Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Повноваження Комітету міністрів Ради Європи у галузі захисту прав людини

Вступ

Актуальність.Права людини є складним, багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучання.

Людство на шляху утвердження прав і свобод людини пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб та відносин між ними. Часто саме боротьба за права людини, за нові й нові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою.

Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом в античні часи подібні погляди набули широкого поширення у Стародавній Греції. Вони стали закономірним наслідком полісної форми демократії і були пов’язані переважно з поняттям громадянства, яке передбачало рівність усіх членів полісу в користуванні правами та свободами, насамперед політичними. У працях давньогрецьких мислителів-софістів ще у VІ–V ст. до н.е. були закладені й основи концепції природного права, розвинуті згодом філософами та юристами Стародавнього Риму. Аналогічні ідеї виникали і на Сході. Зокрема, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е.) відстоював думку про те, що всі люди рівні перед небом, а держава є результатом їх угоди. Ряд гуманістичних принципів дало світу християнство, яке інтегрувало уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями. Спільними зусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальний матеріал, створювалося морально-філософське підґрунтя для утвердження в майбутньому всеперемагаючої ідеї прав людини.

Тема: «Повноваження Комітету міністрів Ради Європи у галузі захисту прав людини».

Мета: розкрити повноваження Комітету міністрів Ради Європи у галузі захисту прав людини.

Завдання роботи:

  • історико-правові аспекти становлення прав людини у світі та в Україні;
  • охарактеризувати міжнародні органи із захисту прав людини;
  • визначити повноваження комітету міністрів Ради Європи.

1. Історико-правові аспекти становлення прав людини у світі та в Україні

Спільними зусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальний матеріал, створювалося морально-філософське підґрунтя для утвердження в майбутньому всеперемагаючої ідеї прав людини.

Але на законодавчому рівні ця ідея почала реалізуватися набагато пізніше. Прийнята у 1215 р. в Англії Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства. Хартія, зокрема, закріплювала такі важливі принципи, як співрозмірність діяння та покарання за нього, неухильне додержання посадовими особами закону, визнання винним лише за рішенням суду, право вільного в’їзду та виїзду з країни та ін. Згодом Петиція про права (Англія, 1628) конкретизувала положення про неможливість ув’язнення вільного громадянина без законних підстав, проголосила неприпустимість існування таємних судів та позасудових репресій [1, с. 22].

Подальшим кроком на шляху до закріплення прав та свобод людини стало прийняття в цій же країні у 1679 р. так званого Habeas Corpus Act (Хабеас Корпус Акт). Цим актом встановлювалися процедурні гарантії особистої недоторканності особи, вводився інститут поруки та застави, а також встановлювалися обмеження строків тримання під вартою.

У 1689 р. в Англії був прийнятий Білль про права, який став юридичною основою конституційної парламентської монархії. Він гарантував право підданих звертатися з петицією до короля, обмежив розмір судових стягнень і штрафів, проголосив свободу виборів до парламенту, свободу слова та суджень у його стінах [1, с. 22].

Паралельно з цим під впливом Просвітництва дедалі більшої сили набирають ідеї свободи, природних прав людини, суспільного договору, поділу влади. Неоціненним правовим документом, який розвинув та конкретизував ці положення, стала Декларація незалежності США 1776 р. Спираючись на природно-правову доктрину прав людини, в Декларації проголошено, що “всі люди створені рівними і наділені Творцем певними невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода, прагнення до щастя” [1, с. 23]. В цьому документі та в Конституції США 1787 р. було закладено не лише підвалини американського конституціоналізму, а й основи ліберальної концепції прав людини.

Проте поворотним пунктом у історії людства в його боротьбі за утвердження прав людини, без сумніву, стала Велика французька революція, яка створила без перебільшення документ історичної ваги – Декларацію прав людини та громадянина 1789 р. Декларація вперше на законодавчому рівні закріпила принцип формальної рівності всіх громадян перед законом, заклала основи універсальної концепції прав людини. Були проголошені свобода совісті, свобода слова, презумпція невинуватості, недоторканність особи та її майна, а також встановлювалися обов’язок держави забезпечувати та гарантувати права і свободи людини і право громадян на опір гнобленню. При цьому свобода розумілась як можливість робити все, що не шкодить іншому. Уперше в світовій практиці в Декларації було закріплено загальнодозвільний принцип регулювання правових відносин: “Дозволено все, що прямо не заборонено законом” [1, с. 24].

Упродовж XVIII–XIX ст. з розвитком у світі принципів конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу практику держав. А на початку ХХ ст., особливо після Першої світової війни і появи Ліги націй та Міжнародної організації праці, права людини почали входити до предмета міжнародно-правового регулювання.

Подальше формування стандартів у галузі прав людини активізувалося після Другої світової війни. Саме тоді питання захисту прав людини широко вийшло за вузьконаціональні межі і стало об’єктом регулювання міжнародного права. У 1948 р. Організацією Об’єднаних Націй було прийнято Загальну декларацію прав людини – перший документ універсального характеру, який на міжнародному рівні проголосив основні громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права і тим самим встановив стандарти та ідеали, яким і сьогодні прагнуть слідувати усі країни світу.

Наведені положення дають загальне уявлення про розвиток концепції прав людини в різних країнах у різні історичні епохи. Маючи спільні риси, їх утвердження в кожній країні відбувалося своїми, відмінними від інших шляхами, з урахуванням національних правових, культурних традицій. Можна сказати, що сучасні загальновизнані стандарти у галузі прав людини відбивають багатовіковий досвід усіх народів світу, є спільним надбанням всього людства.

В Україні відбувалися об’єктивні суспільно-політичні зміни у напрямі демократизації, що зумовлювалося прийняттям нею міжнародно-правових зобов’язань і членством у міжнародних організаціях. Під час Другої світової війни за свій вагомий внесок у розгром фашизму наша країна набула широкого визнання і авторитету на міжнародній арені, стала у 1945 р. одним із фундаторів Організації Об’єднаних Націй, неодноразово обиралася членом головних органів ООН, її комітетів та комісій. З цього часу вона виступає як суб'єкт міжнародного права і міжнародних відносин.

Говорячи про міжнародну правосуб’єктність колишньої УРСР і її участь у міжнародних відносинах, йдеться передусім про її зусилля в напрямі забезпечення прав і свобод людини. Зокрема, на Першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україна разом із 17 країнами була обрана членом Економічної і соціальної ради ООН, у 1947 р. стала членом Економічної комісії для Європи, у 1948–1949 рр. і у 1984–1985 рр. обиралася тимчасовим членом Ради Безпеки ООН. Чимало пропозицій УРСР на міжнародних форумах були схвально сприйняті і реалізовані. Саме з ініціативи української делегації в 1948 р. на конференції в Сан-Франциско комітет, який очолював глава делегації України Д. Мануїльський, сформулював преамбулу, цілі і принципи Статуту ООН. На його пропозицію до Статуту ООН було включено ряд важливих положень про загальну повагу прав і основних свобод людини [7, с. 213].

Активну участь брала Україна у підготовці й прийнятті міжнародно-правових документів у галузі прав і свобод людини. Так, конкретні пропозиції української сторони були враховані і знайшли відображення у Загальній декларації прав людини, Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього та ін. До того доклали багато зусиль всесвітньо відомі наші співвітчизники – юристи В. Корецький (академік АН УРСР, засновник та впродовж багатьох років директор Інституту держави і права АН УРСР, основоположник української школи міжнародного права, член Міжнародного суду ООН, представник СРСР у Комісії ООН з прав людини у 1947–1949 рр.) і П. Недбайло (професор, завідувач кафедри теорії держави і права Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, який у 1958–1968 рр. був постійним представником УРСР у Комісії ООН з прав людини і якому в 1968 р. було присуджено премію ООН за видатний особистий внесок у справу захисту прав і свобод людини) [7, с. 214].

Таким чином, у міжнародно-правовій практиці було прийнято чимало прогресивних норм і започатковано міжнародно-правові ініціативи, які послугували “позитивною” атестацією Україні після проголошення нею незалежності.

Конституція УРСР 1978 р. поряд із закріпленням прав та свобод передбачала також закріплення широкого кола обов’язків, що було нетрадиційним на той час для конституцій більшості країн світу.

Цілком зрозуміло, що проблема реальності, захищеності і забезпеченості прав та свобод людини і громадянина безпосередньо пов’язана із конкретними історичними особливостями розвитку конкретної держави, формою організації державної влади і соціально-економічним ладом, що панує в ній, розвитком політичних інститутів, політичною свідомістю і активністю народних мас та іншими умовами, що існують у кожному суспільстві. Разом з тим найсуттєвішою умовою існування будь-якої держави і будь-якого суспільства є незалежність і суверенність держави і готовність та життєва потреба суспільства їх боронити і відстоювати.

Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу, дало змогу розширити права та свободи громадян, наповнити їх новим змістом і значенням.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” 5 грудня 1991 р. наголошувалося на тому, що до сім’ї цивілізованих країн бажає увійти нова, демократична, правова держава, яка ставить собі за мету, зокрема, реально забезпечити права, свободи людини і громадянина і зобов’язується суворо дотримуватись загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини. Суспільно-політичні зрушення у 1985–1990 рр. і особливо події серпня 1991 р. глибоко сколихнули українську громадськість та створили сприятливі умови для демократичних перетворень [7, с. 215].

Перші ж законодавчі акти щойно утвореної незалежної держави не залишали ніяких сумнівів щодо правового закріплення накреслених цілей. Достатньо звернутись до законів України “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про свободу совісті та релігійні організації”, “Про громадянство України”, “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування”, “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” та інших, щоб переконатися в тому, що пріоритетним напрямом діяльності держави є захист і забезпечення прав та свобод людини і громадянина, створення дійового механізму їх реалізації [7, с. 216].

Прийняття 9 листопада 1995 р. України в члени Ради Європи суттєво вплинуло на подальший розвиток прав і свобод людини і громадянина. Україна приєдналась до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини і взяла на себе конкретні зобов’язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство. Крім цього членство у Раді Європи стимулювало процес підготовки і прийняття Конституції – основного закону нової демократичної держави.

Конституція України 1996 р. є певною мірою взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини і громадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні, здійснивши фактично “гуманітарну революцію”.

Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Конституції (ст.3) найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини і громадянина є змістом і спрямованістю діяльності держави. Держава згідно з Конституцією відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Виходячи з цієї концепції, в чинній Конституції України правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина присвячено спеціальний розділ ІІ. Цей розділ є одним з найважливіших в Конституції і містить близько третини її статей.

Новий Основний Закон України значно розширив коло конституційних прав і свобод, передбачивши низку нових прав і свобод, та істотно збагатив їх за змістом. У ньому вперше передбачено такі істотні права і свободи, як право на життя (ст.27), на інформацію (ст.34), право приватної власності (ст.41), на підприємницьку діяльність (ст.42), на страйк (ст.44), на достатній життєвий рівень (ст.48), свобода пересування, вільного вибору місця проживання, право вільно залишати територію України і повертатися в Україну (ст.33) тощо [8, с. 34].

Конституція всебічно гарантує права і свободи, передбачає механізм їх забезпечення і охорони. Про це свідчить передусім система конституційних нормативно-правових гарантій прав і свобод, зокрема, юридичної відповідальності за порушення прав і свобод, невідчужуваності і непорушності прав і свобод, їх невичерпності, недопустимості скасування, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Одним із найбільших досягнень у гарантуванні прав і свобод є передбачена Конституцією система організаційно-правових гарантій, з-поміж яких особливо значна роль відведена Президентові України, Верховній Раді України, органам виконавчої влади та місцевого самоврядування, судам, прокуратурі та Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.

Поряд з національними гарантіями Конституція передбачила можливість використання і міжнародно-правових гарантій. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом чи учасницею яких є Україна.

Додатковою гарантією захисту прав і свобод людини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких долучилася Україна. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація 17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Відтепер громадяни України отримали можливість звертатися щодо захисту своїх порушених прав до Європейського суду з прав людини. до того ж, приєднавшись у 1990 р. до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян України на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом [8, с. 40].

Запровадження спеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є інновацією у державно-правовій системі захисту прав і свобод людини у нашій країні. У Конституції України закріплюється право особи звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого (ст.55) і визначається, що через нього здійснюється парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст.101). Статус, функції та компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини закріплені у конституційному Законі України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прийнятому Верховною Радою України 23 грудня 1997 р. При розробці цього закону було враховано позитивний досвід інституту омбудсмана (Уповноваженого з прав людини) європейських країн. Віднині цей інститут являє собою універсальний інструмент виявлення і сприяння усуненню порушень прав і свобод людини і громадянина в Україні. Усвідомити природу, функції та мандат нового для України демократичного інституту позасудового захисту прав і свобод людини неможливо без аналізу подібних правозахисних інституцій у демократичних країнах світу [8, с. 43].

2. Міжнародні органи із захисту прав людини

Угоди держав, що передбачають право конкретного громадянина вимагати від своєї держави виконання міжнародно визнаних прав і свобод, підкріплюються міжнародними механізмами, створеними в рамках різноманітних міжнародних організацій.

Конституція України (ч. 4 статті 55) говорить: «Кожний має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна» [8, с. 35].

Міжнародні органи із забезпечення і захисту прав людини (далі комітети з прав людини) створюються відповідно до положень відповідних конвенцій. Комітети з прав людини складаються з експертів, які діють в особистій якості. У їхній склад входять громадяни держав, що беруть участь у договорі, які володіють високими моральними якостями і визнаною компетентністю в галузі прав людини. При цьому до складу комітету не можуть входити двоє громадян тієї самої держави. Члени комітетів обираються державами-учасницями договору (зазвичай на чотири року) на засіданні, що спеціально скликається (як правило, Генеральним секретарем ООН).

У компетенцію міжнародних органів із захисту прав людини входить розгляд:

1) доповідей держав-учасниць договору про законодавчі, адміністративні та інші заходи, що приймаються ними для впровадження в життя зобов'язань, котрі містяться в договорі;

2) повідомлень держав-учасниць договору про те, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов'язань за даним договором;

3) індивідуальних петицій (скарг) від осіб, які стверджують, що якесь з їх прав, зафіксоване у відповідному договорі, було порушено, і котрі вичерпали усі внутрішньодержавні засоби правового захисту [10, с. 62].

Правом на розгляд скарг індивідів наділений: Комітет з прав людини, Комітет з ліквідації расової дискримінації, Комітет проти катувань і деякі інші міжнародні органи.

Процедура розгляду індивідуальних петицій взагалі однакова для більшості комітетів. Отримавши повідомлення про порушення якою-небудь державою прав індивіда, передбачених у міжнародному договорі, комітет повинен переконатися, що це ж питання не розглядається відповідно до іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання: особа вичерпала всі доступні внутрішні засоби правового захисту (дане правило не діє, коли застосування таких засобів невиправдано затягується).

Комітет управі визнати неприйнятним будь-яке повідомлення, що є анонімним або несумісне з положеннями договору. Визнавши петицію прийнятною, комітет повідомляє відповідній державі, що протягом певного терміну подає письмові пояснення, що роз'яснюють це питання і будь-які прийняті ним заходи. При цьому держава й особа, що направила скаргу, знаходяться перед Комітетом у рівних умовах.

Комітет у закритому засіданні досліджує повідомлення особи, пояснення держави і повідомляє свої міркування обом сторонам.

Рішення комітетів за індивідуальними скаргами юридично необов'язкові, проте держави виконують їх добровільно, відновлюють порушені права особистості і приводять своє законодавство і правозастосовчу практику у відповідність із міжнародно-правовими нормами. Слід зазначити, що в рамках певних міжнародно-правових угод засновуються універсальні і регіональні механізми контролю за дотриманням прав людини, що приводяться в дію відповідними міжнародними органами й організаціями [10, с. 63].

Комітет з прав людини ООН створений на основі резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2200А (XXI) від 16 грудня 1966 року й у відповідності зі статтею 28 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року і Факультативного протоколу до цього Пакту. Фактично Комітет є самостійним міжнародним органом і складається з вісімнадцяти експертів, що виступають в особистій якості. Члени Комітету обираються з громадян держав — учасниць Пакту терміном на 4 роки і можуть бути переобрані. Кворум утворює присутність дванадцяти членів Комітету, а постанови Комітету приймаються більшістю голосів присутніх членів [10, с. 64].

Відповідно до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, держава — учасниця Пакту, що стає й учасницею Протоколу, визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують, що якесь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, було порушено. Отримавши повідомлення, Комітет повідомляє відповідній державі, що протягом шести місяців подає Комітету письмові пояснення, котрі роз'ясняють це питання, і повідомляє про заходи, що можуть бути прийняті.

Ця процедура може мати місце лише в тому випадку, якщо громадянин доведе, що він вичерпав усі внутрішньодержавні (національні) засоби захисту своїх прав, і якщо заява не є анонімною.

Комітет з економічних, соціальних і культурних прав

Комітет з економічних, соціальних і культурних прав заснований відповідно до рішення Економічної і Соціальної Ради ООН у 1985 році. Комітет здійснює спостереження за виконанням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року і складається з 18 експертів.

Комітет з ліквідації расової дискримінації Комітет утворений відповідно до положень статті 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року. Комітет складається з 18 експертів, які обираються строком на чотири роки й мають високі моральні якості та неупередженість і діючих в особистій якості. Комітет: розглядає регулярно доповіді, що надаються державами про прийняті ними законодавчі, адміністративні й інші заходи для виконання положень Конвенції; заяви держав — учасниць Конвенції про те, що інша держава не виконує положень Конвенції. Крім того, будь-яка держава — учасниця Конвенції може заявити, що вона визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення від окремих осіб або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення даною державою-учасницею яких-небудь прав, викладених у Конвенції.

Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок

Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок створений на основі статті 17 Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 року. Комітет складається з 23 експертів, котрі володіють високими моральними якостями і діють в особистій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаються державами-учасницями про законодавчі, адміністративні і судові заходи для виконання положень Конвенції. Комітет також наділений повноваженнями розглядати індивідуальні петиції. Комітет щорічно через ЕКОСОР подає доповідь Генеральній Асамблеї ООН про свою діяльність і може вносити пропозиції і рекомендації загального характеру, засновані на вивченні доповідей та інформації, отриманої від держав – учасниць [10, с. 66].

Комітет проти катувань

Комітет проти катувань заснований у відповідності зі статтею 17 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року. Комітет складається з десяти експертів, які володіють високими моральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини і виступаючих в особистій якості. Комітет вправі одержувати і розглядати повідомлення осіб, які знаходяться під його юрисдикцією, котрі стверджують, що вони є жертвами порушення положень Конвенції, або повідомлення такого роду, що надходять від їхнього імені. Комітет також наділений певними функціями із вирішення спорів між державами — учасницями Конвенції, для чого вправі створювати Погоджувальну комісію.

Комітет з прав дитини

Комітет з прав дитини заснований у відповідності зі статтею 43 Конвенції про права дитини 1989 року. Він складається з десяти експертів, які діють в особистій якості і володіють високими моральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини. Комітет розглядає регулярно надані доповіді держав — учасниць Конвенції про заходи для забезпечення прав дітей та інформує про це Економічну і Соціальну Раду ООН. Комітет не розглядає індивідуальні петиції [10, с. 67].

Верховний комісар ООН з прав людини

Посада Верховного комісара з прав людини була затверджена відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН 48/141 від 20 грудня 1993 року. У основі цієї резолюції лежало рішення Всесвітньої конференції з прав людини (Відень, 1993 рік) [10, с. 67].

Відповідно до згаданої резолюції Верховний комісар з прав людини призначається Генеральним секретарем ООН і є його заступником. Він має статус «посадової особи ООН» і несе «під керівництвом і егідою Генерального секретаря основну відповідальність за діяльність Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини» [10, с. 68].

Фактично ж, Верховний комісар з прав людини здійснює загальне керівництво діяльністю Центру з прав людини ООН — структурного підрозділу Секретаріату ООН.

Європейський Суд з прав людини

Європейський Суд з прав людини був створений у 1959 році як основний елемент регіонального контрольного механізму.із дотримання положень Європейської конвенції по захисту прав людини й основних свобод 1950 року. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страсбурзі (Франція) [10, с. 68].

В даний час у контрольному механізмі із дотримання положень Конвенції відбулися зміни. Відповідно до Протоколу № 11 до Конвенції, що вступив у дію в листопаді 1998 року, у ньому беруть участь два органи: Комітет міністрів Ради Європи і Європейський Суд з прав людини.

Європейський Суд з прав людини є єдиним органом контролю за дотриманням державами-учасницями положень Конвенції. Суд працює на постійній основі і складається з числа суддів, що відповідають кількості держав-учасниць Конвенції. Парламентська Асамблея РЄ від кожної держави-члена РЄ обирає одного суддю. Судді засідають у Суді в особистій якості [10, с. 69].

Кожна держава-учасниця вправі передати на розгляд Суду будь-яке порушення положень Конвенції 1950 року або протоколів до неї з боку іншого учасника.

Суд також наділений компетенцією прийняття від якоїсь особи, групи осіб або неурядової організації заяв про порушення будь-якою із держав-учасниць прав, закріплених у Конвенції і протоколах до неї. При цьому заявники повинні додержатися певні процедурні вимоги. Держави-учасниці зобов'язані ніяким чином не перешкоджати реалізації цього права.

Суд розглядає подані йому справи в комітетах, що складаються з трьох суддів, у палатах — із сімох суддів і у Великій палаті — із 17 суддів.

Суд на прохання Комітету міністрів РЄ може давати консультативні висновки із правових питань, що стосуються тлумачення Конвенції 1950 року і протоколів до неї.

Витрати Суду оплачуються Радою Європи.

Комісія з прав людини

Комісія з прав людини створена відповідно до Статуту Співдружності Незалежних Держав 1993 року і Положення про цю комісію 1993 року (Україна не входить у цю комісію).

Комісія розглядає письмові повідомлення держав — членів Співдружності про порушення прав людини. Вона також управі розглядати індивідуальні петиції (див. також Конвенцію Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1995 року) [10, с. 70].

Контрольні механізми в рамках ОБОЄ У рамках ОБСЄ також є певні механізми контролю із дотримання прав людини, але з огляду на те, що членами цієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії (республіки колишнього СРСР), ці механізми набувають міжрегіонального характеру.

Так, будь-яка держава — член ОБОЄ вправі запросити в іншого члена організації інформацію з конкретного порушення прав людини. Причому відповідь на такий запит повинна бути відправлена не пізніше 10 днів із дня одержання запиту.

На прохання держави — члена ОБСЄ можуть також створюватися комісії експертів для розгляду певних питань і можливого сприяння у вирішенні проблем із прав людини на її території.

Керівна рада ОБСЄ, що складається з міністрів закордонних справ держав — членів організації, бере участь у вирішенні спірних питань з проблеми прав людини.

У 1992 році в рамках організації була заснована посада Верховного комісара у справах національних меншин ОБСЄ. Ця міжнародна посадова особа виступає в якості омбудсмена, що відстоює права національних меншин, а також займається розслідуванням окремих випадків порушення прав людини. Крім цього, у його функції входить виявлення ситуацій міжетнічної напруженості, що можуть створювати загрозу для миру, безпеки або відносин між державами — членами ОБСЄ, і сприяння їхньому якнайшвидшому врегулюванню [10, с. 70].

3. Повноваження комітету міністрів Ради Європи

Комітет міністрів — керівний орган Ради Європи, до складу якого входять міністри закордонних справ 46 держав-членів Ради Європи або їхні постійні представники.

Комітет міністрів є органом Ради Європи, який ухвалює рішення. До його складу входять міністри закордонних справ 47 держав-членів Ради Європи або їхні постійні представники у Страсбурзі. Комітет міністрів є міждержавною інституцією, де погляди на проблеми, що постають перед європейським суспільством, можуть обговорюватися рівноправними партнерами, і в той же час спільним форумом, де відбувається пошук розв’язання на європейському рівні зазначених вище проблем. Разом з Парламентською асамблеєю Комітет міністрів стоїть на сторожі основних цінностей Ради Європи, і окрім того, він уповноважений здійснювати нагляд за дотриманням зобов’язань, які взяли на себе держави-члени [1, с. 180].

Комітет міністрів ухвалює рішення щодо діяльності Ради Європи. Він також визначає, яких заходів слід ужити відповідно до рекомендацій Парламентської асамблеї та Конгресу місцевих і регіональних властей Ради Європи, пропозицій різних міжурядових комітетів та конференцій галузевих міністрів. Комітет міністрів затверджує програму діяльності та бюджет Ради Європи.

Під час засідань Комітету міністрів обговорюються різні питання, що становлять спільний політичний інтерес, за винятком питань, пов’язаних з обороною: політичні аспекти європейської інтеграції, розвиток співробітництва, збереження демократичних інституцій та захист прав людини в усьому світі, всі проблеми, що вимагають пошуку рішення на європейському рівні.

Міністри закордонних справ держав-членів збираються, як мінімум, двічі на рік для оцінки співробітництва, що здійснюється на європейському рівні, для обговорення актуальних політичних питань та для надання необхідного політичного імпульсу діяльності Ради Європи. Їх заміщають, як правило, постійні представники уряду у Раді Європи, які наділені однаковими з міністрами повноваженнями щодо прийняття рішень і які контролюють діяльність Ради Європи. Постійні представники збираються щонайменше двічі на місяць для зустрічей на рівні послів (рівень А). Ці зустрічі доповнюються зустрічами на рівні заступників постійних представників (рівень Б) та зустрічами доповідачів, яким доручено поглиблено займатись окремими питаннями для підготовки прийняття рішення з цих питань [1, с. 182].

Міністри головують по черзі у Комітеті міністрів, перебуваючи на посаді голови протягом шести місяців. Зміни у головуванні відбуваються, зазвичай, у травні та листопаді.

Якщо якийсь із запропонованих проектів не підтримується всіма державами-членами, Комітет міністрів має можливість реалізувати цей проект в рамках часткової угоди, що дозволяє групі держав-членів здійснювати спільні програми в різних сферах.

З іншого боку, розширені угоди дозволяють державам-членам (або ж якійсь частині цих держав) співпрацювати з державами, що не є членами Ради Європи, використовуючи при цьому існуючі структури організації.

Рішення Комітету міністрів передаються урядам у вигляді рекомендацій або ж набувають оформлення як європейські конвенції та угоди, що мають бути ратифіковані урядами. Комітет міністрів також ухвалює декларації та резолюції з актуальних політичних питань.

На сьогодні вироблено понад 200 конвенцій. Вони спрямовані на захист прав людини, однак охоплюють також і інші області діяльності організації, стверджуючи та посилюючи демократичну, соціальну та культурну єдність Ради Європи [1, с. 183].

Більшість рішень мають бути прийняті більшістю у дві третини голосів від загальної кількості, однак для ухвали рішення у процедурних питаннях достатньо простої більшості голосів.

Конвенції та рекомендації розробляються у комісіях урядових експертів, яким Комітет міністрів надає відповідні повноваження, що породжує діалог між технічним та загальнополітичним підходами до проблеми. Багато політичних ініціатив приймаються також під час конференцій галузевих міністрів, які відбуваються регулярно.

Рада Європи розробила програми співробітництва та підтримки для нових держав-членів з тим, щоб надати цим країнам можливість використовувати досвід Ради Європи. Ці програми базуються на результатах міжурядового співробітництва Ради Європи, в рамках таких програм використовуються правові документи, мережа експертів, а також структури та механізми співробітництва. Метою програм є консолідація, посилення та прискорення демократичних реформ у цих країнах з тим, щоб надалі вони могли поступово і безконфліктно брати участь у процесах та структурах європейського співробітництва, передовсім у Раді Європи. Програму створення засобів довіри було започатковано для підтримки ініціатив, що виходили з громадянського суспільства, ініціатив, метою яких було покращити взаємну обізнаність та співпрацю між общинами меншин та общинами, в яких згруповане населення, що представляє більшість [1, с. 184].

Країни, що приєднуються до статуту Ради Європи зобов’язуються визнавати принцип верховенства права, а також принцип, за яким кожна особа, що перебуває під їхньою юрисдикцією, може користуватись правами людини та основними свободами. Країни також зобов’язуються відкрито і активно співпрацювати з метою досягнути більш тісного взаємного єднання та прискорити економічний і соціальний прогрес. Кожна держава-член несе відповідальність за виконання цих зобов’язань, а Комітет міністрів відповідає за те, щоб держави дотримувались взятих зобов’язань.

Комітет міністрів також слідкує за застосуванням державами-членами конвенцій та угод, сторонами яких вони є. Такий контроль є особливо жорстким, коли йдеться про правозахисні документи, найголовніші серед яких (Європейська конвенція з прав людини, Європейська соціальна хартія, Європейська конвенція у запобіганні катуванню та Рамкова конвенція про захист національних меншин) мають власний механізм контролю.

Згідно Європейської конвенції з прав людини Комітет міністрів є частиною контрольного механізму, і він, зокрема, повинен ухвалювати останнє рішення у справах, які не передаються до Європейського суду з прав людини. Він також наділений повноваженнями контролювати виконання державами ухвалених Судом рішень. За Комітетом було залишено лише цю останню функцію після того, як Європейські суд та Комісію з прав людини було замінено єдиним Судом, що працює на постійній основі [1, с. 185].

Слідуючи філософії, яка є властивою Раді Європи в часи після падіння берлінського муру, Комітет міністрів здійснює свої повноваження неупереджено та конструктивно, приділяючи особливу увагу діалогові та поступовому створенню політичних і матеріальних умов, що повинно привести до подальшого позитивного розвитку. З цією метою Комітет запровадив систему контролю, що отримала назву “моніторинг”, і забезпечує виконання усіма державами-членами їхніх зобов’язань. Комітет пропонує всім державам-учасницям необхідні умови та засоби для того, щоб сприяти розвитку цінностей, на яких побудовано Раду Європи [1, с. 185].

Рада Європи поглиблює діалог з представниками, яких було обрано на національному та місцевому рівні, а також розширює межі свого політичного діалогу у спілкуванні з державами, які не є членами Ради Європи, включаючи й певну кількість неєвропейських держав, що наділені статусом спостерігачів (Ватикан, Канада, Мексика, Сполучені Штати Америки та Японія). Комітет також розширює співпрацю з іншими європейськими організаціями, зокрема з Європейським Союзом та Організацією з Безпеки та Співробітництво в Європі (ОБСЄ) [1, с. 186].

Для того щоб досягти змін в напрямках діяльності, коли потреба в таких змінах вже стала нагальною, Комітет міністрів скористався політичним імпульсом, який було надано на найвищому рівні. Через чотири роки після Віденського саміту (жовтень 1993 року) глави держав та урядів держав — членів Ради Європи зібрались на другу зустріч на найвищому рівні у Страсбурзі (10-11 жовтня 1997 року). Під час цієї зустрічі було визначено напрямки діяльності організації, з якими Рада Європи увійде в нове тисячоліття; реалізувати ці напрямки діяльності було доручено Комітету міністрів. ІІІ Саміт голів держав та урядів Ради Європи, проведений 16-17 травня 2005 року у Варшаві, закінчився ухваленням Політичної декларації та Плану дій у якому визначені основні завдання Ради Європи на наступні роки:

— сприяти дотриманню основоположних спільних цінностей: права людини, верховенство прав та демократія;

— посилити безпеку європейських громадян;

— розбудовувати більш гуманну та більш інклюзивну Європу;

— розвивати співробітництво з іншими міжнародними та європейськими організаціями [3, с. 49].

Комітет міністрів визначає напрямки діяльності Ради Європи, затверджує програму діяльності Організації та її бюджет. Комітет міністрів також розглядає рекомендації Парламентської асамблеї та Конгресу місцевих і регіональних влад Європи, пропозиції міжурядових комісій та конференцій галузевих міністрів і визначає, яких заходів слід ужити відповідно до цих документів.

Згідно Європейської конвенції з прав людини Комітет міністрів є частиною її контрольного механізму. Відповідно, він наділений повноваженнями контролювати виконання державами рішень, ухвалених Європейським Судом з прав людини.

Засідання Комітету міністрів проходять на рівні міністрів закордонних справ (мінімум двічі на рік), на рівні їх постійних представників при Раді Європи — рівень А, та на рівні заступників Постійних представників — рівень В (щотижня). Постійні представники урядів при Раді Європи наділені однаковими з міністрами повноваженнями щодо прийняття рішень і контролюють поточну діяльність Ради Європи.

Згадані засідання доповнюються засіданнями груп доповідачів (з питань прав людини, відносин між Радою Європи та Європейським Союзом, відносин між Радою Європи та ОБСЄ, демократичної стабільності, правового співробітництва, із соціальних питань та питань охорони здоров’я, з адміністративних та бюджетних питань, з питань освіти, культури, спорту та молоді) та робочих комісій, яким доручається розгляд окремих питань, щодо яких Комітет має ухвалити своє рішення.

Рішення Комітету міністрів передаються урядам країн-членів Ради Європи у вигляді рекомендацій або європейських конвенцій чи угод для визначення щодо участі в них. Як вже зазначалося, на сьогодні розроблено близько 200 конвенцій та угод, які спрямовані на втілення принципів демократії та верховенства права у країнах-членах Ради Європи та уніфікацію їх правового поля. Конвенції та рекомендації готуються комісіями урядових експертів, яким Комітет міністрів надає відповідні повноваження. Комітет міністрів також приймає декларації або резолюції з політичних питань [3, с. 50].

Комітет міністрів контролює дотримання країнами-членами взятих на себе при вступі до Ради Європи зобов’язань та порядок імплементації положень конвенцій та угод, сторонами яких вони є. В разі серйозних порушень державою статутних зобов’язань Комітет міністрів може тимчасово позбавити її права представництва у Раді Європи, запропонувати їй вийти з Організації, або навіть ухвалити рішення щодо припинення членства такої країни в Раді Європи.

Висновки

Конституція України (ч. 4 статті 55) говорить: «Кожний має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна».

Міжнародні органи із забезпечення і захисту прав людини (далі комітети з прав людини) створюються відповідно до положень відповідних конвенцій. Комітети з прав людини складаються з експертів, які діють в особистій якості. У їхній склад входять громадяни держав, що беруть участь у договорі, які володіють високими моральними якостями і визнаною компетентністю в галузі прав людини. При цьому до складу комітету не можуть входити двоє громадян тієї самої держави. Члени комітетів обираються державами-учасницями договору (зазвичай на чотири року) на засіданні, що спеціально скликається (як правило, Генеральним секретарем ООН).

У компетенцію міжнародних органів із захисту прав людини входить розгляд:

1) доповідей держав-учасниць договору про законодавчі, адміністративні та інші заходи, що приймаються ними для впровадження в життя зобов'язань, котрі містяться в договорі;

2) повідомлень держав-учасниць договору про те, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов'язань за даним договором;

3) індивідуальних петицій (скарг) від осіб, які стверджують, що якесь з їх прав, зафіксоване у відповідному договорі, було порушено, і котрі вичерпали усі внутрішньодержавні засоби правового захисту.

Комітет міністрів — керівний орган Ради Європи, до складу якого входять міністри закордонних справ 46 держав-членів Ради Європи або їхні постійні представники.

Комітет міністрів є органом Ради Європи, який ухвалює рішення. До його складу входять міністри закордонних справ 47 держав-членів Ради Європи або їхні постійні представники у Страсбурзі. Комітет міністрів є міждержавною інституцією, де погляди на проблеми, що постають перед європейським суспільством, можуть обговорюватися рівноправними партнерами, і в той же час спільним форумом, де відбувається пошук розв’язання на європейському рівні зазначених вище проблем.

Згідно Європейської конвенції з прав людини Комітет міністрів є частиною контрольного механізму, і він, зокрема, повинен ухвалювати останнє рішення у справах, які не передаються до Європейського суду з прав людини. Він також наділений повноваженнями контролювати виконання державами ухвалених Судом рішень. За Комітетом було залишено лише цю останню функцію після того, як Європейські суд та Комісію з прав людини було замінено єдиним Судом, що працює на постійній основі.

Список використаних джерел

  1. Донеллі, Джек. Права людини у міжнародній політиці: наукове видання. — Львів : Кальварія, 2004. — 279, с.
  2. Європейський суд з прав людини: Організація, діяльність, процес . — К.: Праксіс, 2005. — 166 с.
  3. Європейські стандарти в галузі свободи слова. — К. : Ін Юре, 2002. — 230, с.
  4. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Застосування в Україні : Офіційне видання / Міністерство юстиції України. — К. : Б. в., 2006. — 176 с.
  5. Манукян В. И.Европейский суд по правам человека: право, прецеденты, комментарии: Научно-практическое пособие / В. И. Манукян. — К.: Истина, 2006. — 367 с.
  6. Міжнародна Хартія прав людини: Зб. документів. — К. : Наук. думка, 1991. — 48, с.
  7. Міжнародне право: Навчальний посібник. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 335 с.
  8. Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. і авт. комент. Ю. К. Качуренко. — К. : Наук. думка, 1992. — 198, с.
  9. Права людини: Основні міжнародно-правові документи: Збірник / Упоряд. і авт. комент. Ю. К. Качуренко. — К. : Наук. думка, 1989. — 245, с.
  10. Тимченко Л. Д. Міжнародне право: Навчальний посібник. — К. : Університет "Україна", 2007. — 223 с.
  11. Черкес М. Ю. Міжнародне право: Підручник. — К. : Правова єдність, 2009. — 390, с.