Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Проблеми і перспективи забезпечення обов’язковими товарами в Україні

Вступ

На сьогоднішній день, можемо визначити, що товари (правила поведінки), які держава зобов’язує людей використовувати (додержуватися), називаються обов’язковими товарами. Також важливим аргументом на користь державного втручання в економіку є відома істина, що людина здатна діяти всупереч власним інтересам (наприклад, люди курять, уживають надмірну кількість алкоголю, порушують правила дорожнього руху, споживають шкідливі для здоров’я продукти тощо). Погляди, згідно з якими державне втручання необхідне, оскільки державі найліпше відомо, що саме є корисним для людини, називаються патерналістськими. Прихильники патерналізму вважають, що «залишені напризволяще» люди здатні шкодити не тільки собі, а й іншим членам суспільства.

Проблеми і перспективи забезпечення обов’язковими суспільними товарами в Україні

Однією з найважливіших функцій держави є забезпечення чистими й змішаними суспільними товарами. Чітко розмежувати суспільні, змішані та приватні товари — складне завдання, розв’язання якого залежить від багатьох факторів: історичних, політичних, економічних, демографічних, ідеологічних і т.п. Однак таке розмежування е необхідним з двох причин. По-перше, сфера чистих суспільних благ приблизно відповідає мінімально можливим межам суспільного сектору. По-друге, сфера змішаних суспільних благ є ареною конкуренції суспільного та приватного секторів. На відміну від інших суб’єктів економічних відносин держава має законне право вилучати доходи через оподаткування. Саме податки і є джерелом фінансування виробництва суспільних товарів. Отже, відшкодування витрат на виробництво суспільних товарів здійснюється за рахунок платників податків.

Держава бере активну участь у розв’язанні проблем неповноти ринків. Для цього вона здійснює координацію дій потенційних виробників і споживачів. Найбільш поширеними формами такої координації є макроекономічні плани, державні цільові комплексні програми.

Державне регулювання цін і тарифів забезпечує захист внутрішнього ринку і виробника від впливу зовнішньої конкуренції. Різні витрати на виробництво продукції, особливості та відмінності в оподаткуванні призводять до того, що ціни в кожній країні на один і той же товар — різні, відрізняються від світових. Тому, якщо внутрішні ціни є вищими за світові, то вигідним є ввіз товарів іноземного виробництва. Якщо ж внутрішні ціни є нижчими, ніж світові, то вигідним є вивіз товарів вітчизняного виробництва.

Засилля внутрішнього ринку товарами іноземного виробництва призводить до спаду виробництва, росту безробіття, соціальної напруги в суспільстві. З метою запобігання такому явищу держава повинна здійснювати митне регулювання — підвищувати ввізне мито на іноземні товари, сприяти вітчизняному виробникові у зменшенні витрат на виробництво, а відповідно, й ціни на продукцію.

При потребі збільшення імпорту (за умови дефіциту певних видів товарів та неможливості їх оперативного виробництва) держава зменшує або відміняє ввізне мито.

Якщо виникає необхідність стримати експорт вітчизняної продукції, держава вдається до нетарифних методів і обмежує вивіз з допомогою квотування, ліцензування, а також вводить експортне мито.

При здійсненні експортно-імпортних операцій безпосередньо або через зовнішньоекономічного посередника в розрахунках з партнерами застосовуються контрактні ціни, які формуються відповідно до цін і умов світового ринку.

Ринкові відносини можуть бути ефективними за умови створення сприятливого середовища для конкуренції та стримування монополізму і захисту від недобросовісної конкуренції. Виробники-монополісти, як правило, займають панівне становище на ринку, диктують свої правила та умови, формують свою цінову політику і тим самим створюють неможливі умови для дрібних виробників і споживачів. Держава шляхом встановлення фіксованих або граничних рівнів цін, декларування зміни цін, контролю за обсягом випуску стримує монополізм і сприяє конкуренції.

Державне регулювання цін і тарифів передбачає заходи з контролю за дотриманням дисципліни цін. Органи державної влади разом з профспілками, громадськими організаціями із захисту прав споживачів здійснюють контроль за дотриманням порядку затвердження й застосування цін, проводять їх експертизу, викорінюють факти зловживань, притягають до відповідальності за порушення чинного законодавства в сфері ціноутворення.

Однією з важливих функцій держави є виробництво суспільних товарів, що спричинене існуванням низки слабин у ринковій системі господарювання, відомих в економічній науці як «провали», «фіаско», «неспроможність» ринку. Суспільні товари через неконкурентність і невинятковість у споживанні зумовлюють активізацію зусиль з боку держави щодо організації їхнього виробництва, визначення обсягів, розроблення механізмів залучення економічних ресурсів, пошуку необхідних коштів. При цьому держава поводиться як фірма, що прагне максимізувати обсяги виробництва та мінімізувати витрати. Для того, щоб вона могла успішно виконувати свої функції пов’язані з виробництвом потрібної кількості суспільних товарів, необхідно зважати на різні параметри економічного і соціального розвитку країни, зокрема, і на забезпечення стабільності національної валюти. Усе це актуалізує потребу у з’ясуванні основних чинників та особливостей становлення вітчизняної грошової системи, визначення її впливу на процес виробництва суспільних товарів.

Можливості вітчизняних виробників до продукування додаткових обсягів товарів є обмеженими (через структурні деформації економіки України), що призводить до виникнення дефіциту на окремі товари, а отже чинить тиск і на ціни (частково компенсується надходженням імпортних товарів). Динаміка споживчого попиту вдвічі перевищує темпи зростання харчової промисловості, товарна пропозиція виявилася недостатньо динамічною для без інфляційного або мало інфляційного реагування на не прогнозоване підвищення зарплат, пенсій та інших соціальних виплат.

Забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових доходів  — така ціль може бути виправданою за умов порівняно невисокої ефективності суспільного виробництва, коли існує суперечність між високими витратами на виробництво товарів першої необхідності та низькою заробітною платою широких верств населення. Для вирішення цієї проблеми застосовується політика низьких цін на товари першої необхідності, яка реалізується через низький рівень товарних податків або через повне звільнення від податків. За необхідності політика низьких цін доповнюється дотуванням виробників найважливіших товарів. У межах цієї проблеми щодо деяких товарів не першої необхідності держава застосовує політику високих цін, яка реалізується за допомогою підвищених ставок непрямих податків (наприклад акцизного збору). За допомогою високих цін держава обмежує виробництво та споживання відповідних товарів, а водночас компенсує втрати податкових надходжень до бюджету, спричинені низькими цінами на товари першої необхідності.

Суспільні товари задовольняють потреби всіх членів суспільства в цілому. Такі товари мають дві основні властивості. По-перше, неможливо обмежити використання суспільного товару. По-друге, обмеження доступу споживачів до таких товарів неможливе або неефективне. Перша властивість називається несуперництвом у споживанні, друга — загально­доступністю.

Несуперництво в споживанні породжує незвичні для ринкової  економіки ситуації: якщо є індивід, що бажає скористатися благом, але нездатний за нього платити, оптимальне використання ресурсів передбачає надання йому цього блага безкоштовно.

Загальнодоступність означає, що виробник не має реального вибору, кому надавати це благо: тільки тим, хто за нього платить, чи всім бажаючим. Тобто, постачальник суспільного блага не здатний обмежити свої взаємовідносини з кожним споживачем окремо.

Різним суспільним благам у неоднаковій мірі притаманні властивості несуперництва в споживанні та загальнодоступності. Ті, які у вищий мірі мають ці властивості, називаються чистими суспільними благами. Ті, що в них хоча б одна з властивостей виражена в помірному ступені, називаються змішаними суспільними благами. Товари, що не мають цих властивостей, називаються приватними товарами.

Деякі суспільні блага можуть бути доступними представникам окремих суспільних груп населення, наприклад, мешканцям окремих міст, регіонів. Такі суспільні блага називають локальними.

Чисті суспільні товари є не єдиними товарами, які не можуть бути адекватно забезпечені приватними виробниками. Щоразу, коли підприємства неспроможні забезпечити потреби споживачів у будь-яких товарах, навіть, якщо ціни перевищують витрати на їх виробництво, можна казати про ваду, яка зветься неповнотою ринку (повний ринок забезпечує споживачів товарами, ціни на які перевищують витрати на їх виробництво).

Інколи суспільні товари можуть вироблятися й приватним сектором, але це не завжди ефективно. Неефективність надання суспільних благ приватними виробниками пов’язана з тим, що виробник для відшкодування виробничих витрат і одержання прибутку від продажу суспільних товарів повинен вимагати плату зі споживачів цих товарів. Але цьому заважають дві перешкоди. По-перше, «проблема зайця», тобто проблема, пов’язана з небажанням окремих людей добровільно оплачувати споживання суспільних благ. По-друге, регулювання взаємовідносин між виробником і споживачами суспільних благ потребує створення громіздкого адміністративного апарату.

Потрібно відзначити, що системної законодавчої регламентації оптової торгівлі в переважній більшості іноземних держав не спостерігається. Можна лише говорити про загальні вимоги до товарів, що продаються, які поширюються на обидві форми торгівлі (оптову й роздрібну). До таких вимог, наприклад, належать вимоги щодо обов’язкового маркування, сертифікації деяких видів товарів, вимоги до їхнього пакування, а також низка додаткових обмежень і вимог до обороту різних груп товарів (тютюн, алкоголь, лікарські препарати та ін.). Оборот алкогольної продукції обмежений практично в усіх державах за допомогою ліцензійних або інших дозвільних механізмів (США, Велика Британія, Швейцарія та ін.). У деяких країнах (Франція, Німеччина) оптовою торгівлею займаються вузькоспеціалізовані компанії, що реалізують товари на оптових ринках, як звичайних, так і спеціалізованих за товарними групами (м’ясо, риба, овочі, фрукти).

Протилежна ситуація спостерігається у сфері регулювання роздрібної торгівлі. Якщо говорити про загальні тенденції державного регулювання цього виду діяльності в іноземних державах, то як правило, правовідносини, що виникають у сфері роздрібної торгівлі, регламентуються на двох рівнях.

Перший — відносини між органами влади і підприємцем, що здійснює торговельну діяльність (регламентація на законодавчому рівні форм здійснення торгівлі та вимог до створення підприємств торгівлі).

Другий — відносини між підприємцем, що здійснює торговельну діяльність і споживачем (закріплення комплексу вимог до умов і правил здійснення торгівлі, до товарів, що реалізуються; регламентація умов угод між продавцем і покупцем).

Важлива характеристика продовольчої доступності є можливість користуватися послугами системи громадського харчування. Споживання готової їжі заощаджує час і витрати, пов’язані з її купуванням, зберіганням та приготуванням, а тому визначається прогресивною тенденцією в розвитку продовольчого комплексу. Світова статистика вже давно обліковує споживання продовольства відносно статей «вдома» та «поза домом».

Ключовий аспект проблеми продовольчої безпеки — доступність повноцінного харчування для малозабезпечених верств населення. У багатих країнах підвищення частки витрат на харчування в сімейному бюджеті істотно згладжує відмінності в рівнях продовольчого споживання між групами населення з різними доходами. Наприклад, у США при майже 6-кратному співвідношенні найвищого і найнижчого квінталів за показником середньодушового доходу відмінності за показником середньодушових витрат на харчування — менш як 1,5-кратні. Населення України також вимушене використовувати цей шлях підвищення продовольчої доступності: в 2008 р. частка витрат на харчування в загальних витратах для першого квінтеля становила 75 %%, а для останнього — 54 %%. Проте висока середня частка витрат на харчування (53 %) обмежує можливості такого бюджетного маневру. В 2008 р. в Україні середній рівень душових витрат у п’ятому квінталі переважав показник першого квінтеля в 3,8 раза, а за показником витрат на харчування — в 1,5 раза. Таким чином, сучасну Україну відрізняє від США менша поляризація доходів, але більша диференціація продовольчої доступності.

За низького середнього рівня продовольчого споживання його невелика диференціація виводить якість харчування найбідніших верств населення за порогові критерії продовольчої безпеки і створює загрозливу ситуацію. Оцінюючи проведене дослідження у першому (найнижчому) квінталі, тобто у 11,5 млн українських громадян з найменшими доходами, фактичне продовольче споживання продукції тваринництва становить половину раціональної норми харчування. Перший найнижчий квінтоль задовольняється продукцією тваринництва на 59 %.

Так, середньомісячні витрати на продовольчі товари з розрахунку на одне домогосподарство у 2008 р. становили 1316 грн. Враховуючи приблизну кількість домогосподарств (15 млн), можна розрахувати обсяги платоспроможного попиту населення країни — орієнтовно 19,8 млрд грн на місяць.

Усе це свідчить, що значна частина населення країни не в змозі придбати повноцінний набір продуктів харчування. Тому стає зрозумілим високий рівень виробництва продуктів харчування у господарствах населення.

Державну політику щодо підвищення платоспроможного попиту та соціального захисту населення за рахунок гарантованого з боку держави мінімуму доходів громадян не можна назвати успішною.

У 2005-2008 рр. проблему подолання дефіциту товарів на внутрішньому ринку намагалися вирішити через його насичення імпортними товарами, що позначилося на конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників в окремих видах економічної діяльності та на «консервації» наявної структури виробництва. У 2006-2008 рр. сальдо рахунку поточних операцій платіжного балансу України звелося зі знаком мінус, причому обсяги імпорту зростали швидшими темпами у порівнянні з обсягами експорту. Незважаючи на додатне сальдо фінансового рахунку у ці роки, що забезпечувалося зростанням обсягів надходжень прямих іноземних інвестицій і негарантованих довгострокових кредитів, це є свідченням можливого перегляду курсової політики НБУ у напрямі девальвації номінального обмінного курсу гривні щодо інших валют з метою корегування експортно-імпортних операцій, а отже позначиться і на забезпеченні стабільності національної валюти.

У результаті у 2006-2008 рр. показники інфляції виявилися вищими, ніж прогнозовані, а рівень доларизації і надалі залишається високим, що свідчить про недостатню довіру до національної валюти. О. Дзюблюк зазначає про негативні наслідки значного масштабу обігу долара США в Україні. З інституційного погляду від 1990-х і до сьогодення внаслідок помилок і прорахунків у формуванні грошової системи в Україні закріпилися „нові» правила поведінки суб’єктів господарювання, що орієнтують до здійснення грошового обміну через стабільнішу іноземну валюту або через «прив’язку» до неї вітчизняної валюти. У нашій країні орієнтація на забезпечення стабільності національної грошової одиниці через її прив’язку до іноземної валюти пов’язана з відносною простотою застосування, зрозумілістю для широкого загалу суб’єктів національної економіки (які у переважній більшості випадків не є фахівцями з питань валютно-курсової політики), щоденним оприлюдненням та інформаційною відкритістю. Крім того, це сприяє виконанню таких важливих завдань як спрямування на зниження інфляційних очікувань та забезпечення макроекономічної стабільності через формування оптимістичних прогнозів щодо визначення напрямів і обсягів діяльності підприємців, майбутніх витрат і цін на товари, рівня доходів та інше. Для виробництва суспільних товарів значний рівень доларизації вітчизняної економіки має як пряме, так і опосередковане значення, що виявляється через можливість зменшення податкових надходжень до бюджетів різних рівнів, завищення закупівельних цін на іноземні товари або ускладнення процесу їхнього придбання, тінізацію певних видів операцій з грошима тощо.

В умовах розгортання фінансової кризи в економіці України формуються песимістичні очікування щодо можливостей підтримки стабільності гривні і відповідно ефективного функціонування грошової системи. Тому перед державою особливо гострою стане проблема пошуку коштів, потрібних для виробництва суспільних товарів через її прагнення зберегти або по можливості збільшити їхнє споживання. Водночас недостатні обсяги фінансування з боку держави «заморозять» реалізацію низки проектів, пов’язаних з виробництвом суспільних товарів, до поліпшення економічної ситуації в країні.

Таким чином, для будь-якого виробника, у тому числі і для держави, одним з головних питань є стабільність роботи грошової системи, що створює передумови для забезпечення прогнозованості процесу виробництва, мінімізації різних видів ризиків, удосконалення технології та поліпшення якості продукції, підвищення рівня життя населення країни і якомога ширшого врахування національних інтересів. Система організації грошового обігу є вразливою до різного роду шоків внутрішнього або зовнішнього походження, інструменти грошово-кредитної політики щодо підтримки стабільності гривні є недостатньо дієвими, вітчизняна банківська система містить приховані загрози.

Як показують результати аналізу показників продовольчої безпеки країни, в Україні склалася неоднозначна ситуація. У період загального рівня продовольчої безпеки країни функцію соціального захисту населення віддано державою окремій галузі — сільському господарству. Саме на неї покладено найбільший тягар. Розвиток галузі стримується низьким рівнем платоспроможного попиту населення країни, а будь-яке підвищення цін на сільськогосподарську продукцію викликає зниження (і без того загрозливо низького) рівня життя населення країни та може призвести до неконтрольованих наслідків.

Останніми роками у вітчизняній економіці спостерігається суттєве посилення залежності продовольчого забезпечення від нестабільного навколишнього середовища.

Розширився попит на продукти, які не виготовляються в Україні (цитрусові, банани, тропічні олії тощо). Серед причин стрімкого зростання імпорту — лібералізація внутрішнього ринку внаслідок вступу до СОТ, неспроможність деяких галузей власного АПК забезпечити розширення платоспроможного попиту, яке тривало до початку економічної кризи (середина 2009 р.).

В основному позиції втрачаються там, де імпорт дешевший за вітчизняне виробництво. Але вірогідність здешевлення продукції для споживача незначна у зв’язку з олігополістичною структурою регіональних ринків. До того ж імпортна експансія відбувається в умовах стійкого підвищення світових цін на продовольство.

У цілому, нівелювання цінових розбіжностей між внутрішнім та світовим ринками може мати двоїсті наслідки для національної економіки. З одного боку, це веде до розширення експорту, збільшення доходів товаровиробників. Водночас активний експорт дестабілізує внутрішню пропозицію, зумовлює її’ дефіцит. Оскільки СОТ забороняє кількісні обмеження експорту, найбільш імовірним шляхом наповнення вітчизняного ринку стає підвищення цін. Відтак посилюються імовірність виникнення «шоків пропозиції» по окремих товарних групах, особливо тих, що активно експортуються, падіння купівельної спроможності доходів, погіршення структури та якості харчування населення.

Суттєві ризики для вітчизняної системи продовольчого забезпечення пов’язані зі зміною кон’юнктури світового ринку технічних культур.

Значною загрозою продовольчій безпеці стає послаблення протекціонізму на внутрішньому ринку у зв’язку з вимогами СОТ (обмеження сукупного виміру державної підтримки сільського господарства, відмова від субсидування експорту, встановлення мінімальних експортних та імпортних цін, зміни порядку розподілу імпортних квот — не через аукціон, а за принципом «хто першим подав заявку, той і отримав квоту», поступове розширення імпортних квот на тростинний цукор-сирець, зниження експортних митних тарифів на насіння соняшнику, живу худобу, шкури тварин, зняття обмежень на експорт зерна, дозвіл імпорту м’яса та м’ясопродуктів, що були вироблені з використанням гормонів росту). Необхідно також враховувати, що перехідні періоди на лібералізацію доступу до ринків м’яса, риби, готових харчових продуктів закінчуються до 2010 р. Майже усі заходи, завдяки яким АПК розвивався останніми роками (компенсація ставки відсотка по кредитах, списання боргів, дотації), відносяться до «жовтої скриньки», розмір якої відповідно до вимог СОТ поступово скорочуватиметься.

Україна традиційно відноситься до групи країн, здатних підтримувати високий рівень продовольчої незалежності. Але уникнути зростаючого негативного впливу зовнішніх чинників на систему продовольчого забезпечення останніми роками не вдається. У перспективі неминуче слід чекати його посилення у зв’язку з підвищенням рівня відкритості вітчизняної економіки, вступом до СОТ. Кумулятивним результатом дії зовнішніх чинників буде часткова втрата продовольчої незалежності (за винятком товарних груп, що складуть основу монокультурного експорту), наростання вірогідності шоків пропозиції продуктів харчування. Ситуація ускладнюється тим, що більшість зовнішніх факторів, здатних підірвати продовольчу безпеку, формується у глобальному середовищі, а це звужує можливості впливу на них на національному рівні.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Ціни АПК впливають на роздрібні ціни, за якими продукція сільського господарства реалізується кінцевим споживачам. Однак на рівень цін АПК значною мірою впливають також ціни підприємств машинобудування, що виробляють сільськогосподарську техніку, ціни на добриво, комбікорми, паливо, мастила, тарифи на електроенергію й послуги, що надаються сільськогосподарським підприємствам. Тому і ціноутворення в даній галузі складне, але повинно бути обґрунтованим.

Незважаючи на позитивні тенденції, Україна ще не може вважатися країною з високим рівнем забезпечення населення продуктами харчування. Занадто високі відхилення фактичних обсягів споживання продуктів харчування населення країни від нормативних.

Враховуючи сезонність пропозиції сільськогосподарської продукції, система цін має складатись із заставних цін. Підтримання ринкових цін на сільськогосподарську продукцію на рівні заставних має здійснюватись через діяльність інтервенційних фондів, які необхідно створити. Досвід розвинутих країн показує, що бюджетні кошти для їх функціонування необхідні тільки на початковій стадії, а надалі вони функціонують на умовах самоокупності, оскільки скуповують сільськогосподарську продукцію за найнижчими цінами, а продають за найвищими.

Обсяги вітчизняного виробництва продукції тваринництва не відповідають потенційним потребам населення.

Головна проблема забезпечення населення продуктами харчування країни полягає у низькому рівні платоспроможного попиту з боку населення.

Методологія проведення досліджень національного продовольчого ринку та формування цін має удосконалюватись у напрямі систематизації показників продовольчої безпеки та проведення ряду додаткових розрахунків, зокрема, визначення перехідних запасів головних продуктів харчування, насамперед картоплі та зерна.

Висновки

Отже, можна зробити висновок, що законодавство України, що регулює торговельну діяльність, подібне до законодавства багатьох зарубіжних країн, особливо у сфері регламентації правовідносин між продавцем і споживачем при купівлі-продажу товарів, у тому числі щодо якості й безпеки товарів. Однак є й певні відмінності. Зарубіжне законодавство, як правило, засноване на загальному законі, що регламентує питання внутрішньої торгівлі, зокрема взаємовідносини органів влади і суб’єктів торговельної діяльності, визначення основних понять, основних принципів здійснення торговельної діяльності, встановлення єдиних вимог до учасників торговельного процесу, регулювання сучасних видів торгівлі (електронна торгівля, мережевий маркетинг). Прогалиною українського торговельного законодавства є неврегульованість питань щодо організації взаємовідносин торговельних мереж і постачальників, визначення «порогу» домінування торговельної мережі на локальному ринку тощо.

У державному регулюванні торгівлі найбільш важливим питанням вбачається регламентація, зведення правил і обмежень здійснення торговельної діяльності, що є необхідною умовою її впорядкування. Розробка системи правил економічної поведінки для всіх учасників процесу необхідна для надання суб’єктам торгівлі самостійності в підприємницькій діяльності. Удосконалення механізму державного регулювання торгівлі на рівні окремих суб’єктів передбачає перетворення структур керування, засноване на чіткому розмежуванні функцій державного регулювання торгівлі й безпосереднього оперативно-господарського управління, що передбачає розвиток самостійного господарювання і самоврядування підприємств різних форм власності.

Список використаної літератури

  1. Дзюблюк О. Грошова система України: глобалізаційні фактори впливу // Вісник національного банку України. — 2007. — № 7. — С. 14-22.
  2. Економіка України в умовах глобалізації : монографія / М-во освіти і науки України, Чернівецький торговельно-економічний ін-т КНТЕУ, 2009. — 527 с.
  3. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. — К.: Знання-Прес, 2006. — 615 с.
  4. Мазур О. Основи економіки. Теорія і практикум [Текст] : навчальний посібник для студ. вузів / Олена Мазур, 2008. — 287 с.
  5. Національна економіка: навч. посібник для студ. вищ. навч. закл. / Володимир Білоцерківець [та ін.] ; ред. В. М. Тарасевич, 2009. — 278 с.
  6. Національна економіка: навчальний посібник / Валентина Мельникова [та ін.], 2011. — 246 с.
  7. Національна економіка: підручник / Петро Круш [та ін.]; за ред. П. Круша, 2008. — 427 с.
  8. Порядок провадження торговельної діяльності та правила торговельного обслуговування населення : станом на 15 черв. 2006 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg= 833-2006-%БР
  9. Рождєственська Л. Г. Статистика ринку товарів та послуг : навч. посіб. / Лариса Григорівна Рождєственська. — К. : КНЕУ, 2005. — 419 с.