Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Вплив буржуазних стосунків на формування етикету класичної доби

Вступ

Важливість і необхідність етикету для кожної сучасної людини стала результатом розвитку і вдосконалення людських стосунків протягом багатьох століть, а також усвідомлення людством значущості кожної окремої особистості й необхідності для неї співіснувати із собі подібними.

Історія етикету налічує багато століть. Витоки його спостерігаються в ритуалах родоплемінного ладу, де він був пов’язаний із звичаями і традиціями, з певними соціальними діями, які вимагали суворого дотримання форми.

Уже в античні часи філософськи осмислюються правила етикету. Дотримання правил пристойності є умовою доброзичливих стосунків між людьми і, разом з тим, умовою особистої душі. Багато простих істин, які зустрічаються у висловлюваннях грецьких і римських мудреців про правила поведінки, не втратили свого значення і сьогодні, вони складають частину нормативних моральних та етикетних вимог до сучасної людини.

Класичного вигляду етикет набуває в епоху феодалізму, абсолютних монархій. Тут він пов’язаний із життям дворянства і набуває форми зводу правил поведінки і спілкування при дворі монарха, який регламентував ієрархічну залежність свого оточення від голови держави, а також внутрішньостанові відносини. Це був придворний протокол, суворо встановлені порядок і форма поведінки при дворі государя, а також у світському суспільстві. Дотримання цих правил було обов’язковим для аристократії лише стосовно один одного. Від знання та вміння реалізувати етикет у відповідних колах залежали не тільки кар’єра, а й життя придворних і навіть самих монархів. Ці правила етикету не поширювалися на нижчих за станом.

1. Історичний характер правил етикету

 

Слід відзначити, що етикет, який виник як суто класове, станове явище, за своєю суттю був ширше станових меж. Практично він базувався на більш загальних людських потребах (у чистоті, охайності, красоті, доцільності дії); в духовно-змістовому плані — зберігав давні традиційні форми спілкування і звертання один до одного (наприклад: шанування жінки, батька, гостинність, вітання тощо). Правила пристойності, гарного тону, що були створені дворянським станом, стали результатом свідомого перетворення «придворних норм» спілкування відповідно до ідеалів гуманності і вихованості. До норм етикету входили загальнолюдські ціннісні орієнтири, перш за все, ті, що відповідали потребам, які виникали щодо поваги гідності особистості і презентували культурний вигляд взаємодіючих індивідів.

У різні історичні часи етикет змінював свої риси, норми, значущість. Але завжди зберігав універсальні, загальновизнані форми ввічливості, такту, коректності, які мають значення естетичних і моральних потреб людського співіснування. їх цінність перевірена часом. І в сучасному суспільстві етикет не втратив свого авторитету, більш того, він набув вигляду обов’язковості і став необхідністю для кожної сучасної людини.

Етикет (від франц. «etiguette» — «ярлик, етикетка») — це сукупність правил поведінки, які регулюють зовнішні вияви людських стосунків [1, с. 65].

Культура спілкування як зовнішній прояв внутрішньої духовної сутності особи включає усі сфери повсякденної поведінки –  у громадських місцях, сімейно-побутові взаємовідносини, виробничі стосунки, товариське спілкування тощо. Здебільшого регулюються ці взаємовідносини моральними нормами, а також етикетом (фр. еtikuette – ярлик, етикетка), котрий являє собою визначений регламент поведінки у конкретних заздалегідь відомих ситуаціях.  Етикет як сукупність певних правил і норм поведінки означає дотримання зовні пристойного способу поводження, що засвідчує зовнішню культуру моральних стосунків. Моральна й естетична грані культури поведінки існують у тісній єдності і взаємодії. Зовнішня поведінка людини є завжди помітною. З першого погляду можна оцінити рівень вихованості людини з огляду на те, як вона одягнута, як розмовляє, які манери, міміка, жести. Адже важлива не тільки внутрішня культурність, але і форма спілкування. Тому знання правил етикету, вміння ними користуватись засвідчує естетику поведінки. Особливо вагоме значення відіграє етикет у сфері ділових взаємостосунків. Дещо зневажливе ставлення до етикету як зайвої „формальності”, чи показової „педантичності”,  по суті обертається на кожному кроці сьогодні відвертим хамством, зневагою, грубістю [7, с. 179].

Етикет являється сукупністю певних норм і вимог, які носять строго регламентований характер і визначають порядок проведення якоїсь церемонії (привітання, знайомство, форма звернення до оточуючих у громадських місцях, поведінка у трудовому колективі тощо). Етикет є соціально детермінованим, так як правила етикету носять утилітарний характер. Вони полегшують взаємостосунки людей, упорядковуючи користування засобами громадських комунікацій. Етикет дозволяє зберегти енергію і здоров’я, заспокоює нервову систему, ставить усіх в рівні умови людських взаємин, що приносить врешті-решт задоволення усім.

Історія становлення етикету сягає давніх часів, коли ретельно регламентувались правила пристойності окремих суспільних верств, коли кожний стан мав свій „кодекс честі” („честь короля”, „лицарські цноти”, „християнські доброчинності”, тощо). Виникнення самого терміну „етикет„ пов’язують з іменем французького короля Людовіка ХІV, який у ХVШ столітті, запрошуючи гостей на придворний бал усім запрошеним вручив картки (етикетки) із зазначеними вимогами щодо належного одягу і правил поведінки. Придворний етикет відзначався жорсткими приписами і суворими вимогами. Головним призначенням етикету була організація поведінки придворних таким чином, щоб звеличити особу монарха й підкреслити статус придворної ієрархії [7, с. 180].

В давні історичні часи зміст етикетних норм відображав станово-класові взаємостосунки у суспільстві. Такі правила складаються вже у найдавніших рабовласницьких цивілізаціях стародавнього Сходу. Так, своєрідна „Інструкція поведінки” існувала у стародавньому Єгипті ще у 2350 р. до н.е.  А китайський філософ Конфуцій (551 – 479 рр. до н.е.) детально розробив церемоніал належної поведінки щодо регулювання таких основних взаємостосунків: імператор і піддані;  державні чиновники різних рангів, старші і молодші, чоловік і жінка, батьки і діти. Відповідні церемоніали спрямовувались на упорядкування стосунків, а тому не втратили своєї практичної цінності і нині [7, с. 181].

Норми шляхетної поведінки набули усталеного характеру і в Стародавній Греції і Римі. Імператори і патриції славились вишуканими манерами. Доба Середньовіччя відома своїм знаменитим лицарським етикетом. Лицарський кодекс честі регламентував увесь спосіб життя тогочасного феодального суспільства, вказуючи на відмінність соціального статусу різних верств. Етикет не стосувався поведінки простих людей, ставлення до яких було зневажливим з боку знаті. Як висловилась французька письменниця Жорж Санд: „Бідність звільняє від етикету”. Піддані зобов’язані були лише беззаперечно схилятись перед володарями. Взаємовідносини між простими людьми регулювались звичаєвим правом і релігійними заповідями. Відсутність строгих етикетних умовностей не виключала чітких вимог щодо способу ставлення  до старших, родичів, сусідів, гостей тощо [7, с. 182].

2. Розвиток  етикету в період буржуазно-капіталістичних відносин

З розвитком буржуазно-капіталістичних відносин етикет видозмінюється, втрачає станово обмежений характер, стає менш умовним і манірним. Але представники вищого світу старанно оберігають вироблені „споконвіку” правила пристойної поведінки. Не втратив практичної доцільності знаменитий кодекс честі англійського джентльмена, обов’язком якого є дотримання за будь-яких обставин „елегантної незворушності”. Етикет спрямовується на виховання сильної і вольової людини, яка вміє стримувати бурхливі емоції, роздратування [3, с. 109].

Етикет завжди має конкретно-історичний характер, так як кожна епоха, кожне суспільство, окремі народи утверджували такі правила спілкування, котрі відповідали соціальним умовам, специфічним уявленням про прекрасне у взаємостосунках. Етикет відзначається національною самобутністю, його специфіку зумовлюють певні народні культурні й релігійні традиції, усталені звичаї, ритуали, вірування, котрі сягають давніх пластів історії кожного окремого народу.

Сформувавшись як суто станове і класове явище, етикет за змістом характеризувався прагненням упорядкувати систему людських стосунків, надати їм цивілізованого вигляду. По-суті, етикет – це „правила гри” цивілізованих людей, які у цьому „тісному” світі відстоюють своє право на „недоторканність”, відвойовують власну „територію проживання” і життєдіяльності. Етикетні норми забезпечують певну рівність, гармонію і зовнішню красу людських відносин [3, с. 109].

Етикет, регламентуючи культуру поведінки, фіксував повагу однієї особи до іншої, тому його ще називають „мистецтвом шанобливості”. Звичайно етикет передбачає деяку манірність, формальність, „гру у ввічливість”, але ці „формальності” компенсуються тактовністю, повагою, ввічливістю. Правила етикету вже вивірені часом, є практично доцільними. Сучасний етикет не носить надто „церемонійного” характеру, є більш вільним і демократичним, передбачає  свободу варіацій, усталених прийомів і манер [3, с. 110].

Етикет відображає красу людських взаємостосунків, а тому його найсуттєвішими ознаками є доцільність і краса. Він є гармонійним поєднанням практичного, корисного і  зовнішньо естетичного – прекрасного. Етикет не покликаний обмежити людську свободу, а лише обмежити самолюбство, грубість, зневагу до інших.

Етикетні формули чемності застосовуються у різних ситуаціях, але завжди зводяться до ввічливості і доброзичливості. Зустрічаючись ми бажаємо „доброго ранку”, „доброго дня”, „ добривечір”, прощаючись говоримо „всього доброго”, „на добраніч”, щось прохаючи вживаємо „будь ласка”, за послуги „ щиросердно дякуємо”, за помилки і необачність вибачаємось, „перепрошуємо” тощо. В цих формулах прагнемо поєднати щирість і гуманізм, вихованість і чуйність. Навіть у конфліктних ситуаціях, у розмові з людиною, котра з певних причин не заслуговує на повагу брутальність і грубість є неприпустимими. Поняття ввічливості включає ще такі різновиди, як коректність, делікатність і тактовність, котрі передбачають вміння правильно оцінювати ситуацію і відповідно обирати найбільш адекватні для неї способи спілкування. Вони базуються на відчутті міри, вмінні не переступати певну межу у конкретних видах спілкувань, не створювати незручних для співбесідника ситуацій [3, с. 112].

Етикет обов’язково передбачає стриманість і скромність поведінки, без яких не можливо підкреслити повагу до іншої людини. Скромність вберігає навіть видатну і неординарну особистість від зневажання менш яскравих і видатних. Адже є негідним підкреслювати власну велич шляхом нівелювання цінності іншого. Стриманість дозволяє уникнути розв’язності, надмірної розкутості, непристойної жестикуляції. Скромність і стриманість допоможуть краще розкрити самого себе, позбавить від необхідності грати не властиву особі роль. Проте ці риси не повинні перейти у фамільярність, примітивність, коли особистість навмисно понижує свою духовність і надто спрощує поводження рівняючись на нижчий рівень взаємостосунків ( керівник переходить на „коротку” відстань із підлеглими, вчитель „по-компанійські” ставиться до учнів, що нівелює посадошанування, може понизити авторитет „шефа”) [3, с. 113].

Етикет ґрунтується також на вимозі точності, обов’язковості, дисципліни. Кажуть: „точність – ознака королів”. Ці риси спрямовані на дотримання обіцянки і необхідності виконання покладених обов’язків. Без них нема надійності і довіри, особливо у сфері ділових відносин. Але і в сімейній етиці вони є фундаментальними. Етикет вимагає від людини вчасно виконати взяті зобов’язання, а також вміло сформулювати думку, належно оцінити обставини, вміти попередити про непередбачені ускладнення і знайти вихід з метою виправлення невдало спланованої справи, чи при порушенні домовленості. Етикет зобов’язує особу не бути байдужим до обов’язків і вміти визнавати свою провину, виправляти допущені помилки, вибачатись за завдані клопоти через власну недисциплінованість [3, с. 113].

3. Етичні погляди та теорії доби класицизму

Культура Нового часу (XVII-XIX ст.) і, відповідно, новоєвропейська етична думка формуються за умов розвитку буржуазного засобу виробництва і раціоналістичного типу свідомості.

Етичні системи Західної Європи XVII ст., епохи зародження раціоналізму, характеризуються складною і суперечливою взаємодією християнського вчення про розумність створеного Богом світу і думкою гуманістичною, яка життєстверджує домінанти свідомості, перейняті вірою у можливість розумної перебудови світу та його удосконалення; розумово-прагматичним характером самої раціональності з орієнтацією на підприємницький успіх, ділову ініціативу і «здоровий глузд» [4, с. 151].

Здійснюючи моральну реабілітацію окремого емпіричного індивіда, фіксуючи індивідуалістську спрямованість суспільних звичаїв, етика Нового часу чітко відобразила суперечливість реальної моральної ситуації формованого буржуазного суспільства — антагонізм індивідуального та суспільного. В цій конкретно-історичній ситуації мораль обґрунтовується як засіб згуртування індивідів у солідарну асоціацію, розв’язання реальних антагонізмів завдяки активності людського розуму.

Відображена в етиці соціальна суперечність обернулася теоретичною суперечливістю етичних учень. З одного боку, моральний світ цілком включається у сферу природи, пройнятої необхідністю й закономірністю. Людина як моральний суб’єкт утілює органічну цілісність, замкнену на природу. Тому пізнання людиною самої себе й усієї довколишньої природи рівнозначне виборові нею моральної позиції (Бекон, Декарт, Спіноза, Гоббс та ін.) [4, с. 152]. Тут етичні уявлення виступають орієнтованими на антропологізм і психологізм.

У той же час «натуральна» природа людини є не що інше, як егоїзм. Емпірична реальна людина є істотою егоїстичною. Висновки, зроблені на основі цих суджень, поділили мислителів Нового часу: одні зосталися на позиції розгляду егоїзму як природного прояву об’єктивної закономірності природи, інші вбачали в егоїзмі результат історичних обставин, нерозумної організації суспільства.

Так, уже Гоббс у своїй концепції моралі як суспільного договору виходить з егоїстичної природи людини як безумовного факту. Первісним станом людських індивідів є природна рівноправність кожного. З позицій природної рівноправності та егоїзму існування людей постає як війна всіх проти всіх. Тому з природного права, за якого сила і є правом, а людина цілком вільна від необхідності дотримування будь-яких норм співжиття, виростає природний закон, тобто мораль як продукт громадянського суспільства, як абсолютна умова його існування, гарант індивідуальної захищеності. Мораль у цьому плані поряд із правом є формою, в якій індивіди за домовленістю, за розумною згодою відчужують деякі свої одвічні права для того, щоб створити передумови миру, виникнення та збереження суспільної асоціації [4, с. 153].

Таким чином, і людина, й мораль у новоєвропейській етичній думці виступають не результатом історії, а її вихідним пунктом, заданим наперед самою природою. Дальший розвиток етичних поглядів щораз більше розкриває наростаючу суперечливість моральної практики буржуазного суспільства. В своєму раціональному відображенні дана суперечливість породжує відмінності дослідницьких позицій щодо відношення «природа — людина», більш того — створює такий образ цього відношення, в якому суперечливість стає його долею.

Суперечність між пристрастями, афектами й урівноважуючим розумом, загальним зрівнюючим інтелектом виявляється лейтмотивом усіх етичних концепцій розглядуваного періоду. Реальною основою цієї суперечності є суспільні відносини, які, будучи онтологічним фундаментом моралі (в силу процесів соціального відчуження), виступають у перетвореній формі — у вигляді віддалених одне від одного пристрастей і розуму. Роблячи ці перетворені форми предметом своїх міркувань, етична думка розвивається в напрямі вироблення різних концепцій етичного раціоналізму (Декарт, Спіноза, Лейбніц) та етичного сенсуалізму (Гоббс, Локк, Шефтсбері та ін.) [4, с. 153].

До числа спроб подолання цього теоретичного протистояння слід віднести етичну позицію французького Просвітництва XVIII ст. (Монтеск’е, Руссо, Гельвецій, Гольбах та ін.), представники якого поєднали пізнання природних інтелектуальних, вольових та емоційних потенцій людини з критичним аналізом суспільних відносин. Зауважимо, що останні розглядалися з точки зору того, якою мірою вони відповідають натуральній природі суб’єкта. Тут формується розуміння моралі як соціального відношення. Мораль осмислюється як суспільно зумовлена поведінка. Моральний характер людини виявляється залежним від сукупності її почуттів, вражень і, передусім, від соціального середовища. В результаті народжується висновок про моральне виховання як спосіб формування людини, яка може бути моральною тільки в освіченому суспільстві. Отже, моральність людини і суспільства залежить насамперед від суспільних перетворень.

У природній моралі, відкритій для людини, котра стала на шлях освічення, реалізується ідеал єдності індивідуальної свободи і суспільної необхідності. Тут усувається дуалізм етичного раціоналізму, згідно з яким людина стає суспільною істотою в тій мірі, в якій вона з позицій моралі та розуму виявляється здатною приборкати егоїстичну стихію свого єства. Тут же долається насильний статус моралі в життєдіяльності людини та суспільства.

Таким чином, становлення предметного знання про мораль у філософсько-науковій традиції Нового часу проходить свій розвиток від уявлень про мораль як знання загальної природи світобудови й людини як її частини, її фундаментальних, одвічних, «природних» потреб, інтересів, запитів до уявлень про мораль як знання про узгодження дій, інтересів індивіда з суспільними обставинами, потребами суспільства. Мораль виступає тут і програмою ефективного влаштування суспільних справ [4, с. 155].

Широке трактування моралі, а також багатоманітність її визначень у залежності від контексту етичних концепцій або філософських позицій того чи іншого теоретика зумовили появу етики, котра звелася до інших спеціальних пізнавальних галузей (психології, права, політики, економіки і т. д.). Відмітною особливістю становлення етичної думки Нового часу було усталене там розуміння моралі як своєрідної «науки». Це зумовлювало теоретичність підходу до розгляду її природи. За всієї вихідної неточності такого розуміння (адже мораль являє собою самостійний феномен, відмінний від науки), дане бачення внесло свою частку в процес становлення етики як теорії.

Особливий ступінь, що був у повному розумінні логічною кульмінацією новоєвропейського етапу етичної думки, займає етика німецької класичної філософії (І. Кант, Г. В. Ф. Гегель, Л. Фейербах). У найзавершенішому вигляді етична концепція представлена у філософській системі І. Канта, який посідає особливе місце в історії розвитку етичної думки. Саме він силкувався теоретично обгрунтувати правомірність аналізу моралі як автономного феномена, невивідного ні з чинників людського буття, ні з поза-людського онтологічного джерела [4, с. 156].

Головна заслуга Канта — у спробі виявлення загальних, необхідних константних характеристик моралі як такої. З ім’ям цього німецького мислителя пов’язується одна із суттєвих сходинок у створенні та розвитку етичної думки. Водночас треба пам’ятати про те, що Кант був виразником і в цьому плані послідовником етичних уявлень, висунутих Новим часом.

Сліди наступності в теорії Канта виявляються в обраних ним вихідних підвалинах етичного аналізу, головним пунктом якого стала проблема «що є людина?» Зауважимо, що для Канта людина виступає носієм «натуральної природи» і моральної свідомості, що протистоять одне одному. На цьому грунті відбувається й різке розмежування Канта з досвідом, що передував йому, у вирішенні проблеми моралі. Проте сам факт створення своєї власної опозиції на основі критики попередників є виявом співвіднесеності цієї позиції з новоєвропейським етичним набутком.

При розробці своєї етичної системи Кант виходить із того, що в теоріях минулого моральні закони виводилися або з досвіду, або з ідеї, або з божественної волі. Обгрунтування етики були гетерономними (з позаморальних галузей), критерій же моралі так чи інакше зводився до втіхи. За такого обгрунтування втрачається загальність моральних вимог, їх належний, обов’язковий характер. Що ж до позалюдського онтологічного джерела, то не дістає пояснення добровільність морального вибору, автономність морального суб’єкта [4, с. 157].

Разом із тим людині в її буденній моральній свідомості апріорно (переддосвідно) дано ідею морального закону як факт розуму. Природне ж єство людини, її чуттєво-при-ррдні потреби, схильності й інтереси в емпіричному бутті, як правило, протидіють моральному законові. Через це моральне не зводиться до того, що закладене в людині від природи. Моральний стан досягається не завдяки природі, а скоріше всупереч їй.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що мораль є моральний закон апріорного походження, дана надчуттєва предметність практичного розуму. У своїй сутності вона незбагненна, однак допустимо мислити її «як визначальну основу завдяки об’єктивній формі закону взагалі» [4, с. 157].

Для емпіричного індивіда, який творить своїми вчинками реальність морального світу, моральний закон є трансцендентним і апріорно незбагненним, але являє собою імперативне керівництво до дії, котре людина знаходить у самій собі, в своєму розумі, в своїй волі. На цьому шляху здобувається людська свобода, утверджується всевладність практичного розуму, автономність і самоціниість особистості.

Моральний закон — це засіб протистояння природному й соціальному світові причинності, світові феноменів, до якого людину включено поряд із її належністю як «речі в собі» до світу свободи, світу ноуменів. Отже, мораль — це в більшій мірі не вихідний стан людини, а те, чого вона мусить досягнути в результаті подолання своєї природної, чуттєво-егоїстичної спонуки. Звідси випливає й зміст формувань, що входять до категоричного імперативу — належне трактування морального закону. «Чини тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти в той же час можеш зажадати, щоб вона стала загальним законом».

Людина як розумна, вільна істота — завжди тільки мета. Це положення сформульоване таким чином: «Дій так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само як до мети, і ніколи б не ставився до нього тільки як до засобу» [4, с. 158].

Специфічна природа моралі зумовлює й специфіку пізнання. Трансцендентну, апріорну природу морального закону як сутності моралі можна осягнути тільки засобами метафізики, але не наукового (яке випливає з досвіду й про досвід) пізнання. Теоретичне обгрунтування проблеми моралі можливе тільки в межах логіки знання як системи апріорних обгрунтувань. Стосовно даного положення слідзазначити, що Кант зміцнює філософську спрямованість етичного аналізу, пов’язану зі здійсненням його в лоні філософського світосприйняття.

Специфіка моралі визначає й завдання її теоретичного обгрунтування — очищення буденної моральної свідомості від омани, хибних самовиправдань. Ідея морального закону цілком автономна, тому необхідно привчати свідомість довіряти тільки своїм самоочевидним моральним уявленням. Торжество морального закону як виконання морального обов’язку в практичній життєдіяльності людини — спосіб досягнення розумно влаштованого людського суспільства [4, с. 159].

Тобто Кант, узявши на себе завдання визначення специфіки моралі як «предметної реальності», виявив, що вона має об’єктивний, загальнозначущий, позаіндивідуальний статус і виступає обов’язковим законом. При цьому мораль нерозривно пов’язана з індивідуальною свободою й автономією особистості, що відображено в її абстрактному визначенні в системі категоричних імперативів.

Кант спробував відокремити буденні уявлення від власне наукового знання про мораль, але через відмінності між теоретичним та емпіричним рівнями етичного пізнання (апріорного, філософського та дослідного) об’єктивна соціальна сутність моралі виявилася «позамежною» для наукового пізнання. В результаті Кант «заспокоївся на одній лише «добрій волі», навіть, якщо вона лишається зовсім безрезультативною, й переніс здійснення цієї доброї волі, гармонії між нею й потребами та потягами індивідів у потойбічний світ» [4, с. 159]. І все ж внесок Канта в теоретичне осягнення моралі, а отже й у розвиток етичної думки, слушно вважається одним з найістотніших. Разом із цим кантівський етико-теоретичний досвід ясно позначив недоліки тих методологічних підвалин, застосовуваних при сутнісно-му аналізі моралі, котрі були породжені досвідом трьох основних етапів історичного становлення етики як науки.

Подальша доля розвитку етики пов’язується з новими підходами й методологічними основами, які зумовили появу етичної теоретичної різноманітності, властивої наступному процесові розвитку етичної думки.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, один із найяскравіших представників німецької класичної філософії, увійшов в історію етичної думки, запропонувавши розглядати моральний феномен у контексті соціально змістовної діяльності, історично значущих вчинків.

Продовжуючи новоєвропейську традицію, Гегель багато в чому виходив із критичного аналізу того, що було зроблено його попередниками. З одного боку, він критикує формалізм Канта, з іншого — моралізування Просвітництва. Критична спрямованість наукового пошуку Гегеля відображає характер основного роз’єднання новоєвропейських підходів до наукового обгрунтування моралі. Якщо при першому підході (Кант) моральність аналізується як об’єкт суто філософського аналізу, відірваного від суспільної історії людини, то згідно з другим підходом (Просвітництво), який послідовно реалізовував натуралістичну традицію, мораль, особиста моральна свідомість розглядалася як вираження певного способу суспільної поведінки. В цьому плані в моралі вбачають передусім певні соціально-практичні та життєво-корисні функції, демонструючи при цьому новий підхід до моралі в контексті соціально-історичного аналізу [4, с. 160].

Гегель одним із перших виявив народжене етапом Нового часу двояке розуміння моралі й зробив спробу створити концепцію моральності, яка знімала крайності формалізму й натуралізму. Завданням науки про моральність має бути, за Гегелем, доведення необхідності моральності. Ні формальне конструювання понять моральності, ні емпіричне відбиття хаотичного образу реальної багатоманітності, ні односторонні абстракції природного стану, (які в основному схоплюють випадкове, а не закономірне) неспроможні розв’язати це завдання.

Тому «позитивне абсолютне поняття» моральності можливе тільки як діалектична тотожність у суперечливій єдності ідеального й реального, єдності організовуючого себе образу й реальності, в якому моральність об’єктивна. Разом із цим моральність — це загальний спосіб специфічно людської життєдіяльності. Виходячи з даного положення, Гегель удався до спроби синтезувати виокремлені попередниками, з одного боку, суспільно-регулятивну функцію моральності, з іншого — її особистісно-духовне значення. І хоча Гегель довів своє розуміння моральності як абсолютної істини, як «вічного» в бутті народу до рівня своєї ідеалістично побудованої системи, плідність висловлених ним ідей досить очевидна.

Саме в руслі такого підходу до морального феномена розкрилася потреба з’ясування історичного становлення останнього. Гегелівська наука про моральність, оперта на діалектичний метод, має предметом щось безконечне й абсолютне, конкретизоване у сходженні від абстрактного до конкретного. Причому конкретизація можлива як перехід від логічного до соціально-історичного.

Моральний феномен Гегель аналізує як об’єкт у ланцюзі природничо-історичної детермінації, який потрібно пояснити, виходячи з тотальності суспільного цілого. В структурі даного аналізу особливого значення набуває категорія практики. Тут поняття абсолютної практики розвивається в ідею моральності як практичної ідеї, як діяння. Постулюючи при цьому «абсолютний дух» як породжуюче начало, Гегель вбачає в моральності «щось таке, що ще тільки має бути породжене його діяльністю» [4, с. 162].

Відображенням цього руху є перехід від абстрактної волі до рефлектованої в собі волі, до галузі моралі і, зрештою, до поєднуючої в собі обидва ці абстрактні моменти — моральної волі (розумної волі). Таким чином, Гегель уперше взявся розвести й розрізнити такі два поняття, як «мораль» і «моральність», установивши, що власне моралі передує такий стан, коли суспільні нормативи діють автоматично в силу самого факту їхнього існування. Останнє ж виступає цілком достатньою підставою їхньої законності.

Даному суспільному станові відповідає нерозвиненість особистості, її індивідуальності й суб’єктивного начала. Така особистість підкоряється усталеному звичаєві несвідомо, за звичкою, не замислюючись над тим, наскільки правомірний цей звичай, чи може він бути якимось іншим. Мораль як ступінь, що настає за цим станом, є визначеністю внутрішнього змісту волі з переважаючим моментом у ній суб’єктивної сторони. Тут фактично загальноприйняте вже не має незаперечного авторитету й «мусить виправдовувати себе перед думкою» [4, с. 163].

У сфері моралі питання про мотив волі, наміри суб’єкта стає головним. Мораль однобічна своєю суб’єктивністю. Вбачаючи в самій собі істину, притому істину абсолютну, вона зостається при цьому всього тільки суб’єктивним і приватним переконанням і волею, не позбавленими випадковості й особистого свавілля. Тому мораль знімається подальшим ступенем вищого рівня розвитку (моральністю), де розв’язуються суперечності суб’єктивного та об’єктивного, особистого й суспільного, незалежно-вольового й реально необхідного.

Моральність виступає як загальний спосіб дії індивідуумів, тобто у вигляді звичаїв, суспільної та індивідуальної звичок. У кінцевому підсумку все це постає як розумність суспільно-державного устрою життя. За Гегелем, «право індивідуумів на власне суб’єктивне визначення до свободи знаходить своє втілення в тому, що вони належать до моральної дійсності» [4, с. 163].

Моральність в цілому являє собою немовби соціальну етику, етичний аспект життя соціально організованого цілого, спільноти. Індивід у моральності — це «громадянин держави, в якій панують хороші закони». Тут свідомість настільки зростається з кінцевою дійсністю, що зникає суперечність суб’єктивної волі «практичної дії, свідомості та дійсності. Та при цьому індивід опиняється поглиненим моральною субстанцією; зникає власна совість одиничного, і для «об’єктивної моральності» байдуже чи існує індивідуум» [4, с. 164].

Таким чином, у гегелівському понятті моральності поставлене завдання синтезу суб’єктивно-особистісного й соціально-об’єктивного завершується відомим уже підкоренням індивідуального суспільному, державному началу. Та все ж цінність гегелівської етичної концепції полягає у спробі вибудувати науку про моральність на широкій соціальній змістовій основі в контексті діалектики природничо-історичного розвитку. Проте широта принципів гегелівської етики, що перебуває в рамках «абсолютної ідеї», завершилася суперечливістю висновку.

Людвіг Фейербах —  ще один яскравий представник німецької класичної філософії — належав до перших філософів, котрі намагалися подолати ідеалістичну однобічність гегелівської етичної позиції. Рішуче критикуючи релігійні, ідеалістичні теорії моралі, він вирішив протипо-ставити їм матеріалістично орієнтовану етику, вихідним пунктом якої виступала людина як діяльна родова істота. Інакше кажучи, Фейербах свідомо стає на позицію антропологічного матеріалізму, в якому він бачить кінцеву точку й заперечення попередньої філософії.

Метою Фейербаха було зруйнування християнської релігійної та гегелівської філософської концепції спіритуалі-зованої людини, де вона тлумачилася як реалізація духовної субстанції, ототожнювалася з самосвідомістю. На думку Фейербаха, ці уявлення є перетвореним поняттям про світ і потребують свого подолання шляхом усвідомлення сутності реальної людини, природи й характеру своїх родових можливостей. В закономірностях людини як природної, родової істоти Фейербах знаходить підвалини для філософського осмислення моральності, створення етики любові. Ідеалізація людських відносин як відносин емоційних, як природного потягу людей одного до одного, їхньої взаємної потреби відчувати й гарантувати свою соціальну однаковість, рівність як родову спільність — ось грунт і джерело виявлення моральних начал. Закон любові — це передусім закон людського роду, любов до людини є «вищий і перший закон людини». Любов до іншої людини як істоти роду Фейербах вважав найвищою, «божественною», підносив її до релігії, «єдиної й істинної» [4,с. 166].

У Фейербаха релігія любові має властивості, що дають їй змогу замінювати людині й релігійну віру, й бога. Сама ж любов стає (в усіх багатствах своїх проявів, у тому числі й хтивості) релігією для людини. Таким чином, Фейербах запропонував ширше розуміння релігії, розглядаючи її як учення про людину (антропологію), в центрі якого стоїть людина як бог, що виступає для іншого й утіленням моралі.

Моральність для Фейербаха виявляється священною сама по собі, «моральні зв’язки… пошановуються як релігійні. Моральні відносини самі по собі є істинно релігійними відносинами»3. В цьому освяченні моральності відображується побачена Фейербахом закономірність людини як суспільної істоти. З самого початку «Я» пов’язане з «Ти» і тому чуттєвість індивіда є передусім її відчуттям іншої людини [4, с. 167].

Людина насамперед потребує почуття, яке б стверджувало іншу людину. Це природна закономірність, що випливає з людської природи, з людської сутності. Та це не лише фізіологічне, чуттєве враження. Це вже «соціальна» чуттєвість, соціальний прояв людської істоти, що підносить її голос любові й мудрості. Головна заслуга Фейербаха в теоретичному обгрунтуванні етичних проблем полягає у спробі обгрунтування як вихідного пункту етичної системи реальної, дійсної, чуттєвої людини, котра виступає втіленням універсальної, родової сутності. Отже, Фейербах прагне матеріалістично зрозуміти людину як суб’єкт моральності й суспільну істоту. Йому вперше удається включити в етичне обгрунтування принцип ставлення людини до людини, сутнісну єдність людини й людини як принцип суспільних відносин.

Висновки

Особливості становлення етичного знання в добу класицизму визначалися, з одного боку, поворотом до особистості як самототожного суб’єкта в об’єктивній моральній ситуації буржуазної епохи, з іншого — зростанням цінності мислення, наукового знання в соціокультурних підвалинах буржуазного суспільства, що народжувалося.

Поява новоєвропейського наукового підходу була результатом переорієнтації способу розгляду самої людини, її можливості та здатності до самопізнання, а отже, й виникнення нової концепції людини як основи етичного аналізу. Вихідною точкою в етичних уявленнях цього періоду стала критика абсолютизованої релігійної моральності, заміна її таким моральним переконанням, котре вже не претендує на самоочевидність і святість, а також на пояснення світу в цілому, грунтується на науково-природничих підвалинах і підпорядковане натуралістичному світорозумінню.

Людина повинна керуватися в усіх своїх справах розумом. Освіта й наука зуміють розв’язати як соціальні проблеми, так і проблеми індивідуального існування. Реабілітація самоцінності людської особистості, її здорового глузду, раціональної здатності осягнути загальнообов’язковість, об’єктивність і всеохопленість моральності — ось сенс етичної позиції Нового часу. Залишається тільки науково обгрунтувати таку моральність. Саме за Нового часу дістає продовження започаткована Арістотелем традиція етики як спеціальної науки, теоретичним завданням якої є обгрунтування моралі як такої.

В основу розгляду останньої був покладений заснований новоєвропейською наукою тип раціональності, орієнтованої на концепцію природного порядку, а отже, й природної моралі. «Природні» індивіди — носії органічно притаманної їм свободи. їхня доброчесність є раціонально осягнутий природний імпульс самозбереження. Завдання раціонального осягнення природи абстрактно-загальних понять моральної свідомості реалізувалося через потрактування етичних категорій як гносеологічних.

У філософсько-етичній рефлексії XVIII ст., що успадковує та змінює одночасно ідеї морального розвитку XVII ст., однією з центральних стала тема осмислення людської природи, її сталості та мінливості, залежності й незалежності від зовнішніх умов або середовища. Серцевиною даної проблематики є теорія виховання, що розроблялася філософами-просвітителями Жан-Жаком Руссо, Дені Дідро, Клодом Адріаном Гельвецієм та іншими.

Таким чином, приведення моральності до універсально трактованої «природи» (включаючи суспільство й людину) надавало етичній теорії природничо-наукового характеру. В рамках цього підходу розвивалися етичні позиції Ф. Бекона, Р. Декарта, Б. Спінози та ін. Результатом такого зведення предмета етики до натуралістично прояву природного стало обтяження етичної думки антропологією та психологією. Моральні почуття вже розглядалися як породження людської природи й душевної організації. Так, у Декарта совість, каяття, повага, любов, сором, мужність, боягузтво, благородство, доброчесність визначаються як властивості загальної психічної конструкції людини, вираження початкових душевних імпульсів та їх співвідношення, взаємодії, міри.

Список використаних джерел

  1. Білик Е. В. Сучасна енциклопедія етикету: 1000 правил і корисних порад. — Донецьк : БАО, 2005. — 382, с.
  2. Етика, естетика і теорія культури: респ. міжвід. наук. зб. / КДУ. — К.: Либідь, 1991. — 136 с.
  3. Етика: Навч. посібник /В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 382, с.
  4. Культурологія: українська та зарубіжна культура. Навчальний посібник / Зязюн І., Семашко В. та ін.; Ред. М.М. Закович — К.: Знання, 2007. — 567 c.
  5. Малахов В. А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл. — К.: Либідь, 2000. — 382, с.
  6. Повна енциклопедія етикету /Укл. Олександр Кривошей. — Донецьк : Глорія, 2010. — 382, с.
  7. Тофтул М. Г. Етика: Навчальний посібник. — К.: Видавничий центр „Академія”, 2005. — 414, с.
  8. Юрій М. Ф. Етика: Підручник. — К. : Дакор, 2006. — 319 с.