Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Роль "Приказу громадської опіки" в розвитку медицини та фармації у XVIII — XIX ст.

Зміст

Вступ

1. Сутність "Приказу громадської опіки"

2. Стан охорони здоров’я та медицини в ХІХ ст.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Початок 60 — х років ХІХ ст. наряду з падінням кріпосного права в Росії і помітним погіршенням життєвого рівня сільського населення був відмічений загостренням епідемічної ситуації в країні, ростом дитячої і загальної смертності.

В цій ситуації державна система охорони здоров'я, будучи вже достатньо розгалуженою і добре регламентованою, опинилася недієздатною.

Знайомлячись із системою охорони народного здоров'я дореформеної Росії, можна зробити абсолютно неадекватні висновки: з одного боку — чітка регламентація структури і діяльності медичних і карантинних служб, а також системи їх контролю, наявність своєї медичної структури в кожному із основних відомств імперії, великі томи звітів Медичного Департаменту Міністерства Внутрішніх Справ (МВС) про проведену роботу, з іншого — хронічний дефіцит медичного персоналу в сільській місцевості, розквіт знахарства на селі, часті та спустошливі епідемії.

Основні положення медичної організації дореформеної Росії викладені в "Лікарському Статуті" (включеному до Звіту законів Російської імперії, 1857р.), відповідно до якого, вирішення основних завдань по піклуванню про народне здоров'я покладалося на відповідні департаменти МВС. Це не заважало мати свою медичну організацію Військовому Міністерству, Дворовому та Удільному відомствам, Міністерству фінансів, Гірничому відомству, та іншим.

Серед ґрунтовних досліджень ХІХ ст., присвячених питанню забезпечення населення медичною допомогою в Росії у доземський період особливе місце належить праці Вільгельма Ріхтера. На належну увагу заслуговують також і праці відомих земських лікарів та громадських діячів: Є.Осипова, І.Попова, П.Куркіна, Б.Веселовського, З.Соловйова, Д.Жбанкова, С.Ігумнова, в яких висвітлюючи земсько-медичний період, автори, в основному для порівняння, розглядають і доземський період. Слід відмітити вагомий внесок в розгляд теми і Є.Максимова, В.Григор’єва, П.Єфименко, які досліджуючи діяльність приказів громадської опіки приділяли увагу і питанню медичного обслуговування.

Історіографія радянського та сучасного періодів представлена іменами відомих істориків медицини: М.Левіта, А.Жука, Б.Петрова, С.Верхратського, М.Мирського.

Таким чином, питанню забезпечення селян медичною допомогою в різні періоди науковці приділяли велику увагу, та все ж слід особливий акцент зробити на вивченні та аналізі документів відомств, які прямо чи опосередковано піклувалися про здоров'я найчисельнішої версти населення Російської імперії.

1. Сутність "Приказу громадської опіки"

Перший орган управління медичною справою у Києві, т.зв. Приказ громадської опіки, заснований у 1781 році, було розмішено на території скасованого 1786 року Кирилівського монастиря. Прикази, як особливі заклади губернських установ, створювалися згідно указу імператриці Катерини її від 7 листопаду 1775 року. На них покладалися питання освіти, благодійності, влаштування та утримання лікарень, притулків та сиротинців. У скасованому Кирилівському монастирі також розмістили інвалідний будинок для офіцерів та нижніх чинів, богоугодні заклади (богадільню). 1803 року до монастиря перевели будинок для божевільних (згадується у документах під 1770-71 pp., тоді він знаходився на Подолі). Відомий дослідник Києва Микола Закрееський у своєму «Описі Києва» залишив сумну картину цього закладу: -…він був колись пугалом народу і місцем забави та цікавості для вищих класів… Уявіть собі два одноповерхових корпуси, з коридором посередині, який у жіночому відділенні був менше, ніж у сажень завширшки. Цей вузький і темний коридор лежав між подвійним рядом не кімнат, а келій або конурок, у яких, окрім ліжка та мешканця, нікого і нічого не можна було помістити… Життя у цих конурках, у цьому смороді, було жахливе… Скажені… жили разом з меланхоліками, барабанили, шаленіли, кричали вдень і вночі там, де нещасна дружина вічно плакала у тихій меланхолії над померлим чоловіком… Особливого лікаря будинок божевільних не мав». У дзвіниці Кирилівського монастиря (арх. І. Григорович-Барський) було розміщено аптеку. Приказові громадської опіки, окрім Кирилівських закладів, також підпорядковувався виховний будинок для немовлят (з двома акушерськими кімнатами), лікарня на 20 ліжок для незаразних хворих (заснована 1803 року), інвалідний будинок для нижніх чинів, шпиталь та аптека — на Печерську 1816 року медичний персонал міста на державній службі складався з 8 лікарів, 2 повитух, 1 лікарського учня [2, c. 36].

Торкаючись теми військової медицини, варто зазначити, що під час Північної війни (1700-1721 pp.) в Києві було розгорнуто великий лазарет на 2900 поранених. 1755 року за Указом сенату засновано Госпіталь. Спочатку він був польовим і містився у дев'яти дерев'яних корпусах і бараках. Він складався з трьох відділень — «ломотного, полостного и лихорадочного». Серед перших головних лікарів — С. Митрофанов, І. де Тейльс — організатори боротьби з епідемією чуми в Києві (1770-1771 pp.). З 1792 року Госпіталь перетворили на постійний. Під час Вітчизняної війни 1812 року в ньому лікувалося до 2 тис. хворих та поранених. До сьогодні збереглися його будівлі, зведені у 30-40 роках XIX століття. З 1851 року тут знаходилися клініки медичного факультету Київського університету. Госпітальні укріплення становлять окрему частину Київської о)ортеці. Це був самостійний оборонний комплекс на 500 гармат та 1000 рушниць, що розмістився на вершині Черепанової гори. Крім головного військового госпіталю Київської фортеці (сьогодні — Головний клінічний госпіталь Міністерства оборони України), тут були гауптвахта та господарські приміщення. Двоповерховий будинок госпіталю був розрахований на 1500 поранених і хворих. Він являв собою зразкову військово-медичну установу свого часу з усім необхідним устаткуванням. Тут був водогін, аптека, бібліотека, церква св. Пангелеймона-цілителя. Під час Першої світової війни в ньому одночасно знаходилося на лікуванні понад 14 тисяч поранених та хворих! З Госпіталем пов'язана діяльність лікаря та поета О. Рудиковського. Остап Петрович Рудиковський народився 1784 року в родині сільського священика, блискуче закінчив Києво-Могилянську та Санкт-Петербурзьку медико-хірургічну академії. Він був першим хірургом у Києві, що став надавати допомогу в лікарні для цивільного населення. Під час французько-російської війни 1812-1815 pp. служив штаб-лікарем у Томському піхотному полку на посаді помічника лікаря корпусу. Під час пересування у Франції відвідував хірургічну клініку відомого хірурга Дюпюїтрена, а також терапевтичну клініку Корвізара, де оволодів новим методом обстеження — перкусією. 1818 року перейшов на службу до Київського військового госпіталю, де на одного лікаря приходилося 100 хворих. Пізніше прикомандировании до корпусу генерала Раєвського. Під час подорожі останнього на Кавказ і Крим, Рудиковський познайомився з О.С. Пушкіним, що страждав на лихоманку. Остап Петрович діагностував малярію і запропонував лікування хініном. Лікар, який і сам був небайдужий до художнього слова, заприятелював з поетом, про якого написав згодом спогади. Полишивши військову службу 1825 року, він працював у Кирилівській лікарні і мав велику приватну практику (тоді в Києві мешкало ЗО 000 населення, цивільних лікарів було — 7, з них 3 — на державній службі). З 1830 року до кінця життя О. Рудиковський працював старшим ординатором в Госпіталі. Талановитий лікар залишив також літературну спадщину — вірші російською та українською мовами. На жаль, більша частина їх втрачена. Ординатором Госпіталю був також Василь Вернадський — дід першого президента Української академії наук В. І. Вернадського. Історія київського військового госпіталю в наступні десятиліття пов'язана з іменами хірургів В. Караваева, С. Шкляревського, М. Соломки, 0. Кримова, А. Чайки, терапевтів В. Покровського (помер від висипного тифу, захворівши, як було записано у свідоцтві про смерть, «при виконанні своїх службових обов'язків, догляді за хворими»), Є. Афанасьева. В. Образцова, Ф. Яновського, патолога та епідеміолога В. Високовича. В наші дні він є основною навчальною базою військових медиків. У1833 році (за іншими даними — у 1846-му), при Госпіталі було відкрито Військово-фельдшерську школу на ЗО чоловік. 31870 року вона знаходилася у північній напіввежі (вул. Госпітальна, 16; тепер тут поліклініка госпіталю)[7, c. 81-82].

Нову форму управління – адміністративно-територіальну – започаткував розподіл Російської держави на губернії (1755 р.).

Лише у містах, у тому числі й в Україні, були засновані перші місцеві державні органи управління медичною справою – Прикази громадської опіки. Цим органам підпорядковувались аптеки, міські безоплатні лікарні для цивільних, а також богодільні, притулки для сиріт і психічно хворих, тобто заклади для надання медичної допомоги верствам населення з обмеженими можливостями.

Це нововведення свідчить про прихід влади до розуміння щодо необхідності створення спеціальних органів управління охороною здоров’я на місцях. Воно стало початком децентралізації державного управління цією сферою.

Проте вже через 10 років загальне управління приказною медициною перейшло до повноважень обер-поліцмейстерів, що позбавило медичних працівників будь-яких адміністративних прав. З того часу нагляд поліції за медичною справою тією чи іншою мірою зберігався до 1917 р. Кінець XVIII ст. ознаменувався подальшим прогресом децентралізації управління медичною справою – створенням на місцях губернських лікарських управ (1797 р.) як регіональних державних органів управління, яким Медична колегія як орган центральної державної влади делегувала функції безпосереднього оперативного управління медичною частиною (цивільною і військовою) в межах губернії, тобто територіальний підхід до управління був посилений.

Дослідження цих перетворень переконливо свідчить про значення децентралізації в державному управлінні охороною здоров’я, до якого дійшли владні органи й у той час[6, c. 73].

2. Стан охорони здоров’я та медицини в ХІХ ст.

Разом з відповідними медичними структурами МВС у вирішенні питання надання медичної допомоги селянам брали участь лікарські заклади Міністерства Державного майна (для державних селян), медична частина удільного відомства (для удільних селян), а опосередковано — медичний персонал Виховних закладів, фабрично-заводські лікарі та ін.

Головне управління цивільною лікарською частиною при МВС поділялося на Медичний Департамент, Департамент Казенних Лікарських Заготівель та Медичну Раду. Головні позиції належали саме Медичному Департаменту, який здійснював керівництво і контроль діяльності губернських Лікарських Управ, які, в свою чергу, спрямовували і контролювали роботу Управління аптек, лікарень мінеральних вод, Карантинних управлінь, Віспяних комітетів, Приказів громадської опіки, повітових та міських лікарів.

Особливістю великих міст була наявність розгалуженої структури медичної поліції, яка займалася задоволенням медико-поліцейських потреб міста. Для керівництва цією структурою при міському поліцейському управлінні утримувалися: головний лікар, старший і молодший ветеринарні лікарі, старша акушерка та 2-3 її помічниці. З метою зменшення венеричних захворювань, був заснований Лікарсько-поліцейський комітет. Ветеринарні лікарі повинні були оглядати доставлену на продаж худобу і періодично перевіряти роботу повітових ветеринарних лікарів.

Головному лікарю поліцейського управління підпорядковувалися приватні лікарі, передбачені по одному при кожній поліцейській дільниці, крім того, він зобов'язувався інспектувати міських та повітових лікарів.

Старший акушер, окрім обслуговування міського населення, повинен був контролювати діяльність повітових акушерів та повитух.

Безпосередній контроль за діяльністю лікарсько-поліцейської частини був доручений повітовому комітету громадського здоров'я, очолюваному предводителем повітового дворянства, або начальником міської поліції.

Лікувальну базу МВС складали міські та сільські лікарні Приказу громадської опіки, які мали по штату одного лікаря (його обов'язки виконував міський чи повітовий лікар), і 1-2 фельдшерів, а також лікарського наглядача, який призначався від Приказу.

Прикази громадської опіки, засновані Катериною ІІ в 1775 році для організації медичної допомоги неімущим, маючи власний капітал, були покликані забезпечувати господарську частину лікарень МВС через кошторисне фінансування [2, c. 44-45].

Враховуючи те, що діяльність по віспощепленню займала важливе місце в країні, де часто проходили спустошливі епідемії віспи, контроль за нею був доручений безпосередньо міністру внутрішніх справ, який, в свою чергу, звітував перед імператором. Для організації віспощеплення були створені губернські Віспяні комітети на чолі з губернатором та повітові комітети, які безпосередньо контролювали процес прищеплення віспи. Поряд з віспоприщепі-ями, підготовленими, як правило, з селян, закон зобов'язував займатися прищепленням віспи весь медичний персонал повіту, навіть лікарі військового відомства могли бути залучені для екзаменування майбутніх віспоприщепіїв.

Однак, система заохочення за кращі показники по прищепленню віспи, враховувала лише кількісні показники, а безконтрольність основної маси сільських віспоприщепіїв призвела до дискредитації всієї системи віспоприщеплення внаслідок постійних приписок і низької якості самих щеплень.

Медична частина Міністерства державного майна (МДМ) була створена для охорони здоров'я селян в казенних поселеннях і для боротьби з хворобами худоби.

На службі в управлінні медичною частиною при МДМ перебували: головний медик, старший ветеринарний лікар і фармацевт. У губернських палатах державного майна до штату входили: губернський лікар відомства, старший і молодший ветеринарні лікарі.

Уся губернія поділялася на повіти, очолювані окружними лікарями, а в волостях під їх контролем передбачалася робота фельдшерів, повитух, коновалів та віспоприщепіїв[5, c. 75-76].

Історик медицини професор І.Д.Страшун назвав окружну мережу МДМ праобразом земської медичної організації, хоча за чисельністю медичного персоналу, розмірам і якістю лікувальної бази, а також принципом оплати за надання лікарської допомоги медична мережа МДМ відрізнялася від земської. Як доказ, можна навести фрагмент з "Правил улаштування приймальних відділень по відомству МДМ(1856 р.):

1. Приймальні відділення відкривати "… тільки в волостях, де є волосні аптечки і фельдшери";

2. Відділення упорядковувати "… в окремих вільних приміщеннях, чи громадських будинках волосних чи сільських розправ";

3. "…особливої прислуги призначати не слід, тобто відділення ці упорядковуються не для постійного користування, а тільки, щоб мати можливість надавати поселянам першу допомогу при захворюваннях, доступних знанням фельдшерів"… ;

4. У відділенні мати 4-5 ліжок і необхідні речі на суму — не більш ніж 30 крб.;

5. … " усувати … будь-яку формальність в цій справі, упорядковувати ці відділення враховуючи кошти селян і не вимагати для цього зайвих затрат;"

6. "Засобом утримання і улаштування цих відділень повинні слугувати мирські капітали, — якщо за станом їх витрат це їм дозволено, — або проведені установленим порядком мирські збори… "

Функції по забезпеченню медичною допомогою удільних селян виконувала лікувальна мережа удільного відомства, яка теж збирала лікарський збір з селянських общин і відрізнялася лише більш широкою мережею невеликих лікарень в удільних поселеннях.

Враховуючи розташування фабрик і заводів переважно у сільській місцевості і можливість амбулаторної практики заводських лікарів в селянських поселеннях, є необхідність коротко охарактеризувати становище фабрично-заводської медичної мережі, що знаходилася у віданні Гірничого відомства. Структура її була визначена ще заводським статутом 1735 р., в якому приписувалося мати на заводах і фабриках лікаря і аптекаря для робітників на одно-відсотковий збір з останніх. Однак, на практиці ця вказівка не виконувалася, тому в Гірничому уложенні 1806 року було знову проголошено обов'язкове запровадження при всіх казенних і приватних заводах лікарень для робітників з медичним штатом не менше одного лікаря і декількох лікарських учнів.

У 1866 р. вийшов закон про улаштування на фабриках і заводах лікарень, який зобов'язував фабрикантів організовувати медичну допомогу робітникам. Цей і наступні законодавчі акти , стосовно фабрично-заводської медицини, достатньо ефективно використали земські сили, залучаючи кошти фабрикантів на будівництво земських лікарень[1, c. 44-45].

Таким чином, в короткому огляді основних складових доземської системи охорони здоров'я, простежується спроба організації державної медичної допомоги основній групі населення Російської імперії — селянству — шляхом створення цілої низки відомчих медичних структур, чіткої регламентації їх діяльності і запровадження маси контролюючих органів.

Значно більшу можливість у наданні платної медичної допомоги сільському населенню мала добре розвинута на той час лікувальна мережа Військового відомства, безпосередньо військові госпіталі.

Однак, суттєвою перешкодою використання можливостей "необов'язкової" медицини було зубожіння селян. У зв'язку з цим значна частина сільських общин була вимушена наймати напівосвічених фельдшерів (з оплатою від 150250 крб. на рік), і повитух (близько 50 крб. на рік), або задовольнятися послугами знахарів.

Розмах знахарства в російському селі в 60 — ті роки яскраво описав в своїй брошурі земський фельдшер В. Попов, який розділив всю "армію знахарів" на 4 категорії:

— «кающиеся» богомольцы;

— «спившиеся» «бувші люди» (звичайні пройдисвіти);

— спеціальні знахарі (доморощені колдуни);

— священники-гомеопати.

Крім того, Попов наводить перелік основних знахарських "ліків» і методів лікування: оцтова есенція, баня, масаж, пари кіновари (ртутний препарат), нашіптування та ін.

Тільки глибока неосвіченість селян і незадовільний стан кваліфікованої медичної допомоги та санітарної освіти дозволили знахарству розквітнути в епоху стрімкого розвитку промисловості.

Таким чином, доземська система охорони народного здоров’я не була епізодичною чи випадковою, а регламентована лікарськими статутами і розподілена по штатам медичних частин різних відомств.

З одного боку складалося враження повноцінного охоплення медичною допомогою усіх верств населення, (достатньо пригадати об" ємні томи звітів Медичного Департаменту МВС про виконану роботу), з іншого — багатотисячний управлінський апарат, при катастрофічній недостачі лікарського персоналу на місцях, що зумовлювало непродуктивну витрату коштів, та загальну бюрократизацію медицини. Додавши до цього слабку лікувальну базу, хронічну некомплектацію лікарських штатів, відсутність належної підготовки молодшого персоналу, матимемо, в загальних рисах, картину до-земської медицини в Росії[14, c. 53-54].

Висновки

Початок XIX ст. ознаменувався проведенням у Росії державної реформи центральних органів управління: скасування колегій і введенням у 1802 р. нової, на європейський зразок форми державного галузевого управління – міністерств. Однак, ліквідувавши у кінці 1804 р. Медичну колегію, влада не створила відповідного міністерства, а управління медичною справою було передано одному з підрозділів Міністерства внутрішніх справ – Експедиції державної медичної управи, що призвело до зниження його рівня управління порівняно з колишньою самостійною колегією.

Як зазначає Я.Ф. Радиш, подальші реформи державного управління охороною здоров’я супроводжувались розподілом системи на цивільну та військову (1805 р.), частковою децентралізацією на рівні регіону – підпорядкуванням лікарських управ безпосередньо губернаторам (1812 р.), деякою централізацією – реорганізацією Експедиції державної медичної управи у вищий орган управління – Медичний департамент Міністерства внутрішніх справ (1829 р.), який проіснував майже століття, до 1917 р. результатом проведених реорганізацій стало поступове набуття лікарськими управами поліцейсько-бюрократичного характеру.

Одним із наслідків земської реформи другої половини XIX ст. в Росії та в Україні стало передання влади на місцях новим органам самоврядування – губернським і повітовим земствам, тобто надання певної автономії в управлінні при збереженні необмеженої влади правлячої верхівки. Земство заклало в Україні основи якісно нової організації медичної допомоги – земської медицини, яка являла собою систему медико-санітарного обслуговування сільського населення на основі самоврядування. Земська медицина потребувала формування нових органів управління охороною здоров’я, які відповідали б її новим завданням. Їх функціональне визначення та структура будувались відповідно до “Положень про губернські і повітові земські заклади” (1864 р.), у результаті чого медичні заклади опинилися у подвійному підпорядкуванні: за напрямом діяльності – місцевим (губернським і повітовим) земським зібранням як вищим органам влади, а в адміністративно-господарчому плані – земським управам як виконавчим органам. Суттєву роль в управлінні земською медициною, особливо на початковій його стадії, відігравали повітові та губернські санітарні (медичні) ради, а також з’їзди лікарів як колективні дорадчі органи. На діяльність земської медицини справляли вплив губернські санітарно-статистичні бюро та губернські і повітові з’їзди лікарів.

Завершеною таку систему управління все ж таки визнати не можна, оскільки земства як органи місцевого самоврядування існували лише на рівні губерній та повітів при відсутності у волостях, а найголовніше – не мали представництва на державному рівні.

Список використаної літератури

1. Бейлихис Г.А. Врачебная общественность царской России и медико-санитарное обслуживание рабочих/Очерки истории русской общественной медицины(К 100-летию земской медицины). -Сб.ст. -М.,1965.

2. Бенюх Наталя Ф. Історія фармації Галичини (XIII-ХХ ст.): Навч. посібник для студ. фармац. вузів та фарм. ф-тів мед. вузів освіти III-IV рівнів акредитації. — Л., 1999. — 215с.

3. Богатирьова Р. Історія фармації України. — Х. : Прапор, 1999. — 799с.

4. Верхратский С.А. Первые городские и уездные врачи и первые больницы на Украине. — К.,1954.

5. Жук А.П. Развитие общественной медицинской мысли в России в 60-70 гг. Х1Х в. — М.: Медгаз. — 1963.

6. Історія медицини та охорона здоров'я в Україні: Наук.-допоміж. покажчик літ. / Державна наукова медична бібліотека / Р.І. Павленко (ред.)Світлана Євгеніївна… Бадрук (скл.) — К. — 80с.

7. Історія медицини: Метод. посібник для студ. 1 курсу / Чернівецький держ. медичний ін-т / Борис Якович Дробніс (уклад.), Сергій Дмитрович Кобилянський (уклад.). — Чернівці, 1996. — 62с.

8. Левит М.М. Общественная медицина в России в период революционной ситуации (1859-1861 г.г.) /Очерки по истории отечественной медицины сер. Х1Х в. -М.,1963.

9. Мирский М.Б. Медицина в России ХУ1-Х1Х в.-М.,1996.

10. Петров Б.Д. Очерки истории отечественной медицины.- М.:Медгиз.1962.

11. Строкань А. Вступ до фаху (історія фармації): Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний ун-т технологій та дизайну. — К. : КНУТД, 2004. — 132с.

12. Сятиня Михайло Л. Історія фармації: Навч. посібник для вищих навч. закл. / О.П. Реєнт (відп.ред.). — Л., 2002. — 660с.

13. Харкевич Д.А. – Фармакология: учебник – М.: Медицина, 1993.

14. Шегедин М. Історія медицини та медсестринства: Підручник для студ. вищих мед. навч. закл. І-ІІ рівнів акредитації. — Т. : Укрмедкнига, 2003. — 328с.