в стані затяжного міжцерковного конфлікту. Вона поділена між трьома церквами: Українською православною церквою (Київського патріархату), Українською автокефальною православною церквою й Українською православною церквою (Московського патріархату).

21. Секуляризація суспільного життя та її вплив на релігійну свідомість

Секуляризація (від лат. saeculapis – світський) – це процес звільнення від релігійного, сакрального. Секуляризація пов’язана із зменшенням впливу релігії на духовність та суспільні відносини. Це означає, що суспільство все більше схиляється до того, аби розглядати життя у відриві від будь-якого зв’язку з Богом чи релігією. Відбувається поступове розмивання віри у надприродне; в уявленнях людей все, що відбувається, обмежується лише цим світом та емпіричним досвідом. Релігійними цінностями частіше за все нехтують, а церква як інститут втрачає свій вплив у суспільстві (лише 30 % опитуваних більш погодилися, ніж ні, із твердженням, що релігія має бути невід’ємною складовою життєдіяльності будь-якого суспільства). Секуляризована людина, як і суспільство в цілому, може не відкидати релігію свідомо, але у повсякденному житті релігія відіграє все меншу роль. Як показало дослідження, людина може вважати себе православною (це зазначило 93 % опитаних), але невіруючою (лише 15 % зазначило, що вважають себе віруючими). Тобто навіч розрив між віднесенням себе до певної релігійної конфесії та відчуттям себе віруючою людиною. Типова секуляризована людина формально відносить себе до якоїсь релігії, але не виконує її вимог (або іноді формально може їх виконувати, наприклад, відвідувати церкву по святах – інколи відвідують церкву 50 % опитаних).

Секуляризація якраз і має прояв у тому, що людина може вірити в Бога, але в неї немає твердої переконаності, що Бог постійно присутній у її повсякденному житті, як то вважають віруючі. 94 % вірять у Бога, але 70 % не ходять до церкви.

Серед факторів формування секуляризованого світосприйняття виділяють: 1) науковий світогляд; 2) плюралізм (у суспільстві можуть побутувати різні релігійні переконання, але жодне з них не є панівним); 3) індивідуалізація релігійного життя (громадське обговорення питань релігії вважається недоцільним, а сама релігія обмежується приватним життям людей та їх переживаннями).

Внаслідок перелічених тенденцій, суспільний устрій все менше відповідає релігійному розумінню життя. Релігійні переконання стають нестійкими та набувають відносного характеру, залишаючись лише особистими пріоритетами.

22. Сучасний стан православ’я в Україні

У традиційному для українського народу православ’ї здавна чітко простежуються дві тенденції: проукраїнська та проросійська. На відміну від національно орієнтованих вітчизняних і закордонних православних церковних структур Українська православна церква тривалий час була провідником політики, яка вироблялася в Москві, та підтримувалася Російською православною церквою.

Ідея об’єднання українських православних церков виникла разом із появою незалежної Української держави. Здавалось, що на Всеукраїнському православному соборі 1992 року єдину Українську православну церкву нарешті створено. Проте реальні наслідки собору були цілком відмінні від очікуваних. Унаслідок об’єднання Української православної й Української автокефальної церков в одну, до двох наявних паралельних православних структур додалася третя — УПЦ (КП). Це внесло в міжправославні стосунки ще більшу напруженість. Адже новостворена церква, маючи підтримку на державному рівні, відразу почала претендувати на роль всеукраїнської релігійної інституції, намагаючись довести, що лише вона найповніше виражає національні прагненя українського народу, що тільки її прихильники є справжніми патріотами України. Навіть робилися спроби надання цій церкві домінуючого статусу в державі та піднесення православ’я до рівня національної ідеології. Керівництво цієї Церкви активно залучалося до участі в офіційних державних заходах, виступах у засобах масової інформації. В той же час місцева влада східних, південно-східних і південних областей України всіляко сприяла зміцненню позицій Української православної церкви підпорядкованої Московському Патріархату. Вона не допускала поширення в цих регіонах ні римо-, ні греко-католицизму, ні національно орієнтованого українського православ’я — УПЦ (КП) та УАПЦ. Унаслідок таких дій владних структур, як зазначає О. Шуба, виникла парадоксальна ситуація, за якої одна й та ж церква в окремих регіонах існувала як домінуюча, панівна, а в інших — як переслідувана, другорядна.

На сьогоднішньому етапі міжправославний конфлікт вносить найбільшу напруженість у суспільно-політичне та релігійно-церковне життя України.

23. Сучасна релігійна ситуація в Україні: причини, тенденції

Сучасний стан українського суспільства характеризується пошуком таких духовних орієнтирів, які були б спроможними зняти соціально-психологічну напругу, що склалась у відносинах між різними прошарками та категоріями нашого населення. Відсутність чітко сформованої і зрозумілої нашим громадянам привабливої національної ідеї та відповідаючої їй стрункої ідеологічній надбудови сприяє інтенсивному відновленню та розвитку релігійних цінностей.

З прийняттям в 1991 р. Закону «Про свободу совісті і релігійні організації», стаття 35 Конституції України 1996 року щодо взаємин церкви і держави, Закону України 1991 р. «Про альтернативну (невійськову) службу», із затвердженням Кабінетом міністрів «Переліку діючих в Україні організацій (конфесій), віровчення яких не припускає користування зброєю та служби у Збройних Силах» 1992 р., із встановленням атмосфери поваги до релігійних переконань громадян створено достатні умови для вільного функціонування релігійних організацій традиційного і нетрадиційного спрямування в межах діючого правового поля.

Саме такий стан демократичного і правового ставлення до всіх релігійних установ без дискримінації одних та державної підтримки інших сприяв становленню поліконфесійності в релігійному житті України при збережені домінування традиційної релігії – християнства. Різноманітність конфесій, представлених відтепер в Україні, зросла з 47-ми у 1991 р. до 85-х в 2005 році. Коротко визначимо основні риси та тенденції сучасної релігійної ситуації в нашій країні.

Сьогодні можна говорити про низку досить серйозних проблем в цій сфері. Однією з найгостріших є проблема глибокого розколу в православ’ї.

Нині православні прочани складають 52% від кількості всіх віруючих в Україні. Проте єдиної православної церкви в нас немає і українське православ’я чітко розмежоване на три конфесії:

— Українська Православна Церква, підпорядкована Московському патріархату (УПЦ-МП) – понад 6 тис. общин, 64 монастирі;

— Українська Православна Церква, підпорядкована Київському патріархату (УПЦ-КП) – майже 2 тис. общин,15 монастирів;

— Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) – біля 600 конфесій.

Конфесійна роз’єднаність значно перешкоджає консолідації суспільства, провокує протистояння та відкриті конфлікти між віруючим населенням України.

24. Сучасний стан релігійності в Україні, її рівень і особливості

Існують і об’єктивні передумови для поширення міжконфесійного протистояння. Тривала роз’єднаність західної та східної частин України, їхнє перебування у складі держав із різними соціальним устроєм, традиціями, культурою, особливостями національного менталітету зробили політичний відбиток на динаміці та тенденціях релігійного життя.

Необхідно також зазначити, що сучасна релігійна ситуація характеризується відродженням діяльності церков національних меншин. Поряд з традиційним православ’ям поширюють свій вплив на населення інші релігії та вірування. Так зокрема, сьогодні в Україні нараховується біля 100 іудейських та 150 мусульманських громад.