Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Україна в системі сучасного міжнародного бізнесу

Вступ

1. Етапи розвитку міжнародного бізнесу

2. Україна в системі сучасного міжнародного бізнесу

3. Механізм, структура та інструменти регулювання зовнішньої торгівлі

4. Міжнародний маркетинг та його специфіка

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Ведення міжнародного бізнесу має значні відмінності в порівнянні з веденням бізнесу в рамках країни. Велике значення для успішної діяльності фірми набувають речі, про які національним компаніям не доводиться навіть думати. У зв'язку з цим стає очевидним необхідність ретельного вивчення особливостей ведення і управління міжнародним бізнесом, чим саме і займається міжнародний менеджмент.

Міжнародний бізнес можна визначити як ділову взаємодію фірм різних форм власності або їхніх підрозділів, що знаходяться в різних країнах, що має головною метою одержання прибутку за рахунок отримання вигод із переваг ділових міжнародних операцій.

«Міжнародний бізнес — це підприємницька діяльність, пов'язана з використанням капіталу в різноманітних формах і переваг підвищеної ділової активності; здійснюється з метою отримання прибутку і поширюється на міжнародну економічну сферу» [4, с. 155].

Міжнародний бізнес включає будь-які господарські операції, що здійснюються двома і більше країнами. Такі ділові взаємовідносини можуть виникати на рівні як приватних, так і державних організацій. У випадку участі приватних компаній у міжнародному бізнесі господарські операції, як правило, проводяться з метою одержання прибутку. Діяльність фірм, що мають державну форму власності, не завжди орієнтована на прибуток.

1. Етапи розвитку міжнародного бізнесу

Основні причини здійснення міжнародного бізнесу:

1) Вихід до нових джерел корисних копалин і сировини;

2) Доступ до нових ринків робочої сили;

3) Прагнення до нових ринків збуту [2, с. 88].

Характерні риси міжнародного бізнесу:

1) Отримання прибутку відбувається за рахунок використання переваг виходу за межі національних ринків.

2) Підприємства отримують додаткові економічні можливості, що витікають із:

— Ресурсних особливостей міжнародних ринків;

— Місткості зарубіжних ринків;

— Правових особливостей зарубіжних країн;

— Специфіки міждержавних політичних та економічних взаємовідносин.

3) Внаслідок інтернаціоналізації кожному бізнесу стає максимально доступним глобальний бізнес-сервіс, незалежний від національної належності, орієнтований лише на економічну ефективність.

4) Визначна роль культурного фактора в діяльності міжнародних компаній.

5) Міжнародний бізнес – це система постійно оновлюваних і складно взаємодіючих професійних знань принципово вищого рівня, ніж наявна в будь-якому національному бізнесі.

6) Міжнародний бізнес вбирає в себе найкращі національні зразки, все найкраще у світовій практиці.

7) Принципова відмінність міжнародного бізнесу полягає в оберненій оцінці внутрішньої державної ситуації: негативні тенденції в економіці можуть відкрити додаткові можливості для розвитку міжнародних компаній.

8) На відміну від національної конкуренції, міжнародний бізнес може відчувати підтримку своєї держави у боротьбі з конкурентами в багатьох формах.

9) Інформація – головний стратегічний ресурс міжнародного бізнесу, адаптація – його головна стратегічна зброя [2, с. 89].

Етапи розвитку міжнародного бізнесу:

1. Комерційна ера (1500-1850 р.р.)

Особливості:

— пошук особистих вигод, пов'язаних із торгівлею колоніальними товарами в Європі;

— формування бізнесу-сервісу міжнародного бізнесу (інвестиційного, страхового, інфраструктури);

— суверенність і незалежність бізнесу в його закордонних операціях;

— жорстка залежність міжнародного бізнесу від взаємовідносин між країнами;

— уперше висвітлені ключові питання міжнародного менеджменту

Основні питання управління міжнародним бізнесом:

— оцінка доцільності і потенційних вигод (втрат) від перенесення підприємницької активності за національні межі;

— виявлення чинників, від котрих реально залежить прийняття такого роду рішень;

— ступінь залежності дій і рішень від державної політики;

— виявлення й оцінка чинників, що впливають на ведення бізнесу за рубежем в інтересах забезпечення прибутковості і безпеки [2, с. 90].

2. Ера експансії (1850 — 1914 р.р.)

Особливості:

— переорієнтація міжнародного бізнесу з вивозу екзотичних товарів на видобуток сировини і систематичне плантаційне господарство в колоніальних регіонах; ріст інвестицій у розвиток виробництва колоніальної продукції;

— посилення взаємозв'язку бізнесу і державної влади;

— виникнення міжнародного поділу праці;

Основні питання управління міжнародним бізнесом:

— визначення мотивів існування і розвитку, як-от — використання більш ефективних ресурсів, розширення ринків збуту, нові сфери додаткових фінансових ресурсів, використання вигідних можливостей місцевого законодавства;

— розробка методів реалізації виявлених мотивів;

— врахування в діяльності міжнародних компаній місцевих культурних особливостей [2, с. 92].

3. Ера концесій (1914 -1945 р.р.)

Особливості:

— Ріст національної самосвідомості колоніальних народів;

— Загострення суперництва на світових ринках сировини, напівфабрикатів і готових виробів;

— Інтернаціоналізація використання людських ресурсів;

— Виявлення переваг і обмежень державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Основні питання управління міжнародним бізнесом:

— Розширення функцій і сфери впливу міжнародних компаній;

— Розвиток організаційної структури міжнародного бізнесу;

— Боротьба за придбання конкурентних переваг, загострення суперництва;

— Формування прошарку менеджерів середньої ланки з представників місцевого населення [2, с. 93].

4. Ера національних держав (1945 -1970 р.р.)

Особливості:

— Розширення сфери міжнародного бізнесу в зв'язку зі становленням і розвитком нових держав;

— Ріст міжнародних ринків капіталу, сфери міжнародного аудиту і консалтингу;

— Формування мультинаціонального бізнесу;

— Створення і залучення мережі мультинаціонального обслуговування (банки, університети, установи охорони здоров'я і т.д.), що підготувало перехід до ери глобалізації.

Основні питання міжнародного менеджменту:

— Усвідомлення того, що ретельне врахування взаємних вигод – найбільш ефективна стратегія міжнародних відносин;

— Врахування культури і національних стереотипів поведінки іноземних партнерів дає економічний ефект і створює конкурентні переваги більш високого порядку;

— Перехід міжнародного бізнесу на якісно новий рівень призводить до поступової заміни управління зовнішньоекономічною діяльністю на міжнародний менеджмент [2, с. 95].

5. Ера глобалізації (починаючи з 70-х р.р. ХХ ст.). Міжнародні економічні зв'язки охопили практично всі країни, що істотно вплинуло на розвиток як національних економік, так і світової економіки в цілому.

Глобалізація сьогодні є реальним аспектом сучасної світової системи, однією з найбільш впливових сил, що визначають подальший хід розвитку нашої планети. Вона зачіпає всі області громадського життя, включаючи економіку, політику, соціальну сферу, культуру, екологію і т.д.

Глобалізація — це посилення взаємозалежності національних економік, переплетення соціально-економічних процесів, що відбуваються в різноманітних регіонах світу і спонукають фірми до пошуку кращих умов діяльності [5, с. 29].

Глобалізація є закономірним етапом розвитку інтеграційних процесів сучасної світової економіки.

Глобалізація ініціюється і розвивається насамперед на мікрорівні – на рівні окремих самостійних суб'єктів господарювання. Саме вони установлюють виробничі, торгові, науково-технічні, фінансові зв'язки зі своїми закордонними партнерами.

Головна особливість глобалізації на мікрорівні — загальна стратегічна орієнтація компаній, усесвітня за своїм характером. У середині 1980-х років спочатку у декількох активних ТНК, а потім і у ширшого їх кола сформувались глобальні стратегії, коли одночасно враховуються такі правила поведінки на міжнародних ринках: мати загальносвітове бачення ринків і конкуренції; добре знати своїх конкурентів в олігополістичній ринковій структурі; контролювати свої операції якщо не в загальносвітовому масштабі, то принаймні в тріаді „США – Європа – Японія”; оперувати у високотехнологічних галузях; координувати свою діяльність за допомогою гнучких виробництв та інформаційних технологій; інтегрувати свої заводи і спеціалізовані філії в єдину міжнародну мережу управління; інтегруватися з іншими ТНК тощо [5, с. 31].

Якщо головне джерело і генератор глобалізації полягає у всесвітньо орієнтованій стратегії на рівні окремих фірм і компаній, то на загальнонаціональному рівні відбиваються макроекономічні наслідки цього процесу. Головний сенс державної підтримки глобалізації в зовнішньоекономічній політиці полягає в лібералізації, тобто в скороченні або усуненні обмежень на шляхах міжнародної торгівлі, інвестицій, фінансових операцій.

Сучасна економічна наука не має єдиної парадигми глобалістики. Основним глобалістським школами є:

1. Концепція „Межі зростання” (А.Печчеї, Римський клуб).

Представники як керівники ТНК зіткнулись зі спільними труднощами в реалізації корпоративних проектів і програм. Вони усвідомили, що глибинною причиною цих труднощів є глобальні системні ефекти, і локальні зусилля щодо їх подолання є безрезультатними.

Намагаючись здійснити моделювання економічної світової динаміки за 5 основними параметрами (населення, капіталовкладення, використання невідновлюваних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, виробництво продовольства), вони прийшли до висновку, що при збереженні існуючих тенденцій зростання людство дуже швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та економічної експансії. Причому, межі зростання полягають не стільки в планетарно-ресурсних обмеженнях, скільки у внутрішніх обмеженнях світового людства (планування і жорсткий егоцентризм глобальний корпорацій, суверенітет і конфліктність держав, елітаризм і зверхність цивілізації Заходу). Звідси виник відомий заклик: „Мислити глобально!” [5, с. 35].

Запропоновано глобальну Програму нового гуманізму, суть якої полягає в „людській революції”, інтеграції людей світу, в формуванні світової людської спільноти, здатної до колективного планування у керування заради спільного майбутнього людства.

2. Концепція „Сталого розвитку” (Л.Браун, Інститут Всесвітніх спостережень, Вашингтон, США)

Комісія ООН з навколишнього середовища використала цю концепцію для підготовки доповіді „Наше спільне майбутнє”(1987р.).

Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію „Екологічна перспектива до 2000 р. і надалі” (1987р.), згідно якої сталий розвиток повинен стати керівним принципом діяльності ООН, урядів, приватних підприємств, організацій, установ [5, с. 36].

Основні положення:

— Визнають існування планетарних меж економічного зростання;

— Роблять висновок про неефективність і недорозвиненість традиційного людського суспільства як причину і наслідок демографічного зростання;

— Вважають, що критичний поріг сталого зростання світового суспільства пройдений, так як людство споживає більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільного функціонування глобальних екосистем;

— Необхідно зупинити демографічний вибух в країнах, що розвиваються, і піддати критиці концепцію економічного зростання західного типу;

— Вища мета програми – пошук шляхів, які б забезпечили прогрес людства не тільки в елітарних регіонах і в короткі періоди, а на всьому глобальному просторі і на довгу перспективу [5, с. 37].

3. Школа глобальної екології (ноосфера) (академік Мойсеєв на базі вчення Вернадського)

Основні положення:

— Необхідно враховувати зворотну реакцію біосфери на діяльність людини;

— Сталий розвиток – „опаснейшее заблуждение”;

— Конструктивна коеволюція людського суспільства і біосфери – формування ноосфери, ноосферної економіки і ноосферної цивілізації [5, с. 38].

4. Школа мітозу біосфер;

5. Школа контрольованого глобального розвитку Д.Гвішиані;

6. Школа світ-системного аналізу (І. Уоллерстайн, США) [5, с. 40].

Протягом останніх десятиліть глобалізація проявлялась як ключова тенденція світогосподарського розвитку. Сучасні системні трансформації надають їй нової якості – із тенденції глобалізація переростає у всепоглинаючий процес, що включає в себе політичну, економічну, соціальну, екологічну, науково-технічну, культурну та інші складові, і не має зворотного напрямку.

2. Україна в системі сучасного міжнародного бізнесу

Розвинуті країни світу пильно стежать за процесами, що відбуваються у країнах СНД і в Україні зокрема. Трансформація економік пострадянських країн, утворення нових геополітичних об'єднань на теренах СНД спонукають їх до вкладання капіталу в ключові сфери економіки цих країн у разі сприятливої ситуації.

Іноземні компанії, найбільші транснаціональні об'єднання прямо або через підставні фірми і банки скуповують акції перспективних підприємств країн СНД і фактично стають їхніми власниками, а відтак заморожують або згортають виробництво.

Водночас гальмується намагання цих країн включитися у світову ринкову, економіку. Вони поступово витісняються з тих світових ринків, на яких їх продукція була конкурентоспроможною і мала попит. З цією метою країни далекого зарубіжжя використовують подвійні стандарти у підходах до розвитку торгово-економічних зв'язків і до процесів інтеграції в рамках СНД, протекціоністські заходи для захисту своїх товарів, антидемпінгове і компенсаційне законодавство. Результати активізації західного капіталу в країнах СНД очевидні.

Прикладом активного впровадження великих ТНК у пострадянський економічний простір є діяльність всесвітньо відомої компанії Metromedia International Group. Створення євразійської телекомунікаційної імперії — від Східної Європи до Китаю — є нині головною метою Metromedia. З 1991 року ця компанія націлена на розвиток бізнесу корпорації у країнах СНД. На всьому пострадянському просторі в 1995 -1998 роках у центрі уваги Metromedia був пейджинговий бізнес. Корпорація стала співвласником двох пейджингових компаній у Казахстані, двох — у Грузії, однієї — в Латвії, в Узбекистані, Україні. В 1998 році вона придбала 50-відсот-ковий пакет акцій російської пейджингової компанії "Побіл Телеком". Того ж року доходи Metromedia International Group досягли 240,3 млн. дол., з них чистий прибуток — 123,7 млн. дол. [1, с. 78].

Україна, як приймаюча ТНК країна, не посіла належного місця в їх діяльності. Незважаючи на певні природні переваги, вона має один із найнижчих показників залучення прямих іноземних інвестицій серед країн Центральної та Східної Європи, СНД. Консорціумом Flemings/SARS було проведено дослідження стосовно індивідуальної привабливості приватизації підприємств. Для визначення причин низького рівня прямих іноземних інвестицій у 1999 році було опитано 65 компаній, що мають представництва в Україні та здійснюють інвестиції в українську економіку. Серед них — транснаціональні компанії, міжнародні фінансові організації, приватні інституційні інвестори та підприємці. Особливу увагу було приділено ТНК, оскільки вони мають найкращі стандарти ведення бізнесу і їхні ресурси набагато більші порівняно з іншими групами інвесторів [1, с. 79].

У вигляді прямих капіталовкладень в Україну було ввезено понад 2 млрд. дол., що становить майже 2/3 загального обсягу отриманих нею прямих іноземних інвестицій, і створено приблизно 9000 робочих місць. Найбільшу питому вагу мають інвестиції, середній обсяг яких — від 10 до 100 млн. дол. ТНК інвестували в обсягах, що перевищують 100 млн. дол., віддаючи перевагу негрошовим внескам. Лідером — країною, що діє в Україні найбільш активно, — є США, на другому місці — компанії країн Європейського Союзу [1, с. 79].

Найбільше коштів зарубіжні ТНК інвестують у харчову промисловість України, відтак у сільське господарство і в телекомунікації. Іншими значними напрямами іноземного інвестування є машинобудування, роздрібна торгівля, підприємства громадського харчування, банківський сектор, підприємства легкої промисловості.

Визначальна причина вкладення інвестиції в Україну -пошук нових ринків збуту. Більшість іноземних інвесторів приваблює передусім великий внутрішній ринок України (близько 50 млн. споживачів). Наявність дешевої робочої сили є істотним фактором лише для інвесторів-підприємців. Однак найнижчі серед країн Східної Європи витрати на оплату праці часто обертаються її низькою продуктивністю, нестачею капіталу, слабким менеджментом та регуляторними перепонами, що робить собівартість продукції вищою, ніж у сусідніх країнах.

Іноземні інвестори, як правило, сподіваються на внутрішню ставку дохідності в межах від 10 до 30%. ТНК, які залучають капітал під менші відсотки, задовольняються ставкою, нижчою за 20% [1, с. 80]. Тому ТНК можна розглядати як найкращий спосіб залучення довгострокових інвестицій в Україну. Проте процес іноземного інвестування в Україні гальмується численними чинниками. Основні серед них:

— нестабільне й надмірне регулювання;

— нечітка правова система;

— мінливість економічного середовища;

— корупція;

— великий податковий тягар;

— проблеми щодо встановлення чітких прав власності;

— низький рівень доходів громадян;

— труднощі у спілкуванні з урядовими та приватизаційними органами;

— мінливість політичного середовища;

— відсутність матеріальної інфраструктури;

— проблеми виходу на внутрішній і зовнішній ринки [1, с. 80].

Практика свідчить, що пріоритетами державної політики мають бути лібералізація руху капіталу, валютного ринку та репатріації прибутків; зняття обмежень на частку іноземної власності в українських компаніях, мінімізація бюрократичних обмежень і зниження податкових ставок та зменшення кількості податків.

В інтересах залучення іноземного капіталу Україна має переглянути й окремі положення аграрного права. Іноземні інвестори прагнуть, щоб приватизація не лише створювала інвестиційний і діловий клімат у результаті зростання продуктивності економіки. Більшість з них виступає за приватизацію землі. Україна недоотримує значних інвестицій саме через обмеженість права на купівлю-продаж землі.

Характерною ознакою трансформаційних процесів у пострадянських республіках стали процеси транснаціоналіза-ції вітчизняних капіталів. Найвагоміших результатів в утворенні ТНК в пострадянському економічному прострі досягла Росія. Яскравим прикладом активної діяльності російських ТНК є "Газпром", "ЮКОС", "Лукойл", Тюменська нафтова компанія. "Газпром", наприклад, планує в першому десятилітті XXI ст. реалізацію глобальних проектів "Ямал-Європа" — через Білорусь і Польщу у ФРН; "Блакитний потік" — через Чорне море в Туреччину; "Ямал — Скандинавія — Західна Європа" — через Фінляндію і Швецію у ФРН; "ЮКОС" активно працює над проектом транспортування нафти в Китай та реалізує проект модернізації хорватського трубопроводу "Адрія"; "Лукойл" у Румунії і Болгарії придбав НПЗ, а в Україні — Одеський НПЗ і "Оріану"; Тюменська нафтова компанія купила український ЛіНОС [1, с. 81].

ТНК почали формуватися і в Україні. Як приклад можна навести діяльність відкритого акціонерного товариства "Укрнафта".

Загальна характеристика цієї компанії. Відкрите акціонерне товариство "Укрнафта" створено 31.03.94 року шляхом корпоратизації підприємства "Виробниче об'єднання "Укрнафта". Найбільші акціонери — НАК "Нафтогаз України" і Фонд державного майна. На підставі Указу Президента України №151/98 "Про реформування нафтогазового комплексу України", Постанови Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 року №747 "Про утворення Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" НАК "Нафтогаз України" належить 50% статутного фонду плюс 1 акція ВАТ "Укрнафта", Фонду державного майна України на початок 1999 року належало 10,98% статутного фонду. Кількість емітованих акцій — 54228510. Це прості акції номіналом 25 копійок. За планом розміщення акцій ВАТ "Укрнафта", погодженим з Кабінетом Міністрів України, 9,5% акцій підлягало пільговому продажу, 30,55% — виставлялося на сертифікатний аукціон, 15% — на міжнародний тендер, 15% — на конкурс вітчизняному інвестору, 30% — залишалось у державній власності. В 1999 році статутний фонд компанії становив 13, 6 млн. грн., балансовий прибуток — 770 млн. грн., обсяг товарної продукції — 1270,3 млн. грн [1, с. 82-83].

AT "Укрнафта" є монопольною нафтовидобувною компанією, види її діяльності — геолого-розвідувальні роботи, експлуатаційне буріння, видобуток нафти, конденсату, супутнього нафтового і природного газу, підготовка нафти і переробка. За підсумками 1999 року на компанію припадало 78% видобутої в Україні нафти.

Місце компанії на ринку капіталів. Акції ВАТ "Укрнафта" включені в лістинг позабіржової фондової торговельної системи України (ПФТС), УМВБ, ADR ВАТ "Укрнафта", Франкфуртської та Берлінської бірж (ФРН). Теперішні інвестори: Фонд державного майна України — 0,03% акцій; НАК "Нафтогаз України" — 50,0% плюс одна акція; 49,96% акцій належить різним юридичним та фізичним особам, серед яких ЗАТ "Альфа-капітал", АКБ "Сосьєте Женераль Україна", АБ "ІНГУ, Компанія "Оксідентал Менеджмент Компані Лімітед", ЗАТ "Різноекспорт" та ін [1, с. 84].

За рейтингом "Української інвестиційної газети" за ліквідністю цінних паперів та. інформаційною відкритістю в 1999 році ВАТ "Укранафта" посіла перше місце серед 100 кращих акціонерних товариств України.

Корпоративна стратегія на ринках капіталів, яка розробляється ВАТ "Укрнафта", охоплює низку заходів щодо залучення західних банків, інвестиційних компаній та інших фінансових інститутів з метою розвитку і реалізації спільних проектів на фондовому ринку. За умов переходу ВАТ "Укрнафта" в 2000 році на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку та проведення міжнародного аудиту товариства, у тому числі аудиту запасів нафти і газу, з'явиться можливість приступити до програми випуску ADR третього рівня та інших фінансових інструментів на міжнародних ринках капіталу [1, с. 84].

Міжнародна діяльність компанії. Компанією проведена результативна робота в межах співробітництва з країнами Близького Сходу: відкрито представництво ВАТ "Укрнафта" в м. Сана (Республіка Ємен). Відкриття представництва в цій країні, яке працюватиме на постійній основі, може стати базою для проведення робіт з нафто- та газовидобутку в країнах близькосхідного регіону.

ВАТ "Укрнафта" також вивчає можливість співробітництва з країнами СНД, Іраном, Лівією, Саудівською Аравією, Польщею та іншими країнами світу. Зареєстровані й функціонують 4 спільні з ВАТ "Укрнафта" підприємства:

— українсько-американське "УкрКарпатОйл ЛТД." -спільна розробка Битків-Бабчинського нафтового родовища в Івано-Франківській області. Із 22 млн. дол. інвестицій, передбачених проектом, фактично вкладено 1,021 млн.дол., або 4,6%;

— українсько-канадське "Бориславська нафтова компанія ЛТД." — розробляється Стинавське родовище в Бориславському нафтопромисловому районі Львівської області. Проектом передбачено інвестування в сумі 100 млн-дол., фактично профінансовано 1, 256 млн. (1,3%);

— українсько-ірландське "Ромгаз" — створене для будівництва ГПЗ в Охтирському нафтопромисловому районі Сумської області;

— українсько-канадське "Каштан Петролеум ЛТД" -розробляє в Чернігівській області Лелякіївське родовище.

За договорами про спільну інвестиційну і виробничу діяльність ВАТ "Укрнафта" працює з такими компаніями:

— "Моментум Ентерпрайзіс" (Канада). Предмет договору — розробка в Полтавській області Рудівсько-Червоноградського родовища. Сума інвестицій -80 млн.дол.

— "Карлтон Трейдінг Україна" — розробка родовищ у Чернігівській області. Сума інвестицій — 30 млн.дол.

— "Аетерал Вектор ресорсіз Інк. "(Канада) — розробка Бугруватівського родовища в Сумській області. Сума інвестицій — 40 млн. дол [1, с. 86].

Спеціалісти компанії виконують роботи з будівництва свердловин за кордоном (Російська Федерація, Ірак, Індія, Пакистан, Сирія, Алжир, Лівія, Куба, В'єтнам). Цілком реальним є створення в окремих із цих країн виробничих підрозділів "Укрнафти".

Подібні процеси відбуваються і в інших українських компаніях. Проте перспективи створення українських ТНК поки що не визначено.

3. Механізм, структура та інструменти регулювання зовнішньої торгівлі

Під зовнішньоторговельною політикою розуміють заходи уряду, які покликані впливати на обсяги зовнішньої торгівлі.

Основними цілями зовнішньоторговельної політики являються:

1. зміна ступеню способу включення даної країни до міжнародного поділу праці;

2. зміна обсягу експорту та імпорту;

3. зміна структури зовнішньої торгівлі;

4. забезпечення країни необхідними ресурсами (сировиною, енергією і т.п.);

5. зміна співвідношення експортних та імпортних цін [8, с. 54].

Деякі цілі мають довгочасний характер, наприклад, зміна ступеню і способу включення даної країни в міжнародний поділ праці. Інші цілі можуть бути досягнуті в більш короткі терміни часу, наприклад, зміна обсягу експорту та імпорту.

Існують два основних напрямки зовнішньоторговельної політики:

— політика вільної торгівлі;

— протекціонізм [8, с. 55].

Залежно від масштабів втручання держави в міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньої торговельної політики: вільна торгівля і протекціонізм.

Політика вільної торгівлі не передбачає втручання держави в зовнішню торгівлю. За цих умов експортно-імпортні відносини регулює не держава, а ринок на підставі співвідношення попиту та пропозиції. Саме вільна торгівля стимулює конкуренцію, примушує національні підприємства підвищувати якість своєї продукції та знижувати ціни.

Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Така політика, з одного боку, сприяє розвитку національного виробництва та захисту вітчизняного виробника, а з іншого — може призвести до застійних явищ в економіці, посилення монополізму та зниження конкурентоспроможності національних товарів [8, с. 55].

Як правило, країни ведуть гнучку зовнішньоторговельну політику, котра поєднує як елементи вільної торгівлі, так і протекціонізм. Політика вільної торгівлі переважає за умов високого рівня розвитку продуктивних сил і ринкових відносин, а протекціонізм — за умов становлення ринкових відносин і недостатнього розвитку експортного потенціалу країни.

Державне регулювання зовнішньої торгівлі може бути одностороннім та багатостороннім. Одностороннє полягає в застосуванні певних методів регулювання міжнародної торговельної діяльності з боку однієї країни без погодження з іншими торговельними партнерами. Багатостороннє регулювання передбачає попереднє узгодження регулюючих механізмів між державами, що мають торговельні угоди. Прикладом такого багатостороннього регулювання торговельних відносин країн світової співдружності є діяльність Всесвітньої торгової організації (ВТО), яка використовує структури Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ) та положення про торгівлю між членами угоди. У рамках ГАТТ (ВТО) проводяться переговори з актуальних проблем зовнішньоторговельної політики та міжнародної торгівлі [8, с. 56].

Регулювання зовнішньоторговельної діяльності здійснюється за допомогою економічних та адміністративних методів. Економічні методи, у свою чергу, поділяються на тарифні й нетарифні. Центральне місце в державному регулюванні зовнішньої торгівлі належить тарифному регулюванню, яке в Україні спирається на Закон "Про єдиний митний тариф". Митний тариф — це систематизований перелік товарів із зазначенням мита, яким вони обкладаються під час перетину митного кордону країни. Митні тарифи розробляються за товарним класифікатором. Найпоширенішим класифікатором, що діє в міжнародній торгівлі, є так звана Гармонізована система опису та кодування товарів, яку Україна почала застосовувати з 1991 р. [8, с. 58].

Митні тарифи складаються з конкретних ставок мита. Мито — це податок, який стягується митними органами з товарів, що вивозяться або ввозяться на територію країни. Запровадження мита сприяє захисту національних виробників від іноземної конкуренції, забезпечує надходження коштів до державного бюджету, поліпшує умови доступу національних товарів на зарубіжні ринки. У міжнародній практиці застосовується експортне, імпортне, транзитне, антидемпінгове, компенсаційне та інші види мита. Найбільш широко в процесі державного регулювання зовнішньоторговельних операцій використовується імпортне (ввізне) мито, експортне (вивізне) мито застосовують лише окремі країни переважно до товарів традиційного експорту. В Україні з метою поповнення державного бюджету певний час застосовувалось експортне мито на шкіряну сировину й кольорові метали [8, с. 59].

Величина мита визначається за допомогою ставок, які поділяються на адвалорні (процентні), специфічні та комбіновані. Адвалорне та специфічне мито по-різному здійснюють свою регулюючу функцію. За підвищення цін ефективнішим є адвалорне мито, а за зниження — специфічне. В окремих випадках використовуються ставки змішаного типу (комбіновані), коли товар одночасно обкладається адвалорними і специфічними видами мита (наприклад, 40% вартості, але не менш як 3 ЄВРО за штуку) [8, с. 59].

Важливим митним інструментом є антидемпінгове мито. Воно застосовується тоді, коли в країну ввозяться товари за цінами, які значно нижчі за ціни або навіть собівартість у країні-експортері, через що зазнають шкоди національні виробники аналогічних товарів. Антидемпінговим митом може обкладатися й експортна продукція, якщо її ціна суттєво менша за ціну інших експортерів подібних товарів. Ставка антидемпінгового мита не повинна перевищувати різниці між демпінговою ціною конкурентного товару та середньою ціною товару, що експортується або імпортується в країну.

До нетарифних методів державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності відносять: надання субсидій виробникам експортних товарів, пільгове експортне кредитування, застосування індикативних цін, установлення мінімальної митної вартості на окремі товари та ін. Субсидії спрямовано на підтримку національних виробників і за характером виплат їх поділяють на прямі й непрямі. Прямі субсидії надаються експортеру у формі безпосередніх виплат на відшкодування різниці між його витратами та отриманим доходом, а непрямі — є формою надання пільг в оподаткуванні, позик за більш низькими ставками, пільгових умов страхування тощо. Експортне кредитування передбачає фінансове стимулювання розвитку експорту національних товарів. Воно, як правило, здійснюється у формі надання державних кредитів національним експортерам під пільгові процентні ставки або іноземним імпортерам за умови придбання товарів лише вітчизняного виробництва.

У системі нетарифних інструментів є вагомими індикативні ціни, застосування яких спрямовано на збільшення валютних надходжень від експорту продукції і зменшення валютних витрат на закупівлю імпортних товарів. Індикативними називаються ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися на аналогічну продукцію на момент здійснення експортно-імпортних операцій. Такі ціни можуть запроваджуватись на товари, щодо експорту яких встановлено особливі режими, спеціальні імпортні процедури або антидемпінгові заходи. Індикативні ціни розробляє Міністерство економіки на базі результатів аналізу інформації, яку воно одержує від митних, фінансових, статистичних, банківських та інших установ і організацій.

Щодо окремих імпортних товарів (тютюнові вироби та ін.) держава встановлює їхню мінімальну митну вартість. Метою її запровадження є забезпечення повноти сплати податку на додану вартість та недопущення заниження митної вартості товарів, що ввозяться в Україну. Так, якщо контрактна ціна товару менша за мінімальну митну вартість, то податок на додану вартість визначатиметься з мінімальної митної вартості. Перелік товарів та їхня мінімальна митна вартість затверджуються Кабінетом Міністрів України, а пропозиції щодо внесення змін до такого переліку розробляються Міністерством економіки та Державною митною службою країни [8, с. 61].

До найпоширеніших адміністративних інструментів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності належать квотування та ліцензування. Квотування — це кількісне обмеження імпорту або експорту певної категорії товарів, а ліцензування — це умови і порядок надання державними органами спеціального дозволу на ввезення або вивезення таких товарів. Перелік товарів, щодо яких встановлюються спеціальні експортно-імпортні режими чи взагалі забороняється експорт та імпорт, затверджується Кабінетом Міністрів України. Надання квот та ліцензій на експорт та імпорт товарів і послуг здійснюється Міністерством економіки. Експортно-імпортні операції з товарами понад встановлені квоти можливі за умови сплати ввізного (експортного) мита [8, с. 62].

4. Міжнародний маркетинг та його специфіка

У сфері зовнішньоекономічної діяльності трансформується зміст поняття "маркетинг". Можна виділити декілька етапів розвитку міжнародного маркетингу:

Продаж товару за кордон без подальшого його супроводження. Експортер несе відповідальність перед покупцем лише до моменту продажу і поставки і, як правило, не цікавиться подальшою долею проданого товару.

Експортер систематично обробляє закордонний ринок і пристосовує своє виробництво під його вимоги. При цьому експортер досліджує постійно цей ринок і намагається контролювати весь шлях товару до кінцевого споживача.

Експортер глибоко досліджує ринок і використовує для його оброблення весь набір інструментів маркетингу, а також різні форми зовнішньоекономічних зв'язків: науково-технічний обмін, контрактні виробництва, СП, створення дочірних підприємств тощо, а не лише експорт.

Маркетингова діяльність за кордоном охоплює не лише збут, але й практично всі функціональні сфери діяльності підприємства: постачання, дослідження і розробки, персонал, фінанси та ін. Фактично це ринково орієнтоване управління підприємством в іноземних умовах.

Міжнародний маркетинг властивий транснаціональним корпораціям. У вузькому розумінні міжнародний маркетинг — це комплекс заходів підприємства з реалізації товарів і послуг за межами своєї країни [6, с. 38].

Розробка такого комплексу являє собою управлінський процес, що охоплює етапи аналізу, планування, організації і контролю маркетингової діяльності. Тому в центрі маркетингової діяльності підприємства знаходяться підготовка і прийняття на основі відповідної зовнішньої (ринкової) і внутрішньої (техніко-економічної) інформації управлінських рішень, які дозволяють вирішити такі завдання:

— чи виходити на міжнародний ринок взагалі? Які цілі ставити при цьому? Які перспективи можуть відкритися перед підприємством і які загрози можуть виникнути?

— якщо виходити, то на ринок якої країни? Яку продукцію можна було б запропонувати споживачам на цьому ринку: теперішню чи нову?

— як вийти на вибраний ринок, знайти споживача і запропонувати йому свою продукцію? Робити це самостійно чи залучити партнерів за кооперацією? Виходити на ринок як експортер чи імпортер? Поставляти на ринок готову продукцію чи напівфабрикати?

— яку конкретну програму заходів маркетинг-міксу розробити для того, щоб досягнути поставлених цілей на вибраному ринку? Підприємство повинно скласти стільки міксів, скільки продуктово-ринкових комбінацій є в його планах діяльності.

— які економічні, науково-технічні та інші результати можуть і повинні бути отримані в результаті участі підприємства в міжнародному поділі праці?

— як організувати на власному підприємстві процес розробки і здійснення програми маркетинг-міксу? [6, с. 40]

Основні маркетингові рішення, які необхідно прийняти після відповіді на поставлені вище питання, подані у своєму взаємозв'язку.

Рис. 2. . Структура і зміст маркетингового дослідження

Інформацію, що використовують у міжнародному маркетингу, можна поділити на декілька груп:

а) інформація про ринки і ринкову кон'юнктуру;

б) інформація про методи і форми міжнародної торгівлі;

в) інформація про власне підприємство (цілі і потенціал) [6, с. 42].

База даних маркетингової інформації повинна мати теж декілька розділів (рівнів), щоб можна було проводити маркетингові дослідження за відповідною світовою галуззю загалом або за окремими регіонами і країнами (галузевий і країн-ний аспекти).

Як видно із наведеної структури, маркетингові дослідження складаються з двох частин: дослідження ринку і вивчення власного потенціалу підприємства порівняно з вимогами ринку і потенціалом існуючих на ринку конкурентів.

На етапі прийняття загального рішення про вихід на міжнародні ринки і створення інформаційної бази міжнародного маркетингу підприємство повинно зібрати інформацію про загальний стан і тенденції розвитку:

— галузі, до якої належить продукція, яку випускає підприємство;

— країн, які є споживачами і виробниками цієї продукції;

— окремих фірм-виробників, споживачів і продавців продукції. Міжнародні ринки вивчаються за такими характеристиками:

— продукції (галузей, видів продукції, фірм-виробників, методів і форм збуту і обслуговування продукції);

— споживачів (галузей, видів продукції, фірм-виробників і покупців, цілей і способів споживання);

— місцезнаходження ринку (регіону, країни, території) [6, с. 44].

Комбінація цих характеристик ринку (продуктово-ринкова комбінація), власне кажучи, і являє собою об'єкт вивчення і управління в міжнародному маркетингу. Формування, оцінка і відбір продуктово-ринкових комбінацій (сегментів) є завданням сегментування, або ринково-сегментної політики підприємства.

Рішення, що приймаються підприємством у напрямку зовнішньоекономічної діяльності, можуть мати стратегічний і оперативний характер. До найбільш важливих стратегічних рішень, що визначають всі подальші дії підприємства, належать рішення про участь у тій чи іншій формі в міжнародному розподілі праці, про вибір ринків і способів проникнення на них, про стратегії ринкової поведінки підприємства на обраних ринках.

Підготовка і прийняття стратегічних рішень вимагає розробки комплексної програми міжнародної ринкової господарської діяльності підприємства, яка є невід'ємною частиною його загальної науково-технічної, виробничої, соціальної і фінансово-економічної діяльності.

Треба зазначити, що, говорячи про міжнародний маркетинг, в широкому розумінні ми маємо на увазі не обов'язково експорт або іншу подібну діяльність підприємства на міжнародному ринку збуту продукції і послуг. До сфери міжнародного маркетингу входить виробнича, науково-технічна, збутова кооперація і співробітництво на території нашої країни. Обов'язковою умовою при цьому є наявність іноземного партнера.

Пристосування фірм до зовнішніх умов пов'язане з усвідомленням процесу інтернаціоналізації, його особливостей та етапів

1-й етап: місцева стадія розвитку, що характеризується місцевим виробництвом.

2-й етап: початкова стадія інтернаціоналізації характеризується наявністю контактів за кордоном до моменту операцій зарубіжних дилерів і агентів.

3-й етап: стадія розвитку характеризується всіма видами контактів з зарубіжними контрагентами до створення виробничого підприємства за кордоном.

4-й етап: стадія зростання припускає наявність виробничих підприємств за кордоном, що розміщені не більш ніж в 6 країнах.

5-й етап: багатонаціональна стадія інтернаціоналізації припускає створення виробничих підприємств більш ніж в 6 країнах світу (ця стадія характерна для транснаціональних корпорацій) [6, с. 47].

Зміст міжнародної маркетингової концепції і напрямки її розвитку залежать від характеру і широти зв'язків з міжнародним ринком, які має підприємство. Ці зв'язки можуть мати такі властивості:

Підприємство не є ні експортером, ні імпортером продукції і не бере участі в жодних інших формах міжнародного поділу праці.

Підприємство епізодично поставляє свою готову продукцію на експорт і відповідно імпортує товари і послуги з-за кордону.

Підприємство бере участь у міжнародному поділі праці через споживання імпортних матеріалів і комплектуючих, ноу-хау, або, навпаки, матеріали і напівфабрикати, що йому поставляються за кооперацією, експортуються в складі кінцевої продукції.

Підприємство бере участь в інших формах в міжнародному промисловому і науково-технічному співробітництві (контрактне виробництво, спільне підприємство).

Зміна характеру і глибини участі підприємства в міжнародному поділі праці залежить від мотивів інтернаціоналізації і наявного в цій галузі досвіду підприємництва.

До основних мотивів участі підприємства в МПП, за даними опитування австрійських підприємств, належать такі:

— намагання краще використати існуючі виробничі: потужності;

— очікування низького економічного росту в своїй країні;

— можливість покращити за рахунок експорту своє фінансове положення для подальшої модернізації власного виробничого апарату;

— бажання набути визнання як експортера в своїй країні;

— можливість отримання іноземної валюти;

— забезпечення більш високої рентабельності обороту на закордонних ринках;

— отримання за кордоном цінного ноу-хау;

— більш низький рівень конкуренції на світових ринках порівняно з вітчизняним [6, с. 49].

Водночас опитування австрійських підприємств дозволили виявити і важливіші причини небажання займатися міжнародним бізнесом. Основними причинами були названі:

— мала величина підприємства;

— складність пошуку іноземних покупців;

— додаткові витрати на експорт перевищують додаткові затрати на розширення збуту у власній країні;

— великі додаткові фінансові і часові затрати на закордонні поїздки;

— нестача виробничих потужностей для участі в експорті;

— думка, що участь у міжнародному бізнесі під силу лише крупним підприємствам [6, с. 50].

З'ясування власних мотивів виходу або, навпаки, невиходу на міжнародний ринок має для підприємства важливе значення і може бути поштовхом для розгортання серйозної маркетингової роботи. Крім того, розробка і ранжування переліку мотивів дозволить визначити конкретні цілі і форми участі підприємства в МПП. Від цього буде залежати також вибір типу маркетингу: експортного чи міжнародного.

Цільові групи маркетингу — це сукупність об'єктів, на яку спрямована маркетингова діяльність підприємства і заради якої, власне, і формується маркетинг-мікс. Вона знаходиться поза сферою самого підприємства і належить до так званого зовнішнього маркетингового середовища [6, с. 51].

Інструменти маркетинг-міксу — це комбінація збутово-політичних інструментів, за допомогою яких підприємство впливає на цільові групи на вибраному ринку [6, с. 51].

За своєю суттю, маркетинг-мікс являє собою комплексну програму маркетингових заходів, які відповідають в кожний момент часу очікуванням відповідної цільової групи на вибраному ринку.

Оскільки маркетинг-мікс завжди скерований на конкретну цільову групу, то число можливих комбінацій або маркетинг-міксів буде залежати від числа продуктових груп підприємства і цільових груп на ринку. Така комбінація "продукт-ринок" отримала назву продуктово-ринкової комбінації. Отже, підприємство повинно скласти стільки міксів, скільки продуктово-ринкових комбінацій є в його планах діяльності.

Підприємства, що випускають продукцію широкої номенклатури, коли вироби різко відрізняються за способами виробництва і споживання та іншими факторами, повинні реорганізувати свою управлінську структуру, виділивши в самостійні об'єкти управління окремі продуктово-ринкові комбінації і надати їм статус структурних одиниць (стратегічних господарських одиниць), і право вибирати ринки і цільові групи, ставити цілі і розробляти власні маркетингові стратегії і плани (маркетинг-мікси).

Маркетингова інфраструктура — це сукупність внутрішніх організаційних, технічних і економічних факторів і умов, які гарантують можливість розробки і реалізації ефективного маркетинг-міксу [6, с. 52].

Планування в міжнародному маркетингу являє собою процес розробки стратегічних планів і комплексних маркетингових програм (планів застосування маркетингу). Центральним завданням і результатом маркетингового планування є створення оптимального маркетинг-міксу.

Маркетинговий план повинен розкривати можливості розробленої маркетингової концепції. При цьому маркетингове планування виконує такі функції:

— організації (координація, пристосування і узгодження маркетингових цілей, шансів і ризиків середовища з потенціалом підприємства);

— безпеки (своєчасне виявлення і запобігання ризиків, що виникають на ринку або на самому підприємстві);

— оптимізації (оптимізація зв'язків між продуктом, ринком і самим підприємством);

— творчості (розкриття нових можливостей, генерування нових ідей) [6, с. 55].

Висновки

Міжнародний бізнес – це частина загальної системи міжнародних економічних відносин, що відповідає стосункам, пов’язаним з діловою діяльністю промислового, комерційного, валютно-фінансового, перевізного типів. Кожна форма міжнародних економічних відносин відображена в міжнародному бізнесі, і виходячи з них можна говорити про такі види міжнародного бізнесу, як валютний, промисловий, фінансово-кредитний, торговий, аграрний, — кожен з яких, має свої підвиди. Найпоказовішим проявом міжнародного бізнесу є спільне підприємництво та транснаціональний бізнес.

Сучасні тенденції в розвитку світового менеджменту в значній мірі пов'язані з розвитком і поглибленням взаємозв'язків і взаємозалежностей між країнами, із посиленням міжнародного характеру господарської діяльності. Глобалізація світової економіки свідчить про те, що міжнародний бізнес вийшов на якісно новий рівень розвитку й у цій своїй новій якості потребує настільки ж якісно нової системи управління, адекватної вимогам глобальної ефективності бізнесу, що базувалася б на нових підходах глобального мислення менеджерів.

В умовах глобалізованої економіки найбільші транснаціональні компанії (ТНК), що володіють філіями і дочірніми компаніями в десятках країн, із багатьма тисячами співробітників різних національностей, стають основною господарською одиницею. Тому глобалізація поставила на порядок денний добір і підготовку не просто менеджерів, а спеціалістів саме в області глобального менеджменту, спроможних ефективно працювати в ТНК.

Список використаних джерел

  1. Вірван Л.А. Проблеми і перспективи України у міжнародній торгівлі // Фінанси України. — 2007. — № 5. — с .78-88
  2. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч.посіб. — К.: Знання – Прес, 2002. – 468 с.
  3. Лазебник Л. Роль зовнішньої торгівлі для економічного розвитку країни в умовах глобалізації //Економічний часопис. — 2008. — № 9. — с. 8-10
  4. Румянцев А.П., Клименко Г.Н., Рокоча В.В. Міжнародні економіка. — К.: Знання-Прес. – 2003. – 347 с.
  5. Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації: Монографія / За ред. д.е.н., проф. Д.Г. Лук’яненка. — К.: КНЕУ. – 2004. — 215 с.
  6. Торговельна політика України: перспективи і пріоритети інтеграції. Лев Фрейнкман. Київ. — 2006. — 124 с.
  7. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть /А.С. Філіпченко, В. С. Будкін, А С Гальчинський та ін. – К.: Либідь, 2002. – 428 с.
  8. Управління зовнішньоекономічною діяльністю: Навч. посібник: 3-ге вид., випр. і доп. / За заг. ред. А. І. Кредісова. — К.: ВІРА-Р. — 2007. – 321 с.
  9. Циганкова Т., Петрашко М. Міжнародна торгівля: Навчальний посібник. — К.: КНЕУ. — 2004. – 318 с.