Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Вивчення Корану як історичного джерела

Вступ

Коран (араб, кур'ан, букв. — читання) — найважливіша священна книга мусульман, унікальне явище світової літератури. Вплив Корану на духовний і суспільний розвиток народів Сходу дає право віднести його до найцінніших здобутків культурного поступу всього людства. В історії світової культури він займає місце поряд зі Старим і Новим Заповітами.

Коран є основою ісламу. Він містить регламентації релігійних обрядів, моральні приписи й правові настановлення, визначає звичаї й традиції, найважливіші моменти укладу життя й манеру поводження. Тексти Корану виголошують під час публічних і приватних молитов, державних і родинних торжеств. Багато слів і виразів із Корану увійшло в літературну та побутову мову мусульман незалежно від їхньої національності, збагативши їхню рідну мову. Мистецтво, особливо література, народів мусульманського Сходу сповнене мотивів, алюзій на образи Корану. І тут знову буде доречним порівняння Корану з Біблією.

Ця культурна пам'ятка виникла на рубежі двох історичних епох — під час переходу від родоплемінного устрою до класового — і віддзеркалила радикальні зміни основ світогляду народів, які населяли стародавню Аравію. Іслам, як і іудаїзм, формувався й стверджувався досить різким запереченням язичницької культури.

Тема: «Вивчення Корану, як історичного джерела».

1. Коран — пам'ятка культури

Коран разюче відрізняється від старозаповітних та євангельських текстів. Це не цілісний літературний твір з єдиною композиційною схемою, тим більше — не теологічний трактат з послідовним викладом системи віровчення ісламу. Коран народжувався стихійно, віддзеркалюючи вир життя суспільства на зламі епох, і тому не мав будь-якого плану. Він наводить виступи, проповіді, «пророчі одкровення», що вмовляють чи викривають, повчальні історико-релігійні оповіді про долю стародавніх народів і посланих до них пророків, містить притчі й заклинання, етико-правові та обрядові приписи. Усе це було проголошене в різний час протягом більш як двадцяти років, з 610 по 632 рік, перед різними аудиторіями і з приводу різних конкретних обставин, мало зв'язок з різними подіями або ж народжувалося суто внутрішніми спонуканнями [1, с. 87].

Уже в Середньовіччі внаслідок браку культурної спадковості чимала частина Корану стала незрозумілою для мусульман і його взагалі не читали без коментарів. Ті елементи релігійної свідомості й вірувань, обрядових і культових традицій язичницького населення родоплемінної Аравії VI — початку VII століття, до яких постійно апелює в Корані Мухаммад і які були об'єктом його викривального пафосу, з великими труднощами реконструюються сучасною наукою. Фактично втрачений багатий фольклор осілих і кочових язичницьких, бедуїнських племен, котрих навернули до християнства чи іудаїзму. Передусім зазнала втрат усна традиція, яка передавала їхні міфологічні уявлення. Безповоротно втрачені релігійні перекази іудейських і християнських общин, що проживали на Аравійському півострові, зокрема в Мецці та Медіні. Зрештою, ми майже нічого не знаємо про релігійний фольклор пророцьких та богошукацьких рухів в Аравії VI — першої половини VII століття, до яких належав і сам Мухаммад. Зрозуміло ж, що саме ця культурно-ідеологічна стихія слугувала життєдайним середовищем ідей, образів і мотивів «пророчих одкровень» Мухаммада [1, с. 88].

Крім релігійно-філософського, законодавчого та історико-культурного, викликає інтерес і літературний аспект вивчення Корану. Це найдавніша пам'ятка прози арабською мовою, що відобразила завдяки художнім засобам етапи еволюції особистості Мухаммада, його утвердження як віровчителя й людини нової епохи. Сприйнятий як слово Аллаха, Коран став джерелом формування єдиної літературної мови арабських народів і стимулом її поширення в країнах Азії та Африки.

Коран виник як усний твір, у такій формі він існував за життя Мухаммада й після його смерті. Усною була вся словесність родового суспільства Аравії, що зумовило специфічні риси його культури. В цій культурі магічну' силу мали слово, звук, а не літера. Системи писемності характерні в той час для цього регіону (арамейська, сирійська, набатейська, сабейсько-хім'яритська і власна, ще досить примітивна, арабська писемність) використовувалися, головним чином, для торгових і політичних документів. Упродовж майже чверті століття в пам'яті слухачів Мухаммада карбувалися його пристрасні одкровення, проповіді, їх записи мали випадковий характер і навіть після смерті пророка ще деякий час були приватною справою. Основна частина тексту передавалася по пам'яті [3, с. 126].

За усталеною традицією, в 651 році все, що збереглося від одкровень Мухаммада в записах і спогадах сподвижників, було зібрано в одному списку. Один із найповніших списків Корану зберігався у Хафси, дружини пророка. Всі записи коранічних текстів на пергаменті, пальмовому листі, на глиняних черепках і кістках, на камені й клаптиках тканини були зібрані та звірені. Після опитування всіх знавців Корану спеціальна комісія, до якої входили й секретарі Мухаммада, уклала остаточний текст божественної книги. Списки, що суперечили цьому текстові чи мали з ним суттєві розходження, було наказано знищити [3, с. 126].

Ще за життя Мухаммада багато з текстів, створених ним, були об'єднані в спеціальні розділи — сури. Частину ж одкровень пророка упорядники Корану звели в сури, спираючись на пам'ять знавців, здоровий глузд, беручи до уваги зміст, ритм і рими окремих рядків. Таким чином, Коран складається зі 114 сур, кожна з яких має свою назву. Сури розбиті на дрібніші фрагменти — айяти. Послідовність розташування сур залежить тільки від їхнього обсягу. Для Мухаммада сури та одкровення існували незалежно одні від одних. їх об'єднувало, головним чином, те, що вони були частинами небесного Корану, словами Аллаха. Завдяки зусиллям упорядників Коран починається з короткої сури «Фатіха», яка давно стала улюбленою молитвою мусульман, а далі йдуть сури від найдовших на початку до найкоротших у кінці книги [3, с. 127].

Улюблена дружина Мухаммада Айша, котрій у рік його смерті виповнилося лише вісімнадцять років, уславилася спогадами про думки, вчинки та дії пророка. Зі слів Айші віруючі запам'ятали тисячу двісті хадисів — оповідей про те, як поводився пророк у тій чи іншій ситуації і що він говорив з того чи іншого приводу. Саме з таких епізодів і виникла Сунна пророка — основа поведінки та законодавства для віруючих. Упорядники Сунни завдяки їй доповнили Коран, відштовхуючись часто не від дійсних фактів і свідчень із життя пророка, а від потреб арабської знаті та купецтва. Збірки, що виникли в пізніші часи, мають у своєму складі понад 60 000 хадисів [3, с. 128].

Ще одним важливим джерелом права є Тефсір — тлумачення Корану й Сунни знавцями — улемами та суддями. Тефсір давав змогу пристосовувати Коран і Сунну до потреб практики. Коран, Сунна й Тефсір складають основу Шаріату (араб, шарія, букв. — належний шлях) — зводу мусульманських правових і теологічних нормативів, який укладено в VII-XII століттях в Арабському халіфаті. У процесі формування й подальшого розвитку мусульманського права великого значення набули Іджма та Кияс. Іджма (згода) — джерело права, що об'єднало поради окремих теологів і юристів, визнані й схвалені мусульманською общиною. Кияс, який увібрав тлумачення за аналогією, виник під впливом застосування юридичної техніки греко-римського права після знайомства арабів з філософськими та правовими вченнями підкорених ними народів. Цей останній вважається примітивізованим варіантом ісламу, повним марновірства та забобонів, покладання надій на святих [3, с. 128].

Нова релігія не виникає на порожньому місці. Вона завжди є продовженням і розвитком уже наявних вірувань. Так було з Христом, який спирався у своїх проповідях на Старий Заповіт та його пророків і постійно підкреслював, що продовжує їхню справу, так було і з Мухаммадом. Він також проголосив себе нащадком і продовжувачем іудейсько-християнської традиції. Тому в ісламі шануються ті ж самі пророки, що й у цих релігіях. У Корані ми натрапляємо на імена Ібрахіма (Авраама), Ісхака (Ісаака), Муси (Мойсея) та інших. Ісус Христос (Іса) теж шанується, але не як Син Божий, а тільки як пророк [7, с. 64].

В Корані, що був, за традицією, наданий Мухаммадові через архангела Джабраїла (Гавриіла), неодноразово висловлюється повага до «людей книги», тобто до іудеїв та християн, для котрих священною книгою є Біблія. Сура «Сім'я Імрана» в.другому айяті повідомляє, що Аллах надіслав «Тору і Євангелію раніше в послугування для людей…» Однак іудеї й християни, на думку Мухаммада, відійшли від священного принципу єдиного Бога. Коран так звертається у зв'язку з цим до християн: «О володарі письма! Не зловживайте у вашій релігії і не кажіть проти Аллаха нічого, крім істини. Адже Месія, Іса, син Мар'ям, — тільки посланець Аллаха і Його слово, що Він кинув Мар'ям, і дух Його. Віруйте ж в Аллаха і його посланців і не кажіть — три! Утримайтеся, це — краще для вас. Воістину, Аллах — тільки єдиний бог. Більш гідний Він того, щоб у Нього була дитина». Християнська ідея троїстого Бога сприймалася пророком Мухаммадом як недопустима поступка багатобожжю. Проявом ідолопоклонства було й створення іудеями тільця — кумира за часів Мойсея. Людина не може зрівнятися з Богом, вона неспроможна вдихнути життя в намальовані чи вирізьблені нею зображення людей, тварин. Однак вона може створити для себе з цих зображень кумира і знову відвернутися від Єдиного Бога. Тому Коран формально забороняє зображення живих істот на малюнках чи в скульптурах [3, с. 130].

Отже, принцип монотеїзму став в ісламі найважливішим. Саме сповідування віри грунтується на ньому. Разом з тим Мухаммад немовби спеціально стверджує, що він усього лише людина. Та в довгому ланцюгові пророків, від Адама до Мухаммада, Мухаммад — останній. Він — «печать пророків» [7, с. 65].

Культ Аллаха визнає його як всесильного, безсмертного, милостивого й милосердного бога, який керує життям і смертю всього живого. Людина, котра вирішила сповідувати іслам, повинна була при свідках виголосити: «Немає богів, крім Бога Єдиного, і Мухаммад — його посланець». Цей акт сприймавсь як укладення угоди з Аллахом, тому й віровідступництво виключалося. Якщо ж таке траплялося, то підтвердженням всесилля Аллаха було покарання віровідступника смертю.

Отож, все у світі завдячує своїм існуванням волі Аллаха: від його милості залежить урожай селянина, приріст у стаді кочівників, він влаштовує небесні світита на небесній сфері, аби люди з їхньою допомогою могли орієнтуватися. І не знайдуть люди собі, «крім Аллаха, покровителя й помічника» [7, с. 66].

Аллахові допомагають вірні йому ангели Джабраїл, Михаїл, Ісрафіл та Азраїл, котрі виконують усі накази свого господаря. Аллахові протистоїть мусульманський сатана, шайтан, на ймення Ібліс. Історія Ібліса нагадує відповідні сторінки Біблії: як і негативний персонаж останньої, Ібліс не послухався Творця, й за те був проклятий і скинутий з небес, однак погані справи свої продовжує, шкодячи, як тільки може, людям. У Корані подибуємо застереження: «Хто бере сатану заступником поза Аллахом, той зазнає явних збитків. Він обіцяє їм і збуджує в них мрії. Та обіцяє їм сатана тільки спокуси! У цих притулок — геєна, і не знайдуть вони від неї спасіння!» [7, с. 66]

За мусульманською традицією, пророк Ібрахім учинив розправу над шайтаном у долині Міна неподалік від Мекки. І в наш час прочани, здійснюючи хадж, паломництво в Мекку, виконують у цій долині обряд «побиття шайтана» [3, с. 132].

Згадується в Корані й щось на зразок Антихриста — Даджжала. Джини годують і охороняють його, прикутого ланцюгами до скелі на безлюдному острові в океані. Це чудовисько встановить своє жорстоке царство на землі перед кінцем світу. Та все ж Іса ібн Мар'ям, спустившися з четвертого неба, зможе відновити чистоту й силу ісламу.

Культ Аллаха стає основою ідеї приречення людських учинків. Аллах про все відає і скеровує правовірних у їхньому житті: «У Нього — ключі таємного; знає їх тільки Він, знає Він, що на суші й на морі; листок падає тільки з Його відома, і нема зерна в мороці землі, немає свіжого чи сухого, чого не було б у книзі ясній. І Він — той, який заспокоює вас уночі й знає, що ви добуваєте вдень…». Сам Аллах не приховує свою здатність проникати в найпотаємніше, і, звертаючись до Адама, першої людини, ним створеної, наголошує: «Хіба Я вам не говорив, що знаю приховане на небесах і на землі й знаю те, що ви знаходите, і те, що приховуєте?» Завдяки такій всебічній інформованості Аллах вирішує долю кожної людини. В день, коли люди постануть перед ним, «не буде приховано у Аллаха про них нічого… В той день усяка душа отримає відплату за те, що надбала; немає несправедливості в той день…» [3, с. 133].

Твердження Корану, в яких знайшла своє втілення ідея абсолютної приреченості людських учинків, викликали в середовищі мусульманських теологів дискусії. Так, у першій половині IX століття мутазиліти (від араб, му'тазила — відокремлені), представники одного з напрямів каламу, з допомогою логіко-філософських засобів спробували переосмислити цінність цього догмату ісламу. Для цього використовувалося положення про свободу людської волі. Однак перевага була на боці представників ортодоксального вчення. Коран залишився непохитною твердинею істини.

Віруючим, котрі шанують Аллаха, бояться його, точно виконують приписи й не порушують обіцянок, визначено рай. «Для цих — відплата житлом — сади вічності. Увійдуть до них ті, хто був праведним з їхніх батьків, і жінок, і їхнього потомства. І ангели входять до них через усі двері: «Мир вам за те, що ви терпіли!» [3, с. 134]

Коли помер Мухаммад, ніхто не знав, як треба виконувати обряд поховання. В Корані немає ніяких вказівок із цього приводу. Перший халіф, «заступник посланця Бога», Абу Бекр, який став на чолі мусульманської умми, пригадав слова пророка Аллаха: «Не було жодного пророка, котрого б не поховали на тому місці, де він помер». Ще він спом'янув вираз Мухаммада: «Проклятий народ, який уклоняється могилам пророків» [3, с. 134]. Отож пророка Аллаха було поховано на тому місці, де його застала смерть, — у будиночку Айші, поряд із мечеттю Медіни.

У IX столітті з'явилася книга Мухаммада ібн Кардаму «Могильні покарання», доповнивши культурні традиції ісламу обрядом поховання. Вважається, що два ангели — той, який питає, і той, який карає, — з'являються на кладовищі в момент поховання мусульманина. Від того, як померлий відповість на поставлені запитання (пам'ятаймо, що нічого не приховати від того, хто відає таємне і явне), залежить покарання небіжчика. А щоб допомогти померлому у відповідях ангелам (їх звати Мункір і Накір), біля свіжої могили залишається мулла. Так усе життя й по смерті правовірний залишається під наглядом Аллаха та його помічників: «Невже людина вважає, що вона живе без нагляду?» [3, с. 135]

Грішникам уготоване пекло. Для тих, «котрі порушують заповіт з Аллахом після обіцянки вірності й розрізають те, чому повелів Аллах бути з'єднаним, і поширюють нечестивість по землі, для тих — прокляття і для них — зле житло» [3, с. 136].

Важливу роль в ісламській культурі відіграє космологія Корану. Священна книга мусульман створювалася під значним впливом космології Біблії. Остання була відома в Аравії і, як уже згадувалося, Мухаммад знав культурне середовище іудаїзму та християнства. Тому не дивно, що Аллах, за Кораном, створив небеса й землю за шість днів, «створив сім небес рядами», «звів небо над нами й прикрасив його, і нема в ньому щілин». Із семи небес «найнижче небо» Аллах прикрасив світилами, аби відганяти шайтана. Аллах «звів склепіння неба та співрозмірив його, і затьмарив його ніч, і освітив його ранок. А після цього розпростер землю. Вивів з неї воду її на пасовиська. І гори — Він же утвердив їх на користь вам і вашій худобі» [3, с. 136].

Коран стверджує, що Земля є нерухомою площиною. Один із хадисів IX століття доповнює це положення: «Земля тримається на розі бика, а бик на рибі, а риба на воді, а вода на повітрі, а повітря на волозі, а на волозі обривається знання знавців» [3, с. 137].

Звичайно, ісламська культура не обмежується догматикою Корану та далекими від реалій коментарями до нього. Ще в IX столітті Ахмед Фергані був схильний гадати, що Земля має форму кулі. В той же час математик аль-Баттані доводив, що Земля кругла. Пізніше, в XI столітті, Абу Біруні вчив, що кулеподібна форма для Землі є природною необхідністю.

2. Мова Корану

Згідно з прийнятою в науці гіпотезою, мова Корану – Мекканський варіант поетичного койне (мова міжплемінного чи міждіалектного спілкування) аравітян. Своєрідність мови Корану, неоднорідність його форми і стилю зумовлені тривалістю його створення, різнобарвністю змісту, пошуками Мухаммедом точних засобів вираження для ідей і соціальних реалій, які знаходили своє осмислення в процесі його пророчої діяльності. Значна частина тексту Корану являє собою римовану прозу [4, с. 171].

Мусульмани вважають, що Коран не можна переводити, бо мова, на якій було послане одкровення, невід’ємна від Послання, а тому мусульмани скрізь, незалежно від того, яка мова є для них рідною, повинні вивчати арабську для того, щоб читати Священну Книгу і здійснювати молитви. Звичайно, Коран доступний на багатьох мовах, але подібні варіанти його тексту вважаються швидше тлумаченнями його сенсів, ніж перекладом — частково тому, що арабська мова незвичайно лаконічна і символічна, тому неможливо здійснити механічний переклад шляхом підстановки слово в слово. Уявлення про неперевершеність Корану з часом оформилося в мусульманське правило "іджаз", або неможливість, згідно якому людина не в змозі відтворити Божественний стиль Корану, бо кожна така спроба приречена на невдачу. Мусульманська традиція забороняє перекладати Коран іншими мовами, оскільки арабська мова вважається божественною. Виголошувати сури чи аяти Корану під час молитви також необхідно арабською мовою [4, с. 171].

Особливістю тексту Корану є напружений діалог між Аллахом і Мухаммедом, між пророком і його слухачами: язичниками – ідолопоклонниками, мекканськими й мединськими християнами та іудеями, одновірцями й тими, хто мав сумніви щодо об’явлень Мухаммеда. Крім того, в Корані, на думку науковців, представлено хіба що виступ Мухаммеда, виголошений ним у відповідь на невідомі нам репліки його аудиторії, його заперечення щодо якихось звинувачень в його адресу, відповіді на якісь-то запитання і непорозуміння прихильників, висловлені з приводу, сутність якого стала незрозумілою вже для найближчих поколінь мусульман. Тому простому читачеві усвідомлення змісту Корану чи окремих його сур дається складно.

У мусульман існує традиція читати Коран протяжним співучим голосом. Протягом віків в арабських релігійних школах заучували тексти Корану напам’ять. Ця традиція збереглася донині. Її ретельно дотримуються ті, хто готує себе до релігійної діяльності.

Найбільш старі тексти Корану по мові і стилю близькі заклинанням і прокляттям стародавньо — арабських жерців і віщунів. Частина з них відображає істотні для періоду виникнення ісламу настрої і проповіді есхатологічного характеру, містить барвисті картини страшного суду, пекла, раю [4, с. 172].

Переклади Корану на східні мови з'явилися в Х-ХІ століттях у зв'язку з розповсюдженням ісламу.

3. Зміст та значення Корану для мусульманського суспільства

У міру виникнення в мусульманській державі культурного симбіозу, що ознаменувався широким засвоєнням мусульманською культурою досягнень скорених народів, ускладнювалося й теоретичне осмислення соціально-релігійної системи, стрижнем якої являвся Коран. Саме із цим процесом і пов'язаний як розвиток доктрини про "незрівнянність" Корана, так і виникнення дискусії про його "створення" або "нестворення", що протягом тривалого часу було прямим відбиттям і багато в чому визначала характер соціально-ідеологічної боротьби в Халіфаті [5, с. 93].

Зброєю в полеміці між різними напрямками ісламу являлись й тафсіри, тлумачення тексту Корану. Незабаром після смерті Мухаммеда стало очевидним, що Коран не може дати відповіді на всю зростаючу кількість питань, поставлених суспільством, що склалося на скорених мусульманами територіях. З одного боку, це привело до появи й росту значення інших джерел мусульманського права, особливо хадисів (переказів про діяння й висловлення Мухаммеда), з іншого боку — до виникнення метафоричних коментарів Корана, а надалі й появі нових "писань" (наприклад, у бабитов). Це свідчить про не уклонне зменшення реальної ролі Корану в мусульманському суспільстві, що не могло не призвести до появи ряду рухів з лозунгами «назад до Корану». В цілому, ідеологічна боротьба навколо місця Корану в житті мусульманського суспільства Являється відображенням більш широкої ідейної боротьби, пов’язаної з роллю світського й духовного в мусульманському суспільстві. Ця боротьба триває і нині. Вона виражається в спробах модерністського тлумачення Корану і приспособлення його ідей до потреб суспільного життя ХХ ст., прихильниками цілого спектру рухів: від лівацьких до правих, від націоналістичних до панісламських. Ця боротьба відображається як в послідовній відмові від використання Корану як хоча б і символічного джерела державності в ряді країн з прогресуючими режимами, так і в спробах повернення до шаріату й об’явлення Корану «конституцією», що визначає всю систему державного керування. В цілому Коран продовжує відігравати важливу роль в житті сучасного мусульманського суспільства, в першу чергу у сфері релігійної практики, вірування, суєвірності [5, с. 94].

На ряду з багатьма елементами соціальної психології і релігійної свідомості язичного світу, зруйнованого родового суспільства, він показує і процес затвердження монотеїзму, нових соціальних інститутів і етико – культурних норм. Світобачення, відображене Кораном – нова ступінь в розвитку суспільної свідомості суспільства Аравії, а не спонтанний творчий акт пророка. Формуючи нові релігійні і соціально правові ідеї, Мухаммед уявляв їх собі як відновлені в першоначальному образі старі [5, с. 95].

Висновки

Своєрідність Корана як історико-культурного пам'ятника і як історичного джерела полягає в подвійності його ідеологічної основи. Коран закріпив божественною санкцією результати тривалого процесу перебудови соціальної дійсності, що домінує положення вже існуючих, як правило, осілих центрів Внутрішньої Аравії, інститутів і норм. Коран відбив боротьбу Мухаммеда з язичеством і язичниками, а також його полеміку з іудаїзмом і християнством, які існували в Аравії в сектантських формах, а також, можливо, і боротьбу з іншими представниками до ісламських монотеїстичних течій. У ході цієї полеміки відбувалося насичення проповідей Мухаммеда релігійно-філософськими ідеями й сюжетами іудео-християнського змісту, а також деякими уявленнями, які відносяться до зороастризму й манихейству. Все це обумовило значну еволюцію коранічних уявлень і привело до суперечливості й непослідовності в трактуванні ряду найважливіших елементів віровчення.

У ході соціально-ідеологічних процесів, що відбувалися одночасно з арабо-мусульманською експансією, Коран став головним джерелом релігійних приписань і соціальних установлень, етико-культурних норм і стандартів спілкування. Сакралізація мови Корана зіграла важливу роль у складанні на території Халіфату нової соціально-комунікативної системи. Вивчення Корану мусульманськими богословами й лінгвістами, викликане в першу чергу необхідністю його коментарію, призвело до становлення цілого спектру наукових дисциплін.

Список використаних джерел

  1. Академічне релігієзнавство. Підручник. За науковою редакцією професора А. Колодного. — Київ: Світ знань, 2000. — 862 с.
  2. Багацький В. В. Культурологія: Історія і теорія світової культури ХХ століття: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2004. — 302 с.
  3. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу. Підручник для історичних спеціальностей ВНЗ. 2006. – К.: Либідь – 592 с.
  4. Культурологія: Навчальний посібник В. Л. Петрушенко, Л. А. Пинда, Є. А. Подольська; ред.: В. М. Пічі. — 4-е вид., стериотип. — Львів: Магнолія 2006, 2007. — 357, с.
  5. Лубський В.І., Теремко В.І., Лубська М.В. Релігієзнавство: Підручник.- К.: „Академвидав”, 2002. – 432 с.
  6. Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І. Лубського, В.Ш. Теремка. — Київ: Академія, 2000. — 417 с.
  7. Ходькова Л.П. Релігієзнавство. — Львів: Афіша, 2000.- 451 с.