Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Основні передумови входження економіки України у світове господарство

Вступ

Актуальність теми. Входження України в систему світового господарства в сучасних умовах має певні особливості, зумовлені переважно здобуттям незалежності. Це знайшло відображення у певних політичних актах, відповідних нормативно-правових документах. Головним економіко-правовим документом, що регламентує розвиток зовнішньоекономічної політики України, і, відповідно, включення її до системи світового господарства, став Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність», прийнятий у квітні 1991 р. Він передбачав, що суб’єктами міжнародних економічних відносин можуть бути всі юридичні особи, місцезнаходженням яких є Україна. У Законі детально викладено принципи та види зовнішньоекономічної діяльності, права й обов’язки суб’єктів міжнародних економічних відносин, механізм управління зовнішньоекономічною діяльністю, питання використання товарно-грошових відносин при експортно-імпортних операціях тощо. Цей Закон та інші документи, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність України, спираються на об’єктивні можливості господарського розвитку нашої держави. Серед них є вагомі передумови: природні ресурси, виробничі потужності, науково-технічний потенціал, інтелектуальні, трудові ресурси, транспортне забезпечення тощо.

Для України в перехідний період до ринкових відносин існує нагальна необхідність поетапного формування моделі конкурентоспроможної відкритої національної економіки з урахуванням переваг міжнародної регіональної інтеграції. Обґрунтування такої моделі розвитку економіки України має враховувати досвід багатьох, передусім європейських, країн і водночас бути адаптованим до національної специфіки розвитку ринкових відносин. Забезпечення умов усталеної конкурентоспроможної вітчизняної економіки безпосередньо пов’язане зі світовими тенденціями розвитку конкурентного середовища, економічної кон’юнктури, особливостями взаємодії з іншими країнами в процесі інтернаціоналізації господарства.

Визначення геоекономічних інтеграційних пріоритетів України має ґрунтуватися на особливостях її зовнішньоекономічної політики з урахуванням системи зовнішньої торгівлі, впливу зовнішніх інвестицій, вітчизняного потенціалу експортно-імпортної диверсифікації, міжнародного руху капіталів і валютних взаємовідносин.

Очевидним є те, що у виборі пріоритетних напрямів багатовекторної інтеграційної політики слід враховувати фактор значимості національних інтересів і вигід для України.

Останнім часом проблеми пошуку ефективних форм і напрямів інтеграційної політики стали предметом дослідження багатьох інститутів та науковців. В Україні питання інтеграційного та регіонального розвитку досліджували такі економісти, як О.Білорус, В.Будкін, І.Бураковський, Б.Буркинський, Д.Лук’яненко, В.Новицький, Ю.Пахомов, А.Поручник, В.Рокоча, Є.Панченко, А.Румянцев, В.Сіденко, Н.Татаренко, А.Філіпенко та ін.

З розвитком науки державного управління до когорти зазначених науковців долучилися доктори наук з державного управління І.Грицяк, І.Розпутенко та ін. Але хоча в роботах цих та багатьох інших авторів висвітлено важливі питання трансформації правових, господарських систем, геоекономічної політики, подальшого дослідження потребує ряд аспектів інтеграції в контексті її багатовекторності та створення належних фінансово-економічних підстав і умов для українського державотворення.

Метою роботи є розгляд багатовекторної інтеграції України як такої, що відповідає сучасному стану розвитку геополітики і геоекономіки, включаючи урахування реального місця України в міжнародному поділі праці та етапи входження України у світове господарство.

Відповідно до мети, у статті вирішуються такі завдання:

—         визначення напрямків та перспектив інтеграції України у світове господарство;

—         вибір стратегії зовнішньоекономічного розвитку та розроблення відповідної економічної політики;

—         уточнення змісту поняття «альтернативи регіонального розвитку»;

—         аналіз основних проблем реалізації стратегічних завдань регіональної політики в Україні;

—         визначення можливих альтернатив соціально-економічного розвитку регіонів та конкретних завдань регіональної політики України.

 

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти світової економічної інтеграції в ХХІ ст.

1.1. Причини необхідності інтеграції України у світове господарство

Інтеграція у світове господарство не повинна і не може відбуватися стихійно. Вона потребує свідомих рішень і контрольованості з боку держави. Для цього не досить прийняти модель «відкритої» економіки, здійснити лібералізацію зовнішньоекономічних зв’язків. Такий підхід означатиме пасивність держави щодо формування господарських контактів із зарубіжжям. ЇЇ наслідком буде витіснення країни на узбіччя світового господарства, перетворення її на сировинний придаток промислово розвиненого центру. Соціально-економічний розвиток регіонів передбачає поглиблення територіального поділу праці, спеціалізацію, створення структур, діяльність яких відповідає природно-кліматичним умовам регіону, якісному екологобезпечному виробництву.

Економічна віддача природних та виробничих ресурсів регіону, забезпечення ринку товарами та послугами залежать від ефективності використання наукового та технічного потенціалу регіону, розвитку підприємництва у регіоні. Одним із напрямків регіональної політики є економічне раціональне використання місцевих ресурсів (в основному природних), застосування мало- та безвихідних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, а також високо результативних форм організації праці. Важливе значення має дотримання вимог екологічної безпеки регіону, охорони та розширеного відтворення природно-ресурсного потенціалу регіону [1; с. 103].

Разом із налагодженням міжрегіональних зв’язків потрібно забезпечити відкритість української економіки (відкритість ринку товарів, інвестицій, технологій, цінних паперів та інших елементів ринкової кон’юнктури). Для розробки та здійснення ефективної регіональної політики на фундаментальному рівні досліджено природно-ресурсний потенціал, соціальну структуру населення, розміщення продуктивних сил.

На жаль, фундаментальна база ефективної регіональної політики використовується недостатньо. Існуючий адміністративний поділ України не можна визнати досить обґрунтованим з точки зору економічного районування.

Альтернативи регіонального розвитку — це варіанти регіонального розвитку, що розрізняються принципово, і прийняття одного з яких включає прийняття іншого. У регіональній економіці альтернативний підхід обумовлений можливостями застосування різних способів використання спеціалізації території, вибором різних цілей її перспективного розвитку, прогнозування варіантів ресурсного забезпечення розвитку. Метод побудови сценаріїв вперше застосовувався в галузі науково-технічного прогнозування, а згодом набув широкого застосування в модельних дослідженнях проблем глобального і регіонального розвитку. Під регіоном розуміють економічний район, який виділяється спеціалізацією та структурою господарства, природно-ресурсним та демографічним потенціалами, соціально-економічними особливостями. Сутність науково-обгрунтованої ефективної регіональної соціально-економічної політики полягає в органічному поєднанні загальнонаціональної та територіальної моделей відтворювальних процесів на даній території.

Народногосподарський комплекс України охоплює всі ланки суспільного виробництва, розподілу та обміну на своїй території. Для економіки України притаманна диференційована та диверсифікована структура, для якої характерні висока питома вага важкої індустрії, недостатній розвиток галузей та виробництв товарів народного споживання, наявність галузей забезпечення НТП, розширення та поглиблення внутрішньогалузевих та міжгалузевих виробничих зв’язків. На галузеву структуру значно впливають економічні та природні чинники (рівень розвитку продуктивних сил, елементи зростання виробництва, рівень забезпечення сировиною та паливно-енергетичними ресурсами).

Удосконалення народногосподарського комплексу пов’язане з раціональним використанням природних, матеріальних та трудових ресурсів, інтенсивним розвитком економіки, охороною навколишнього природного середовища. У галузевій структурі України виділяється машинобудування (38,7% вартості продукції народного господарства), харчова промисловість (15,3%), легка промисловість (12%).

Структура засобів виробництва складається із співвідношення видобувних та обробних галузей. До видобувних належать видобуток мінерального палива, виробництво електроенергії, видобуток руд чорних та кольорових металів, гірничо-хімічна та мінерально-будівельна сировина, лісозаготівлі, вилов риби та морських продуктів. Видобувна промисловість має підвищену фондомісткість, на неї припадає 20% основних виробничих фондів, а фондовіддачу має нижчу.

Слід зважити й на те, що вихід України на світову господарську арену відбувається в умовах глобалізації, яка приховує в собі значні небезпеки. Протидіяти їм, убезпечити країну від шкідливих зовнішніх впливів якраз і покликана держава. ЇЇ роль у інтеграційних процесах має бути активною, вона повинна організовувати й контролювати процес входження країни до світового господарства. Це передбачає розроблення спеціальної програми інтеграції країни у світове господарство з такими головними завданнями:

  1. Вибір стратегії зовнішньоекономічного розвитку та розроблення відповідної економічної політики. Важливу роль у цьому процесі відіграє далекоглядність та завбачливість стосовно тенденцій розвитку світових господарських процесів, розвиток сам по собі такої інформації не надає, його механізм працює в режимі теперішнього часу. Завдання держави полягає в тому, щоб піднятися над ринковою буденністю і ставити вищі (перспективні) завдання. При цьому вона може і мусить враховувати стартові умови та національні особливості розвитку. В України є «задовільні стартові умови» для виходу в світовий господарський простір. Це значний науково-технічний та інтелектуальний потенціал, енергія будівників власної незалежної держави, працьовитість і господарність української нації [2; с. 39].
  2. Забезпечення економічного суверенітету країни у зовнішньоекономічній сфері. Першочерговим завданням кожної держави є досягнення економічної самодостатності існування, захист від зовнішніх шкідливих збурень. Конкретизуючи це завдання, можна виокремити такі моменти:

—         необхідність забезпечення зовнішніх умов для відтворювальних процесів національної економіки шляхом організації експортної та імпортної діяльності, досягнення вигідних умов торгівлі;

—         організація надходжень товарів, що входять до складу критичного імпорту. Для України це передусім енергоносії, які надходять переважно із Росії, що робить Україну залежною від монопольного постачальника, який сповна користується вигодами свого становища;

—         створення захисту проти фінансових потрясінь, що виникають у світовому економічному просторі. Вітчизняна економіка має недостатню захищеність, продовжує залишатися надто залежною від світової кон’юнктури, зовнішніх інвестицій та кредитів;

—         досягнення сприятливих показників макроекономічних балансових агрегатів і насамперед торговельного й платіжного балансів. Їхній стан безпосередньо впливає на стабільність національного валютного ринку, стійкість гривні та на привабливість країни для іноземних інвесторів [3; с. 154].

  1. Сприяння залученню в національну економіку іноземних інвестицій. Для країн з перехідною економікою це майже обов’язкова умова успішного й динамічного розвитку. Адже для них початкова фаза розвитку є, по суті, періодом первісного нагромадження капіталу. Брак внутрішніх джерел нагромадження, після інфляційних спустошень та обвального падіння життєвого рівня населення, притаманний більшості з них, зокрема й Україні, робить необхідним залучення іноземного капіталу. Останній, залишаючись лише додатком до національного, все ж може відіграти значну роль у розвитку економіки, прискорити темпи її росту.

Тому держава повинна проводити спеціальну політику залучення зарубіжних інвесторів, яка б охоплювала розроблення комплексної довгострокової програми розвитку інвестиційної діяльності в країні, міжнародні презентації привабливих інвестиційних проектів і головне — створення сприятливого інвестиційного клімату.

  1. Забезпечення міжнародної конкурентності національної економіки. В умовах політичної та господарської глобалізації формується й глобальна конкуренція. І це не лише конкуренція товарів та послуг, а й конкуренція податкових, фінансових систем, економічних політик урядів. Від цього залежить позиція країни у світовому господарстві, її місце у планетарній ієрархії і, нарешті, розмір отримуваної частки «світового пирога». Слід зазначити, що в сучасному світі точиться запекла боротьба за «кращі місця» на всесвітній арені. Отже, інтеграція національної економіки у глобальну господарську систему покладає на державу нові складні обов’язки. Від того, як вона впорається з ними, значною мірою залежить успіх трансформаційного процесу. Це зумовлюється тим, що зовнішня сфера відіграє важливу роль в житті країни.

Одним із першочергових завдань держави у забезпеченні входження країни у світові господарські структури є налагодження співпраці з міжнародними економічними організаціями. Останні регулюють діяльність у головних секторах глобальної економіки, поділивши країни на інсайдерів та аутсайдерів. Для перших, тобто членів-учасників угод, створюються сприятливі, пільгові умови здійснення комерційних трансакцій. Тоді як другі обмежуються та дискримінуються на світових ринках. Тому країнам, які прагнуть інтегруватися у світовий простір і посісти там гідне місце, слід передусім, досягти угоди з цими організаціями, стати їх учасниками. Розраховувати на успіх у глобальній конкуренції можуть лише країни, які у своїй зовнішньоекономічній діяльності спиратимуться на власні порівняльні та конкурентні переваги. Це підтверджує історія й практика сучасних світових лідерів. Завдання науковців полягає в тому, щоб визначити ці переваги, розкрити можливості їх використання з метою забезпечення конкурентної вищості за певними товарами та товарними групами як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках [4; с. 14].

Для того, щоб Україна швидше інтегрувалася у світове господарство їй потрібно виконати такі вимоги:

  1. НБУ повинен схвалити довготермінову 5-7-річну програму розвитку, наріжним каменем якої буде щорічне збільшення зовнішніх резервів на 1-2 млрд. доларів;
  2. Уряд має вжити ефективних заходів щодо розв’язання кризи неплатежів. Слід запровадити чіткі та прозорі процедури банкрутства підприємств;
  3. Стабілізація банківської системи. Криза повинна сприяти процесу укрупнення банків. У Польщі працює 80 банків або 2 банки на 1 млн. населення;
  4. Курс гривні слід привести у відповідність до рівня рівноваги;
  5. Україні слід уникати повернення до короткозорої проінфляційної політики;
  6. Якщо в Україні буде скасовано всі звільнення від сплати ПДВ, то це збільшить щорічні бюджетні надходження на 8-10 млрд. гривень при існуючій 20 % ставці ПДВ, яка відповідає середньозваженій ставці країн ЄС (19,5 %). Потрібно якнайскоріше закінчити формування податкової системи [5; с. 24].

Новими засобами реалізації регіональної політики стануть економічні прогнози та моделювання економічного розвитку територій, схеми, програми та проекти регіонального розвитку, в тому числі інвестиційні. Економічний прорив, який супроводжувався значним прогресом у зовнішній торгівлі та рекордним позитивним сальдо, дозволяє сподіватися, що подальша активізація зовнішньоекономічних зв’язків України сприятиме ще більшому зростанню національної економіки, яка має посісти гідне місце у світовому господарстві. Регіональна інвестиційна політика — це система дій для залучення інвестицій в економіку регіону, яка реалізується на практиці як послідовне вирішення конкретних завдань стратегічного і тактичного характеру.

Завданнями стратегічного характеру на рівні регіону є:

  • створення ефективної інфраструктури регіонального інвестиційного ринку;
  • розширення платоспроможного попиту, в тому числі на продукцію підприємств регіону, і попиту на інвестиційні ресурси;
  • створення умов, які забезпечують попит на використання інвестицій внутрішніх ресурсів підприємства — амортизації і прибутків;
  • інтеграція регіонального ринку у міжнародний ринок капіталу та інших інвестиційних ресурсів;
  • створення сприятливих умов для залучення іноземних інвестицій або інвестицій з інших регіонів країни в економіку регіону.

1.2. Роль та місце України в цивілізаційному просторі ХХІ століття

Аналізу  ролі та місця України в цивілізаційному просторі ХХІ століття мають передувати певні термінологічні та методологічні коментарі. Істотна обмеженість можливостей існуючих макросоціологічних концепцій адекватно відобразити важливі зміни в суспільстві і загальні закономірності  розвитку глобального політичного процесу  потребують розробки нових наукових концепцій, в тому числі на основі досягнень новітньої теорії цивілізацій.  Цивілізації   визначають більшу частину змін, які відбуваються в сучасному світі.

Головними українськими зовнішньополітичними результатами останніх років є: 1) збереження Україною в системі міжнародних відносин статусу країни з власною позицією щодо головних питань та подій світової політики; 2) можливість інтеграції до європейського співтовариства; 3) приєднання до важливих транспортних проектів; 4) потенціалу України як необхідного елемента системи європейської безпеки; 5) збереження стабільності, передбачуваності та виваженості зовнішньої політики.

Можливі кілька варіантів зовнішньополітичної орієнтації України. Перший і, можливо, більш оптимальний за існуючих обставин варіант, складається з неприєднання України до будь-якого блоку, конструюванні зовнішньої політики на засадах двосторонніх відносин з різними державами. Другий варіант – інтеграція з західними країнами з надією про інвестування, новітні технології та залучення до відповідного способу життя. Третій варіант – створення блоку з країнами Балтії і деякими державами Центральної Європи (Балто-Чорноморське співтовариство або Міжмор’є)[4, c. 93-94].

Тісно пов’язана з першою друга проблема — продовольча. За даними ООН, кількість тих, хто голодує, у світі в 1990 р. становила близько 550 млн чол., і може досягнути 600—650 млн чол. у 2000 р. Особливо важким є становище народів країн, що розвиваються. Власне на ці країни припадає майже 100 % загальної кількості тих, хто голодує.

Екологічна проблема породжена господарською діяльністю людей. Природа втрачає здатність до самовідновлення. Забруднюються у значних масштабах повітряний басейн (виникають озонові діри), вода, змінюються кліматичні умови. Тому природі необхідний захист.

Прямого удару по світовій економіці завдає загроза ядерної, бактеріологічної та хімічної війни. Останніми роками у цьому питанні відбулися значні зрушення. Знищується частина ядерних арсеналів колишніх соціалістичних країн. З іншого боку, окремі країни (Індія, Пакистан, Іран) докладають значних зусиль для оволодіння ядерною зброєю. Зважаючи на це, на приготування до війни та на запобігання їй витрачаються величезні кошти. Гонка озброєнь гальмує зростання випуску продукції для потреб людей, негативно впливає на їхній добробут.

Для вирішення глобальних проблем необхідне створення нового типу всесвітнього господарства, побудованого на якісно нових принципах співробітництва та взаємодопомоги.

Протягом ХХ століття утвердилась думка, що цивілізація є одиницею глобального політичного аналізу. В той же час майже поза увагою   залишились  можливості використання  цивілізаційного  підходу в міжнародно-політичній науці.  Тому особлива увага   приділяється дослідженню цивілізації як типологічної одиниці міжнародних відносин, структурі цивілізаційного простору ХХІ століття,  системі міжцивілізаційних взаємодій   та місці в ній України [4, c. 95].

На межі ХХ і ХХІ століть на передній план висувається фундаментальність цивілізаційної ідентифікації та взаємодії цивілізацій. Можна погодитись з  точкою зору  професора Гарвардського університету, директора Гарвардської Академії міжнародних та регіональних досліджень Семюеля Хантінгтона, що в ХХІ ст..  цивілізаційні фактори будуть відігравати найважливішу роль у формуванні світової політики, світова політика стала багатоцивілізаційною. На локальному рівні це політика етнічності, на глобальному – це політика цивілізацій. Унікальність сучасної ситуації в світі полягає в тому, що прискорена глобалізація багатьох процесів в планетарному масштабі супроводжується одночасним посиленням рис своєрідності в розвитку регіональних людських спільнот.

Країни-лідери – США, Росія, європейські країни, Японія, Китай представляють різні цивілізації. З  восьми найбільш населених країн світу на сьогоднішній день  всі  належать до  різних цивілізацій. Якщо ж розглянути сім найбільш економічно розвинутих країн  , то вони належать до   п’яти різних цивілізацій. Перехід до багатополюсного світу в сучасних умовах за наявності теперішньої домінанти – США, а також низки потенційних центрів тяжіння різної політичної, економічної, військової ваги, очевидно можливий лише через системну інтеграцію континентальних та трансконтинентальних державних угрупувань. Іншими словами, жодна з країн сучасного світу (за винятком США) не може отримати статус світової держави, не виступаючи складової певного інтегрованого цивілізаційного утворення. Це стосується як європейських країн, так і Росії, Китаю, держав ісламського світу.

Виходячи з цього, особливого значення набуває проблема визначення місця України в світових цивілізаційних процесах.

Проблема цивілізаційної ідентифікації України,  як свідчать  вибори Президента України 2004 року і вибори в Верховну Раду в 2006 році, здійснює безпосередній вплив як на її внутрішнє життя, так і на проблему її зовнішньополітичного вибору. Для аналізу місця і ролі України в контексті світових цивілізацій  вважаємо за необхідне як системне викладення загальних принципів цивілізаційного устрою сучасного суспільства, так і  окреслення основних параметрів   системи цивілізацій ХХІ століття.

В сучасних умовах важливого значення набуває проблема виявлення потенції та перспектив позитивного діалогу культур та цивілізацій, встановлення механізмів стійкої взаємодії між цивілізаціями як основи для регуляції міжнародних відносин та плідного розвитку.

Сучасна Україна є результатом складної взаємодії різнорідних цивілізаційних пластів. Домінуючу роль в міжцивілізаційних взаємодіях грали як західна, так і російська цивілізація. Саме вони стали визначальними факторами становлення української культурно-історичної спільноти[12, c. 51-52].

Розділ 2. Проблеми багатовекторної інтеграції України в систему міжнародних економічних зв’язків у сучасних умовах

2.1. Український вектор в системі міжнародних геополітичних відносин

Україна відіграє важливу геополітичну роль у зв’язку з двома проблемами поза Європою. По-перше, це аспект розробки паливно-енергетичних ресурсів у країнах СНД, особливо в регіоні Каспійського моря. Україна може надати альтернативний шлях для транспортування газу й нафти до Європи. По-друге, геополітичне розташування України надає нову актуальність ролі Туреччини в НАТО. По суті, йдеться про заміну виміру “Схід-Захід” новим – “Північ-Південь”. Відносини з Україною певним чином утримують Туреччину в рамках Європи. З розвитком цих відносин для Туреччини зменшується небезпека бути відстороненою на другий план пріоритетністю Росії для НАТО.

В процесі дослідження було з’ясовано, що в країнах Євросоюзу українське суспільство розглядається як розподілене між Сходом і Заходом, яке не є достатньо проєропейським, щоб поділяти цінності об’єднаної Європи. Відповідно, для України існує три сценарії її майбутнього розвитку: 1) повернення до найтіснішого співробітництва з Росією в межах СНД; 2) існування України як буферної зони між ЄС, НАТО та СНД; 3) поступова інтеграція України до Європейського Союзу.

Усвідомлюючи стратегічне значення відносин України з Росією, спрямованості зовнішньої політики української держави, автор аналізує, як сприймається Україна в російських геополітичних концепціях. В узагальненому вигляді висновки російських вчених-геополітиків зводяться до наступного. Україна має проміжне, “окраїнне” геополітичне розташування між європейською, середньоазіатською, російською геополітичними суперструктурними платами і в цьому полягає її постійна “геополітична несамодостатність”, що не зникає з утвердженням державної самостійності.

Відзначається одна з найголовніших особливостей української геополітики — її багатовекторність і важливість європейської орієнтації нашої геостратегії. Підкреслюється, що на протязі тривалого часу Україна була позбавлена природнього для неї європейського напряму розвитку. Україна, як і інші постсоціалістичні країни, обрала  для себе шлях затвердження в своєму житті загальнолюдських цінностей демократизму, ринкових відносин, світових культурних надбань. Всі означені явища, насамперед, можна вважати досягненням європейської цивілізації і вони просуваються зараз до нас саме з країн Західної Європи. Відтак європейський вектор української геополітики цілком природно починає відігравати для нас на сучасному етапі винятково важливу, без перебільшення визначальну роль в розвитку українського суспільства[10, c. 57-58].

Розпад СРСР і проголошення незалежності України, докорінні зміни в геополітичному просторі Східної Європи поставили перед новим українським керівництвом нагальне завдання – розробити власну геополітичну стратегію. Цілком виправдано був визначений курс на встановлення і розвиток стосунків України з європейськими країнами, входження в європейські економічні і політичні структури, але зовнішньополітичний курс нашої держави  обов’язково має бути багатовекторним. Знаходячись на європейському перехресті, у складній системі міжнародних координат, будучи одночасно частиною Центрально-Східної та Південно-Східної Європи, Україна просто не може не розвивати тісні відносини з усіма державами цих регіонів[8, c. 38].

Водночас особливість української геополітичної стратегії полягала в тому, що тут необхідно було забезпечити домінування, пріоритет саме європейського геополітичного вектору. Для нашої держави він був не просто одним з напрямків зовнішньополітичної діяльності, а ставав найважливішим засобом і орієнтиром для внутрішньої докорінної соціальної трансформації всього українського суспільства, умовою його “європеїзації”. Україна долучалась до таких загальнолюдських здобутків як ринкові відносини, демократичні цінності, громадянське суспільство, відкритість настанов.

Європейський вибір української геополітики визначається важливими соціально-політичними і культурними обставинами. Він природний в інтеграції України до європейських країн, викристалізований з її історії.

Таким чином, європейський вектор української геополітики визначає саму сутність не тільки зовнішнього, але і внутрішнього життя України. Хоч при цьому не можна забувати про те, що Україна розташована між двома різними цивілізаціями і цілком природно належить до них обох. Соціально-політичні та культурні устремління суспільства і особливості складу населення України, його менталітет вимагає розробки такої геостратегії, яка дала б змогу врахувати названі особливості, не обмежуватися альтернативою “Схід – Захід”, а шукати свій власний шлях. Треба сприяти формуванню такого геополітичного простору, щоб забезпечити зняття дилеми “Схід – Захід”.

Разом з тим, з висоти певної історичної дистанції, ми вже можемо з більшою упевненістю відзначити, що на початковому етапі незалежності України багатовекторність її геополітики ще не одержала на практиці виваженого втілення. Геополітична орієнтація на Захід іноді носила безоглядний характер, вся зовнішня і багато в чому внутрішня політика країни зводилася до однолінійного руху під універсальним гаслом “входження до Європи”. Все це практично означало, що зміцненню і поширенню стосунків з європейськими країнами і США надавалася певна перевага порівняно з необхідністю налагодження рівноправних стосунків з Росією та існуючими структурами СНД[13, c. 135-137].

Важливим кроком України на шляху до Європи було формування і затвердження нових геополітичних імперативів, добровільне проголошення курсу на позаблоковість і досягнення нейтрального статусу. Наша держава відмовилась від конфронтаційних підходів минулого і добровільно взяла на себе зобов’язання перед світовим співтовариством про без’ядерний статус держави. Принцип нейтралітету і позаблоковості став одним з основних принципів української геополітики, але це зовсім не означає відхід держави від вирішення нагальних міжнародних проблем. Навпаки, геостратегія України передбачає її активну участь у всіх європейських справах на засадах багатовекторності національної політики, налагодження дружніх стосунків з усіма своїми сусідами[1, c. 90-91].

Таким чином, формування європейського вектору  української геополітики відбувалося поступово, починаючи ще з давніх-давен, з часів існування перших українських держав. За роки незалежного розвитку України він зазнав певної трансформації і нового змістовного наповнення. Від безоглядної орієнтації на Захід початку 90-х років країна перейшла до здійснення виваженого і обґрунтованого, але пріоритетного і дійсно стратегічного вектора української геополітики, що займає чільне місце серед геополітичних і соціально-культурних імперативів власного шляху розвитку сучасної незалежної України.

Незалежна Україна постійно поширює міжнародні зв’язки в плані “повернення” до Європи, інтеграції до європейських, євроатлантичних, а також світових структур. Проаналізована політика України по входженню в загальноєвропейський процес, її дії по налагодженню контактів з європейськими структурами, в тому числі з такими впливовими організаціями як Рада Європи, Європейський Союз, НАТО та інші. Акцентована увага на тривалість і складність процесу інтеграції України в Європу, залучення до європейських структур, обумовленого об’єктивними і суб’єктивними факторами.

Проведений аналіз інтеграції України в європейські та євроатлантичні структури дає підстави стверджувати, що Україна активно співпрацює з ЄС, Радою Європи, НАТО та іншими міждержавними організаціями, які надають їй допомогу в різних сферах суспільного життя, сприяють її інтеграції до об’єднаної Європи.

Серед першочергових пріоритетів зовнішньої політики України особливе місце належить розвитку та поглибленню відносин стратегічного партнерства із Сполученими Штатами Америки. Активний політичний діалог на високому рівні між Україною та США засвідчив, що стратегічне партнерство між двома країнами набуває дедалі більш конкретного виміру і наповнення, стає важливим компонентом міжнародної безпеки.

В українській геополітиці значне місце займає співробітництво України з НАТО. Автор приходить до висновку, що з початку 90-х років відбулися значні події у відносинах Україна-НАТО, зрушення у міжнародних відносинах, а також внутрішньополітичному розвитку України, які змінили загальний контекст ставлення в Україні до НАТО[5, c. 137-138].

2.2. Аналіз проблем багатовекторної інтеграції України в сучасних умовах

Значні ускладнення, пов’язані зі становленням колишніх радянських республік як незалежних держав, спонукали їх до розуміння значущості взаємних зв’язків як кардинальної передумови виходу їх економік з глибокої кризи, подальшого динамічного розвитку. Крім того, розвіялися ілюзії щодо швидкої інтеграції відповідних господарських комплексів до світового та спільного європейського господарств, а це актуалізує ідеї поновлення міжреспубліканських зв’язків, хоча і на принципово іншій основі. Варто згадати і суворі реалії ринкової конкуренції на міжнародних ринках, які об’єктивно актуалізують взаємне значення та тяжіння країн-членів СНД як ринків збуту для вироблених в них товарів.

В економіках країн СНД вже з’явилися позитивні тенденції розвитку, вони адаптувалися до умов ринкових відносин. Це є фактором однопорядковості їх соціально-економічних систем, потенційного узгодження спільних проектів соціально-економічного розвитку. Основними рисами та акцентами співробітництва в рамках СНД могли б стати:

інтенсивний розвиток виробничо-технологічної кооперації підприємств і галузей, які мають традиційні зв’язки, що склалися в рамках єдиної держави, з будівельно-монтажними організаціями, що надають великомасштабні послуги;

створення стратегічних транс’європейських та євразійських транспортних коридорів, зокрема Євроазіатського транспортного коридору, з метою об’єднання ринків країн Азії і Європи, значного збільшення транзитних товаропотоків;

дослідження та освоєння космічного простору, проведення спільних досліджень в астрономії та астрофізиці;

створення спільних фінансово-промислових груп на базі функціонально споріднених виробництв та підприємств, які можуть забезпечити роботи по різних технологічних циклах виробництва;

співробітництво у сфері екології та раціонального природокористування, розробка та поширення екологічно безпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій, використання нетрадиційних джерел енергії;

спільна розробка родовищ корисних копалин — сировинних паливно-енергетичних та ресурсів.

Розвиток торговельних відносин з Європейським Союзом набуває для України все більше геоекономічного значення, як результат у географічній структурі українського експорту та імпорту товарів ЄС посідає одне з провідних місць після країн СНД. Сукупні обсяги торговельно-економічних відносин України з країнами ЄС в останні роки стабільно зростають.

Аналіз товарної структури експортно-імпортних зв’язків засвідчує, що в товарній структурі українського експорту в регіон ЄС все більше місце займають мінеральні продукти, недорогоцінні метали та вироби з них, продукція агропромислового комплексу, текстиль та текстильні вироби. Порівняння товарної структури зовнішньої торгівлі України і країн ЄС вказує на вузькість асортименту, який відображає структуру обміну ЄС з країнами, що розвиваються.

Таким чином, сировинна спрямованість українського експорту свідчить про те, що вітчизняні товаровиробники мають обмежені можливості щодо закупівлі необхідної сировини і виготовлення відповідної продукції внаслідок низької платоспроможності. Не знаходячи попиту на внутрішньому ринку, сировина направляється за кордон для виготовлення з неї продуктів, що повертаються на ринки України, витісняє вітчизняних виробників.

Слід зауважити, що входження України у світову систему господарювання вимагає визначення пріоритетних напрямів реалізації національних інтересів, які пов’язані з перспективами всебічного розширення коопераційних, інтеграційних контактів з країнами насамперед, ЄС. А це засвідчує, що:

  • країни-члени ЄС являють собою надзвичайно великий та потужний ринок, причому прив’язка до нього та скасування взаємних обмежень у процесі торгівлі з ним здатні допомогти вирішити основні проблеми збуту продукції, яка виготовляється в Україні;
  • присутність у європейському ринковому просторі, а також міждержавне, міжурядове та міжвідомче співробітництво дадуть змогу Україні брати активну участь у програмах галузевого, технологічного, науково-технічного, освітньо-гуманітарного розвитку Євросоюзу;
  • лібералізація та взаємне відкриття економічних режимів є гарантією капіталовкладень, що зумовить приплив іноземних інвестицій до країни;
  • офіційний європейський статус автоматично означав би поширення на Україну всіх вигідних для її економіки особливостей режиму діяльності в торговельно-інвестиційній сфері, які поширюються і на інших членів Євросоюзу.

Особливий інтерес для України становить створення зони вільної торгівлі з Європейським Союзом, яка являє собою форму міжнародної економічної інтеграції, територію кількох держав з ліквідованими тарифними та іншими бар’єрами; форму інтеграції, що передбачає повну ліквідацію митних бар’єрів та/чи кількісних обмежень у торгівлі певними товарами [4, с. 263]. Це було передбачено ще Угодою про партнерство та співробітництво від 16 червня 1994 р., яка стала наріжним каменем та нормативною основою двостороннього співробітництва України. Проте вже на частку ЄС та Туреччину, яка є членом митного Союзу ЄС та його асоційованим членом, припадає понад 20% зовнішньоторговельного обороту товарів, послуг та робіт України. Але хоча ЄС і займає друге після СНД місце в переліку основних торговельних партнерів України, здобутки у співробітництві зі співтовариством є все ж недостатніми, особливо якщо враховувати потенційні можливості співробітництва.

Крім лібералізації, під якою розуміється розширення свободи економічної діяльності, повне або часткове зняття політичних, юридичних та адміністративних обмежень приватної ініціативи [5, с. 38] і взаємного наближення торговельних та інвестиційних режимів України та блоку ЄС, предметом особливого інтересу для нашої країни можуть бути численні галузеві напрями співробітництва, особливо ті, які пов’язані з високотехнологічним виробництвом, запровадженням передових досягнень науки і техніки. Серед науково-технічних пріоритетів найбільш важливими у сфері співробітництва з ЄС вважаємо:

  • розвиток мікроелектроніки та робототехніки;
  • взаємодію в галузі біотехнологій, зокрема генної та клітинної інженерії;
  • розвиток оптроніки та лазерної техніки;
  • розробку нових матеріалів та прогресивних технологій обробки матеріалів;
  • створення та запровадження в практику нових засобів комунікації та зв’язку; спільні дії,   спрямовані  на  покращення  енергозаощадження,   перехід  на
  • використання нових та поновлюваних джерел енергії.

Важливим напрямом співробітництва з європейськими структурами для України є кредитно-фінансова взаємодія у банківській сфері.

Основним партнером тут виступає Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), рада директорів якого ще в 1997 р. затвердила стратегію дій стосовно України. Метою стратегії є сприяння розвитку фінансової сфери, зокрема комерційного експортного кредиту, кредитування малого та середнього, корпоратизованого бізнесу, аграрного виробництва, взагалі приватизованого сектору економіки, сприяння інвестиціям. Об’єкт особливої уваги ЄБРР — модернізація та будівництво транспортної інфраструктури, допомога Україні в якомога більшому самозабезпеченні енергоресурсами, впровадження енергоощадних та екологічних технологій у виробництво, фінансування «чорнобильських» статей витрат.

Утім, у відносинах України з ЄС існує й чимало проблем. Одна з найбільш болючих і таких, які вимагають негайних дій, — антидемпінгові розслідування проти українських товарів. Від них серйозно страждають як окремі вітчизняні виробники, так і зовнішньоторговельний і платіжний баланси країни. Причому з мікроекономічної точки зору ситуацію в найгірших випадках загострює те, що по деяких видах виробництва на продукцію інколи навіть немає альтернативного експорту (тобто зовнішнього попиту) попиту всередині держави.

Важливими передумовами розширення співробітництва між Україною та ЄС можна вважати:

загальне покращення макроекономічної ситуації в Україні та більш динамічне впровадження справжніх та радикальних, а не симулятивних економічних реформ, що не тільки створює базу для більш вигідної економічної взаємодії, а й інколи постає прямою умовою реалізації тих чи інших проектів;

  • розв’язання проблем, які були породжені практикою антидемпінгових розслідувань з боку ЄС, зокрема із більш широким та послідовним застосуванням самою ж Україною існуючих методів контрантидемпінгу (це не знімає з порядку денного завдання адміністративного запобігання реальному демпінгу з боку вітчизняних експортерів, які до нього вдаються);
  • розв’язання проблем, які виникають у України по лінії ГАТТ/СОТ, що є однією з політичних передумов налагодження відносин з країнами Євросоюзу, які є членами цих світових торговельних структур та активно відстоюють їх принципи на міжнародній арені;
  • вжиття організаційних та переговорних заходів щодо подальшого розширення номенклатурного та кількісного представництва вітчизняного виробництва на західноєвропейських ринках в тих випадках, коли ще існують відповідні обмеження;
  • участь у системі субрегіонального та прикордонного соціально-економічного співробітництва, зокрема на рівні Вишеградської групи та СЕБТА, а також у системі єврорегіонів.

2.3. Проблеми інтеграції України до світового господарства: шлях на захід чи на схід?

Слід зважити на те, що вихід України на світову господарську арену відбувається в умовах глобалізації, яка приховує в собі значні небезпеки. Протидіяти їм, убезпечити країну від шкідливих зовнішніх впливів якраз і покликана держава. її роль у інтеграційних процесах має бути активною, вона повинна організовувати й контролювати процес входження країни до світового господарства. Це передбачає розроблення спеціальної програми інтеграції країни у світове господарство з такими головними завданнями.

Вибір стратегії зовнішньоекономічного розвитку та розроблення відповідної економічної політики. Важливу роль у цьому процесі відіграє далекоглядність та завбачливість стосовно тенденцій розвитку світових господарських процесів. Ринок сам по собі такої інформації не надає, його механізм працює в режимі теперішнього часу. Завдання держави полягає в тому, щоб піднятися над ринковою буденністю і ставити вищі (перспективні) завдання. При цьому вона може і мусить враховувати стартові умови та національні особливості розвитку. В України є «задовільні стартові умови» для виходу в світовий господарський простір. Це значний науково-технічний та (інтелектуальний потенціал, енергія будівників власної незалежної держави, працьовитість і господарність української нації.

Поєднання та синхронізація внутрішніх та зовнішніх економічних процесів. Річ у тім, що з «відкриттям» економіки до ендогенних чинників розвитку додаються екзогенні. Останні слід належним чином оцінити та використати у процесі суспільного відтворення, внутрішні відтворювальні ланцюги подовжити зовнішніми ланками. Отже, необхідність додаткового урядового регулювання виникає саме через взаємозалежність внутрішніх господарських чинників розвитку із зовнішніми.

Забезпечення економічного суверенітету країни у зовнішньоекономічній сфері. Першочерговим завданням кожної держави є досягнення економічної самодостатності існування, захист від зовнішніх шкідливих збурень. Конкретизуючи це завдання, можна виокремити такі моменти:

—      необхідність забезпечення зовнішніх умов для відтворювальних процесів національної економіки шляхом організації експортної та імпортної діяльності, досягнення вигідних умов торгівлі;

—      особливої уваги потребує організація надходжень товарів, що входять до складу критичного імпорту. Для України це передусім енергоносії, які надходять переважно із Росії, що робить Україну залежною від монопольного постачальника, який сповна користується вигодами свого становища. Саме держава повинна докласти зусиль для диверсифікації імпорту, щоб зменшити підпорядкованість діям сусіда;

—      створення захисту проти фінансових потрясінь, що виникають у світовому фінансовому просторі. Гонконзька фінансова криза 1997 року, пройшовши країнами Східної Азії та Росією, завдала Україні значних економічних втрат. Це змушений був визнати і Президент України Л. Кучма, зазначивши, що «вітчизняна економіка має недостатню захищеність, продовжує залишатися надто залежною від світової кон’юнктури, критичного імпорту, зовнішніх інвестицій та кредитів, від запозичення високих технологій тощо»;

—      потреба досягнення сприятливих показників макроекономічних балансових агрегатів і насамперед торговельного й платіжного балансів. їхній стан безпосередньо впливає на стабільність національного валютного ринку, стійкість гривні та на привабливість країни для іноземних інвесторів;

—      усвідомлення небезпеки для суспільного устрою, що випливає із незадовільного стану економіки, зокрема зумовленого і впливом зовнішніх чинників[6, c. 516-519].

Одними з перших це продемонстрували США. Ф. Рузвельт уперше створив Раду з національної безпеки, яка координувала діяльність за програмою «Нового курсу» і була розпущена із його завершенням. Б. Клінтон відновив її майже через 60 років, але тепер з огляду не на внутрішні, а на зовнішні загрози. Показово, що і світовий економічний лідер мусить рахуватися із впливами глобальних процесів, міжнародної конкуренції. Тим більше це актуально для України.

Використання переваг міжнародного поділу праці та міжнародної кооперації праці. Йдеться про отримання вигоди від інтеграції у світове господарство, частки так званого світового доходу. Це досягається шляхом створення та підтримки потужних експортоорієнтованих структур, розвитку високотехнологічних галузей економіки, здатних випускати конкурентоспроможну продукцію, зміцнення національного виробника.

Сприяння залученню в національну економіку іноземних інвестицій. Для країн із перехідною економікою це майже обов’язкова умова успішного й динамічного розвитку. Адже для них початкова фаза розвитку є, по суті, періодом первісного нагромадження капіталу. Брак внутрішніх джерел нагромадження після інфляційних спустошень та обвального падіння життєвого рівня населення, притаманний більшості з них, зокрема й Україні, робить необхідним залучення іноземних капіталів. Останній, залишаючись лише додатком до національного, все ж може відіграти значну роль у розвитку економіки, прискорити темпи її поступу. Тому держава повинна проводити спеціальну політику залучення зарубіжних інвесторів, яка б охоплювала розроблення комплексної довгострокової програми розвитку інвестиційної діяльності в країні, міжнародні презентації привабливих інвестиційних проектів і головне — створення сприятливого інвестиційного клімату.

Забезпечення міжнародної конкурентності національної економіки. В умовах політичної та господарської глобалізації формується й глобальна конкуренція. І це не лише конкуренція товарів та послуг, а й конкуренція податкових, фінансових систем, економічних політик урядів. Від цього залежить позиція країни у світовому господарстві, її місце у планетарній ієрархії і, нарешті, розмір отримуваної частки «світового пирога». Слід зазначити, що в сучасному світі точиться запекла боротьба за «кращі місця» на всесвітній арені.

Отже, інтеграція національної економіки у глобальну господарську систему покладає на державу нові складні обов’язки. Від того, як вона впорається з ними, значною мірою залежить успіх трансформаційного процесу. Це зумовлюється тим, що зовнішня сфера відіграє дедалі важливішу роль в економічному житті країни. Вона може суттєво впливати на масштаби та динаміку господарських процесів, на зростання національного добробуту[14, c. 149-152].

Одним із першочергових завдань держави у забезпеченні входження країни у світові господарські структури є налагодження співпраці з міжнародними економічними організаціями. Останні регулюють діяльність у головних секторах глобальної економіки, поділивши країни на інсайдерів та аутсайдерів. Для перших, тобто членів — учасників угод, створюються сприятливі, пільгові умови здійснення комерційних трансакцій. Тоді як другі обмежуються та дискримінуються на світових ринках. Тому країнам, які прагнуть інтегруватися у світовий простір і посісти там гідне місце, слід передусім досягти угоди з цими організаціями, стати їх учасниками.

Першим кроком на шляху досягнення представництва у міжнародних економічних організаціях був вступ України до МВФ та Світового банку — провідних міжнародних валютно-фінансових установ. Він відбувся майже одночасно — 1992 року, оскільки вступити до Світового банку можуть лише члени МВФ. Це дало змогу Україні користуватися кредитами цих установ для розвитку та реструктуризації економіки, стабілізації національної валюти тощо. Відносини з ними складаються непросто, бо в Україні ще не створено чіткої системи контролю за цільовим і продуктивним використанням іноземних кредитів, а також унаслідок нав’язування цими організаціями своїх моделей економічної поведінки. Однак, попри проблематичність таких стосунків, слід визнати загалом позитивний їхній вплив на соціально-економічну ситуацію в країні. Він не вичерпується лише фінансово вигідними умовами кредитів (помірна процентна ставка, довгостроковий характер тощо), а й тим, що служить заохоченням для приватних кредиторів та інвесторів.

Найбільший інтерес для України являє можливість інтеграції у ЄС — найпотужніше й географічно наближене угруповання країн. Вступ до ЄС створює для країни додаткові «інтеграційні ефекти»: робота на великі ринки збуту та можливості використання ефекту масштабу, відсутність митних бар’єрів на шляху національних товарів, додаткові можливості залучення іноземних інвестицій тощо. Західні експерти поділяють країни, які намагаються інтегруватися у ЄС, на три групи: 1) ті, які хочуть і здатні; 2) ті, які хочуть, але не здатні; 3) ті, які хочуть певною мірою.

Україна підпадає під ознаки першої і другої груп. Звичайно, вона ще не готова вступити до цієї організації і головним чином через недостатню ринкову розвиненість соціально-економічних відносин, суттєве відставання від країн союзу за показниками людського розвитку. Тому перед нею довгий шлях наближення до економічних євростандартів. Але важливо те, що інтеграцію України у ЄС (у 2000 році) визнано стратегічною метою урядової політики. Проміжним етапом на цьому шляху є співпраця з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ)[1, c. 96].

Висновки

Підбиваючи деякі підсумки, можна констатувати, що економічна інтеграція з позицій національних інтересів і багатовекторності являє собою процес економічної взаємодії країн, що приводить до зближення господарських механізмів, які набувають форми міждержавних. Передумовами ефективної економічної інтеграції є порівнянність рівнів ринкового розвитку країн, що беруть участь, їх географічна близькість, спільність проблем, що стоять перед ними, прагнення прискорити ринкові реформи. Інтеграційні угруповання створюються з метою використання переваг об’єднаного ринку, створення сприятливих зовнішніх умов для національного розвитку, зміцнення міжнародних переговорних позицій країн з економічних питань, питань обміну досвідом ринкових реформ і підтримки національної промисловості й сільського господарства.

Для України, як географічного центра Європи, через територію якої традиційно проходили трансконтинентальні торгові шляхи, зближення з ЄС вважається приоритетним напрямом її стратегії поступового входження до західної (західноєвропейської) цивілізації.

Суттєвою компонентою залишається розвиток відносин з Росією, з якою її пов’язує спільні цивілізаційні парадигми.

Метою розвитку відносин з кримськотатарським населенням  як перехідною зоною до ісламської цивілізації  має стати розробка моделі діалогу з цією цивілізацією.

Таким чином, приходимо до висновку, що цивілізації не були і не будуть єдиними, незважаючи на домінуючий вплив процесів глобалізації. Гострота проблем, які постають перед людством, в тому числі і проблема взаємодії цивілізацій, підкреслює необхідність їх раціонального рішення, сполучення різних систем та цивілізацій. Шлях до стійкої прогресивної еволюції, вирішення міжцивілізаційних конфліктів передбачає організацію глобального діалогу цивілізацій у вигляді ноосферної концепції єдиної системно-цивілізаційної безпеки, по вертикалі – військової, економічної, інформаційної тощо, по горизонталі – інтегруючу безпеку всіх цивілізацій. Це дозволить  виявити  елементи спільності окремих локальних цивілізацій, спільно використовувати  переваги окремих компонентів локальних цивілізацій, з’ясувати витоки та попередити конфлікти між ними, налагодити діалог  цивілізацій.

Україна, збагачена досвідом співіснування різних народів та конфесій, має зайняти в цьому процесі гідне місце.

Список використаної літератури

  1. Борисенко З. Міжнародна конкурентна політика в умовах глобалізації світової економіки //Економіка України. — 2005. — № 1. — C. 86-92
  2. Будкін В. С. Сучасні тенденції регіональних змін в міжнародній торгівлі //Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 1. — C. 104-110.
  3. Грицяк І. А. Європейське управління: теоретико-методологічні засади : монографія / І. А. Гри-цяк. — К. : К.І.С., 2006. — 398 с.
  4. Дерев’янкін Д. Дослідження становлення і розвитку міжнародних економічних відносин //Економіка України. — 2008. — № 4 . — C. 93-95
  5. Дідківська Л. Формування та розвиток міжнародної системи регулювання конкуренції //Економіст. — 2005. — № 9. — С.40-43.
  6. Король В. Міжнародно-правові аспекти двосторонніх торговельно-економічних відносин стратегічних партнерів України — Європейського Союзу та Китаю //Право України. — 2007. — № 10. — С.137-141
  7. Мортіков В. Екстерналії в міжнародних економічних відносинах //Економіка України. — 2005. — № 8. — C. 50-57
  8. Печуляк В. Міжнародні економічні організації в механізмі регулювання міжнародного економічного співробітництва //Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 8. — C. 137-140
  9. Прокопчук А.В. Міжнародні торговельно-економічні конфлікти: сутність, природа і класифікація //Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 4. — C. 35- 47.
  10. Розпутенко І. В. Геоекономічний зріз багатовекторності державної політики України / І. В. Розпутенко // Наук.-інформ. вісн. з держ. упр. — 2010. — № 1. — С. 6-11.
  11. Розпутенко І. В. Державна політика України в контексті геоекономічних змін / І. В. Розпутенко // Наук.-інформ. вісн. з держ. упр. — 2009. — № 2. — С. 25-29.
  12. Розпутенко І. В. Зона вільної торгівлі / І. В. Розпутенко // Енциклопедичний словник з державного управління / уклад. : Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко та ін. ; за ред. Ю. В. Ков-басюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. — К. : НАДУ, 2010. — С. 263.
  13. Розпутенко І. В. Лібералізація економіки / І. В. Розпутенко // Енциклопедичний словник з державного управління / уклад. : Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко та ін. ; за ред. Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. — К. : НАДУ, 2010. — С. 368-369.
  14. Розпутенко І. В. Співдружність незалежних держав (СНД) / І. В. Розпутенко // Енциклопедичний словник з державного управління / уклад. : Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко та ін. ; за ред. Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. — К. : НАДУ, 2010. — С. 667-668.
  15. Саблук П. Процеси міжнародного руху капіталів та участь у них України //Економіка України. — 2008. — № 8. — C. 56-68
  16. Тези доповідей бізнес-форуму «Проблеми та перспективи розвитку інноваційної діяльності в Україні» //Наука та інновації. — 2008. — № 3. — C. 55-74
  17. Ткачук Т. Становлення та сучасний стан міжнародних фінансових організацій, їх роль у регулюванні світових економічних процесів //Вісник Національного Банку України. — 2006. — № 4. — C. 56-61.
  18. Участь України в регіональних торговельних союзах: вигоди і виклики //Національна безпека і оборона. — 2007. — № 7. — C. 2-53.
  19. Шатковська А.О. Членство України в міжнародних фінансових організаціях: основні форми співробітництва //Економіка АПК. — 2006. — № 1. — С.134-140.