Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Помилка та її вплив на кримінальну відповідальність

Зміст

Вступ

1. Поняття помилки та її значення для кримінальної відповідальності

2. Види помилок. Юридична помилка та її кримінально-правове значення

3. Вплив фактичної помилки на кримінальну відповідальність

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність. Курс на створення в Україні правової держави обумовлює підвищення вимог до правозастосовної діяльності. В зв`язку з цим важливого значення набуває виявлення, усунення та попередження помилок, які допускаються в ході застосування правових норм. Особливої актуальності ця проблема набуває для кримінального права, оскільки будь-яка неточність, відхилення в застосуванні кримінального закону зачіпає інтереси держави і суспільства в сфері протидії злочинності.

Кримінальне право базується на принципі винної відповідальності особи за вчинене нею діяння. Вина передбачає правильне адекватне відображення у свідомості суб'єкта як фактичних, так і юридичних ознак злочину.

Однак у житті зустрічаються випадки, коли особа, вчиняючи конкретне діяння, помиляється в його фактичних ознаках (у характері об'єкта чи предмета діяння, наслідків, при чинного зв'язку) або неправильно оцінює його правову природу, юридичні властивості. В цих випадках у свідомості особи формується помилкове уявлення про об'єктивну дійсність. Це може бути ви кликано різними об'єктивними і суб'єктивними обставинами, при яких вчиняєтьсядіяння, і по-різному впливати на вирішення питання про вину особи і її кримінальну відповідальність. У цих випадках і виникає питання про помилку та її значення для кримінальної відповідальності. КК не містить спеціальних норм про помилку.

Помилка в кримінальному праві – це неправильне (хибне) уявлення особи про юридичне значення та фактичний зміст свого діяння, його наслідків та інших обставин, що передбачені як обов‘язкові ознаки (елементи) у відповідному складі злочину.

Тема: «Помилка та її вплив на кримінальну відповідальність»

Мета: розкритипоняття помилки та показати її вплив на кримінальну відповідальність.

Завдання роботи:

— поняття помилки та її значення для кримінальної відповідальності;

— охарактеризувати види помилок, юридична помилка та її кримінально-правове значення;

— визначити вплив фактичної помилки на кримінальну відповідальність.

1. Поняття помилки та її значення для кримінальної відповідальності

Поняття помилки, її види і значення визначаються наукою кримінального права і практикою на основі аналізу таких понять, як суб'єктивна сторона, вина, умисел, необережність, «випадок» («казус»). Під помилкою в кримінальному праві розуміється неправильне уявлення особи про юридичні властивості або фактичні ознаки вчинюваного нею діяння.

Помилка в кримінальному праві – це неправильне (хибне) уявлення особи про юридичне значення та фактичний зміст свого діяння, його наслідків та інших обставин, що передбачені як обов‘язкові ознаки (елементи) у відповідному складі злочину [11, с. 97].

Підстава кримінальної відповідальності передбачає в т. ч. адекватне відтворення у свідомості винного юридичних і фактичних характеристик вчинюваного діяння та його наслідків. Як правило, осудна особа в повному обсязі реально відтворює ці характеристики. Водночас правозастосувальна практика знає випадки, коли особа хибно уявляє як юридичні, так і фактичні характеристики власної поведінки та її наслідки, що може суттєво впливати на кримінальну відповідальність. Підстави таких хибних уявлень можуть бути різноманітними і перебувати як в об'єктивній, так і в суб'єктивній сферах.

Такі невірні уявлення носять у кримінальному праві назву помилки і поділяються на:

— помилку юридичну (error juris);

— та помилку фактичну (error facti) [11, с. 99].

При вчиненні злочину особа може помилятися щодо багатьох ознак вчинюваного нею діяння:

1) легальності чи забороненості законом вчинюваного діяння;

2) міри покарання за вчинений злочин;

3) кваліфікації вчиненого діяння за відповідною статтею кримінального закону;

4) потерпілого — жертви злочину;

5) спрямованості посягання на певний об'єкт кримінально-правової охорони;

6) властивостей предмета злочину;

7) характеру і розміру заподіяної злочином шкоди. Всі ці помилки злочинця мають різне юридичне значення для визначення підстав кримінальної відповідальності, кваліфікації злочину і призначення міри покарання [11, с. 100].

Іноді в практиці застосування кримінального законодавства виникає питання — знала чи не знала особа, яку притягують до кримінальної відповідальності, про протиправність вчиненого нею діяння, про його забороненість кримінальним законом? Такі питання постають нечасто тому, що всі правові системи сучасності додержуються правила, згідно з яким незнання закону не звільняє порушника закону від відповідальності. Тобто існує презумпція знання закону всіма громадянами, іноземцями, що перебувають на території держави, та особами без громадянства.

Але презумпція знання закону всіма, на кого поширюється його дія, не абсолютна. За деяких виняткових обставин (тяжка хвороба, закордонне відрядження, стихійні лиха, які виключали можливість ознайомитись з текстом закону) особа може бути звільнена від відповідальності за порушення закону, якщо вона не знала про заборону вчинення певного діяння.

Отже, як правило, помилка щодо легальності чи забороненості діяння не впливає на відповідальність, кваліфікацію злочину і призначення покарання. Але кожна особа може доводити, що у неї не було можливості ознайомитися з законом, який вона порушила. За доведеності таких обставин вона звільняється від відповідальності.

Помилка злочинця щодо кваліфікації його діяння за тією чи іншою нормою кримінального закону чи щодо міри покарання за вчинене діяння ніякого практичного значення не має. Закон вимагає від громадянина знання забороненості певного діяння взагалі, а не конкретно. Для кримінальної відповідальності має значення знання взагалі про забороненість викрадення чужого майна і зовсім не має значення, якою кримінально-правовою нормою передбачається відповідальність за конкретне вчинене викрадення.

Найбільше практичне значення для кваліфікації злочинів має помилка в об'єкті і предметі посягання. При вчиненні злочину іноді виникає помилка злочинця в об'єкті і предметі посягання, внаслідок чого діяння незалежно від волі винного спрямовується на інший об'єкт кримінально-правової охорони чи на інший предмет злочину. Спотворена уява суб'єкта щодо справжньої спрямованості його діяння відома в кримінальному праві як "помилка в об'єкті". Але уважний аналіз слідчо-судової практики свідчить, що помилка в об'єкті у багатьох випадках є помилка в предметі посягання і що ці два різновиди помилок мають різне кримінально-правове значення [1, с. 123].

Помилка в об'єкті кримінально-правової охорони трапляється тоді, коли винна особа вчинює посягання не на ті суспільні відносини, які охоплювалися її умислом, і незалежно від її волі заподіює шкоду іншим суспільним відносинам. Причому помилка в об'єкті посягання можлива лише щодо родового, видового чи безпосереднього об'єктів. На рівні загального об'єкта помилка неможлива, оскільки будь-який злочин посягає на суспільні відносини, тобто загальний об'єкт завжди один і той же, а тому помилитися в ньому не можна [1, с. 123].

Помилка в родовому об'єкті посягання полягає у неправильній уяві винної особи щодо спрямованості вчинюваного нею діяння на певний об'єкт. Вважаючи, що його дії спрямовані на одні суспільні відносини, суб'єкт насправді посягає на суспільні відносини іншого роду. У слідчо-судовій практиці такі помилки трапляються при вчиненні посягань на власність, управління, особу та деяких інших злочинів. Наприклад, викрадаючи державне чи колективне майно, винний вважає, що викрадає індивідуальне майно або вчинює браконьєрство; посягаючи на життя працівника міліції, народного дружинника чи військовослужбовця, він вважає, що вчинює злочин проти приватної особи і т.ін.

Помилка в родовому об'єкті посягання впливає на кваліфікацію діяння. Оскільки у такому випадку об'єктові, на який суб'єкт, на його думку, посягає, насправді шкода не заподіюється, то таке посягання по суті є лише замахом, невдалою спробою заподіяти певну суспільно небезпечну шкоду.

Отже, сумлінна помилка особи винного щодо родового об'єкта посягання кваліфікується як замах на вчинення злочину. Немає підстав кваліфікувати таке діяння як закінчене посягання на згаданий об'єкт, бо у цій сфері суспільного життя шкоду не було заподіяно. Не можна таке діяння кваліфікувати і як посягання на той об'єкт, якому шкоду було фактично заподіяно, оскільки такі наслідки не охоплювалися умислом винної особи.

Вирішальним для кваліфікації злочину при помилці в родовому об'єкті є суб'єктивний намір особи і фактично заподіяна шкода. Якщо ці обставини у справі не з'ясовані чи встановлені неповно, то при кваліфікації злочину можна припуститися помилки. Наприклад, за вироком обласного суду К. засуджено за ст. 86' КК. Працюючи бригадиром найманої бригади, К. одержав від колгоспу за виконані роботи 132 287 крб., з яких 65161 крб. привласнив. Пленум Верховного Суду України, розглянувши справу, визнав засудження К. за ст. 86' КК необгрунтованим, оскільки К. привласнив не колгоспні гроші, а заволодів обманом грошима членів бригади, яким зобов'язаний був їх виплатити. У зв'язку з цим Пленум дії К. перекваліфікував зі ст. 86' на ч. 2 ст. 143 КК [1, с. 124].

Особливо ретельно повинна досліджуватися спрямованість на певний об'єкт кримінально-правової охорони у випадках викрадення індивідуального майна, за яке державна чи колективна організація матеріально відповідає перед власником (здане її для зберігання, перевезення, на комісію і т.ін.). Якщо винна особа, викрадаючи таке майно, про відповідальність державної або громадської організації перед власником не знала і вважала, що вона заподіює шкоду громадянинові, то засудження цієї особи за викрадення державного чи колективного майна буде необгрунтованим. Таке діяння належить кваліфікувати як замах на викрадення індивідуального майна.

Пленум Верховного Суду України у постанові "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. (п. 22) роз'яснив, що у випадках, коли державна чи колективна організація у зв'язку з певними відносинами була зобов'язана зберігати передане їй майно громадян, викрадення, вчинене особою, яка усвідомлювала, що матеріально відповідає за вказане майно ця організація, належить кваліфікувати як злочин проти державної чи колективної власності. Викрадення майна, яке хоч і було в приміщенні державної чи колективної організації, але не передане їй на зберігання, належить кваліфікувати як злочин проти приватної власності. Якщо ж, помиляючись щодо фактичної належності майна, винний звернув на свою користь приватне майно, бажаючи викрасти державне чи колективне майно, або звернув на свою користь державне чи колективне майно, бажаючи викрасти приватне майно, його дії належить кваліфікувати як замах на той злочин, який винний бажав вчинити. Дії особи, яка, викрадаючи чуже майно, допускала, що воно може належати як громадянинові, так і державній чи колективній організації, кваліфікуються залежно від фактичної належності майна [9, с. 244].

Для правильної кваліфікації викрадення необхідно встановити — на заволодіння яким майном (державним, колективним, індивідуальним) був спрямований умисел винної особи. Деякі помилки кваліфікації злочинів зумовлені саме тим, що ця обставина не була з'ясована і доведена. Цікавою щодо цього є справа В., засудженого військовим трибуналом за викрадення державного майна шляхом шахрайства. У вагоні потягу В. знайшов три акредитиви з контрольними листами до них, що їх загубив громадянин Г., і вирішив скористатися ними. Для цього В. обманом отримав в установі два порожні бланки доручення з гербовою печаткою і підписом посадової особи цієї установи, підробив їх від імені Г. і таким чином отримав за акредитивами велику суму грошей, які використав на свої потреби. Військова колегія Верховного Суду України визнала таку кваліфікацію дій В. неправильною і вказала, що об'єктом злочину у даному випадку є не державна, а індивідуальна власність, оскільки В. викрав гроші, які належали громадянинові Г. Та обставина, що вони тимчасово перебували в ощадній касі, юридичного значення не має. Ощадна каса не несе перед власником акредитива матеріальної відповідальності, якщо він загубив обидві частини акредитива (власне акредитив і контрольний листок до нього). Військова колегія скасувала всі судові рішення у справі В. і повернула її на нове розслідування, оскільки органи слідства не з'ясували і не встановили змісту і спрямованості умислу винного. При цьому колегія вказала, що вирішальне значення для кваліфікації викрадення має зміст суб'єктивної сторони вчиненого — якщо він усвідомлював, що державна організація несе перед власником матеріальну відповідальність, то його дії належить кваліфікувати як викрадення державного майна; якщо ж він усвідомлював обставини, які виключають відповідальність державної організації перед громадянином, то його дії відповідно до умислу належить кваліфікувати як викрадення індивідуального майна. Коли ж винний, не знаючи умов відповідальності ощадної каси перед власником акредитива, допускав і те й інше, то вчинене ним діяння належить кваліфікувати залежно від фактично заподіяної шкоди [9, с. 245].

Іноді при викраденні чужого майна винний впевнений у його належності, але помиляється і чинить злочин проти іншого виду власності. Вирішальним у таких випадках є не фактична належність майна, а умисел винної особи. Кваліфікація такого викрадення залежить від спрямованості умислу — як замах на викрадення того майна, яке охоплювалося умислом (при помилці), або як закінчений злочин (без помилки).

Помиляючись, винна особа може замість викрадення вчинити, наприклад, посягання на інтереси рибного чи мисливського господарства або навпаки. Пленум Верховного Суду України в постанові "Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи" від 26 січня 1990 р. (п. 11) зазначив, що дії осіб, винних у незаконному вилові риби, добуванні водних тварин, що їх вирощують колгоспи, радгоспи, інші підприємства та організації у спеціально влаштованих чи пристосованих водоймах, або заволодіння рибою, водними тваринами, виловленими цими організаціями, або дикими тваринами і птахами, що перебувають у розплідниках і вольєрах, кваліфікуються як розкрадання державного чи колективного майна за умови, що це їм було відомо. Якщо ж винна особа сумлінно помилялась, то її дії належить кваліфікувати за правилами помилки в об'єкті, тобто як замах на незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом за статтями 17 і 162 КК [1, с. 125].

У деяких випадках обстановка вчинення злочину і особливості викраденого майна не дають підстав для висновку про його належність. За таких обставин винна особа рівною мірою допускає, що майно належить державній організації чи громадянинові. При такому прямому невизначеному умислі викрадення кваліфікується як посягання на той об'єкт, якому фактично було заподіяно шкоду, оскільки винний однаковою мірою бажав заподіяти будь-кому шкоду, тобто його намір охоплював заподіяння шкоди кожному з можливих родових об'єктів.

Таким же чином кваліфікується посягання при помилці і в інших родових об'єктах, наприклад посягання на честь, гідність і життя представників влади, працівників міліції, членів громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовців, якщо потерпілий таким не є, а лише видає себе за названих осіб, або якщо винний не знає завідомо про те, що посягає на таких осіб.

Узагальнюючи викладене і судову практику, можна сформулювати загальні правила кваліфікації злочинів при помилці в родовому об'єкті посягання:

1. При помилці в родовому об'єкті посягання діяння належить кваліфікувати як замах на заподіяння шкоди тому об'єктові, що його охоплював умисел винної особи.

2. Якщо обстановка вчинення злочину не давала можливості визначити родову належність об'єкта посягання, то діяння кваліфікується як посягання на той об'єкт, якому фактично було заподіяно шкоду [1, с. 126].

Помилка у видовому об'єкті можлива лише у тих випадках, коли видові об'єкти мають подібне суспільне значення і розрізняються кримінальним законодавством. Зокрема відносини державної і колективної власності є різними видовими об'єктами кримінально-правової охорони, але кримінальним законодавством вони не розрізняються, і тому помилка у спрямованості посягання на них юридичного значення не має. При особливому виділенні законодавством видового об'єкта і помилці у спрямованості посягання на видовий об'єкт воно кваліфікується за правилами помилки в родовому об'єкті. Наприклад, чинне кримінальне законодавство виділяє як такі об'єкти життя державного діяча (ст. 58 КК), життя новонародженої дитини (ст. 96 КК), статеву недоторканність малолітньої (ч. 4 ст. 117 КК) та деякі інші [7, с. 418].

На рівні безпосереднього об'єкта помилка в об'єкті можлива (наприклад, замість Петренка позбавлено життя Крупченка, помилково майнову шкоду заподіяно не Сидорчуку, а Вітруку і т.ін.), але така помилка юридичного значення не має, оскільки всі безпосередні об'єкти охороняються кримінальним законом однаковою мірою і охорона їх не має ніяких особливостей. Так, життя кожної особи — рівноцінний об'єкт кримінально-правової охорони. Тому позбавлення життя іншої особи, ніж тієї, яку намагався вбити винний, не змінює ні підстав кримінальної відповідальності, ні кваліфікації злочину, ні призначення міри покарання.

Трапляються помилки злочинця також у предметі злочину і в потерпілому. Помилки в предметі злочину можливі при викраденнях чужого майна, самоуправстві, порушенні конституційних прав громадян, незаконному полюванні та деяких інших злочинах. За загальним правилом, помилка у предметі злочину не має кримінально-правового значення і не впливає на кваліфікацію діяння. Для підстав кримінальної відповідальності і кваліфікації злочину не має значення, що винний помилився і замість кожуха викрав фуфайку, купив крадене міндобриво замість цементу, придбав анашу замість героїну. Така помилка в предметі злочину юридичного значення не має, оскільки з приводу кожного з цих предметів існують відповідні суспільні відносини, які є об'єктом таких посягань. Тому вчинення заборонених кримінальним законом дій щодо різних предметів одного роду не змінює юридичної сутності діяння і в тих випадках, коли винний, помиляючись, викрав, придбав, збув, зберігав, перевіз чи переслав і т.ін. інший предмет цього ж роду. Наприклад, різні предмети, які належать до майна, валютних цінностей, зброї, наркотиків.

Отже, помилка і предметах злочину одного роду юридичного значення не має, оскільки злочинний вплив на. однорідні предмети не має суспільних особливостей — він призводить до заподіяння шкоди одним і тим же суспільним відносинам і тому охоплюється одними й тими ж кримінально-правовими нормами.

Юридичне значення має тільки помилка в різнорідних предметах, які внаслідок своїх властивостей віднесені законодавством до різних груп:

а) майно,

б) валютні цінності,

в) ліс,

г) зброя,

д) наркотики,

е) документи,

ж) порнографічні предмети і т.ін.

Вчинення помилково заборонених кримінальним законом дій відносно предмета, що належить до іншого роду, ніж вважав винний, утворює лише замах на вчинення злочину, оскільки злочинний вплив на цей предмет не може заподіяти шкоду суспільним відносинам, які охполювалися умислом винного. Якщо винний, наприклад, вважає, що викрадає у громадянина гладкоствольну мисливську рушницю, а насправді він викрав нарізну вогнепальну зброю (зброю іншого роду), то скоєне утворює замах на викрадення індивідуального майна, оскільки крадіжка у громадян гладкоствольної мисливської рушниці згідно з законом кваліфікується за ст. 140 КК [7, с. 425].

Таким чином, злочинний вплив за помилкою на предмет іншого роду кваліфікується як замах на злочин, пов'язаний з впливом на той предмет, який охоплювався умислом винного.

Особливим видом помилки в предметі злочину є посягання на відсутній предмет. Такі посягання завжди кваліфікуються як замах на вчинення злочину (невдала спроба викрасти гроші з порожнього сейфа, викрадення порожнього гаманця тощо).

Аналогічне кримінально-правове значення має й помилка в потерпілому. За наявністю особливих ознак потерпілого (представники влади, працівники міліції, неповнолітні і т.ін.) і помилки винного у ньому діяння кваліфікується відповідно до умислу винного. Якщо винна особа, помиляючись, цих ознак не врахувала, то діяння не можна кваліфікувати за тими нормами кримінального закону, які їх передбачають. У таких випадках мають застосовуватися загальні норми. Так, посягання на життя державного діяча (ст. 58 КК), працівника міліції, народного дружинника і військовослужбовця (ст. 190' КК) і т.ін., якщо винний не знає про те, що потерпілий є такою особою, кваліфікується як злочин проти особи. Пропозицію кваліфікувати діяння при помилці в особі потерпілого, що має кваліфікуючі ознаки, за сукупністю злочинів (ст. 58 і п. "в" ст. 93 КК) не можна визнати обгрунтованою, оскільки вона порушує волю законодавця.

Взагалі помилка винного щодо потерпілого має суттєве значення для кваліфікації злочинів, передбачених ч. З ст. 108, ч. З ст. 117, ст. 120, ч. 2 ст. 122, ст. 208 та ч. 2 ст. 2295 КК. Сумлінна помилка винного щодо віку потерпілого виключає кваліфікацію діяння за цими нормами. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України, кваліфікація діяння за ч. З ст. 117 КК можлива лише у випадках, коли винний знав або допускав, що вчинює насильницький статевий акт з неповнолітньою або малолітньою, а так само, коли він міг і повинен був це передбачити [7, с. 431].

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що помилка в предметі злочину і в потерпілому, за загальним правилом, кримінально-правового значення не має і на кваліфікацію діяння не впливає. При помилці в предметі злочину і в особі потерпілого, особливі ознаки яких виділені законодавством, діяння кваліфікується як посягання на той предмет чи потерпілого, які охоплювалися умислом винного.

Окремо треба сказати про замах на негодящий об'єкт. Автор коментаря ст. 17 КК називає негодящий об'єкт "неналежним". Перш за все зазначимо, що назва "негодящий об'єкт" помилкова за своєю суттю. Кримінальний закон не охороняє і не повинен охороняти негодящі об'єкти. В цивілізованому суспільстві немає і не повинно бути негодящих суспільних відносин. Якщо такі відносини навіть і виникають у суспільстві (наприклад, кримінальні — серед бандитських та інших антисуспільних угруповань), то вони не підлягають кримінально-правовій охороні. Навпаки, завданням кримінального законодавства має бути знищення, ліквідація їх. Тому всі суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом є доцільними і необхідними для нормального функціонування суспільства.

Поняття "негодящий об'єкт" суперечливе за змістом. Насправді, якщо це об'єкт кримінально-правової охорони, то чому він негодящий? А якщо він негодящий, то навіщо його охороняти? Адже об'єктом кримінально-правової охорони може бути лише суспільно цінне благо, значна суспільна цінність [7, с. 439].

Ті ситуації, які у спеціальній літературі називають замахом на негодящий об'єкт, насправді є посяганнями на негодящий (непотрібний) предмет злочину або на відсутнього чи померлого потерпілого.

Автор коментаря до ст. 17 КК прикладом посягання на неналежний об'єкт називає постріл у предмет, який помилково був прийнятий за особу. Цікаво було б у цьому діянні знайти неналежний об'єкт. Якщо хтось вчинив постріл в особу, то безперечно, що він посягав на її життя, навіть у випадку, коли він помилявся і вистрелив не в людину. Але ж на яких підставах життя людини в цьому випадку називається негодящим об'єктом? Життя особи завжди є об'єктом кримінально-правової охорони. До того ж воно повинно бути першим, найголовнішим об'єктом охорони, за винятком випадків, передбачених законом (при необхідній обороні, при виконанні вироку про смертну кару, при затриманні особливо небезпечного злочинця) [7, с. 441].

Предмет посягання в деяких випадках дійсно може бути негодящим. Наприклад, речі, які не мають ніякої господарської вартості, що були викинуті господарем як непотріб, — зіпсовані, зношені, використані. Іноді і потерпілий може за різних обставин перебувати у такому стані, що злочинне посягання на нього не може заподіяти шкоду тим суспільним відносинам, на які посягає винна особа. Оскільки предмет злочину чи потерпілий за таких обставин відсутні або в інших випадках, коли шкоду об'єктові не можна заподіяти з причин, незалежних від волі винного, посягання кваліфікується як замах на відповідний, причому належний і цілком годящий об'єкт.

2. Види помилок. Юридична помилка та її кримінально-правове значення

Залежно від змісту обставин, що неправильно сприймаються суб'єктом, розрізняють два види помилки:

— юридичну;

— фактичну.

Юридична помилка полягає в неправильному уявленні особи про юридичні властивості вчиненого, його правову характеристику. Саме тому юридичну помилку ще інакше називають помилкою в праві [3, с. 211].

Отже, при юридичній помилці особа може помилятися в злочинності чи незлочинності вчиненого нею діяння, його кваліфікації, виді чи розмірі покарання, передбаченого законом за це діяння. Відповідно юридична помилка поділяється на три види:

а) помилку в злочинності діяння;

б) помилку в кваліфікації злочину;

в) помилку у виді і розмірі покарання.

165 Розділ X Помилка в злочинності діяння, в свою чергу, може бути двоякого роду: вона полягає в тому, що особа вважає своє діяння злочином, а в дійсності закон його таким не визнає; або, навпаки, діяння за законом є злочином, а особа вважає, що воно незлочинно. В першому випадку має місце так званий уявний злочин, що існує тільки в уяві особи [3, с. 212].

Оскільки обов'язковою ознакою злочину є його кримінальна протиправність, помилкове уявлення про злочинність діяння виключає вину і кримінальну відповідальність. Так, не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка вчиняє скуповування і продаж валютних цінностей і вважає, що ці дії є злочином, а в дійсності ж такі діяння не передбачені в КК як злочинні. У другому випадку, коли діяння за законом визнається злочином, а особа вважає його правомірним, незлочинним, вина і кримінальна відповідальність у принципі не виключаються. Це насамперед випливає із змісту вини, її форм: законодавець не включає в їх характеристику таку ознаку, як усвідомлення особою кримінальної протиправності діяння.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 4 КК злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Відповідно до ст. 68 Конституції України «незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності». Правовою підставою цього є передбачений Конституцією порядок опублікування і вступу закону в силу. Стаття 57 Конституції проголошує: «Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом» [3, с. 213]. З цього випливає: якщо цей порядок був додержаний, то діє презумпція знання закону всіма громадянами, а тому помилка суб'єкта, за загальним правилом, не виключає вини і кримінальної відповідальності.

Так, кримінальній відповідальності підлягає керівник приватного підприємства, який протягом чотирьох місяців не виплачує зарплату працівникам, вважаючи, що таке діяння не є злочином, хоча в дійсності ст. 175 КК передбачає таке діяння як злочин проти трудових прав громадян. Лише в тих випадках, коли передбачений Конституцією порядок опублікування і вступу закону в силу не був додержаний або особа внаслідок конкретних обставин не мала реальної можливості ознайомитися із законом (наприклад, перебувала з експедицією у віддаленій місцевості), а відтак, знати про злочинність діяння, кримінальна відповідальність може бути виключена.

Помилка в кваліфікації злочину також, власне кажучи, відображує незнання чи недостатню поінформованість особи про чинний кримінальний закон. Наприклад, вчиняючи відкрите без насильства викрадення чужого майна, особа вважає, що таке діяння кваліфікуватиметься за ст. 185 КК як крадіжка, тоді як воно підпадає під ознаки ст. 186 КК, котра передбачає грабіж. Тут особа правильно усвідомлює суспільну небезпечність вчинюваного, знає про його заборону кримінальним законом, але помиляється в кваліфікації і тому повинна нести відповідальність за ст. 186 КК [3, с. 215].

Так само вирішується питання і при наявності помилки в характері покарання, тобто при неправильному уявленні особи про вид і розмір покарання, що загрожує їй за законом за вчинений злочин. Отже, викладене дозволяє зробити загальний висновок про те, що помилка особи в юридичних ознаках відображує незнання нею кримінального закону і, за загальним правилом, не впливає на кримінальну відповідальность та покарання.

3. Вплив фактичної помилки на кримінальну відповідальність

Фактична помилка — це неправильне уявлення особи про фактичні об'єктивні ознаки вчинюваного нею діяння. При фактичній помилці особа правильно оцінює юридичну, правову характеристику певного діяння як конкретного злочину, проте помиляється у його фактичних ознаках.

Залежно від того, у змісті яких саме об'єктивних ознаках помиляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки:

а) помилку в об'єкті;

б) помилку в характері діяння (дії або бездіяльності);

в) помилку в причинному зв'язку;

г) помилку в особі потерпілого [3, с. 218].

Помилка в об'єкті полягає в неправильному уявленні особи про характер тих суспільних відносин, на які посягає її діяння. Особа спрямовує своє діяння на заподіяння шкоди одному об'єкту, але внаслідок її помилки шкода фактично заподіюється іншому об'єкту. У більшості випадків помилка в об'єкті пов'язана з помилкою особи в предметі злочину, а через неї — в його об'єкті.

Так, особа, бажаючи викрасти наркотичні засоби, проникає до аптеки і викрадає, як вона вважає, наркотичні засоби, в дійсності ж з'ясовується, що викрадені ліки не є наркотичними засобами. Вчиняючи злочин, особа усвідомлювала, що порушує відносини у сфері обігу наркотичних засобів, і бажала цього, але внаслідок помилки фактично порушила відносини державної власності. Або, бажаючи знищити дім, який належить захиснику, в зв'язку з його 167 Розділ X діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, особа помиляється адресою і підпалює дім, який належить іншій особі.

Тут діяння спрямоване на порушення суспільних відносин у сфері нормальної діяльності органів правосуддя, а фактично шкоду заподіяно відносинам власності громадянина.

Оскільки об'єкт є елементом складу, що насамперед визначає характер суспільної небезпечності злочину та його правильну кваліфікацію, неправильне уявлення особи про об'єкт впливає на її вину і відповідальність: особа відповідає за спрямованістю умислу. Однак внаслідок того, що фактично шкода тому об'єкту, який передбачався, не була заподіяна, відповідальність має наставати за замах на цей злочин (в наведених прикладах — за замах на злочині, передбачені в ст. 308 або в ст. 399 КК) [3, с. 221].

Помилка в характері діяння може бути двоякого роду.

По-перше, вона може виражатися в помилці особи щодо наявності в її дії або бездіяльності фактичних ознак, що утворюють об'єктивну сторону конкретного складу злочину; по-друге — в помилці щодо відсутності в її діянні таких ознак.

У першому випадку суб'єкт, вчиняючи певне діяння (дію чи бездіяльність), вважає, що воно становить собою фактичну ознаку об'єктивної сторони конкретного складу злочину, тоді як в дійсності цього немає [3, с. 222].

Наприклад.

Так, мати новонародженої дитини, бажаючи позбутися неї, кидає дитину в контейнер для сміття, вважаючи, що позбавляє її життя, однак з'ясовується, що дитина народилася мертвою. Така помилка не виключає умислу і відповідальності. Але оскільки особа помиляється і наслідки (смерть) не настають з причин, що не залежать від її волі, відповідальність настає за замах на злочин. У наведеному прикладі мати новонародженої дитини повинна відповідати за замах на вбивство.

В другому випадку — при помилковому уявленні особи про відсутність в діянні фактичних ознак, що утворюють об'єктивну сторону конкретного складу злочину, — умисел на вчинення злочину відсутній [3, с. 222].

Відповідальність можлива лише за необережний злочин, якщо вчинення такого діяння з необережності передбачене КК і якщо буде встановлено, що особа повинна була і могла передбачити помилковість свого висновку про відсутність в її діянні ознак об'єктивної сторони.

Наприклад.

Так, за необережне вбивство повинна відповідати мати новонародженої дитини, яка, вважаючи, що дитина народилася мертвою, і не бажаючи розголосу, закопує її. Фактично ж виявляється, що дитина народилася живою, а смерть її настала від дій матері. Вважаючи дитину мертвою, винна не передбачала можливості настання смерті від її дій, але повинна була і могла передбачити таку можливість, оскільки не вжила необхідних заходів для встановлення факту смерті.

Третя фактична помилка — у розвитку причинного зв'язку — становить собою неправильне уявлення про дійсний розвиток причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками.

Для вирішення питання про вину особи правильна оцінка нею причинного зв'язку має істотне значення, тому що останній є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони злочинів з матеріальним складом. При цьому слід урахувати, що кримінальне право не вимагає, щоб особа усвідомлювала причинний зв'язок у всіх деталях і особливостях. Потрібно тільки, щоб особа усвідомлювала розвиток причинного зв'язку в загальних рисах. Тому помилка особи саме в цих загальних рисах впливає на форму вини і відповідальність, тоді як помилка в деталях такого впливу не має.

Так, якщо особа, бажаючи вбити людину, стріляє в ділянку грудної клітини і вважає, що смерть настане від поранення серця, а в дійсності потерпілий помер від сильної крововтрати внаслідок поранення артерії, то така невідповідність передбачуваного і дійсного розвитку причинного зв'язку не виключає умислу на вбивство і відповідальність настає саме за умисне вбивство, тому що винний не помилявся в загальних закономірностях настання смерті від поранення життєво важливих органів.

Помилка в причинному зв'язку виключає відповідальність особи за злочинний наслідок, що настав, якщо має місце істотна розбіжність між тим, що передбачався, і фактичним розвитком причинного зв'язку.

Так, якщо винний дав разом із їжею потерпілому отруту з метою вбивства, а потерпілий, вийшовши з будинку, потрапив під машину і загинув, то винний повинен відповідати тільки за замах на вбивство, тому що смерть потерпілого не знаходилася в причинному зв'язку з даванням отрути: дійсний розвиток причинного зв'язку істотно розійшовся з тим, як його уявляв винний.

Помилка в особі потерпілого полягає в заподіянні шкоди одній людині, помилково сприйнятій за іншу. Винний, бажаючи вбити С, вбиває В., помилково сприйнятого за С. Така помилка не може впливати на форму вини і відповідальність, тому що життя будь-якої людини (а саме життя тут є об'єктом) однаково охороняється законом про кримінальну відповідальність. Винний же в 169 Розділ X цій ситуації не помилявся в тому, що посягає на життя людини. Отже, відповідальність його і повинна наставати за умисне вбивство [3, с. 224].

Помилку в особі потерпілого необхідно відрізняти від деяких випадків помилки в об'єкті, зовнішньо схожих з помилкою в особі. Наприклад, особа, бажаючи помститися судді, який постановив рішення не в її інтересах, чекає його ввечері на вулиці і спричиняє тяжке тілесне ушкодження. Однак виявляється, що вона помилилася і прийняла за суддю іншу людину. У цьому випадку хоча шкода заподіяна здоров'ю іншої людини, але помилка була не в особі потерпілого, а в об'єкті: винний спрямовував свої дії не тільки проти здоров'я, а й на заподіяння шкоди нормальній діяльності правосуддя.

Питання про його вину і відповідальність тут повинно вирішуватися за правилами помилки в об'єкті: винний має відповідати за замах на злочин, передбачений в ч. З ст. 377 КК. Від помилки в особі потерпілого необхідно також відрізняти випадки відхилення дії або удару, що зовні схожі на цю помилку, але не є нею. При відхиленні дії суб'єкт спрямовує свої дії на заподіяння шкоди одній особі, але з причин, які від нього не залежали (а не внаслідок його помилки), шкода заподіюється іншій особі [3, с. 225].

Наприклад.

Суб'єкт, побачивши В., який вийшов на ґанок і бажаючи його вбити, стріляє в нього, але в цей час на ґанок виходить дружина В., в яку і потрапила куля. При відхиленні дії, на відміну від помилки в особі потерпілого, відповідальність повинна наставати, по-перше, за спрямованістю умислу (в нашому випадку — за замах на умисне вбивство) і, по-друге, за позбавлення життя іншої особи з непрямим умислом чи з необережності, залежно від конкретних обставин справи.

Так, якщо в наведеному прикладі винний не передбачав, але повинен був і міг передбачити можливість позбавлення життя дружини В., то він відповідатиме за необережне вбивство. Якщо особа не передбачала і не повинна була або не могла передбачати відхилення дії і заподіяння смерті іншій особі («казус»), то її відповідальність за цю шкоду виключається [9, с. 361].

Помилка в кваліфікуючих ознаках злочину має місце тоді, коли винний помиляється, вважаючи, що вчиняє діяння без кваліфікуючих обставин, та фактично такі обставини наявні. Виходячи з концепції кримінальної відповідальності, такі обставини не можуть бути інкриміновані винному, і вчинений злочин повинен кваліфікуватись як такий, що вчинений без кваліфікуючих обставин.

Практично може бути і зворотна помилка, коли винний вважає, що вчиняє злочин з кваліфікуючими обставинами, тоді як насправді їх немає. Така ситуація по суті є уявним кваліфікованим злочином — різновидом юридичної, а не фактичної помилки і, зрозуміло, жодним чином не впливає на кваліфікацію вчиненого діяння.

Теорії кримінального права відомі й інші види фактичних помилок, які в принципі можуть бути укладені в рамки розглянутих.

Як юридичні, так і фактичні помилки належать до інтелектуальної сфери особи і тому можуть мати місце виключно при вчиненні умисних злочинів [3, с. 227].

Висновки

Підстава кримінальної відповідальності передбачає в т. ч. адекватне відтворення у свідомості винного юридичних і фактичних характеристик вчинюваного діяння та його наслідків. Як правило, осудна особа в повному обсязі реально відтворює ці характеристики. Водночас правозастосувальна практика знає випадки, коли особа хибно уявляє як юридичні, так і фактичні характеристики власної поведінки та її наслідки, що може суттєво впливати на кримінальну відповідальність. Підстави таких хибних уявлень можуть бути різноманітними і перебувати як в об'єктивній, так і в суб'єктивній сферах.

Такі невірні уявлення носять у кримінальному праві назву помилки і поділяються на: помилку юридичну (error juris); та помилку фактичну (error facti).

Юридична помилка полягає в неправильному уявленні особи про юридичні властивості вчиненого, його правову характеристику. Саме тому юридичну помилку ще інакше називають помилкою в праві.

Отже, при юридичній помилці особа може помилятися в злочинності чи незлочинності вчиненого нею діяння, його кваліфікації, виді чи розмірі покарання, передбаченого законом за це діяння. Відповідно юридична помилка поділяється на три види:

а) помилку в злочинності діяння;

б) помилку в кваліфікації злочину;

в) помилку у виді і розмірі покарання.

Фактична помилка — це неправильне уявлення особи про фактичні об'єктивні ознаки вчинюваного нею діяння. При фактичній помилці особа правильно оцінює юридичну, правову характеристику певного діяння як конкретного злочину, проте помиляється у його фактичних ознаках. Залежно від того, у змісті яких саме об'єктивних ознаках помиляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки:

а) помилку в об'єкті;

б) помилку в характері діяння (дії або бездіяльності);

в) помилку в причинному зв'язку;

г) помилку в особі потерпілого.

Як юридичні, так і фактичні помилки належать до інтелектуальної сфери особи і тому можуть мати місце виключно при вчиненні умисних злочинів.

Список використаних джерел

1. Вереша Р. Помилка в кримінальному праві: поняття та основні види // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 5. — С. 123-126

2. Ковальський В. С. Кримінальне право України: Посібник. — К.: Прецедент, 2006. — 147, с.

3. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник /Юрій Александров, Володимир Антипов та ін.; ред. : Микола Мельник, Вадим Клименко, ; Київський нац. ун-т внутрішніх справ, Київський міжнародний ун-т. — Вид. 4-те, переробл. та допов. — К.: Атіка, 2008. — 376 с.

4. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак. / Київський ун-т ім. Т.Шевченка, Юрид. фак. ; Авт. Г.В.Андрусів та ін.; Ред. П.С.Матишевський, П.П.Андрушко, С.Д.Шапченко. — К. : Юрінком Інтер, 1997. — 505, с.

5. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник /Юрій Александров, Олександр Дудуров, Вадим Клименко та ін., За ред. Миколи Мельника, Вадима Клименка; Нац. акад. внутрішніх справ України, Київський міжнародний уні-т. — Вид. 2-ге, переробл. та допов. — К.: Атіка, 2008. — 712 с.

6. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України : Чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 1 вересня 2006 року. — К. : Видавець ПАЛИВОДА А. В., 2006. — 176 с.

7. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / ред.: Є. Л. Стрельцов. — 5-те вид., перероблене то доповнене. — Харків: Одіссей, 2008. — 800 с.

8. Мельник М. Помилкова криміналізація: види, причини та наслідки // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 5. — С. 94-99

9. Практика судів України з кримінальних справ 2001-2005: закони і законодавчі акти / За заг. ред. В. Т. Маляренка, В. В. Сташиса ; Верховний Суд України, Академія правових наук України, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — К.; Харків : Юрінком Інтер, 2005. — 462, с.

10. Селецький С. І. Кримінальне право України (Загальна частина): посібник для студ. юрид. вузів і юрид. фак-тів із змінами та доп. станом на 1 листоп. 2007 р. — К. : Центр учбової літератури, 2008. — 247 с.

11. Хохлова І. В. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / І. В. Хохлова, О. П. Шем’яков ; Мін-во освіти і науки України, Макіївський економіко-гуманітарний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 267, с.