Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Природно-кліматичні умови, ресурси і населення країн Близького Сходу

1. Природно-кліматичні умови, ресурси і населення країн Близького Сходу

Близький Схід — назва регіону, розташованого в Західній Азії і Північній Африці. Розташований на стику європейського, азіатського і африканського материків. Назва дана європейцями, як найближчому східному регіону. Близький Схід є одним з найважливіших економічних і воєнно-стратегічних вузлів на політичній карті світу. Боротьба за панівні позиції на Близькому Сході пов’язана з величезними природними багатствами (особливо нафтою, а також покладами руд кольорових металів, хромітів, калійних солей тощо), наявністю важливої сільськогосподарської сировини, ринків збуту і стратегічним положенням країн [1, с. 6].

До Близького Сходу відносять такі країни: Ірак, Йорданія, Ліван, Ізраїль, Сирія, Туреччина, Кіпр, Єгипет, Саудівська Аравія, Ємен, Катар, Оман, Бахрейн, Кувейт, ОАЕ.

Територія країн — понад 7,4 млн. км².

У англо-американській літературі країни Близького Сходу разом з Іраном та Афганістаном включаються в поняття «Середній Схід», а до Близького Сходу іноді відносять балканські держави.

Основне населення: тюрки, араби, курди, лази, вірмени, перси, євреї. Більшість населення — мусульмани.

2. Основи цивілізаційно-історичного розвитку Близькосхідного регіону

Перша світова війна, розвал Російської та Османської імперії призвели до значних змін у співвідношенні сил на Близькому і Середньому Сході. Цією ситуацією вирішила скористатися  Англія, що залишилась єдиною впливовою силою в регіоні. Здавалось, що Англія зуміє реалізувати давні свої прагнення: створити свої безперервні колоніальні володіння від Близького до Далекого Сходу. Досягнути цього планувалось шляхом підпорядкування арабських володінь Османської імперії, повної колонізації Ірану, встановлення контролю над колишнім Російським Закавказзям і Середньою Азією, та ліквідацією незалежності Афганістану. Та цим планам не судилося збутися. Англії довелось зіткнутися з могутнім національно-визвольним рухом, протидією радянської Росії та прагнення США проникнути в цей регіон.

Поразка у Перші світовій війні призвела до краху Османської імперії. Країни Антанти прагнули до поділу її спадку. Англія та Франція, розчленувавши арабські володіння Османської імперії‚ прагнули це зробити і з областями з власне турецьким населенням. Країни Антанти встановили контроль над Чорноморськими протоками, французи окупували Кілікію, англійці — Стамбул, Італія та Греція висадили свої війська у Малій Азії (Ізмір та Анталія) [3, с. 214].

У відповідь на це в Туреччині виник рух за збереження цілісності країни як національної держави. Його очолив генерал Мустафа Кемаль. На неокупованій частині Туреччини у місті Анкарі було скликано меджліс — великі національні збори. Меджліс утворив уряд і почав формування армії.

Наприкінці ХІХ ст. Османська імперія, Іран та Афганістан потрапили в економічну залежність від європейських держав. Османська імперія втратила всі свої північно-африканські володіння, що стали колоніями європейських держав.

Першою реакцією на посилення залежності від Європи була поява панісламізму — політичної течії, спрямованої на створення єдиної ісламської держави як противаги європейській експансії. Цей рух знаходив підтримку серед традиційних політичних еліт країн регіону, які боляче реагували на обмеження їхньої влади і протидіяли будь-яким внутрішнім змінам у країнах ісламського світу.

Ідеї націоналізму підривали стабільне становище у країнах ісламського світу. Цим уміло скористалися англійці, підтримавши повстання арабів проти Османської імперії під час Першої світової війни. Велику роль в організації повстання відіграв один з найвідоміших англійських шпигунів Томас Едуард Лоуренс („Лоуренс Аравійський”). Араби виступали за створення власної держави. Але реалізувати це прагнення арабам не пощастило. Після закінчення війни арабські землі, які входили до складу Османської імперії‚ було поділено між Францією та Англією. Франція захопила Ліван і Сирію, Англія встановила контроль над Іраком, Палестиною і Трансіорданією. Частина арабів на Аравійському півострові на чолі з королем Ібн Саудом здобула незалежність і створила державу, яка згодом отримала назву Саудівська Аравія (1932 р.) [3, с. 215].

В арабських володіннях Велико­британія створила два формально незалежні королівства — Ірак (1930 р.) і Йорданію (1932 р.). Вона дозволила переселення євреїв на територію Палестини для створення їхнього національного осередку, що призвело до конфронтації переселенців із місцевими арабами.

Перша невдала спроба створити арабську державу надала арабському націоналізмові антианглійської та антифранцузької спрямованості. У результаті в 30-ті рр., а надто під час Другої світової війни, у цьому регіоні посилився вплив Німеччини та Італії.

3. Конституювання сучасних арабський держав і виникнення Палестинської проблеми

Напередодні здобуття незалежності більшість країн Арабського Сходу представляли собою феодальні або напівфеодальні суспільства. Не дивлячись на відмінність юридичних форм залежності від метрополій (Сирія, Лівія були підмандатними територіями; Кувейт, Марокко — протекторатом, а Єгипту, Іраку та Лівану була формально надана незалежність), всі ці країни фактично залишалися колоніями або напівколоніями. У договорах з метрополіями були закріплені положення, серйозно обмежують суверенітет цих країн.

Традиційною формою правління в країнах Арабського Сходу була монархія, причому монархії найчастіше мали абсолютно-теократичний характер. Абсолютні монархії збереглися і після завоювання незалежності в королівстві Саудівська Аравія, в князівствах Аравійського півострова (Оман, що входять в ОАЕ емірати). В інших арабських країнах після звільнення утворилися конституційні монархії (Єгипет до 1953 р., Туніс до 1957 р., Ємен до 1962 р., Лівія до 1971 р., Йорданія, Марокко, Кувейт, Бахрейн). У цих країнах були прийняті конституції, проголошено створення парламентів. Однак у ряді країн (Кувейт в 1972 р., Саудівська Аравія в 1992 р., Оман в 1996 р.), оскільки конституції були «даровані» правителями, були зафіксовані положення про те, що вся влада виходить від монарха. Таким чином, парламентаризм залишився в багатьох країнах лише зовнішнім прикриттям абсолютизму, не кажучи вже про те, що типовою для цих країн ситуацією став розпуск парламентів і відсутність їх скликання протягом багатьох років. У деяких інших країнах (Марокко, Лівія, Йорданія і ін) діють правові норми мусульманського фундаменталізму, основним джерелом права вважається Коран [2, с. 122].

Конституція Єгипту 1923 формально оголосила його незалежною державою і конституційною монархією. Фактично ж у країні зберігався режим англійської військової окупації. У 1951 р. єгипетський парламент пішов на односторонню скасування англо-єгипетського договору 1936 р., що викликало введення в країну англійських військ і глибока політична криза. У цій обстановці в 1952 р. патріотична військова організація «Вільні офіцери» на чолі з Гамалем Абдель Насером здійснила державний переворот. Всю повноту влади зосередив у своїх руках Рада керівництва революцією [2, с. 123].

З 1952 по початок 60-х рр.. в Єгипті здійснювався перший етап національно-визвольної революції, що супроводжувався прийняттям закону про аграрну реформу (1952 р.), скасуванням старої Конституції (1952 р.), ліквідацією монархії і прийняттям республіканської Конституції (1956 р.). Після націоналізації компанії Суецького каналу і що послідувала за цим агресії Англії, Франції та Ізраїлю (1956 р.) був виданий закон про «егіптізаціі» іноземних банків і фірм, причому негайної націоналізації підлягала власність Великобританії та Франції [2, с. 123].

З середини 1961 почався другий етап революції. У цей період здійснювалися заходи по націоналізації банків та підприємств, проведення другого аграрної реформи, введення державного планування. Прийнята в липні 1962 р. Хартія національних дій відкинула капіталістичний шлях розвитку, а Тимчасова конституція 1964 проголосила Єгипет «соціалістичної демократичною республікою». До середини 60-х рр.. державний сектор економіки Єгипту значно зріс, однак поглиблення програма економічних реформ не змогла вирішити цілий ряд важливих економічних проблем. У зв’язку з цим з метою стимуляції виробництва був знову посилений приватний сектор в місті і на селі.

У 1971 р. на референдумі була ухвалена нова Конституція Арабської Республіки Єгипет, яка (у редакції 1980 р.) діє і зараз. Конституція проголошувала АРЄ «державою із соціалістичним демократичним ладом, заснованим на союзі сил трудового народу». Вищим органом державної влади проголошувалося Народні збори, главою держави — Президент. Фактично ж з середини 1970-х рр.. країна розвивається по капіталістичному шляху.

До великих арабських країн відноситься Алжир, незалежність якої була визнана Францією після тривалої національно-визвольної війни (1954-1962 рр..). Курс на «соціалістичну перебудову» суспільства, проголошений Фронтом національного визволення Алжиру (ФНО) в 1962 р., був закріплений в наступних конституційних документах (1963, 1976 рр..). Так, Конституція АНДР 1976 закріпила панівне становище суспільної власності, керівну роль ФНП в побудові соціалізму в рамках «національних та ісламських цінностей» і єдність політичного керівництва партії і держави [2, с. 124].

Після народних виступів в кінці 80-х рр.., В 1989 р. була прийнята нова Конституція. Вона була «деідеологізований» основним законом; положення про соціалізм були виключені (хоча в преамбулі і говорилося про мету ліквідації експлуатації людини людиною). Було введено розділення влади, встановлена відповідальність уряду перед парламентом, ліквідовано монопольне становище ФНП та впроваджено ряд наукових установ. У 1996 р. в Алжирі прийнята нова Конституція, яка, однак, не принесла країні стабільності: протягом вже багатьох років тут тривають терористичні акції мусульманських екстремістів.

«Некапіталістіческій» шлях розвитку був проголошений урядом Народної Республіки Південного Ємену, утвореної в 1967 р. в результаті боротьби колоній і протекторатів півдня Аравії за незалежність. Після фракційної боротьби в Національному фронті цей шлях був остаточно закріплений в конституціях 1970 і 1978 рр.. Конституція Народної Демократичної Республіки Ємен 1978 проголосила метою країни побудова єдиного демократичного Ємену, закріпила виняткову власність держави на землю, керівну роль Єменської соціалістичної партії і повновладдя народних рад. Протягом багатьох років між Північним (Єменська Арабська Республіка) та Південним (НДРЄ) Єменом велися переговори про возз’єднання, що завершилися прийняттям конституції єдиної держави. В даний час діє Конституція 1992 єдиного Ємену [2, с. 126].

Однією з найважливіших політичних проблем на Арабському Сході став другим після світової війни питання про створення самостійної Палестинської держави. До 1948 р. Палестина представляла собою англійську підмандатної території. Після рішення Генеральної Асамблеї ООН у 1947 р. про розділ Палестини і створення на її території двох самостійних держав — арабської і єврейської — англійська мандат втратив силу. Після закінчення мандату на підставі зазначеного рішення в єврейській частині країни була створена держава Ізраїль. Однак в іншій частині Палестини, фактично між Ізраїлем і Йорданією, рішення ООН не було здійснено. Арабо-ізраїльський конфлікт супроводжувався захопленням Ізраїлем у 60-80-х рр.. ряду територій, що належать арабським державам. У 1988 р. на сесії вищого органу палестинського народу — Національної ради Палестини — поряд з офіційним визнанням Ізраїлю було проголошено утворення Палестинської держави. Фактична реалізація принципу «два народи — дві держави» наштовхується на значні перешкоди. Разом з тим на території Ізраїлю створено палестинська автономія, що має політичний характер.

Протягом 80-90-х рр.. Близький Схід залишається одним з найбільш нестабільних і вибухонебезпечних регіонів світу. З одного боку, тут посилюються прагнення до інтеграції, які вже висловилися у створенні регіональних міжарабської організацій — Ради арабського співробітництва (1989 р.) і Союзу арабського Магріба (1989 р.) і в об’єднання Північного і Південного Ємену та ін З іншого боку, гострі суперечності в арабському світі вже неодноразово призводили до збройних регіональним конфліктам (Іран-Ірак, Ірак-Кувейт та ін.) Як і раніше, далека від вирішення палестинська проблема. Ліван, державний лад якого заснований на конфесійних засадах (найважливіші державні посади в певній пропорції розподіляються між представниками різних релігійних громад), з 1975 р. тривалий час перебував у стані міжусобної релігійної війни. В даний час тут сформовані нові органи з урахуванням змінених норм конфесійного представництва [2, с. 128].

4. Проголошення держави Ізраїль і арабо-ізраїльські війни кін. 40-поч. 80-х рр ХХ ст.

Ідея створення національної єврейської держави була висунута австрійським журналістом Т. Герцлем у кінці XIX ст. Він обгрунтував її на конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) у 1897 р. Конгрес ухвалив рішення про створення єврейської держави на території Палестини [1, с. 62].

На площу близько 25 тис. кв. км потрібно було переселити 10 млн. євреїв з усього світу. Сіоністи запропонували турецькому султанові, під владою якого перебувала Палестина, продати цю територію, але той відмовився. Незважаючи на це, євреї починають таємно переселятися до Палестини, де організовують замкнені общини з натуральним господарством.

Під час Першої світової війни уряд Османської імперії почав виселяти євреїв, звинувативши їх у допомозі країнам Антанти. 2 листопада 1917 p., після окупації Палестини. Велика Британія ухвалила декларацію Бельфура, яка поклала початок новій хвилі переселення євреїв. У 1920 р. в Палестині починають створюватися єврейські політичні й військові організації. У 1922 р. Велика Британія отримала від Ліги Націй мандат на управління Палестиною, що відразу ж викликало повстання арабів проти англійців і євреїв. Велика Британія сприяла переселенню євреїв до кінця 30-х рр. Коли ж співвідношення єврейського й арабського населення стало загрозливим для стабільності її колоніальної імперії, вона забороняє переселення. Якщо у 1914 р. в Палестині проживало 5% євреїв, то у 1922 — 18%, а у 1937 р. — 28% [1, с. 63].

Після закінчення Другої світової війни питання про утворення єврейської держави знову постало на порядку денному, його обговорення державами-переможницями відбувалося на тлі боротьби, що розгорталася між англійською адміністрацією, палестинським і єврейським партизанським рухом. 1946 р. це питання було винесене на обговорення ООН. США і СРСР підтримали ідею утворення держави Ізраїль. Радянський Союз розраховував створити свій форпост на Сході і тим самим сприяти розпаду британської колоніальної імперії. 29 жовтня 1947 р. ООН ухвалила резолюцію № 181 про утворення на території Палестини двох держав: єврейської (57% території) і арабської (43%). Місто Єрусалим оголошувалось міжнародною зоною. Велика Британія зобов’язувалася вивести свої війська до 1 серпня 1948 р. [1, с. 64].

Проти створення єврейської держави категорично виступили араби, що посилило міжнаціональну боротьбу. У квітні 1948 р. єврейські збройні загони вирізали арабське селище Дейр-Ясін (254 особи), араби теж не поступалися в жорстокості. У таких складних умовах Велика Британія вирішує достроково вивести свої війська 14 травня 1948 р. У той самий день була проголошена держава Ізраїль. Першим її прем’єр-міністром став Д. Бен-Гуріон. Палестинці ж не зуміли створити свою державу через відсутність політичних структур.

Створення у травні 1948 р. в Палестині (за рішенням ООН) держави Ізраїль стало початком близькосхідного конфлікту та виникнення палестинської проблеми. Група арабських держав (Єгипет, Сирія, Ліван, Ірак, Йорданія, а згодом Саудівська Аравія і Ємен) оголосили війну Ізраїлю. У ході арабо-ізраїльської війни 1948-1949 pp., маючи якісніше озброєння і скориставшись неузгодженістю в стані арабів, Ізраїль захопив більшу частину палестинської території, а інша потрапила до Йорданії (західний берег ріки Йордан) та Єгипту (сектор Газа). Із Палестини було вигнано 900 тис. арабів, які знайшли собі притулок у різних арабських країнах. Гостро постала проблема біженців, і будь-які спроби (насамперед США) її вирішити з обуренням відкидалися самими арабами. Палестинці хотіли повернутися на свою батьківщину, і їх підтримували (матеріально за рахунок нафтодоларів) арабські країни, бажаючи покарати Ізраїль [1, с. 68].

Ця війна зав’язала в тугий вузол близькосхідну проблему, яка хвилювала людство усі післявоєнні роки. У 50-х рр. надії на повернення біженці покладали на Єгипет, але англо-франко-ізраїльська агресія (1956), розпад ОАР (1961) розвіяли ці сподівання.

На початку 60-х років Ізраїль, користуючись підтримкою США, які оснастили його армію новітнім озброєнням, почав підготовку до нової війни. У свою чергу, Радянський Союз активно підтримував Єгипет, де президент Насер почав соціалістичні перетворення. СРСР допоміг у переозброєнні єгипетської армії і направив до Єгипту своїх військових спеціалістів. Приводом до війни стало рішення Ізраїлю про відвід русла р. Йордан для зрошення пустелі Негєв, що зачіпало інтереси сусідніх арабських країн. Почалися збройні сутички з Сирією. У 1966-1967 рр. між Єгиптом, Сирією і Йорданією була досягнута домовленість про спільні дії проти Ізраїлю. Випередивши своїх противників, 5 червня 1967 р. ізраїльська армія напала на Єгипет і дуже швидко знищила всю його авіацію і завдала поразки сухопутним силам. 8 і 9 червня така ж доля спіткала армії Сирії та Йорданії. Наслідком червневої війни 1967 р. було приєднання до Ізраїлю західного берега р. Йордан, сектора Газа і Синайського півострова, східної частини Єрусалиму, Голанських висот, які належали раніше Сирії. Чергова війна 1973 р. за повернення втрачених територій знову не принесла успіху арабським країнам і довела, що військовою силою близькосхідної проблеми не вирішити [1, с. 69].

5. Політичний та соціально-економічний розвиток арабських країн Близького Сходу у середині 40-х рр. ХХ ст. — на поч. ХХІ ст.

До Другої світової війни національно-визвольний рух арабів досяг певних успіхів. Незалежними державами стали Єгипет, Ємен, Саудівська Аравія, Ірак. Під час війни здобули суверенітет Сирія та Ліван, а після війни було проголошено незалежність Йорданії. Арабські країни утворили у 1945 р. міжнародну організацію — Лігу арабських держав (ЛАД) для захисту суверенітету її членів.

Під час війни зазнав жахливої катастрофи єврейський народ: 6 млн. євреїв із загальної кількості 14 млн. було знищено у нацистських концтаборах. Громадськість світу схилялася до підтримки плану відновлення єврейської держави, яка існувала у давнину на території Палестини. Мандат на управління цією територією ще у 1922 р. отримала Велика Британія, яка погодилася передати питання щодо майбутнього цієї землі на розсуд ООН [3, с. 218].

Кульмінаційним моментом стало голосування 29 листопада 1947 р. на сесії Генеральної Асамблеї ООН резолюції, яка передбачала утворення у Палестині двох держав — єврейської та арабської. „За” проголосували більшість представників країн — членів ООН. Величезну роль у прийнятті резолюції ООН про утворення Ізраїлю відіграла делегація України. Рішення ООН не визнали арабські держави. Це викликало напругу в регіоні, виникла так звана «близькосхідна проблема». Єврейські квартали в Єрусалимі були взяті в облогу арабами. Почалися збройні сутички [3, с. 218].

Економічний та політичний розвиток арабських країн Близького Сходу пов’язаний з нафтою — основним багатством цих держав, їхня роль у світовій економіці досить значна. Країни регіону задовольняють половину світових та 2/3 західноєвропейських потреб у нафті. З початку 70-х років Сирія, Ірак, Кувейт рішуче провели націоналізацію іноземних нафтових компаній. У 1980 р. було завершено процес націоналізації у найбільшій нафтовидобувній країні — Саудівській Аравії.

З нафтою пов’язана боротьба за сфери впливу у регіоні між західними та східноєвропейськими країнами. У 1955 р. за ініціативою Великої Британії Ірак, Туреччина, Іран, Пакистан створили військово-політичний блок, названий за місцем підписання угоди Багдадським пактом. Участь у ньому Іраку негативно зустріли як у арабському світі, так і всередині країни. Проти проанглійської політики іракського короля Фейсала виступила армія. У липні 1958 р. патріотично настроєні офіцери вчинили військовий переворот і усунули монарха від влади. Країну було проголошено республікою. Ірак вийшов з Багдадського пакту [3, с. 219].

Насерівська ідея арабської єдності втілилася в загально-арабській партії БААС (Партія арабського соціалістичного відродження). У 1963 р. баасисти прийшли до влади у Сирії, а з 1968 р. вони взяли владу в Іраку. Боротьба за лідерство в БААС між цими країнами призвела до появи у партії ворогуючих сирійського та іракського напрямів. Разом з тим президент Сирії (з 1971 р.) Хафез Асад та президент Іраку (з 1979 р.) Саддам Хусейн заявили, що їхні країни крокують шляхом «соціалістичної орієнтації». Цей курс сприяв зміцненню тоталітарних режимів в обох країнах [3, с. 220].

Арабо-ізраїльський конфлікт дестабілізував становище у донедавна багатому Лівані. З 1970 р. у цій країні розташовувалася штаб-квартира Організації визволення Палестини (ОБІГ) і значна частина її бойових загонів. З 1975 р. у Лівані розпочалася громадянська війна між різними релігійно-етнічними громадами, головним чином мусульманськими і християнськими.

Влітку 1982 р. Ізраїль завдав збройного удару Лівану з метою знешкодження палестинських бойових угруповань. Захопивши Бейрут, ізраїльтяни змусили бійців ОВП залишити територію Лівану й утворили на лівансько-ізраїльському кордоні зону безпеки. Згідно з рішенням Ліги арабських держав, на території Лівану перебувають війська Сирії, які, з одного боку, відіграють певну роль у стабілізації внутрішньополітичного становища у Лівані, а з іншого — є серйозним подразником для Ізраїлю [3, с. 220].

Продовження кемпдевідського процесу, укладення Ізраїлем двосторонніх угод з арабськими державами виявилися ефективним засобом поетапного врегулювання близькосхідної кризи. У вересні 1993 р. прем’єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін та лідер ОВП Ясір Арафат вперше потиснули один одному руки і домовилися про створення палестинської автономії у межах Ізраїлю. У липні 1994 р. І. Рабін та король Йорданії Хусейн поклали край війні між сусідніми державами. Лідери обох країн заявили про відкриття кордонів, про спільне будівництво і експлуатацію двох шосейних доріг, про розвиток туризму, цивільної авіації [3, с. 221].

До подолання близькосхідного конфлікту вороже ставляться екстремісти в арабському світі і у самому Ізраїлі. У листопаді 1995 р. від рук фанатика-єврея загинув І. Рабін. Палестинський рух «Хамас» здійснив низку кривавих терористичних актів проти євреїв із тим, щоб зірвати процес урегулювання. Ісламські фундаменталісти з ліванської організації «Хезболлах», яку підтримує Іран, протягом квітня 1996 р. обстрілювали з гармат північ Ізраїлю. Тель-Авів відповів масованими бомбардуваннями території Лівану.

Влітку 1990 р. на Близькому Сході, відбулися події, які похитнули арабську єдність. 2 серпня Ірак здійснив агресію проти Кувейту. Саддам Хусейн оголосив про приєднання цієї країни до Іраку. Загроза іракського нападу нависла над Саудівською Аравією і остання звернулася до світової громадськості з проханням про захист. Багато держав світу скерували до Саудівської Аравії війська для приборкання агресора. Основу міжнародних сил становили війська США (500 тис. чол.). Проти Іраку виступили майже всі арабські держави. Саддама Хусейна підтримали лише Лівія, Йорданія, ОВП.

Рада Безпеки ООН рішуче засудила агресивні дії Іраку і запровадила економічні санкції проти нього. Була встановлена кінцева дата виведення іракських військ із Кувейту. У разі відмови Іраку виконати цю умову було вирішено застосувати військову силу.

17 січня 1991 р. розпочалася операція «Буря в пустелі». Масованим повітряним і ракетним ударам були піддані воєнні об’єкти Іраку, а потім до бою вступили наземні війська. До кінця лютого міжнародні сили розгромили іракську армію і визволили Кувейт. Під час відступу іракці підпалили близько 600 із 950 нафтових свердловин Кувейту. Наслідки цієї екологічної катастрофи і досі відчутні у країнах Перської затоки. Іракська агресія викликала гостру політичну кризу в арабському світі, завдала відчутних збитків державам Близького Сходу [3, с. 223].

Після поразки хусейнівського режиму у війні посилився національно-визвольний рух курдів у Іраку. Цей 20-мільйонний народ проживає у прикордонні Туреччини, Іраку, Ірану, Сирії, держав Закавказзя. Курдистан ніколи не був суверенною державою. Незважаючи на труднощі історичної долі, курди не тільки неасимілювалися, навпаки, консолідувалися у згуртовану націю. Іракський (південний) Курдистан є загально-курдським національним центром. Там з 1961 до 1975 р. (з перервами) відбувалися повстання курдів. У березні 1974 р. іракський уряд оголосив про автономію іракського Курдистану, однак вона залишилась лише на папері. У лютому 1991 р. курди Іраку піднялися на боротьбу проти режиму Саддама Хусейна, сподіваючись на підтримку міжнародних збройних сил, які розбили іракську армію у Кувейті. Однак цього не трапилося, оскільки курдське питання трак-тується членами ООН як внутрішня проблема Іраку. Багдадський режим посилив репресії проти курдів. Національно-визвольний рух курдів жорстоко придушується також в Ірані й Туреччині [3, с. 223].

Туреччина намагається створити антикурдську спілку зі своїми східними сусідами. За угодою з багдадським урядом, турецькі регулярні війська перетинають іракський кордон, здійснюючи каральні експедиції проти повстанців.

6. Виникнення і еволюція палестинського руху опору

У кінці 50-х рр. у Кувейті виникає Рух за національне визволення Палестини (ФАТХ), очолюваний Я. Арафатом. Ця організація висунула нову програму боротьби, одним з пунктів якої було невтручання у внутрішні справи арабських держав. Така позиція забезпечила ФАТХ підтримку від аравійських монархів.

Лідери арабських країн не були зацікавлені у самостійності палестинського руху і з цією метою у 1964 р. утворили Організацію визволення Палестини (ОВП). Щоб вийти з-під їх контролю, ФАТХ починає самостійну боротьбу проти Ізраїлю. Перша збройна акція була проведена 1 січня 1965 р. Цей день став днем народження Палестинського руху опору (ПРО). За короткий час ФАТХ перетворюється на впливову військово-політичну силу, яка встановлює контроль над ОВП. У лютому 1969 р. Я. Арафат обирається головою виконкому цієї організації, а в 1970 р. стає головнокомандуючим збройними силами палестинської революції [1, с. 76].

Обмеженість території, де велися бойові дії, рельєф місцевості не давали можливості створити в Палестині бази для боротьби. Усі збройні акції проводились із територій сусідніх держав, спричинюючи невдоволення їхніх урядів і місцевого населення. У кінцевому підсумку це призвело до палестино-йорданського конфлікту 1970 р. Палестинцям довелося залишити цю країну і переміститися до Лівану. Але там вони порушили рівновагу сил у суспільстві, що призвело до громадянської війни та ізраїльської інтервенції (1982). Того самого року збройні загони і керівництво ОВП перебираються до Тунісу [1, с. 77].

Жовтнева арабо-ізраїльська війна 1973 р. привела до трансформації поглядів Я. Арафата. Він починає виступати за створення палестинської держави не замість Ізраїлю, а поряд з ним, за розв’язання проблеми мирними засобами. Така політика врятувала ОВП від ізоляції й загибелі. У 1974 р. ОВП була визнана єдиним законним представником палестинського народу.

9 грудня 1987 р. на лівому березі р. Йордан і в секторі Газа почалось народне повстання («інтифада») без застосування зброї. 15 листопада 1988 р. Національна рада Палестини (парламент у вигнанні) ухвалила рішення про проголошення незалежності Палестини [1, с. 77].

Зусилля провідних країн світу сприяли початку близькосхідного врегулювання, що привело до підписання ізраїльсько-палестинської домовленості про надання обмеженої автономії Палестині у складі Ізраїлю (1994). Як свідчать останні події, зокрема, після терактів в Америці ізраїльсько-палестинські відносини далекі від добросусідства.

7. Проблема арабо-ізраїльського примирення наприкінці ХХ на початку ХХІ  ст. Створення палестинської національної автономії

У грудні 1987 р. розпочалася “інтифада” — масове народне повстання палестинського населення Ізраїлю та окупованих територій. На заклик ОВП повстанці не використовували зброї, тому акції масової непокори, маніфестації та пікети отримали назву «війни каміння». Ізраїльтяни застосовували проти палестинців водомети, пластикові кулі, сльозоточивий газ, а в деяких випадках і вогнепальну зброю. До квітня 1988 р. у зіткненнях з армією та поліцією загинуло 278 осіб, а понад 7000 було поранено. Ізраїльські власті почали вдаватися до депортації найактивніших учасників «інтіфади», проте повністю придушити повстання не вдалося [2, с. 131].

На надзвичайній сесії Національної ради Палестини, що відбулася в Алжирі 15 листопада 1988 р., було проголошено створення незалежної арабської держави Палестина. Ще через місяць без погодження з колегіальними органами палестинського керівництва Я.Арафат оголосив про внесення змін до Палестинської національної хартії в тій частині, що стосувалася невизнання права на існування єврейської держави в Палестині. Визнання ОВП права Ізраїлю на існування змусило США сприйняти ОВП законним учасником переговорів на Близькому Сході і відмовитися від запропонованого раніше “йорданського” вирішення палестинської проблеми. Переговорний процес був утруднений через діяльність терористичних груп руху «Хамас», які відмовилися підтримати запропонований Я. Арафатом шлях мирного врегулювання. У 1990-1991 рр. ситуація ОВП погіршилася через підтримку організацією агресії Саддама Хусейна в Кувейті. Більшість багатих арабських країн регіону різко зменшила своє фінансування палестинського руху опору. Це змусило Я.Арафата вдатися до прямих переговорів з ізраїльтянами, оскільки позбавлена засобів та дезорієнтована зміною політичного курсу організація почала виходити з-під його контролю [2, с. 133].

Висновки

Близький Схід — назва регіону, розташованого в Західній Азії і Північній Африці. Розташований на стику європейського, азіатського і африканського материків. До Близького Сходу відносять такі країни: Ірак, Йорданія, Ліван, Ізраїль, Сирія, Туреччина, Кіпр, Єгипет, Саудівська Аравія, Ємен, Катар, Оман, Бахрейн, Кувейт, ОАЕ.

Напередодні здобуття незалежності більшість країн Арабського Сходу представляли собою феодальні або напівфеодальні суспільства. Не дивлячись на відмінність юридичних форм залежності від метрополій (Сирія, Лівія були підмандатними територіями; Кувейт, Марокко — протекторатом, а Єгипту, Іраку та Лівану була формально надана незалежність), всі ці країни фактично залишалися колоніями або напівколоніями. У договорах з метрополіями були закріплені положення, серйозно обмежують суверенітет цих країн.

До Другої світової війни національно-визвольний рух арабів досяг певних успіхів. Незалежними державами стали Єгипет, Ємен, Саудівська Аравія, Ірак. Під час війни здобули суверенітет Сирія та Ліван, а після війни було проголошено незалежність Йорданії. Арабські країни утворили у 1945 р. міжнародну організацію — Лігу арабських держав (ЛАД) для захисту суверенітету її членів.

Традиційною формою правління в країнах Арабського Сходу була монархія, причому монархії найчастіше мали абсолютно-теократичний характер. Абсолютні монархії збереглися і після завоювання незалежності в королівстві Саудівська Аравія, в князівствах Аравійського півострова (Оман, що входять в ОАЕ емірати). В інших арабських країнах після звільнення утворилися конституційні монархії (Єгипет до 1953 р., Туніс до 1957 р., Ємен до 1962 р., Лівія до 1971 р., Йорданія, Марокко, Кувейт, Бахрейн). У цих країнах були прийняті конституції, проголошено створення парламентів.

Однією з найважливіших політичних проблем на Арабському Сході став другим після світової війни питання про створення самостійної Палестинської держави. До 1948 р. Палестина представляла собою англійську підмандатної території. Після рішення Генеральної Асамблеї ООН у 1947 р. про розділ Палестини і створення на її території двох самостійних держав — арабської і єврейської — англійська мандат втратив силу. Після закінчення мандату на підставі зазначеного рішення в єврейській частині країни була створена держава Ізраїль.

Арабо-ізраїльський конфлікт супроводжувався захопленням Ізраїлем у 60-80-х рр.. ряду територій, що належать арабським державам. У 1988 р. на сесії вищого органу палестинського народу — Національної ради Палестини — поряд з офіційним визнанням Ізраїлю було проголошено утворення Палестинської держави. Фактична реалізація принципу «два народи — дві держави» наштовхується на значні перешкоди. Разом з тим на території Ізраїлю створено палестинська автономія, що має політичний характер.

Протягом 80-90-х рр.. Близький Схід залишається одним з найбільш нестабільних і вибухонебезпечних регіонів світу. З одного боку, тут посилюються прагнення до інтеграції, які вже висловилися у створенні регіональних міжарабської організацій — Ради арабського співробітництва (1989 р.) і Союзу арабського Магріба (1989 р.) і в об’єднання Північного і Південного Ємену та ін З іншого боку, гострі суперечності в арабському світі вже неодноразово призводили до збройних регіональним конфліктам (Іран-Ірак, Ірак-Кувейт та ін.).

Економічний та політичний розвиток арабських країн Близького Сходу пов’язаний з нафтою — основним багатством цих держав, їхня роль у світовій економіці досить значна. Країни регіону задовольняють половину світових та 2/3 західноєвропейських потреб у нафті. З початку 70-х років Сирія, Ірак, Кувейт рішуче провели націоналізацію іноземних нафтових компаній. У 1980 р. було завершено процес націоналізації у найбільшій нафтовидобувній країні — Саудівській Аравії.

Список використаних джерел

  1. Ближний и Средний Восток: Экономика и история: Сб. ст. / АН СССР. Ин-т востоковедения ; Ред. Ю. Г. Ганковский. — М. : Наука, 1993. — 279 с.
  2. Ігнатьєв П. М. Країнознавство. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2004. — 382, с.
  3. Масляк П. О. Країнознавство: підручник. — К. : Знання, 2008. — 292 с.
  4. Стадник О. Г. Країнознавство. — Харків: Основа, 2008. — 143, с.
  5. Яценко Б. П. Країнознавство: основи теорії: навчальні посібники. — К.: Либідь, 2009. — 310, с.