Вступ

Актуальність дослідження. Досить складна проблема співвідношення, держави і права набула останнім часом дискусійний характер. Причому ця дискусія з часом не послаблюється, а набуває все гострішого характеру і цьому є своє пояснення. Однією з причин загострення цієї дискусії є те, що до цієї давньої “проблемної пари ”. В останній час все більше залучається третій елемент — особа. Коли особа, громадянин виходить на перший план і стає ціллю і смислом існування як держави так і права розглядати проблему співвідношення держави і права не можна не враховуючи і ролі в цьому співвідношенні особи.

Сьогодні, існує плюралізм думок щодо поглядів на взаємозв’язок держави і права. У літературі сформульовані дві основні протилежні теоретичні позиції по цій проблемі.

“Этично-тоталітарна концепція виходить з того, що держава вище і важливіше права, що вона створює право і використовує його як інструмент своєї політики. Ця концепція спирається на марксистське розуміння держави і права і була поширена у вітчизняній науковій і навчальній літературі.

Ліберальна концепція базується на природно-правовій теорії, відповідно до якої право вище і важливіше держави. Вона стала активно стверджуватися в нашій суспільній свідомості в останні роки ”

Як говорить відома народна мудрість “істина знаходиться десь посередині ”, тому, не можна відкидати ні один з цих підходів, як це роблять занадто категоричні прихильники окремих концепцій.

Необхідно розглядати обидві концепції щодо співвідношення держави і права і роль особи у ньому, та досліджувати всі окремі сторони цього співвідношення, так як лише дослідивши окремі сторони питання ми зможемо скласти правильне уявлення про питання в цілому.

Актуальність дослідження даної теми визначається не лише суто науковим інтересом, з ціллю правильного наукового розуміння природи цього співвідношення та розробки відповідної теорії, але і загальносуспільним “інтересом ”, тому що правильне розуміння цього співвідношення дозволить будувати правову систему країни, де б цей взаємозв’язок був би збалансований на користь суспільству. Певна “самостійність ” права, визнання його самостійної цінності, яку держава повинна враховувати, а не ігнорувати, навіть більше того, цінності, виходячи з якої держава і повинна будувати свою діяльність, дозволить побудувати правову і політичні системи, які гарантуватимуть недопущення тоталітаризму, та збалансоване поєднання інтересів суспільства і окремих громадян. Саме цим визначається як загальносуспільна так і наукова актуальність теми дослідження.

Тема: „Право та держава: їх єдність,відмінності та взаємодія”.

Об’єктом дослідження є окремі грані цього співвідношення, та питання, взаємозв’язку держави, права і особи в цілому.

Метою дослідження є встановлення правильного, об’єктивного характеру цього співвідношення, закономірностей його прояву та тенденцій розвитку такого співвідношення.

Для досягнення мети поставлені такі завдання:

— розкрити суть права та його роль як регулятора суспільних відносин;

— визначити співвідношення класового і загально соціального в праві;

— показати взаємозв’язок права і соціально-економічного устрою держави.

 1. Виникнення та поняття права

1.1.  Історія становлення права

Право дуже складне соціальне явище, і щоб розкрити його поняття необхідно відмежувати його від інших соціальних явищ. В нашій науці існує декілька концепцій до розуміння права: нормативний підхід та інші. Крім того, потрібно розрізняти право, яке створене державою, і право природне, яке виникає в результаті історичного розвитку.

Нормативний підхід до розуміння права.

Згідно із цим підходом норми права відрізняють від інших соціальних норм за такими ознаками:

1) норми права регулюють і охороняють найбільш важливі суспільні відносини і соціальні цінності з позицій інтересів суспільства, держави і особи. Ці відносини визначаються громадянським суспільством і державною владою;

2) норми права, на відміну від інших соціальних норм, формально виражені в системі діючих нормативно-правових актів (в законах). Вони мають характер офіційних юридичних документів. Інші норми можуть існувати в усній або в письмовій неофіційній формі;

3) норми права офіційно встановлені або санкціоновані державою; інші соціальні норми державою не встановлюються, хоча і багато прогресивних соціальних норм держава зацікавлена підтримувати;

4) норми права, на відміну від інших соціальних норм, є загальнообов’язковими для виконання всіма учасниками суспільних відносин, оскільки це офіційні правила поведінки і діяльності й держава використовує примус у випадку їх невиконання;

5) норми права охороняються державною владою від порушень на відміну від інших соціальних норм. Держава застосовує або може застосувати санкції за їх порушення;

6) норми права встановлюють юридичні права і обов’язки учасників суспільних відносин або офіційний правовий статус громадян, організацій, держави; інші соціальні норми можуть регламентувати моральні, політичні, релігійні та інші права і обов’язки,

7) норми права виражаються тільки в певних юридичних формах (закони, постанови, укази, декрети, накази, загальнообов’язкові рішення) і мають чинність в часі, просторі і стосовно певних суб’єктів. Інші соціальні норми таких ознак не мають [11, с. 58].

Отже, право — це система або сукупність норм (правил поведінки), які мають офіційний формальний характер, встановлені державою, є загальнообов’язковими для всіх учасників суспільних відносин, охороняються державою від порушень, виражають юридичні права і обов’язки і направлені на регулювання і охорону найбільш важливих суспільних відносин і соціальних цінностей [11, с. 59].

Таке визначення права і його ознак характерне для нормативного підходу. Такі ознаки має і окрема норма права і, аналогічно, її визначення. Суть цих норм права зводиться до того, що вони виражають потреби і інтереси всього народу або певних класів чи соціальних груп. Разом із тим розуміння права залежить від того, чиї потреби і інтереси воно виражає і охороняє.

Таке розуміння права в значній мірі обмежено, оскільки воно ототожнюється із законами і іншими нормативно-правовими актами. В той же час закони можуть мати різний характер, в них можуть виражатися потреби і інтереси панівного класу або соціальної групи. В зв’язку з цим можна виділити рабовласницьке право, феодальне право, буржуазне право, пролетарське право, загальнонародне право та інші види і типи права, залежно від типу держави, форм правління і політичного режиму.

Право повинно мати загальнонародний характер, в якому повинні виражатись загальнолюдські цінності, потреби та інтереси кожної конкретної людини.

Право як соціальне явище потрібно відрізняти від безправ’я. З позицій моральної шкоди права право повинно виражати прогресивні, демократичні ідеї: справедливість, рівність, свободу. Право в перекладі з латині є справедливість. Право є міра справедливості між різними класами, соціальними групами і між людьми. Звідси випливає, що право — це такі норми, які виражають рівноправність всіх громадян. Право є також міра свободи громадян, воно встановлює межі свободи всіх громадян, разом із тим право встановлює міру відповідальності громадян за правопорушення, за матеріальну і іншу шкоду чи соціальну небезпеку. Право — це не вседозволеність, оскільки жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо. Таким чином, право — це антипод безправ’я, антипод правопорушень. Право — це досягнення певного рівня культури суспільства, в якому не повинно бути класового права, не повинно бути трупового, мафіозного, злочинного “права” [11, с. 61]. Таким чином, з позицій моральної школи, право зводиться до прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, до їх рівності, свободи і відповідальності, до справедливості, закріплених в діючій системі права і законодавства.

В Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу (ст.8) [1]. В ст.21 Конституції записано, що всі люди е вільні і рівні у своїй гідності і правах. Права і свободи людини є невідчужуваними. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством (ст.23 Конституції) [1]. В ст. 24 Конституції стверджується, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Таким чином, нова Конституція України виходить із принципів моральної школи права.

Право потрібно також розглядати як певний культурний, гуманний засіб для регулювання суспільних відносин, для охорони соціальних цінностей, для управління суспільством за допомогою правового законодавства і державних органів. Право не може бути засобом придушення і гніту певних класів і соціальних груп. Воно є інструментом (засобом) становлення і розвитку демократії, зміцнення законності і правопорядку. Право є засіб соціального компромісу, засіб консолідації суспільства, народу, нації.

Крім того, з позицій моральної школи право залишається на папері і не може бути правом до того часу, поки не буде усвідомлене людьми, громадянами держави і суспільства. Не усвідомлені права, свободи і обов’язки громадян, державних установ, підприємств і організацій не можуть реалізовуватись в життя Таким чином, право — це не тільки норми права (закони і т. п.), але й суспільна і індивідуальна правосвідомість. Право — це не тільки система норм законодавчих актів і правосвідомість суспільства, але і реальні правовідносини.

Соціологічний підхід до розуміння права

Законодавчі акти, які не реалізуються, не застосовуються в реальному житті, перестають бути правом, вони відмирають і стають “мертвим правом”. Живе право — це такі норми, які закріплені в законодавчих актах, усвідомлені населенням і діють, реалізуються в конкретних правовідносинах. Без реалізації закони залишаються “шматком макулатури ” або історичними пам’ятниками права [11, с. 62].

Право є антипод правопорушень, а правопорушення не зводяться до пошкодження того чи іншого кодексу чи закону. Правопорушення наносять шкоду і мають соціальну небезпеку для реальних матеріальних і духовних цінностей суспільства, держави і людей.

Крім того, потрібно підкреслити, що в суспільстві бувають випадки, коли закони не прийняті, а правовідносини сформувались на підставі моралі, угод, договорів, свідомості тощо.

Таким чином, в суспільстві можуть існувати правовідносини без законодавчих актів. Ці правовідносини можуть існувати також на підставі звичаєвого права, прецедентного права, договірного права, релігійного права (там, де існує система релігійного права).

Підводячи підсумки, можна підкреслити, що право може мати також природний характер, як сукупність суб’єктивних прав, свобод і обов’язків людей і організацій, які виникають в результаті вступу людей в економічні, політичні, торгові, сімейні та інші соціальні відносини. Природне право може бути оформлене і закріплене в законодавчих актах після діяльності правотворчих органів. Право, яке створене державою, іноді називають позитивним, об’єктивним правом, оскільки воно не залежить від волі конкретної особи. Право, яке зводиться до конкретних прав, свобод і обов’язків громадянина, підприємства, організації і держави, називають суб’єктивним правом.

Таким чином, може існувати природне право, об’єктивне позитивне право і суб’єктивне право. В західних країнах ставлять питання і про існування права соціальних груп, колективів тощо.

Таким чином, право — складне явище, оскільки воно відображає дуже складні економічні, політичні та інші соціальні відносини. Право, законодавство повинно відображати економічні, політичні закономірності розвитку суспільства, тоді закони будуть мати правовий характер.

На підставі аналізу цих концепцій можна дати багато визначень права. Воно зводиться до нормативної концепції плюс моральний, соціологічний, генетичний (природний) підходи.

Право — це система або сукупність формально виражених норм (правил поведінки), які відображають і регулюють найбільш важливі економічні, політичні та інші соціальні відносини (закономірності їх розвитку), встановлені або санкціоновані державою, мають загальнообов’язковий характер, виражають міру справедливості, рівноправності, свободи і відповідальності учасників суспільних відносин, охороняються державною владою від порушень, закріплюють юридичні права і обов’язки суб’єктів правовідносин, охороняють соціальні цінності суспільства, держави і громадян і направлені на розвиток демократії, зміцнення законності і правопорядку [12, с. 22].

1.2. Науково-історичні підходи до визначення права

Кожне наукове поняття складається з типових ознак того явища, що є предметом вивчення. Ці ознаки мають бути, з одного боку, найпростіші, а з другого, — за змогою, непохитні, сталі, безспірні. Але предмет дослідження соціальних наук, до яких належить і правознавство, є дуже складний та різноманітний. Це пояснюється тим, що соціальні явища виникають не лише внаслідок загальних об’єктивних тенденцій, але також зумовлюються, значною мірою, діяльністю людини. А кожна людина є індивідуальною і неповторною і власне ця її індивідуальність виявляється у суспільній діяльності, оскільки, як член суспільства, людина впливає своєю індивідуальною поведінкою, рисами, властивостями на розвиток і функціонування суспільства. “Кожний історичний факт, кожне соціальне явище, які б однорідні та аналогічні з іншими вони не були, завжди відзначаються індивідуальними моментами, що специфічно відрізняють їх від усіх інших явищ, навіть найбільш з ними споріднених ” [18, с. 25], — підкреслював Г.Єллінек. Це змушує соціальні науки, у тому числі і право, шукати у соціальних явищах, тотожні або однорідні риси та елементи, усуваючи елементи індивідуальні, як менш важливі, і виявляти найхарактерніші, типові ознаки того чи іншого явища. Саме ці ознаки знаходять закріплення в дефініціях понять.

Розглядаючи право або, навіть, проаналізувавши, коли і в яких випадках ми вживаємо це слово, стає очевидною багатогранність та складність цього явища. Його творять різні причини, на нього перехресно впливають численні елементи та умови суспільного життя; у свою чергу, важко знайти аспект суспільного життя, на який би право не мало визначального або, принаймні, суттєвого впливу. Виходячи з позицій формальної логіки, визначення взагалі всякого поняття полягає у тому, щоб виявити родову ознаку явища та видові його різновиди. Родовою ознакою права у такому випадку будуть правові явища, оскільки вони виявляються у соціальних відносинах, тож можна визначити право, як соціальне явище. Це такі явища, які виникають й існують виключно серед людей і пов’язані з їхнім спілкуванням та боротьбою. У той же час, право тісно пов’язане з існуванням і функціонуванням правових установ й інститутів у державі, тому, з певного погляду, право — це сукупність норм, встановлених і забезпечуваних державою. Можливі й інші підходи при визначенні вихідної позиції при розумінні права.

Визначний український вчений-правознавець Богдан Кістяківський зводить всі можливі визначення до чотирьох основних понять, підходів до розуміння права:

1) державно-організаційне, або державно-наказове поняття права. Це поняття права можна спрощено виразити так: право є те, що держава наказує вважати правом. Або, більш повно, право є сукупність норм, виконання яких вимагається, охороняється та гарантується державою.

Саме з цих позицій визначається право рядом сучасних вчених. Так, П.М. Рабінович дає таке визначення: “Право — це система загальнообов’язкових правил фізичної поведінки — соціальних норм, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також до загально соціальних потреб і забезпечуються державою” [18, с. 27].

Санкціонування, в даному випадку, — це надання звичаєвому правилу або моральній нормі рішенням держави загальнообов’язковості, забезпеченої примусовою силою держави.

Французький теоретик права П’єр Сандевуар дає таке визначення права: “Право — це сукупність норм і приписів, які видаються державними органами і санкціонуються ними за допомогою засобів матеріального примусу, яка регулює відносини між людьми та групами людей в даному політичному суспільстві і яка має на меті створення єдиного, загального соціального порядку в рамках цього суспільства ” [18, с. 29].

Таке поняття, хоч ним і послуговуються досить широко, не є повним, оскільки не охоплює звичаєвого права, церковного права та, значною мірою, міжнародного права. Хоча в аспекті законодавства такий підхід є виправданим, і, коли розглядаються законодавча діяльність держави, юридичні норми, правопорушення, юридична відповідальність і т.д., то саме таке розуміння права є для нас визначальним.

2) соціологічне поняття права, під яким розуміється саме те право, що здійснюється в житті: як писане, так і не писане. Тут можна дати таке визначення: право — це сукупність правових відносин, що здійснюються в житті і в процесі яких постають й утверджуються правові норми. Тобто, правові норми є тільки формою виразу правових відносин між членами суспільства; саме ж право — це правові відносини, а ці відносини є соціальними, оскільки відбуваються у суспільстві. Власне це поняття права охоплює як писане, так і неписане право, як національне право, так і міжнародне, взагалі право в усіх його формах, які існують у суспільстві. Недоліком цього підходу є те, що він охоплює тільки діюче на даний момент право, тобто те, яке фактично існує, залишаючи поза увагою перспективу розвитку як законодавства, так і права в цілому.

3) психологічне поняття права. Суть цього підходу полягає у тому, що реально існуюче право виявляється не у статтях законів або інших нормативних актів чи рішеннях компетентних державних органів, а у свідомості цілого суспільства і його окремих членів. Ряд вчених вважали, що право є явищем психологічним, як певна сукупність уявлень, почуттів, емоцій. Власне у зв’язку з правом у свідомості зароджується поняття обов’язку. Проте, це поняття права, яке фактично залишає поза увагою значну частину об’єктивного юридичного права, такого як, наприклад, законодавство про організацію вищих органів державної влади і управління, інших суспільних відносин, з якими людина безпосередньо не стикається. З другого боку, тут відсутня чітка межа між правом і етикою. Проте, з іншого боку, значення цього напрямку полягає у тому, що він підкреслює важливий, а подекуди визначальний, вплив психіки як окремого індивіда, так і спільностей у процесі правотворення та реалізації і здійснення права.

4) нормативне поняття права, суть якого полягає у тому, що право — це сукупність норм, які містять у собі ідею належного функціонування суспільства, тобто визначають, що і як повинно бути. Тобто, правові норми повинні визначати (нормувати) зовнішні стосунки людей між собою. Норма права, з цього погляду, є правилом належної поведінки людей у соціальному середовищі. Тобто, право встановлює форму шлюбу, визначає взаємовідносини між членами сім’ї, забезпечує право власності, визначає обов’язки індивіда перед державою, його право на допомогу з боку держави і т.д. Це поняття права підкреслює у праві зобов’язуючий елемент, тобто елемент нормативний, який залишався поза увагою у попередніх поняттях [5, с. 74].

Прикладом такого визначення права є визначення Євг. Трубецького, який, слідом за Кантом, підкреслював, що “право — це сукупність норм, що, з одного боку, надають, а з другого боку, обмежують зовнішню свободу людей у їхніх взаємних стосунках”. Тобто, тут право поставлене на сторожі особистої свободи, або, іншими словами, прав людини, у чому вчений вбачав родову ознаку права, бо “там, де зовсім нема свободи, там взагалі не може бути і жодного права” [5, с. 75], як нема права і там, де свобода індивіда не обмежена жодними правилами, де панує анархія і свавілля. З цим не можна не погодитися. Але тут в основу права покладено тільки одну з функцій права — охорону свободи. Проте, ця функція не є характерною для всього права. Скажімо, закон про державний бюджет не має нічого спільного зі свободою, а дає тільки суто фінансово-організаційні вказівки.

Наведені у цьому розділи підходи і дефініції права ще раз наочно дають можливість пересвідчитися у складності та багато аспектності цього соціального явища. На сьогоднішній день, коли для науки, у тому числі і юридичної, характерні методологічний і світоглядний плюралізм, необхідно усвідомлювати, що можливе існування кількох визначень права, які не заперечують, а взаємодоповнюють одне одного. Це, жодною мірою, не означає, що ці визначення характеризують різні явища. Право — єдине. Тут можна провести паралель з точними науками. Скажімо, поняття води інакше у фізиці, інакше у хімії, інакше в іншій науці. Проте, це не заперечує єдність самої води, просто різні науки вивчають її в різних аспектах. Те ж саме стосується і поняття права [5, с. 76]. Користуватися різними науковими поняттями необхідно з метою систематизації нескінченно великої кількості правових явищ.

2. Держава, як складне соціальне явище

2.1.  Поняття та основні ознаки держави

Термін “держава ” ми зустрічаємо дуже часто в засобах масової інформації та побуті. Протягом тривалого історичного періоду не було наукового визначення цього поняття і його зміст часто мінявся. Наприклад, французький король Людовік XIV ототожнював державу із своєю верховною владою і говорив, що “держава — це я”. Він мав певну рацію, оскільки вся вища влада належала йому, але ототожнювати владу одного монарха з державою не можна. В колишньому СРСР вживався термін (лозунг): “Держава — це ми ”. Державу ототожнювали з усім народом. Хоча народ і громадяни дуже тісно пов’язані з державою, але ототожнювати їх неправильно. В.І.Ленін ототожнював державу з машиною для придушення одного класу іншим [13, с. 25]. Для певних історичних періодів такі порівняння можливі, особливо коли існують авторитарні або диктаторські режими. В даних порівняннях виражається суть держави, а не її поняття і визначення.

Науковий підхід до визначення поняття держави, як і будь-якого іншого поняття, вимагає відмежувати одне поняття від іншого або від аналогічних соціальних явищ. Такими аналогічними або близькими соціальними явищами є родове і громадянське суспільство, політичні партії, релігійні і громадські організації, колонії, напівколонії, домініони, мафіозні організації.

Держава від усіх цих соціальних явищ відрізняється такими найбільш важливими ознаками:

1) особливим апаратом публічної влади;

2) територіальною ознакою;

3) суверенітетом публічної влади;

4) наявністю законів, які видає держава;

5) стягуванням податків, правом взяття кредитів і позик [13, с. 26].

1. В родовому суспільстві не було особливого апарату публічної влади, оскільки управління здійснювалось всіма членами роду або Радою старійшин на громадських засадах. Влада в родовому суспільстві має соціальний характер, а з виникненням держави вона набуває політичного характеру. Апарат публічної влади відрізняється і від суб’єктів громадянського суспільства. Робота в державному апараті є основною, а в багатьох випадках і єдиною. Держава є ядром політичної системи суспільства і виступає від мені всього населення або панівного класу чи соціальної групи. Публічна влада має свою систему державних органів, які складаються історично і мають свої особливості. В своїй сукупності вони виступають як особлива політична організація народу, панівного класу або соціальної групи, яка використовує її для задоволення своїх потреб і інтересів або інтересів народу. Держава виступає і як суб’єкт міжнародних відносин від імені всього суспільства або народу. Апарат публічної влади складається із апарату управління і апарату примусу. До апарату управління відносяться законодавча і виконавча влада: парламент, Президент і його апарат, Кабінет Міністрів, міністерства і відомства, місцеві держадміністрації тощо. До апарату примусу відносяться армія, поліція (міліція), суди, прокуратура, виправно-трудові колонії тощо [13, с. 26].

Наявність в суспільстві особливого апарату публічної влади є головною ознакою держави. Ця ознака дуже тісно пов’язана з іншими ознаками.

2. Другою ознакою держави є наявність території. Територія держави визначається її кордонами. В територію держави входить суша, внутрішні моря, озера, ріки, зовнішні моря в межах 12-мільної зони (20 км) — територіальні води, континентальний шельф, повітряний простір в межах кордонів, дипломатичні представництва, посольства і консульства, торгові, пасажирські та військові морські і повітряні судна, літаки і космічні апарати [13, с. 27].

Держава закріплює своє населення за певними територіями, встановлює певний режим проживання і пересування в межах території, а також виїзд за кордон, в інші держави. Державна влада розповсюджується на всіх громадян і на всю територію держави Із цими двома ознаками пов’язаний інститут громадянства або підданства, залежно від форми правління. Громадянство — це політико-правова приналежність особи до певної держави.

Територія держави може мати постійний і відносно тимчасовий характер. Без цієї ознаки не може існувати держава, оскільки вся територія є власністю всієї держави, матеріальною базою розвитку суспільства. Без території держава не може бути суб’єктом міжнародних відносин.

3. Третьою ознакою держави є її суверенітет. Ця ознака також дуже тісно пов’язана з іншими ознаками. Суверенітет держави означає, що державна влада — єдина в межах своєї території, не залежить від інших політичних влад всередині країни і особливо від інших держав у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Суверенітет означає також, що державна влада (найвищі органи) може вільно приймати ті чи інші рішення в своїх інтересах або в інтересах інших держав. Порушення суверенітету веде до часткової або повної втрати незалежності держави. За цією ознакою держава відрізняється від колоній, напівколоній, домініонів тощо [13, с. 28].
4. Держава і суспільство не можуть функціонувати і розвиватись, якщо немає законів. Тільки держава має право видавати закони, які є загальнообов’язковими для всіх громадян і посадових осіб на всій території. Закони направлені на регулювання і охорону економічних, політичних та інших соціальних відносин і соціальних цінностей суспільства. Державна влада є єдиним суб’єктом, який має таке право, оскільки вона виступає від імені всього суспільства, як ядро політичної системи. Таких законів не мають права видавати інші суб’єкти політичної системи і громадянського суспільства. Законодавство є складовою частиною механізму функціонування всієї держави і суспільства.
5. Держава на відміну від інших суб’єктів суспільних відносин і родового суспільства стягує податки зі своїх громадян, підприємств і організацій, що знаходяться на її території. Крім того, держава бере займи і кредити Податки і займи йдуть на утримання державного апарату, бюджетних організацій і розвиток загальнонародних соціально-економічних і політичних програм: будівництво електростанцій, доріг тощо [13, с. 29].

Крім того, держава має свою фінансову систему та гроші, без яких не може нормально функціонувати держава і суспільство; державну мову; національну культуру; державні символи — герб, прапор, гімн.

Отже, держава — це особлива політична організація публічної влади, яка має свою територію, суверенітет, видає закони, стягує податки з метою нормального функціонування суспільства, виступає як суб’єкт міжнародних відносин і виражає інтереси всього народу чи панівного класу (соціальних груп).

2.2. Теорії походження держави

Питання про походження або виникнення держави можна розглядати з двох позицій. По-перше, яким чином в умовах родового суспільства зародилась держава? По-друге, яким чином в останні століття і в сучасний період виникають нові держави? Умови виникнення держави в останні століття відомі, оскільки збереглись історичні джерела виникнення таких держав. Їх можна проаналізувати щодо виникнення нових суверенних держав після розпаду Радянського Союзу, в тому числі і виникнення України.

Більш складніше питання — виникнення держави в “доісторичний ” період, в умовах родового суспільства, оскільки дуже мало збереглось письмових джерел, де пояснюються причини і умови її виникнення. В зв’язку з цим (та з інших причин) в науці виникло декілька теорій про історичне походження держави. До таких теорій (концепцій) відносяться: теологічна (божественна), космічна, договірна, патріархальна, патримоніальна, завоювання (насильства), соціально-економічна або класова [11, с. 85].

Однією з найдавніших теорій є теологічна або теорія божественного походження держави. Її суть зводиться до того, що держава виникла по Божій волі, або визначена людині Богом. Підтвердження цієї теорії ми можемо знайти в Біблії (Старий Заповіт), де говориться про виникнення держави в Стародавньому Ізраїлі, коли Мойсей виводив євреїв з Єгипту. Ця теорія мала успіх у стародавньому світі: в країнах Далекого Сходу, в Єгипті, Вавилоні, Сирії та інших.

Другою теорією є договірна теорія про походження держави, яка є складовою частиною теорії “природного права ” (XVII-XVIII століття). Суть цієї концепції зводиться до того, що держава і право виникли із людських угод, що вони створені по волі людей шляхом суспільного договору для захисту власності, життя і свободи людей. Елементи цієї теорії можна знайти в процесі виникнення держави в Стародавньому Римі, коли точилася боротьба між патриціями і плебеями за державну владу і вони прийшли до компромісу – угоди [11, с. 85].

Третя — патріархальна теорія виводить походження держави від сім’ї, яка шляхом розвитку переходить в рід, від роду до племені, до об’єднання племен і до виникнення народності, як союзу племен. Державна влада поступово виростає від влади батька в сім’ї до влади Ради старійшин племені і досягає влади князя, короля або вождя.

Четвертою теорією є теорія “завоювання ” або насильства. Її суть зводиться до того, що держава виникла в результаті насильства і завоювання одного племені іншим, одного народу іншим. Вона розглядається як панування сильного над слабким. Ця теорія розкриває зовнішні, політичні фактори виникнення держави, але упускає соціальні причини виникнення держави [11, с. 86].

Найбільш розповсюдженою теорією виникнення держави є соціально-економічна або класова (марксистська) теорія. Вона пояснює причини розпаду родового суспільства виникненням моногамної сім’ї, великими суспільними поділами праці, переходом від родової (колективної) власності до приватної власності, а також виникненням протилежних антагоністичних класів. З виникненням антагоністичних класів і соціальних груп родове суспільство (Рада старійшин) уже не могли регулювати відносини між цими класами і соціальними групами. В зв’язку із цим необхідна була нова організація влади — державна влада та її апарат, чиновники, для яких управління і примус були основною діяльністю або єдиною. Ця концепція викладена в роботі Ф. Енгельса “Походження сім’ї, приватної власності і держави” на узагальненні і аналізі виникнення держав в Афінах, Стародавньому Римі і в германців. Виникнення кожної конкретної держави має свої особливості і загальні закономірності: виникнення моногамної сім’ї, приватної власності і протилежних антагоністичних класів [11, с. 87].

В останні десятиліття розробляється космічна теорія виникнення держави. Її суть зводиться до того, що держава виникла і була рекомендована іншими космічними цивілізаціями як вища організація управління суспільством. Суть цієї концепції можна знайти в літературі останніх десятиліть, де розповідається про роль космічних цивілізацій в житті земної цивілізації.

З усіх цих теорій найбільш обґрунтована соціально-економічна теорія походження держави, оскільки розглядає соціальні і економічні причини виникнення держави, а також частково політичні фактори. Ця теорія виходить із внутрішніх факторів, але майже не враховує зовнішніх факторів, які впливали на виникнення держави. До виникнення держави необхідно підходити з різних позицій, розглядати як внутрішні, так і зовнішні фактори, як причини, так і умови виникнення держави, а також політичні, економічні, соціальні і природні фактори, які впливали на виникнення держави.

Питання про виникнення права потрібно також розглядати з двох позицій: права, яке створене державою, і права, як природного соціального явища. Виникнення права, як загальних правил поведінки, не можна відривати від соціально-економічних і політичних факторів життя суспільства. Воно виникає як природне право членів суспільства, сім’ї, роду, племені і існує в формі суб’єктивних прав і обов’язків, в формі правових звичаїв, які мають моральний, релігійний, економічний і політичний зміст. З виникненням держави багато правових звичаїв було пристосовано чи санкціоновано нею і вони стали офіційними нормами права і законами. Крім того, держава сама почала видавати нові нормативно-правові акти і закони для регулювання нових суспільних відносин.

 3. Єдність, взаємодія та відмінність держави та права

3.1. Характеристика теорій походження держави і права

Серед теоретиків держави і права ніколи не було раніш і в даний час немає не тільки єдності, але навіть спільності поглядів у процесах походження держави і права. При розгляді даного питання ніхто, як правило, не бере під сумнів такі, наприклад, загальновідомі історичні факти, що першими державно-правовими системами в Стародавній Греції, Єгипті, Римі й інших країнах були рабовласницькі держава і право. Ніхто не заперечує того факту, що на території нинішньої Росії, Польщі, Німеччини і ряду інших країн ніколи не було рабства. Історично першими тут виникали не рабовласницькі, а феодальні держави і право.

Не обговорюються і багато інших історичних фактів, що стосуються походження держави і права. Однак цього не можна сказати про всі ті випадки, коли мова йде про причини, умови, природу і характер походження держави і права. У світі завжди існувало й існує безліч різних теорій, що пояснюють процес виникнення і розвитку держави і права. Це цілком природно і зрозуміло, тому що чи не кожна з них відображає різні погляди і судження різних груп, громад, націй і інших соціальних общин на даний процес або погляди і судження однієї і тієї ж соціальної спільності на різні аспекти даного процесу виникнення і розвитку держави і права.

Більшість істориків, учених-юристів розрізняють шість основних теорій походження держави:

1. теологічна теорія;
2. патріархальна теорія;
3. органічна теорія;
4. теорія насильства;
5. психологічна теорія;
6. теорія суспільного договору (природного права)
7. історико-матеріалістична теорія [13, с. 43].

Теологічна теорія була однією з перших теорій походження держави і права і пояснювала їхнє виникнення божественною волею. Її представниками були численні релігійні діячі Стародавнього Сходу, середньовічної Європи (Хома Аквінський — XIII в.), ідеологія Ісламу і сучасної католицької церкви (Ж. Маритен). Теологічна теорія не розкриває конкретних шляхів, способів реалізації цієї божественної волі (а вона може укладатися в будь-яку іншу концепцію). У той же час теорія відстоює ідеї непорушності, вічності держави, необхідності загального підпорядкування державній волі як влади від Бога, але разом з тим і залежності самої держави від божественної волі, що виявляється через церкву й інші релігійні організації.

Теологічну теорію не можна довести, як не можна і прямо спростувати: питання про її істинність стоїть разом з питанням про існування Бога, Вищого розуму, тобто це, у кінцевому рахунку, питання віри.

Патріархальна теорія також як і теологічна теорія виникла в Стародавній Греції. Її засновником був Аристотель (III в. до н.е.), однак подібні ідеї висловлювалися й у порівняно недавні часи (Фільмер, Михайлівський і інші) [13, с. 44].

Зміст цієї теорії полягає в тому, що держава виникає з родини, що розростається з покоління в покоління. Глава цієї родини стає главою держави — монархом. Його влада, у такий спосіб — це продовження влади батька, монарх же є батьком усіх своїх підданих. З патріархальної теорії природно випливає висновок про необхідність усіх людей підкорятися державній владі.

Основні положення патріархальної теорії переконливо спростовуються сучасною наукою. Немає жодного історичного свідчення подібного способу виникнення держави. Напроти, встановлено, що патріархальна родина з’явилася разом з державою в процесі розпаду первіснообщинного ладу. До того ж у суспільстві, у якому існує така родина, родинні зв’язки досить швидко руйнуються.

Виникнення органічної теорії зв’язують з успіхами природознавства в XIX в., хоча подібні ідеї висловлювалися значно раніш. Так, деякі давньогрецькі мислителі, у їхньому числі Платон (IV-III ст. до н.е.), порівнювали державу з організмом, а закони держави — із процесами людської психіки.

Поява дарвінізму привело до того, що багато юристів, соціологів стали поширювати біологічні закономірності (міжвидова і внутрішньовидова боротьба, еволюція, природний добір і т.п.) на соціальні процеси. Представниками цієї теорії були Блюнчлі, Спенсер, Вормс, Прейс і інші.

Відповідно до органічної теорії людство виникає як результат еволюції тваринного світу — від нижчого до вищого. Подальший розвиток призвів до об’єднання людей у процесі природного добору (боротьба із сусідами) у єдиний організм — держава, у якій уряд виконує функції мозку, керує всім організмом, використовуючи, зокрема, право як передані мозком імпульси. Нижчі класи реалізують внутрішні функції (забезпечують його життєдіяльність), а панівні класи — зовнішні (оборона, напад) [13, с. 46].

Некоректність органічної теорії походження держави і права визначається наступним. Усе суще має різні рівні прояву, буття і життєдіяльності. Розвиток кожного рівня визначається властивими цьому рівню законами (квантової і класичної механіки, хімії, біології і т.п.). І так само, як не можна пояснювати еволюцію тваринного світу, виходячи лише з законів фізики чи хімії, неможливо поширювати біологічні закони на розвиток людського суспільства.

Теорія насильства також виникла в XIX ст. Її представниками були Л. Гумплович, К.Каутсткий, Е. Дюрінг і інші. Вони пояснювали виникнення держави і права факторами військово-політичного характеру: завоюванням одним плем’ям (союзом племен) іншого. Для придушення поневоленого племені і створювався державний апарат, приймалися закони. Виникнення держави, таким чином, розглядається як реалізація закономірності підпорядкування слабкого сильному. Історія не пред’являє нам жодного прикладу, — міркував у зв’язку з цим Л. Гумплович у своїй фундаментальній роботі «Загальне навчання про державу» [13, с. 47], — де б держава виникала не за допомогою акта насильства, а якось інакше. Крім того, це завжди було насильством одного племені над іншим, воно виражалося в завоюванні і поневоленні більш сильним чужим плем’ям більш слабкого, вже осілого населення.

Посилаючись на приклад утворення держав у Європі та Азії, що виникли, на думку вченого, не інакше, як шляхом насильства, Л.Гумплович робив остаточний висновок. Відповідно до його теорії в наслідок підпорядкування одного класу людей іншому утвориться держава, а з потреби переможців володіти «живими знаряддями» виникли економічна основа античної родини, відносини володарювання, що існували між паном і його слугою.

Оцінюючи цю теорію, слід зазначити, для того щоб могла виникнути держава, необхідний такий рівень економічного розвитку суспільства, що дозволив би містити державний апарат. Якщо цього рівня буде досягнуто, то ніякі завоювання самі по собі не можуть привести до виникнення держави. І для того, щоб держава з’явилася в результаті завоювання, до цього часу повинні дозріти внутрішні умови, що мали місце при виникненні німецьких і угорських держав.

Представниками психологічної теорії, що виникла в XIX ст., були Г. Тард, Л.И.Петражицький та інші. Вони пояснювали появу держави і права проявом властивостей людської психіки: потребою підкорятися, наслідуванням, свідомістю залежності від еліти первісного суспільства, усвідомленням справедливості визначених варіантів дії і відносин і ін. [13, с. 48].

Природно, що соціальні закономірності реалізуються через людське поводження і діяльність. Тому властивості людської психіки, що роблять визначений вплив, не є вирішальними, а з іншого боку — сама людська психіка формується під впливом відповідних економічних, соціальних і інших зовнішніх умов.

Теорія суспільного договору (природного права) була сформульована в роботах ранньо буржуазних мислителів: Г. Гроція, Т. Гобса, Д. Лока, Б. Спинози, Ж.-Ж. Руссо, А.Н.Радищева й інших, у XVII-XIII ст. За теорією, до появи держави, люди знаходилися в «природному стані», що розумілося різними авторами по-різному (необмежена особиста воля, війна всіх проти усіх, загальне благоденство — «золоте століття» і т.п.). Джон Лок (1632-1704) виходив з того, що всяке мирне утворення держав мало у своїй основі згоду народу. Обговорюючи у відомій роботі «Два трактати про правління» з приводу чого, що «з державами відбувається те ж, що і з окремими людьми: вони звичайно не мають ніякого уявлення про своє народження і дитинство», Лок разом з тим докладно розвивав ідеї щодо того, що «об’єднання в єдине політичне суспільство» може і повинне відбуватися не інакше, як за допомогою «однієї лише згоди». А це, на думку автора, і є «весь той договір, що існує чи повинний існувати між правителями, що представляють державу» [13, с. 49].

У більшість концепцій входить ідея «природного права», тобто наявності в кожної людини невід’ємних, природних прав, отриманих від Бога чи від Природи. Однак у процесі розвитку людства права одних людей входять у суперечність із правами інших, порушується порядок, виникає насильство. Щоб забезпечити нормальне життя, люди укладають між собою договір про державотворення, добровільно передаючи їм частину своїх прав. Ці положення знайшли своє відображення в конституціях ряду західних держав. Так, у Декларації незалежності США (1776) говориться: «Ми вважаємо самоочевидними істини: що всі люди є рівними і наділені Творцем визначеними невід’ємними правами, до числа яких належить право на життя, на волю і прагнення на щастя; що для забезпечення цих прав люди створюють уряди, справедлива влада яких ґрунтується на згоді керованих» [13, с. 49].

Характерно, що в роботах багатьох представників зазначеної школи вклали права народу на насильницьку, революційну зміну, що порушує природні права (Руссо, Радищев і інші). Це знайшло своє відображення й у Декларації незалежності США.

Відзначаючи прогресивність багатьох положень теорії суспільного договору, що протистояла феодальній державі, що панує в цьому суспільстві, сваволі, нерівності людей перед законом, варто вказати все-таки на те, що немає переконливих наукових даних, що підтверджують реальність цієї теорії. Чи можна уявити собі можливість того, щоб десятки тисяч людей могли домовитися між собою при наявності гострих соціальних протиріч між ними і при відсутності вже існуючих владних структур? Ігнорує ця теорія і необхідність економічних, матеріальних передумов для того, щоб могла виникнути держава.

Виникнення історико-матеріалістичної теорії пов’язано не тільки з іменами К. Маркса і Ф. Енгельса, але і з іменами їхніх попередників, таких, як Л.Моргана. Зміст цієї теорії полягає в тому, що держава виникає як результат природного розвитку первісного суспільства, насамперед економічного, яке не тільки забезпечує матеріальні умови виникнення держави і права, але і визначає соціальні зміни суспільства, що також являють собою важливі причини й умови виникнення держави і права [13, с. 50].

Історико-матеріалістична концепція включає два підходи.

Один з них, що у радянській науці, що вирішувала роль виникнення класів, антагоністичним протиріччям між ними, класової боротьби: держава виникає як продукт цієї непримиренності, як знаряддя придушення панівним класом інших класів.

Другий підхід виходить з того, що в результаті економічного розвитку ускладнюється саме суспільство, його виробнича і розподільна сфери. Це вимагає вдосконалення керування, що і приводить до виникнення держави.

3.2. Аналіз взаємодії та відмінностей держави та права

Питання щодо співвідношення права, правової  системи  і  держави  є  одним  з  основних у правознавстві.  Як  зауважив  Б. Кістяківський, питання  щодо  відносин  між  державою  і  правом,  незважаючи  на  їхню  відносну  простоту, є одним з найбільш заплутаних питань у сучасній  науці  про  державу [].

Держава і право являють собою складні за своєю природою,  структурою,  формою  та  функціями суспільні  явища.  Розкриття  поняття  кожного з них потребує цілої низки взаємопов’язаних між собою  досліджень,  жодне  з  них  окремо  не  розкриє повністю предмета дослідження.

Ще Платон зазначав “в усіх державах справедливим вважається одне і те ж, а саме, те що вигідно існуючій владі”. Ця істина і по сьогодні не втратила свого значення, а в ті часи це було правильною і поготів. І хоча з наукової точки зору класовий характер права (по крайній мірі тих історичних часів) найбільш аргументовано розкрив Маркс, але сама суть цієї залежності права від волі правлячих класів уловлювалась вже з античних часів.

Правда, потрібно зазначити, що Маркс, та навіть і Ленін, безпосередньо праву приділяли мало уваги (хоча обидва були юристами). Вони які вбачали реальну силу лише в державі і вважали, що в класовому суспільстві всі інші суспільні інститути, в тому числі і право це лише механізми держави, які не мають самостійного значення. Тому їх вчення і погляди на право практично неможливо вичленити з поглядів на державу і розглядати можливо, як правило лише в прив’язці до класової сутності держави. Вони, можна сказати, є “класичними” представниками першого погляду на співвідношення держави й права, який був зазначений ще у вступі.

При будь-якому підході до держави вона розглядається насамперед із зовнішньої своєї сторони: як механізм управління в суспільстві, чи що фактично те саме, як механізм здійснення влади. З цього погляду держава включає політичні структури, що склалася систему органів влади і управління, засоби підтримки суспільного порядку. Держава уподібнюється, як любив підкреслювати Ленін, апарату, машині. Такий її зовнішній вигляд. А що нею рухає, що являє собою мотор чи апарата машини? Або, по науковій термінології, що складає внутрішню сутність держави?

Марксизм-ленінізм не мав сумнівів у відповіді на ці питання. Держава за своїм внутрішнім змістом — продукт непримиренності класових протиріч, знаряддя класової боротьби, знаряддя в руках пануючого класу для того, щоб придушувати (тримати у покорі) класових супротивників. Пануючий в економіці клас опановує державою як механізмом управління суспільством і використовує цей механізм у своїх класових інтересах. Хоча у величезній літературній спадщині класиків марксизму можна знайти десятки далеко не однозначних визначень держави, але суть їхні відносини до держави все-таки очевидна: держава — знаряддя в руках одного класу проти іншого чи інших класів. Наприклад самі лише заголовків розділів першої глави «Держави і революції» Леніна: «Держава — продукт непримиренності класових протиріч», «Особливі загони збройних людей, в’язниці й ін.», «Держава — знаряддя експлуатації пригнобленого класу». Відоме резюме в лекції Леніна «Про державу» «Держава — це є машина для підтримки панування одного класу над іншим», автор вже наводив в вступі. Тобто, завжди держава є інструментом який над суспільством і є лише знаряддям влади порівняно невеликого правлячого класу, а звідси можна зробити лише один висновок — що все інше “нижче ” держави і повинне підпорядковуватись “служити ” їй [10, с. 132].

В суспільстві можуть формуватись і понад класові (позакласові) верстви (суспільні прошарки), які здатні взяти владу в свої руки і експлуатувати суспільство в цілому, а державу знову використовувати, (як в старі добрі класові часи), як механізм здійснення своєї влади. Відповідно і право повертається на “своє місце ” де тальки в механізмі держави.

“Таким чином, пояснення держави як знаряддя насильства, придушення підтвердилося, хоча й у перекрученому виді, на досвіді нашої держави. Апарат придушення, насильства, величезна бюрократія, усі те, що ставило державу над суспільством, збереглося. Держава і після перемоги революції виявилося знаряддям придушення більшості народів” [10, с. 133].

В той же час передові буржуазні країни продемонстрували можливість трансформації суспільства і держави в іншому напрямку. Всупереч пророкуванням Маркса і Енгельса, усупереч надіям (згадаєте мрію про загальну кризу і загнивання капіталізму), капіталізм встояв. Більш того, не тільки устояв, але і зміцнився. Відбулося те, чого не могли припустити класики і що, природно, не може бути поставлено їм у провину.

Зміни, що прийшли, не могли не торкнути держава. Державний механізм, як знаряддя управління справами суспільства, принципових змін не перетерпів — ті ж засоби здійснення публічної влади, механізми підтримки суспільного порядку. Але зміст діяльності держави, його соціальна спрямованість змінилися істотно. Важко погодитись, що держава шведських соціал-демократів чи інші подібні — це знаряддя буржуазії для насильницького придушення робітничого клас? Об’єктивний, неупереджений погляд на речі вимагає негативної відповіді. У розвитих західних демократіях у післявоєнні роки держава усе більш ставала засобом подолання суспільних протиріч не шляхом насильства і придушення, а шляхом досягнення суспільного компромісу (описаний ще Маратом добровільний суспільний договір). Звідси й усе більш широке використання таких загальнодемократичних ідей і інститутів, як поділ влади, верховенство закону, плюралізм думок, висока роль суду, гласність і т.п. Усе це, разом узяте, дозволило охарактеризувати державу як знаряддя і засіб соціального компромісу по змісту і як правова держава за формою [10, с. 134].

Все це дозволило змінитись і суті права від «зведеної в закон волі пануючого класу ”, як це визначено в «Маніфесті Комуністичної партії», до “Право — це обумовлена природою людини і суспільства і вражаюча волю особистості система регулювання суспільних відносин, якій притаманні нормативність, формальна визначеність в офіційних джерелах і забезпеченість можливістю державного примусу [10, с. 134].

Це, досить “нейтральне”, в класовому розумінні, визначення є більш відповідним до тієї ролі яку відіграє право в сучасних розвинутих країнах. Звичайно вплив “класового ” чинника не можна зовсім відкидати, особливо в деяких країнах де класове розшарування є ще досить помітним. Але він уже не так чітко виражений, як це було раніше, а право все більше “враховує” інтереси всіх громадян, а не лише представників “вибраних” класів [10, с. 135].

Спробуємо  охарактеризувати  вплив права на державу  з огляду на нашу позицію.

Держава потребує права не менше, ніж право державу.  Залежність  держави  від  права полягає:

1)  у  внутрішній  організації  держави;

2) у її діяльності.

Досвід  багатьох  поколінь  свідчить про  те,  що  для  свого  існування  держава  як організація  потребує  права.  Право  формує структуру  держави  і  регулює  внутрішні відносини в державному механізмі, відносини між  її  основними  ланками.  За  допомогою права  закріплюється  форма  держави, державний  апарат,  компетенції  державних органів та посадових осіб.

Принципово  важливе  значення права  у  внутрішній  організації  держави проявляється  в  тому,  що  воно  створює юридичні  гарантії проти можливості  узурпації влади однієї з галузей влади.

За  допомогою  права  визначається місце, роль, функції державного механізму, їх  взаємодія з  іншими органами та населенням.

Для  федеративної  держави  чітке розмежування  компетенцій  федерації  і  її суб’єктів,  федеральних  органів  і  органів членів федерації є найважливішою умовою  її існування.

Отже,  право  виступає  істотною властивістю  державної  організації суспільства.  Упорядковуючи  внутрішньоорганізаційні  зв’язки  держави,  право  дозволяє  забезпечити  раціональну побудову структури держави. Нормативні акти правовстановлюючого  характеру  формують державу як систему з розвиненою органічною побудовою.  Тим  самим  право  створює юридичні передумови для ефективної роботи всіх ланок державного апарату.

В  юридичній  літературі  відомі  два методи,  за  допомогою  яких  держава демонструє  свою  волю  суспільству:  метод насильства,  властивий  тоталітарним державам,  і  цивілізоване  керування соціальними  процесами  за  допомогою правового  інструментарію.  Такий  метод властивий  державам  з  розвиненим демократичним режимом.

Отже,  сучасна  демократична держава  не  може  здійснювати  свою діяльність  за  межами  права.  Право  складає необхідну  сторону,  аспект,  властивість державної  діяльності.  Така  якість  властива праву,  оскільки  воно  є  універсальним регулятором, і його використання обумовлене об’єктивними  факторами,  що  перебувають поза  державою.  Держава  без  шкоди  для суспільства  не  може  маніпулювати  правом або звільнитися від нього [17, с. 44].

Спробуємо визначити ряд напрямів, що характеризують роль права відповідно до держави:

а) право впливає на державу при  її взаємовідносинах  з  населенням.  Держава впливає на громадян через право та у межах правових  вимог;  в  свою  чергу,  і  громадяни впливають  на  державу  за  допомогою  права.

б)  право  легалізує  державну  діяльність, забезпечує  дозвіл  охоронних  і  примусових заходів  держави.  Державна  діяльність  за допомогою  права  обмежена  рамками юридичних вимог, отже – здобуває юридичну форму;

в) за допомогою права визначаються межі  діяльності  держави  та  межі  можливого втручання  в  приватне  життя  громадян;

г) право закріплює інтереси націй і народностей і  тим  самим  впливає  на  державну  владу  в  її взаємовідносинах з націями та народностями (для  багатонаціональної  федеративної держави  ця  сторона  впливу  права  є об’єктивно  необхідною  умовою  її  існування);

д)  правова  форма  забезпечує  можливість здійснення  контролю  над  діяльністю державного  апарата  і  тим  самим  створює юридичні  гарантії  відповідальності  держави перед особою;

е) право є мовою спілкування держави  не  тільки  з  населенням,  але  й  з іншими  державами,  зі  світовим співтовариством  у  цілому;

ж)  право  є основним засобом державного примусу, воно визначає підстави, межі, форми та процедуру застосування примусу [17, с. 45].

Отже, держава  як  суверенна  влада не  може  існувати  та  функціонувати  за межами  права.  Історичний  досвід  свідчить про  те,  що  відмова  від  використання  права завжди має  серйозні  економічні, політичні  та моральні  наслідки,  послаблює  державну владу  та  створює  передумови  для революційної зміни існуючого ладу. Влада, не заснована  на  праві  –  свідчення  глибокої кризи всього суспільного ладу.

Суттєве  значення  має  також  розробка  умов і, відповідно,  зв’язків  держави  і  права  в різних суспільно-економічних формуваннях, на різних етапах їхнього існування, в різних країнах залежно  від  конкретних  історичних,  національних, внутрішніх і міжнародних умов.  М. Палієнко  зазначає, що  при  вивченні  відношення права до держави на перший план висувається основна проблема цього відношення, а саме:  питання  про  зв’язаність  держави  як владного  союзу  обов’язковою  силою  права.

При цьому автор зауважує, що оскільки джерелом  влади  є “підвладні” (тобто народ),  то  держава не може ігнорувати ці правові імперативи, які вона сама створює, саме тому закон є  імперативом  владування  і  імперативом  підвладних [18, с. 97].

Співвідношення держави  і права передбачає три  основні  аспекти:  єдність,  відмінність,  взаємодію.  Єдність  виражається  в походженні держави та права,  їхній типології, детермінованості  економічними,  культурними  та  іншими умовами,  спільності  історичних  доль;  у тому, що вони виступають  засобами соціальної регуляції й упорядкування, акумулюють  і збалансовують загальні та індивідуальні інтереси, гарантують  права  особи.  Єдність  держави  і  права відбита  в певній  формулі:  держава –  правова форма  організації  і функціонування  публічної, політичної влади. Водночас між ними існують і відмінності,  які  випливають  з  визначень  цих понять,  їх  онтологічного  статусу  і суспільної природи. Якщо  держава  є  особливою  організацією політичної  влади, формою  існування класового  суспільства,  то  право –  це  соціальний регулятор; якщо держава виражає силу, то право – волю; якщо первинним елементом держави є  державний  орган,  то  первинним  елементом права –  норма. Отже,  право –  це  система  офіційно  визначених  і  охоронюваних  норм,  що виступають регуляторами поведінки людей.

Взаємодія  держави  та  права  виражається в різному  взаємовпливі  їх.  Вплив  держави  на право полягає насамперед у тому, що вона його створює,  вдосконалює  і  змінює,  охороняє  від правопорушень, втілює в життя. Зрозуміло, що першопричини  права  знаходяться  не  в державі як  такій,  а  в  соціальній  необхідності,  соціальних потребах. Держава усвідомлює їх, перекладає  їхньою  мовою  закону,  юридичних  норм, створює, засновує право.

Роль держави  і права  в  сучасному  суспільстві  може  виражатися  тільки  засобами  їхньої взаємодії. Структуру  і функції  держави  не можна  уявити  поза  правовою  системою,  остання значною мірою залежна від правової діяльності держави.

Взаємодія  державних  і  правових механізмів породжує  їх  відносну  самостійність  і водночас залежність, яка, безумовно, повинна містити  їх контроль одне над одним.  На  думку  В. Нерсесянца,  логічним,  первинним,  базовим,  визначальним,  предметоутворюючим у науці про право  і державу є поняття права і відповідне поняття держави.

Б. Кістяківський,  аналізуючи  взаємозв’язок держави  і  права,  підкреслював, що  це  дві  сторони  одного  і того  самого  складного  явища, а право –  це  ті  підвалини,  на  яких  базується держава [18, с. 99].

Для  розуміння  природи  держави,  що  повинна  направлятися  правом,  а,  отже,  обмежуватися  правом,  суттєвими  є  погляди  Г.Еллінка щодо  самообмеження  держави. Він  вважав  важливою  для  держави  наявність  правопорядку, який  не  може  поєднуватися  з теорією  абсолютної необмеженості державної влади.

Право, як він  зазначав, не  залежить від держави  настільки,  щоб  держава  могла  звільнити себе від самого права. Своєю владою, як фактичною, так і юридичною, вона може надати того чи іншого характеру правопорядку, але не вирішувати питання щодо його  існування. Аналізуючи цей підхід, відомий український правознавець  Ф. Тарановський  писав,  що  він  вбачає єдину  можливість,  єдиний  вихід  із  зіткнення двох  таких  протилежностей,  як  визнання  державного суверенітету, з одного боку, а з другого – визначення правових форм  і правових приписів виявлення державної влади.

У  реальному  житті  функціональні  взаємозв’язки  держави  і  права  постійно  розвиваються та видозмінюються. Вони можуть визначатися  верховенством держави над правом  або пріоритетом  права  над  державою.  Також  вони можуть  характеризуватися  станом  рівноваги.

Принцип  верховенства  права  підпорядковує державу  громадянському  суспільству,  яке  за умови  його  реальності  має  право  вирішувати питання  про  форму,  зміст  і  соціальне  призначення  держави. Принцип  верховенства  є  основою  визнання  народного  суверенітету  і  його первинності щодо суверенітету нації і держави.

В цьому полягає нерозривність процесу верховенства права і розвитку демократії.

При  розгляді  співвідношення  держави і права необхідно також враховувати і різні підходи  до  розуміння  природи  і  ознак  держави:

1) держава – це союз, об’єднання людей для забезпечення  їхнього  добробуту,  захисту  тощо, право є основою такого союзу;

2) держава – це апарат,  особлива  організація  людей  для  управління  такими  самими  людьми;

3) держава –  це інструмент-машина  для  досягнення  справедливості;

4) держава – це дійсність людських  ідей, живий організм, що розвивається;

5) держава – це  знаряддя  пануючого  класу;

6) держава –  це певна  колективістська  асоціація,  яка  охоплює публічно-владні відносини та інститути.

Деякі  вчені  зазначають,  що  держава  існує одночасно  на  різних  рівнях  суспільства,  що приводить до декількох “модусів” державності:

а)  субстанціонального –  сукупності  взаємозв’язаних  і взаємодіючих  індивідів;

б)  атрибутивного –  групові,  класові,  етнонаціональні відносини;

в) інституціонального –  сукупність норм  і установ, які опосередковують соціальну діяльність  держави [18, с. 102].

Тому  співвідношення  держави,  права  і правової  системи  потрібно  розглядати не тільки на  інституціональному, але й на  субстанціональному  та  атрибутивному  рів нях,  так  само,  як  і право –  його  не можна  обмежувати тільки нормативною основою.

Взаємовідносини між державою  і суспільством  характеризуються  певними  конфліктами між  загальними  і  приватними  інтересами,  політичною  державою  і громадянським  суспільством, що, проте, не виводить  їх за рамки єдності.  В розв’язанні  цього  конфлікту  Гегель  підкреслює  роль  і  значення права,  яке  він розглядає  у трьох  аспектах:

1) право  як  загальна  ідея свободи;

2) право  як  певний  ступінь  і  форма свободи;

3) право як закон (позитивне право).

Держава  надає  певної  визначеності  загальним  правилам – юридичним  нормам. Вона  перетворює  юридично  обов’язкове  в  реальний правопорядок.  За  І. Кантом,  держава –  це  добровільне об’єднання  людей  на  підставі  правових  принципів.  Держава  покликана  забезпечувати  належну організацію, стабільне функціонування  і розвиток  суспільства.  В  демократичному  суспільстві влада існує і реалізується під впливом різних  демократичних  інститутів:  належних громадянам  прав  і  свобод,  діяльності  політичних партій, об’єднань громадян тощо. Тут набувають  розвитку  демократичні,  гуманістичні  цінності,  а  на  їхній  основі –  механізми приборкання  влади.  За  допомогою права  влада приборкується,  а  її  функції  обмежуються  суспільно необхідними завданнями. Особливо дієвою  стає місія  права  в упорядкуванні  та  обмеженні  влади  через  певні  механізми (конституція, розподіл влад тощо).

Право  впливає  на  державу,  упорядковуючи діяльність  державного  апарату,  визначаючи компетенцію її органів.  Вся побудова держави та її діяльність регламентуються правовими нормами,  а правові норми  визнаються  і  забезпечуються  державою. Тому  держава немислима  без права  як  системи розв’язання державних завдань і виконання своїх  фундаментальних  функцій.  У  нормах  права держава набуває юридичного оформлення, її діяльність здійснюється на основі правових норм.

Концепція  панування  права (правової держави) саме виходить з того, що право  в  інтересах  суспільства  зв’язує, обмежує  державу.  Воно  виступає  потужним обмеженням  державної  сваволі.  У зазначеному  сенсі  право  виступає  як  сила, здатна  підкорити  державу,  тобто  право виступає  над  державою,  щоб  держава  не домінувала над суспільством.

Суперечливі процеси в суспільстві  і в  політичній  системі  знаходять  своє відображення  в  системі  «право  —  держава  — законодавство». Тим  часом  право,  держава  і законодавство  –  відносно  самостійні  явища, отже,  містять  у  собі  елементи  розвитку,  що можуть  при  певних  обставинах  зрости  до антагонізмів.  Кожна  із  складових  державно-правового життя відчуває різний вплив з боку економіки,  політики,  моралі.  Причому  право, вочевидь,  ближче  до  економіки  та  моралі; держава  прямо  пов’язана  з  політикою,  а законодавство має безпосередьно залежність від  держави  та  другорядну  (похідну)  –  від політики.  Так,  не  можна  не  бачити  прямої  і опосередкованої  залежності  економіки  і законодавства,  права  і  політики,  держави  і моралі. Протиріччя  права  об’єктивні  і розвиваються  іманентно  соціальному  руху.

На  наш  погляд,  до  права  не  можна  завжди застосовувати  характеристику  внутрішньої узгодженості  та  злагодженої  системи. Вищенаведенне  більш  узгоджується  з законодавством,  враховуючи  його  стан,  що мало імовірно у реальному житті.  Протиріччя  держави  обумовлені  її відносною  самостійністю  до  суспільства,  до правлячих  класів,  до  партій,  а  також відносною  самостійністю  влади  та  окремих державних органів один до одного.

Особлива  група  протиріч  це конфлікти  між  державою  і  правом.  Слід відмітити:  при  найрозвиненішому  праві  і навіть  при  досконалому  законодавстві держава  може  деякий  час  залишатися консервативною  силою,  не  користуватися довірою мас і тим самим позбавляти життєвої сили  правове  регулювання. Відома формула про  те,  що  право  є  ніщо  без  апарату, здатного  примушувати  до  дотримання правових  норм  ніколи  не  втрачає  значення. Притому,  протиріччя між  правом  і  державою здатні дестабілізувати правовий порядок [17, с. 46].

В сучасних умовах, звертаючи увагу на  співвідношення  держави  і  права,  ми  не можемо  не  враховувати  так  звані  глобальні тенденції,  які  виникають  у  світі.  Створені універсальні, релігійні та локальні міжнародні організації  та  союзи,  які  покликані  об’єднати політичні,  економічні,  фінансові  та  інші функції  базуються  на  визнаних  міжнародних стандартах.

Висновки

Розглянуті питання про державу і право, роль особи та їх співвідношення віддавна відносяться до числа основних і гостро дискусійних у державознавстві. Це викликано рядом причин, уже зазначених у вступі, але головними з них є те, що, по перше, названі питання прямо і безпосередньо зачіпають інтереси різних шарів, класів суспільства, політичних партій і рухів. По-друге, ніяка інша організація не може конкурувати з державою в різноманітті виконуваних задач і функцій, і ніякий інший суспільний інститут не має такої обов’язкової сили впливу на суспільство, підкріпленої владою держави як право. І разом вони, здійснюють самий визначний вплив на долю суспільства. По-третє, враховуючи, що “майже всі дослідники відзначають, що право існує тільки там, де суспільство неоднорідне, складається з різних груп, класів, станів, народностей і інших соціальних утворень не тільки зрізними, але і з конфронтуючими, що зіштовхуються груповими і приватними інтересами ” і право і держава існують як механізм узгодження цих інтересів, часто антагоністичних. По четверте, держава і право — дуже складні, багатогранні, динамічні і внутрішньо суперечливі суспільно-політичні явища.

Як уже зазначалося, у системі соціального регулювання найважливіша роль належить правовому регулюванню. Але реалізація правового регулювання немислима без механізму держави, в той же час і сучасну державу немислимо уявити поза правовим регулюванням. Навпаки, чим цивілізованішою ставала держава чим демократичнішим політичний режим, чим саме суспільство ставало менш антагоністичним тим більш “життя ” держави “облачалось” в правову форму і тим більше в небуття уходять поза правові форми діяльності держави (безпосередньо директивні), а по суті сваволя держави і тим більш значущим ставало місце особи у співвідношенні права і держави.

Тому, держава і право нерозривні. Як надбудовні явища вони мають єдину соціально-економічну основу, у них багато в чому однакова доля, вони не можуть існувати і розвиватися друг без друга. Разом з тим держава і право розрізняються по своїй структурі, способам функціонування і т.п. Наприклад, якщо робоча, “механізмова” частина держави складається з органів і установ, у яких працюють люди, то центральна частина, «ядро» права — норми, що поєднуються в правові інститути, галузі. Держава входить у політичну систему суспільства як її стрижневий елемент, право — у нормативну систему.

Сучасна юридична наука вважає, що основними сферами впливу держави на право є правотворчість і (особливо) право-реалізація. Історичний досвід показує, що держава активна бере участь у правотворчості, однак абсолютизувати її роль у цьому процесі не можна. У такій абсолютизації саме і полягає корінний недолік юридичного позитивізму.

Держава в буквальному значенні не діє, не створює право, вона юридично оформляє і закріплює лише те, що вже дозріло в суспільстві у виді об’єктивних потреб, домагань — суспільних правових і моральних ідеалів і інших загальнозначущих факторів. Але так чи інакше, держава додає праву важливі властивості — формальну визначеність, загальнобов’язковість.

Ще більш значна роль держави в реалізації права, у перетворенні його в життя. Адже непрацююче, нереалізоване право мертве. Справді, яке значення мали би норми, скажемо, адміністративного чи карного права без правоохоронних органів? За правом завжди стоять авторитет і реальна сила держави. Разом з тим держава саме повинна строго дотримувати і виконувати правові розпорядження, а в реалізації права поряд з державою можуть і повинні активно брати участь і громадян, і інститути цивільного суспільства.

Отже, право без підтримки і впливу держави обійтися не може, але і сама держава об’єктивно має потребу в праві. Іншими словами, між ними складається стійкий функціональний взаємовплив.

Право юридично оформляє держава, регулює всі основні сторони його функціонування і тим самим додає державі і його діяльності легітимний характер. Воно регламентує порядок формування органів держави, закріплює їхню компетенцію й упорядковує їхні відносини між собою, підкоряє діяльність держави визначеному правовому режиму, установлює межі втручання держави в роботу інститутів громадянського суспільства, приватне життя громадян і т.д. За допомогою права визначаються вид примусових заходів, унаслідок чого воно стає правовим і контрольованим. Право — найважливіший і необхідний засіб юридичного спілкування з усіма суб’єктами права як усередині країни, так і за її межами, зі світовим співтовариством у цілому.

Список використаних джерел

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року Із змінами, внесеними Законом України №2222-ІV від 8 грудня 2004 року
2. Алексеев С. и др. Теория государства и права. М.: Юрист, 2001. – 578 с.
3. Андрущенко В., и др. Социальная философия. Харьков: Издательский центр “Единорог”. 2002. — 685с.
4. Бабкіна О. В., та ін. Політологія. К.: “Академія”, 2001. – 526 с.
5. Башнін В. А., та ін. Філософія права. К.: Наукова думка, 2002. — 472с.
6. Байтин М., и др. Теория государства и права: М.: Юрист, 2001. — 771с.
7. Горлач Н. И., и др. Введение в политологию. Ч.1. Харьков: Региональный університет.Харьковский коллегиум. 1994. — 245с.
8. История политических учений /Азаркин Н. Н., и др.. М.: Юрист, 1994. — 139 с.
9. История политических и правовых учений. Хрестоматия. Под ред. Демиденко Г. Г. Харьков: Факт, 1999. – 1079 с.
10. Кирилюк Ф.Українська політологія: витоки, еволюція. К.: Варта, 1995. -327 с.
11. Копєйчиков В. В., та ін. Теорія держави і права. К.: Юринком интер, 2002. – 368 с.
12. Костицький М. В., та ін. Філософія права. К.: Юринком интер. — 2000. — 333 с.
13. Кравчук М. В., Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права. Тернопіль, 2002. — 247с.
14. Лившиц Р. З. Теория права. Курс лекций. М.: Юрисит. — 1999. — 287с.
15. Марченко М. Н., и др.. Проблемы теории государства и права. М.: Юридическая література. — 2001. – 656 с.
16. Общая теория государства и права. Академический курс. Под ред. М. Н. Марченко. М. — 2001.: Юридическая література. – 769 с.
17. Оніщенко Н. М. Взаємодія громадянського суспільства і держави: сучасні погляди, виміри та підходи //Проблеми організації державної влади в Україні в контексті політико-правової реформи: Матеріали методологічного семінару. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2008. – С. 44–47
18. Оніщенко Н. М. Сприйняття права в умовах демократичного розвитку: проблеми, реалії, перспективи: Монографія / Відп. ред. Ю. С. Шемшученко. – К.: Юридична думка, 2008. – 242 c.