Вступ

1. Соціальні етапи формування злочинної поведінки

2. Типи антисуспільної спрямованості особистості

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Правосуб'єктність як здатність осудної людини нести кримінальну відповідальність (тобто стати злочинцем) у побутовому розумінні, як правило, не сприймається. Тим часом формалізація суб'єкта злочину за строго визначеними ознаками (віком, осудністю, іншими) має глибокий сенс. Неосудна людина, яка вчинила суспільне небезпечну дію, підлягає примусовому лікуванню (якщо у цьому є необхідність), осудна — покаранню. Вік визначає саму можливість кримінальної відповідальності, оскільки йдеться про здатність людини усвідомлювати соціальну значимість своїх вчинків, а відповідно — їх суспільну небезпеку та забороненість законом.

Здатність людини до вибірковості поведінки не є її біологічною сутністю, вона є сферою свідомості індивідуальності, її моральних та правових засад. Ця здатність (як і кожна інша) може варіювати у досить широких межах. В одних випадках звуження її зумовлене нерозвиненістю (несформованістю) соціальних якостей особистості, в інших — їх деформацією та формуванням антисуспільної спрямованості, причому в граничних проявах вона набуває форми готовності діяти злочинно, що притаманне рецидивістам. Особистість злочинця не виникає сама по собі. Вона формується середовищем у широкому розумінні цього слова, тобто комплексом мікро- та макровпливів, що потрапляють на певну біологічну основу, але остання не визначає ні змісту особистості, ні її поведінки.

Загальновизнаним є твердження, що зовнішній вплив видозмінюється за рахунок внутрішніх умов. Звідси інколи роблять висновок, що сама особистість не може бути причиною злочину. Але такий висновок не беззаперечний. Річ не в тім, що відповідальність за злочин в такому випадку ніби переадресується суспільству, а зі злочинця — знімається. Принцип особистої відповідальності за провину лишається, але людина може бути винуватою лише при певному рівні розвитку свідомості та волі.

Тема: «Етапи формування злочинної поведінки».

1. Соціальні етапи формування злочинної поведінки

Злочин, як правило, не вчинюється спонтанно, стихійно, він практично завжди підготований досить тривалим процесом формування особистості, що зумовлює процес прийняття рішення та вибір засобів його здійснення. Йому передує ряд етапів психічної діяльності суб'єкта, що поступово формують антисуспільну спрямованість вчинку. Оскільки цей результат є своєрідною формою взаємодії з середовищем, то й етапи формування антисуспільної поведінки слід розглядати на тлі соціальної дійсності. Вони виглядають таким чином:

1) формування особистості з антисуспільною спрямованістю;

2) мотивація антисуспільного вчинку;

3) прийняття конкретного рішення про його здійснення;

4) реалізація цього рішення, включаючи сам вчинок та настання його наслідків [5, с. 139].

На кожному з етапів взаємодія особистості з середовищем відбувається по-різному, суб'єкт може бути більш чи менш активним, причому на останньому етапі він стає найбільш активно діючим началом: впливає на соціальну дійсність у негативному напрямі, що викликає відповідні соціальні санкції (засудження, інші міри покарання, моральний осуд тощо). Різні й часові параметри етапів здійснення антисуспільного вчинку: антисуспільна спрямованість формується протягом досить тривалого часу, мотивація і прийняття рішення потребує кількох днів чи годин, реалізація рішення може відбутися протягом секунд або хвилин.

Звичайно, наведена схема досить умовна. Так, етап прийняття рішення може бути зовсім відсутнім (злочин із необережності), тривати протягом лічених секунд (злочин у стані афекту) чи формуватися роками. Перша ланка — формування особистості з антисуспільною спрямованістю — також має різний термін.

Не викликає сумніву теза, що особистість, реалізуючи той чи інший вид діяльності, в цій діяльності формується і розвивається. У злочині особистість виступає як складна біосоціальна система. Наприклад, встановлено, що така наслідувана подструктура особистості, як тип нервової системи (темперамент), значною мірою визначає протиправні установки: кишеньковим злодіям притаманні висока чутливість, прискорена обробка інформації й прийняття рішення, що визначає успішність їх злочинної діяльності. З іншого боку, неадекватна завищена самооцінка як соціальна якість хулігана зумовлює відповідну спрямованість його дій.

Таким чином, усі структурні компоненти особистості так чи інакше впливають на процес формування злочинної поведінки. Конкретизації цього впливу присвячене наступне питання.

Вступаючи у взаємодію з матеріальним і соціальним середовищем, під його впливом людина засвоює норми поведінки, моральні та правові поняття, соціальні та культурні цінності; відбувається постійна динаміка потреб, інтересів, прагнень. На процес формування особистості визначальним чином впливає спосіб життя відповідних соціальних прошарків, соціальних груп, суспільства у цілому.

Поняття «спосіб життя» складається з:

1) матеріального середовища;

2) системи суспільних стосунків і зв'язків;

3) соціально-психологічної атмосфери, що сприяє виникненню та закріпленню позитивних чи негативних рис особистості та відповідних форм поведінки [5, с. 141].

Дефектність навіть одного з чинників способу життя створює передумови формування антисуспільної спрямованості (наприклад, матеріальні труднощі в поєднанні зі сприятливими психологічними відносинами; відсутність соціально-психологічної спільності при повному матеріальному достатку; негативний вплив економічних, соціально-політичних та інших умов у суспільстві).

Разом з тим, людина — не пасивний об'єкт, що лише сприймає вплив оточення, вона активно взаємодіє з середовищем, формуючи в певних межах умови свого життя, свою особистість. Ця активність виявляється передусім у соціальних ролях особистості.

Соціальна роль — це реальна суспільна функція людини, зумовлена становищем у системі суспільних відносин, приналежністю до соціальної групи, взаєминами з іншими людьми та соціальними інститутами в різних сферах суспільного життя [1,с. 56]. Кожна спільність (сім'я, група, суспільство) встановлює для ролі певний норматив поведінки, якої чекають від суб'єкта. Збіг нормативу поведінки, санкціонованого суспільством, і реальної поведінки характерний для законослухняних особистостей. Небажання чи нездатність дотримуватись нормативів призводить до морального конфлікту чи правопорушення, причому причина цього може критися як в особливостях особистості, так і в самому суспільстві. Будучи знехтуваною позитивно орієнтованою соціальною групою, особа стає членом неформальної соціальної групи, суспільна спрямованість якої може варіювати у досить широких межах. При розбіжності фактичної соціальної ролі і рівня домагань виникає внутріособистісний конфлікт, що переноситься на соціальне оточення і переростає в антисуспільну поведінку. Це ще раз підтверджує безпідставність тез про біологічну, наслідувану схильність до вчинення злочинів з посиланням на високу частоту антисуспільних проявів у дітей, батьки яких були злочинцями; річ тут у своєрідній негативній «соціальній спадковості» — звичок, традицій, усього способу життя завдяки наслідуванню, навіюванню, переконанню та іншим механізмам впливу.

2. Типи антисуспільної спрямованості особистості

Можна виділити такі типи антисуспільної спрямованості особистості:

а) асоціальний — коли поведінка не збігається з інтересами суспільства, але не має чітко вираженого негативного ставлення до нього і не завдає суттєвої шкоди;

б) антисоціальний — поведінка суперечить інтересам суспільства і шкідлива для нього, але не є небезпечною для основних умов суспільного буття;

в) суспільне небезпечний — свідомо спрямований проти основних засад суспільства, коли поведінка становить значну, серйозну небезпеку [5, с. 144].

У свою чергу, суспільне небезпечна спрямованість особистості залежить від певних чинників і має, на наш погляд, такі різновиди:

— некримінальна (при антисуспільній, але не злочинній поведінці і відсутності ймовірності криміналізації в майбутньому);

— передкримінальна (при такій же поведінці і високій імовірності того, що в майбутньому особа криміналізується і стане злочинцем);

— кримінальна (після вчинення злочину і ймовірності його повторення в майбутньому) [5, с. 145].

Така градація необхідна, бо сама категорія суспільної небезпеки стосується як умисних злочинів, так і вчинених з необережності, ступінь і рівень суспільної небезпеки їх можуть бути різними, а особи, що вчинили злочин під впливом стереотипів групової поведінки або внаслідок несприятливої життєвої ситуації і т. ін., почасти не є носіями суспільної небезпеки і антисуспільної спрямованості. Проте безвідповідальність працівників атомної електростанції призводить до національної катастрофи, а самовпевненість капітана корабля — до загибелі багатьох людей. Ступінь суспільної небезпечності тут надзвичайно висока, і очевидно, що антисуспільна спрямованість може полягати й виявлятись у безвідповідальному ставленні до своїх обов'язків, у виконанні службових функцій, пов'язаних з підвищеним ризиком, із застосуванням джерел підвищеної небезпеки тощо.

Межі між зазначеними видами антисуспільної спрямованості досить умовні. Правопорушення та злочин не можуть не бути аморальними, а повторність адміністративних проступків у кримінальному праві почасти розглядається як злочин (адміністративна преюдиція); розмежування адміністративних та кримінально-правових деліктів проводиться у ряді випадків згідно з наслідками, що фактично настали.

Загальновідомо, що основою поведінки людини є, насамперед, її потреби, що визначають механізм формування і тип відповідних мотивів. Значна частка потреб має біологічну природу (наприклад, у харчуванні, продовженні роду, самозбереженні та ін.), але методи і засоби їх задоволення у людини соціалізовані, опосередковані соціальною орієнтацією. Більшість потреб — суто людські: у спілкуванні, самоствердженні, визнанні й повазі та ін., а їх задоволення можливе тільки в соціальному середовищі.

Важливо відзначити, що власне антисуспільних, злочинних потреб не існує. Це ті ж загальнолюдські потреби, але деформовані за своєю спрямованістю та інтенсивністю. Так, проведені дослідження свідчать, що у осіб, які вчинили тяжкі насильницькі злочини, потреби деформувались таким чином:

— потреба у спілкуванні — в потребу насильства над оточуючими;

— потреба у самоствердженні — у прагнення владувати, застосовувати силу, принижувати іншу людину;

— потреба у визнанні — в егоцентризм;

— потреба у повазі — в демонстрацію своєї переваги будь-яким чином [5, с. 148].

Це свідчить про наявність у носіїв зазначених потреб таких особливостей особистості, як брутальність, примітивізм, невихованість, жорстокість тощо. Поза ситуацією вчинення злочину вони можуть сприйматися досить звичайно, буденно, хоча й не вважаються привабливими. Більше того, їх констатація зовсім не означає, що конкретний злочин було вчинено виключно для їх задоволення або ж що вони характерні для кожного злочинця. Але беззаперечно, що у середовищі, де така потреба сформувалась, культивувалося зневажливе чи вороже ставлення до інших людей, до суспільства в цілому.

Отже, вибір того чи іншого варіанту злочинної поведінки залежить переважно від специфіки взаємовідносин із оточуючими та самого соціального середовища. Не існує вродженої агресивності, навіть якщо злочинець учинив маломотивовану чи зовсім немотивовану, на перший погляд, агресивну дію. Це підтверджується численними експериментальними дослідженнями. Одне з них проведено американськими вченими у Стенфордській тюрмі і мало на меті визначити, як поводитимуться люди, раніше законослухняні, коли вони переберуть на себе роль злочинця чи працівника тюрми (наглядача, вихователя). Кандидати відбиралися із числа добровольців серед студентів юридичних навчальних закладів. Усі вони були фізично та психічно здорові, а їхня участь в експерименті — повністю анонімна і для справжніх в'язнів, і для тюремної адміністрації.

Результати експерименту вражаючі. «В'язні» швидко стали звичайними учасниками специфічного тюремного мікросередовища. Вони відразу ж сприйняли правила й установки ув'язнених, їх стиль спілкування один із одним та ставлення до адміністрації. Новий спосіб життя настільки вплинув на студентів, що вже на шостий день у їхній поведінці з'явились антисоціальні елементи. Інші, хто не витримав психологічного навантаження, відреагували появою психічних відхилень і були виведені з експерименту [3, с. 112].

«Наглядачі» також швидко призвичаїлись: вони почали з презирством ставитися до в'язнів, застосовувати лайку та рукоприкладство і, нарешті, жорстокість та знущання. У раніше спокійних, миролюбних людей розвинулися риси агресивності, приниження та пригноблення ув'язнених увійшло до сфери їх інтересів. Деякі «наглядачі» продемонстрували навіть садистські тенденції, немотивовану лють і т. ін [3, с. 113].

Отже, соціальні умови буття мали у цьому випадку вирішальне значення для появи та ескалації агресивності. До аналогічних висновків дійшов проф. Ю. Антонян: 7б % осіб, що вчинили «немотивовані» насильницькі злочини, з дитинства потерпали від принижень, зневаги, фізичного насильства. Поступово психотравмуючі ситуації призвели до формування певних рис особистості, які й спровокували агресію [3, с. 115].

Дослідження свідчать також, що між характером мотиву і правомірністю вчинку прямого зв'язку і строгої відповідності не існує, хоч у більшості випадків позитивна мотивація породжує правомірну поведінку, а негативна — засуджувану, але не обов'язково злочинну. Між мотивом і вчинком є ще одна ланка — прийняття рішення під контролем свідомості. Вона може деформувати соціальне позитивну мотивацію або блокувати негативну, визначити відповідні цілі і засоби задоволення мотивів, прогнозувати перспективи розвитку подій і можливі результати (наслідки).

Кожен злочин безпосередньо пов'язаний із прийняттям суб'єктом певного рішення: діяти чи утримуватися від дій (бездіяльність) у ситуації, що склалася. Прийняття рішення являє собою усвідомлення проблемної ситуації, своїх власних потреб та інтересів, можливостей їх задоволення, постановку відповідної мети, вибір найбільш прийнятного (привабливого) варіанту поведінки.

Таким чином, вибір того чи іншого варіанту рішення є результатом складної взаємодії зовнішньої ситуації із особливостями особистості, в першу чергу — ціннісними орієнтаціями. Функціональний зміст останніх полягає в усвідомлених потребах, інтересах, поглядах. Як показують результати досліджень, визначення варіантів рішення базується на основних, зовнішньо не пов'язаних з правом, цінностях — ціннісні орієнтації законослухняних громадян відрізняються від орієнтацій злочинців переважанням духовності, загальногуманістичних установок, моральних критеріїв поведінки. У подальшому пророблення варіантів рішення переводиться на рівень конкретної ціннісної орієнтації щодо норми права, оцінки можливої дії з позицій індивідуальної правосвідомості особистості.

Необхідно підкреслити, що не кожний із елементів правосвідомості, відповідальний за прийняття того чи іншого рішення, — ні знання правових норм (злочинці досконало володіють цим знанням), ні ставлення до конкретних правових норм (багато працівників правоохоронниї органів ставляться до певних норм негативно, вважають їх неправильними, неадекватними) не відіграють вирішальної ролі. Найбільш відповідальним особистісним чинником у прийнятті рішення є такий елемент правосвідомості, як ставлення до виконання норми права: орієнтується суб'єкт на дотримання чи порушення цієї норми [3, с. 117].

На процес прийняття рішення значною мірою впливає відображення в свідомості суб'єкта конкретної ситуації передбачуваної дії. Досить часто таке відображення — внаслідок особливостей особистості та перешкод об'єктивного характеру — виявляється неадекватним. Зокрема, основою злочинів, що вчинюються внаслідок нехтування правилами безпеки, стає або недостатнє розуміння фізичних властивостей ситуації, що загрожує настанням шкідливих наслідків, або ж зневажання пересторогою, пов`язане з неадекватним розумінням можливих соціальних та правових наслідків.

Почасти помилкова оцінка ситуації і формування прогнозу наступної дії визначаються легковажним, безвідповідальним ставленням злочинця до оцінки його діяння суспільством і державою. Проведені кримінологічні дослідження свідчать, що 38 % убивць та 47 % грабіжників прогнозували загрозу покарання як абстрактну, малозначну чи нездійсненну. На помилковість прийняття рішення може вплинути скороминучість ситуації у поєднанні з поквапливістю дій злочинця. Так, рішення про вчинення умисного вбивства в 59,5 % випадків приймались безпосередньо перед злочином, а термін підготовки не перевищував кількох хвилин [3, с. 118].

На помилковість прогнозу і прийняття відповідного рішення впливає такий індивідуально-психологічний чинник, як перенос (заміщення). Його дія полягає в тому, що недосягнута раніше мета заміщається новою, яка дає лише видиме чи часткове задоволення існуючої потреби. Характерним прикладом заміщення можна вважати хуліганство, за якого конфлікт у сім'ї чи найближчому оточенні переноситься в іншу ситуацію (побиття перехожого на вулиці, нецензурна лайка на адресу незнайомої людини тощо). Такі злочини значною мірою «випадкові»: суб'єкту важливо забезпечити собі певну «розрядку», задовольнити почуття враженого самолюбства. У 60 % випадків хуліган раніше ніколи не бачив потерпілого, 56 % з них характеризувалися як хворобливо самолюбиві люди, 69 % — підвищено образливі. Майже всі звинувачувані були в момент вчинення злочину нетверезими, а їхня поведінка — нестриманою, цинічною, розбещеною, зухвалою тощо [3, с. 119].

У мотиваційну структуру злочинної поведінки включається усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого чи можливість такого усвідомлення. Саме цим злочинець відрізняється від незлочинця, тобто невинного заподіяння шкоди, що виключає відповідальність (казус, випадок). Усвідомлюючи зміст діяння (дії чи бездіяльності), суб'єкт, незважаючи на це, приймає рішення діяти саме так, а не інакше. Його здатність до вибірковості поведінки реалізується у злочині, і саме тут виявляється воля індивіда. Вона оформляється через цілеполягання і мотивацію в конкретну дію, що призводить до визначеного у кримінальному законі результату (протиправності вчиненого).

Висновки

Злочин, як правило, не вчинюється спонтанно, стихійно, він практично завжди підготований досить тривалим процесом формування особистості, що зумовлює процес прийняття рішення та вибір засобів його здійснення. Йому передує ряд етапів психічної діяльності суб'єкта, що поступово формують антисуспільну спрямованість вчинку. Вони виглядають таким чином:

1) формування особистості з антисуспільною спрямованістю;

2) мотивація антисуспільного вчинку;

3) прийняття конкретного рішення про його здійснення;

4) реалізація цього рішення, включаючи сам вчинок та настання його наслідків.

Дослідження свідчать також, що між характером мотиву і правомірністю вчинку прямого зв'язку і строгої відповідності не існує, хоч у більшості випадків позитивна мотивація породжує правомірну поведінку, а негативна — засуджувану, але не обов'язково злочинну. Між мотивом і вчинком є ще одна ланка — прийняття рішення під контролем свідомості. Вона може деформувати соціальне позитивну мотивацію або блокувати негативну, визначити відповідні цілі і засоби задоволення мотивів, прогнозувати перспективи розвитку подій і можливі результати (наслідки).

Кожен злочин безпосередньо пов'язаний із прийняттям суб'єктом певного рішення: діяти чи утримуватися від дій (бездіяльність) у ситуації, що склалася. Прийняття рішення являє собою усвідомлення проблемної ситуації, своїх власних потреб та інтересів, можливостей їх задоволення, постановку відповідної мети, вибір найбільш прийнятного (привабливого) варіанту поведінки.

У найбільш загальному вигляді злочин можна розглядати як складний акт вольової поведінки людини, що являє собою суспільну небезпеку і трактується кримінальним законом як злочинний. Але такий підхід трохи спрощений, бо йдеться лише про злочин, що складається з однієї дії і одного наслідку. Злочин же може складатися з однієї дії і кількох наслідків, із двох дій з одним наслідком, з низки дій, об'єднаних єдиним наміром, бути тривалим у часі і т. ін. Якоюсь мірою це суперечить психологічному змісту вчинку як одиничного прояву свідомості і волі особи. Кримінальний закон має інакші відправні положення і не вкладається в звичайні уявлення про людську поведінку через складність конструкції окремих складів злочину, але психологічна сутність її така сама.

Список використаних джерел

1. Васильев В. Л. Юридическая психология. — С.-Пб., 1997. –214 с.

2. Жалинский А. Э. Основы профессиональной деятельности юриста. — Смоленск, 1995. – 185 с.

3. Коновалова В. Е. Правовая психология. — Харьков, 1997. – 398 с.

4. Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоретические проблемы. — К., 1990. – 264 с.

5. Юридична психологія: Підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. і факт / В. Г. Андросюк, Л. І. Казміренко, Я. Ю. Кондратьев та ін.; За заг. ред. Я. Ю, Кондратьева. — К: Видавничий Дім «Ін Юре», 1999. – 388 с.