Вступ

У період республіки, як і в інші часи, юристи належали до пануючого стану і були виразниками його світогляду, в основному посідаючи високе службове становище. Свої консультації та іншу юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад, як належить діяти в тих чи інших спірних ситуаціях (respondere), надавали консультації з питань укладення договорів та інших правочинів, складання ділових документів тощо (cavere); керували процесуальними діями сторін при розгляді спорів (agere).

Юристи мали авторитет і популярність, оскільки в них були глибокі знання права, вони були майстрами юридичного аналізу конкретних правовідносин, хоч їхні консультації в цей період мали ще чисто практичний характер. Своїми тлумаченнями законів вони надавали окремим нормам потрібного змісту, необхідного напряму і цим самим фактично створювали нові норми. З огляду на авторитет юристів та їхніх консультацій такі тлумачення набули загальнообов´язкового характеру і вже в республіканський період стали окремою формою права. Консультаційна практика юристів, науково-практичні висновки їх безпосередньо впливали на розвиток права.

Однак найвищого розквіту римська юриспруденція досягла за часів принципату, коли центр правотворчої діяльності було перенесено від преторів до правознавців. Претори як демократичний інститут республіканського Риму не вписувалися в межі принципату, вони поступово втрачали авторитет, нормотворчу активність.

Оскільки юристи мали велику повагу, Август для надання стійкості своїй владі вирішив залучити їх на свій бік. Найвидатнішим юристам він надав право офіційних консультацій (jus publici respondendi).

Юристи, діставши таке право, давали консультації ніби від імені принцепса, спираючись на його авторитет, що надавало консультаціям офіційного характеру, а судді обґрунтовували свої рішення, приймаючи їх як обов´язкові. В такому союзі були зацікавлені обидві сторони — і принцепси, і юристи. Принцепси через авторитет юристів дістали опору своєї влади та активних провідників політики.

За умов станових протиріч юристи засобами права зміцнювали рабовласницький лад, вишукували нові рішення правових колізій повсякденного життя, правові засоби задоволення потреб обігу, що швидко розвивався.

Юристи були зацікавлені в підтримці принцепсів. В переважній більшості вони поділяли їх політику через спільність їх станових інтересів і всіляко допомагали принцепсам. Крім того, держава надавала юристам широкий простір для правотворчої діяльності, у чому вони були зацікавлені як професіонали. Внаслідок такого союзу правотворча діяльність отримала новий могутній імпульс.

Практика надання окремим видатним юристам права офіційного тлумачення законів тривала до V ст. Однак із встановленням абсолютної монархії правотворча активність їх помітно занепала. В 426 р. було прийнято закон «Про цитування юристів», згідно з яким в основу судового рішення можна було покласти твори Папініана, Павла, Ульпіана, Гая, Модестіна і тих юристів, на кого вони посилались.

Розділ 1. Зародження римської юриспруденції

1.1. Історико-правові передумови рецепції римського права

На думку прихильників історичної школи, в особі Савіньї, право створюється усім історичним минулим народу, створюється не довільно, тому не може мати інший зміст, ніж обумовлений національними особливостями народу та пройденим ним історичним шляхом. З таким твердженням погодитися не можна. Як вірно зазначав В. Моддерман, народи відмовляються від частини свого рідного, національного права, заради права їм чужого, розвинутого в країнах із зовсім іншими державними установами, з іншим суспільним ладом, заради права, написаного на мові, що зрозуміла лише вченим. Тобто, мертве право перемагає право живе, без будь-якого застосування зброї, на початку, навіть, без втручання законодавця.

Цікавим є те, що не вдалося під час існування римського права, розквіту і сили — переродити право чужих народів — то вдалося йому через пів-тисячоліття; воно повинно було спочатку померти для того, щоб розвернутися в усій своїй силі. Спочатку — не більш як юридична граматика в руках вчених, але скоро піднімається на ступінь уложення для того, щоб поміняти його на незрівнянно вищий авторитет канону нашого юридичного мислення. Не в тому полягає значення римського права для нового світу, що воно тимчасово вважалося джерелом права — це значення було лише тимчасове, а в тому, що воно здійснило внутрішній переворот, перетворило

все наше юридичне мислення. Римське право зробилось, як і християнство, культурним елементом нового світу [22, c.12].

Щодо національності, то як писав Ієринг: “Через ворота національності римське право ніколи не могло б проникнути до нашої науки”. Тому він, визначаючи значення римського права для нового світу, розглядаючи “ідею загальності та національності”, пояснює інший шлях рецепції космополітичним, універсальним характером римського права, законом обміну: замкнутість є смертельних гріх народів, так як вищим законом історії є спілкування”.

Мутер вірно зазначає, що “є справедливим розглядати право як щось національне, але помилково вважати національним лише своє, самостійно створене… Духовною переробкою чужого матеріалу створюється національне багатство, не менш національне, ніж те, що було створене за винятковістю минулого часу”.

Однак цього не досить щоб пояснити нам рецепцію римського права. Ми в даному випадку маємо справу не з окремим народом, який запозичив той чи інший юридичний інститут, чи який переробив чужі юридичні положення на підґрунті свого права, перед нами тут інше явище: італійці, саксонці, франки, баварці та інші народи майже одночасно, жертвуючи своїм власним юридичним побутом, в більшому чи меншому ступені підкоряються авторитету римського права [5, c. 25].

Рецепція не обмежувалась тим, що відповідало вітчизняним установам, сучасним потребам, вона відбулася комплексно, без свідомого поділу між тим, що в римському праві залишилося життєвим і застарілим, що в цьому праві було універсальним і специфічно-національним. Тому, хто робить посилання на римське право, досить обґрунтувати свої вимоги, і не має потреби доказувати наявність спеціальної рецепції.

Однак, залишається відкритим питання, чому в такому обсязі вітчизняне право приноситься в жертву праву чужому? Щодо думки про введення чужого права силою, то силою введене право не пускає корені на чужому ґрунті.

Після з’ясування значення римського права можна перейти до визначення історико-правових передумов його рецепції.

Після смерті Юстиніана римське право зникло в грецьких переробках, перекладах і компіляціях, що не мають загального наукового значення. Яка ж була доля римського права протягом часу з 554 р. по 1100 р., коли виникла школа глосаторів, з якою пов’язують виникнення нового періоду?

До Савіньї була поширена думка про те, що римське право зникло в VI ст., і лише відродилося на початку XII ст. внаслідок підкорення пізанцями Амальфи і викрадення єдиного, як стверджували, списку пандектів, і як наслідок видання закону короля Лотаря II про заміну всюди в судах права німецького правом римським. Цим законом наказувалося викладати римське право і застосовувати його в судах замість німецького. Савіньї довів, що вищезазначене є невірним історичним фактом. Він стверджує, що римське право під назвою Lex Romana діяло з часів падіння Західно-Римської імперії (476) до XI ст. в більшості країн Європи. Воно продовжувало своє існування в королівствах Бургундському, Остготському, Франкському, Вестготському, Лангобардському, і особливо в Італії та навіть в Англії; зокрема, ним керувалася й сама церква. На думку Савіньї, знання і застосування римського права в ті часи не великі, вони утримувалися в межах, що постійно звужуються. Заняття римським правом в цей період мають значення лише як перехід до кращого періоду [15, c. 14].

Шмідт вважає, що римське право у тому вигляді, в якому воно застосовувалося і вивчалося до болонської школи, мало з правом юстиніановим спільним лише одну назву. Він зазначає, що римська національність зникла внаслідок змішання з пануючими німецькими племенами. Лише на півдні Франції та особливо в середній Італії римське право продовжувало зберігати значення територіального права і мабуть безперервно викладалося в Римі, пізніше в Равеньї і, нарешті, в Болоньї, при цьому в Лангобардському королівстві воно діяло поряд з правом лангобардським і з X ст. почало викладатися в юридичній школі в Павії8 .

На думку Фікера, римське право здійснило, незалежно від свого значення для окремих осіб на підставі особистого принципу, великий вплив на правове життя переважно лангобардської Італії двояким чином. По-перше, як територіальне право, Lex Romana, (особливо в Равенському екзархаті) головним чином на підставі звичаїв, без тісного відношення до законодавства Юстиніана. Крім того, його вплив був науковим, завдяки самостійним заняттям вчених-юристів законодавству Юстиніана. Безумовно, що розквіту римської юриспруденції в Болоньї передував розквіт лангобардського правознавства. До другої половини XI століття його резиденцією залишалася головним чином школа правознавства в Павії. Крім того не є безпідставним його переконання в тому, що відродження занять з римського права обумовлене практичною необхідністю правового життя та вмінням підтвердити свої думки цитатами із збірки Юстиніана, що давало можливість більш вдало вести свої судові справи.

В успіху римського права протягом XII століття Равена не приймала участі. До цього часу вивчення римського права було давно вже зосереджено в Болоньї, де наукові методи лангобардського права вплинули на розробку джерел римського права, тому саме болонська школа, завдяки застосуванню цього методу, могла створити нову епоху і перевершила равенську школу.

Отже, римське право не зникло разом з римською національністю, навпаки, в XII ст. ми бачимо його оточеним новим блиском [7, c. 105-106].

1.2. Становлення та витоки римської юриспруденції

Як відомо, витоки наукового правознавства європейської культури походять від римської юриспруденції. З історії виникнення римської юриспруденції відомо, що римські юристи переважно займалися лише однією частиною права, а саме цивільним правом, яке регулювало сімейні та майнові відносини приватних осіб.

Звичайно для того, щоб володіти всіма правовими знаннями із цивільного права тому, хто займався проблематикою цивільно-правових взаємовідносин, потрібно було мати первинне уявлення про основи цивільного законодавства Римської імперії. І на той час існували правові інституції, які служили пропедевтичним підручником у школах Римської імперії. Найперші та найвідоміші серед цивільно-правових інституцій були Інституції Гая (відомого римського юриста II ст. н.е.) [1, с. 25]. Певною мірою можна вважати тогочасні римські інституції первинними зародками правового енциклопедизму.

Пізніше утворюються вже цілі юридичні школи (глосатори, постглосатори, коментатори), які займаються засвоєнням та тлумаченням римського права [2, с. 41, ]. Але навіть створення юридичних шкіл не сприяло усвідомленню юристами необхідності єдиного бачення правової матерії у цивільно-правових відносинах. Таке випадкове, одностороннє тлумачення не могло надати цілісної картини всьому правознавству. Тому і у глосаторів, і у коментаторів наукове правознавство обмежувалося лише римським правом, тобто однією стороною всього права. Ці дві школи визнавали основним предметом свого вивчення цивільне право.

Звичайно, висовувалися окремі питання з сфери державного права, переважно права монарха; поширювалися цивільно-правові норми на міжнародні відносини (наприклад, при тлумаченні Дигестів доводилося торкатися окремих питань про злочини та покарання, тобто кримінального права). Але це все були лише окремі входження в інші сфери, де не створювалися спеціальні юридичні дисципліни. Наукове правознавство загалом обмежувалося цивілістикою (наукою цивільного права).

Отже, при такому розвитку право не потребувало енциклопедизму. Основні загальні поняття про право тогочасному суспільству постачалися інституціями римського права.

Розділ 2. Становлення і розвиток правових конструкцій у Давньому Римі

2.1. Ранні етапи розвитку римської юриспруденції

Правові конструкції як моделі врегульованих правом суспільних відносин, як визначальний елемент змісту права, як результат узагальнення окремих життєвих випадків, дають змогу запрограмувати великий правовий простір і тим самим сприяють ліквідації прогалин у праві.

Незважаючи на загальновизнаність того, що правові конструкції з’являються завдяки появі юриспруденції у античному Римі, питання їх становлення і розвитку залишаються малодослідженими.

У зв’язку з тим, що правові конструкції почали формуватися саме римськими преторами і юристами, метою даного дослідження є виявлення особливостей процесу становлення і розвитку правових конструкцій у античному Римі. Для реалізації цієї мети перед нами постали наступні завдання:

—         виявити в процесі реалізації яких саме функцій і повноважень претори творили правові конструкції;

—         встановити якою була роль римських юристів у становленні і розвитку правових конструкцій;

—         виявити методи побудови правових конструкцій як у практиці преторів, так і в діяльності юристів.

Певні засади правових конструкцій з’являються із виходом права зі стану початкових примітивних форм, коли воно починає розвиватися як самостійний феномен людської цивілізації [1, с. 28]. Оскільки історія права країн Європи починається з Риму, дослідження становлення правових конструкцій доцільно розпочинати із правової системи цієї держави. Саме римські претори та юристи шляхом здійснення логічних операцій абстрагування та типізації створили або заклали основи значної кількості існуючих нині правових конструкцій, зокрема конструкції цивільних правовідносин, конструкції цивільного зобов’язання, конструкції окремих видів договорів, конструкції цивільно-правової відповідальності, конструкції відповідальності за чужу вину (без вини) та інші.

На ранніх етапах розвитку права конструктивне вираження норм права є спонтанним, неусвідомленим [10, с. 15]. Але щоденна потреба вирішення спорів з часом дає можливість побачити групи однотипних відносин, їх усталену структуру та існуючі залежності, зафіксувати їх. Першими це почали робити римські претори (перш за все міський претор та претор для перигринів) та інші магістрати, які «вершили право в державі». Вони на основі виконавчої влади (imperium) вирішували спори, тобто здійснювали судочинство. Саме в такому повноваженні реалізовувалася їх функція «вершити право». Адже найважливішим у правовій системі є питання вирішення конкретної життєвої ситуації, розв’язання спору, відновлення справедливості.

Вступаючи на посаду претори (як і інші магістрати) видавали едикт (edictum perpetuum, не плутати з едиктом edictum repentinum, який видавали магістрати по конкретних справах і на основі переліку позовних формулярів, що був складовою edictum perpetuum) — програму діяльності на рік, протягом якого вони перебуватимуть на посаді. Цей документ навіть називали «законом на рік». В едикті (edictum perpetuum), структура якого відповідала перебігу цивільного процесу, викладалися поміж іншим, приписи, які характеризували сферу діяльності претора і засади поведінки сторін в процесі (урочисті процедури і висловлювання), перелік формул позовів (позовних формулярів), про надання яких можна було клопотати перед претором з метою реалізації окремих претензій (вимог).

На перших порах у преторських едиктах містилися формули позовів на реалізацію норм ius civile, що були кодифіковані у Законах ХІІ Таблиць. Не маючи законодавчої влади, претори, здійснюючи свою юрисдикцію (буквально означало організовувати процес), згодом створюють нові, невідомі суворому ius civile, правові засоби, перш за все actiones та exceptiones [9, с. 22].

Відомо, що характерною рисою римського цивільного процесу була відсутність загальної засади правового захисту будь-якої претензії. Скарги (actio) було недостатньо аби вимагати захисту кожного окремого права. Тільки в судовому процесі була вироблена система окремих скарг (actiones), що відповідали кожному окремому роду претензій. Відтак лише за умови наявності властивої для даної конкретної претензії скарги (actio) можна було починати процес. Наявність скарги (actio) в переліку позовних формулярів дозволяла говорити про можливість подання претензії.

Позивач, який бажав захистити своє право у судовому процесі, звертався до претора з проханням надати йому відповідну скаргу. При можливості він вказував на таблиці, на якій був викладений текст преторського едикту (edictum perpetuum), відповідний даній вимозі позов. Претор, дослідивши формально-правові, процесуальні (компетенція претора і судді, правоздатність сторін, належність повноважень сторін і т. ін.), а також матеріально-правові (яку саме скаргу можна застосувати для даної вимоги, існування скарги для даної вимоги в едикті) обставини справи, або відмовляв у поданні скарги, або надавав позов, скеровуючи тим самим справу на подальший розгляд.

Преторський едикт (edictum repentinum) в кожній конкретній справі складався з основних і додаткових частин. В інтенції (intentio) /основна частина/ викладалася претензія позивача, що містила предмет вимоги і підстави скарги. При такому виді скарг, як цивільні, підстава (intentio) базувалася на законі; при преторських скаргах — на фактичному стані, який, на думку претора, вимагав захисту . Ще одна із основних частин — demonstratio — розміщувалася перед інтенцією і була описом правового випадку, на якому базувалася вимога позивача.

Саме в edictum repentinum — позовному формулярі — можна побачити, сконструйовану   з   різних   поєднань   правових   відносин   (прав,   обов’язків, відповідальності, юридичних фактів) ідеальну, перевірену часом і практикою застосування модель цих відносин.

Позовні формуляри, відображаючи типові правові ситуації, які повторювалися, «конституювали суворо визначену модельну схему або типову побудову повноважень, обов’язків, відповідальності, процедур, які мали математично строгий характер. Це і є юридичні конструкції в найточнішому значенні цього поняття» [4, с. 13].

Після типізації формул позовів, преторові залишалося лише віднайти потрібну формулу, заповнити пункти, які стосувалися даного конкретного випадку. Попри заперечення рецепції римського права англійською правовою системою, бачимо аналогію із позовним формуляром, куди англійський суддя повинен був внести імена та адреси сторін.

Дуже важливе значення для справи мала така додаткова частина преторської формули, як exceptio, що містила застереження до вимоги в інтересах відповідача у формі надання певних фактичних чи юридичних обставин, які в даному випадку або повністю скасовували претензію, або її обмежували. При чому відповідач загалом не заперечував проти вимоги позивача. її включали у формулу на пропозицію відповідача, рідше посадовця. Exceptio викладалася після intentio.

Із впровадженням формулярного процесу настав активний розвиток ексцепції, що сприяло поступові процесуального і матеріального права у Римі. Ексцепція дала змогу преторові більш гнучко будувати преторські формули, згладжуючи суворість ius civile. Як приклад згадують найбільш поширену exceptio doli, що була застереженням про підступ з боку позивача. Ця ексцепція давала змогу відповідачеві ухилятися від виконання зобов’язання, укладеного із застосуванням підступу з боку контрагента. Найтиповіші ексцепції претор проголошував в едикті, інші він надавав в окремих випадках при розгляді конкретних справ. В класичному праві кількість ексцепцій зросла, і юристи їх класифікували. Найпоширенішим був поділ, який згадує в інституціях Гай: 1) ексцепції, які скасовували претензію і 2) ексцепції, які «відкладали» претензію, унеможливлюючи здійснення вимоги в даний час або за даних обстави.

Таким чином претори сприяли розвитку процесуального , а також матеріального права. Нові правові засоби авторства преторів або юристів одержували назви від імен преторів, які їх впровадили (наприклад, Публіціанський позов дістав назву від імені претора Публіція).

У другому столітті нашої ери, коли Юліан видав постійний преторський едикт (Еdictum), чим було припинено правотворчість преторів, автор «Інституцій» Гай, викладаючи історію позову, писав про позови legis actiones, які встановлені на підставі Законів ХІІ Таблиць, та нові позови, введені преторськими едиктами.

В Дигестах зустрічаємо витяг із праці Помпонія, де він підкреслює, що «майже одночасно виникло три права: Закони ХІІ Таблиць, з них почало витікати цивільне право, так само з них складені і legis actiones. Знання всіх цих прав та вміння тлумачити, і позови були в руках колегії понтифіків».

Саме позови, складені на основі Законів ХІІ Таблиць, викладені у відповідній формі Апієм Клавдієм і оприлюднені писарем Гнеєм Флавієм близько 304 р. до н.е., склали lus Flavianum (Флавієве цивільне право).

Неабияким у судовому процесі був вплив юристів. Саме вони пропонували преторові нові формули і процесуальні засоби, чим зробили значний вклад в еволюцію права. З часом правотворення від преторів перейшло до юристів. Тому питанню діяльності юристів належить приділити більше уваги, про що йтиметься далі [2, c. 60-61].

Перші римські юристи — понтифіки вміли тлумачити закони і тримали у себе позови (legis actiones). Саме вони розробили формули процесуальних дій при пред’явленні legis actiones. Потреба витримати форму, формалізм, посприяли створенню правових конструкцій, у структурі яких кожен елемент має своє місце і призначення. Одночасно понтифіки почали діяти як творці права, оскільки у відповідності з потребами практики змушені були використовувати нові формули, розповсюджуючи застосування вироблених жорстких юридичних форм на інші ситуації і сфери.

Однак формалізм гальмував розвиток права. Крім того знання понтифіків, які вони тримали в таємниці, також не сприяли прогресу у сфері права. Відтак, оприлюднення формул позовів Гнеєм Флавієм зустріло схвалення і дало початок розвитку світської юриспруденції.

2.2. Римські юристи

Визначним фактором римського праворозвитку в другій половині республіки стає світська юриспруденція. Не володіючи ні законодавчою, ні едиктальною владою, римські юристи своїми тлумаченнями і роз’ясненнями значною мірою сприяли розвиткові і вдосконаленню права.

Як уже відомо, з опублікуванням jus civile Flavianum в галузі правознав-ства було підірване необмежене панування понтифіків і, отже, відкривався шлях до утворення світської юриспруденції. Легенда повідомляє, що перший понтифік із плебеїв Тіберій Корункалій (235 р. до н.е.) почав давати свої поради особам, які вирішували спори в суді, консультував усіх, хто хотів ознайомитися з правом. Швидкому розвитку світської юриспруденції сприяли такі фактори:

1)       у середині республіканського періоду швидкими темпами зростає торговий оборот, розвивається і ускладнюється господарське життя;

2)       суворий формалізм цивільного права потребував виняткової обережності під час укладання договорів, чіткості формулювання позовів, додержання інших формальностей, що в свою чергу вимагало появи високваліфікованих спеціалістів — юристів, які могли б дати необхідні поради громадянам;

3)       сама будова римських магістратур і римського суду сприяла поширенню юридичних знань у народі, оскільки кожний громадянин міг стати магістратом, а тим більше суддею, а для виконання посадових обов’язків потрібні знання права. Разом з тим чимало з магістратів після завершення державної служби, користуючись набутими знаннями давали поради приватним особам;

4) увесь устрій римського життя потребував загального ознайомлення громадян з елементарними положеннями права [4, c. 14].

У Римі усі громадяни брали участь у політичному житті, весь народ закликався до обговорення і вирішення законодавчих питань, тому не дивно, що елементарна юридична освіта була частиною загальної освіти. Ціцерон повідомляє, що Закони XII таблиць вивчалися дітьми напам’ять, а знання права були поширені в народі. Усе це підготувало ґрунт для бурхливого розвитку юриспруденції. І справді, вже в другій половині республіки з’явився численний професійний загін юристів.

Діяльність римських юристів, за Цицероном (І ст. до н.е.), виявлялася у трьох формах:

1. a) respondere — консультаційна робота: відповіді на запити приватних і службових осіб з питань, які викликали в них сумнів;
2. b) cavere — вироблення найчіткіших формул для різних юридичних актів (договорів, заповітів тощо), тобто допомагали приватним особам під час укладення договорів. Юрист часто сам писав формуляр договору, тому цей вид діяльності називається ще scribere (лат. scribe — писець);

с) agere — поради стосовно постановки позовів і процесуального ведення справи. Справа в тому, що в період республіки процесуальне представництво в Римі не допускалося.

Водночас з розвитком юриспруденції та активізацією римських юристів постає потреба і в юридичному навчанні, яке зводиться головним чином до навчання за допомогою практики. Той, хто бажав вивчати право, міг бути Присутнім під час надання консультацій якого-небудь юриста. Зрозуміло, що при цьому учням давали необхідні пояснення. З ускладненням законодавства виникає потреба і в деяких загальних поняттях цивільного права. Усе це торкається практичної і навчальної сторони справи.

Важливо зазначити, що практична діяльність римських юристів відноситься до найдавніших часів Римської держави, бо вже в середині республіканського періоду юриспруденція виходить за межі суто практичної діяльності.

Відомо, що після Законів XII таблиць деякий час цивільне право розвивалося шляхом тлумачення законів. Такі тлумачення набували нового змісту й, відповідно до змін, які відбувалися в суспільстві, необхідного напряму. Завдяки авторитету юристів цим тлумаченням надавали загальнообов’язкового характеру і вони ставали своєрідним джерелом права.

У період принципату претура як демократичний інститут рабовласницького Риму не вписувалася в рамки тієї форми правління і поступово втрачає свою силу й авторитет. Центр правотворчої діяльності переміщається від преторів до юристів. Саме в І-III ст. римська юриспруденція досягла найвищого розвитку. Це був період класичної юриспруденції [6, c. 153].

Римські імператори з уваги на великий авторитет юристів намагалися схилити їх на свій бік. З цією метою найвідомішим юристам було дозволено давати загальнообов’язкові консультації. Маючи таке право, римські юристи влаштовували консультації від імені принцепсів, що надавало їм офіційного характеру, і судді у своїх рішеннях керувалися їхніми порадами.

Тісний союз між юристами і цринцепсами зумовлювався обопільною зацікавленістю: принцепси вбачали в юристах свою опору, провідників своєї політики, а юристи своїм привілейованим становищем завдячували принцепсам. Одночасно держава надавала широкий простір для правотворчості, в чому юристи були зацікавлені як професіонали.

Практика надання окремим юристам права офіційного тлумачення законів тривала до початку V ст. н.е. Із встановленням абсолютної монархії правотворча діяльність юристів занепадає. У 426 р. був прийнятий закон «Про цитування юристів», за яким у судових рішеннях можна було посилатися лише на праці п’яти видатних юристів: Папініана, Павла, Ульпіана, Гая і Модестина, а також на праці тих юристів, на яких посилалися ці юристи.

Один із перших світських юристів Секст Елій (був консулом у 198 р. до.н.е.) видав перший юридичний трактат Tripartita, який містив основні елементи права: 1) текст Законів ХІІ Таблиць, 2) їх тлумачення (interpretatio) та 3) процесуальні формули.

Значним був вплив юристів у судовому процесі (як у легісакційному, так і у формулярному). В ході підготовки до стадії ius юристи повідомляли сторонам які процесуальні засоби відповідатимуть спорові, пояснювали правові наслідки їх застосування. Вони ж, як вже зазначалося, пропонували преторові нові формули і процесуальні засоби. Та й при застосуванні формул у судовому процесі, що було технічно складним завданням, без юриста не могли б дати собі раду ні сторони, ні магістрати, які не володіли необхідними юридичними знаннями [5, с. 19].

Але, якщо юриспруденція періоду Республіки, загалом зберігала характерні риси і функції старого права понтифіків, то все ж тогочасні юристи розуміли право як науку і мистецтво, що призначені для практичного застосування, покликані вирішувати конкретні проблеми, які виникали в людських стосунках. Від юриспруденції часів понтифіків і до бюрократичної юриспруденції казуїстичний метод, який базувався на вирішенні конкретних справ, викладених дуже детально і ґрунтовно, залишався переважаючим.

Твори юристів в центрі уваги також завжди мали конкретні випадки (казуси). Мета творів, які писали юристи, була практична: запропонувати позивачеві найвигідніший для нього позов або підказати заявникові найпридатнішу для його казусу формулу. Правила і приписи, які юристи виводили на основі дослідження казусів, повинні були застосовуватися при прийнятті рішень стосовно інших казусів, які виникатимуть в даному правопорядку.

Серед творів римських юристів значне місце займають коментарі. Особливо цікавими з точки зору цього дослідження є коментарі до преторського едикту. Складаючи   їх,   юристи   описували   особливості   тих   чи   інших   позовів   та процесуальних засобів, використовуючи матеріали вирішених ними та їх колегами казусів, а також супроводжуючи їх роздумами та інтерпретаціями (тлумаченнями) окремих положень едикту.

Практицизм римських юристів привів до того, що систематизація, яка передбачає створення спеціального категоріального апарату та уваги до загальних для всієї сукупності правових інститутів елементів, застосовувалась ними лише на шляху до вирішення того ж завдання — опису конкретної проблеми і вироблення правил та принципів, виражаючи їх в точних та однорідних категоріях.

Тому, така характеристика римського права як казуїстичність пов’язана, перш за все, з діяльністю юристів, які при створенні казуїстики використовували різні методи юридичної техніки. Крім звичайних казусів — щоденних життєвих випадків — існували так звані «зразкові казуси» (або моделі, зразки чи типові казуси). Ці «модельні казуси» і є правовими конструкціями, оскільки в римській правовій системі вони служили основою співставлення при вирішенні аналогічних випадків (казусів).

Порівняння уявлень сучасної науки про правову конструкцію з елементами, які поступово наповнювали це поняття, починаючи ще з римського права, дає змогу виділити також абстрагування як логічну операцію, внаслідок якої створювалися правові конструкції. Належить підкреслити, що римські юристи для вироблення правових конструкцій використовували прийоми грецької діалектики і логіки [19, с. 109]. Отже, римський юрист порівнював конкретний казус з «модельним казусом». А за умов, коли конкретний казус не вписувався в рамки «модельного казусу», належало шукати інше рішення.

Таким є спосіб вирішення конкретного життєвого випадку і сьогодні. Російський теоретик права професор С. Алексєєв зазначав, що в разі, якщо життєва ситуація не підпадає під існуючі юридичні конструкції, то слід зосередитися на правовій суті даної ситуації — на тих висновках правового порядку, які випливають з реальних фактичних обставин справи незалежно від тих чи інших формальних вимог.

В процесі цієї діяльності римські юристи, на відміну від преторів, не могли самостійно використовувати такого техніко-юридичного засобу, як фікція. Іспанський юрист, дослідник римського приватного права Г. Гаррідо пояснює це тим, що юристи, не відступаючи від законів логіки (а фікція як корекція конкретної ситуації з метою врегулювання її порушує закони логіки та ігнорує юридичну реальність), діючи шляхом інтерпретації (interpretatio), створювали нове право за допомогою аналогії (тобто шляхом розширювального тлумачення або уподібнень) [13, с. 36].

Фікція, яка вводилася актом влади, відповідно, не могла впроваджуватися в правову практику шляхом interpretatio. Тому, бажаючи ввести ту чи іншу фікцію, юристи зверталися до претора чи законодавця, використовуючи свій авторитет (auctoritas).

З виникненням екстраординарного процесу і одночасно з припиненням правотворчості преторів, нові формули позовів і процесуальних засобів вже не виникають, а джерелом права стають імператорські конституції, підготовкою яких займаються юристи. Цей етап в розвитку римської юриспруденції називають » фазою бюрократичної юриспруденції».

Отже, історія розвитку права є історією становлення, розвитку і вдосконалення правових конструкцій. А поява правових конструкцій — результат і показник рівня розвитку правової системи в цілому. Більше того, вироблення досконалих правових конструкцій є перспективою і призначенням права.

Правові конструкції у Римі з’являються в результаті діяльності преторів (та інших магістратів) в процесі розв’язання конкретних життєвих ситуацій (вирішення спорів) за допомогою преторських формул.

Збільшення їх кількості викликало необхідність типізації цих формул позовів. Тобто правові конструкції є результатом типізації правових засобів.

Завдяки появі юристів, а з ними і юриспруденції в Римі поступово норми права вкладаються у систему, з’являються правові конструкції з притаманними їм складовими елементами та конструктивними залежностями і зв’язками між ними. В результаті правова доктрина набуває форми логічно струнких відпрацьованих конструкцій як типових схем прав, обов’язків, відповідальності. Саме логічність, притаманна римському праву, стала основою творення понятійного апарату юриспруденції, а також правових конструкцій приватного права [23, c. 124-125].

Висновки

Отже, римські юристи, які крім написання наукових творів, давали консультації, в тому числі і преторам, сприяли узагальненню правового матеріалу, появі правових конструкцій як засобу побудови нормативного матеріалу.

Тому ми бачимо що вже в цей період римська юриспруденція набуває суто світський характер починаючи з плебейського понтифіка Тиберія Корунканія (з 254 року до н.е.), правові консультації якого вперше носили публічний і відкритий характер. Юристи республіканського періоду відігравали важливу роль у судовій практиці. Вони давали юридичні консультації, особливо з питань судового процесу, формулюючи у зв’язку з ними правові відповіді, редагування та складали юридичні акти, в ряді випадків брали участь в самому судовому процесі, надаючи допомогу однієї зі сторін. Юристи республіканської епохи відбувалися, як правило, з аристократичних кіл — з сенаторської знати, а в I ст. до н.е. А також із вершників. Найбільш відомими з них були Катон Старший, Марк Манілі, Алфен Вар, Квінт Муцій Сцевола, Публіїв Муцій Сцевола, серво Сульпіцій, Руф (причому двох останніх часто вважають засновниками римської юридичної науки). Вони вперше зробили спробу дати узагальнення судової практики, систематично виклавши цивільні право (Публіїв Сцевола) і склавши перший коментар преторского права (Сульпіцій).

В епоху принціпата коло юристів стає ширшим. Багато хто з них, наприклад Ульпіан, Гай та інші, були вже не римлянами, а вихідцями зі східних провінцій. Юристи цього часу грали більш активну роль у розвитку юридичної доктрини і практики, були справжніми творцями класичного римського права. Важливого значення набуває викладацька діяльність юристів. В I — на початку II ст. н.е. виникають дві основні школи права: сабіньянці (засновник Капітона) і прокульянці (засновник Лабеон), які вели викладання права і давали різну трактовку деяких (щоправда, другорядних) правових інститутів. Найбільш відомими представниками перших були Сабіни та Юліан, а другий — Прокул і Цельз.

Римські юристи складали численні праці. Одні з них призначалися для навчальних цілей, інші — для практичного використання.

У римській правовій системі поєднані змістовний аналіз конкретних життєвих випадків (казусів) із досконалою юридичною технікою.

При формуванні техніко-юридичних засобів значним був вплив грецької діалектики і логіки та філософії загалом.

Суворий формалізм римського права хоч і гальмував його розвиток, але для появи правових конструкцій саме ця риса відіграла позитивну роль. Вимога витримати форму, не пропустивши жодного слова відповідно жестикулюючи, були передумовою виграшу справи при захисті приватних інтересів у легісакційному процесі.

Правові конструкції, які виникли у Давньому Римі, протягом тривалого часу розвивались і вдосконалювались у правових системах країн Європи в процесі рецепції римського приватного права.

Правові конструкції та принципи права античного Риму, які розвивалися та вдосконалювалися і в процесі рецепції римського приватного права, сьогодні залишаються важливими елементами правових систем як окремих країн Європи, так і в перспективі спільного європейського приватного права.

Список використаної літератури

1. Агафонов С. Основи римського приватного права : Навчальний посібник / Сергій Агафонов, 2006. — 140 с.
2. Вовк В. Римське право через призму культурно-правової антропології: (до постановки проблеми) / В. Вовк // Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 1. — С. 60-63
3. Гарридо Г. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Г. Гарридо. — М. : Статут, 2005. — 812 с.
4. Голосніченко Д. Формування та розподіл повноважень за Римським публічним правом // Юридична Україна. — 2009. — № 4. — С. 9-14
5. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів / Григорій Демиденко,, 2004. — 431 с.
6. Задорожний Ю. Роль римського права у процесі становлення та розвитку університетів у країнах Західної Європи / Ю. Задорожний // Право України. — 2009. — № 3. — С. 153-160
7. Історія вчень про державу і право: підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закладів / І. О. Биля-Сабадаш [та ін.] ; ред.: Григорій Демиденко, О. В. Петришин, 2009. — 251 с.
8. Історія вчень про право і державу: хрестоматія для юрид. вищ. навч. закл. і фак. / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого, 2005. — 909 с.
9. Колосова К. Римське приватне право та його вплив на розвиток сучасного цивільного права // Юридична Україна. — 2006. — № 9. — С. 22-25
10. Кормич, Анатолій Іванович. Історія вчень про державу і право: навч. посіб. / Анатолій Кормич, 2009. — 310 с.
11. Крестовська Н. М. Історія вчень про державу і право : навчальний посібник / Н. М. Крестовська, О. Ф. Цвіркун, 2008. — 462 с.
12. Кудинов О. Введение в римское право: курс лекций / Олег Алексеевич Кудинов, 2009. -Издательско-торговая корпорация «Дашков и К° «. — 219 с.
13. Линтотт Э. Право и юрисдикция в Римской империи // Вестник Древней истории. — 1998. — № 4. — С. 30-41
14. Мироненко, Олександр Миколайович. Історія вчень про державу і право : навч. посіб. / Олександр Мироненко, Володимир Горбатенко, 2010. — 454 с.
15. Основи римського приватного права : підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів / М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Я. Мудрого, 2008. — 221 с.
16. Підопригора О. Римське право : підручник / Опанас Підопригора, Євген Харитонов, 2009. — 525 с. (Введено зміст)
17. Підопригора О. Римське право як підгрунтя юридичної освіти // Право України. — 2000. — № 1. — С. 117-120
18. Римское частное право: Учебник / Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского, 1996. — 544 с.
19. Савельев В.А. Юридическая техника римской юриспруденции / В.А. Савельев // Журнал российского права. — 2008. — № 12(144). — С. 108-115.
20. Салогубова Е. Римский гражданский процесс / Елена Салогубова; Ред. М. К. Треушников, 2002. — 155 с.
21. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право : Навчальний посібник / Григорий Трофанчук,, 2005. — 254 с.
22. Трофанчук Григорій Іванович Римське приватне право: Навчальний посібник / Григорій Трофанчук,, 2006. — 245 с.
23. Федущак-Паславська Г. Становлення і розвиток правових конструкцій у Давньому Римі // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2011. – Вип. 52. – с. 120-126
24. Харитонов Є. О. Основи римського приватного права: конспект лекцій / Є. О. Харитонов, 2008. — 310 с.
25. Хрестоматія з історії політичних вчень: посібник / укл., авт. передм. Олександр Уривалкін, 2008. — 453 с.