Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Розвиток логіки у часи Відродження

Вступ

1. Логіка епохи Відродження

2. З історії логіки часів Відродження на Україні

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності.

Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш знаменних епох в історії людської цивілізації.

Відродження виникло, по-перше, на грунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV-XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з'являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософськобогословську систему.

Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював. Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення.

Тема: «Розвиток логіки у часи Відродження».

1. Логіка епохи Відродження

Мислителі-гуманісти епохи Відродження захищали свободу наукової думки, закликали людину стати «своїм власним скульптором і творцем» [8, с. 233], прямувати до безмежного вдосконалення своєї природи. Проте ставлення їх до науки про закони мислення (до існуючої тоді схоластичної логіки) загалом було негативним, а нових ідей щодо її вдосконалення виникало небагато.

Відродження — перехідна епоха. Це стосується і логіки, яка, поступово заступаючи схоластику, разом з тим успадкувала чимало характерних для неї ознак. Боротьба проти схоластизованого Арістотеля стала своєрідним гаслом цієї епохи. Під ним об'єдналися представники найрізноманітніших напрямів. Так, Мішель Монтень називав Арістотеля царем догматиків і схоластів, оцінюючи його вчення як неспроможне. Хуан-Луіс Вівес головним недоліком логіки Арістотеля вважав відсутність у ній предметного фундаменту, оскільки вона розв'язує питання істини й хиби не на підставі вивчення окремих спеціальних наук.

Бернардіно Телезіо писав, що арістотелівське вчення є лише прикриттям незнання мудрими термінами. Головний недолік арістотелівського методу він убачав у тому, що Арістотель замість точного спостереження явищ природи прагнув «командувати досвідом», нав'язуючи свої упереджені поняття. А П'єр Раме твердив: «Все, сказане Арістотелем, хибне» [8, с. 233]. На його думку, в логіці Арістотеля немає нічого, що заслуговувало б на увагу.

Еразм Роттердамський у жартівливому творі «Похвала дурості» їдко висміював логіку схоластів, які уявляють себе всезнайками і проголошують пусті й безглузді промови про ідеї, всезагальне, форми, первинну матерію, сутність та інші подібні «тонкі предмети». Дотепно висміювалася схоластична логіка і в іншому видатному творі, анонімно опублікованому в 1515-1517 pp. під назвою «Листи темних людей».

Які ж причини такого негативного ставлення до логіки Арістотеля?

По-перше, логіка Арістотеля, яка впродовж багатьох століть була засобом обґрунтування догматів християнства, виродилася, стала схоластичною, з притаманним їй бездумним догматизмом. Не дивно, що проти схоластичного арістотелізму виступали навіть щирі прибічники цього талановитого мислителя, вважаючи, що схоласти перекрутили його вчення. (Це стосується, зокрема, поглядів П. Помпонацці.) [8, с. 234]

По-друге, логіка Арістотеля, навіть у її справжньому, не перекрученому вигляді, не могла претендувати на роль єдино наукового методу пізнання за умов зародження капіталістичного способу виробництва. Саме тому в цю епоху «…багато вчених виступають з критикою основ арістотелівської логіки. Ця критика виходить за межі критики схоластичної логіки. Вона стосується основ логіки самого Арістотеля» [2, с. 234].

Критика арістотелівської логіки фактично була критикою безплідного за умов середньовіччя дедуктивного методу, який ігнорував чуттєвий досвід, а в кінцевому підсумку — й реальний світ. Відповіді на будь-які питання схоласти намагалися вивести шляхом чистого логізування з таких загальних понять, як «Бог», «душа», «людина», «природа», що до того ж часто мали містичний зміст. При цьому логіка розглядалася як самодостатня наука, а той і самоціль.

Критикуючи подібні погляди, Х.-Л. Вівес вбачав цінність логіки лише в тому, що мета її — служити засобом і підготовкою до пізнання самої дійсності. На його думку, розглядати логіку як самоціль — це те саме, що швець замість того, щоб шити взуття, увесь час шліфував би свої інструменти. Він закликав звернутися безпосередньо до досвіду, щоб отримати справжнє знання про природу.

Не можна беззастережно погодитися з тим, ніби критика схоластики мислителями епохи Відродження «…не вносить ще нового змісту в логіку, вона лише розхитує її стару споруду» [2, с. 296], навіть за умови, що це стосується лише XV і XVI ст. Адже відомо, що мислителі цієї епохи зробили певний внесок у розвиток логічної науки.

Так була здійснена спроба уточнити визначення предмета логіки. Лоренцо Балла започаткував так звану риторичну логіку, а П'єр Раме завершив цей напрям у логіці. При цьому вони орієнтувалися на норми логіки і риторики, яких дотримувалися Цицерон (II-І ст. до н.е.) і Квінтіліан (І ст.).

На думку П. Раме, будь-яка наука з самого початку повинна мати перед собою ідеальний зразок, досягнення якого вона прагне. Логіка, за його словами, до цих пір займалася довільними вигадуваннями замість того, щоб звернутися до природи як керівника і вчителя.

Учень Помпонацці Дзабарелла (XVI ст.) дотримувався інших поглядів. Він вимагав суворого розмежування логіки і онтології. Предметом логіки, на його думку, є мислення, а не об'єктивно існуючі речі.

Інакше розумів предмет логіки та її значення Меланхтон, який вважав логіку педагогічною дисципліною. Він твердив, що логіка не може бути знаряддям наукового дослідження, засобом відкриття нових істин. Завдання логіки полягає в тому, щоб навчати, як надати науковому матеріалу форми, максимально ефективної для сприйняття учнями. Цінність вивчення логіки полягає в допомозі, яку воно надає при засвоєнні наукових дисциплін, навчаючи, як треба давати визначення, робити логічний поділ понять, як оперувати судженнями і будувати доведення [2, с. 297].

Варто згадати, що саме в період Відродження Рудольф Гоклен вперше описав той різновид прогресивного скороченого полісилогізму (сориту), в якому пропущені всі більші засновки, крім першого, і всі висновки, крім останнього.

Нове, що характеризує логіку епохи Відродження, можна звести до таких трьох положень:

1) активні пошуки формально-логічних методів пізнання, альтернативних дедукції;

2) розвиток математики і поширення її засобів на різні сфери пізнання;

3) виявлення діалектичних суперечностей, які не узгоджувалися із законами формальної логіки [2, с. 298].

Зрештою це призвело до створення індуктивної логіки Френсісом Беконом, спроби поширити засоби математики на сферу логіки Готфрідом-Вільгельмом Лейбніцем (що зрештою спричинило створення сучасної математичної логіки), спроби створити принципово нову, змістовну логіку Іммануїлом Кантом, Георгом-Вільгельмом-Фрідріхом Гегелем, Карлом Марксом. І. Кант розробляв трансцендентальну логіку, Г.-В.-Ф. Гегель і К. Маркс – діалектичну [2, с. 299].

В епоху Відродження все гучніше лунали заклики мислителів відмовитися від дедуктивно-схоластичної гри поняттями і вивчати природу шляхом спостереження та експерименту. Так, Томаззо Кампанелла закликав припинити вивчати природу за творами Арістотеля і покласти в основу пізнання чуттєвий досвід та індуктивний метод (правда, індукцію він розумів спрощено, як нагромадження багатьох спостережень).

Для історії гносеології й логіки важливе значення має висловлена Леонардо да Вінчі ідея про роль математики в пізнанні природи. Цінність математики він вбачав не тільки в суворій достовірності її положень, а й у тому значенні, яке має точне математичне формулювання законів природи. Математика завдяки своєму строго науковому методу руйнує всі довільні вигадки, софістичні словесні хитрощі.

Інший відомий учений тієї епохи Іоганн Кеплер, подібно до І. Канта, який пізніше писав, що в кожній галузі знання є стільки справжньої науки, скільки в ній є математики, надавав останній універсального значення в науковому пізнанні. Ці ідеї не вплинули на характер логіки епохи Відродження, проте вони не залишилися непоміченими Г.-В. Лейбніцем, який започаткував новий напрям у розвитку логіки — математичну логіку.

Виявлені мислителями Відродження діалектичні суперечності привернули увагу філософів до логіки об'єктивного світу, яка не завжди збігається з формально-логічним способом мислення. Так, Микола Кузанський вважав, що закон суперечності є визначальним для розсудку, а у сфері розуму він уже не має такого значення; писав про «співпадання протилежностей» [8, с. 237].

Важливе значення для виникнення діалектичного методу (діалектичної логіки) мали і зародки аналітичної геометрії та вчення про нескінченно малі від'ємні й уявні числа. Недостатність дедуктивно-силогістичних умовиводів для пізнання природи визнавав Б. Телезіо і писав, що пізнання природи може ґрунтуватись лише на основі чуттєвого досвіду. Ефективними методами пізнання він вважав індукцію та аналогію.

Проте деякі мислителі тієї епохи здогадувалися про недоліки індуктивного методу, намагалися вдосконалити його і навіть висловлювали думки про необхідність взаємозв'язку індукції та дедукції. Так, Х.-Л. Вівес зазначав, що індукція не може гарантувати всезагальність і необхідність своїх висновків. В емпіричному дослідженні одиничних випадків ми маємо справу з нескінченною багатоманітністю, тому за цієї умови не можна сподіватися на достовірні результати.

Дзабарелла протиставляв «популярній індукції» (індукції через простий перелік фактів) «довідну індукцію», в якій на особливих окремих прикладах спочатку виводиться всезагальний закон, який потім застосовується для пояснення окремих явищ. Індукцію, на його думку, не можна зводити до випадкового накопичення будь-яких одиничних фактів, їй необхідно надати виправдання. Заслуга Дзабарелли полягає і в розумінні необхідності взаємозв'язку індукції та дедукції («композитивного» і «резолютивного» методів) [8, с. 238]. Отже, логіка епохи Відродження була необхідним етапом у подальшому розвитку цієї науки.

Суперечливий характер логіки епохи Відродження давався взнаки і в нові часи. Так, Ф. Бекон і його послідовники (емпірики) високо цінували індукцію і недооцінювали дедукцію, а Р. Декарт і його прибічники (раціоналісти), навпаки, перебільшували значення дедукції й недооцінювали індукцію.

Необхідно відзначити великий внесок у розвиток логіки видатних мислителів тієї епохи.

Френсіс Бекон (1561-1626) запропонував докорінно перебудувати філософію і науку, метою якої, на його думку, є щастя людей, їх могутність, досягнення влади над природою. Він піддав нищівній критиці логіку Арістотеля, протиставивши їй свою логіку. Його праця «Новий Органон» мала замінити старий арістотелівський «Органон», який Бекон вважав не тільки некорисним, але й глибоко шкідливим для науки. Перша, «руйнівна» частина «Нового Органону» містить вчення про «ідоли», або «привиди» (типові труднощі, які виникають у процесі пізнання): «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли ринку» та «ідоли театру» [8, с. 240].

З історії логіки часів Відродження на Україні

Писемні пам'ятки другої половини XV ст. (серед яких були й книги науково-природничого змісту: трактати з метафізики та логіки, астрономічна та астрологічна література) свідчать про культурно-літературне пробудження в Україні. Саме в той час завдяки старанням київських книжників-вільнодумців з'являються переклади книг науково-енциклопедичного характеру під загальною назвою «Аристотелевы врата», або «Тайная тайных», логічних трактатів арабського філософа XI — початку XII ст. Аль-Газалі (так звана «Логика Авиасафа») [6, с. 63].

Тоді ж у Києві була здійснена компіляція староукраїнською мовою логічних праць середньовічного єврейського вченого Мойсея Маймоніда. Вона відома під різними назвами «Речі Моисея Египтянина», «Словесница Моисея Египтянина», «Книга, глаголемая логика» тощо. «Логика Авиасафа» та «Речи Моисея Египтянина» відіграли важливу роль у поширенні логічних знань, оскільки ґрунтовно знайомили читачів з основним змістом «Органону» Арістотеля. Крім цих праць, в Україні на той час був відомий трактат І. Дамаскіна «Диалектика», де розглядалися такі логічні питання:

— співвідношення універсального і одиничного;

— визначення роду, виду й індивіда;

— власної і випадкової ознак;

— тлумачення арістотелівських категорій;

— діалектичні методи: підрозділ, визначення, розв'язання (аналіз) і доведення) [6, с. 64].

У XVI ст. Україна зазнала впливу Реформації. Зростала мережа протестантських навчальних закладів. Особливий вплив мала Раківська академія, де навчалося близько тисячі студентів, серед яких було чимало українців. Логіку і метафізику там читали відомі вчені X. Стегман та X. Остородт.

Курс діалектики та риторики читали в братських школах на рубежі XVI-XVII ст., зокрема у львівській школі, організованій Львівським Успенським братством. Щоправда, в цей час спостерігалось негативне ставлення до «языческих любомудрцев» та їх творів, особливо філософських та логічних. Це виявилось у порадах І. Вишенського Львівському братству (не вдаватися до зовнішньої філософії, поганських Арістотелів і Платонів), в «Алфавіті духовному» І. Копинського та інших тогочасних авторів [6, с. 65].

Проте негативне ставлення до філософії та логіки поступово змінилося на краще. Так, М. Смотрицький, який значною мірою ще дотримувався названої традиції, висловлюючи негативне ставлення до використання філософії та логіки під час розв'язання теологічних проблем, змістом своїх праць суперечив цій традиції. Він звернувся до логіко-дедуктивного виведення, логічних операцій і методів, розроблених західноєвропейською схоластикою і вдосконалених подальшим розвитком філософії. Подібне можна сказати і про 3. Копистенського, який теж, всупереч традиції для аргументації своїх поглядів у процесі викладу богословсько-догматичних проблем, вдався до філософських понять, логічних прийомів і операцій, розроблених у західноєвропейській філософії.

Поширенню логічних знань сприяла діяльність вченого гуртка друкарні Києво-Печерської лаври. У цей час спостерігався рух від патристики до схоластики і гуманістичних ідей. До речі, схоластику не потрібно розглядати як цілковито негативне явище, оскільки вона, абсолютизуючи духовність, була «гімнастикою розуму», забезпечувала той розвиток абстрактного мислення і логічного виведення, без якого неможливо було перейти до вищих етапів історико-філософського прогресу, в тому числі й гуманізму.

Логіка була обов'язковим предметом вивчення в Києво-Могилянській академії. Щоправда, оскільки вона скомпрометувала себе в середні віки слугуванням теології, то як у Західній Європі, так і в Україні (в Києво-Могилянській академії) якийсь час було модно підпорядковувати логіку риториці. Причому, кожен викладач риторики складав власний курс. Та зрештою логіка посіла одне з провідних місць у системі лекційних філософських курсів Києво-Могилянської академії. Про її високий авторитет у цьому навчальному закладі свідчать численні висловлювання, наявні у філософських курсах, логіку називали «очима розуму», «зорею мислення», «оракулом істини», «дорогою до мудрості» [6, с. 67]. Великого значення надавали логіці вітчизняні просвітники. Вони розрізняли логіку «природну» і «штучну», тобто логіку як науку.

Висновки

Відродження — перехідна епоха. Це стосується і логіки, яка, поступово заступаючи схоластику, разом з тим успадкувала чимало характерних для неї ознак. Боротьба проти схоластизованого Арістотеля стала своєрідним гаслом цієї епохи. Під ним об'єдналися представники найрізноманітніших напрямів.

Нове, що характеризує логіку епохи Відродження, можна звести до таких трьох положень:

1) активні пошуки формально-логічних методів пізнання, альтернативних дедукції;

2) розвиток математики і поширення її засобів на різні сфери пізнання;

3) виявлення діалектичних суперечностей, які не узгоджувалися із законами формальної логіки.

В епоху Відродження все гучніше лунали заклики мислителів відмовитися від дедуктивно-схоластичної гри поняттями і вивчати природу шляхом спостереження та експерименту. Так, Томаззо Кампанелла закликав припинити вивчати природу за творами Арістотеля і покласти в основу пізнання чуттєвий досвід та індуктивний метод.

В Україні на той час був відомий трактат І. Дамаскіна «Диалектика», де розглядалися такі логічні питання:

— співвідношення універсального і одиничного;

— визначення роду, виду й індивіда;

— власної і випадкової ознак;

— тлумачення арістотелівських категорій;

— діалектичні методи: підрозділ, визначення, розв'язання (аналіз) і доведення).

Логіка була обов'язковим предметом вивчення в Києво-Могилянській академії. Зрештою логіка посіла одне з провідних місць у системі лекційних філософських курсів Києво-Могилянської академії.

Список використаних джерел

  1. Арутюнов В. Х. Логіка: Навчальний посібник. — К.: КНЕУ, 1997. -86, с.
  2. Гетманова А. Д. Логика: Учебник. — М.: Добросвет: Университет, 1998. — 469, с.
  3. Дуцяк І. З. Логіка: Навч. посібник для студ. вуз. — Львів: Просвіта, 1996. — 127 с.
  4. Жеребкін В Є. Логіка: Підручник для вузів. — К.: Знання, 2001. -255 с.
  5. Ивлев Ю. В. Логика: Учебник для вузов. — М.: Изд-во МГУ, 1992. -269 с.
  6. Конверський А. Є. Логіка: Підручник для студ. вуз. — К.: Укр. Центр духовної культури, 1999. — 394, с.
  7. Свинцов В. И. Логика: Учеб. для вузов. — М.: Высш. шк., 1987. — 286, с.
  8. Тофтул М. Г. Логіка: Посібник. — К.: Академія, 2003. — 367 с.