Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Попереднє судове засідання. Рішення Європейського суду з питань порушення норм цивільного процесу

Вступ

1. Попереднє судове засідання

2. Рішення Європейського суду з питань порушення норм цивільного процесу

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Попереднє судове засідання проводиться з метою з'ясуванняможливості врегулювання спору до судового розгляду абозабезпечення правильного та швидкого вирішення справи.Попереднє судове засідання проводиться суддею за участюсторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Для врегулювання спору до судового розгляду суд з'ясовує:чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позоввідповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду абопередати справу на розгляд третейського суду.

Ухвалення у попередньому судовому засіданні судовогорішення у разі відмови від позову, визнання позову, укладеннямирової угоди проводиться в порядку, встановленому статтями 174 і175 цього Кодексу.

Якщо між сторонами укладено договір про передачу спору навирішення третейського суду, суд постановляє ухвалу про залишеннязаяви без розгляду.

Тема:„Попереднє судове засідання. Рішення Європейського суду з питань порушення норм цивільного процесу”.

1. Попереднє судове засідання

Після порушення справи суд невідкладно надсилає особам, які беруть у ній участь, копію ухвали про порушення останньої, де зазначається:

1) найменування суду, прізвище та ініціали судді, який порушив справу, її номер;

2) який позов, ким і до кого пред'явлено;

3) перелік передбачених цим Кодексом прав та обов'язків осіб, котрі беруть участь у справі;

4) час і місце попереднього судового засідання;

5) пропозиції відповідачу подати у вказаний строк письмові заперечення проти позову та докази, якими вони обґрунтовуються [4, с. 208].

Попереднє судове засідання відбувається з дотриманням правил проведення судового засідання з розгляду справи по суті. Усі дії головуючого та учасників процесу фіксуються у протоколі засідання.

Між стадіями порушення справи та її підготовки до судового розгляду не існує будь-якого часового розриву — завершення першої стадії гармонійно переходить у початок наступної. Коли це було б інакше, то, як слушно зазначено у спеціальній літературі, існував би проміжок часу непроцесуального характеру, що суперечить процесуальному законодавству. А тому висловлювання у юридичній літературі про постановления єдиної ухвали, про прийняття заяви і підготовку справи до судового розгляду мають глибокий зміст. Тут закладено безперервність процесу і руху справи зі стадії її порушення у стадію підготовки справи до розгляду [4, с. 209].

Отже, враховуючи викладені вище аргументи, доцільно ухвалу про порушення справи називати «Ухвала про порушення цивільної справи та її підготовку до судового розгляду».

Мета стадії підготовки справ до розгляду у проекті визначається як «з'ясування можливості врегулювання спору до розгляду справи по суті або забезпечення термінового і правильного вирішення справи» [4, с. 210].

З'ясування можливості врегулювання спору до розгляду справи по суті означає примирення сторін у цивільно-правовому спорі.

У літературі підставне примирення сторін розглядалося не як мета, а як завдання стадії. Так, до завдань підготовки справи до названого розгляду С.Ташназаров включає примирення сторін, а Е.Мурад'ян і В.Тихиня — принцип мирного вирішення спору, тобто розв'язання всіх питань спору учасниками за доброю волею, при сприянні суду в зближенні позицій і подоланні розбіжностей [4, с. 211].

Значення мети в цивільному судочинстві полягає в тому, що вона:

а) містить ідеальну модель правосуддя у цивільних справах;

б) обумовлює комплекс правових засобів, які подаються в розпорядження суду;

в) орієнтує всіх учасників процесуальної діяльності на досягнення кінцевих результатів судочинства;

г) визначає вимоги до судової діяльності та її актів [4, с. 211].

Таким чином, у теоретичному плані встановлення мети допомагає зрозуміти соціальну цінність та спрямованість всього судочинства і окремих його частин, оптимальність та ефективність роботи суду по здійсненню правосуддя.

Мета цивільного судочинства — охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду і вирішення справ у повній відповідності з чинним законодавством, знаходить специфічний прояв у окремих стадіях процесу. І якщо, за образним висловлюванням В.Камінської, встановлення істини у справі «розмито» у всіх процесуальних відносинах, то можна твердити: досягнення мети цивільного судочинства «розмито» у всіх інститутах і стадіях процесу [4, с. 212].

Наявність найближчої мети на певному етапі судочинства викликається процесуальною необхідністю, яка обумовлюється послідовним здійсненням процесуальних прав і обов'язків суб'єктами цивільного процесу. Кожній його стадії відповідає свій комплекс прав і обов'язків суду. До того часу, поки не будуть здійснені останнім повноваження, які з'явилися у одній стадії, у нього не виникають права і обов'язки по здійсненню дій у іншій. Тільки досягнення найближчої мети стадії процесу визначає наступний рух справи.

Мета стадії досягається виконанням судом її завдань. При цьому виконання останніх є засобом досягнення мети.

Отже, примирення сторін — це один із засобів досягнення мети цивільного судочинства. Крім цього, він не є і не може бути головним, оскільки примирити сторони буває дуже важко, особливо, коли обов'язок судді — додержуватися нейтралітету. В іншому випадку, коли зусилля судді безрезультатні, він ризикує, якщо не бути відведеним за волею однієї із сторін, то позбавитися довіри сторони щодо його неупередженості, без якої не існує істинного правосуддя [1, с. 155].

Так, В.Пучинський слушно підкреслював, що схиляння сторін до миру під час підготовки справи завжди повинно залишатися засобом найбільш розумного і доцільного за складних обставин закінчення конфлікту. Жодний тиск на сторони, примушення їх до взаємних поступок тощо недопустимі [1, с. 156].

При підготовці справ про розірвання шлюбу суддя зобов'язаний вживати заходів до примирення сторін. Це обумовлюється тим, що при розгляді справ даної категорії постає додаткове специфічне завдання, яке полягає не у розірванні шлюбу, а у збереженні сім'ї шляхом примирення подружжя. Але і тут, нібито у безспірній ситуації, виявляється, що застосування примирення проблематичне.

Як зазначається у юридичній літературі, правильним є застосування судами мирових функцій не у всіх без винятку справах про розірвання шлюбу, а лише за наявності таких обставин у ній, коли збереження сім'ї відповідає її інтересам та суспільним, коли вимога про розірвання викликана незначними причинами.

Отже, вжиття заходів до примирення сторін — обставина, яка, по-перше, можлива лише у окремих цивільних справах; по-друге, вона є винятковою при підготовці справи. Однак виконання їх за певних умов є обов'язковим, оскільки від цього може, навіть, залежати законність судового розгляду.

Так, В.Тертишников підкреслює, що дана група питань є факультативною у тому розумінні, що виникає і вирішується не у кожній цивільній справі, а у необхідних випадках. А тому доцільно заходи до примирення сторін, поряд із засобами до забезпечення позову, виконання дій, пов'язаних з прийняттям зустрічного позову, усунення помилок, допущених на стадії порушення справи, тощо об'єднати у групу особливостей і сформулювати окреме завдання підготовки — вирішення питань, пов'язаних з особливістю справи [1, с. 158].

Не досить вдало для розкриття мети стадії вжито термін «забезпечення термінового вирішення справи».

Термінове вирішення справи тотожне швидкому її розв'язанню. Свого часу в літературі була висловлена думка, що метою підготовки є забезпечення швидкого вирішення цивільних справ. Але, очевидно, термінове розв'язання справи у практичній діяльності — поняття відносне. Воно містить або певний відрізок часу, протягом якого повинна бути вирішена справа, або визначену кількість процесуальних дій. Якщо терміновий розгляд розуміти як дотримання встановлених строків для розгляду справи, то це буде не термінове, а звичайне розв'язання з дотриманням процесуальних строків. Якщо терміновий розгляд справи розуміти у плані вирішення в одному судовому засіданні, то це слушно лише при дотриманні строків його призначення. Так, справу можна розглянути і в одному засіданні, але через 2-3 місяці після прийняття її до провадження. Це не буде терміновим розглядом [1, с. 158].

Дотримання встановлених законом строків розгляду справи — суть мети у частині забезпечення своєчасності, на досягнення якої спрямована підготовка цивільних справ до судового розгляду. Вимога своєчасності орієнтує суд не на надстрокове провадження, а на дотримання встановлених законом строків вчинення процесуальних дій і актів. Але, обмежуючись цим, законодавча вимога «своєчасності» буде розкрита неповно.

Правовідносини з підготовки цивільних справ до судового розгляду передбачають більш конкретну суть своєчасності, яка полягає, як зазначив проф. М.Штефан, у забезпеченні в «установлені строки в першому судовому засіданні всебічно, повно і об'єктивно вирішити судом переданого на його розгляд правового питання, вираженого у конкретній справі». Саме вирішення справи на першому ж засіданні у передбачені ЦПК строки — суть забезпечення своєчасності розгляду справи. На цьому акцентував увагу також і проф. В.Тертишников [4, с. 218].

З цього випливає, що «своєчасний розгляд» справи є поняттям більш цілеспрямованим, ніж «терміновий» або «швидкий».

2. Рішення Європейського суду з питань порушення норм цивільного процесу

Порушення процесуального права у будь-якій справі є підставою для скасування рішень чи ухвал місцевих та апеляційних судів, що в свою чергу порушує права учасників процесу на «справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних прав з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави» (ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України). Систематизація подібних фактів і рекомендації щодо можливих протидій протиправній поведінці суддів та працівників апарату суду є нагальною необхідністю в сучасних умовах України, оскільки такі порушення вже перетворилися по суті в незаконну «судову практику», на яку часто люблять посилатися деякі юристи, у тому числі судді, з метою виправдання своєї поведінки [3, с. 33].

1. Порушення вимог ст. 5 ЦПК про обов’язок суду поважати честь і гідність усіх учасників процесу.

2. Порушення Європейської хартії з основоположних прав людини (частина перша ст. 7 ЦПК України).

3. Порушення права учасників процесу використовувати портативні аудіо технічні пристрої (частина восьма ст. 6 ЦПК).

4. Порушення порядку фіксування судового засідання технічними засобами (частина десята ст. 6 ЦПК).

5. Порушення вимог частин першої та третьої ст. 7 ЦПК про здійснення судочинства державною мовою.

6. Порушення порядку вирішення питання про невідповідність закону чи іншого правового акта Конституції України (частина третя ст. 8 ЦПК України).

7. Ухилення від застосування у необхідних випадках акту законодавства, який має вищу юридичну силу (частина четверта ст. 8 ЦПК України).

8. Ухилення від застосування аналогії закону та аналогії права при відсутності закону, що регулює спірні відносини (частина сьома ст. 8 ЦПК України).

9. Порушення вимог частини першої ст. 8 ЦПК України про вирішення справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів.

10. Відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства (частина восьма ст. 8 ЦПК України).

11. Ігнорування засад про змагальність сторін (частина перша ст. 10 ЦПК України).

12. Перешкоджання особам, які беруть участь у справі, всебічному і повному з’ясування обставин справи.

13. Створення перешкод при здійсненні права на апеляційне чи касаційне оскарження судових рішень (ст. 13 ЦПК).

14. Ухилення від забезпечення обов’язковості судових рішень (ст. 14 ЦПК).

15. Відмова від розгляду справи на підставі надуманих посилань на правила іншого судочинства (частина перша ст. 15 ЦПК України).

15. Об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства (ст. 16 ЦПК).

20. Відмова від задоволення відводу судді на підставі пункту 4 частини першої ст. 20 ЦПК.

21. Формальний підхід до роз’яснення прав та обов’язків осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК).

22. Залучення до участі в справі осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності.

23. Обмеження права на зміну підстави або предмету позову, збільшення розміру позовних вимог (частина друга ст. 31 ЦПК).

24. Порушення норми частини першої ст. 31 ЦПК про рівність процесуальних прав та обов’язків сторін [3, с. 35].

Наведемо для прикладу рішення Європейського суду з питань порушення норм цивільного процесу.

Ухвала щодо прийнятності заяви № 21287/02 Даниїли Семенівни Приставської проти України (Decision as to the Admissibility of Application no. 21287/02 by Danyila Semenivna Prystavska against Ukraine)

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи 17 грудня 2002 року палатою, до складу якої увійшли судді:

п. Ж.-П. Коста(J.-P. Costa), голова

п. А. Б. Бака (A.B. Baka)

п. К. Бірсан (C. Bîrsan)

п. К. Юнґвірт (K. Jungwiert)

п. В. Буткевич (V. Butkevych)

пані В. Томассен (W. Thomassen)

пані А. Мулароні (A. Mularoni)

та п. Т. Л. Ерлі (T.L. Early), заступник секретаря секції,

беручи до уваги зазначену вище заяву, подану 30 квітня 2002 року,

після обговорення постановляє:

ЩОДО ФАКТІВ

Заявниця — пані Даниїла Семенівна Приставська, громадянка України, народилась у Львівській області 19 квітня 1948 року, нині проживає у м. Львові, Україна..

А. Конкретні обставини справи

Факти у цій справі, наведені заявницею, можна стисло викласти таким чином.

У грудні 1998 року заявниця звернулася до Шевченківського районного суду м. Львова з позовом до місцевого житлово-експлуатаційного управління та Шевченківської районної ради, домагаючись проведення ремонту своєї квартири. Вона також вимагала компенсації за моральну шкоду, з огляду на незадовільні умови проживання. 3 грудня 1998 року Шевченківський районний суд м. Львова частково задовольнив її позов. 6 грудня 2000 року Шевченківський районний суд м. Львова відхилив вимоги заявниці стосовно відшкодування моральної шкоди. 12 березня 2001 року Львівський обласний суд залишив це рішення без зміни.

16 липня 2001 року заявниця оскаржила це рішення до Верховного Суду України, відповідно до порядку, передбаченого Законом України від 21 червня 2001 року «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу». 28 листопада 2001 року колеґія у складі трьох суддів Верховного Суду України відмовилася передати скаргу заявниці палаті Верховного Суду України для розгляду її по суті.

В. Відповідне національне право

Закон України від 21 червня 2001 року «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу»

Стаття 319

Суд касаційної інстанції

«Судом касаційної інстанції є Верховний Суд України».

Стаття 320

Право касаційного оскарження, касаційного подання судових рішень

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також прокурор і особи, які не брали участі у справі, коли суд вирішив питання щодо їх права і обов’язків, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення і ухвали, постановлені судом першої інстанції, лише у зв’язку з порушенням матеріального чи процесуального права, а також ухвали і рішення суду апеляційної інстанції.

Підставами касаційного оскарження, касаційного подання є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Стаття 321

Строк на касаційне оскарження, касаційне подання

Касаційна скарга, касаційне подання прокурора подається протягом трьох місяців з дня проголошення ухвали або рішення суду апеляційної інстанції або протягом одного року з дня проголошення ухвали або рішення суду першої інстанції, якщо ці ухвали або рішення не були оскаржені в апеляційному порядку.

Стаття 329

Порядок вирішення питання про передачу справи на розгляд складу судової палати

Питання про передачу справи на розгляд складу судової палати вирішується судом у складі трьох суддів у нарадчій кімнаті без виклику осіб, які беруть участь у справі.

Справа передається на розгляд всього складу судової палати, якщо хоча б один суддя із складу суду прийшов до такого висновку.

У разі відсутності підстав для передачі справи на розгляд всього складу судової палати, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Стаття 334

Повноваження суду касаційної інстанції

Суд касаційної інстанції має право:

1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги, касаційного подання прокурора;

2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування оскаржуваного судового рішення і направити справу на новий розгляд у суд першої або апеляційної інстанції;

3) постановити ухвалу про скасування оскаржуваного рішення і залишити в силі судове рішення, що було помилково скасовано судом апеляційної інстанції;

4) постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження в порушеній цивільній справі або залишити заяву без розгляду;

5) змінити рішення по суті справи, не передаючи її на новий розгляд.

Частина друга. Перехідні положення

1. Цей Закон набуває чинності з 29 червня 2001 року.

2. Закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, є чинними в частині, що не суперечить Конституції України та цьому Закону.

3. Цивільні справи, які до 29 червня 2001 року надійшли для касаційного розгляду, вирішуються в порядку, визначеному для розгляду апеляційних скарг.

4. Справи з протестами на судові рішення, внесені до 29 червня 2001 року, направляються до Верховного Суду України для розгляду в касаційному порядку.

5. Рішення, які станом на 29 червня 2001 року набрали чинності, можуть бути оскаржені в касаційному порядку протягом трьох місяців (до Верховного Суду України).

ОСКАРЖЕННЯ

На підставі пункту 1 статті 6 Конвенції заявниця скаржиться, що національні суди несправедливо відмовили задовольнити її вимоги. Вона також скаржиться, що Верховний Суд України відмовився відновити провадження в її справі.

ЩОДО ПРАВА

Заявниця скаржиться на несправедливість провадження в її справі. Вона стверджує, що національні суди несправедливо відмовили в задоволенні її вимоги. Вона заявляє про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, яка, відповідно, передбачає:

«Кожен при вирішені питання щодо його цивільних прав та обов’язків… має право на справедливий і відкрий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом…»

Суд вважає, що найперше слід визначити, чи заявниця виконала всі вимоги щодо прийнятності заяви, передбачені пунктом 1 статті 35 Конвенції, у якому сказано:

«Суд може прийняти питання до розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту — відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права, і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення».

Стосовно вимоги про вичерпання, нагадує Суд, пункт 1 статті 35 Конвенції передбачає, що особа повинна використати лише ті засоби правового захисту, які є доступними і достатніми для отримання компенсації за стверджувані порушення. Пункт 1 статті 35 Конвенції має на меті надання Договірним державам можливості упередження або виправлення порушень, які ставляться їм за вину, до того, як заяви про ці порушення подано до Суду (див., зокрема, рішення у справі «Селмуні проти Франції» (Selmouni v.France) [GC], № 25803/94, п. 74, ECHR 1999-V). Положення пункту 1 статті 35 Конвенції ґрунтується на припущенні, що існує ефективний засіб правового захисту щодо стверджуваних порушень прав особи, передбачених Конвенцією (див. справу «Лакатош проти Чеської Республіки» (Lakatos v.Czech Republic) (ухвала) № 42052/98, від 23 жовтня 2001 року, не опубліковане).

Проте заявник не зобов’язаний вдаватися до засобів правового захисту, які є невідповідними чи неефективними (див. рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey) від 16 вересня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions, 1996-IV, с. 1210, п.67). З цього випливає, що використання таких засобів правового захисту позначиться на ухваленні «остаточного рішення» і, відповідно, на визначенні початкової дати шестимісячного строку (див., наприклад, справу «Кучеренко проти України», №41974/98, ухвала від 4 травня 1999 року).

Суд не має жодних підстав сумніватися в ефективності нового порядку касаційного оскарження до Верховного Суду України рішень, постановлених після 29 червня 2001 року. Суд вважає, що цей засіб правового захисту надає особі, яка не погоджується із судовим рішенням, ухваленим після цієї дати, реальну можливість для скасування цього рішення у разі дотримання вимог, передбачених Законом України від 21 червня 2001 року «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» (див. відповідне національне право вище). Таким чином, касаційна скарга має розглядатись як частина ряду національних засобів правового захисту, які заявник повинен вичерпати, відповідно до конкретних процесуальних вимог, що є умовою визнання прийнятності заяви, поданої згідно з Конвенцією.

Однак, що стосується остаточних рішень, постановлених до 29 червня 2001 року, як у даному випадку, Суд не вважає нову процедуру касаційного оскарження частиною обов’язкового ряду національних засобів правового захисту, з таких причин:

Рішення у справі заявниці було остаточним, та лише завдяки впровадженню 21 червня 2001 року нового перехідного засобу правового захисту вона мала змогу оскаржити це рішення. Проте відповідними Конвенції є поняття правової певності та верховенства права (див., наприклад, рішення у справі «Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium) від 13 червня 1979 року, серія А, № 31, п. 58, та у справі «Грецькі нафтопереробні заводи “Стрен” і Стратіс Андреадіс проти Греції» (Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 301-В, п.49). За таких обставин, звернення заявниці до Верховного Суду з метою оскарження провадження, яке завершилося постановленням остаточного рішення, слід розглядати подібно до клопотання про відновлення цього провадження, скориставшись екстраординарним перехідним засобом правового захисту, передбаченого Законом України від 21 червня 2001 року. У зв’язку з цим Суд нагадує, що Конвенція не ґарантує права на відновлення провадження в конкретній справі (порівн. заяву № 10326/83, ухвала від 6.10.83, D. R. 35, с.218 з подальшими посиланнями); крім того, заявниця також не зобов’язана використовувати екстраординарний засіб правового захисту з метою дотримання правила про вичерпання, відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції (див. рішення у справі «Кііскінен проти Фінляндії» (Kiiskinen v.Finland) (ухвала) № 26323/95, ECHR 1999-V). Таким чином, оскільки заявниця ставить під сумнів справедливість відмови Верховного Суду України про відновлення провадження у справі, її скарга має бути відхилена як несумісна ratione materiae з положеннями Конвенції, відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.

З цього також випливає, що рішення колеґії Верховного Суду України від 28 листопада 2001 року про відмову передати скаргу заявниці до палати для розгляду її по суті не поновлює шестимісячний строк, передбачений пунктом 1 статті 35 Конвенції. Більше того, на національному рівні рішення Львівського обласного суду від 12 березня 2001 року має вважатися остаточним. Оскільки це рішення було постановлене більш як за 6 місяців до дати подання заяви до Суду (30 квітня 2002 року), слід вважати, що заява була подана з порушенням строків і має бути відхилена, згідно з пунктами 1 і 4 статті 35 Конвенції.

На цих підставах Суд одноголосно оголошує заяву неприйнятною [3, с. 149-150].

Висновки

Після відкриття провадження у справі суд невідкладнонадсилає особам, які беруть участь у справі, копії ухвали провідкриття провадження у справі.

Одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі відповідачу надсилається копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів, а третій особі — копія позовної заяви.

Після одержання копій ухвали про відкриття провадження усправі і позовної заяви відповідач має право подати суду письмовезаперечення проти позову.

Відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись нанезаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність упозивача права на звернення до суду або наявність перешкод длявідкриття провадження у справі.

Заперечення проти позову можуть стосуватися всіх заявленихвимог чи їх певної частини або обсягу.

Попереднє судове засідання повинно бути призначено іпроведено протягом одного місяця з дня відкриття провадження усправі.

Порушення процесуального права у будь-якій справі є підставою для скасування рішень чи ухвал місцевих та апеляційних судів, що в свою чергу порушує права учасників процесу на «справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних прав з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави» (ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України).

Список використаних джерел

  1. Васильєв С. В. Цивільний процес: Навчальний посібник. — Харків: Одіссей, 2007. — 480 с.
  2. Кілічава Т. М. Цивільне процесуальне право: Навчальний посібник. — К. : Центр учбової літератури, 2007. — 351, с.
  3. Практика Європейського Суду з прав людини: рішення. Коментарі. — К. : Український центр правничих студій, 1999 — Вип. 1 / Українська Правнича Фундація. — 1999. — 389 с.
  4. Фурса С. Я. Цивільний процес України. Проблеми і перспективи: Науково-практичний посібник. — К. : Видавець Фурса С. Я.: КНТ, 2006. — 446, с.
  5. Цивільний процес: Навчальний посібник. — К. : Наук. думка: Прецедент, 2004. — 262 с.
  6. Цивільний процес: Навчальний посібник. — К.: Прецедент, 2005. — 293, с.
  7. Цивільний процесуальний кодекс України: Текст відповідає офіційному. — К. : Магістр-ХХI сторіччя, 2005. — 159, с.