Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Цивільна оборона та надзвичайні ситуації

Зміст

Вступ

1. Надзвичайні ситуації соціально-політичного характеру

2. Концепція захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного походження

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Цивілізаційний розвиток суспільства від початку нового тисячоліття і до сьогодення дає підстави по-новому осмислити зміст усталених понять загальносвітового масштабу. Універсальність категорії безпеки, що була прийнятною протягом ХХ ст., вимагає істотних змін з огляду на системні дослідження останньої, гуманізацію суспільних відносин, появу нових видів загроз. Серед можливих джерел виникнення небезпеки для суспільства досить актуальним були і залишаються надзвичайні ситуації (НС). Причини та наслідки їх виникнення є серйозною загрозою для існування сучасної біосфери та власне глобальної світової безпеки.

З метою забезпечення парадигми сталого розвитку людство обрало напрям діяльності, що дозволив би мінімалізувати можливість виникнення аварій та катастроф, а також зменшити масштаби їх наслідків. Ефективне функціонування систем захисту від небезпек природного та антропогенного походження в умовах сучасного соціально-економічного розвитку вимагає також удосконалення методик оцінки і прогнозування наслідків останніх.

Вплив надзвичайних ситуацій розрізняється залежно від суті явища, його тривалості і площі дії, а за величиною втрат – від передбачуваності і типу системи (наприклад, область з негустою мережею населених пунктів чи велике місто із щільною забудовою мають різні ступені вразливості від НС). Соціально-економічними наслідками виникнення НС є: чисельність загиблих і постраждалих; матеріально-технічні збитки населення, промислових і сільськогосподарських підприємств, населених пунктів, елементів виробничої та соціальної інфраструктури. Виявлено, що протягом аналізованого періоду зменшення кількості НС не завжди приводило до скорочення кількості загиблих і постраждалих.

1. Надзвичайні ситуації соціально-політичного характеру

Надзвичайні ситуації соціально-політичного характеру — це ситуації, пов'язані з протиправними діями терористичного та антиконституційного спрямування: здійснення або реальна загроза терористичного акту (збройний напад, захоплення і затримання важливих об'єктів, ядерних установок і матеріалів, систем зв'язку та телекомунікацій, напад чи замах на екіпаж повітряного чи морського судна), викрадення (спроба викрадення) чи знищення суден, встановлення вибухових пристроїв у громадських місцях, викрадення або захоплення зброї, виявлення застарілих боєприпасів тощо.

Соціально-політичні небезпеки досить часто виникають при соціально-політичних конфліктах. Джерелами конфлікту є: соціальна нерівність, яка існує в суспільстві, та система поділу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта.

Конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників.

Існує дві форми перебігу конфліктів:

— відкрита – відверте протистояння, зіткнення, боротьба;

— закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точиться невидима боротьба.

а) Війни

Війна – це збройна боротьба між державами (їх коаліціями) або соціальними, етнічними та іншими спільнотами; у переносному розумінні слова – крайня ступінь політичної боротьби, ворожих відносин між певними політичними силами.

Найбільша кількість жертв через політичні причини є наслідком війни. Так, за час другої світової війни в СРСР (1941-1945) загинуло близько 55 млн. осіб, було повністю знищено 1710 міст та 70 тисяч селищ. Під час в’єтнамської війни в 1960-ті роки було вбито близько 7 млн. місцевих мешканців і 57 тисяч американців. Окрім загибелі людей і великих руйнувань, військові дії завдають величезних збитків навколишньому середовищу.

У ХХ ст. військові дії проводились доволі активно. За приблизними даними, з часу закінчення Другої світової війни в локальних військових конфліктах загинуло 22-25 мільйонів осіб. Наведемо приклади локальних військових конфліктів середини та кінця ХХ ст. Це війна у В’єтнамі, воєнні дії в Афганістані, вторгнення Іраку в Кувейт, війна в Руанді, військовий конфлікт в Югославії, війна в Чечні та низка інших “малих” війн. Кожна з них принесла людські втрати, біль та страждання тисячам і тисячам сімей, окрім того супроводжувалась глибоким руйнуванням біосферних структур[4, c. 84-85].

б) Тероризм

Тероризм (від лат. terror – страх, залякування) – це форма політичного екстремізму, застосування на йжорстокіших методів насилля, включаючи фізичне знищення людей, для досягнення певних цілей.

Тероризм здійснюється окремими особами, групами, що виражають інтереси певних політичних рухів або представляють країну, де тероризм піднесений до рангу державної політики. Тероризм – антигуманний спосіб вирішення політичних проблем в умовах протиборства, зіткнення інтересів різних політичних сил. Він може застосовуватись і як засіб задоволення амбіцій окремими політичними діячами, і як знаряддя досягнення своїх цілей мафіозними структурами, кримінальним світом.

Існує три основних види тероризму: політичний, релігійний та кримінальний.

Найбільш поширеним у світі терористичними актами є:

— напади на державні або промислові об’єкти, які призводять до матеріальних збитків, а також є ефективним засобом залякування та демонстрації сили;

— захоплення державних установ або посольств (супроводжується захоплення заручників, що викликає серйозний громадський резонанс);

— захоплення літаків або інших транспортних засобів (політична мотивація – звільнення з тюрми товаришів по партії; кримінальна мотивація – вимога викупу);

— насильницькі дії проти особистості жертви (для залякування або в пропагандистських цілях);

— викрадення (з метою політичного шантажу для досягнення політичних поступок або звільнення в’язнів; форма самофінансування);

— політичні вбивства (це один з найбільш радикальних засобів ведення терористичної боротьби; вбивства, в розумінні терористів, повинні звільнити народ від тиранів);

— вибухи або масові вбивства (розраховані на психологічний ефект, страх та невпевненість людей)[6, c. 91-92].

Серед багатьох важливих завдань, які постають перед будь-якою державою в процесі державотворення, особливе місце займає завдання досягти національної злагоди, політичної й соціальної стабільності, гарантувати права людини, національних меншин і націй. Це особливо важливо для поліетнічних держав. До таких держав належить і Україна, на території якої проживають представники понад 100 народів. І хоч загалом можна сказати, що Україна витримує іспит на демократичність у галузі міжнаціональної політики, на тлі загострення різного типу конфліктів у деяких регіонах колишнього Радянського Союзу в Україні вдається зберегти національну злагоду і стабільність, але це не означає, що проблем не існує.

Для українського суспільства характерним є стрімке зубожіння маси населення, відсутність довіри до всіх владних структур, специфічні стосунки між гілками влади, протистояння між партіями і їхніми лідерами. Усе це не може не впливати на зростання соціальної напруженості в суспільстві. Конфлікти в сучасному світі мають глобальний характер і є закономірним явищем. А тому виявлення передумов, об´єктивних і суб´єктивних причин і мотивів конфліктів, моделювання їх, пошуки оптимальних способів своєчасного вирішення їх, локалізації, переведення з насильницької форми в ненасильницьку, упередження конфлікту, що назріває, а не слідування за ним — усе це має принципово важливе значення в політиці. Над цією проблемою працюють науковці, розробляючи практичні рекомендації політикам.

Ураховуючи поліетнічність нашої держави, особливе значення варто приділяти міжетнічним відносинам. До найбільш конфліктогенних чинників у цій сфері життєдіяльності українського суспільства можна віднести поліетнічний склад його населення. За даними перепису населення 1989 p., крім українців, чисельність яких на той час становила 37,4 млн (72,7 %), в Україні проживало 14 мли, або більше ніж 27 % іноетнічного населення. Найчисельнішою частиною цієї групи є росіяни, яких налічується 11,4 млн і які розселені дисперсно по всій території України, хоч найбільше їх проживає в Криму та в східних областях. Друге місце за чисельністю зайняли євреї — 486 тис. Вони також розселені по всій території України, але переважно (до 99 %) проживають у містах.

Крім того, в Україні проживають представники ще 8 етнічних груп, чисельність яких становить від 500 до 100 тис. Це — білоруси, кримські татари, болгари, поляки, греки, румуни й молдовани. Більшість із них проживає компактно в окремих регіонах України [2, c. 103-104].

За умов розвитку державотворчих процесів спроби української національної більшості змінити пріоритети і створити умови для розвитку української культури й особливо мови нерідко наражаються на незадоволення, а то й на протидію проімперських сил, які намагаються видати закономірні процеси за "примусову українізацію".

З іншого боку, частина українців усе ще не може подолати почуття своєї національно-культурної меншовартості, проявляє певне небажання змінювати щось у своєму житті. Без сумніву, становище, коли на власній землі, у власній державі українці не можуть вважати себе повноправною більшістю, господарем, спроможне викликати конфлікти, а крім того, значно обмежує можливості гарантувати повноту прав іншим етнічним групам.

Ще одна конфліктогенна проблема, що також потребує свого розв´язання, — це повернення українців, кримських татар та представників деяких інших народів, які проживають за межами України, на свою історичну Батьківщину. Як відомо, лише в колишніх республіках СРСР нині проживає близько 7 мли етнічних українців. Очевидно, що частина з них уже зараз прагне вернутися в Україну, інші — пізніше, але, безперечно, що такі міграційні процеси активізуються найближчим часом. Економічна ситуація в Україні не дає змоги відразу прийняти всіх бажаючих і створити їм відповідні умови для проживання. Невлаштованість, відсутність упевненості в завтрашньому дні може призвести до незадоволення й іммігрантів, і постійних жителів тих регіонів, куди вони прибувають. Тому міграційні процеси треба не лише контролювати, а й регулювати певними органами. Доцільно вивчати, аналізувати й прогнозувати ці процеси та їхні можливі наслідки, щоб запобігти негативним явищам, а може, і встановити певні квоти, тобто визначити, яку кількість людей Україна може прийняти в певний період з урахуванням соціально-економічної ситуації, що склалася. Слід враховувати й те, що останнім часом Україна відчуває на собі процеси глобального світового характеру. Мається на увазі активізація рухливості населення в усьому світі і стрибкоподібне збільшення припливу мігрантів в Україну, яка почала відігравати роль своєрідного "загального дому". Територія України стала однією з ланок міжнародної нелегальної міграції з країн Південної Азії, Китаю, Пакистану, Афганістану та ін., які використовують її як перевалочну базу для в´їзду в європейські країни. Ці процеси турбують світову громадськість, особливо уряди європейських держав, куди прямують мігранти[9, c. 69-70].

З метою вивчати і прогнозувати міграційні процеси при ООН створено Міжнародну організацію з міграції, яка на початку 1994 р. провела досить фундаментальне дослідження різновидів і мотивів можливої міграції з деяких країн, у тому числі з України і Росії. Організація планує дальше вивчення міграційних процесів і вироблення відповідних рекомендацій урядам тих країн, які втягнуті в ці процеси.

Оскільки приплив мігрантів в Україну останнім часом зростає, це створює певні труднощі й веде до загострення соціальної напруженості в суспільстві. За умов погіршення соціально-економічної ситуації в країні, протистояння різних політичних сил не виключена можливість виникнення конфліктного потенціалу в різних сферах суспільного життя. Це стосується і конфлікту суспільства загалом, яке бажає позитивних змін і зміни влади, що неспроможна забезпечити їх.

Найраціональнішим способом розв´язання конфлікту є той, який усуває саме його підґрунтя, тобто задовольняє вимогу здійснення бажаних у суспільстві реформ. Поступ суспільства до реалізації цих реформ певною мірою може загострити ситуацію в країні, поглибити конфлікт, але за своїм характером носитиме позитивну функцію — конструктивну, стабілізувальну.

Для України характерним є зміщення "гарячих" точок конфлікту із західного регіону на схід і південь — у Донбас і Крим. Якщо у Західній Україні значним чинником, який стримує прояв соціального протесту проти різкого зниження рівня життя, є готовність терпіти заради незалежності України, то в Криму і на Донеччині, де саме на незалежність покладалися надії на краще життя, цей чинник не спрацьовує.

Аналіз ситуації в Україні підтверджує, що наша держава попри всі соціально-економічні труднощі основні проблеми намагається вирішувати цивілізованими методами [1, c. 57].

2. Концепція захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного походження

Забезпечення захисту населення і територій у разі загрози та виникнення надзвичайних ситуацій, які згідно з класифікацією поділяються за характером на техногенні, природні, воєнні та соціально-політичні, а за рівнем — на загальнодержавні, регіональні, місцеві та об'єктові, є одним з найважливіших завдань держави.

Актуальність проблеми забезпечення природно-техногенної безпеки населення і територій зумовлена тенденціями зростання втрат людей і шкоди територіям, що спричиняються небезпечними природними явищами, промисловими аваріями і катастрофами. Ризики надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру невпинно зростають.

Традиційна орієнтація системи цивільної оборони на вирішення завдань воєнного часу, її відомчий характер не дозволяли створити сталу організаційну структуру, органи управління, сили і засоби, які сприяли б ефективному здійсненню заходів щодо захисту населення в сучасних умовах, наземного прикриття основних регіонів країни.

Політичні зміни, значна кількість великих катастроф, що сталися останнім часом на території України, серед яких особливе місце займає Чорнобильська, змінили попередню парадигму цивільної оборони на таку, що базується на визнанні пріоритету захисту населення і територій від загроз мирного часу і пошуку нової моделі такого захисту з урахуванням необхідності переходу від галузевого до функціонального принципу реагування на надзвичайні ситуації.

Основним завданням цивільної оборони при виникненні надзвичайних ситуацій є захист населення.

Захист населення — це створення необхідних умов для збереження життя і здоров'я людей у надзвичайних ситуаціях.

Головна мета захисних заходів — уникнути або максимально знизити ураження населення.

До системи захисту населення і територій, що проводяться в масштабах держави у разі загрози та виникнення надзвичайних ситуацій мирного і воєнного часу, належать: інженерний, медичний, біологічний, радіаційний і хімічний захист, інформація та оповіщення, Укриття в захисних спорудах, евакуація, індивідуальні засоби захисту, самодопомога і взаємодопомога в надзвичайних ситуаціях.

З метою запобігання виникненню надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру здійснюються заходи інженерного захисту під час проектування й експлуатації споруд та інших об'єктів господарювання, наслідки діяльності яких можуть шкідливо вплинути на безпеку населення і довкілля [6, c. 176-177].

Заходи інженерного захисту населення і території мають передбачати: під час розроблення генеральних планів забудови населених пунктів і ведення містобудування враховувати можливі прояви небезпечних і катастрофічних явищ і раціональне розміщення об'єктів підвищеної небезпеки з урахуванням можливих наслідків їхньої діяльності у разі виникнення аварії; спорудження будинків, будівель, споруд, інженерних мереж і транспортних комунікацій із заданими рівнями безпеки та надійності; розроблення і здійснення заходів безаварійного функціонування об'єктів підвищеної небезпеки, створення комплексної схеми захисту населення пунктів та об'єктів господарювання від небезпечних природних процесів; розроблення і здійснення регіональних та місцевих планів запобігання надзвичайних ситуацій і ліквідації їх наслідків; організацію будівництва протизсувних, протиповіневих, протиселевих, протилавинних, протиерозійних та інших інженерних споруд спеціального призначення; реалізацію заходів санітарної охорони території.

Для запобігання ураженню людей або зменшення його ступеня, своєчасного надання медичної допомоги постраждалим, забезпечення епідемічного благополуччя в зонах надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру необхідно проводити такі заходи: планування і використання наявних сил і засобів закладів охорони здоров'я незалежно від форм власності й господарювання; розгортання в умовах надзвичайної ситуації необхідної кількості лікувальних закладів; завчасне застосування профілактичних медичних препаратів та санітарно-епідеміологічних заходів, контроль якості харчових продуктів, продовольчої сировини, питної води і джерел водопостачання, стану атмосферного повітря та опадів, стану довкілля, санітарно-гігієнічної та епідеміологічної ситуації; завчасне створення і підготовку медичних формувань, медичного персоналу та загальне медико-санітарне навчання населення, накопичення медичних засобів захисту, медичного та спеціального майна і техніки.

Біологічний захист передбачає своєчасне виявлення біологічного зараження, проведення комплексу адміністративно-господарських, режимно-обмежувальних і спеціальних протиепідемічних та медичних заходів.

Біологічний захист передбачає проведення колективних індивідуальних заходів захисту; запровадження карантину та обсервації; знезаражування осередку уражених людей, тварин, урожаю, своєчасну локалізацію зони біологічного ураження; проведення екстреної та специфічної профілактики; запровадження та додержання протиепідемічного режиму підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності й господарювання та населенням.

Радіаційний та хімічний захист передбачає виявлення та оцінювання радіаційної та хімічної обстановки, організацію та проведення дозиметричного і хімічного контролю, розроблення типових режимів радіаційного захисту, забезпечення засобами індивідуального та колективного захисту, організацію і проведення знезаражування.

Заходи радіаційного і хімічного методу забезпечуються: завчасним накопиченням і підтриманням у готовності засобів індивідуального захисту, приладів дозиметричного і хімічного контролю, якими забезпечуються насамперед особовий склад формувань, які беруть участь в аварійно-рятувальних та інших невідкладних роботах, а також персонал радіаційно і хімічно небезпечних об'єктів і населення, яке проживає в зонах небезпечного зараження та біля них; терміновим впровадженням засобів, способів і методів виявлення та оцінювання масштабів і наслідків аварії на радіаційно та хімічно небезпечних об'єктах; створенням засобів захисту і приладів дозиметричного і хімічного контролю; підготовкою об'єктів побутового обслуговування і транспортних підприємств для проведення санітарної обробки людей та спеціальної обробки одягу, майна і транспорту; завчасним створенням, пристосуванням та використанням засобів колективного захисту населення від радіаційного та хімічного ураження, організацією допомоги населенню в придбанні в особисте використання засобів індивідуального захисту і дозиметрів [5, c. 139-140].

Концепція має визначити загальні мету і завдання у сфері захисту громадян, які перебувають на території України, земельного, водного, повітряного простору в межах держави, об'єктів виробничого і соціального призначення, а також довкілля від надзвичайних ситуацій.

Концепція включає основні принципи побудови, завдання, склад сил і засобів захисту населення і територій, взаємодію основних елементів цього захисту, регулює основні питання функціонування його в умовах виникнення надзвичайних ситуацій.

Висновки

Захист населення і територій є системою загальнодержавних заходів, які реалізуються центральними і місцевими органами виконавчої влади, виконавчими органами рад, органами управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту, підпорядкованими їм силами та засобами підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, добровільними формуваннями, що забезпечують виконання організаційних, інженерно-технічних, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних та інших заходів у сфері запобігання та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.

Рівень національної безпеки не може бути достатнім, якщо в загальнодержавному масштабі не буде вирішено завдання захисту населення, об'єктів економіки, національного надбання від надзвичайних ситуацій техногенного, природного або іншого характеру.

Загрози життєво важливим інтересам громадян, держави, суспільства поділяються на зовнішні та внутрішні і виникають під час надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та воєнних конфліктів.

Список використаної літератури

1. Депутат О. Цивільна оборона: Підручник/ О.П. Депутат, І.В. Коваленко, І.С. Мужик,; Ред. В.С. Франчук; М-во освіти і науки України, Нау.-метод. центр вищої освіти, М-во з надзвичайних ситуацій та захисту населення від наслідків Чорнобильсбкої катастрофи. — 2-е вид., доп.. — Львів: Афіша, 2001. — 332 с.

2. Коваленко Г. Цивільна оборона: Конспект лекцій для студентів денної і заочної форм навчання/ Григорій Коваленко, Едуард Матицин, Федір Мусіяченко,; М-во освіти і науки України, Харківський національний економічний університет. — Х.: Інжек, 2005. — 254 с.

3. Миценко І. Цивільна оборона: Навчальний посібник/ Іван Миценко, Оксана Мезенцева,. — Кіровоград: Кіровоградська районна друкарня, 2003. — 402 с.

4. Стеблюк М. Цивільна оборона: Підручник/ Микола Стеблюк,. — 2-е вид., перероб. і доп.. — К.: Знання-Прес, 2003. — 455 с.

5. Стеблюк М. Цивільна оборона: Підручник/ Микола Стеблюк,. — 3-тє вид., перероб. і доп.. — К.: Знан-ня, 2004. — 490 с.

6. Ткачук А. Цивільна оборона: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних навчальних закладів/ Андрій Ткачук, Сергій Кононеко,; кіровоградський державний пе-дагог. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: Б. в., 2006. — 199 с.

7. Цивільна оборона в установах та закладах освіти: Методичний посібник/ Упр. освіти Тернопільської облдержадміністрації, Тернопільський обл. комунальний ін-т післядипломної пед. освіти; Упор. Роман Лещишин, Михайло Величко,. — Тернопіль: Мандрівець, 2002. — 137 с.

8. Шоботов В. М. Цивільна оборона: Навчальний посібник/ В. М. Шоботов; М-во освіти і науки України, Приазовський держ. техн. ун-т. — 2-ге вид. перероб.. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 436 с.