Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Що таке культура і в чому полягає своєрідність екологічної культури?

Вступ

1. Що таке культура і в чому полягає своєрідність екологічної культури?

2. Яким чином екологічна культура пов`язана з долею людства?

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Для сучасної України питання екологічної культури населення стало життєво важливим. Джерела різноманітних проблем, які стоять перед країною, пов’язані з цією сферою, і пошук шляхів їх розв’язання необхідно починати саме з неї. Проблема формування екологічної культури є актуальною як у загальнолюдському плані, так і в контексті розвитку кожного окремого етносу. З’являється необхідність вивчати механізми формування екологічної культури українського етносу в процесі його історичного розвитку й виявляти можливі перспективи екологічної культури в техногенному суспільстві.

Сучасна екологічна ситуація як у світі в цілому, так і в Україні зокрема є предметом постійного інтересу наукових і суспільних кіл. Це пов’язано з тим, що загроза екологічних криз глобального і регіонального масштабу нині стає все більш актуальною. Джерела цих сучасних кризових ситуацій можуть бути в далекому минулому. Екологічна ситуація складалася протягом не тільки останніх років, але й усього існування та розвитку етносів. Можна говорити про те, що виживання етносів багато в чому залежить від того, наскільки зрілою є їхня екологічна культура. Елементи екологічної культури формуються й виявляються в різних сферах життя суспільства: економічній, соціальній, політичній, духовній, моральній. Вивчення генези екологічної свідомості є важливим кроком до розуміння того, у який спосіб можна гармонізувати відносини між людством і перетворюваним ним природним середовищем.

1.Що таке культура і в чому полягає своєрідність екологічної культури?

Екологічна культура розуміється як специфічно людський спосіб адаптації в біосфері, регуляції відносин людини і біосфери.

Термін “екологічна культура” вперше з’явився у 20-х роках XX ст. в роботах представників американської школи “культурної екології”. У сучасній літературі поширене розуміння екологічної культури як цілеспрямованої діяльності людини (включно з наслідками такої діяльності), спрямованої на організацію й трансформацію природного світу (об’єктів і процесів) відповідно до власних потреб і намірів [2, с. 54].

У рамках діяльнісного підходу екологічна культура осмислюється як система специфічних способів, засобів і механізмів адаптації людини до навколишнього середовища. Крім цього, не варто обмежуватися тільки роллю екологічної культури як засобу приведення природного середовища у відповідність до потреб людини; вона не менш важлива й у вихованні високих гуманістичних цінностей та орієнтирів у людському житті.

За підрахунками американських вчених, у п'ятдесятих роках існувало 170 визначень поняття «культура», до початку дев'яностих — близько 250, а зараз їх більше ніж п'ятсот. Сам термін походить від латинського agriculture, що означає обробку, плекання (сільськогосподарське виробництво). Давньоримським оратором Ціцероном він був використаний для позначення того, що є відмінним від природного, піддане певній обробці, а щодо людини — освіті та вихованню [2. с. 55].

Як зазначає В.Ю.Вілков наукове поняття «культура» поширилося у XVIII ст. як протилежне поняттю «натура», тобто природа. Розвиток цієї тенденції привів до того, що культуру почали розглядати як міра соціальності суспільного життя й буття людини, показник рівня розвитку суспільства і людини, ступінь перетвореності первісного, природнотваринного стану. Видатний німецький філософ І.Кант, говорячи про її сутність, відзначав, що культура виражає здатність людини ставити мету [2, с. 56].

Цікавим є підхід визначного психолога З.Фрейда, який вважав, що культура — це зовнішнє насильство над внутрішньою природою людини. При цьому головний акцепт робився ним на регулятивну функцію культури. К.Маркс, проводячи фактично знак рівності між культурою та цивілізацією, зазначав, що культура — якщо вона розвивається стихійно, а не направляється свідомо, залишає після себе пустелю [2, с. 58].

Розмежовуючи ці два поняття, О.Шпенглер писав, що кожна культура знаходиться в глибоко символічному зв'язку з матерією та простором, в якому і через який вона прагне реалізуватися. Коли мета досягнута і ідея, тобто весь достаток внутрішніх можливостей, завершена та реалізована у зовнішньому, тоді культура раптом застигає, відмирає, кров її згортається, сили її надломлюються, вона перетворюється в цивілізацію, наголошуючи на творчих та консервативних складових культури [2, с. 58].

Говорячи про важливість проблеми адаптації людства до сучасних умов видатний мислитель сучасності, член Римського клубу А.Печчеї підкреслював, що суть проблеми, що постала перед людством на нинішній стадії його еволюції, полягає саме в тому, що люди не встигають адаптувати свою культуру у відповідності з тими змінами, що самі вносять у цей світ, і джерела кризи лежать в середині, а не поза людською сутністю, гир розглядається і як індивідуальність, і як колектив [2, с. 59]. Вирішення цих проблем повинно виходити, перш за все, із змін самої людини, її внутрішньої сутності.

Як зазначав М.Ф.Тарасенко, культура в загальному вигляді, тобто об'єктивно, є не що інше, як спосіб буття суспільної форми діяльності, механізм її здійснення як суспільного відношення в матеріальному світі, в соціальній дійсності і в соціальних зв'язках між людьми, в технології, в науці, в пізнанні, у відносинах моралі, в свідомості і в т.п. У суб'єктивному плані культура є суспільно вироблена загальна форма зв'язку, що характеризує єдність людини з зовнішньою природою, іншими людьми, матеріальними, духовними та особистістно-індивідуальними формами її діяльності. Культура — це переплавлена працею натура [2, с. 60].

Російський філософ Е.С.Маркарян вважає, що евристична цінність поняття "культура" полягає в тому, що вона дозволяє провести чітку грань між людською діяльністю та біологічною життєдіяльністю тварин. У понятті "культура" абстрагується саме той механізм діяльності, що не задається біологічною організацією і відрізняє прояви специфічно людської активності. Культура, з одного боку, являє собою результат розвитку взаємовідносин між людиною та природою, а з іншого — від рівня її розвитку залежить така важлива для людини обставина, як способи та форми взаємовідносин і взаємодії людства з оточуючим природним середовищем [2, с. 63].

Культура включає в себе як ціннісний, так і технологічній аспекти. Вона показує не лише яким чином можна досягти поставленої мети, але й ті межі, які не можна переходити в процесі її досягнення. Культура по своїй суті має екологічний характер, оскільки головним її завданням є передати від покоління до покоління, від однієї людини до іншої ті цінності, пріоритети та способи їх досягнення, які дають можливість вижити як окремим індивідам, так і суспільству в цілому, узгодивши їх інтереси.

Розглядаючи структуру культури, Е.С.Маркарян виділяє в ній три основні підсистеми:

1) природно-екологічну — що відображає адаптацію суспільства до біофізичного оточення;

2) суспільно-екологічну — що відображає впорядкованість відносин суспільства з іншими суспільствами;

3) соціально-регулятивну — направлену на підтримання самої соціальної системи як єдиного цілого [2, с. 64].

У структурі сучасної культури доцільно виділити її специфічну форму — екологічну культуру, направлену, з одного боку, на звільнення людини від жорсткої природної детермінації, а з іншого — на гармонізацію відносин між суспільством та оточуючим природним середовищем. Як уже зазначалось, культура в цілому, за своєю суттю, має екологічний характер, екологічна ж культура може бути визначена як певна програма, опредмечена в діяльності, на основі якої суб'єкт природокористування будує свій історично-конкретний процес взаємодії з природою. М.Ф.Тарасенко в роботі «Природа. Технологія. Культура» інтерпретує екологічну культуру як своєрідний світоглядний «образ світу» [2, с. 65], в якому відображено такий стан соціально-природних залежностей, який характеризує їх гармонійну єдність, раціональне освоєння людиною природної та соціальної дійсності і утвердження в цьому процесі своєї власної індивідуальної самобутності.

Екологічна культура — це тип життєдіяльності людини, що успадковується, та її взаємовідносин з навколишнім середовищем, що сприяють здоровому способові життя, стійкому соціально-економічному розвитку, екологічній безпеці країни і кожної людини. Вона є засобом самоорганізації сутнісних сил людини в умовах конкретного природного середовища [5, с. 124].

Основоположним принципом екологічної культури можна вважати принцип відповідності соціального та природного в рамках єдиної системи. Встановлення цієї відповідності у всіх сферах суспільного життя сприяє, з одного боку, його екологізації, а з іншого — гармонізації самої суспільної системи. Екологічна культура виражає міру освоєння суб'єктом природопере-творюючої діяльності, відповідності соціального та природного як складових єдиної системи. Вона сприяє також гармонізації взаємовідносин суспільства та природи і формуванню нового типу особистості — людини епохи ноосфери.

Важливим принципом екологічної культури є відмова від безпосереднього, «наївного», антропоцентризму та перехід до системи поглядів, яка будується біосфероцентристськи. В той же час кінцевою метою такого підходу все ж є людина, але як складова біосфери, що повинна прийняти на себе відповідальність за підтримання її основних функціональних характеристик, за, врешті-решт, збереження природи придатною для життя і здоров'я людини.

Вирішення проблеми глобальної екологічної кризи можливе лише в рамках екологічної культури, яка виступає необхідною передумовою оптимізації та гармонізації системи «суспільство-природа». Основним критерієм її виділення є види діяльності, що відповідають основним підсистемам культури — природно-перетворюючої, соціально-перетворюючої та духовно-перетворюючої.

Екологічна культура виступає регулятором екологічної діяльності. Специфіка функціонування екологічної діяльності обумовлюється тим, що вона пронизує всі компоненти культури і спрямована на гармонізацію соціоприродних відносин. Екологічна культура є, за своєю суттю, своєрідним «кодексом поведінки», що лежить в основі екологічної діяльності та екологічної поведінки. Вона включає в себе певний зріз суспільно виробленого способу самореалізації людиною себе в природі, культурні традиції, життєвий досвід, моральні почуття та моральну оцінку ставлення людини до природи.

Екологічна культура, за своїм змістом, є сукупністю, знань, норм, стереотипів та «правил поведінки» людини в оточуючому її природному світі. І хоча феномен екологічної культури є надбанням XX ст., про екологічну компоненту культури можна твердити від самих початків появи людини. Ця компонента проявлялась як сукупність певних екокультурних норм, «заборон» та «дозволів».

Екокультурні норми не є чимось сталим та незмінним. Вони трансформуються, розвиваються під впливом пануючого в суспільстві способу перетворення природного простору. На кожному етапі свого розвитку вони включають найсуттєвіші надбання способів організації людської діяльності, накопичених суспільством протягом всієї історії його розвитку. Екокультурні стереотипи поведінки виступають як транслятор досвіду екологічної діяльності людей від покоління до покоління, збереження певної константної складової. В той же час екологічна культура виконує і функцію подолання віджилого, того, що гальмує подальший розвиток відносин між суспільством та природою і не відповідає новим умовам, сприяння створенню нового, адаптації до дійсного.

2. Яким чином екологічна культура пов`язана з долею людства?

Пізнання природи людиною завжди виступало одним з найважливіших засобів її активного перетворення відповідно до багатоманітних практичних потреб самої людини. Екологічний аспект свідомості повинен був якоюсь мірою відразу виконувати протилежну функцію — обмежити втручання людини в природні процеси рамками екологічно допустимих на даному етапі історичного розвитку умов. Це і система табу, і релігійні норми, і певні звичаї того чи іншого народу. Внаслідок цієї особливості екологічна свідомість у своїй завершеній формі не могла виникнути стихійно. Навпаки, вона покликана, за своєю суттю, протистояти стихійно належному людині прагненню до нічим не обмеженої експансії в природу і самоствердження себе таким чином саме як істоти соціальної і розумної. Вся попередня історія людства складалась як постійна і напружена боротьба за самоствердження людини в світі природи шляхом «перемог» над нею. Але за кожну таку «перемогу» природа досить жорстоко «мстилась», про що свідчать факти далекої і не зовсім історії взаємодії суспільства з оточуючим природним середовищем.

Серед виявів екологічної культури — знання про природу, які застосовувались у сільському господарстві; система прикмет і традицій; особливий календар; природні впливи на культуру народу в його ужитковому мистецтві; народна медицина; поетичні образи усної народної творчості.

Поступово сформувався характер українського етносу, на який суттєво впливало навколишнє природне середовище. Народна мудрість берегла й передавала з покоління в покоління дбайливе ставлення до природи, яке полягало в тому, що природою треба користуватися раціонально. Завдяки такому світосприйманню українці не вели боротьбу з природою, а були з нею в цілком інших, емоційно-шанобливих відносинах, як із рівною собі. Хоч як змінювався менталітет під дією різних чинників, але в українському характері завжди залишався такий зв’язок із природою, що не переривався з плином часу.

Екологічні детермінанти та релігія відіграють свою роль у формуванні екологічних цінностей українського етносу. Релігія, як явище національної культури, та релігійні уявлення й вірування, як явище етнічної психології, мають на собі відбиток того природного середовища, у якому формувався етнос. У зв’язку з цим релігія, тією чи іншою мірою, сама може бути джерелом екологічної етики.

Екологічна культура українського етносу розвивалась у напрямі від землеробської культури до техногенної. Її розвиток ішов від природоцентричних поглядів язичників через теоцентричні засади християнства й антропоцентричне ставлення до природи в період існування України в складі тоталітарної держави до виникнення нової природоцентричної екологічної етики. Формування нової екологічної етики відбувається на базі нової системи життєзабезпечення, сучасної науки, сучасних релігійних поглядів, а також інших компонентів культури (економічних, соціальних настанов, історичних реалій та ін.).

Розглядаючи сучасну екологічну ситуацію в Україні, слід приділити особливу увагу економічним причинам сучасної екологічної кризи та формуванню екологічної політики. Зростання споживання в антропогенному середовищі ґрунтується не на можливостях довкілля, а лише на потребах і бажаннях людини, причому часто штучно створюваних. Споживацьке ставлення до природи й призводить до її згубної руйнації. Більше того, руйнується й відповідна система цінностей. Людина націлена на споживання речей, які їй потрібні лише в антропогенному світі, які здаються їй важливими та необхідними тільки з огляду на примхи моди та інші непевні й скороминущі мікросоціальні чинники. І вона поступово втрачає уявлення про справжній навколишній світ, про цілісність природи. Справжні цінності витісняються примітивними, штучно створеними, примарними бажаннями, що призводить до руйнації цілісності й самої людини як особистості. Система людських цінностей нині поступово цілком підкоряється економічним інтересам. Людина посилює технічну владу, щоб задовольняти економічні потреби, але в її відносинах із навколишнім природним середовищем усе частіше виникають кризові явища. Це призводить до виснаження природи, небезпечного навіть із економічної точки зору, бо природа вже не в змозі задовольнити матеріальні потреби людини.

Сучасна екологічна криза, породжена надмірною експлуатацією природи, пов’язана з двома чинниками: по-перше, з неефективністю економічної системи, що спричиняє забруднення навколишнього середовища й невиправдано високі темпи витрати природних ресурсів; по-друге, з менталітетом людей, зобов’язаних приймати певні рішення в економічній сфері. Надзвичайно важливою причиною екологічної кризи стало й те, що не оброблена людиною природа вважалася взагалі такою, яка не має жодної цінності (Сміт, Рікардо, Маркс) [2, с. 89].

У процесі пошуку моделі стійкого економічного розвитку держави разом з усвідомленням екологічної проблеми як пріоритетної стало зрозумілим, що жодна економічна система не дає єдино правильних розв’язань екологічних проблем. Тому й виявилося вельми актуальним філософське осмислення цих проблем, яке має сприяти об’єднанню зусиль людства в умовах загрози екологічної катастрофи.

Одним із чинників, необхідних для становлення й розвитку України як самостійної держави, останнім часом називають екологічну політику.

Єдиною думкою для всієї розмаїтості означень екологічної політики є те, що вона являє собою найважливіший засіб гармонізації відносин суспільства з природою. Якщо розглядати екологічну політику як необхідну умову для збалансованого розвитку України, то першорядними питаннями стають збереження умов існування людини, а також формування екологічної культури, екологічного світогляду. Для запобігання небезпекам із погляду екологічної політики було б доцільним, перш ніж ухвалювати політичні рішення щодо запровадження нових стандартів і технологій, які начебто успішно функціонують в інших країнах, змоделювати їх можливі наслідки для України. При цьому вкрай важливо брати до уваги особливості українського менталітету, економічну ситуацію в країні, рівень екологічної грамотності населення. Варто пам’ятати, що жодна модель економічного чи політичного розвитку не може однозначно вважатися єдино правильною. З огляду на це доцільно не безоглядно переймати західний спосіб життя, а розробляти власну модель стабільного розвитку.

Серед перспектив розвитку екологічної культури в Україні центральне місце належить екологічній освіті. Під екологічною освітою розуміється психолого-педагогічний процес впливу на людину, метою якого є формування теоретичного рівня екологічної свідомості, що в систематизованому вигляді відображає різноманітні аспекти єдності світу, закономірності діалектичної єдності суспільства та природи, певні знання та практичні навички раціонального природокористування. Екологічна освіта покликана допомогти людині усвідомити причини можливих екологічних змін, підказати шлях запобігання негативним виявам.

Низький рівень екологічної грамотності мають не тільки групи людей, суспільства, регіони, а й людство в цілому. Мова йде не просто про накопичення знань у галузі екології, а про осмислене оволодіння ними, формування на їх основі нового світогляду, підходу до будь-яких політичних, соціальних, господарських питань, насамперед, із точки зору збереження природи.

Освіта має формуватися під впливом цінностей національної культурно-історичної традиції. Традиція — основа основ життєдіяльності будь-якого суспільства. Знищується традиція — вмирає культура, руйнується суспільство. І навпаки: усталеність традицій створює той унікальний духовний запас міцності, який не лише підтримує цілісність суспільного організму, а й служить фундаментальною опорою його поступу. Наше виживання у світі глобальних проблем і суперечностей можливе лише за умови, якщо ми збережемо свою ідентичність як народ, нація, культура, держава.

Одне з найбільш складних завдань, які стоять перед українським суспільством у сучасний період, — це формування екологічної свідомості населення. Нинішній стан екологічної свідомості українців надто суперечливий. Дослідження виявляють у ній емоції і ґрунтовні наукові знання, міцно вкорінені міфологеми й теоретично доведені принципові положення — складові наукового світогляду та культури українців. Тому магістральним шляхом формування екологічної свідомості українців може бути шлях викорінення міфологем і збільшення частки науково доведеного, обґрунтованого знання, істинність якого підтверджено практикою. Найбільш ефективними формами його реалізації є екологічна освіта й наука.

Роль освіти у формуванні екологічної свідомості унікальна. Хоч який могутній і різнобічний вплив на цей процес здійснюють спосіб життя й культурно-історична традиція, саме освіта надає йому системності, цілеспрямованості, а головне — наукової зумовленості та обґрунтованості. Освіта озброює особистість науковими знаннями, формує наукову картину світу, науковий світогляд, фундаментальні цінності й орієнтації.

Освіта — це виховання особистості, формування її внутрішнього духовного світу, людського ставлення до дійсності, це утвердження пріоритету особистості, демократичних свобод, прогресивних орієнтацій. Сформована засобами освіти екологічна свідомість набуває систематизованого, науково обґрунтованого характеру, її цінності та пріоритети впевнено входять у світогляд особистості, відіграють у ньому активну творчо-конструктивну роль. Екологічна освіта — безпосередня предметна галузь формування екологічної свідомості, усіх без винятку її елементів і складових [4, с. 117].

Екологічна діяльність є центральним елементом екологічної культури, а остання передбачає наявність у людини екологічних знань, високої екологічної свідомості, екологічних переконань, а також практичні дії, які узгоджуються з вимогою дбайливого ставлення до природи. Формування та подальший розвиток екологічної свідомості українців може стати основою самоусвідомлення в сучасному світі, базисом національної самоідентифікації, допоможе зміцнити й зберегти цілісність українського народу, забезпечить взаємозв’язок, спадкоємність поколінь.

В екологічній освіті накреслились якісні зміни: прийшло розуміння того, що сьогодні вже недостатньо мати лише певний обсяг екологічних знань, необхідні етико-екологічна позиція й відповідна діяльність людини.

Технічна потужність сама по собі ще не свідчить про наявність технологічної культури, доказом чого є приклад катастрофи в Чорнобилі. Чорнобиль — не просто одна з рядових аварій; це крах усієї філософії технократизму, у більш широкому розумінні — індустріальної епохи господарювання, що базувалася на зневазі до людини та природи. Саме через освіту, науку, культуру, суспільство має вийти за межі індустріального й навіть постіндустріального мислення, розробити і впровадити принципово новий підхід, який базувався б на гармонії людських, природних і техніко-технологічних пріоритетів.

У ході розв’язання екологічних проблем виникає потреба в новому синтезі наук — природничих, технічних, суспільних і гуманітарних. У цьому випадку визначальним мфє стати фейєрабендівський заклик до гносеологічного плюралізму, доповнення науки досвідом інших типів світогляду: міфологічного та релігійного. Сьогодні є явно недостатньою лише наукова точка зору на відносини людини і природи. Але й наука, й інші світогляди, як-от міфологія або релігія, стосовно цих відносин доходять однакових висновків. Їх сутність у тому, що втручання людини в природу має бути обмеженим. Ядром екологічного мислення повинно стати розуміння того, що біосфера певним чином організована й людство неспроможне встановити тотальний контроль над цією організацією та забезпечити її штучне відтворення [5, с. 125].

Висновки

Екологічна культура розуміється як специфічно людський спосіб адаптації в біосфері, регуляції відносин людини і біосфери.

Головна функція екологічної культури виражається в її меті організації взаємовідносин суспільства та природи так, щоб було враховано практичні потреби суспільства та «прагнення» природи до підтримки стабільності власного нормального стану і тим самим збереження умов для існування та розвитку людства.

Структура екологічної культури, крім аналізу консервативного та творчого компонентів, може бути розглянута за аналогією з структурою екологічної свідомості: індивідуальна та масова, побутова та теоретична. В екологічній культурі особистості відображається процес особистісного вияву екологічної свідомості епохи, тобто формується екологічний світогляд особистості в процесі оволодіння навичками практичної діяльності щодо природи. Екологічна культура суб'єкта перетворення природи існує у вигляді культури соціальної групи та культури особистості. Злиття цих двох типів культур — групи та особистості — відбувається при утворенні цілісної екологічної культури історичної епохи.

Головною специфічною рисою екологічної культури є те, що вона не утворюється стихійно, а виникає шляхом формування умов, що сприяють розгортанню її принципів та спеціальним видом діяльності — екологічним вихованням. Від рівня екологічної культури людства, в першу чергу молоді, якій належить майбутнє, залежить вирішення проблеми глобальної екологічної кризи, збереження природних умов існування цивілізації.

Список використаних джерел

  1. Гиренок Ф.И. Экология, цивилизация, ноосфера. – М., 1992. – 168 с.
  2. Дерябо С.Д., Ясвин В.А. Экологическая педагогика и психология. — Ростов-на-Дону, 1996. – 318 с.
  3. Кравченко С.А. Психологічні особливості розвитку екологічного мислення у студентів: Автореф. дис. — К., 1996. – 44 с.
  4. Педагогіка вищої школи. Навч.посібник. — Одеса, 2002. – 462 с.
  5. Тагліна Ю. С. Екологічна освіта на Україні: обмеженість картезіанського підходу //Матеріали Міжнародної конференції „Философия природы и практическая философия". — Київ, 2004. — С. 124-125
  6. Учение В.И.Вернадского о ноосфере: Науч.-аналит. Обзор / Под ред. В.Е.Ермолаевой, В.Л. Кальковой. – М.: ИНИОН, 1989. – 128 с.
  7. Хесле В., Философия и экология. — М., 1993. – 164 с.