Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Правовий статус організацій роботодавців

Вступ

1. Зміст терміна роботодавець

2. Мета, завдання та принципи діяльності організацій роботодавців та їх об'єднань

3. Статус організацій роботодавців та їх об'єднань

4. Створення організації роботодавців

5. Порядок створення та припинення діяльності організацій роботодавців та їх об'єднань

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Дослідження прав та обов’язків роботодавців різних видів у трудоправовій сфері дозволяє розкрити правовий та економічний аспекти статусу роботодавця, визачити зміст роботодавчої правосуб'єктності у відповідності з новими економічними реаліями. Велика кількість позовів про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівникові роботодавцем, обумовлюють актуальність і необхідність теоретичної розробки та нормативного врегулювання питань матеріальної відповідальності роботодавця.

Аналіз діяльності роботодавця передбачає виявлення значення і встановлення природи його управляючих підсистем у системі керівництва працею, серед яких традиційний інтерес викликає керівник підприємства. Нові реалії в економіці зумовлюють встановлення диференційованого підходу в регулюванні праці керівника, що пов’язано, головним чином, з особливостями правового положення даного суб’єкту трудового права. Необхідність правового впливу на керівника як на особу, що наділена владними повноваженнями та має право приймати рішення в галузі організації і управління працею, не викликає сумніву.

З розвитком сфери договірного регулювання формуються нові соціальні стосунки між працівниками і роботодавцями у процесі трудової діяльності не лише в межах підприємства, а й на інших рівнях – регіону, галузі, держави. Розширюється коло суб’єктів цих відносин, у зв’язку з чим виникає необхідність чіткого визначення їх правового статусу. Роботодавець як суб’єкт колективно-договірного регулювання має свої власні цілі й задачі, що зумовлюються його інтересами. У рамках соціально-трудових відносин у роботодавця виникають певні права, обов’язки, повноваження, що характеризують його правове становище у колективно-договірному процесі, та які повинні бути детально визначені.

Тема: „Правовий статус організацій роботодавців”.

1. Зміст терміна роботодавець

На сьогодні, у перехідний період у трудовому законодавстві застосовується поняття – “роботодавець”. Поява вищезгаданої дефініції пов’язана з прийняттям Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15.09.1991 р. [6, с. 233]. Закон дає таке визначенняроботодавця: роботодавець – власник підприємства, установи, організації,незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності абоуповноважений ним орган чи фізична особа, які використовують найману працю. Однак указане визначення дає нечітку і далеко неповну характеристику роботодавця як суб’єкта трудового права. Дана характеристика припускає вирішення таких питань: розкрити поняття роботодавця та його види; розглянути правовий статус роботодавця; проаналізувати зміст і межі трудової правосуб’єктності роботодавця.

Як зазначалося вище, до теперішнього часу і в радянському трудовому законодавстві, і в навчальній літературі з трудового права термін роботодавець замінявся поняттям підприємства, організації, установи. Це пояснюється тією обставиною, що соціалістичний спосіб виробництва мав, як правило, єдиного роботодавця — державні підприємства, організації, що діяли на базі державної власності. У зв’язку цим, не випадково Н.Г.Александров уякості суб’єкта трудових правовідносин розглядав саме державні підприємства, організації. Разом з тим їхній статус він пов’язував з поняттям юридичної особи [6, с. 234]. Іншими словами, тільки юридичні особи володіли трудовою правосуб’єктністю. Пізніше у літературі з трудового права майже всіма трудовиками визнавалося, що соціалістичні підприємства як суб’єкти трудового права повинні наділятися державою особливою властивістю — трудовою правосуб’єктністю. Разом з тим вони підкреслювали, що трудова правосуб’єктність підприємств, установ, організацій, не ототожнюється з цивільною правосуб’єктністю, хоча їхній зв’язок є очевидним [6, с. 234]. Ця розбіжність проводилася за двома критеріями, по-перше, заколом учасників трудового правовідношення і, по-друге, за змістом трудової іцивільної правосуб’єктності підприємства.

У законодавстві України періоду набуття незалежності і початку переходу до ринкових засад функціонування економіки досить часто вживався термін "власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган". Саме ця особа виступала тим суб'єктом, на якого законодавець покладав ті чи інші обов'язки або якого наділяв певними правами. Переважно цей термін вживався (і до цього часу вживається) в нормативно-правових актах у галузі трудового права та права соціального захисту [6, с. 235].

При цьому зміст терміна "власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган" законами та іншими нормативно-правовими актами не визначався. Законодавець виходив із того, що його зміст є достатньо зрозумілим без спеціального його визначення нормативно-правовими актами [6, с. 235].

Втім з правового погляду поняття "власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган" є не таким вже й однозначним, якщо не спірним, а його правильне застосування має в деяких випадках принципово важливе значення для вирішення складних правових питань.

Насамперед, згадаємо, що Конституція України визначає юридичних осіб (якими є, зокрема, підприємства, установи, організації) як один із видів суб'єктів (а не об'єктів) права нарівні з громадянами, державою та територіальними громадами. Зокрема, саме юридичні та інші особи виступають суб'єктами права власності, здійснюють господарську діяльність, мають право на звернення до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів тощо.

Таким чином, з правового погляду вживання терміна „власник підприємства, установи, організації" настільки ж необґрунтоване і беззмістовне, як, наприклад, вживання терміна "власник громадянина" чи "власник територіальної громади" [6, с. 236].

Вочевидь, термін "власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган" є здебільшого економічною, а не правовою категорією. Цим терміном законодавець намагається відобразити характер правових, економічних та організаційних відносин між певною особою („власником") та юридичною особою („підприємством, установою або організацією"), підкреслюючи цим, насамперед, залежність підприємства від рішень власника [6, с. 236].

Крім того, поява терміна "власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган" у нормативно-правових актах до певної міри може бути виправданою відсутністю на той час достатнього досвіду опрацювання проектів нормативно-правових актів в умовах ринкової економіки. Водночас, відзначимо, що закріплення цього економічного терміна в нормативно-правових актах і його вживання в нормо творчій та правозастосовчій діяльності призводить до зведення статусу нормативно-правових актів до рівня наукових статей із економічної проблематики.

Втім навіть із розумінням поставившись до економічної складової терміна "власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган", не можна не відзначити непослідовність цього терміна з суто правового погляду. Як наголошувалося, підприємство є не об'єктом, а суб'єктом права (зокрема, суб'єктом права власності та інших речових прав), а тому нелогічним є і вживання в правовій практиці терміна "власник підприємства, установи, організації" [6, с. 237].

Слід підкреслити, що юридична необґрунтованість терміна "власник підприємства, установи, організації" особливо виразно виявляється у разі його застосування до таких видів юридичних осіб, як установа та організація, для яких у багатьох випадках відносини власності учасника (засновника, члена) на частку в статутному фонді чи в іншому майні взагалі не є актуальними.

Беручи до уваги відсутність у засновника (учасника, члена) підприємства, установи, організації права власності на підприємство, установу, організацію як об'єкт цього права власності, вміщені в законах та інших нормативно-правових актах посилання на "власника підприємства, установи, організації" фактично є посиланнями на особу, яка не існує.

За таких обставин потреба в застосуванні іншого, більш доречного терміна в законодавстві є цілком логічною та зрозумілою.

Наголосимо, що останніми роками законодавство поступово переходить від терміна "власника підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган" до визнаного у світовій практиці терміна "роботодавець" [6, с. 238].

Здавалося б, запровадження в нормотворчу та правозастосовчу практику терміна "роботодавець" можна було б лише вітати. З правового погляду такий підхід, з одного боку, є кроком до вдосконалення юридичної та нормотворчої техніки, позаяк термін "власник підприємства, установи, організації" не лише не відповідає правовому статусу цього суб'єкта у виробничих та соціально-трудових правовідносинах, але й є беззмістовним з правового погляду, про що вже йшлося. Проте слід більш уважно поставитися до змісту, що надається наразі термінові "роботодавець" в законах та інших нормативно-правових актах [6, с. 238].

Низка законів України та виданих на їх підставі інших нормативно-правових актів містять майже ідентичне визначення поняття "роботодавець", зводячи його зміст до власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу та фізичної особи, яка використовує найману працю.

Таке або майже таке визначення поняття "роботодавець" містять, наприклад, Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, закони України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням", "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", "Про охорону праці", "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", "Про організації роботодавців" тощо [6, с. 239].

Таким чином, на сьогодні термін "роботодавець", застосовуваний у нормативно-правових актах, лише замінив собою раніше вживаний термін "власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган", не змінивши при цьому змісту і не усунувши очевидних фактів беззмістовності та невідповідності останнього.

З юридичного погляду не виникає жодних сумнівів щодо наявності у фізичної особи, яка використовує найману працю, статусу роботодавця, по-перше, є суб'єктом права і може бути стороною правовідносин, а по-друге, — використовує працю найманих працівників і, отже, дійсно є роботодавцем.

Є достатні підстави вважати, що під терміном "власник підприємства, установи, організації" законодавець розуміє особу, яка прийняла рішення про заснування (утворення) підприємства, установи, організації чи є учасником або членом такого підприємства, установи, організації. При цьому у випадках, передбачених законодавством, зазначена особа могла передати такій юридичній особі певне майно. Відтак, і норми законів та інших нормативно-правових актів, якими на "власника підприємства, установи, організації" покладаються певні обов'язки або якими такий власник наділяється певними правами, адресовані саме засновнику (учаснику, члену) юридичної особи, а не власне юридичній особі як суб'єкту права.

Водночас, безперечним є той факт, що стороною правовідносин, урегульованих зазначеними та іншими нормативно-правовими актами, має визначатися саме юридична особа (підприємство, установа, організація) як суб'єкт права, а не її засновник (учасник, член).

2. Мета, завдання та принципи діяльності організацій роботодавців та їх об'єднань

Організації роботодавців та їх об'єднання створюються і діють з метою представництва та захисту законних інтересів роботодавців у економічній, соціально-трудовій та інших сферах, у тому числі в їх відносинах з іншими сторонами соціального партнерства.

Основними завданнями організацій роботодавців та їх об'єднань є:

— співробітництво з органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об'єднаннями та іншими організаціями найманих працівників;

— забезпечення представництва та захист законних інтересів і прав роботодавців у відносинах з органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об'єднаннями та іншими організаціями найманих працівників, іншими об'єднаннями громадян;

— участь у формуванні та реалізації соціально-економічної політики держави;

— участь у проведенні колективних переговорів та укладанні генеральної, регіональних і галузевих угод та забезпечення виконання своїх зобов'язань за укладеними угодами;

— координація діяльності роботодавців у виконанні зобов'язань за генеральною, регіональними чи галузевими угодами;

— контроль за виконанням іншими сторонами соціального партнерства зобов'язань за генеральною, регіональними та галузевими угодами;

— сприяння максимальному дотриманню інтересів роботодавців при вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів);

— сприяння вирішенню колективних трудових спорів, запобіганню страйкам як крайньому засобу вирішення цих конфліктів;

— збалансування попиту і пропозиції робочої сили, запобігання масовому безробіттю шляхом сприяння створенню нових робочих місць, забезпечення раціональної структури зайнятості населення;

— вдосконалення системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів, поширення професійних знань та досвіду;

— забезпечення скоординованості дій роботодавців, їх організацій та об'єднань щодо виконання науково-технічних і соціальних програм, спрямованих на збільшення обсягів виробництва продукції і послуг, підвищення їх конкурентоспроможності, врегулювання та поліпшення умов праці;

— розвиток співробітництва з іноземними і міжнародними організаціями роботодавців та їх об'єднаннями [9, с. 26].

Організації роботодавців та їх об'єднання створюються і діють на таких основних принципах:

  • законності;
  • добровільності вступу та свободи виходу;
  • рівноправності членів;
  • самоврядування;
  • гласності;
  • відповідальності за виконання взятих зобов'язань.

Відповідно до принципів, визначених у Законі України про роботодавців:

— ніхто не може бути примушений до вступу в будь-які організації роботодавців або їх об'єднання чи обмежений у правах за належність або неналежність до них;

— кожний член організації роботодавців, організація роботодавців, яка є членом об'єднання організацій роботодавців, має право у будь-який час вийти з організації роботодавців чи їх об'єднання в порядку та на умовах, визначених статутом;

— кожний член організації роботодавців, член об'єднання організацій роботодавців має рівні права у вирішенні будь-яких питань діяльності організації роботодавців, об'єднання незалежно від статусу, майнового стану, результатів фінансово-господарської діяльності та інших ознак [9, с. 27].

Організації роботодавців та їх об'єднання вирішують питання щодо діяльності організації, об'єднання на підставі власних статутів відповідно до законодавства України.

Організації роботодавців та їх об'єднання зобов'язані забезпечувати повне та своєчасне інформування своїх членів з питань їх діяльності, ознайомлювати на їх прохання з усіма матеріалами, що стосуються діяльності організації, об'єднання.

3. Статус організацій роботодавців та їх об'єднань

Організації роботодавців створюються і діють за територіальною або галузевою ознакою і мають статус місцевих, обласних, республіканських Автономної Республіки Крим (далі — республіканських), міжнародних.

Об'єднання організацій роботодавців створюються і діють за територіальною або галузевою ознакою і мають статус місцевих, обласних, республіканських, всеукраїнських.

Статус місцевих мають організації роботодавців, діяльність яких поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці і які на момент державної реєстрації об'єднують не менше десяти роботодавців цієї адміністративно-територіальної одиниці або двох і більше роботодавців певної галузі в межах цієї адміністративно-територіальної одиниці.

Статус місцевих мають об'єднання організацій роботодавців, які на час державної реєстрації об'єднують дві і більше організації роботодавців відповідної адміністративно-територіальної одиниці або дві і більше організації роботодавців певної галузі відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Статус обласних, Київської та Севастопольської міських мають організації роботодавців, діяльність яких поширюється на територію відповідної області, міст Києва та Севастополя і які на час державної реєстрації об'єднують не менше десяти роботодавців більшості районів і міст обласного підпорядкування цієї області, районів у містах Києві та Севастополі або двох і більше роботодавців певної галузі з тих районів і міст обласного підпорядкування цієї області, районів у містах Києві та Севастополі, де сконцентровані підприємства цієї галузі [9, с. 42].

Статус обласних, Київської та Севастопольської міських мають об'єднання організацій роботодавців, які на час державної реєстрації об'єднують дві і більше обласні організації роботодавців відповідної області, міські у містах Києві та Севастополі або дві і більше обласні організації роботодавців певної галузі відповідної області, міські у містах Києві та Севастополі.

Статус республіканських мають організації роботодавців, які на час державної реєстрації об'єднують не менше десяти роботодавців більшості адміністративно-територіальних одиниць Автономної Республіки Крим або двох і більше роботодавців певної галузі з тих адміністративно-територіальних одиниць Автономної Республіки Крим, де сконцентровані підприємства цієї галузі.

Статус республіканських мають об'єднання організацій роботодавців, які на час державної реєстрації об'єднують дві і більше республіканські організації роботодавців більшості адміністративно-територіальних одиниць Автономної Республіки Крим або дві і більше республіканські організації роботодавців певної галузі більшості з тих адміністративно-територіальних одиниць Автономної Республіки Крим, де сконцентровані підприємства цієї галузі.

Статус всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців мають об'єднання, які на час державної реєстрації об'єднують обласні організації роботодавців більшості областей України та Автономної Республіки Крим, обласні організації роботодавців певної галузі тих областей, де сконцентровані підприємства цієї галузі.

З метою координації роботи всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців та представництва інтересів роботодавців у формуванні та реалізації соціально-економічної політики, розвитку соціального партнерства тощо вони можуть утворювати інші об'єднання і делегувати їм відповідні права і обов'язки.

Статус міжнародних мають організації та об'єднання організацій роботодавців, діяльність яких поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.

Всеукраїнські об'єднання організацій роботодавців мають право без спеціального дозволу використовувати у своїй назві слово "Україна" та похідні від нього слова [9, с. 43].

4. Створення організації роботодавців

Засновниками організації роботодавців відповідно до цього Закону можуть бути не менш як десять роботодавців або два і більше роботодавці певної галузі для заснування галузевої організації роботодавців.

Рішення про створення організації роботодавців приймається установчим з'їздом (конференцією) роботодавців, що оформляється протоколом установчого з'їзду (конференції), який підписують голова та секретар з'їзду (конференції) [8, с. 64].

Невід'ємною частиною протоколу є реєстр осіб, які брали участь в установчому з'їзді (конференції).

У реєстрі обов'язково зазначаються:

— щодо фізичних осіб — роботодавців: прізвище, ім'я та по батькові особи, дані її паспорта (а для іноземців та осіб без громадянства — дані національного паспорта або документа, що його замінює), адреса та відомості, які підтверджують статус роботодавця та факт використання найманої праці. Дані про особу засвідчуються її особистим підписом;

— щодо уповноважених органів — роботодавців: повне найменування, ідентифікаційний код, юридична адреса, відомості, що підтверджують статус роботодавця та факт використання найманої праці, прізвище, ім'я та по батькові особи, яка уповноважена брати участь в установчому з'їзді (конференції), дані її паспорта (а для іноземців та осіб без громадянства — дані національного паспорта або документа, що його замінює). Ці дані засвідчуються підписом особи, яка уповноважена брати участь в установчому з'їзді (конференції) [8, с. 64].

Установчий з'їзд (конференція) затверджує статут організації роботодавців, обирає її органи управління, уповноважує осіб на проведення державної реєстрації, вирішує інші питання, пов'язані із створенням організації роботодавців.

Засновниками об'єднання організацій роботодавців є організації роботодавців.

Рішення про заснування об'єднання організацій роботодавців приймається установчим з'їздом (конференцією) роботодавців — уповноважених представників організацій роботодавців, що оформляється протоколом установчого з'їзду (конференції), який підписують голова та секретар з'їзду (конференції).

Невід'ємною частиною протоколу є реєстр організацій роботодавців, які брали участь в установчому з'їзді (конференції), в якому зазначаються дані щодо організації роботодавців: повне найменування, місцезнаходження керівних органів, дата та орган, що здійснював державну реєстрацію організацій роботодавців; прізвище, ім'я та по батькові особи, яка представляє організацію роботодавців, дані її паспорта (національного паспорта або документа, що його замінює). Ці дані засвідчуються підписом особи, яка уповноважена брати участь в установчому з'їзді (конференції).

Установчий з'їзд (конференція) затверджує статут об'єднання організацій роботодавців, обирає його керівні органи, уповноважує осіб на проведення державної реєстрації, вирішує інші питання, пов'язані із створенням об'єднання [8, с. 65].

5. Порядок створення та припинення діяльності організацій роботодавців та їх об'єднань

Засновниками організації роботодавців відповідно до Закону про організацію роботодавців можуть бути не менш як десять роботодавців або два і більше роботодавці певної галузі для заснування галузевої організації роботодавців.

Рішення про створення організації роботодавців приймається установчим з'їздом (конференцією) роботодавців, що оформляється протоколом установчого з'їзду (конференції), який підписують голова та секретар з'їзду (конференції).

Невід'ємною частиною протоколу є реєстр осіб, які брали участь в установчому з'їзді (конференції).

У реєстрі обов'язково зазначаються:

— щодо фізичних осіб — роботодавців: прізвище, ім'я та по батькові особи, дані її паспорта (а для іноземців та осіб без громадянства — дані національного паспорта або документа, що його замінює), адреса та відомості, які підтверджують статус роботодавця та факт використання найманої праці. Дані про особу засвідчуються її особистим підписом;

— щодо уповноважених органів — роботодавців: повне найменування, ідентифікаційний код, юридична адреса, відомості, що підтверджують статус роботодавця та факт використання найманої праці, прізвище, ім'я та по батькові особи, яка уповноважена брати участь в установчому з'їзді (конференції), дані її паспорта (а для іноземців та осіб без громадянства — дані національного паспорта або документа, що його замінює). Ці дані засвідчуються підписом особи, яка уповноважена брати участь в установчому з'їзді (конференції) [8, с. 66].

Установчий з'їзд (конференція) затверджує статут організації роботодавців, обирає її органи управління, уповноважує осіб на проведення державної реєстрації, вирішує інші питання, пов'язані із створенням організації роботодавців.

Засновниками об'єднання організацій роботодавців є організації роботодавців.

Рішення про заснування об'єднання організацій роботодавців приймається установчим з'їздом (конференцією) роботодавців — уповноважених представників організацій роботодавців, що оформляється протоколом установчого з'їзду (конференції), який підписують голова та секретар з'їзду (конференції).

Невід'ємною частиною протоколу є реєстр організацій роботодавців, які брали участь в установчому з'їзді (конференції), в якому зазначаються дані щодо організації роботодавців: повне найменування, місцезнаходження керівних органів, дата та орган, що здійснював державну реєстрацію організацій роботодавців; прізвище, ім'я та по батькові особи, яка представляє організацію роботодавців, дані її паспорта (національного паспорта або документа, що його замінює). Ці дані засвідчуються підписом особи, яка уповноважена брати участь в установчому з'їзді (конференції).

Установчий з'їзд (конференція) затверджує статут об'єднання організацій роботодавців, обирає його керівні органи, уповноважує осіб на проведення державної реєстрації, вирішує інші питання, пов'язані із створенням об'єднання [8, с. 66].

Організації роботодавців та їх об'єднання діють на основі статутів, які затверджуються установчим з'їздом (конференцією) роботодавців, організацій роботодавців.

Статут організації роботодавців, об'єднання організацій роботодавців повинен містити:

— повну назву організації роботодавців, об'єднання (відмінну від існуючих), статус організації, об'єднання та місцезнаходження керівних органів;

— мету створення та напрями діяльності організації роботодавців, об'єднання;

— умови членства (участі) та порядок прийому в члени організації роботодавців, об'єднання та виходу з організації, об'єднання;

— права і обов'язки членів (учасників) організації роботодавців, об'єднання;

— положення про відповідальність членів по зобов'язаннях організації роботодавців, об'єднання в соціально-трудових відносинах;

— порядок утворення і діяльності керівних органів організації роботодавців, об'єднання та їх повноваження;

— джерела формування і порядок використання коштів та іншого майна організації роботодавців, об'єднання, порядок звітності, контролю, здійснення господарської та іншої діяльності, необхідної для виконання статутних завдань;

— порядок сплати вступних, членських та цільових внесків;

— порядок внесення змін до статуту організації роботодавців, об'єднання;

— порядок набуття повноважень від роботодавців, які входять до складу організації (об'єднання), стосовно встановлення конкретних соціальних норм в угодах, які в подальшому будуть обов'язковими до виконання самими роботодавцями (мінімальна заробітна плата, між тарифні співвідношення, мінімальні соціальні пільги і гарантії, функціонування соціально-культурних закладів);

— порядок припинення діяльності організації роботодавців, об'єднання і вирішення майнових питань, пов'язаних з їх ліквідацією, реорганізацією [8, с. 67].

Статут організації роботодавців, об'єднання не повинен суперечити законодавству України.

Організація роботодавців може бути членом галузевого і територіального об'єднання організацій роботодавців.

Організації роботодавців та їх об'єднання не відповідають за зобов'язаннями своїх засновників і членів, крім випадків, передбачених законом.

Засновники та члени організацій роботодавців та їх об'єднань відповідають за зобов'язаннями організацій роботодавців та їх об'єднань, якщо це передбачено їх статутами, — в порядку і на умовах, визначених статутами.

Організації роботодавців та їх об'єднання підлягають обов'язковій реєстрації в порядку, встановленому Законом України "Про об'єднання громадян" [8, с. 67].

Організації роботодавців та їх об'єднання можуть використовувати власну символіку, яка затверджується відповідно до їх статуту та підлягає реєстрації у порядку, встановленому законодавством України.

Висновки

Отже, можна зробити висновок, що у фізичних осіб-роботодавців цивільна і трудова правосуб’єктність виникають одночасно, однак цивільна правосуб’єктність ні в якому разі за змістом не поглинає трудової правосуб’єктності. Загальна трудова правосуб’єктність фізичних осіб-роботодавців, що використовують найману працю в особистому домашньому господарстві, виникає за умови настання цивільної правосуб’єктності в повному обсязі.

Ведучи мову про правовий статус органів роботодавця (уповноважений ним орган), необхідно, на нашу думку, в трудовому законодавстві визначити правовий статус органа роботодавця, під яким належить розуміти керівника (одноособового чи колегіального органа), який представляє інтереси роботодавця без спеціальних на те повноважень відповідно до статутних документів чи інших нормативних актів. Представником роботодавця може бути як його орган, так і інша уповноважена на те роботодавцем особа.

Тепер перейдемо до питання щодо змісту і меж трудової правосуб’єктності роботодавця. Розкриваючи дане питання, треба підкреслити, що зміст і межі трудової правосуб’єктності роботодавця розвивалися від конкретногонабору критеріїв, таких як: господарський план підприємства, фонд заробітної плати, штатний розклад, ліміту по праці та інших атрибутах централізованого регулювання економікою, до узагальнюючих критеріїв. При розробці таких узагальнюючих критеріїв трудової правосуб’єктності в теорії трудового права був визначений розумний і раціональний підхід, цінність якого очевидна і сьогодні. Відповідно до нього трудова правосуб’єктність підприємства, установи, організації повинна бути погоджена з трудовою правосуб’єктністю громадян. При цьому обсяг трудової правосуб’єктності підприємств не міг бути менше того комплексу прав і обов’язків, що забезпечив би громадянам можливість реалізувати їхнє право на працю, їхню трудову правоздатність. Звідси випливає висновок: визнаючи те чи інше підприємство суб’єктом трудового права, держава, як мінімум, наділяє його правами, необхідними для того, щоб воно могло виступати як суб’єкт трудових правовідносин.

У зв’язку з цим у літературі з трудового права в зміст трудової правосуб’єктності включають: право формування колективу працівників, самостійного прийняття і звільнення з роботи, а також управління працею (організаційна ознака); право мати фонд оплати праці і ним розпоряджатися (майнова ознака).

У деяких роботах цей перелік доповнюють. Наприклад, О.Н. Бухаловський виділяє оперативний критерій, що пов’язаний із правом відкрити рахунок у банку. Але цей критерій, на нашу думку, відноситься до цивільної правосуб’єктності юридичних осіб, і не може бути визнаний як критерій трудової правосуб’єктності роботодавця. Роботодавцем може виступати і громадянин (фізична особа), що не має рахунку в банку. Тому запропонований критерій не носить узагальнюючого характеру. Автори підручника “Трудове право” заред. Н.Б. Болотіної, Г.І. Чанишевої "як елемент трудової правосуб’єктності роботодавця (власника підприємства) називають також і здатність його нести відповідальність по зобов’язаннях, що випливає з факту участі в трудових іінших відносинах, врегульованих трудовим правом [6, с. 235]. Ця ознака, на нашу думку, не є кваліфікуючою, тому що впоняття правосуб’єктності будь-якої галузі права включається не тільки правоздатність і дієздатність, але і деліктоздатність. Як немає права без обов’язку, так і немає права й обов’язку без відповідальності.

І останнє питання, яке необхідно розглянути – це момент виникнення і припинення трудової правосуб’єктності роботодавця. У сучасних підручниках трудового права, момент виникнення трудової правосуб’єктності, як правило, зводять до моменту державної реєстрації. Разом з тим, сама по собі державна реєстрація юридичних осіб визначає їх правосуб’єктність у цивільному обігу. Цивільна правосуб’єктність є умовою, передумовою для виникнення трудової правосуб’єктності роботодавця. Остання, на наш погляд, виникає з моменту офіційної реєстрації роботодавця в якості платника обов’язкових страхових внесків за найманих робітників у позабюджетні фонди (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд зайнятості і Фонд обов’язкового медичного страхування).

Список використаних джерел

1. Про організації роботодавців: Закон України від 24 траві 2001 р. № 2436-ІП // Урядовий кур’єр. – 2001. – № 113–114. 27 червня

2. Положення про Національну раду соціального партнерств Затверджене Указом Президента України від 23 травня 1993 р. , Голос України. – 1993. – 15 грудня

3. 86-а Міжнародна конференція праці // Україна: аспекти праці – 1998. – № 6. – С. 49

4. VII надзвичайний з’їзд Українського союзу промисловців підприємців // Україна: аспекти праці. – 1999. – № 2. – С. 4

5. Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об‘єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб‘єднаннями на 2008-2009 роки // Праця і зарплата. — 2008. — 4 червня. — С. 7-18

6. Трудове право України: Підручник / За ред. Н.Б. Болотінс Г.І. Чанишевої. – К.: Т-во "Знання", КОО, 2001. – Глава 19: Правовий статус організацій підприємців у соціально-трудовій сфері

7. Киселев ИЛ. Сравнительное и международное трудовое пр. во: Учебник для вузов. – М.: Дело, 1999. – Раздел 2 главы і Правовое положение организаций работодателей

8. Трунова Г. Правові аспекти діяльності організацій роботодавців як суб'єктів соціального партнерства // Юридична Україна. — 2007. — № 2. — С. 63-67

9. Чанишева Г.І. Колективні відносини у сфері праці: теоретико-правовий аспект: Монографія. – О.: Юридична література 2001. – 328 с.