ReferatsS

Все для студентов и самообразования

Предмет і методологічна основа публічного адміністрування

 Методи публічного адміністрування: способи, прийоми практичної реалізації його суб’єктами завдань і функцій в повсякденній діяльності на основі закріпленої за ними компетенції, у встановлених межах і у відповідній формі.

Принципи публічного адміністрування: основні положення управлінської діяльності, що відбивають зміст закономірностей закріплюються в нормативно-правових документах та використовуються в науковій та практичній діяльності.

Види принципів: пріоритет державної політики об’єктивність економії ентропії найменшої дії раціональне використання часу самоорганізація громадянського суспільства зворотного зв’язку.

Закони публічного адміністрування: вираження акумульованого досвіду політичної управляючої і адміністративно-державної діяльності.

Закон саморозвитку системи публічного адміністрування –

  • залежність управляючого впливу від стану системи і зовнішнього середовища.
  • зростаюча різноманітність суспільного життя і державних інституцій, їх діяльності зумовлює необхідність посилення регулювання і управління суспільними процесами.
  • визначає об’єктивні можливості управляючого впливу на суспільство, тенденцією якого є зростаюче багатоманіття суспільного життя.
  • доцільність поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.
  • для публічної влади й управління ієрархічна структура організації є об’єктивно необхідною, загальною формою її буття і функціонування.
  • передбачає єдність основних функцій управління, єдність рівнів публічного управління, єдність загальної й окремих систем публічного управління.
  • передбачає перебудування державних структур влади й управління відповідно до потреб політичної і суспільної раціональності.

Термін «публічне управління» (з англ. public management) вперше застосував англійський державний службовець Десмонд Кілінг у 1972 р., який трактував його наступним чином: публічне управління це пошук у найкращий спосіб використання ресурсів задля досягнення пріоритетних цілей державної політики.

Публічне управління має свою специфіку:

  1. Спирається на державну владу, підкріплюється і забезпечується нею.
  2. Поширюється на все суспільство і за його межі у сфері проведення державної міжнародної політики. Саме держава шляхом законодавчої діяльності встановлює основні, загальні й типові правила поведінки людей.
  3. Публічне управління діє системно та неперервно, поєднуючи функціонування таких структур, як механізм держави, державний апарат, державну службу.

Публічне управління це організуючий і регулюючий вплив держави на суспільну життєдіяльність людей з метою її впорядкування, збереження чи перетворення, опираючись на владну силу, яку обмежує дієвий суспільний контроль.

Адміністрування – це прерогатива виконавчих органів влади або державних службовців, наділених державно-владними повноваженнями.

Публічне адміністрування – регламентована законами та іншими нормативно-правовими актами діяльність суб’єктів публічного адміністрування, спрямована на здійснення законів та інших нормативно-правових актів шляхом прийняття адміністративних рішень, надання встановлених законами адміністративних послуг.

Публічна адміністрація – система публічних інституцій та їх діяльності; є сукупністю державних і недержавних суб’єктів публічної влади, ключовими структурними елементами котрої є, органи виконавчої влади і виконавчі органи місцевого самоврядування.

Механізми публічного адміністрування – це спеціальні засоби, що забезпечують здійснення регулюючого впливу публічних адміністрацій на соціально-економічні територіальні системи різних рівнів (села, селища, райони містах, міста, райони, області, Автономна республіка Крим) з метою забезпечення гідних умов життєдіяльності людей, що проживають у державі, та громадян України, що тимчасово проживають за її межами.

Технологія публічного адміністрування являє собою детальний опис дій, що мають бути послідовно, у належний спосіб та із застосуванням конкретних засобів та прийомів здійснені суб´єктом публічного адміністрування (організацією чи конкретною посадовою особою) для досягнення певної мети. Чітко прописані у технології процедури здійснення публічного адміністрування регламентують напрямок та послідовність дій працівників, виключають використання неефективних прийомів, надають керівникам впевненості щодо раціональності дій підлеглих та отримання бажаного результату.

Методами публічного адміністрування є певні способи практичного виконання суб’єктами публічної адміністрації своїх адміністративних зобов’язань, що відповідають характеру й обсягу наданої їм компетенції.

Особливості методів публічного адміністрування:

  • у методах знаходить своє вираження публічний інтерес; — вони реалізуються в процесі публічного адміністрування;
  • вони виражають упорядковуючий вплив публічної адміністрації на поведінку суб’єктів суспільства та становлять зміст цього впливу;
  • у методах публічного адміністрування завжди міститься керівна воля держави, яка проявляється у юридично владних приписах публічної адміністрації;
  • вони використовуються суб’єктами публічної адміністрації як засіб реалізації закріпленої за ними компетенції. Це означає, що юридична сила методів завжди знаходиться в межах повноважень того органу, який їх використовує;
  • методи, як і будь-який зміст, мають свою форму, своє зовнішнє вираження. Для методів публічного адміністрування засобом зовнішнього вираження є форми публічного адміністрування (правові і неправові);
  • вибір конкретних методів публічного адміністрування знаходиться у прямій залежності не тільки від особливостей організаційно-правового статусу суб’єктів публічної адміністрації, а насамперед — від особливостей об’єкта впливу (індивідуальний чи колективний, форма власності, адміністративно-правовий статус тощо).

Сукупність методів публічного адміністрування розподіляється на види за різними критеріями:

1) залежно від форми вираження:

  • правові — містяться в нормативних та індивідуальних правових актах і тягнуть юридичні наслідки;
  • неправові — характеризуються здійсненням суб’єктом публічної адміністрації певних дій організаційного характеру (наради, інструктажі тощо);

2) залежно від правових властивостей:

  • нормативні — застосовуються з метою прийняття нормативних правових актів;
  • індивідуальні — застосовуються з метою прийняття індивідуального адміністративного акта;

3) за ступенем владного впливу на об’єкти:

  • імперативні — містять владні приписи, які зобов’язують до вчинення необхідних дій або належної поведінки;
  • уповноважуючі — дозволяють здійснювати певні дії (наприклад, приймати правові акти публічного адміністрування);
  • заохочувальні — реалізуються за допомогою встановлення стимулів до правомірної поведінки суб’єктів адміністративного права;
  • рекомендаційні — містять рекомендації щодо здійснення певних дій необов’язкового характеру;

4) за суб’єктним складом:

  • одноосібні (єдиноначальні);
  • колегіальні (приймаються колективно).

Принципи публічного адміністрування:

  • Принцип пріоритету державної політики. означає спрямування діяльності держави, визначення принципів, її цілей, завдань, основних форм і методів управлінської діяльності. Політика служить формою узагальнення та вираження інтересів і волі представників окремих соціальних груп чи суспільства в цілому. Розроблений вищими органами влади й управління політичний курс (стратегія) є найважливішим фактором узгодження діяльності суб’єктів управління всіх рівнів.
  • Принцип об’єктивності – управляти суспільством і державою – значить діяти, володіючи достовірною об’єктивною інформацією, виходити з реального стану справ, а не з умовних передбачень; постійно аналізувати управлінські дії, приймати рішення на предмет їх відповідності завданням держави, закону і інтересів населення. 
  • Принцип економії ентропії позначає міру невизначеності ситуації. Принцип економії ентропії характеризує умови впорядкування системи. Чим менше вимір ентропії, тим вище впорядкованість суспільної системи. 
  • Принцип найменшої дії – спроможність відбирати з можливого арсеналу управлінських впливів ті, в результаті яких простежується мінімальний вимір ентропії. Інакше кажучи, перехід об’єкта, що управляється, в планований стан здійснюється з найменшими руйнуваннями. Орієнтація на еволюційний розвиток суспільства та держави.
  •  Принцип раціонального використання часу передбачає необхідність всебічної оптимізації витрат часу на розробку та впровадження управлінських рішень.
  • Принцип самоорганізації громадянського суспільства передбачає пріоритетність результатів та об’єктивних напрямів суспільного розвитку над діями і рішеннями органів публічного адміністрування.

 Принцип зворотного зв’язку — потребує від управляючого суб’єкта постійного контролю за тим, як об’єкт управління реагує на його дії.

Закони публічного адміністрування.

 Залежність управляючого впливу від стану системи і зовнішнього середовища, передбачає, що будь-яка система публічного адміністрування функціонує в конкретному соціальному середовищі, тобто в межах конкретного суспільства і властивих йому економічних відносин, соціальної структури, культурного середовища, соціально-психологічної атмосфери. Протягом історичного розвитку суспільства і держави політичні й адміністративні структури ускладнюються, стають більш різноманітними. Значно зростає обсяг інформації, яка переробляється системами соціального публічного управління.

 Закон необхідності посилення регулювання та управління суспільними процесами передбачає, що зростаюча різноманітність суспільного життя і державних інституцій, їх діяльності зумовлює необхідність посилення регулювання і управління суспільними процесами. Відбуваються зміни, пов’язані з посиленням регулювання в публічному адмініструванні:

  • ускладнення й посилення взаємозв’язку проблем і розширення кола факторів, які необхідно враховувати у процесі розробки управлінських рішень;
  • зростання масштабів і складності проектів і програм, які реалізуються, вагомості та вартості стратегічних рішень і відповідно ціни можливих помилок; зростання розмірів, складності і вартості самого управлінського апарату;
  • підвищення вимог до вирішення питань ефективності використання ресурсів, які є в розпорядженні органів влади і управління.

Закон необхідного багатоманіття передбачає існування об’єктивних меж управляючого впливу на суспільство, історичною тенденцією якого є зростаюче багатоманіття суспільного життя.

Закон розмежування центрів влади та управління (поділ влади назаконодавчу, виконавчу та судову) означає необхідність формального і фактичного розмежування функцій публічної влади в управлінні за горизонталлю і вертикаллю на відносно самостійні гілки і рівні влади. Також передбачає взаємне стримування влад, взаємне обмеження і взаємний контроль.

Закон централізації та децентралізації влади передбачає наявність ієрархічної структури організації, яка є об’єктивно необхідною, загальною формою її буття і функціонування, що реалізується через одночасну концентрацію повноважень і ресурсів у руках єдиного центрального органу, а також передачу повноважень згори донизу і утворення відносно самостійних організацій.