Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Загальна економіка — Питання та відповіді до екзамену

Політична економія

1. Економічні категорії, закони і принципи. Рівні використання економічних законів. їх класифікація

У загальному вигляді відносини економічної власності, як уже зазначалося, виражають сутність системи виробничих відносин. Водночас сутність економічної власності розкривається в системі економічних законів. Це сутність більш глибокого порядку.

Економічні закони, як і закони природи, мають об’єктивний характер. Проте вони істотно відрізняються від законів природи, бо виникають, розвиваються і функціонують лише в процесі економічної діяльності людей — у виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Крім того, економічні закони, на відміну від законів природи, діють не вічно. Більшість із них має тимчасовий, минущий характер.

Класифікація економічних законів. На початкових етапах розвитку капіталістичного суспільства економічні закони реалізуються через стихійну діяльність людей, через конкурентну боротьбу на вільному ринку, подібно до непізнаних сил природи. На сучасному етапі розвитку капіталізму, коли основним типом капіталістичної власності є колективний (монополістична, державна та ін.), стихійна дія економічних законів доповнюється елементами їх свідомого використання через механізм державного і наднаціонального регулювання економіки, розширення масштабів планомірності в межах гігантських мо­нополістичних об’єднань.

Держава не може скасувати об’єктивні економічні закони, але може створювати передумови для розвитку об’єктивних законів, змінюючи умови. Це досягається, по-перше, вдосконаленням права власності, господарського механізму; по-друге, за допомогою державного регулювання. Отже, економічні закони не залежать від свідомості людей, але залежать від їх свідомої діяльності.

До системи економічних законів належать передусім чотири їх типи:

  1. Загальні економічні закони, тобто закони, властиві всім суспільним способам виробництва (закон відповідності виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил, закон зростання продуктивності праці, закон економії часу тощо). Загальні економічні закони відображають внутрішні, необхідні, сталі й суттєві зв’язки, властиві насамперед технологічному способу виробництва, процесу взаємодії людини з природою, між різними елементами в процесі праці, однаковими для всіх суспільних форм.
  2. Закони, що діють у декількох суспільно-економічних формаціях: закон вартості, закон попиту і пропозиції тощо. Такі закони відображають внутрішні, необхідні, сталі й суттєві зв’язки, властиві декільком технологічним способам виробництва в їх взаємодії з деякими однаковими елементами різних суспільних форм в однотипних суспільно-економічних формаціях. Це особливі економічні закони.
  3. Специфічні економічні закони, тобто закони, що діють лише в межах одного суспільного способу виробництва. Найважливіший серед них — основний економічний закон, який виражає найбільш глибинні зв’язки між продуктивними силами і виробничими відносинами, відносинами економічної власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил.
  4. Закони, що діють лише на одній із стадій (висхідній або низхідній) суспільного способу виробництва (закон породження монополії концентрацією виробництва, який діє на вищій стадії розвитку капіталізму).

Економічна категорія — теоретичне вираження, мислена форма виробничих відносин, економічних явищ і процесів, які реально існують.

Вони теоретично відображають не лише окрему сторону системи виробничих відносин, а й її зв’язок з відповідною стороною системи продуктивних сил. Змістом останніх є відношення людини до природи, їх взаємодія. Речовим змістом економічної категорії є окрема сторона такого відношення до природи. У кожній економічній категорії відображається діалектична взаємодія соціально-економічних зв’язків і відносин між людьми.

2. Функції політичної економії та методи дослідження економічних процесів і явищ

Політекономія виконує насамперед пізнавальну функцію. Вона покликана вивчати і пояснювати процеси і явища економічного життя суспільства на основі наукового доказу.

Будь-яке знання цінне тим, що може служити керівництвом до практичних дій для суспільства. Тому політична економія не повинна обмежуватися простою констатацією фактів. Наука зобов’язана відкривати закони, що управляють економічними процесами, і розробляти шляхи їх використання. Отже, з пізнавальною функцією політичної економії тісно пов’язана її практична функція.

Практична функція політичної економії полягає в тому, щоб допомагати людям зрозуміти наше суспільство: описати, пояснити і спрогнозувати економічний прогрес, наприклад, необхідність переходу до соціально орієнтованої економіки. Віддача від політекономічних досліджень найбільша тоді, коли економічні знання застосовуються в розробці політики, яка спрямована на побудову кращого суспільства. Ця відмінність між теорією науки та її застосуванням на практиці є центральною для сучасної політекономії.

Політична економія виконує також ідеологічну функцію. Багато питань політичної економії мають прямий вихід на ідеологічну сферу, зачіпають ідеологічну боротьбу різних суспільних сил, волю яких виражають відповідні партії. Так, в Україні діють ліві партії (комуністична і соціалістична), праві партії (ліберально-демократична, народний рух України, республіканська тощо), центристські партії (соціал-демократична, народно-демократична і т.д.). Ідеологічна функція нашого навчального посібника полягає в обґрунтуванні для України вибору відповідної моделі змішаної економічної системи, яка повинна замінити соціалістичну систему радянського зразка.

Цілком очевидно, що цю функцію політична економія має виконувати на основі наукового доказу, шляхом розкриття й узагальнення реальної дійсності, вироблення сучасного економічного і політичного мислення. Потрібно довести на системі фактів, що, наприклад, одержавлена соціалістична економіка не може мати майбутнього через певні суттєві недоліки чи вади, характерні для неї.

Ще одна функція політекономії — методологічна. Політична економія виступає як теоретичний фундамент цілого комплексу економічних наук — галузевих (економіка промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту та ін.) і функціональних (економіка праці, фінанси, грошовий обіг і кредит, економічна статистика). Крім того, низка економічних наук перебувають на стику різних галузей знання — економічна географія, теорія управління (менеджменту), історія народного господарства та ін., для яких політична економія теж є теоретичною основою.

3. Економічні потреби, їх сутність та класифікація. Закон зростання потреб. Взаємозв’язок потреб і ресурсів

Економічні потреби — це частина суспільних потреб, задоволення яких пов’язане з функціонуванням суспільного виробництва, включаючи виробничу і невиробничу сферу. Економічні потреби надзвичайно різноманітні. У розвинутих країнах світу вчені налічують близько 11 тис. потреб, серед яких переважна більшість — економічні. Тому існують різні критерії їх класифікації. Задоволення економічних потреб відіграє неоднакову роль у відтворенні здібностей людини. В зв’язку з цим виділяють:

* фізіологічні (матеріальні) потреби, задоволення яких забезпечує відтворення фізичних здібностей людини (продукти харчування, одяг, взуття, житло, товари господарсько-побутового призначення);

*духовні потреби, задоволення яких забезпечує відтворення та розвиток інтелекту людини (одержання освіти, підвищення кваліфікації, культурний відпочинок, предмети і послуги культурного призначення);

*соціальні потреби, задоволення яких пов’язане з функціонуванням соціальної сфери суспільства (охорона здоров’я, сімейно-побутові умови, умови праці, транспорт, зв’язок ).

За способом задоволення виділяють:

— індивідуальні — це потреби в одязі, житлі, їжі та ін.;

— колективні — ті, що спільно задовольняються у трудовому колективі (підвищення кваліфікаційного рівня працівників, будівництво спільних баз і будиночків відпочинку, колективне управління виробництвом та ін);

— суспільні — це потреби у забезпеченні громадського порядку, захисті навколишнього середовища тощо.

За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на:

— абсолютні потреби — визначаються максимально можливим обсягом виробництва матеріальних благ і послуг (за найбільш сприятливих умов), які могли бути спожиті суспільством;

— дійсні потреби — відповідають рівню розвитку економіки певної країни;

— платоспроможні — потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін (тобто вони визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення).

Численні потреби людини за спільністю ознак можна об’єднати у такі групи:

* матеріальні і духовні;

* загальні і конкретні;

* поточні та перспективні;

* задоволені і незадоволені;

* дійсні та абсолютні.

4. Економічна система суспільства: її сутність, структурні елементи та типии

Економічна система — це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних між собою явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, усі її елементи перебувають в органічному взаємозв’язку один з одним і не існують поза її межами. Функціональна подібність до живого організму надає елементам економічної системи органічної цілісності. Цим дана система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, що складаються з об’єктів, кожний з яких більш чи менш автономний і може існувати поза зазначеною цілісністю. Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин.

Економічна система включає такі елементи: 1) провідний тип власності на ресурси; 2) основні групи суб’єктів суспільного виробництва і відносини між ними; 3) економічну форму результатів виробництва; 4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання; 5) загальні економічні закони. У літературі така структура економічної системи розглядається, як правило, через призму взаємозв’язку продуктивних сил, виробничих відносин (соціально-економічних, організаційно-економічних) та надбудовних відносин у тій їх частині, яка “обслуговує” економіку через формування “стереотипів” господарської поведінки людей. У даному разі класифікація економічних систем базується на такому критерії, як домінуючий тип (форма) власності.

Слід зауважити, що підхід до системного аналізу економічних процесів, побудований на характері власності, не дозволяє, на думку багатьох учених, пояснити істотні відмінності в організації господарства в країнах однієї суспільно-економічної формації, оскільки він абстрагується від реальних товарно-грошових відносин.

5. Власність як економічна категорія. Види відносин власності. Право власності

Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим — це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.

Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності до кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи суспільства. Як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу.

Кожна історично визначена соціально-економічна епоха мала власність і свої погляди на неї. У найдавніші часи власність розглядалась як природне право володіння предметами природи чи продуктами праці. Це зрозуміло, бо людина, добуваючи предмети природи для свого існування, автоматично вступала у володіння ними, але тут ще не було економічно оформлених відносин власності. Вони з’являються пізніше, з виникненням економічного відособлення добування (виробництва) засобів існування та їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно-економічні відносини.

Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільного регулювання відносин привласнення. Найбільшого розквіту цей процес досяг у римську епоху і знайшов своє узагальнення в римському праві. У той самий час економічний зміст відносин привласнення лише зрідка емпірично, споглядацьки описувався в державних актах чи наукових трактатах філософів, політиків, поетів, тоді як економічне життя, практика господарювання вимагали конкретних управлінських заходів з боку держави. Тому й не дивно, що власність за тих часів розглядалась як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння, розпорядження і користування.

Економічна думка пізніших епох категорію власності пов’язує вже безпосередньо з економічними відносинами, хоч це не завадило Прудону свого часу оголосити власність “кражею”.

Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних відносин, інші — як основні економічні відносини, а треті — як висхідні чи первинні економічні відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії власності.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів.

Отже, власність — це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей—продуктів праці. Це — ставлення індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці.

6. Сутність, структура і фактори суспільного виробництва. Форми його організації

Суспільне виробництво за своєю структурою складається з таких елементів, або фаз:

а) власне виробництво;

б) розподіл;

в) обмін;

г) споживання.

Фази виробництва тісно між собою пов’язані, хоча кожна з них відносно відособлена, має свої характерні особливості.

Насамперед тісний зв’язок існує між власне виробництвом і споживанням. Споживання являє собою використання створених благ. Воно буває двох видів: виробниче й особисте.

Виробниче споживання — це використання засобів виробництва і робочої сили працівника для виготовлення суспільне необхідного продукту. Отже, даний вид споживання фактично означає виробництво. З ним пов’язане й особисте споживання, в процесі якого відбувається відтворення робочої сили.

Споживання визначає мету виробництва і його структуру. Виробництво створює предмет споживання, породжує нове споживання, визначає його спосіб.

Таким чином, дещо відрізняючись за своїми функціями і роллю, власне виробництво й споживання взаємопов’язані і лише в своїй єдності можуть представляти виробництво. З цього взаємозв’язку слід виокремити особисте споживання як процес задоволення потреб членів суспільства в матеріальних і духовних благах. Воно виступає логічною кінцевою метою будь-якого виробництва. Тому весь процес суспільного виробництва має споживацький характер. Якщо зв’язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає безглуздою або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не заради особистого споживання.

Перед тим як надійти до споживання, продукт передусім має бути розподіленим (пройти стадію розподілу) Розрізняють такі види розподілу:

а) розподіл засобів виробництва;

б) розподіл трудових ресурсів;

в) розподіл предметів споживання.

7. Виробничі ресурси. Крива виробничих можливостей

Крива виробничих можливостей — залежність, що графічно ілюструє можливості одночасного виробництва двох продуктів з урахуванням обмеженості ресурсів, що витрачаються на виробництво цих продуктів.

Крива будується в системі координат, кожна з яких відображає обсяг виробництва одного з продуктів. Вона обмежує область виробничих можливостей, так що будь-яка крапка на кривій показує гранично можливе по ресурсних обмеженнях поєднання обсягів виробництва двох продуктів.

Закон зростання витрат — при заміні виробництва одного товару виробництвом іншого за повної зайнятості ресурсів альтернативні витрати другого виробництва зростають.

Перше правило, яким керується фірма (товаровиробник), — розширювати випуск товарів можна до тих пір, поки додаткова одиниця продукції обходиться дешевше, ніж ціна продажу.

Щодо отримання прибутку це правило означає, що прибуток зростатиме, якщо збільшення обсягів виробництва забезпечує перевищення граничними доходами величини граничних витрат.

8. Товар та його властивості. Еволюція товарного виробництва. Теорії вартості

Товарне виробництво – це така система організаційно-економічних відносин, при котрій корисні продукти створюються для їх продажу на ринку.

Така система має наступні специфічні ознаки, котрі передбачають: що виробляти, як використовувати для цього фактори виробництва і для кого передбачений товар.

По-перше, виробництво товарів засновано на суспільному розподілі праці, котре виникає між окремими господарюючими одиницями. Його розвиток передбачає прогрес виробництва: рост кваліфікації та вмінь робітників, а також розробка нових машин, котрі скорочують працю, дозволяють одній людині виконувати роботу багатьох. Збільшення випуску товару на спеціалізованому підприємстві створює можливість і необхідність обмінювати зайву їх кількість на більшу масу інших корисних речей.

Адам Сміт на простому прикладі так роз’яснив значення розподілу праці для підвищення заможності усіх відокремлених власників. “Кожен працівник може мати значну кількість продуктів своєї праці більш тієї кількості, котра необхідна йому для вдоволення своїх потреб; і тому що всі працівники знаходяться в однаковому становищі, він має можливість обмінювати більшу кількість своїх продуктів на більшу кількість виготовлених ними продуктів…”. Все це дозволяє зробити висновок про те, що товарне господарство дає широкий простір загальному економічному закону розподілу праці. У згоді з цим законом, економіка прогресує внаслідок все більшої якісної диференціації трудової діяльності. Наприкінці виникає декілька форм розподілу праці:

а. Міжнародне (між країнами);

б. Загальне (між значними галузями народного господарства);

в. Особе (розподіл між галузей на підгалузі, види виробництва на окремих підприємствах);

г. Одиничне (у межах підприємства – на підрозділи).

Звичайно, одинична диференціація праці на підприємстві, пов’язана з незавершеним виготовленням якоїсь частини продукту не може створювати товарного обміну. Такий обмін – наслідок інших видів розподілу праці: міжнародного (зовнішня торгівля), а також загального та відокремленого (внутрішня торгівля).

По-друге, товарне господарство є відкритою системою організаційно — економічних відносин. Тут робітники створюють корисні продукти не для особистого використання, а для продажу іншим людям. Увесь потік нових речей виходить, як правило, за межі кожної виробничої одиниці і йде на ринок для задоволення попиту покупців.

9. Гроші: їх суть та функції. Грошовий обіг та його закони

У процесі обміну товар виражає свою вартість у грошах. Отже, гроші виступають засобом вираження його вартості. Але виразити її вони зможуть тільки в тому разі, якщо самі являтимуть собою одиницю вартості, через яку може виразитися вартість товару. Тобто грошова одиниця, для того щоб виражати вартість інших товарів, повинна уособлювати одиницю вартості. У цій ролі гроші є засобом вираження одиниці вартості.

Інакше кажучи, функція міри вартості розпадається на дві підфункції: засобу вираження вартості інших товарів і засобу уособлення одиниці вартості, який використовується як лічильна одиниця при вираженні вартості цього товару.

Проте гроші не просто вимірюють вартість, а представляють її в русі, переході від одного суб’єкта економічної діяльності до іншого, в оплаті товарів і послуг, у податкових платежах тощо, тобто є засобом платежу (засобом покриття певних зобов’язань). Платіжний засіб виступає таким відносно і продавця, і покупця. Але для останнього він є також купівельним засобом (засобом придбання необхідного товару). Функція купівельного та платіжного засобів інтегрується у функцію засобу обігу. Адже через ці функції товари приводяться в реальний рух.

10. Грошова система, її структурні елементи та типи

Грошова система – це встановлена державою форма організації грошового обороту в країні.

Грошова система складається історично, її зміст і структурні елементи відображають досягнутий соціально-економічний рівень розвитку країни. Вона є складовим елементом господарського механізму і регулюється законами, встановленими державою.

Паперова грошова одиниця уособлює представнику вартість загальної маси товарів і послуг, що знаходять в обігу.

Тип грошової системи визначається змістом її елементів та їх взаємодію, які обумовлюють тенденції розвитку та закономірності функціонування грошової системи.

У грошовій системі ринкового зразка регулювання грошового обороту проводиться через використання економічних методів впливу на обсяг, динаміку і структуру грошової маси.

Неринкова грошова система характеризується наявністю обмежень функціонування грошей (талони, картки). Регулювання грошового обороту здійснюється адміністративними методами (розмежування сфер готівкового і безготівкового грошового обороту, заборона певних грошових операцій, проведення контролю за грошовими операціями суб’єктами економічних відносин, лімітування кредитів та інше).

У відкритій грошовій системі відсутні обмеження на проведення валютних операцій юридичними та фізичними особами. Національна економіка органічно включена у світову.

Грошова система закритого типу передбачає використання валютних обмежень. Національна грошова система ізольована від світової.

Для саморегульованої грошової системи характерна дія механізму стихійного регулювання грошового обороту. Само регульованими були системи металевого обігу. Якщо через зміну виробництва і реалізації товарів потреба в грошових знаках скорочувалася, то відповідна кількість грошей вилучалася з обігу, перетворюючись у скарб. У разі розширення виробництва і товарного обігу грошові знаки, що становили грошовий скарб, надходили в обіг.

У регульованій грошовій системі порядок регулювання грошового обороту є окремим елементом грошової системи.

11. Ринкова економіка: риси, принципи та етапи формування. Недоліки ринкової економіки

Ринкова економічна система функціонує на принципах саморегуляції. Чинники виробництва знаходяться в приватній власності, яка покликана забезпечити особисту незалежність і можливість розвитку економічної діяльності кожній людині.

Ініціатива зосереджена в руках приватного сектора, дії якого координує ринок. Поведінка продавців і покупців здійснюється через механізм цін, який підтримує рівновагу між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією.

Добробут кожної людини в ринковій системі визначається тим, наскільки успішно він може продати на ринку товар, яким володіє: свою робочу силу, навики, власні вироби, земельну ділянку, уміння проводити комерційні операції. Той, хто запропонує покупцям кращий товар і на вигідніших умовах, відкриває собі дорогу до зростання власного добробуту.

Ринковою економікою управляють, по влучному виразу великого економіста Адама Сміта, «невидима рука» ринку, що складаються на нім попит, пропозиція, ціни, конкуренція.

Основним регулюючим інструментом в такій системі є закон вартості. Поведінка кожного її учасника мотивується його особистими, егоїстичними інтересами. Кожен суб’єкт економічних відносин прагнути максимізувати свій дохід на основі індивідуального ухвалення рішень. У такій системі існує багато покупців, що самостійно діють, і продавців кожного продукту і ресурсу. Економічна влада тут широко розсіяна, тут мала або зовсім відсутня необхідність в правильному втручанні в економічний процес і в урядовому контролі. Роль уряду обмежується захистом приватної власності і встановленням належної правової структури, що полегшує функціонування вільних ринків.

 

12. Інфраструктура ринку: основні риси та елементи. Види бірж

Однією з важливих умов функціонування ринку є наявність добре розвинутої ринкової інфраструктури. Від того, наскільки добре вона розвинута залежить у кінцевому підсумку і ефективність функціонування ринкової економіки. У свою чергу за рівнем розвитку ринкової інфраструктури можна судити і про ступінь розвитку ринку, ринкових відносин у тій чи іншій країні. Тому необхідною умовою дієвості ринкових відносин є створення відповідної інфраструктури ринку.

Інфраструктура — сукупність галузей і підприємств, зайнятих обслуговуванням суспільного виробництва. Розрізняють виробничу, соціальну і ринкову (сфери обігу) інфраструктуру.

Інфраструктура ринку — це система підприємств і організацій, які забезпечують рух товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили.

Ринкова інфраструктура через свої елементи виконує такі основні функції: здійснює правове та економічне консультування підприємців і захист їх інтересів у державних і приватних структурах; забезпечує фінансову підтримку, кредитування, включаючи лізинг, аудит, страхування нових господарських формувань тощо; сприяє матеріально-технічному забезпеченню і реалізації продукції підприємств; регулює рух робочої сили; створює необхідні умови для ділових контактів підприємців; здійснює маркетингове, інформаційне та рекламне обслуговування і т. ін., що в кінцевому результаті забезпечує більш швидкий рух товарів і послуг від виробника до споживача.

Основні елементи ринкової інфраструктури. Елементи ринкової інфраструктури, через які реалізуються її функції, можна згрупувати у три блоки: організаційно-технічна інфраструктура, куди входять товарні біржі та аукціони, торговельні дома і торгові палати, холдингові і брокерські компанії, інформаційні центри та ярмарки, пункти прокату і лізингу, державні інспекції, різного роду асоціації підприємців і споживачів, транспортні комунікації та засоби оперативного зв’язку; фінансово-кредитна інфраструктура ринку, куди входять банки, фондові і валютні біржі, страхові та інвестиційні компанії, фонди профспілок та інших громадських організацій, тобто всі ті, хто може і займається мобілізацією тимчасово вільних ресурсів, перетворює їх у кредити, а потім і в капіталовкладення; організаційно-дослідна інфраструктура ринку включає наукові інститути, що вивчають ринкові проблеми, інформаційно-консультативні фірми, аудиторські організації, спеціальні навчальні заклади. Інститути та організації, що входять у цю інфраструктуру, вивчають динаміку ринкової ситуації, розробляють стратегію і тактику поведінки підприємців на ринку, розробляють прогнози для уряду і підприємців, моделюють наслідки тих чи інших рішень, консультують, залагоджують конфлікти між партнерами, готують економістів, менеджерів і спеціалістів з маркетингу.

Крім загальної інфраструктури, яка обслуговує весь обсяг ринкових відносин, існує спеціалізована інфраструктура, яка забезпечує ефективне функціонування окремих ринків: товарів, капіталів, праці та ін. Так, ринок капіталу обслуговують фондові біржі, страхові та аудиторські компанії, брокерські контори, комерційні банки, інноваційні фонди, інвестиційні фонди регіонального регулювання, страховий нагляд, інспекції з контролю за цінними паперами, валютні біржі; ринок товарів — товарні біржі, торговельні дома та торгово-посередницькі фірми, брокерські контори, комерційні центри бізнесу, лізингові компанії, аукціони, ярмарки, державні резерви і страхові фонди, державні інспекції із цін і стандартів; ринок праці — біржі праці, центри підготовки кадрів, державні фонди сприяння зайнятості, підприємництва, пенсійні фонди, фонди зайнятості.

13. Ринкові відносини в аграрному секторі економіки Види земельної ренти. Ціна землі

Складовою аграрних відносин є рентні відносини, які виникають у зв’язку з виробництвом і привласненням додаткового продукту на основі використання землі. Відомо, що ефективність сільськогосподарського виробництва залежить від багатьох факторів і насамперед від раціонального використання землі, її родючості. Розрізняють природну та економічну родючість ґрунтів. Природною родючістю є сукупність фізичних, хімічних і біологічних властивостей ґрунтів, а економічна — це результат поліпшення цих властивостей за рахунок проведення людьми заходів, спрямованих на покращання методів землеробства та проведення різних видів меліорації.

Під час вивчення якості земель установлюється якість ґрунту (верхнього родючого шару землі), визначається його тип (чорнозем, червонозем, суглинок та ін.), механічний склад, забезпеченість поживними речовинами, ступінь і характер ерозії, засоленість та інші природні властивості. Розраховуються агрохімічні показники ґрунтів за їх впливом на врожайність сільськогосподарських культур. Агрохімічні властивості та інші ознаки ґрунтів дозволяють здійснити їх агропромислове групування і класифікацію за класами бонітету. Кращі ґрунти належать до 1 класу бонітету й оцінюються, наприклад, у 100 балів. Їх беруть за еталон. Інші ґрунти мають нижчі класи бонітету.

У реальній дійсності як для землевласника, так і для землекористувача має значення економічна родючість як результат природних і штучно створених можливостей землі. Економічна родючість залежить від рівня розвитку продуктивних сил, виробничих відносин, які характеризують ту чи іншу економічну систему. Критерієм економічної родючості ґрунтів є обсяг урожаю, отриманого з площ, що мали однакову природну родючість.

Наявність власності на землю зумовлює отримання землевласником певної частки додаткового продукту у вигляді земельної ренти.

Таким чином, земельна рента є економічною формою реалізації земельної власності. Виділяють такі основні різновиди земельної ренти: диференціальна, абсолютна, монопольна. Конкретною формою земельної ренти є орендна плата, яка включає ренту, процент на капіталовкладення, інші платежі.

Незалежно від форм власності на землю утворюється диференціальна рента. Її причиною є монополія на землю як на об’єкт господарювання. Виникнення цієї монополії означає існування відособлених виробників у системі товарно-грошових відносин, а також своєрідний синтез існуючих природних і економічних умов для утворення диференціальної ренти.

Слід розрізняти дві форми диференціальної ренти: першу і другу. Диференціальна рента І в свою чергу поділяється на:

— диференціальну ренту за родючістю (Ір);

— диференціальну ренту за місцезнаходженням (Ім).

Диференціальна рента Ір виникає із різної природної родючості окремих ділянок землі. Вона дорівнює різниці між суспільною вартістю сільськогосподарської продукції та її індивідуальною вартістю на більш родючих земельних ділянках.

14. Підприємництво в ринковій економіці. Його організаційно-правові форми

Підприємство (фірма) як визначальна ланка національної економіки має самостійний баланс, розрахунковий рахунок у банку, печатку з назвою підприємства, товарний знак.

Реальними суб’єктами ринкових відносин підприємства, незалежно від їхніх масштабів, форм організації, структури власності та сфери діяльності, можуть бути за таких умов.

  1. Коли воно є економічно самостійним товаровиробником. Це дає можливість йому на свій розсуд використовувати майно, що йому належить, визначати програму дій, обирати постачальників та споживачів, розпоряджатися доходами, що залишаються після сплати податків.
  2. Стимулом їхньої діяльності є прибуток у процесі кругообороту капіталу.
  3. Економічна відповідальність за результати господарської діяльності — як поточними доходами, так і капіталом.

Створення подібного середовища й означатиме перехід нашої країни до ринкової економіки.

Залежно від основних форм власності — приватної, колективної, державної — функціонують такі організаційні види підприємств: одноосібне володіння, партнерство, або товариство, корпорація, державне підприємство.

Одноосібне володіння — підприємство, у якому майно належить одному суб’єкту, що самостійно веде справу, отримує весь доход і несе відповідальність за ризик від бізнесу.

Партнерство, або товариство — форма організації підприємницької діяльності, що засновується на об’єднанні (пайовому, дольовому) майна різних власників.

Корпорація — провідна форма сучасного підприємництва в країнах з ринковою економікою. Незважаючи на те, що кількість їх невелика, у створенні валового національного продукту їм належить визначальне місце.

Корпорація є юридичною особою, що утворюється об’єднанням на пайових (дольових) засадах засобів своїх членів (акціонерів) і належить до товариств з обмеженою відповідальністю, оскільки відповідає за свої зобов’язання лише власним капіталом. Отже, майновий ризик акціонерів обмежується тільки тією сумою, яку вони заплатили за придбані акції.

Державні підприємства ґрунтуються на державній власності, яка має два рівні: загальнодержавний і комунальний. Відповідно функціонують і два види підприємств, один з яких є загальнодержавним, їхнім майном і виробничо-комерційною діяльністю розпоряджається вищий орган державної влади. Другий вид підприємств є власністю адміністративно-територіальних одиниць влади, які використовують їх потенціал у власних інтересах.

15. Кругооборот і оборот промислового капіталу, його стадії та форми

Капітал, обслуговуючи всі стадії виробництва, знаходиться в постійному русі. В економічному розумінні цей рух — це процес створення, збільшення і реалізації вартості. З точки зору організаційної, рух капіталу — це його кругооборот.

Життєвий шлях капіталу історично і логічно починається з грошової форми. Історично капітал скрізь протистоїть іншим формам багатства, як грошове майно купців і лихварів. Але, як нам уже відомо, гроші самі по собі не є капітал. Щоб перетворити гроші в капітал, їх необхідно авансувати, зробити знаряддям експлуатації найманих працівників і створення додаткової вартості. Тому підприємець із своїм грошовим капіталом спочатку звертається до товарного ринку і ринку праці.

У процесі виробництва в результаті поєднання робочої сили із засобами виробництва відбувається продуктивне їх споживання, в якому робітники своєю конкретною працею переносять на продукт, що виробляється, вартість засобів виробництва, що споживаються, а абстрактною працею створюють нову вартість, причому більшу, ніж вартість робочої сили. Тому вироблені товари відрізняються від товарів, що були куплені підприємцем на першій стадії, по-перше, своєю натуральною формою (був, наприклад, бавовник, а стала пряжа), по-друге, за вартістю (бо не тільки відшкодовують авансовану на першій стадії вартість, але включають в себе ще й додаткову вартість). При цьому капітал знову змінює свою форму -з продуктивної він перетворюється на товарну (Т).

Таким чином, капітал у своєму русі послідовно проходить три стадії і тричі змінює свою форму.

16. Основний і оборотний капітал підприємств. Фізичне і моральне зношення. Амортизація

Оборот капіталу — це кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як процес, що безперервно повторюється. Оскільки капітал проходить у своєму русі сферу виробництва і сферу обігу, то його час обороту складається з часу виробництва і часу обігу.

Час виробництва — це той час, протягом якого капітал перебуває у сфері виробництва. Його найважливішою частиною є робочий період, тобто кількість робочих днів, яка витрачається на виробництво готового продукту, коли предмети праці підлягають безпосередній обробці. Робочий період залежить від характеру галузі виробництва, рівня техніки на тому чи іншому підприємстві та інших умов. Наприклад, хлібокомбінату потрібно лише декілька годин, щоб перетворити певну кількість борошна в хліб, готового до продажу, а на літакобудівному підприємстві випуск кожного літака потребує витрат великої кількості трудових і матеріальних ресурсів упродовж багатьох місяців. Час виробництва звичайно триваліший ніж робочий період. Він включає також перерви в обробці, протягом яких предмет праці підлягає впливу певних природних процесів, як наприклад, бродіння вина, ріст зернових, дубління шкіри, охолодження металу тощо.

Основний капітал — частина продуктивного капіталу, яка цілком і багаторазово бере участь у виробництві товару, переносить свою вартість на новий продукт частинами (у міру зношення). До основного капіталу відносять ту частину авансованого капіталу, яка втілюється в засобах праці (споруди, машини, устаткування, інструмент). Перенесена частина вартості основного капіталу створює амортизаційний фонд.

Існують два види ізношування основного капіталу — фізичне і моральне. Фізичний знос — матеріальний знос машин, інструментів, будинків і споруд, інших засобів праці за час їхнього функціонування в процесі виробництва або невикористання. Фізичний знос є наслідком виробничих навантажень, впливу атмосферних умов, змін у будові матеріалу, з якого виготовлено знаряддя праці, тощо. У результаті фізичного зносу засоби праці втрачають частину своєї вартості. Моральний знос основного капіталу — це передчасна втрата основним капіталом їхньої вартості або зменшення її. Є два види (дві форми) морального зносу. За першої форми відбувається підвищення продуктивності праці у сфері виробництва засобів праці. Це приводить до зниження витрат виробництва на відтворення основних фондів. Зниження вартості засобів праці примушує здійснювати переоцінювання основних фондів. За другої форми морального зносу з’являються принципово нові засоби праці, які мають більш високі конструктивні характеристики та експлуатаційні якості. Іншими словами, нові засоби праці мають набагато вищу продуктивність. Тому стара техніка замінюється новою або модернізується. А це означає втрату як споживчої вартості (в натурі), так і вартості, оскільки частина вартості, втіленої в засобах виробництва, підлягає достроковій заміні ще до того, як її вартість повністю реалізувалася через створюваний продукт. Отже, за другої форми морального зносу відбувається зниження вартості основних фондів у результаті науково-технічного прогресу.

Амортизація основного капіталу — це заміщення в грошовій формі зношених засобів праці поступовим перенесенням вартості на продукт (послуги), що виробляється. Відрахування на заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають амортизаційними. Встановлений у законодавчому порядку річний процент заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають нормою амортизації. Високі темпи науково-технічного прогресу, прискорення морального зносу основних фондів ведуть до того, що держава збільшує норму амортизації в законодавчому порядку. Це називається політикою прискореної амортизації, що широко застосовується в розвинутих країнах.

Оборотний капітал — частина продуктивного капіталу, вартість якої входить у створювані товари цілком і яка повністю повертається в грошовій формі після їх реалізації. До складу оборотного капіталу входять предмети праці (сировина, матеріали, енергія, паливо), а також капітал, витрачений на робочу силу.

17. Пропозиція та чинники, що на неї впливають

Пропозиція – це обсяг товарів та послуг, який виробники хочуть і можуть поставити на ринок за різною ціною за певний проміжок часу.

Крива пропозиції показує співвідношення між ринковими цінами і кількістю товарів, які виробники бажають запропонувати.

Коли пропозиція зростає — крива SS зміщується праворуч. Коли пропозиція спадає — крива SS зміщується ліворуч.

Сталий причинно-наслідковий зв’язок між ціною та обсягом товарів (послуг), який товаровиробник здатний поставити на ринок, виражається законом пропозиції.

Закон пропозиції – чим вища ціна (за інших однакових умов), тим більше товару за такою ціною товаровиробники готові запропонувати на ринок упродовж певного проміжку часу, і навпаки, чим нижча ціна, тим менше товарів виробник бажатиме і зможе поставити на ринок.

Нецінові фактори впливу на пропозицію

Технологічний прогрес: застосування нових технологій дозволяє зменшити собівартість одиниці продукції.

Зміна цін на ресурси: зростання цін на ресурси (за інших однакових умов) призводить до збільшення витрат на виробництво, зростання собівартості одиниці продукції, що змушує підприємця скорочувати пропозицію свого товару.

Зміна цін на спорідненні товари: якщо ціна на споріднений товар спадає, то попит на нього зростає, за попитом зростає пропозиція, а пропозиція на наш товар буде спадати.

Зміни у бюджетно-податковій політиці: у випадку зростання ставки оподаткування, то при інших однакових умовах пропозиція зменшиться (крива SS зміститься ліворуч), а якщо зростатимуть трансферти бізнесу, то пропозиція збільшиться (крива SS зміститься праворуч).

Очікування підприємців: оптимістичні прогнози сприятимуть зростанню пропозиції, а песимістичні – падінню.

18. Конкуренція в ринковій системі. Цінова та нецінова конкуренція

Конкуренція — важливий елемент механізму саморегулювання ринкової економіки і водночас конкретна форма її функціонування.

Досконала (чиста) конкуренція виникає за таких умов:

  • багато дрібних підприємств, що пропонують на ринку однорідну продукцію;
  • частка кожного підприємства в загальному обсязі ринкової пропозиції настільки незначна, що будь-яке його рішення про підвищення або зниження ціни не позначиться на ціні ринкової рівноваги;
  • для входу нових підприємств до галузі та виходу будь-якого підприємства з неї немає жодних перешкод;
  • банк даних є доступним для всіх клієнтів.

Недосконала конкуренція. Це конкуренція, яка тією чи іншою мірою пов’язана з певним обмеженням вільного підприємництва.

Цінова конкуренція здійснюється маневруванням цінами з метою більш вигідного використання ринкової кон’юнктури. Для цього використовують зазвичай такі види цін, як монопольно висока ціна, престижна ціна («знімання вершків»), ціна лідера, психологічна ціна, ціна проникнення.

Нецінова конкуренція ґрунтується на технічних перевагах, вищій якості та більшій надійності товару, ефективніших методах збуту, використанні різних форм маркетингової комунікації, поліпшенні умов оплати тощо.

19. Ціна як економічна категорія. Види, функції та методи встановлення ціни

Ціна є економічною формою, в якій сфокусовані економічні відносини ринкової економіки виробництва (пропозиції) та споживання (попиту) будь-якого товару. Вона є «нервом» економіки, найважливішою ланкою ринкового механізму. Без її економічного обґрунтування неможливе нормальне функціонування господарюючих суб’єктів і цілих галузей та забезпечення соціальної справедливості в суспільстві.

Ціна — грошова оцінка товару, що відображає його споживчі властивості (корисність), витрати на його виробництво та інші параметри цінового і нецінового порядку; грошове вираження споживчої вартості та вартості товару.

Ціна зумовлює всю систему суперечностей, пов’язаних з проблемами ринку, втілює всі суперечності економічних інтересів, їх погодження, гармонійне поєднання. У ній закладені умови виробництва та споживання. Ціна впливає на ефективність і є інструментом, за допомогою якого оцінюють результати діяльності господарюючих суб’єктів та їх матеріальне винагородження. Вона є стимулом праці й економії витрат за одночасного підвищення якості створюваних благ і послуг.

Отже, основою ціни є вартість товару, безпосередньо пов’язана з його корисністю: товар, що не має суспільної корисності, не має і вартості, тобто праця, втілена у такому товарі, не визнається суспільно корисною і втрачається.

Проте на ціну впливають й інші чинники, що зумовлюють її зміну та коливання. До них належать: попит і пропозиція, грошовий обіг, монополізація ринку, нееластичність виробництва, рідкісність економічного блага, невідтворюваність блага, чинник часу, рівень національного багатства тощо.

Отже, ціна конкретного товару є грошовою формою системи ціноутворюючих чинників, основу яких становить збалансування корисності та витрат, що діють у певний час.

20. Глобалізація як тенденція соціально-економічного розвитку. Глобальні проблеми сучасності

Під впливом радикальних змін у сфері економіки, політики, виробництва, торгівлі, фінансів, транспорту, культури, інформації та комунікації на межі двох тисячоліть інтернаціоналізація господарства перейшла на якісно новий етап — глобалізацію всіх сфер суспільного життя в планетарному масштабі. На початку XXI ст. глобальні процеси значно прискорилися і не тільки впливають прямо або опосередковано на економічний, соціальний і політичний розвиток усіх країн світу, а й визначають історичні долі багатьох держав на всіх континентах. У цьому контексті вивчення сутності та наслідків глобалізації економічної діяльності набуває особливо актуального значення. Для того щоб в умовах посилення взаємозалежності інтернаціонального і національного ефективно діяти локально, треба передусім навчитися мислити глобально.

У сучасній економічній теорії глобалізація розглядається як нова фаза прискорення розвитку світогосподарських зв ‘язків у кількісному та якісному відношенні. Проте глобалізація економічного життя не є синонімом глобальної економіки, оскільки сутність першої визначається як процес переходу від світової економіки до глобальної, що перебуває у стадії формування, розвитку, утвердження.

У глобалізованій світовій економіці головною економічною організацією є сама оновлена глобальна світова економіка, яка характеризується новою структурою економічних відносин. Це економіка, що існує «над» національними економіками і агентами і автономно від них, прямує до них і надає їм специфічних характеру та форми, «огортає» власними рушійними силами. Вона йде «згори донизу» і визначає, що можуть і що не можуть робити на національному рівні як державні, так і приватні агентства. З часом вона може стати економікою, що позбавиться «правління» і функціонуватиме під впливом неорганізованих і неконтрольованих ринкових сил.

21. Світове господарство: зміст, об’єктивні передумови виникнення та етапи розвитку

Під світовим господарством розуміють сукупність національних господарств та економічних взаємозв’язків між ними, або сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях. Цей процес об’єктивно зумовлений дією кількох факторів.

На процес відтворення у кожній країні впливають діючі у межах національних господарств закони. Міжнародний поділ праці, розвиток світової торгівлі, міграція робочої сили тощо зростаючою мірою залежать від зовнішніх (щодо окремої країни) факторів. Крім того, розгортання НТР стимулювало процеси інтернаціоналізації продуктивних сил, капіталу, поглиблення міжнародного поділу праці, усього процесу суспільного відтворення. Тому дія загальних законів та закономірностей у межах світового господарства, його сутність, основні елементи, найважливіші закони та закономірності розвитку, їх соціально-економічні наслідки є предметом дослідження економічної теорії.

 

 

Мікроекономіка

1. Функція ринкового попиту та її детермінанти. Індивідуальний та ринковий попит

Головним регулятивним поняттям, яке здатне виконувати методологічну функцію при з’ясуванні сутності та здійснення саморегулювання ринкової економіки загалом і попиту зокрема, є поняття «потреба». При цьому слід розрізняти природну потребу (нужду) і похідну потребу (потребу). Природна потреба — нестача будь-чого, яку відчуває людина. Похідною потребою є продукт (або кілька продуктів), необхідний для задоволення природної потреби людини чи групи людей. Для того щоб мати продукт (кілька продуктів), який задовольнив би природну потребу людини, мало мати необхідність і бажання — слід мати ще й можливість його придбати. Таку можливість насамперед надає наявність грошей, бо саме вони вимірюють існуючу потребу, перетворюють її на платоспроможну. Йдеться про те, що споживачів цікавить товар не взагалі, а товар за прийнятною ціною. Саме тому платоспроможна потреба і є сутністю попиту. Попит як платоспроможна потреба відображає не тільки бажання, а й можливість придбати товар чи послугу. Попит і потреба кількісно не збігаються, оскільки попит є лише грошовим вираженням потреби.

Отож, сутність попиту становлять тільки ті похідні потреби людей, які можна виміряти грошима. Крім цих потреб існують і такі, котрі не можна виміряти грошима, виходячи з чого вони не є сутністю попиту. Йдеться насамперед про суспільні потреби людей.

Отже, попит — це платоспроможна потреба. Й визначають як кількість товарів і послуг, яку хочуть і можуть придбати покупці за певною ціною за певний період.

Обсяг попиту обернено пропорційний ціні товару чи послуги. Залежність між ціною і кількістю товару, який може купити споживач за певний період часу, є справедливою для більшості товарів і послуг. Ця залежність фактично настільки всеохоплююча, що економісти її називають законом попиту: за інших рівних умов, коли ціна на товар зростає, обсяг попиту на товар зменшується.

Отже, закон попиту відбиває суттєвий причинно-наслідковий зв’язок між зміною ціни і зміною попиту за інших рівних умов.

Дію закону попиту і закономірності поведінки споживачів можна пояснити за допомогою двох відомих в економічній теорії ефектів: ефекту доходу та ефекту заміщення.

2. Еластичність попиту: сутність, види, розрахунки, застосування

Еластичність попиту, коефіцієнт еластичності — вказує відносну зміну одного економічного показника за одиничної відносної зміни іншого показника, його детермінанта; відношення відсоткової зміни одного показника (функції %) до відсоткової зміни іншого показника (аргументу %)

Еластичність попиту — зміна попиту на даний товар під впливом економічних і соціальних факторів, зв’язаних зі зміною цін. Попит може бути еластичним, якщо процентна зміна його обсягу перевищує зниження рівня цін, і нееластичним, якщо ступінь зниження цін вище приросту попиту.

Відповідно до закону попиту, споживачі при зниженні ціни будуть здобувати більшу кількість продукції. Однак ступінь реакції споживачів на зміну ціни може значно варіюватися від продукту до продукту.

Економісти використовують концепцію цінової еластичності для визначення чутливості споживачів до зміни ціни продукції. Якщо невеликі зміни в ціні приводять до значних змін у кількості продукції, що купується, то такий попит називають відносно еластичним чи просто еластичним.

3. Економічний підхід до визначення витрат виробництва. Бухгалтерський і економічний прибуток

У процесі виробництва здійснюються витрати ресурсів, більшість яких купується на ринках і має вартісну форму. Деякі ресурси витрачаються, але не оплачуються. Наприклад, вода з криниці. Вона є для багатьох дарунком природи. Тому витрати — це не просто витрати, а витрати ресурсів, що набувають на ринку вартісної форми. У спрощеному вигляді витратами називають грошове вираження використання виробничих ресурсів, у результаті якого здійснюється виробництво і реалізація продукції.

Економічні витрати — це ті виплати, які підприємство повинне зробити, або ті доходи, які підприємство повинно забезпечити постачальнику ресурсів для того, щоб відволікти ці ресурси від використання в альтернативних виробництвах.

Виходячи з цього визначення категорія витрат виробництва, або економічних витрат, належить до мікроекономічного рівня, хоча й не виключений вплив на неї з боку макроекономічних структур.

Є прибуток обліковий (бухгалтерський) і економічний.

Чистий обліковий (бухгалтерський) прибуток обчислюють як різницю між вартістю реалізованої продукції та витратами на її виробництво.

Економічний прибуток розраховують як різницю між обліковим і нормальним прибутком, який, як уже зазначалося, становить винагороду за підприємницьку діяльність і є складовою витрат виробництва.

4. Кардиналістська концепція корисності. Закон спадної граничної корисності

Рівновага споживача відповідає такій комбінації придбаних товарів, яка максимізує корисність при; заданому бюджетному обмеженні. Як тільки споживач отримує такий набір, у нього зникають стимули) замінювати його на інший.

Рівновага споживача, при якій він придбає обидва товари, називається внутрішньою. Однак може статися, що споживач буде максимізувати свою корисність, зупинившись на придбанні лише одного товару. Така рівновага називається кутовою. Наприклад, хтось із студентів вирішив обмежити споживання борошняних виробів, тоді кут нахилу кривої байдужості значно зросте, і в жодному місці лінія бюджетних обмежень не зможе бути дотичною.

Кількісна (кардиналістська) функція корисності має місце в тому випадку, коли ми не тільки можемо визначити розташування і послідовність класів байдужості, а і вказуємо, як ми оцінюємо різницю в рівнях добробуту, що відповідають кожному з таких класів.

Гіпотези кількісної теорії корисності:

  1. Споживач витрачає свій бюджет таким чином, щоб одержати максимальне задоволення від сукупного споживання благ.
  2. Споживач може висловити своє бажання придбати деяку кількість блага за допомогою кількісної оцінки корисності цього блага. Одиниця, яка є масштабом виміру корисності — ютіль.

При цьому кожний вид блага має для споживача загальну корисність і граничну.

5. Ординалістська концепція корисності. Закон максимізації корисності

Якісна (ординалістська) функція корисності виражає тільки визначену послідовність, порядок, в якому розташовуються класи байдужості або групи рівноцінних для даного споживача наборів благ (благ, які мають однакову корисність), наприклад, від тих, які мають меншу перевагу, до тих, які мають більшу перевагу.

Якісна (ординалістська) теорія корисності базується на наступних гіпотезах:

  1. Не насичуваності: за інших однакових умов споживач надає перевагу тому набору благ, який містить більшу кількість благ.
  2. Повної упорядкованості: за наявності двох різноманітних наборів, споживач завжди віддає перевагу одному з них по відношенню до іншого або приймає їх рівноцінними.
  3. Транзитивності: якщо споживач віддає перевагу набору А по відношенню до В і В віддається перевага по відношенню до С, то набору А віддається перевага по відношенню до С.
  4. Рефлективності: за наявності двох однакових наборів споживача вважає, що будь-який з них не гірше іншого.

6. Бюджетне обмеження споживача та чинники, що на нього впливають

Бажання споживача купити даний товар ще не означає, що він цей товар купить. Споживання обмежується двома факторами: цінами і доходами споживача. Можливості споживача характеризують лінії бюджетного обмеження (бюджетні лінії).

Лінія бюджетного обмеження показує, які комбінації двох товарів можуть бути придбані при даному рівні цін на ці товари, при даній величині грошового доходу.

Фактори, які впливають на бюджетну лінію:

  • зміни доходу споживача;
  • зміна цін на товари.

При зміні доходу бюджетна лінія переміщається відповідно до його збільшення, (або зменшення) і займає паралельне попередньому положенню.

7. Криві байдужості, їх властивості та види

У теорії споживання криві байдужості — криві, що з’єднують всі споживчі набори (комбінації кількості товарів), які перебувають у відношенні байдужості. Інакше кажучи, порівнюючи будь-які два набори, що знаходяться на тій самій кривій байдужості, споживач не надасть перевагу жодному з них. Криві байдужості є наглядним способом представлення відношення переваги у випадку двох товарів.

Якщо відношення переваги є монотонним, неперервним та строго опуклим, то криві байдужості:

  • є кривими спадними. Від’ємний нахил кривої байдужості є наслідком монотонності — при зростанні кількості одного товару, кількість іншого повинна зменшитись щоб набір залишався на тому ж рівні корисності;
  • є строго опуклими. Якщо з набору послідовно забираємо одиниці першого товару, то, для утримання того ж рівня корисності, треба додавати щоразу більше другого товару. Опуклість кривих байдужості відповідає першому закону Госсена (принцип спадної граничної корисності).

8. Оптимальний вибір споживача. Другий закон Госсена

Метою споживання товарів та послуг є задоволення потреб людини. Потреба – це стан незадоволення, з якого людина прагне вийти, збільшуючи споживання благ.

Задоволення, яке отримує людина від споживання благ, називається корисністю. Корисність являє психологічно-суб’єктивну оцінку задоволення. Максимізація корисності є метою споживача, основним мотивом його поведінки.

У мікроекономіці склалися два підходи до пояснення поведінки споживача: кардиналістський або кількісний та ординалістський або порядковий.

Другий закон Госсена – закон вирівнювання граничних корисностей. Згідно з цим законом, кожний учасник обміну прагне досягти максимуму вигоди, розподіляючи свої засоби між різними покупками. Він передбачає отримати однакове задоволення від кожної суми грошей, витраченої на кожний із товарів, який хоче придбати.

Щоб отримати максимум корисності, споживач так розподіляє кількість споживчих благ (наприклад, молока і хліба), щоб їх гранична корисність дорівнювала одній і тій самій величині.

Кожний учасник обмінної операції, розподіляючи свої засоби між різними покупками, намагається досягти максимуму вигоди.

9. Виробнича функція з одним змінним ресурсом.  Закон спадної віддачі

Виробництво з одним змінним вхідним ресурсом, наприклад — кількість зайнятих працівників. Якщо працівників нема то і виробництво неможливе. Двоє працівників уже в стані розпочати виробничий процес, але беручи до уваги те що їм потрібна маса часу для включення в роботу і зміну роду робіт, вони за день можуть зробити тільки один комп’ютер. Коли до них приєднається третій працівник – три комп’ютери. При наявності чотирьох працівників виробництво виростає до семи комп’ютерів. Включення в процес виробництва 5, 6, 7 працівників доводить випуск продукції до максимуму, який дорівнює, наприклад 13 комп’ютерам в день. Починаючи з цієї точки збільшення кількості працівників тільки погіршує результат. Причина: інструмент і обладнання зайняті, а тому додаткові працівники вимушені працювати в очікуванні того, коли ж в них появиться знадобність.

 

Внесок, що робить робоча сила у виробничий процес можна зобразити у показниках середньої та граничної продуктивності праці.

Обсяг витрат виробництва зумовлюється дією закону спадної віддачі.

Процесом-причиною закону спадної віддачі є необхідність збільшення витрат для виробництва нового продукту, що, в свою чергу, зумовлює необхідність збільшення виробництва продукту. Для цього потрібні витрати живої та уречевленої праці. Проте збільшення витрат стримується граничним продуктом.

Граничний продукт — це додатковий продукт {приріст виробництва), який отримують внаслідок застосування додаткової одиниці певного ресурсу

Інакше кажучи, застосування конкретного ресурсу має певну межу, за якою ефективність додаткових вкладень зменшується.

10. Двофакторна виробнича функція. Типи ізоквант

При незмінній технології виробнича функція має ряд властивостей, що визначають співвідношення між обсягами випуску продукції та кількістю використовуваних ресурсів:

  1. Існує межа для збільшення обсягів виробництва, яке може досягатися зростанням затрат одного ресурсу за інших незмінних умов.
  2. Існує певна взаємна доповнюваність факторів виробництва, тобто ефективне функціонування кожного з них вимагає наявності певної кількості іншого. Разом з тим, є можливість без скорочення обсягів ви­робництва замінити деяку кількість одного фактора на певну кількість іншого. Однак така заміна має свої межі.
  3. Зміни у використанні факторів виробництва більш еластичні в довготерміновому періоді, ніж в короткотерміновому.

Короткотерміновий період — це період виробництва, протягом якого деякі фактори виробництва не можуть бути змінені (найчастіше — капітал). Довготерміновий період — це період, протягом якого виробник має достатньо часу для зміни всіх факторів виробництва.

Якщо дещо спростити виробничу функцію, аналізуючи залежність обсягів виробництва лише від кількості праці та капіталу, то можна скласти виробничу сітку — таблицю, що описує виробничу функцію для певного максимального обсягу продукції, який може бути здійснений при кожній комбінації факторів виробництва.

Ізокванта — це крива, що відображає різні варіанти комбінацій ресурсів, які можуть бути використані для виробництва заданого обсягу продукції. Ізокванти подібні до кривих байдужості. Так само, як криві байдужості відображають альтернативні варіанти споживацького вибору, що забезпечують певний рівень корисності, ізокванти відображають альтернативні варіанти комбінацій затрат ресурсів для вироб­ництва певного обсягу продукції.

11. Витрати виробництва в короткостроковому періоді

Витрати, які фірма здійснює при виробництві заданого обсягу продукції, пов’язані з можливістю зміни обсягу всіх ресурсів, що використовуються. Одна частина таких ресурсів, а саме більша частина видів живої праці, сировини, палива, енергії тощо, може бути змінена відносно швидко і легко. Інші ресурси вимагають значно більшого часу для їх зміни. Так, потужність обробного підприємства, тобто його площі, кількість машин і обладнання може бути змінена впродовж тривалого терміну. Саме за цими критеріями розрізняють два періоди: короткостроковий і довгостроковий.

Короткостроковий період — це період часу, коли потужності фірми залишаються незмінними, але обсяг виробництва може бути змінений шляхом застосування більшої або меншої кількості живої праці, сировини, палива, енергії. Тому у короткостроковому періоді одні види ресурсів змінні, а інші — фіксовані.

 

12. Витрати виробництва в довгостроковому періоді. Ефект віддачі від масштабу

Довгостроковий період — це період часу, достатньо тривалий для того, щоб змінити кількість всіх зайнятих ресурсів, в тому числі і виробничі потужності.

Період, протягом якого фірма може змінити кількість не тільки змінних, але й постійних факторів, називається довгостроковим періодом ії діяльності. Якщо у межах короткострокового періоду зміни у виробничому апараті фірми не можуть бути проведені, то у довгостроковому періоді змінюються виробничі потужності й адекватно цьому — кількість робітників. Можна зробити висновок, що всі витрати в умовах довгострокового періоду як змінні. Звідси у довгостроковому періоді середніх постійних витрат АFС не існує. Середні змінні витрати АVС дорівнюють середнім загальним витратам, тобто АVС = АТС. Тому у довгостроковому періоді використовується єдине поняття — середні витрати АТС.

13. Мінімізація витрат виробником. Ізокоста. Правило найменших витрат

Умовою для визначення максимальних обсягів виробництва при заданих витратах (як і мінімальних витрат на заданий обсяг виробництва) є однаковий нахил ізокости та відповідної ізокванти, що має спільну точку з ізокостою та найбільш віддалена від початку координат.

Нахил ізокванти визначається граничною нормою технологічного заміщення, а ізокости — співвідношенням цін праці та капіталу.

Правило найменших витрат (Least Cost Combination Rule of Recourses) — це умова, при якій витрати мінімізуються в тому випадку, коли кожна грошова одиниця, що витрачається на кожний ресурс, дає однакову віддачу — однаковий граничний продукт (МР).

Правило найменших витрат забезпечує рівновагу виробника. Коли віддача всіх факторів однакова, зникає проблема «їх перерозподілу, оскільки у виробника немає ресурсів, які могли б принести більший доход. Виробник знаходиться у стані рівноваги, коли досягається оптимальна комбінація факторів виробництва, при якій забезпечується максимізація випуску.

Правило найменших витрат має важливе значення для раціонального ведення господарства в умовах обмежених ресурсів.

14. Досконала конкуренція. Максимізація прибутку конкурентною фірмою

Конкурентна фірма – це фірма, яка продає свою продукцію на ринку досконалої конкуренції.

Припущення про максимізацію прибутку продавцями лежить в основі моделі пропозиції конкурентної фірми її раціональної економічної поведінки.

Дохід підприємства утворюється передусім від реалізації виробленого прибутку, тобто це грошова виручка від реалізації товарних фондів. Розрізняють такі види доходів фірми: звичайний, капітальний, дивідендний.

Звичайний дохід фірми формується за рахунок грошових надходжень від основної діяльності.

Капітальний дохід – це дохід фірми від перепродажу виробничих фондів, землі, майна та фінансових активів.

Дивідендний дохід – це дохід від акцій інших фірм, яким володіє фірма. Основним видом доходу фірми є звичайний дохід.

Валовий дохід – уся сума доходу фірми. Чистий дохід – це валовий дохід, без суми повних витрат, тобто це прибуток фірми.

 

15. Монополія в ринковій економіці: визначення, ознаки. Умови максимізації прибутку

Ринок чистої монополії має такі характеристики:

  1. На ринку функціонує лише один виробник якоїсь продукції. Отже,   справедливим   буде   твердження: фірма-монополіст — це і є певна галузь виробництва. Тоді для монопольного ринку бракує поділу на попит щодо окремої фірми та ринковий (галузевий) попит, а також на пропозицію окремої фірми та ринкову пропозицію. Для чистого монополіста ці поняття синоніми.
  2. Товар, який виробляє монополіст, не має близького замінника. Практично немає таких товарів, які не можна було б замінити на щось інше. Однак щодо товару монополіста справедливим буде припущення, що у споживача існує лише два можливих варіанти поведінки: або взагалі відмовитися від споживання цього товару, або придбати його у монополіста.

Слід зазначити, що у чистого монополіста немає прямих конкурентів на ринку товарів. Проте це не означає, що він взагалі не вступає у відносини конкуренції. Насамперед потрібно взяти до уваги, що моно­поліст, у свою чергу, стає покупцем на ринку ресурсів, де він стикається з іншим конкурентним середовищем (про це йтиметься у наступному розділі).

  1. Чистий монополіст сам установлює ціну на свій товар. Якщо конкурентну фірму ми назвали такою, що погоджується з ціною, то монополіст — це той, хто диктує ціну. Щоб зрозуміти механізм диктату мо­нополіста, треба згадати, як взагалі формується ринкова ціна. Ціна рівноваги є результатом взаємодії попиту та пропозиції. Оскільки для монополіста попит збігається з ринковим, і його можна розглядати як заданий, то встановити рівноважну ціну він може, маневруючи пропозицією: збільшення пропозиції знижує ціну і, навпаки, зменшення пропозиції призводить до зростання цін.
  2. Вступ у галузь інших виробників заблокований. Практично кожен виробник бажає стати монополістом та обмежити конкуренцію на ринку його товарів. Монополізація ринку може досягатися:
  3. Зростанням фірми за рахунок капіталізації прибутку, банкрутством конкурентів, їх поглинанням До досягнення фірмою повного панування у галузі.
  4. Об’єднанням капіталів на добровільних засадах і перетворенням такого об’єднання на панівного виробника. Форми монополістичних об’єднань, зокрема, такі:

— картель, як досягнення угоди про розподіл ринків збуту, цін та квот виробництва за умови збереження кожним учасником виробничої та комерційної самостійності;

— синдикат, як створення учасниками, що зберігають виробничу самостійність, спеціального спільного підрозділу, який здійснює постачально-збутові операції для всіх членів об’єднання;

— трест, в якому об’єднуються самостійні підприємства однієї галузі, втрачаючи і комерційну, і виробничу самостійність.

16. Монопольна влада, її показники.  Цінова дискримінація

Абсолютна монополія має місце тоді, коли весь обсяг галузевої пропозиції концентрується в одного продавця, а поява в галузі інших продавців заблоковано. Такий стан можливо тільки у випадку наявності надзвичайно високих, непереборних бар’єрів проникнення в галузь, що і є причиною існування монополій. Сприяють формуванню таких бар’єрів фактори служать джерелами монопольної влади.

Як джерело монопольної влади можуть виступати виключні права, які надаються виробнику на ведення певного роду діяльності. Такі права можуть надаватися органами державної влади – наприклад, щодо надання послуг поштового зв’язку або комунального господарства Суб’єктом встановлення виключних прав може бути й фірма, як у випадку з франшизою, коли вона надає іншій фірмі монопольні права на здійснення певної діяльності в рамках встановленої території. Часто джерелом монопольної влади, хоча й обмеженою в часу, є авторські права. Реалізуючись через патенти та ліцензії, вони дозволяють їх власнику займати монопольне становище на ринку якого-небудь товару (послуги) або в застосуванні у виробництві певної технології. Джерелом монопольної влади може служити власність на виробничий ресурс.

Якщо фірма володіє власністю на весь обсяг пропозиції ключового для виробництва якогось товару ресурса, то це забезпечить їй і монополію на ринку даного товару. Джерелом монопольної влади може стати і ефект масштабу, якщо економія від масштабу стійко зростає з розширенням виробництва аж до забезпечення всього довгострокового ринкового попиту. У цьому випадку сама конкуренція за ціною призводить до того, що в галузі залишиться лише одна фірма, яка забезпечить найбільш низькі довгострокові середні витрати. Іноді джерелами монопольної влади можуть виступати переваги споживачів, коли існує стійка лояльність торгової марки, і нечесна конкуренція, коли монопольне становище на ринку є наслідком незаконних дій (підкуп державних чиновників, картельні угоди і т.п.).

17. Олігополія: характерні ознаки, теорії. Рівновага дуополії  Курно

Олігополія у буквальному перекладі з грецької мови означає «панування небагатьох», тому головною ознакою олігополістичного ринку є панування на ньому кількох фірм, їх може бути від трьох до двадцяти, оскільки олігополія займає весь проміжок між чистою монополією та монополістичною конкуренцією.

Олігополістичний ринок формується за умови досягнення високого ступеня концентрації виробництва.

Для його виміру використовується ціла система показників, серед яких такі:

— частка кількох найбільших виробників (як правило, чотирьох чи восьми) у загальному обсязі галузевого продажу. Для підтримки конкурентного середовища у багатьох країнах встановлюється гранична межа галузевої концентрації виробництва. Так, у Сполучених Штатах Америки вважається, що для нормального розвитку галузі має бути не менше ніж 10 конкуруючих фірм. При цьому на частку найбільшої з них не повинно припадати більше ніж 31% усіх галузевих продаж, двох фірм — не більше ніж 44, трьох — не більше ніж 54, чотирьох — не більше ніж 64%;

— індекс Херфіндаля-Хіршмана (ІХХ), в основу розрахунку якого теж покладена частка окремих виробників на галузевому ринку продаж.

Олігополістична модель ринку — майже така поширена модель, як і ринок монополістичної конкуренції. Це спричинено, зокрема, такими обставинами:

— при відносно незначній кількості виробників у більшості галузей є можливість досягти ефекту масштабу. У цьому разі перехід до великих фірм обов’язково супроводжуватиметься поглинанням конкурентів і переходом до олігополії;

— в економіці існує об’єктивне прагнення фірм до злиття, оскільки об’єднання кількох фірм може суттєво збільшити їхню частку і дати можливість новій структурі досягти вищих результатів, у тому числі за рахунок ефекту масштабу. Злиття може дати більшу економічну владу, більші можливості контролю за цінами, а також виграш на цінах закупки ресурсів внаслідок перетворення на значного покупця.

Завершуючи загальну характеристику олігополістичної конкуренції, слід звернути увагу на принципову відмінність цієї моделі ринку від інших, а саме: незначна кількість виробників дає можливість кожному проводити свою цінову політику, однак взаємна залежність досягає такого значення, що жодна фірма не наважиться на будь-які дії, не спробувавши прорахувати вірогідну відповідну реакцію своїх конкурентів.

18. Монополістична конкуренція: сутність, особливості. Умови максимізації прибутку

Монополістична конкуренція є чи не найпоширенішою моделлю сучасного ринку. Особливо це стосується товарів народного споживання. Кожен з нас як покупець найчастіше зустрічається з виробником чи продавцем, який орієнтується у своїй поведінці на монополістичну конкуренцію. Пізнання моделі цієї поведінки становить головну мету теми. Ті досягнення дасть змогу не тільки набути певних професійних знань, а й краще зрозуміти свого контрагента на ринку у повсякденному житті.

Монополістичну конкуренцію не слід плутати з монопольним ринком. Хоча ці терміни досить співзвучні, вони відображають зовсім різні ситуації на ринку. Риси монопольного ринку ми розглянули у попередній темі. Зупинимося тепер на характеристиці особливостей монополістичної конкуренції.

На ринку діє досить велика кількість продавців. Що означає «досить велика»? Для існування монополістичної конкуренції кількість продавців має бути:

— не надто великою, щоб попит не перетворився на абсолютно еластичний, що властиво для чистої конкуренції;

— не надто малою, щоб кожна фірма володіла відносно незначною часткою ринку та мала обмежений контроль над ціною (але все-таки мала);

— досить значною, щоб уникнути таємних угод, погоджених дій окремих фірм з метою обмеження обсягів виробництва та штучного підвищення цін;

— достатньою, щоб фірми галузі не відчували взаємної залежності, мали можливість визначати власну політику, не зважаючи на реакцію конкурентів.

19. Ринкова рівновага: види, умови існування та умови стабільності. Вилив держави на рівновагу на ринку

Ринкова рівновага (market equilibrium) — це така ситуація, коли плани покупців і продавців на ринку співпадають і за даної ціни величина пропозиції дорівнює величині попиту.

Аналіз взаємодії попиту і пропозиції показує, що:

  • надлишок товару знижує ціну;
  • дефіцит товару підвищує ціну;
  • за ціни рівноваги не існує причин для її зміни.

Існують ситуації, коли держава втручається у процес встановлення рівноважної ціни на ринку і вводить контроль за цінами шляхом встановлення цінової «стелі» або «підлоги».

Цінова «стеля» — це максимальний рівень ціни, за якого дозволяється продавати певний товар. Ця ціна є завжди нижчою за рівноважну, тому на ринку відчувається постійний дефіцит товару. Це призводить до виникнення «чорного» ринку, знижує ініціативу продавців збільшувати у майбутньому пропозицію товару, капітал поступово починає переміщуватися у інші сфери діяльності.

Цінова «підлога» — це мінімальний рівень ціни, за якої дозволяється продавати той чи інший товар (ціна р1 на мал.). Він завжди знаходиться вище рівня рівноваги, що призводить до виникнення стійкого надлишку товару і, як відповідь, до того ж «чорного» ринку.

Ринкова рівновага не є завжди сталою. Зміна під впливом нецінових факторів попиту, пропозиції чи обох одразу призводить до виникнення нового стану рівноваги. При цьому нові рівноважні ціна і обсяг можуть як зростати, так і зменшуватися в одному чи в протилежних напрямках.

20. Загальна рівновага в економіці обміну. Коробка Еджуорта

Аналіз часткової рівноваги, яким ми займалися у попередніх розділах, означає вивчення рівноважних цін та рівноважних обсягів виробництва на багатьох специфічних ринках, які є складовими загальної ринкової системи. Однак економіка — це тісний клубок найрізноманітніших зв’язків між господарюючи ми суб’єктами: економічний імпульс від одного з ни: через систему ринку обов’язково передається іншим. Тому необхідний аналіз загальної рівноваги, тобто всеохоплюючий розгляд взаємозв’язків між усіма ринками та цінами, які утворюють ринкову систему в цілому.

Аналіз загальної рівноваги може бути використаний для розгляду довготермінових ефектів зворотного зв’язку при зміні цін на ринках. Ефект зворотного зв’язку — це подальша зміна цін та обсягів товарів і послуг на певному ринку у відповідь на зміни цін, що сталися на пов’язаних з ним ринках. Розглянемо це на прикладі ситуації, яка склалася в Україні в 90-х pp. Через розрив традиційних економічних зв’язків після отримання незалежності постачання нафти на ринки України скоротилося. Крива її пропозиції перемістилася вліво, що призвело до зростання цін. Це негативно позначилося на ринках тих товарів, при виробництві яких використовується нафта, зокрема бензину.

Коробка Еджворта (Edgeworth box diagram) – модель, що дозволяє унаочнити зміни розміщення рідкісних ресурсів між двома господарськими суб’єктами і досягнення його оптимуму. Являє собою прямокутник, утворений накладанням координатної сітки одного суб’єкта, повернутої на 180, на координатну сітку другого, довжина сторін якого відповідає наявним обсягам ресурсів.

21. Держава як суб’єкт ринкової економіки. Зовнішні ефекти

Сучасна держава об’єктивно змушена виконувати роль суб’єкта регулювання ринкової економіки через такі економічні функції:

1) визначення головних цілей і пріоритетів макроекономічного розвитку, виходячи із стану економіки і перспектив її розвитку;

2) розробка і впровадження правових норм функціонування ринкової економіки;

3) здійснення цілеспрямованого впливу на економічну діяльність господарюючих суб’єктів через фінансові важелі;

4) контроль за дотриманням антимонопольного законодавства захисту і стимулювання конкуренції;

5) регулювання зовнішньоекономічних відносин;

6) соціальний захист громадян;

7) фінансування суспільних потреб.

Держава виконує свої економічні функції, застосовуючи різноманітні форми і засоби впливу на економіку. Серед основних форм державного регулювання ринкової економіки слід виділити:

– фінансове регулювання (через систему фіскальної політики);

– грошово-кредитне регулювання (через регулювання грошової маси і процентної ставки);

– цінове регулювання (корекція рівня цін товарного ринку);

– структурне регулювання (через зміну галузевої структури економіки і, відповідно, структури попиту і пропозиції на ринку);

– соціальне регулювання (соціальний захист населення через державний перерозподіл доходів);

– адміністративне регулювання (через застосування неекономічних методів впливу на економічне життя).

 

22. Економічна теорія добробуту. Функції корисності Бентама і Неша

Основною працею А. Пігу (1877—1959) є «Економічна теорія добробуту» (1920), де викладено його концепцію добробуту. Основна увага приділяється проблемі оптимізації соціального добробуту, що його А. Пігу розглядає як суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального добробуту є економічний добробут. На думку Пігу, економічний добробут — це задоволення, яке можна оцінити в грошовому еквіваленті. Економічні причини впливають на економічний добробут будь-якої країни не безпосередньо, а через створення і використання об’єктивного додаткового економічного добробуту, тобто національного доходу (національний дохід є тією частиною об’єктивного доходу, яка також вимірюється грошима). Пігу вважав головним показником національного добробуту «національний дивіденд». Добробут визначається рівнем і темпами зростання національного дивіденду та рівномірним його розподілом. Виходячи з цього Пігу визнає перерозподіл національного доходу однією з найважливіших функцій держави.

Засновник утилітаризму Єремія Бентам висловив критерій корисності таким чином: «найбільше щастя (благо) для найбільшої кількості людей». Однак ця мета не може досяжна.

Що значить «найбільше благо»? Рівень життя найбільш благополучних країн світу? Чи не слід для досягнення цього утримувати нинішній стандарт життя країн благополучних і намагатися «підтягти» до цього стандарту інші країни світу?

«Найбільша кількість людей» — це теперішнє населення планети плюс усі прийдешні покоління. Щоб вирішити цю проблему в рамках Бентама доктрини, слід відмовитися від поняття «диво». Чи здатний забезпечити ринок рай на землі? Безумовно — ні. Чи може це зробити ідеальна держава? Теж — ні.

Для ілюстрації ідеї утилітаризму уявімо, що суспільство складається із двох суб’єктів. Функція корисності Бентама у такому разі являє собою сукупність прямого байдужості. Точки прямих байдужості показують, за яких сполученнях корисності першого (С,) та другого (U2) досягається індивідів заданий рівень суспільного добробуту (W).

У моделі Неша криві байдужості мають традиційний вигляд. Тут, як і в моделі Бентама, точки перетину бісектриси ОС з кривими байдужості дають ситуацію загальному економічної рівності. Проте далі починаються відмінності. Так, збільшення добробуту багатого веде до меншого зниження добробуту бідного. Або навпаки: збільшення добробуту бідного добробут знижує багатого на меншу величину. Висновок, який випливає з Неша моделі, — зниження економічної диференціації населення веде до зростання суспільного добробуту.

 

 

Макроекономіка

1. Модель економічного кругообігу: графічна та аналітична інтерпретація

Найпростіша модель економічного кругообігу закритої економіки, тобто без участі держави і без міжнародних зв’язків (рис. 1), містить тільки два сектори — домогосподарства і фірми та два види ринків — ринок благ і ринок ресурсів.

Рис 1. Модель економічного кругообігу

На ринку благ домогосподарства купують необхідні їм товари і послуги у фірм. На ринку ресурсів, навпаки, фірми купують у домогосподарств необхідні їм ресурси: капітал, робочу силу, природні ресурси для здійснення виробничого процесу. Економічна система є замкненою. Доходи одних економічних суб’єктів є витратами інших економічних суб’єктів. У моделі наявні два види потоків: «доходи—витрати» та «ресурси—товари» і послуги. Вони здійснюються одночасно у протилежних напрямах і постійно повторюються. Потік товарів і послуг здійснюється проти годинникової стрілки. Ринки благ та ресурсів балансуються потоками грошових платежів за годинниковою стрілкою. Домогосподарства на ринку благ здійснюють грошові платежі. Фірми на ринку ресурсів також купують робочу силу, капітал, природні ресурси, здійснюючи при цьому грошові витрати.

У результаті взаємодії двох ринків відбувається кругообіг, а між самими ринками досягається рівновага. Отже, сумарна величина витрат одних суб’єктів макроекономіки дорівнює сумарній величині доходів інших.

2. Система національних рахунків: сутність, принципи побудови, основні групування

Мета системи національних рахунків (СНР) — дати наочне цифрове відображення стану національної економіки в цілому за певний період. СНР дає характеристику економічних процесів, а також основних узагальнених показників. Вона пов’язує воєдино найважливіші макроекономічні показники, які розраховані на основі ВВП. Йдеться насамперед про обсяг випуску товарів і послуг, сукупні доходи і сукупні витрати суспільства. СНР — це сучасна система збирання та опрацювання бази даних, яка використовується сьогодні практично в усіх країнах світу для макро-економічного аналізу ринкової економіки. Вона дає можливість подати ВВП на всіх стадіях його руху — виробництво, розподіл, перерозподіл і кінцеве споживання. Показники цієї системи відбивають структуру ринкової економіки, інституції й механізми функціонування тощо.

Застосування системи національних рахунків необхідне для проведення ефективної макроекономічної політики держави, економічного прогнозування, а також для міжнародного порівнювання.

Діюча система національних рахунків як міжнародний стандарт складається з двох рівнів:

  • зведені рахунки, що характеризують рух ВВП, національного доходу НД, фінансування капіталовкладень, операції з іншими країнами;
  • конкретизовані рахунки, що показують міжгалузеві зв’язки, рух доходів, розподіл і кінцеве споживання їх.

Система національних рахунків включає головні показники, які характеризують рух ВВП: чистий внутрішній продукт ЧВП, національний доход, отриманий в особисте розпорядження (у розпорядження домашніх господарств).

3. Валовий внутрішній продукт:  методи розрахунку.    Номінальний і реальний ВВП. Дефлятор ВВП.

Валовий внутрішній продукт дає можливість визначити в грошовому вираженні обсяг річного виробництва країни, а також відображає і загальну суму доходів виробників товарів і послуг, і загальну суму витрат на їхню оплату. Водночас вважається, що хоча ВВП надушу населення і характеризує середні доходи і витрати абстрактного жителя країни, проте не може бути мірилом його добробуту, а отже, і мірилом реального економічного добробуту нації.

ВВП як мірило економічного добробуту суспільства має недоліки, які практично унеможливлюють виконання цієї ролі. Йдеться, зокрема, про такі його недоліки.

  1. ВВП не враховує деякі види діяльності, що здійснюються в межах домашнього господарства (домашній догляд за дітьми і хворими, домашнє упорядкування за принципом «зроби сам» тощо). Такі види діяльності зазвичай збільшують добробут суспільства, але не мають ринкової оцінки.
  2. ВВП не враховує проблеми вільного часу. Відомо, що в умовах високо розвиненої економіки рівень доходів є достатнім для якісного відпочинку і збільшення вільного часу значної частини населення, а це рівнозначно збільшенню добробуту країни.
  3. ВВП не відбиває екологічні проблеми, що нагальне стоять перед суспільством (вичерпання ресурсів, зміна клімату, забруднення навколишнього середовища тощо). Йдеться про те, що у величині ВВП не враховується вплив виробництва на навколишнє середовище. Статистика ВВП не бере до уваги, що зростання виробництва досягнуто ціною отруєння кислотними дощами полів, лісів, річок. А негативні наслідки функціонування національної економіки завжди тягнуть за собою зменшення добробуту суспільства.
  4. ВВП не враховує багатьох секторів тіньової економіки (нелегальні види розваг, безгрошовий обмін послугами, нелегальне виробництво алкогольних напоїв тощо).

4. Інфляція: сутність, причини, наслідки, показники. Антиінфляційна політика

Процес, зворотний інфляції — падіння цін і витрат, — називають дефляцією.

Інфляцію вимірюють за допомогою індексу цін. Індекс споживчих цін визначає вартість «корзини» споживчих товарів та послуг. Головні з них — їжа, одяг, плата за житло, опалення, транспорт та медичне обслуговування. Використовуються й інші індекси, зокрема індекс оптових цін виробника; дефлятор ВНП, тобто відношення номінального ВНП до реального. Такий індекс є найуніверсальнішим, оскільки визначає не тільки споживчі, а й інші ціни.

Розрізняють три види інфляції:

— помірна — ціни зростають повільно (менше ніж 10 відсотків за рік). Вартість грошей зберігається;

— галопуюча — ціни зростають від 20 до 200 відсотків за рік. Більшість контрактів укладаються з урахуванням зростання цін або ж пов’язуються з іноземною валютою (наприклад, з доларом США). Населення намагається прискорено матеріалізувати гроші в товарну масу; швидко зростає відсоткова ставка;

— гіперінфляція — темпи інфляції перевищують 200 відсотків за рік. Кількість грошей в обігу та ціни зростають астрономічними темпами. Розходження цін та заробітної плати стає катастрофічним. Знижується добробут майже всіх верств населення.

При інфляції зростання цін і заробітної плати не мають єдиного темпу через такі причини:

перерозподіл доходів і багатства між різними класами (зростає розрив між багатими і бідними);

спостерігається різна спрямованість курсу відносних цін та обсягів випуску різних товарів. Інфляція перерозподіляє доходи від тих, хто має активи з фіксованим і номінальним рівнем відсотка, на користь тих, хто виплачує заборгованість за фіксованою номінальною відсотковою ставкою. У разі дефляції відбувається зворотний процес.

Інфляція впливає на економіку ще за двома напрямами: вона відбивається на загальному обсязі виробництва (макроекономічний ефект) і на розміщенні ресурсів та економічній ефективності (мікроекономічний ефект).

Антиінфляційну політику держави не можна розглядати як певний відокремлений процес. Вона є складовим елементом соціально-економічної політики держави. Інфляція висока при низькому рівні безробіття і низька при високому.

Стагфляція — це поєднання затримки в розвитку і навіть спаду виробництва (стагнація) з безперервним прискореним зростанням цін (інфляція). Це особливо яскраво виявилось у період кризи 1973—1975 pp., коли спад виробництва супроводжувався гігантським зростанням цін, що досягли в окремих країнах (Великій Британії, Італії) 15—20 відсотків на рік.

5. Безробіття: причини виникнення, види та наслідки. Закон Оукена

Безробіття означає прямі економічні витрати суспільства. Коли збільшується кількість людей, які не мають роботи, це означає, що скоротилось виробництво, знизився добробут, посилилися соціально-економічні суперечності. Економічні втрати періоду безробіття значно більші, ніж втрати, пов’язані з монополізацією, тарифами або квотами. Вимушене безробіття негативно впливає на моральність людини, на її психіку. Втрата роботи, життєве незадоволення часто призводять до морального спаду, до посилення криміногенної ситуації в суспільстві. Безробіття також поглиблює проблему нерівномірності доходів. Це загострює соціальну напруженість у суспільстві, що часто призводить до руйнування демократичних підвалин та становлення тоталітарних режимів.

Безробіття визначають як різницю між кількістю працездатних, які перебувають у складі робочої сили, та кількістю зайнятих.

Розглядаючи соціально-економічні причини, які породжують безробіття, можна виділити такі його види.

Добровільне безробіття — виникає через те, що робітники не хочуть працювати за запропоновану їм заробітну плату, а згодні працювати на умовах вищої оплати. У деяких випадках люди не хочуть працювати зовсім, ніж виконувати низькооплачувану і некваліфіковану роботу. Ця позиція зростає з підвищенням сукупного добробуту та освіченості нації. Через це в розвинених країнах кількість таких безробітних постійно зростає.

Вимушене безробіття породжується негнучкою ціною праці за наявності фіксованої заробітної плати. Якщо оплата праці дуже висока з позиції ринкової рівноваги і вона не знижується, то пропозиція праці надлишкова і лише частина робітників отримає місце, а інші стають вимушеними безробітними. Причина фіксованості оплати — домовленість про постійну оплату, яка досягається між підприємцями та профспілками і фіксується на певний період (найчастіше 3—5 років).

Фрикційне безробіття поступово переходить в категорію, яку називають структурним безробіттям. Воно виникає у разі, коли попит і пропозиція на робочу силу не збігаються, причому відповідність між цими показниками для різних видів праці та різних регіонів і секторів економіки неоднакова. Через певний період в структурі споживчого попиту і в технології виробництва відбуваються деякі зміни, які, в свою чергу, призводять до змін у структурі попиту на робочу силу. У зв’язку з такими змінами попит на окремі види професій зменшується або зовсім зникає, на інші, включаючи нові, які раніше не існували, зростає. Виникає безробіття, тому що робоча сила повільніше реагує на зміни, а її структура не відповідає потребам нової структури потрібних робочих місць. З одного боку, з’являються нові робочі місця, а з іншого — надлишок працівників застарілих професій.

Американський вчений А.Оукен відобразив співвідношення між відставанням обсягу сукупного продукту і рівнем безробіття математично, що дістало назву закону Оукена. За цим законом існує негативний ефект зміни обсягу національного продукту у зв’язку із зростанням рівня безробіття: за кожного значення цього рівня на 1 % темп зростання реального ВНП зменшується більш як на 2 %. Оскільки природне безробіття неминуче і має постійний характер, розраховують відставання обсягу національного продукту із врахуванням лише надлишкового безробіття, яке, до речі, сьогодні властиве для більше ринкових країн.

6. Економічний цикл: структура, сутність, класифікація. Теорії економічних циклів

Економічний цикл — рух виробництва від початку попередньої до початку наступної кризи.

Кожен цикл складається з чотирьох основних фаз: криза, депресія, пожвавлення і піднесення. Основною з них є криза, яка формує цикл.

Основними формами прояву кризи є значний спад виробництва, масові банкрутства підприємств (в тому числі банків), значне зростання безробіття, фінансово-кредитна криза, падіння цій, зростання відсоткової ставки та ін. Криза змінюється депресією, або тупцюванням на місці».

Якщо в основу класифікації економічного циклу покласти їх тривалість, то розрізняють:

  1. короткі цикли ділової активності 3 — 4 роки.
  2. середнє коливання ділової активності 7-11 років.
  3. великі коливання ділової активності 40-60 років.
  4. вікові циклічні коливання

Австрійська теорія економічних циклів — теорія, що пояснює економічні цикли на думку Австрійської школи. Відповідно до теорії, економічні цикли є безпосереднім наслідком неефективних та деструктивних політик центрального банку, які призводять до тривалого заниження відсоткових ставок, що сприяє видачі у надмірних обсягах кредитів, виникненню спекулятивних економічних бульбашок, та зменшенню заощаджень.

7. Сукупний попит, його сутність. Крива сукупного попиту. Цінові та нецінові чинники сукупного попиту

Сукупний попит — це суспільна потреба, яка подана на ринок у грошовій формі такими суб’єктами, як індивідуальні та виробничі споживачі, уряд.

Сукупний попит можна також тлумачити як такий реальний обсяг національного виробництва, який домашні господарства, підприємства, уряд (держава), зарубіжні країни готові купити за будь-якого можливого рівня цін. Американські економісти С. Фішер, Р. Дорнбуш, Р. Шмалензі вважають, що сукупний попит — це сума коштів, які економічні суб’єкти планують витратити на товари вітчизняного виробництва. Кількісно сукупний попит визначається плановим рівнем витрат в економіці.

До чинників, що визначають сукупний попит, належать рівень цін, доходи населення і його наміри на майбутнє, податки, інвестиції підприємств тощо.

Певний вплив на формування сукупного попиту мають також демографічні чинники, географічні особливості, національні та історичні традиції, професійна структура, майнова диференціація населення країни тощо.

Визначальним серед перелічених чинників є загальний рівень цін. Чим нижчий цей показник за інших однакових умов, тим більшу частину реального обсягу національного виробництва захочуть придбати населення, фірми, уряд, а також зарубіжні споживачі — індивідуальні та інституційні. У макроекономіці під «іншими однаковими умовами» для сукупного попиту слід розуміти макроекономічну політику уряду.

Залежність між рівнем цін і реальним обсягом національного виробництва, на який існує попит, є оберненою або від’ємною. Обов’язковою вимогою реального виміру обсягів сукупного попиту є показник рівня інфляції.

Модель сукупного попиту передбачає також дослідження чинників, що призводять до зсуву кривої СП вліво або вправо. Це може відбуватися під впливом таких нецінових чинників сукупного попиту, як збільшення грошової маси, зміна ставок податків, інфляційні очікування населення, збільшення державних витрат тощо.

8. Сукупна пропозиція, її сутність. Класична та кейнсіанська моделі сукупної пропозиції. Нецінові чинники сукупної пропозиції

Сукупну пропозицію визначають як кількість створюваних матеріальних благ і послуг, які виробники при кожному можливому рівні цін пропонують на ринку. Підприємці при цьому прагнуть досягти потенційного (а точніше — природного) рівня виробництва, адже такої мети прагне досягти будь-яка економічна система.

Сукупну пропозицію визначають за розміром виробничих витрат, серед яких головними є праця і капітал, та рівнем продуктивності, яку ці витрати забезпечують (технологічний рівень суспільства).

Високі ціни створюють стимули для виробництва додаткової кількості товарів і пропозиції їх для продажу, а низькі ціни зумовлюють скорочення реальних обсягів виробництва. Саме тому залежність між рівнем цін і обсягом національного продукту, який виробники поставляють на загальний ринок, є прямою. Отже, обсяг виготовленої продукції, яка пропонується споживачам за інших однакових умов, тим вищий, чим вищий рівень цін, за якими підприємства можуть продавати вироблені ними товари і послуги. При цьому термін «інші однакові умови» означає заданий рівень цін на ресурси, задану технологію та рівень потенційного випуску, рівень оплати праці (що особливо важливо) тощо.

Отже, сукупна пропозиція пов’язує ринок товарів, на якому підприємства пропонують свою продукцію, з ринком праці, на якому формується рівень зайнятості та встановлюється оплата праці.

Графічний аналіз кривої сукупної пропозиції  є значно складнішим, ніж дослідження кривої сукупного попиту СП. Крива сукупної пропозиції показує зв’язок між обсягами виробництва і продажем фірмами товарів і послуг за кожним конкретним загальним рівнем цін. Зазначений зв’язок залежить від часового горизонту (коротко- і довготермінового періоду), який розглядається. Головна відмінність між коротко-і довготерміновим часовими періодами полягає в динаміці сукупної пропозиції.

9. Макроекономічна рівновага сукупного попиту та сукупної пропозиції

Основні положення теорії економічної рівноваги розроблені ще представниками класичної економічної школи. Суттєвий внесок у розвиток теорії макроекономічної рівноваги зробив К. Маркс. Він уперше сформулював і науково обґрунтував методологічні принципи рівноваги. К. Маркс назвав постійну тенденцію різних сфер виробництва до рівноваги реакцією проти порушення цієї рівноваги. Теорія економічної рівноваги посідає чільне місце і в сучасних економічних теоріях.

Макроекономічна рівновага характеризує внутрішній стан самовпо-рядкованої ринкової системи. За Самуельсоном, макроекономічною рівновагою є такий стан національної економіки, який зберігає здатність до саморегулювання. Йдеться про те, що розбалансованість економіки, яка виникає під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх чинників, усувається силами, які автоматично «викликаються» до дії.

Економічна рівновага означає відповідність між ресурсами і потребами. Потреби практично завжди випереджають ресурси. Економічна рівновага здебільшого досягається або завдяки обмеженню потреб, або завдяки збільшенню й оптимізації ресурсів. Через це економічна рівновага має розглядатися в поєднанні з ефективністю виробництва, оскільки вона є засобом досягнення її. У цьому разі ефективність виробництва  можна трактувати як ступінь використання наявних у суспільстві ресурсів.

Отже, економічна рівновага — це такий стан економіки, за якого вироблений продукт реалізований, а попит задоволений. Вона досягається в процесі взаємодії та взаємопристосування всіх сфер, елементів, чинників національного виробництва.

Отже, в досягненні рівноважного стану національної економіки важливе значення мають сукупний попит і сукупна пропозиція, особливо їхня взаємодія.

Проте макроекономічний аналіз цим не вичерпується. Адже ми практично тільки назвали складові сукупного попиту, але конкретно не дослідили жодну, навіть головні — споживчий попит та інвестиційний попит. Тому далі зупинимося на розгляді саме споживання, заощадження та інвестицій як економічних категорій і економічних процесів.

10. Функція споживання. Функція заощадження. Чинники споживання та заощадження, які не залежать від доходу

Заощадження здійснюють одні економічні агенти, а інвестиції можуть робити зовсім інші економічні суб’єкти. Заощадження багатьох домашніх господарств є джерелом інвестицій. Проте домогосподарства, як і окремі люди, не роблять капіталовкладення, або інвестування, що пов’язане з реальним приростом капітального добра суспільства. При цьому «заощаджувач» та «інвестор» не поєднуються в одній особі. Заощадження домогосподарств використовуються для інвестування в основному через канали банківської системи. Джерелом інвестицій є також накопичення підприємств, які функціонують у різних сферах суспільного виробництва. У цьому разі «заощаджувач» та «інвестор» уже збігаються. Значення заощаджень домашніх господарств, які одночасно не є підприємницькими фірмами, дуже велике, але незбігання процесів заощадження та інвестування призводить національну економіку до нерівно-важного стану. Отже, джерелами інвестування є як власні, так і позикові кошти.

11. Функція інвестицій. Чинники, що впливають на інвестиційний попит, який не пов’язаний з відсотковою ставкою

Інвестиції—це «економічні ресурси, що спрямовуються на збільшення реального капіталу суспільства, тобто на розширення або модернізацію виробничого апарату» (Клас Еклунд. Ефективна економіка). «Інвестувати означає купувати якесь добро заради того доходу, якого ми від нього чекаємо в майбутньому».

Отже, інвестування — це купівля не будь-якого добра, а тільки такого, що здатне розширювати і/або модернізувати процес виробництва та входить до складу виробничих витрат. Останні є найперспективнішою формою витрат фірми, оскільки поліпшують її виробничі можливості та приносять додатковий доход. Наприклад, підприємство інвестує, купуючи чинники виробництва (не тільки матеріально-речовий, а й особистий чинник виробництва). Таким чином, інвестиції — це вкладення в капітал як фізичний, так і людський.

Джерелом інвестицій є неспожита частина доходу, яку заощадили домогосподарства і підприємства. Заощадження — це доход за вирахуванням податків і витрат на особисте споживання. Заощадження ми визначили так званим залишковим методом, тобто подали їх як залишок тієї величини вільного від податків доходу, з якої вирахували витрати на споживання. Щоправда, не в усіх моделях таким методом визначають заощадження. Наприклад, у класичній моделі зазначеним методом визначається споживання, а не заощадження: споживання є залишком тієї суми вільного від податків доходу, з якої були зроблені заощадження.

12. Кейнсіанська модель рівноваги «витрати—випуск». Визначення рівноважного ВВП

Модель “витрати-випуск” є кейнсіанською моделлю товарного ринку. Визначальним у цій моделі є сукупний попит, який знаходить своє відображення через сукупні витрати, і сукупна пропозиція, яка представлена реальним ВВП. В її основі лежить пряма залежність між ВВП і сукупними витратами, тобто чим більші сукупні витрати, тим більший ВВП.

Слід розрізняти фактичні і заплановані сукупні витрати. Економічна рівновага – це рівновага між запланованими СуВ і ВВП. Тому в моделі “витрати-випуск” під сукупними витратами слід розуміти заплановані сукупні витрати. Оскільки згідно з нашим припущенням сукупні витрати дорівнюють СВ+ВІ, то для моделі “витрати-випуск” базовим є таке рівняння:

СуВ = СВ+ВІ = ВВП. (1)

Згідно з цим рівнянням, ВВП – вироблений продукт, а СВ+ВІ – сукупні витрати. Співвідношення між ними може мати три варіанти: 1) вся сума доходу, отриманого від реалізації виробленого ВВП, спрямовується на його закупку, тобто СВ+ВІ = ВВП. Цей варіант відповідає закону Сея, згідно з яким виробництво створює адекватний за величиною попит; 2) не вся сума доходу, отриманого від реалізації виробленого ВВП, спрямовується на закупку, тобто СВ+ВІ менше ВВП; 3) на закупку ВВП спрямовується більша сума доходу порівняно з його величиною, отриманою від реалізації ВВП, виробленого в поточному періоді, тобто СВ+ВІ більше ВВП. Останні два варіанти відповідають кейнсіанській теорії, згідно з якою доходи, отримані від реалізації поточного ВВП, не обов’язково перетворюються в адекватну величину сукупних витрат.

Співвідношення між СуВ і ВВП – це співвідношення між планами покупців і продавців, які, як правило, не збігаються. Якщо вони не збігаються, то виникають незаплановані зміни в товарних запасах. Так, коли СуВ менше ВВП, виникає перевиробництво, яке супроводжується незапланованим збільшенням товарних запасів, і навпаки.

Отже, рівноважний ВВП – це такий обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати, достатні для закупки всієї продукції, виробленої в поточному періоді. Іншими словами, при рівноважному рівні ВВП сукупна кількість вироблених товарів (ВВП) дорівнює сукупній кількості закуплених товарів (споживчих та інвестиційних).

13. Необхідність та сутність державного  регулювання  економіки.   Методи державною регулювання економіки

Історичний досвід світової економіки підтверджує, що держава в усі часи тією чи іншою мірою була вимушена втручатися в економічні процеси. Але ступінь цього втручання на окремих етапах розвитку товарного виробництва був неоднаковим. Тобто, у всіх економічних системах держава регулює економіку.

Історичний досвід показує, що спочатку таке втручання було зумовлене самим існуванням держави та необхідністю вилучення значної частини суспільного продукту для покриття загальнодержавних витрат, пов’язаних з утриманням апарату чиновників державної влади, армії, поліції тощо. Таке вилучення та перерозподіл вимагали від держави створення відповідного законодавства, яке охороняло б державні інтереси і визначало б обов’язки всіх членів суспільства стосовно держави. Втручання держави в економіку виключно з «утриманських» інтересів обмежувало її економічні функції, перетворювало в пасивного наглядача за економічним розвитком країни. І це є не історичною випадковістю, а навпаки, закономірністю. Вона відображає найсуттєвішу рису товарного виробництва, в якому не держава, а ринковий механізм є головним регулятором економіки.

Державне управління економікою — це організуючий і регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб’єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності.

Однією з функцій управління є регулювання економіки. Управління будь-яким процесом починається з того, що цей процес виокремлюють як певний об’єкт. Найбільш агрегованим об’єктом ДРЕ є економічна система держави, тобто об’єкти державного регулювання економіки. У зв’язку з цим методологічною основою ДРЕ є економічна теорія і передовсім макроекономіка.

За формами впливу на суб’єкти ринку методи державного регулювання розділяють на дві групи:

1.Методи прямого впливу(адміністративного характеру:державні замовлення, різного роду ліміти, централізовано встановлені ціни, обмеження, штрафи, дозволи, ліцензії, квоти тощо, а також методи, засновані на застосуванні бюджету як джерела дотування, цільового фінансування окремих суб’єктів і сфер діяльності).

2.Методи непрямого,(посередкованого)впливу належать ті, що не прямо регламентують поведінку суб’єктів ринку, а через створення певного середовища для його діяльності, яке мотивує ту або іншу його поведінку(податкове регулювання, регулювання через політику прискореної амортизації, методи стимулювання конкуренції тощо).

Залежно від застосування засобів впливу на ринок розрізняють правові, адміністративні, економічні, в тому числі фінансово-бюджетні і кредитно-грошові методи регулювання ринку.

14. Податки: сутність, види, функції. Крива А. Лаффера

Фіскальною (бюджетно-податковою) політикою називають систему заходів уряду, спрямованих на зміни в державних видатках, оподаткуванні та бюджетотворенні для забезпечення прискореного економічного зростання з повною зайнятістю і стабільними цінами. Вона охоплює такі основні завдання:

  • послаблення коливання економічного циклу;
  • стабілізаційне прискорення темпів економічного зростання;
  • забезпечення високого рівня зайнятості і помірних контрольованих темпів інфляції.

Якщо з метою їх виконання застосовують свідоме спеціальне маніпулювання податковими ставками, урядовими витратами, сальдо, бюджету, це означає, що здійснюється дискреційна фіскальна політика. Вона є активною політикою держави, її інструментарій залежно від реальної ситуації має різний макроекономічний вплив.

В умовах економічної рецесії, коли скорочуються інвестиційні видатки, зменшується сукупний попит, знижуються реальні обсяги макроекономічних показників, зростають безробіття та інфляція, доцільно застосовувати стимулювальну фіскальну політику. Здійснюватися вона може за будь-яким із трьох варіантів: а) збільшення державних видатків; б) зменшення рівня оподаткування; в) застосування прийнятної комбінації перших двох варіантів.

Група американських вчених на чолі з Артуром Лаффером довела, що підвищення податкових ставок можливе лише до визначеного моменту. Перевищення критичних ставок призводить до різкого падіння ділової активності фірм і населення в цілому. У результаті загальна сума податкових надходжень скорочується. Цей факт ніяк не може задовольняти інтереси фіску. Тому відповідною реакцією Уряду має бути зменшення ставок податків. Це призведе в короткостроковому періоді до тимчасового скорочення податкових надходжень, а в довгостроковому – до їх збільшення, оскільки зростають стимули до трудової і підприємницької діяльності, здійснюється перехід з “тіньової” до легальної економіки.

Це означає, що в податковій політиці існує значний часовий лаг. Будь-які зміни не приносять швидких наслідків, а проявляються лише через декілька років. Великий часовий інтервал існує між виникненням необхідності внесення змін до податкової системи та прийняттям відповідних рішень (внутрішній лаг), а також між моментом прийняття рішень і часом завершення їх основної дії на економіку (зовнішній лаг). Цей факт слугує не на користь затримці кроків щодо впровадження певної податкової політики.

15. Фіскальна політика та державний бюджет. Державний борг

Державний борг(DG) – це загальний розмір накопиченої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за вилученням бюджетних надлишків. Державний борг складається із внутрішнього та зовнішнього боргу держави. Внутрішній державний борг(D) – заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом. Зовнішній державний борг(DI) – це заборгованість держави перед іноземними громадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями.

Основними причинами створення і збільшення державного боргу є:

  • збільшення державних видатків без відповідного зростання державних доходів;
  • циклічні спади й автоматичні стабілізатори економіки;
  • скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного корегування (зменшення) державних витрат;
  • вплив політичних бізнес-циклів – надмірне збільшення державних видатків напередодні виборів з метою завоювання популярності виборців та збереження влади.

Існує позитивний взаємозв’язок між розмірами бюджетного дефіциту і державного боргу. Бюджетний дефіцит збільшує державний борг, а зростання боргу, в свою чергу, потребує додаткових витрат бюджету на його обслуговування і тим самим збільшує бюджетний дефіцит.

На обсягу бюджетного дефіциту відбуваються всі зміни у величині державного боргу, в тому числі обумовлені впливом інфляції. Саме тому важливо, щоб державна заборгованість вимірювалась також в реальних, а не лише в номінальних величинах.

16. Монетарна політика. Попит на гроші та пропозиція грошей

Політика у сфері грошового обігу та кредиту має велике значення для кожної країни, оскільки шляхом регулювання пропозиції грошей вона спрямована на забезпечення ефективного функціонування економіки і її ключовими цілями є цінова стабільність, стабільність обмінного курсу, зростання економіки, забезпечення зайнятості, збалансування платіжного балансу, зростання добробуту населення тощо.

Грошово-кредитна політика є основною складовою системи загальнодержавної економічної політики, її роль у розвитку економічних процесів дуже важлива. Гро­шово-кредитна політика базується на прогнозній економічній та фіскальній політиці. На підставі прогнозних макроекономічних показників, Закону України «Про Державний бюджет України» на відповідний період Національний банк України розробляє Основні засади грошово-кредитної політики на відповідний рік.

Грошово-кредитна політика в Україні в різні періоди розвитку її економіки здійснювалась адекватно до тих процесів, які відбувалися в сферах макроекономіки, фіскальної і структурної реформ. Вона сприяла економічному зростанню, зупиненню галопуючої інфляції, а також спрямовувалася на забезпечення стабільності національної валюти.

Зараз в Україні продовжує діяти різноплановий монетарний устрій (визначається декілька цілей проведення грошово-кредитної політики, які пов’язані з рівнем обмінного курсу, рівнем інфляції, обсягами окремих монетарних агрегатів). Реалізація грошово-кредитної політики забезпечується змішаним методом (частково з використанням ринкових інструментів, частково —  адміністративних).

17. Банківська система. Ефект депозитного мультиплікатора

Банківська система — це сукупність різних видів банків та банківських об’єднань у їх взаємозв’язку і взаємодії. Основні види банків такі: комерційні, інвестиційні, ощадні, іпотечні, земельні та інші.

Взаємодія і взаємозв’язок різних видів банків та банківських об’єднань, в результаті яких формується банківська система, можливі лише тоді, коли Центральний банк виконує свої основні функції. У багатьох країнах світу такими функціями є проведення єдиної грошової-кредитної політики, досягнення стабільності грошової одиниці та цін, регулювання економіки та ін.

Комерційні банки є основою кредитної системи. Вони утворюються як акціонерні товариства або на пайових засадах і є кредитними установами універсального характеру. Їх часто називають «фінансовими універмагами» або «супермаркетами кредиту». Вони пов’язані з усіма сферами та фазами відтворення. Характерна риса комерційних банків — повна самостійність у сфері торгівлі позичковим капіталом. Вони не обмежені централізовано виданими інструкціями з кредитування та проведення інших операцій, проводять кредитну політику на свій страх і ризик, що сприяє оперативному впливу банків на економіку країни.

Із створенням Національного банку України у вересні 1991 р. почався процес формування дворівневої структури банківської системи нашої держави, представленої, з одного боку НБУ, з іншого — мережою комерційних банків і банківських інститутів, Останні, будучи економічно незалежними (не відповідають за зобов’язання держави), повинні на засадах здорової конкуренції задовольнити потреби населення та народного господарства у банківських послугах, створити умови для стабілізації та зростання економіки України.

18. Монетарна політика та її інструменти

Більшість сучасних економістів розглядають монетарну (кредитно-грошову) політику як найбільш прийнятний для демократичного суспільства інструмент державного регулювання національної економіки, не призводить до надмірного диктату уряду і зменшенню господарської самостійності окремих iндивiдуумів. Найвища кінцева ціль монетарної політики полягає в забезпеченні стабільності цін, повної зайнятості і зростанні реального обсягу ВНП. Ця ціль досягається за допомогою заходів в рамках грошово-кредитної політики, що здійснюються досить поволі, розраховані на роки і не є швидкою реакцією на зміни кон’юнктури. В зв’язку з цим поточна монетарна політика орієнтується на конкретні і доступні цілі, чим зазначене вище глобальне завдання, наприклад на фіксацію кількості грошей в обігу, певного рівня банківських резервів чи норми і т. п.

19. Соціальна політика. Економічна нерівність і перерозподіл доходів. Крива Лоренца

Диференціація доходів населення — важливий елемент внутрішньої політики держави, і тому вона має контролювати цей процес, щоб забезпечити соціально безпечний рівень у суспільстві. Диференціація доходів визначається розвитком продуктивних сил і виробничих відносин і залежить від економічних, демографічних і соціальних чинників. Диференціацію доходів можна наочно показати через співвідношення рівнів матеріальної забезпеченості 10 % найзаможніших і 10 % найменш забезпечених груп населення (доцільний коефіцієнт). Основною метою державного розподілу і перерозподілу ринкових доходів є зменшення різкої диференціації доходів населення за рівнем доходів і капіталу. Зміни у доходах в умовах перехідної економіки зумовлені стрімким падінням реальних доходів населення, змінами в їх структурі, зростанням диференціації доходів населення.

Для визначення ступеня нерівності доходів у макроекономічній науці використовують криву Лоренца. Теоретична можливість абсолютної рівноваги в розподілі доходів представлена на графіку у вигляді бісектриси кута координат, яка свідчить, що в суспільстві існує абсолютна рівновага в розподілі отриманого доходу, тобто 20 % населення отримають 20 % доходу, а 40 % населення — 40 % і т. ін. За абсолютної нерівності розподілу доходів пряма ОЕ стає схожою на парус і показує, наскільки реальна або фактична ситуація відрізняється від ідеальної. Ділянка між лінією, що позначає абсолютну рівність розподілу доходів, і кривою Лоренца відображає ступінь нерівності доходів.

Коефіцієнт Джині показує характер розподілу всієї суми доходів населення між окремими групами. За рівномірного розподілу доходів у суспільстві коефіцієнт Джині дорівнює 0, що вищий ступінь поляризації суспільства за рівнем доходів, то ближчий цей коефіцієнт до 1.

20. Економічне зростання: сутність, типи, показники вимірювання, наслідки

Економічне зростання — основний показник розвитку і добробуту будь-якої країни — є однією з головних макроекономічних цілей, досягнення якої зумовлене необхідністю випереджаючого зростання національного доходу в порівнянні із зростанням чисельності населення для підвищення рівня життя в країні.

Таким чином, процес економічного зростання відображає довгострокове зростання сукупної пропозиції, і саме цим воно відрізняється від короткострокових коливань випуску під впливом змін сукупного попиту.

Збільшення кількості і якості ресурсів та вдосконалення технологій забезпечують можливість економічного зростання.

Економічне зростання означає:

1) збільшення реального ВВП (ЧВП або НД) в абсолютних вимірниках за певний проміжок часу;

2) збільшення реального ВВП (ЧВП або НД) в розрахунку на душу населення;

3) збільшення реального ВВП (ЧВП або НД) в розрахунку на одного зайнятого.

Якими ж факторами визначається динаміка економічного зростання в країні? Даючи відповідь на це запитання, зазначимо насамперед, що існує дві складові економічного зростання: екстенсивна (коли збільшується кількість залучених у процес виробництва ресурсів) та інтенсивна (коли зростає їхня віддача, або ефективність використання). У відповідності з цим, вирізняють дві групи факторів економічного зростання:

1) екстенсивні фактори —

  • збільшення чисельності зайнятих,
  • збільшення фізичного обсягу капіталу;

2) інтенсивні фактори —

  • технологічний прогрес,
  • рівень освіти та професійної підготовки кадрів,
  • економія за рахунок зростання масштабу виробництва,
  • покращення розподілу ресурсів,
  • законодавчі, інституційні та інші фактори.

21. Моделі економічного зростання. Модель Р. Солоу

Неокласична модель економічного зростання – теорія або використовувана модель для пояснення довгострокових напрямів економічного зростання розвинених країн. Ця модель наголошує на можливості нагромадження капіталу, тобто зростання капіталоозброєності праці і технічних змін при поясненні потенційного реального ВВП.

Неокейнсіанська модель мультиплікатора-акселератора є моделлю циклічності економічного розвитку. Відповідно до даної концепції імпульсом для виникнення циклічних коливань в економіці служить автономне збільшення якої-небудь складової автономного попиту. Ріст сукупного попиту, як випливає з кейнсіанської теорії, породжує мультиплікативний ефект, у результаті якого кінцевий приріст національного доходу перевищує початковий приріст сукупного попиту на розмір, рівний значенню мультиплікатора автономних витрат. Доти, поки економіка має вільні виробничі потужності, ріст сукупного попиту задовольняється за рахунок залучення у виробництво вже наявних потужностей (чинників виробництва). У цьому випадку спостерігається лише одиничний імпульс, недостатній проте для виникнення циклічних коливань. Якщо ж на наявних виробничих потужностях задовольнити ріст сукупного попиту неможливо, то підприємці змушені здійснювати індуційовані інвестиції для створення додаткових потужностей. У результаті виникає ефект взаємодії мультиплікатора й акселератора: приріст сукупного попиту викликає індуційовані інвестиції, останні збільшують сукупний попит, що, у свою чергу, викликає нові індуційовані інвестиції.

Модель економічного зростання Р.Солоу – неокласична модель економічного зростання, яка була розроблена в 50-60-х рр. лауреатом Нобелівської премії Робертом Солоу. Ця модель дає змогу дослідити, як основні фактори виробництва – праця, капітал, технологічні зміни – впливають на динаміку обсягу виробництва, коли економічна система перебуває у рівноважному сталому стані. Перевагою моделі Солоу є розмежування цих факторів і поступове дослідження впливу кожного з них на процес довгострокового зростання національного доходу. Основні передумови та позначення моделі Солоу:  пропозиція товарів описується за допомогою відомої нам виробничої функції: Y = F(К,L), яка характеризується постійним ефектом масштабу виробництва. Це означає, що коли обсяги ресурсів капіталу (К) і робочої сили (L) помножити на довільне додатне число (z), то й обсяг випуску зросте пропорційно цьому множникові: F(z•K,z•L)=z•F(K,L).

22. Платіжний баланс. Рахунки, види, шляхи збалансування

Платіжний баланс організовано як складний бухгалтерський рахунок, що має дві сторони — дебет і кредит; кожна економічні операція відображається подвійно: за кредитом одного рахунку і дебетом іншого. Це правило має дуже просту економічну інтерпретацію: більшість економічних операцій — це обмін економічними цінностями. Платіжний баланс становить бухгалтерський рахунок такого типу, який не має сальдо. Це означає, що кредитові й дебетові обороти мають кількісно дорівнювати один одному.

Складовими частинами платіжного балансу є:

  • рахунок поточних операцій, тобто запис про операції резидентів даної країни з іноземцями по товарах, послугах та трансфертних виплатах (позначається NX або СА);
  • рахунок руху капіталу, де відображаються зміни чистих іноземних активів резидентів даної країни (позначається КА);
  • чисті офіційні міжнародні резерви (R).

Платіжний баланс, разом з офіційними резервними активами, в сумі дорівнює нулеві.

23. Валютний курс. Види валютного курсу, конвертованість валюти

Валютні відносини пов’язані з функціонуванням грошей у міжнародному обороті, які за призначенням опосередковують (забезпечують валютою) міжнародні економічні зв’язки. Вони тісно пов’язані з внутрішньою грошовою системою. Разом з тим вони не включають механізми грошового обігу окремих країн.

Одним з найважливіших елементів валютної системи є конвертованість національної валюти.

Конвертованість національної валюти — невід’ємний атрибут відкритої економіки. Безконвертованості неможлива свобода зовнішньої торгівлі, себто товаровиробник — експортер не може вільно включатися в різноманітні структури світового ринку, в міжнародний поділ праці, а покупець — імпортер позбавляється можливості належно задовільняти свій платоспроможний попит.

На фундаменті валютних відносин формується валютна політика та валютна система, державно-правова форма організації валютних відносин.

24. Торговельна політика. Теорія абсолютних і порівняних переваг

Важливо підкреслити, що економічна ефективність, з якою країни здатні робити різні товари, може змінюватися і дійсно змінюється згодом. Зрушення в розподілі ресурсів і технології можуть приводити до зрушень у відносній ефективності виробництва товарів в різних країнах. В міру еволюції національних економік можуть змінюватися кількість і якість робочої сили, обсяг і склад капіталу, виникати нові технології. Можуть перетерпіти зміни навіть масштаби і якість земельних і природних ресурсів. У міру того як відбуваються ці зміни, відносна ефективність, з яким країни роблять різні товари, буде також змінюватися.

Дві основні моделі міжнародної торгівлі: протекціонізм та вільна торгівля.

Незважаючи на ті, що міжнародна торгівля теоретично вигідна для країни, може скластися така ситуація, коли уряд вирішить, що жертвувати інтересами вітчизняних виробників на користь споживачів – занадто масно для споживачів, чи навпаки, коли необхідно терміново піднімати падаючі рейтинги, уряд ”викидає шматок” споживачам на шкоду виробникам. Подібна діяльність здійснюється за допомогою митних тарифів і нетарифних методів як ті: квоти, добровільне обмеження торгівлі, демпінг і інші. Усі разом це називається ”протекціонізм”.

 

 

Історія економіки та економічної думки

1. Економічні погляди філософів, античності та Середньовіччя (Ксенофонт. Платон. Аристотель)

Історичний екскурс у минуле економічної думки показує, що люди завжди прагнули теоретично усвідомити економічні умови свого існування, мотиви господарської діяльності, а відтак, розгадавши таємниці економічних процесів, спробувати управляти ними. Практичні потреби регулювання економічного життя й зумовили виникнення економічної теорії.

Економічна думка зародилася ще в стародавньому світі. Це була певна сума поглядів на господарські явища, на рушійні сили економічної діяльності людей, істотного розвитку вона досягла в епоху рабовласництва. В працях Ксенофонта (430-355 рр. до . н.е.), Платона (427-347 рр. до н.е.), Аристотеля (384-322 рр. до н.е.), а також мислителів стародавнього Риму, Індії, Китаю міститься спроба з позицій свого часу з’ясувати загальні принципи економічного розвитку. «Економікс» (домашнє господарство) — так називалася праця видатного мислителя Стародавньої Греції Ксенофонта, в якій зроблена спроба обґрунтувати мотиви господарської діяльності людей, висловлено ряд Цікавих економічних думок.

Формування економічної теорії як науки Не кожна економічна думка розвивається в систему поглядів і стає економічним ученням. Ні в рабовласницькому, ні у феодальному суспільстві ще не існувало стрункої системи економічних поглядів на економічні процеси. Вона складається поступово в процесі історичного розвитку суспільства.

Могутнім поштовхом до формування економічної науки стало становлення в усіх структурах суспільного життя капіталістичних відносин, коли бурхливими темпами почали розвиватися продуктивні сили, стали формуватися ринок, обмін, торгівля. З’явилася потреба в дослідженні всіх цих явищ, вивченні закономірностей функціонування економіки в цілому. Врешті-решт постало питання і про джерела багатства націй і народів, груп людей, окремих осіб, засоби їх виміру.

2. Меркантилізм  як  перше економічне  вчення. Основні  риси раннього  і   пізнього меркантилізму

Першим проявом ідей буржуазної політекономії став меркантилізм.

Меркантилізм — це направлення економічної думки, прибічники якого бачили у зовнішній торгівлі джерело багатства в результаті здійснення активного торгового балансу (перевищення експорту над імпортом товарів).

У Західній Європі меркантилізм зародився вже у 15 столітті. Головною передумовою генезису меркантилізму було зародження капіталізму та розклад феодалізму.

Виникнення капіталістичного способу виробництва у країнах Західної Європи відносять до 16 століття. До цього періоду в окремих містах узбережжя Середземного моря можна було спостерігати лише деяке зародження капіталістичних відносин. Велике значення для формування капіталістичного способу виробництва, мало первісне нагромадження капіталу.

Значно прискорило розвиток капіталістичного виробництва виникнення світового ринку. Він почав формуватися в результаті великих географічних відкриттів 15–16 ст. Роздроблені виробники не були в змозі задовольняти попит, що зростав, на промислові товари. З’явились великі майстерні, які працювали під контролем власників (проста кооперація). Розвиток розподілу праці обумовив перетворення майстерень у мануфактури.

Далі слід відзначити, що в цей час зросло значення торгового капіталу. Світова торгівля призвела до зосередження величезних багатств окремих осіб, перш за все, купців і монопольних торговельних компаній.

Поряд з новими економічними відносинами з’явилась і нова теоретична школа – школа меркантилістів (від італійського mercante – купець). Окрім зазначеного вище, вивченню і узагальненню явищ економічного життя сприяла ліквідація монополій церкви у сфері ідеології, зростання наукових знань.

Необхідно звернути увагу на ту обставину, що меркантилізм виник на основі узагальнення первісного нагромадження капіталу. Меркантилістські методи застосовувались державою для розвитку мануфактурної промисловості, для вирішення виникаючих проблем. Вчення захищало торговця, і тому Голландія в результаті розквіту та збагачення за рахунок розвитку судноплавства, зовнішньої торгівлі та колоніальної експансії, була проголошена ідеалом меркантилізму. Тобто меркантилізм не був випадковим явищем в історії економічної думки. Він був однозначно і теорією, і керівництвом до дії тогочасного суспільства.

Відповідно до меркантилістів:

  • багатство – це гроші, а гроші – це золото та срібло
  • товар має вартість, так як він купується за гроші
  • джерелом багатства є зовнішня торгівля.

Меркантилізм належить епосі, коли домінувала торгівля, і великі гроші приносила зовнішня торгівля.

Це зараз у 20 столітті патріарх маркетингу Ф. Котлер стверджує, що прибутковість капіталовкладень у виробництво, вище, ніж в сферу обігу – торгівлю.

Але в свій час меркантилізм мав реальну базу, відзначався практицизмом і вирішував актуальні проблеми свого часу.

3. Основні економічні ідеї фізіократичної школи у Франції.»Економічна таблиця» Ф. Кене

Франсуа Кене — визнаний лідер і основоположник школи фізіократів (до неї входили А. Тюрго, В. Мірабо, В. Дюпон де Немур, Г. Летрон та ін.) яка проіснувала всього 20 років, але специфічна течія в рамках класичної політичної економії поширилася майже по всьому континенту, особливо в країнах з переважним аграрним розвитком. Слово «фізіократія» має грецьке походження і в перекладі означає «влада природи». В цьому розумінні представники фізіократизму виходили з визначної ролі в економіці землі, сільськогосподарського виробництва. За словами Ф. Кене, «постійно відтворюване багатство сільського господарства служить основою для всіх професій, сприяє розквіту торгівлі, добробуту населення, приводить у рух промисловість і підтримує процвітання нації… .Воно (землеробство) служить основою для всієї економіки держави».

У творах Ф. Кене рішуче засуджуються погляди меркантилістів на економічні проблеми, що, по суті, було відображенням незадовільного становища сільського господарства, до якого призвів так званий кольбертизм часів короля Людовіка XIV (це відзначав і Адам Сміт, характеризуючи фізіократію як реакцію на меркантилістську політику Ж. Б. Кольбера). В них відбита його переконаність у необхідності переходу до фермерського господарства як основи вільного (ринкового) механізму господарювання на принципах повної свободи ціноутворення в країні та вивезення за кордон сільськогосподарської продукції.

. Ідея цієї праці полягає у необхідності дотримання та обґрунтованого прогнозування певних народногосподарських пропорцій у структурі економіки. Ним виявлений взаємозв´язок, який він характеризує так: «Відтворення постійно відновлює витрати, а витрати відновлюються відтворенням».

Розглядаючи процес відтворення, Ф. Кене аналізував походження доходів, обмін між капіталом і доходом, відношення між виробничим і кінцевим споживанням. Як момент процесу відтворення, він намагався показати «обіг між двома великими підрозділами виробництва — між виробництвом сировини і промисловістю». Все це втілювалось в економічних схемах.

Розглядаючи «Економічну таблицю» Ф. Кене як першу спробу макроекономічного дослідження, неважко помітити в ній формальні недоліки, такі як проста ілюстрація взаємозалежності галузей; визначення так званого невиробничого сектору, що володіє основним капіталом; визнання економічної діяльності на землі джерелом чистого прибутку, не з´ясовуючи при цьому механізму перетворення землі у джерело цінностей, та ін.

4. Теоретичні ідеї та етапи розвитку класичної школи політичної економії. В. Непі. А.Сміт

Класична політична економія як перша наукова школа в історії економічної думки прийшла на зміну меркантилізму в період стрімкого проникнення мануфактурного капіталу у сферу виробництва найбільш розвинутих європейських країн. Завершення епохи первісного нагромадження капіталу, буржуазні революції та прихід буржуазії до влади, бурхливий розвиток підприємництва та ринкова лібералізація економічної політики сприяли подальшому розвитку капіталізму та переміщенню інтересів підприємців зі сфери обігу в сферу виробництва. Становлення ринкової економіки та поступова реалізація закладеного в ній потенціалу саморегулювання викликали необхідність переоцінки учення меркантилістів щодо шляхів примноження національного багатства та досягнення узгодженої взаємодії економічних суб´єктів, активізувавши розробку наукової теорії ринкового господарювання.

Теоретико-методологічні підходи до дослідження економічних процесів та явищ і категоріальний апарат, започатковані в цей період, заклали підвалини світової економічної науки. Саме тому школа, яка стала фундатором нової традиції економічної думки, отримала назву «класичної».

За загальноприйнятою оцінкою, класична політична економія була започаткована у кінці XVII — на початку XVIII ст. В. Петті в Англії та П. Буагільбером у Франції. Водночас хронологічні межі завершення класичного напряму економічної думки визначаються дослідниками по-різному. Історично в економічній літературі сформувалось кілька підходів до трактування цього питання.

Перший підхід був започаткований К. Марксом і набув широкого розвитку в марксистській літературі. Саме К. Маркс першим вжив термін «класична політична економія», зарахувавши до класиків економістів від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. де Сісмонді у Франції. Згідно з марксистською думкою, класичний період завершився у першій третині XIX ст., а його визначальною рисою було дослідження «внутрішніх залежностей буржуазних відносин виробництва»1, що сприяло виявленню антагоністичних суперечностей капіталізму та підводило до концепції безкласового комуністичного майбутнього.

Виходячи з класово-формаційної аргументації, марксисти слідом за своїм учителем вважали, що на початку XIX ст. відбувся перехід від «класичної» (наукової) до «вульгарної» (ненаукової) політичної економії, родоначальники якої (Ж.Б. Сей, Т. Мальтус та ін.) відійшли від трудової теорії вартості, ухопившись «за зовнішню видимість явищ».

Другий підхід набув найбільшого поширення у науковому світі, перетворившись у наші дні у загальновизнаний для більшості західних та вітчизняних дослідників. На думку прихильників цього підходу, класична політична економія еволюціонувала у першій половині XIX ст., знайшовши відображення у працях Ж.Б. Сея, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та Ф. Бастіа та ін., а її завершителем став видатний вчений другої половини XIX ст. Дж.С. Мілль.

Так, наприклад, відомий дослідник історії економічної думки М. Блауг у своїй знаменитій книзі «Економічна теорія в ретроспективі» відносить до класиків політичної економії «всіх послідовників А. Сміта аж до Дж. С. Мілля і Дж.Е. Кернса».

Третій підхід характеризує позицію, яку займав у трактуванні цього питання відомий англійський економіст початку XX ст. Дж. М. Кейнс та його прихильники. Згідно з цим підходом до складу класичної школи слід віднести послідовників Д. Рікардо аж до 30-х років XX ст., у тому числі А. Маршалла, Ф. Еджуорта, А. Пігу та ін. Однак аргументація такого розширення хронологічних меж класичної школи викликає сумніви у дослідників, які розрізняють класичну політичну економію та неокласичну економічну теорію.

Видання книги «Дослідження про природу та причини багатства народів» А. Сміта, що поєднала всі відомі людству напрямки економічних досліджень і вперше показала економічну науку як логічну й цілісну систему, спонукало наступне покоління економістів до постійного пошуку нових ідей і теоретичних рішень.

5. Розвиток ідей класичної школи. Т. Мальтус, Ж. Сея та їх сучасне значення

Господарська практика поставила перед економічною теорією нові проблеми: насамперед з’явилися такі незнані соціально-економічні явища, як кризи перевиробництва та безробіття, існування яких не вписувалося в існуючу «смітіанську» схему й потребувало належного теоретичного обґрунтування. З цим пов’язаний перехід від проблематики багатства до досліджень сфери реалізації, причин кризових явищ, соціальної нерівності тощо. Дотримуючись хронології, розпочнемо з Т. Р. Мальтуса.

 

Томас Роберт Мальтус (1766—1834) трудовій теорії вартості протиставив видозмінений варіант одного з трактувань вартості А. Сміта. Він визначив вартість працею, що купується на даний товар. Вартість пропорційна витратам виробництва, до яких учений зараховував витрати живої й уречевленої праці та прибуток на авансований капітал. Таким чином, Т. Р. Мальтус включав прибуток безпосередньо у вартість товару разом з працею та вважав його незалежним від праці. Прибуток він визнавав номінальною надбавкою до ціни товару, а офера обігу — такою, де цей надлишок з’являється за рахунок продажу товару дорожче від вартості. Із цього випливало, що кожен, хто вигравав би як продавець, одразу втрачав би як покупець, тобто прибуток завжди лишається нереалізованим. Вирішення проблеми реалізації Т. Р. Мальтус вбачав в існуванні непродуктивних верств населення (землевласників, чиновників та ін.), які купують, нічого не виробляючи, і уможливлюють отримання прибутку капіталістами. У цьому полягає сутність так званої теорії третіх осіб. У праці «Принципи політичної економії» (1820) Т. Р. Мальтус, по суті, спростовує закон Ж. Б. Сея (який ми розглянемо далі), аргументуючи невідповідність між попитом і пропозицією категорією «недоспоживання».

Значне місце в економічній системі Ж. Б. Сея посідає теорія трьох факторів виробництва (модифікований вираз триєдиної формули доходів А. Сміта). Спираючись на те, що у процесі виробництва беруть участь три фактори — праця, капітал (засоби виробництва) і земля — і кожен з них у певний спосіб впливає на створення вартості, Ж. Б. Сей розрізняв три види доходів, стверджуючи, що праця створює заробітну плату, капітал — прибуток, земля — земельну ренту. Відмінність між підприємцями та робітниками відсутня: доходи перших є також винагородою за працю, пов’язану з керуванням, певним талантом і ризиком.

Сучасна економічна наука повністю сприйняла означену теорію факторів виробництва Ж. Б. Сея, додавши четвертий фактор — підприємницьку здібність (її має лише 5-7 % працездатного населення).

6. Виникнення і розвиток маржиналізму. К..Менгер. Ф. Візер

Австрійська школа маржиналізму отримала назву «суб´єктивно-психологічної», оскільки в основу теоретичних досліджень її представників були покладені суб´єктивні фактори: індивідуальні оцінки корисності, зіставлення вигод і втрат, очікування тощо. Засновником нової школи став відомий австрійський вчений К. Менгер (1840—1921), один з першовідкривачів теорії граничної корисності, яка знайшла продовження у суб´єктивних теоріях витрат виробництва, капіталу та процента, започаткованих його учнями Ф. Візером (1851 — 1926) та Е. Бем-Баверком (1851 — 1919).

Теоретико- методологічні особливості австрійської школи:

Послідовний та безкомпромісний суб´єктивізм та психологізм. Визначивши у якості основи економічної діяльності психологію суб´єкта господарювання, яка зумовлює його потреби, мотиви діяльності та економічну поведінку, представники австрійської школи побудували систему економічних категорій, засновану на суб´єктивній оцінці корисності благ як визначального чинника ціни товарів споживчого і виробничого призначення.

Дослідження представників австрійської школи — це різкий відхід від панівної в минулому ортодоксії з її вірою в «об´єктивне» за своєю сутністю економічне знання, таке саме точне і кількісно визначене, як в природничих науках, з її наголосом на точний прогноз як на основну мету і з її прагненням формалізувати і математизувати економічні явища. На противагу цьому австрійська школа аналізує людську діяльність у світі невизначеності. Вона досліджує людину, суб´єктивний і непередбачуваний вибір якої чинить опір будь-яким спробам загнати себе в рамки механістичної науки.

Основні здобутки австрійських учених сприяли утвердженню плюралізі економічної думки. Вони лягли в основу мікроекономічних досліджень ступних поколінь економістів, а методологія граничного аналізу та максимізації граничної корисності ввійшла в сучасну економічну науку як класі на логіка прийняття рішень.

7. Економічні ідеї Кембриджської школи маржиналізму. А. Маршалл

У 90-х роках XIX ст. в Англії сформувалася так звана кембріджська економічна школа, засновником якої був досить відомий економіст кінця минулого і початку нинішнього століття Альфред Маршалл (1842—1924). Ця школа за своїм впливом на економічну думку не поступалася австрійській і започаткувала новий напрям в економічній теорії, так званий неокласичний. Наукові заслуги А. Маршалла в царині економіки на Заході іноді навіть порівнюють з відкриттями Коперника в астрономії.

У своїх працях, особливо у відомій книжці «Принципи політичної економії» (1890), він намагався розробити універсальну економічну концепцію, об’єднавши різні економічні теорії. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка поєднала елементи трудової теорії вартості і «теорії граничної корисності», що збагатило науку більш глибоким аналізом взаємозв’язку виробництва й обміну на підставі функціонального методу дослідження. А. Маршалл зборов суперечності теорії граничної корисності й теорії факторів виробництва і сконцентрував основну увагу на розробці теорії ціни. Основні його теоретичні надбання витримали іспит часом і користуються популярністю й дотепер.

А. Маршалл (слідом за Джевонсом) запропонував замість поняття «політична економія» поняття «економіко» і дав власне визначення цієї науки: політична економія, або економіко, — це наука, що вивчає людство в його повсякденному житті; вона розглядає ту частину індивідуальних або суспільних дій, котра «якнайтісніше зв’язана з придбанням і споживанням матеріальних атрибутів добробуту». Це визначення суттєво відрізнялось від тих, що давали його попередники, які обмежували предмет політичної економії лише наукою про багатство. Маршалл, як бачимо, підходить до трактування її предмета ширше. «З одного боку, — зазначає він, — це наука про багатство, але з іншого — це наука про людину, яка відчуває на собі вплив найрізніших факторів; щодо економіки, то вона цікавиться переважно мотивами, які впливають … на поведінку людини в її економічному житті».

У центрі наукових пошуків Маршалла — ціна продукту, яку він розглядав як найважливіший елемент ринкової економіки. Суть його теорії ціни полягає в синтетичному поєднанні двох груп факторів, що впливають на ринкову ціну. З одного боку, є ціна попиту. Вона формується під впливом попиту на товар, який визначається корисністю продукту. Ця група факторів має ринкове походження. З іншого — є ціна пропозиції, яка залежить від витрат виробництва, тобто зв’язана з процесом виробництва. Середню ціну (вартість) Маршалл трактує як результат ціноутворення, коли перетинаються на ринку ціна попиту і пропозиції.

А. Маршалл був переконаний, що його теорію ціни спрямовано на пошук усіх факторів, які, на його думку, ціну визначають. Він заявляв, що оскільки ринкові ціни складаються під впливом попиту та пропозиції, це, у свою чергу, потребує виокремлювання суми факторів, від яких залежать зміни як попиту, так і пропозиції, їхнього взаємозв’язку на будь-якому ринку. Підкреслювалося, що дія як попиту, так і пропозиції щодо ціни є однаковою за умови вільної конкуренції. Незаперечна заслуга А. Маршалла полягає також у тім, що він визначив умови, необхідні для переведення попиту в ціну. У нього граничною ціною попиту стає ціна, за яку було придбано останній куплений товар.

8. Американська школа маржиналізму та розвиток теорії граничної продуктивності. Д. Кларк

Вагомий внесок у формування неокласичного напряму економічної думки здійснив видатний вчений, засновник американської школи маржиналізму Джон Бейтс Кларк (1847—1933), автор праць «Філософія багатства» (1886),: «Розподіл багатства» (1899), «Проблеми монополії» (1901), «Сутність економічної теорії» (1907) та ін. Заглиблення у маржиналістські ідеї та неординарність аналізу дали змогу американському досліднику сформулювати ряді нових ідей, які лягли в основу неокласичної економічної теорії.

Виходячи з того, що статичний стан є ідеальним, оскільки всі природні суспільства динамічні, вчений надавав великого значення дослідженню того, «що відбувається з багатством і добробутом суспільства за умов, коли суспільство змінює форму і способи діяльності». Водночас Дж.Б. Кларк свідомо обмежував своє завдання статичним підходом, покладаючи на майбутні теоретичні дослідження якісний аналіз явищ мінливості, здатний не лише розширити предмет економічної теорії, але й перенести її в нову площину.

Розмірковуючи над проблемами економічної динаміки, вчений виокремив зміни, здатні порушити статичні умови. Він звертав увагу на те, що «потреби змінюються, і разом з ними мають змінюватись види багатства, яке виробляється. Застосовуються нові механічні процеси. Машини витісняють ручну працю, а більш продуктивні машини заміщують менш продуктивні. Використовуються нові рушійні сили і застосовується нова сироївина. Населення зростає і мігрує. Зростає велика промисловість і витісняє дрібну…».

Трактуючи динамічні процеси як результат виключно зовнішнього впливу, Дж. Б. Кларк зазначав, що «статичні сили встановлюють рівні, а динамічні сили породжують відхилення». Він звертав також увагу на те, що «динамічні сили створюють нові умови для дії статичних сил», уможливлюючи діяльність підприємців як винахідників, новаторів, прискорювачів технічного прогресу, які отримують додатковий прибуток — підприємницький дохід.

Водночас, на думку багатьох дослідників, обґрунтована Дж. Б. Кларком теорія розподілу не може бути вичерпною, оскільки вона:

  • є однобічною, враховує лише попит на фактори виробництва, тоді як їх пропозиція вважається постійною і не досліджується. Крім того, як справедливо зазначає М. Блауг, «насправді не існує ніякого окремо взятого виробничого фактора і фактори виробництва по суті комплементарні, і граничний продукт будь-якого з них є наслідком граничних продуктів усіх інших факторів».
  • ототожнює алокаційну ефективність і розподільчу справедливість;
  • не змогла довести чітко, що вироблений продукт без залишку розпадається на доходи факторів, що сприяло виникненню проблеми «вичерпності продукту», яка знайшла відображення у дослідженнях економістів наступних поколінь (Ф.Г. Вікстіда, К. Вікселя та ін.).

У сучасній економічній науці теоретичні положення, сформульовані Дж. Б. Кларком, мають скоріше інструментальне значення, не претендуючи на обґрунтування справедливості розподілу створеного продукту.

9. Економічна дослідження К. Маркса. «Капітал»

Характерні риси методології К. Маркса:

абстрактно-теоретичний підхід, що вирізняється глибинним проникненням у сутність економічних явищ та процесів, виокремленням їх найсуттєвіших рис та побудовою системи логічно взаємопов´язаних та взаємообумовлених наукових категорій;

Сукупність цих виробничим відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на) якому підноситься юридична і політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість». Відтак К. Маркс досліджував економіку як базисну самодостатню структуру, стверджуючи, що за всієї важливості надбудови матеріальне виробництво є незалежною змінною і не потребує залучення до аналізу позаекономічних явищ та процесів;

лінійна модель розвитку суспільства, аналіз його еволюції як закономірної зміни соціально-економічних формацій, в основі якої лежить суперечність розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. «На певному ступені свого розвитку, — писав К. Маркс, — матеріальні продуктивні сили суспільства приходять у суперечність з наявними виробничими відносинами… всередині яких вони до цього часу розвивались. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються в їх кайдани.

На думку класиків марксизму, на нижчій фазі розвитку комуністичної формації кожен працівник буде отримувати «від суспільства квитанцію про те, що ним надана певна кількість праці (за вирахуванням його праці на користь суспільних фондів), і за цією квитанцією він отримає із суспільних запасів таку кількість предметів споживання, на яку витрачено стільки ж праці».

Комунізм як вища стадія є «дійсною історією», яка пов´язана з докорінним перетворенням людського суспільства. «На вищій фазі комуністичного суспільства, — писав К. Маркс, — після того, як зникне підпорядкування людини поділу праці, яке поневолює її, коли зникне разом з цим протилежність розумової і фізичної праці; коли праця перестане бути лише засобом для життя, а стане сама першою необхідністю життя; коли разом із всебічним розвитком індивідів зростуть і продуктивні сили і всі джерела суспільного багатства поллються повним потоком, лише тоді …суспільство зможе написати на своєму прапорі: «Від кожного за здібностями, кожному за потребами».

Водночас зазначені положення не конкретизовані, не розроблений механізм їх реалізації. Відтак ідея комунізму у К. Маркса має характер довгострокового футурологічного прогнозу, утопії, відірваної від емпіричної історії. Водночас вона включає в себе значний гуманістичний потенціал, який справив помітний вплив на еволюцію соціалістичної думки.

10. Економічні ідеї М. Туган-Барановського та їх сучасне значення

Праці М. Тугана-Барановського з проблеми вартості заклали наукові підвалини і додали якісно нового імпульсу також спробам детального критичного перегляду всієї економічної теорії марксизму. Насамперед це стосувалося теорії вартості та додаткової вартості К. Маркса, теорії абстрактної праці як єдиної субстанції вартості тощо.

М. Туган-Барановський вважав помилковим те, що К. Маркс зробив проблему вартості вихідною при поясненні всіх соціально-економічних явищ капіталістичного суспільства. Саме з цією ідеєю К. Маркса М. Туган-Барановський пов´язував недосконалість марксової теорії вартості, зазначаючи, що в її основі лежить різке протиставлення вартості й ціни, уявлення про нібито виняткову здатність праці створювати вартість і здійснювати обмін на основі трудової мінової вартості. Остання, як справедливо вважав учений, знадобилася Марксу лише тому, що він намагався «охопити одним загальним поняттям два різні і певною мірою протилежні економічні поняття – цінність і вартість». Прагнучи зберегти соціальний зміст теорії Маркса, «відкинувши одночасно ті неправильні економічні висновки, до яких Маркс дійшов у результаті неправильного ототожнення вартості й цінності», вчений запропонував розглядати марксову теорію вартості саме як трудову теорію вартості. Визначну роль у перегляді марксизму та позитивній розробці ряду соціально-економічних проблем відіграли праці М. Тугана-Барановського з проблем криз та розподілу. Вони відбивали настійну потребу у переході політичної економії від розробки теорії мікрорівневого аналізу на вищий щабель теоретичної економії – розробки теоретичних засад макрорівневого аналізу.

Уявлення М. Тугана-Барановського про господарство як безперервну взаємодію людини (суб´єкта) з природою (об´єктом) і зумовили його висновок про значення психологічного аспекту вивчення господарського процесу. Вчений був переконаний, що з розвитком суспільства, з його прогресом, роль стихійних, матеріальних факторів у суспільному житті знижуватиметься, а роль психологічних факторів суспільної свідомості зростатиме. Тим самим М. Туган-Барановський, по суті, відійшов від марксистського трактування економічних явищ як вираження суспільних відносин людей, що складаються у процесі виробництва незалежно від їх господарської волі і визначають собою відносини у сфері обміну й розподілу, тобто від розуміння економічних явищ як абстрактних понять суспільного устрою.

Особливе значення мав виконаний М. Туганом-Барановським аналіз сутності й ролі сільськогосподарської кооперації. Аналіз цей ґрунтується на загальновизнаних на той час економічною наукою висновках щодо характеру еволюції селянського господарства, яке у сфері землеробства виявляло більшу стійкість, ніж велике капіталістичне господарство, поступаючись, проте, останньому у сфері обігу.

11. Кейнсіанська економічна теорія: застосування і значення

Важливу роль у формуванні кейнсіанства як потужного наукового напряму відіграло становлення філософських позицій вченого та його здатність стати виразником нових морально-етичних принципів сучасної йому історичної доби.

Дж.М. Кейнс належав до генерації інтелектуального, філософсько-етичного та навіть художньо-естетичного авангарду першої половини XX ст. У широкому розумінні він став одним з тих, хто очолював суспільну трансформацію від буржуазного традиціоналізму до модернізму. В колі радикально мислячої нової генерації початку століття він спромігся зробити виклик традиційним буржуазним суспільним цінностям та консервативним моральним нормам Британії вікторіанської епохи.

Поряд з цим Кейнс відійшов від традиційного для неокласики уявлення про національну економіку як про сукупність окремих ринків: товарів, грошей та капіталів, праці та інших виробничих ресурсів. Він аналізує макроекономічні процеси та функціональні залежності переважно в межах єдиного національного ринку.

По-друге, відповідно до нового предмета дослідження Дж.М. Кейнс розробив основи нового методу дослідження — макроекономінного, який передбачав вивчення законів макросистеми як органічної цілісності. На противагу неокласикам, Кейнс виходив з того, що умови процвітання окремих фірм не ідентичні умовам процвітання економіки в цілому. А тому макроекономічний метод дослідження був орієнтований на пріоритетний аналіз макроекономічних залежностей та процесів, факторів економічної стабільності та циклічності. Таким чином, учений започаткував макроекономічну теорію, що стала самостійним напрямом економічної теорії.

По-третє, методологічним нововведенням є також розробка Дж.М. Кейн-сом і введення в науковий вжиток нового категоріального апарату макроекономічного аналізу, який базувався на сукупних (агрегованих) величинах.

До основних категорій кейнсіанської теорії належать національний дохід, ефективний та недостатній попит, споживання, заощадження та інвестиції в масштабі економіки, рівень загальної зайнятості, повна зайнятість, вимушене безробіття, перевага ліквідності, мультиплікатор тощо. Вони і в сучасних умовах є базовими не тільки для кейнсіанського напряму, але й для всієї макроекономічної теорії. Для теорії Дж.М. Кейнса також характерна зміна акцентів у використанні традиційних економічних категорій та їх переосмислення на основі нових теоретичних підходів.

По-четверте, кейнсіанська «Загальна теорія» ґрунтується на розроблених власне Кейнсом на противагу неокласичній ортодоксії принципово нових методологічних засадах макроекономічного аналізу ринку.

12. Неокейнсіанські теорії економічного зростання. Є.Домар, Р.Харрод, Дж.Хікс

Однією з головних особливостей неокейнсіанства стала глибока критична переробка та вдосконалення теорії статичної ринкової рівноваги Кейнса з метою її пристосування до більш повного врахування факторів економічної динаміки та дослідження динамічних станів економіки. Результатом теоретичних пошуків стала розробка неокейнсіанської теорії макроекономінної динаміки. її становлення пов´язано з іменами таких видатних послідовників Дж.М. Кейнса, як Р. Харрод, Є. Домар, Е. Хансен, Дж.В. Робінсон та ін. Теоретичні основи своїх досліджень вони сформували ще наприкінці 30-х pp., але наукове визнання їхні ідеї отримали пізніше, на початку та в середині 50-х pp. XX ст.

Важливим є висновок Р. Харрода про те, що темп зростання національного доходу залежить від нагромаджень (/ = S), від використання технічного прогресу (Gw = = SCt). Щоправда, в моделі Харрода коефіцієнт капіталовкладень (С,) є величиною постійною, хоча насправді він змінюється в результаті технічного прогресу і зростання продуктивності праці. Але в цілому модель економічної динаміки Р. Харрода діє за принципом акселератора. В її основу було покладено рівність заощаджень та інвестицій. При цьому він виходив із нейтрального характеру технічного прогресу.

Модель Є. Домара дещо відрізняється від моделі Р. Харрода. В її основу покладені не рівність заощаджень інвестиціям, а рівність грошового доходу (попиту) виробничим потужностям (пропозиції). Під виробничими потужностями Є. Домар розумів потенційно можливе виробництво продукції в умовах повної зайнятості. Тобто, якщо модель Харрода будувалася на акселераторі, то модель Домара — на мультиплікаторі. В моделі Є. Домара динамічна рівновага досягається за умови, що попит і пропозиція мають зростати так, щоб приріст попиту дорівнював приросту пропозиції. При цьому динамічна рівновага може бути забезпечена лише певним темпом росту інвестицій. Зростання капіталовкладень — це стратегічний фактор збалансованості економічного зростання. Відмінність моделі Домара полягала і в тому, що в ній передбачалася повна зайнятість, тоді як Р. Харрод виходив з того, що динамічна рівновага може не збігатися з повною зайнятістю.

Але висновок Є. Домар робить такий самий, що і Р. Харрод: необхідною умовою динамічної рівноваги, тобто поступального руху економіки, є стійкий темп економічного зростання. «Я намагався показати, — писав Є. Домар, — що існує такий темп зростання доходу, яким би приблизно він не був, котрий, якщо його досягти, не призведе до зниження норми прибутку, зникнення інвестиційних можливостей, до виникнення хронічного безробіття і подібних лих… і що тією мірою, якою ми можемо тепер це збагнути, цей темп зростання не знаходиться за межами наших фізичних можливостей». При цьому і Р. Харрод і Є. Домар, стоячи на позиціях Дж.М. Кейнса, підкреслювали складність вирішення проблеми динамічної рівноваги і необхідність проведення відповідної державної політики регулювання економіки.

Модель Харрода — Домара була спрямована на те, щоб на базі кейнсіанства подолати статичність макроекономічної моделі Кейнса і розробити модель, розраховану на довгостроковий період. Але Є. Домар і Р. Харрод усвідомлювали спрощеність своїх моделей, вважаючи, що вони є лише інструментами теоретичного аналізу. По суті це були лише перші кроки в дослідженні складних зв´язків процесу відтворення у вигляді однофакторної моделі (коефіцієнт капіталомісткості). Далі модель динамічної рівноваги розвивалась у напрямку розробки багатофакторних моделей економічного зростання, дослідження виробничих функцій, економічного програмування.

13. Монетаризм М. Фрідмена як панівна концепція нової неоклассики

Для американської економічної літератури 40 – 50-хрр. характерні наукові дискусії з проблем споживацької поведінки і споживацької функції, оскільки вони мали центральне значення для розуміння функціонування ринку. Як ми уже відмічали, Дж. М. Кейнс грунтовно дослідив взаємозв´язок споживання і доходу, сформував поняття «споживчої функції» у своїй «Загальній теорії». І хоч він дійшов до не дуже втішних висновків,– що з ростом доходів частка заощаджень росте, а частка споживання зменшується (що створює загрозу дефіциту ефективного попиту),– його прихильники вважали, що по-іншому і бути не може після пережитої Великої депресії. Разом з тим, у повоєнний період практика поставила ряд питань, які не знаходили відповіді у рамках теорії доходу Дж. Кейнса. Наприклад, які фактори, крім поточного доходу, визначають поведінку споживача, який доход при аналізі слід вважати ключовим і т. п. Саме ці питання і стали в центрі уваги економістів і особливо М. Фрідмена.

Kонцепція перманентного доходу У 1957 році у роботі М. Фрідмена “Теорія споживчої функції” у завершеному вигляді з´явилася концепція перманентного доходу. Для Фрідмена вона стала опорою при розробці положень монетарної політики й аналізу циклів.

М. Фрідмен виходив з того, що змінний доход (у) і змінне споживання (с) складаються із перманентного і тимчасового компонентів: Y = Yp + Yt; C = Cp + Ct .

Перманентний доход (Yp) М. Фрідмен визначає як такий доход, який споживач очікує отримувати протягом досить тривалого часу. Його значення залежить від горизонту споживання індивіда*, величини нагромадженого капіталу, а також від місця проживання споживача, його віку, професії, освіти, раси і національності. Тобто це доход, який споживач очікує отримати протягом життя, враховуючи свій вік, освіту, моделі споживання, що склалися.

Горизонт споживання – це мінімальний часовий інтервал, протягом якого прибуток залишається на незмінному рівні і розглядається споживачем як перманентний. М. Фрідмен на основі вивчення «життєвого циклу доходів» визначає, що його тривалість дорівнює 2 – 3 рокам.

Тимчасовий, або випадковий доход (Yt) «відображає вплив усіх інших факторів, які людина відносить до випадкових, хоч вони можуть бути передбачуваними за результатами дії таких сил, як, наприклад, циклічні зміни у діловій активності». Джерела випадкового доходу можуть бути найрізноманітнішими: від несподіваного успадкування до виграшу в карти. При цьому М. Фрідмен особливо підкреслює елемент непередбачуваності, несподіваності при отриманні тимчасового доходу: лише у цьому випадку даний тип доходу не може серйозно вплинути на довгострокову споживацьку поведінку.

Одним із основних пунктів теорії перманентного доходу є твердження, що тимчасовий компонент доходу не справляє впливу на споживання. М. Фрідмен вважає, що весь отриманий тимчасовий доход йде на заощадження, а рівень довгострокового споживання визначається перманентним доходом.

14. Економічна теорія пропозиції. Крива А. Лаффера

Теорія економіки пропозиції виникла у зв’язку з нездатністю кейнсіанськоЇ теорії запропонувати ефективні заходи проти стагфляції, одночасного падіння виробництва та зростання цін. Суть теорії економіки пропозиції полягає в перенесенні акцентів з управління попитом на стимулювання сукупної пропозиції, зростання виробництва і зайнятості. Назва “економіка пропозиції” є похідною від головної ідеї прихильників цієї теорії – стимулювати пропозицію капіталів і робочої сили. Вона містить в собі обгрунтування рекомендацій економічній політиці і, в першу чергу, податковій.

Згідно з кейнсіанською теорією, як зазначалось раніше, податки впливають лише на сукупний попит. Прихильники теорії економіки пропозиції вважають, що податковий механізм може впливати і на сукупну пропозицію. На їхню думку, збільшення податків викликає інфляцію витрат через зростання середніх витрат на виробництво продукції. Крім того, при збільшенні податків на доходи домогосподарств зменшуються стимули до праці, а зростання податків на прибуток зменшує привабливість інвестиційних проектів, що скорочує сукупну пропозицію.

Пов’язуючи стагфляцію з надмірним рівнем оподаткування, прихильники теорії економіки пропозиції виступають за зниження податкового тиску на економіку. Вони пропонують відмовитися від системи прогресивного оподаткування, знизити податкові ставки на підприємництво, на заробітну плату і дивіденди. На їхню думку, зниження податків збільшить безподатковий доход і заощадження, знизить рівень відсоткової ставки, внаслідок чого зростуть нагромадження та інвестиції. Крім того, для найманих робітників зниження податків на заробітну плату підвищить стимули до праці, що викличе збільшення пропозиції робочої сили на ринку праці.

Оскільки зниження податків веде до скорочення бюджетних доходів, пропонуються різні способи вирішення проблеми бюджетного дефіциту. Для цього передбачається зменшити соціальні програми, скоротити апарат державного управління, відмовитися від малоефективних державних витрат (наприклад, субсидій промисловим підприємствам, витрат на розвиток інфраструктури тощо). Згідно з теорією економіки пропозиції зниження податків викличе зростання реального ВВП як податкової бази, що поряд зі зниженням державних витрат забезпечить збалансування державного бюджету.

15. Неокласична теорія раціональних очікувань. Р.Лукас, Т Сарджент

Теорія раціональних очікувань стала досить поширеною в середині  70-х років в умовах виникнення стагфляції, коли в економіці деяких країн спостерігалися одночасно інфляція і безробіття. Її прихильники виступили проти теорії адаптивних очікувань, згідно з якою очікування майбутньої інфляції формуються економічними суб’єктами на основі попередньої та поточної інфляцій.

За цих умов реакція економічних суб’єктів на майбутню інфляцію відбувається повільно, тобто з певним запізненням в часі. Вказане положення знаходиться в контексті кейнсіанської теорії і обумовлює відповідний механізм пристосування заробітної плати до зміни цін.

Згідно з теорією адаптивних очікувань падіння сукупного попиту відносно потенційного рівня знизить ціни, але заробітна плата тимчасово не зменшиться, оскільки вона враховує адаптивно очікувану інфляцію, яка вища від фактичної. Завдяки цьому в короткостроковому періоді сукупна пропозиція під впливом зменшення сукупного попиту і зниження цін зменшиться відносно потенційного рівня. Лише з часом, коли заробітна плата зменшиться пропорційно зниженню цін і викличе адекватне зменшення середніх витрат, сукупна пропозиція знову збільшиться до потенційного рівня. Отже, теорія адаптивних очікувань знаходиться в контексті кейнсіанської теорії і виходить із необхідності розрізняти сукупну пропозицію в короткостроковому та довгостроковому періодах.

Теорія раціональних очікувань спирається на іншу логіку, яка асоціюється з положеннями класичної теорії. Її прихильники виходять з того, що економічні суб’єкти спроможні діяти раціонально. Аналізуючи економічну інформацію, вони здатні визначити майбутні зміни. Іншими словами, економічні суб’єкти настільки раціональні, що можуть у своїх прогнозах враховувати не лише минулий досвід, а й майбутні зміни в економічній кон’юнктурі, в тому числі і зміни в економічній політиці держави. Маючи здатність передбачати майбутні зміни в економіці, вони спроможні приймати такі рішення, які найбільшою мірою відповідають їхнім інтересам.

16. Неоінституціоналізм: теорії прав власності та трансакційних витрат. Коуз Р.

Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримав визнання у 80 – 90-х роках. Це виразилось у присудженні Нобелівської премії з економіки його найвидатнішим представникам Рональду Коузу (1991), Дугласу Норту і Роберту Фогелю (1993).

У своїй Нобелівській лекції Р. Коуз ставить у докір традиційній теорії її відірваність від життя: «Те, що вивчається, є системою, яка живе в уяві економістів, а не в дійсності. Я назвав цей результат «економічною теорією класної дошки». Свою ж заслугу Р. Коуз вбачає у «доведенні важливості для роботи економічної системи того, що може бути названо інституційною структурою виробництва».

Під системою прав власності, згідно з поглядами А. Алчіана і Г. Демсеца, розуміється вся сукупність норм, які регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть санкціонуватися не лише державою, але і суспільством – у вигляді звичаїв, моральних установок, релігіозних заповідей. Згідно з існуючими визначеннями, права власності охоплюють як фізичні об´єкти, так і безтілесні (наприклад, результати інтелектуальної діяльності).

У суспільстві права власності виступають як «правила гри», які упорядковують відносини між окремими агентами. З точки зору індивіда, вони являють собою «пучки правомочності» на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Кожний такий «пучок» може розщеплюватися таким чином, що одна частина правомочностей належить одному агенту, друга – іншому і т. д. Права власності мають поведінкове значення; одні способи дій вони стимулюють, інші – придушують (через заборони або підвищення витрат) і таким чином впливають на економічний вибір.

До основних елементів пучка прав власності відносять: 1) право на виключення із доступу до ресурсу інших агентів; 2) право на використання ресурсів; 3) право на отримання від них доходу; 4) право на передачу всіх попередніх повноважень. Чим ширший набір повноважень, закріплених за ресурсом, тим вища його вартість.

Проти позиції А. Пігу щодо державного втручання була спрямована теорема Коуза. З його точки зору, в умовах нульових трансакційних витрат (а саме із цих умов і виходила стандартна неокласична теорія) ринок сам зуміє справитись із зовнішними ефектами.Теорема Коуза говорить: «Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то алокація ресурсів (структура виробництва) буде залишатися незмінною й ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності».

17. Соціально-психологічний інституціоналізм Т. Веблена

Засновником американського інституціоналізму, який справив визначальний вплив на всі його течії, був Торстейн Веблен (1857—1929). Як зазначив Б. Селігмен, «економічна теорія, чи скоріше всеосяжне соціальне вчення Веблена перейняте протестом проти пануючих канонів мислення, і тому вона завжди буде привертати увагу мислячих людей».

Важливе місце в теоретичній системі Т. Веблена відіграють природні інстинкти, до яких він як основоположник інституціоналізму зараховує:

інстинкт майстерності («нахил до ефективних дій»);

інстинкт самозбереження та збереження роду («батьківські почуття»);

схильність до суперництва;

схильність до наслідування;

схильність до пустої цікавості.

Різні комбінації цих інстинктів становлять соціальні звички. При цьому перші три інстинкти Т. Веблен розглядав як позитивні, які збігаються з інтересами суспільства.

Так, приватна власність з’являється у його працях як наслідок людської схильності до конкуренції: вона зображується найбільш помітним доказом успіху в змаганні і «традиційною основою поваги». Складніше психологічне підґрунтя властиве категорії заздрісне порівняння, яке відіграє в системі Т. Веблена надзвичайно важливу роль. За допомогою цієї категорії Т. Веблен інтерпретує такі економічні явища, як схильність людей до престижного споживання, а також до нагромадження капіталу: власник іншого капіталу відчуває заздрість до більшого капіталіста і прагне наздогнати його. Після досягнення ж бажаного рівня виявляється прагнення перегнати інших, і тим самим перевершити конкурентів.

Одночасно Т. Веблен підкреслював, що економічна поведінка людей має складний, суперечливий і навіть ірраціональний характер, а тому поведінку людини не можна зводити до економічних моделей, як це роблять неокласики. Необхідно враховувати психологічну мотивацію всебічної діяльності людини. Він вважав, що «еволюція соціальної структури», а по суті суспіль-но-економічний розвиток реалізується як здійснення прогресу «природного відбору» різних інституцій. «Життя людей в суспільстві, — писав Веблен — так само як і життя інших видів, є боротьбою за існування і, таким чином, становить процес відбору та пристосування.

18. Концепція індустріального і постіндустріального суспільства. Дж.Гелбрейт. У.Ростоу, Д.Белл

У 60-х pp. теорію «індустріального суспільства» розробляли американський соціолог і економіст Волт Ростоу, французькі соціологи Жак Еллюль і Раймон Арон.

В. Ростоу опублікував книжку «Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест» (1960), де виклав власну концепцію суспільного розвитку, альтернативну марксистській формаційній теорії. Він виділяє п’ять стадій економічного зростання: 1) традиційне суспільство; 2) підготовка передумов для піднесення; 3) піднесення; 4) рух до зрілості; 5) ера високого масового споживання. В. Ростоу дає характеристику кожній стадії, розкриває їх характерні риси. Найхарактернішою рисою п’ятої стадії економічного зростання є випуск товарів тривалого користування. На цій стадії змінюються пріоритети суспільства. На перший план виходить не виробництво, а «споживання і добробут у найширшому розумінні».

П’ятою стадією Ростоу не завершує періодизацію розвитку. Майбутнє суспільство він пов’язує зі стадією «за споживанням», де переважатимуть сімейні та інтелектуальні цінності.

Дж. Гелбрейт виступив зі своєрідним різновидом теорії «індустріального суспільства», яка розвивала цей науковий напрям. Він спробував розробити, за його словами, «синтетичну» теорію, котра б охоплювала всі найважливіші закономірності такого суспільства.

Цю теорію було викладено Гелбрейтом у книжці «Нове індустріальне суспільство» (1967), яка стала бестселером на американському книжковому ринку. її автора журнал «Форчун» навіть назвав «сучасним Кейнсом».

У «новому індустріальному суспільстві» Гелбрейт намагається комплексно розглянути всю економічну систему капіталізму, яку пов’язує з технічним прогресом. Він виділяє дві форми капіталістичної економіки з погляду рівня техніки, масштабів виробництва і форми організації підприємств — великі корпорації і дрібне виробництво. Основу сучасної економіки становлять великі корпорації. Частину економіки, репрезентовану великими корпораціями, Гелбрейт називає «індустріальною системою», котра й визначає суть «нового індустріального суспільства».

Як сформована концепція «постіндустріоналізм» склався в 70-х pp. і пов’язаний з ім’ям професора соціології Гарвардського університету Д. Белла. Ще з кінця 50-х pp. він активно пропагував цю концепцію. 1973 р. він опублікував працю «Настання постіндустріального суспільства», що в ній оприлюднив найновіший удосконалений варіант концепції.

Белл зробив спробу дати, з одного боку, соціальний прогноз розвитку суспільства, а з другого — утвердити новий концептуальний підхід до цього аналізу, який заперечував би моністичну теорію суспільного розвитку К. Маркса.

19. Теорія підприємництва та інноваційного розвитку Й.Шумпетера

Основна особливість концепції Шумпетера полягає у тому, що, аналізуючи причини динамічних змін, він концентрує увагу зовсім на інших виробничих факторах, ніж на тих, які традиційно розглядаються. Підприємець постає рушійною силою розвитку у його теорії.

Під підприємством (Unternehmung) Шумпетер розуміє здійснення нових комбінацій, а також те, у що вони втілюються: заводи тощо. «Підприємцями (Unternehmer), зазначає Шумпетер, ми називаємо господарські суб´єкти, функцією яких є здійснення нових комбінацій». До підприємців Шумпетер відносить не всіх, хто займається підприємницькою або торговельною діяльністю. Він наголошує на різниці між поняттями «капіталіст» та «підприємець». Фігура підприємця характеризується не тим, чим, як та у якому обсязі він володіє, а особливими якостями характеру: ініціатива, авторитет, дар передбачення, готовність до ризику. Шумпетер пов´язує поняття підприємець «з усіма тими індивідами, які справді здійснюють її (функцію підприємця), при будь-якій суспільній формації. Це стосується і керівного органу соціалістичного суспільства, і до поміщика, і до вождя первинного племені».

Підприємливість — це особливий дар та особлива функція, носій якої не належить до певного класу. «Здійснення підприємницької функції створює для найвдаліших підприємців та їхніх сімей позиції, які відповідають їх класовим інтересам… воно може накласти на епоху свій відбиток, сформулювати особливий стиль життя, особливу систему моральних та естетичних цінностей, але як таке воно не є класовою позицією.., яку воно в собі припускає». Підприємець може (чим менше розвинене суспільство, тим сильніше) відчувати протидію довколишнього середовища. Подолання цього також потребує великої сили духу та енергії.

Отже, функцією підприємця є поєднувати, комбінувати фактори виробництва. Особа є підприємцем лише тоді, коли вона здійснює нову комбінацію, та вона перестає бути такою, якщо створена нею «справа» починає далі функціонувати у рамках кругообігу.

Динамічна концепція конкуренції та монополії здійснила вплив на наступний розвиток теорій ринкового механізму, ціни, прибутку, фірми. Так, концепція Шумпетера сприяла розробленню теорії великої фірми як головного суб´єкта, що формує свою економічну політику та здійснює довготривалу стратегію зростання. Ринкова система постала у Шумпетера як «абсолютно конкурентна», де загальність та ефективність конкуренції досягла найвищого рівня. Проблема обмеження конкуренції і монополістичного регулювання в умовах, коли великі економічні ресурси зосереджені в руках гігантських компаній, а в основних галузях сформувалися вузькі групи великих виробників, Шумпетер не розглядав.

Отже, у концепції Шумпетера знайшли відображення багато істотних рис ринкового процесу в умовах «великого бізнесу»: нові форми конкуренції, пов´язані з використанням переваг узагальнення виробництва та досягнень науково-технічного прогресу; нові можливості формування та важливіша роль монополії нового типу, що ґрунтується на інноваціях; інтенсифікація конкуренції та зростання ступеня динамізму розвитку економіки.