Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Підприємницьке право – питання до екзамену

1. Поняття, види та правовий статус підприємництва

Підприємство – самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку та комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Відповідно до ст. 2 цього Закону України визначені види підприємств:

  1. приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства;
  2. господарське товариство; підприємство, яке засноване на власності об’єднання громадян;
  3. комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади;
  4. державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі і казенне підприємство.

Правове становище підприємств визначається Законом України від 27 березня 1991 р «Про підприємства в Україні», згідно з яким цим суб’єктам господарювання притаманні такі риси:

  • належність до основної ланки економіки;
  • безпосереднє здійснення виробничої, науково-дослідницької і комерційної діяльності;
  • можливість функціонування на будьякій формі власності: державній (державні та казенні підприємства), комунальній (комунальні підприємства), колективній (підприємства у формі виробничих кооперативів, господарських товариств, колективних підприємств), приватній (приватні підприємства);
  • обов’язковий установчий документ — статут;
  • функціонування на базі відокремленого майна, що знаходить вираження у наявності самостійного балансу та рахунку в банку; це майно може бути закріплено за підприємством на праві власності (підприємства у формі господарських товариств і виробничих кооперативів, приватне підприємство, якщо засновник (власник майна) сам (без найманого керівника) управляє цим підприємством), праві повного господарського відання (державні підприємства, комунальні підприємства, приватні підприємства з найманим керівником, а також підприємства громадських, релігійних, кооперативних організацій, якщо засновник застосував цей правовий титул при закріпленні за підприємством виділеного йому майна), праві оперативного управління (казенні підприємства, а також інші унітарні підприємства, якщо власник для закріплення за останніми майна обирає цей правовий титул), праві користування (може застосовуватися як додатковий правовий титул до одного з вищеназваних, як це має місце, наприклад, в орендному підприємстві);
  • наявність господарської правосуб’єктності, в тому числі статусу юридичної особи з одночасною забороною мати у своєму складі інших юридичних осіб.

2. Принципи підприємницької діяльності

Згідно зі ст. 44 ГК України підприємництво здійснюється на основі таких принципів:

1) вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності. Суб’єкт підприємницької діяльності самостійно вирішує, якими видами діяльності йому займатися з огляду на обмеження, встановлені чинним законодавством (наприклад, згідно зі ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприємництво» — єдиною статтею, що є чинною у цьому Законі — діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями);

2) самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

3) вільного найму підприємцем працівників. Цей принцип обмежується положеннями спеціального законодавства про зайнятість, що містить положення, якими обмежуються трудові права іноземних громадян та осіб без громадянства — ст. 8 Закону України від 1 березня 1991 р. № 803-ХІІ «Про зайнятість населення» передбачена необхідність отримання дозволу на працевлаштування у державній службі зайнятості України (див. також Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 4);

4) комерційного розрахунку та власного комерційного ризику (див. ознаку № 4 підприємницької діяльності);

5) вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом. На практиці цей принцип суттєво обмежується шляхом встановлення правил щодо цільового використання коштів суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, обмежень на проведення операцій у готівкових коштах та ін.;

6) самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. Цей принцип обмежується, зокрема, положеннями Закону України від 23 вересня 1994 р. № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», ст. 1 якого встановлені правила щодо обов’язкового зарахування на їх валютні рахунки в уповноважених банках виручки резидентів у іноземній валюті у терміни виплати заборгованостей, зазначених в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується.

3. Поняття та джерела підприємницького права

Комплексний характер підприємницького права обумовлює і комплексний характер його джерел. До системи відносин, що складають предмет підприємницького права, поряд із цивільно-правовими відносинами, входять адміністративно-правові, кримінально-правові, фінансово-правові, земельно-правові та інші відносини, що, в свою чергу, обумовлює включення до джерел підприємницького права відповідних нормативних актів.

Класифікувати нормативно-правові акти можна за різними ознаками. Найбільш поширеною є класифікація джерел права за їх юридичною силою. За цією ознакою в літературі джерела підприємницького права поділяються на 4 рівні:

1) конституційне регулювання відносин у сфері підприємництва;

2) міжнародно-правове регулювання;

3) регулювання відповідних відносин на основі кодифікованих нормативно-правових актів (кодексів), законів та інших актів, що мають силу закону;

4) регулювання підприємницьких відносин підзаконними нормативними актами.

  1. Конституційне регулювання відносин у сфері підприємництва здійснюється на основі єдиного нормативно-правового акта — Конституції України — акта, що має найвищу юридичну силу.

Конституція України встановлює загальні принципи здійснення підприємницької діяльності. Так, згідно зі ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. У той же час підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

  1. Основним джерелом права у правовій державі виступають закони. Саме вони, як вища форма прояву державної волі народу, є основою для усіх інших правових актів. Відповідно до ст. 1 проекту Закону України «Про закони і законодавчу діяльність» законом вважається державний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом визначення юридичного статусу і встановлення загальнообов’язкових правил поведінки суб’єктів цих відносин та юридичної відповідальності за їх порушення. Законами відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 92 Конституції України визначаються, зокрема, правові засади й гарантії підприємництва.

Базовим нормативним актом у сфері підприємництва, що має силу закону, є ГК України. Саме цей нормативний акт визначає основні засади господарювання в Україні, містить загальні положення щодо господарських зобов’язань, відповідальності за порушення у сфері господарювання, особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання тощо, тобто регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

  1. Систему підзаконних нормативних актів очолюють укази Президента України — нормативні акти, що видаються на основі Конституції і законів України.

З метою ефективного використання можливостей підприємництва для розвитку національної економіки, прискорення економічних реформ, вирішення соціальних проблем та забезпечення реалізації конституційного права громадян на підприємницьку діяльність Президентом України було прийнято ряд указів, що безпосередньо встановлюють положення у сфері провадження підприємницької діяльності.

4. Свобода у здійсненні підприємницької діяльності

Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

Особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами.

Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємництво в яких забороняється, встановлюються виключно законом.

Здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної влади ~а органам місцевого самоврядування.

Підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом у випадках, передбачених частиною другою статті 64 Конституції України.

Згідно із ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Свобода підприємництва передбачає можливість особи вирішувати чи займатися підприємницькою діяльністю та вільно її обирати, забезпечення кожному підприємцю можливості без дискримінації визначати вид діяльності, способи її здійснення, часові та територіальні межі втілення власних здібностей. За своєю природою право на підприємницьку діяльність є невідчуджуваним і, по суті, передбачає забезпечення кожному рівних можливостей для його реалізації.

У той же час «свободу» не слід ототожнювати із «вседозволеністю». Гарантуючи свободу підприємництва, держава шляхом правового регулювання визначає межі допустимої свободи, тобто окреслює своєрідний «коридор варіативної поведінки» для підприємця. По-перше, з метою створення оптимального середовища для всіх учасників ринку держава, в рамках здійснюваної державної економічної політики, за допомогою певних важелів, перелічених у ст. 10 ГК, формує єдині, рівні для всіх умови здійснення господарської діяльності (в тому числі і підприємницької), які сприяють досягненню необхідного балансу приватних та публічних інтересів та зміцненню правового господарського порядку в цій сфері. По-друге, на законодавчому рівні встановлено перелік видів діяльності, в яких підприємництво заборонено. Як правило, заборона стосується тих видів діяльності, в яких передбачається високий рівень централізації функцій, тобто заборона використовується як гарантія реалізації державою своїх зобов’язань стосовно забезпечення екологічної, економічної безпеки, виконання міжнародних зобов’язань. Єдиного закону, що окреслював би коло видів діяльності, де підприємництво заборонено, на сьогодні немає.

5. Цивільно-правова відповідальність за порушення комерційного законодавства

Цивільно-правова відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції (антимонопольної о законодавства) передбачена Законом «Про захист економічної конкуренції» (далі — Закон «Про захист…») у вигляді відшкодування шкоди. Згідно з ч. 1 ст.55 Закону «Про захист…» особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, можуть звернутися до суду, господарського суду із заявою про її відшкодування.

Стягнення збитків вважається загальним засобом або формою цивільно-правової відповідальності. Зокрема, засобом цивільно-правової відповідальності визнається відшкодування потерпілому підприємцю збитків, у тому числі відшкодування збитків вважається майновою відповідальністю за порушення антимонопольного законодавства.

Згідно ст. 21 нового Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками вважаються: 1) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо законом або договором не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (п.3 ст.21 ЦК).

Правопорушник віл своєї протиправної антиконкурентної діяльності може одержати прибутки. У цьому разі може бути використане правило, закріплене в ч.3 ст.21 ЦК: якщо особа, що порушила право, одержала завдяки цьому доходи, то розмір збитків, які відшкодовуються потерпілій особі у зв’язку з неодержанням нею доходів, не може бути меншим від тих доходів, що їх одержав порушник права.

6. Державне регулювання підприємницької діяльності

Державне регулювання підприємництва є напрямом державної політики, спрямованим на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та способом, що встановлюються Конституцією та законами України.

Державні органи на різних рівнях впливають на підприємницьку діяльність, тому результати її здійснення залежать від держави.

Основними принципами державної політики є створення сприятливих умов для розвитку підприємництва, зокрема забезпечення:системності та комплексності механізмів державного регулювання розвитку підприємництва;цілеспрямованості та адресності підтримки суб’єктів підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресурсів для їхньої реалізації;рівноправного доступу суб’єктів підприємництва усіх форм власності до фінансових, матеріальних, природних, інформаційних та інших ресурсів.

Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи податкову та фінансово-кредитну політику (включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах, податкових пільг, цін і правил ціноутворення, цільових дотацій, валютного курсу, розмірів економічних санкцій); державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; науково-технічні, економічні та соціальні республіканські регіональні програми; договори на виконання робіт і поставок для державних потреб.

7. Загальна характеристика суб’єктів підприємницької діяльності

Загальні положення щодо осіб, які можуть займатися підприємницькою діяльністю, містяться у ГК та ЦК України. Для характеристики цих осіб означені нормативні акти допускають паралельне існування декількох термінів: «суб’єкт підприємницької діяльності» (див., наприклад, ст. ст. 74, 130, 209 ГК України), «суб’єкт підприємництва» (див., наприклад, ст. ст. З, 45, гл. 23 ГК України), а також «підприємець» (див, наприклад, ст. ст. 21, 46 ГК України). Натомість ЦК України відмовляється від єдиного узагальнюючого поняття і запроваджує термін «підприємець» стосовно фізичних осіб (див., наприклад, ст. 35, гл. 5 ЦК України), а також прикметник «підприємницькі» стосовно юридичних осіб — товариств (див., наприклад, ст. 83 ЦК України). Зважаючи на очевидну їх синонімічність, а також на положення ст. 9 ЦК України про те, що окремим законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання, будемо використовувати термінологію, що її вживає ГК України, звертаючись, звичайно, і до ЦК України як до акта загального, у частині, що не суперечить акту спеціальному, тобто ГК України.

Суб’єктами господарювання (в тому числі підприємцями) визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність.

Стаття 3 ГК України окреслює коло відносин, які за своєю природою можуть вважатися господарськими. До них належать господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

8. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності

Порядок державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності регулюється Законом України від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» (далі — Закон про державну реєстрацію). Відповідні норми щодо порядку здійснення державної реєстрації містяться і в ст. 58 ГК України, проте, зважаючи на те, що загальні норми цього Кодексу у цьому питанні суперечать нормам спеціальним, що містяться в означеному вище Законі, застосовуються правила саме Закону про державну реєстрацію.

Згідно зі ст. 4 Закону про державну реєстрацію державною реєстрацією юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців вважається засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців.

Державною реєстрацією, зокрема, вважається засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою.

За загальним визначенням ст. 24 ЦК України фізичною особою вважається людина, тобто біологічна істота. Відтак, в загальному розумінні, людина стає фізичною особою з моменту її народження і перестає нею бути з моменту смерті. Проте здатність займатися певними видами діяльності (у нашому разі — підприємницькою) виникає у цієї особи лише з моменту її державної реєстрації як відповідного суб’єкта. На відміну від юридичних осіб, державна реєстрація суб’єкта підприємницької діяльності-фізичної особи підтверджує (засвідчує) не факт виникнення нової людини (фізичної особи), а лише факт набуття нею статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Громадяни із дня народження мають статус фізичних осіб, а тому державна реєстрація необхідна їм лише для набуття додаткового елементу їх статусу — статусу суб’єктів підприємницької діяльності.

9. Ліцензування підприємницької діяльності

Законодавче визначення ліцензування міститься у ст. 1 Закону про ліцензування, відповідно до якого ліцензуванням вважається видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.

Загальна характеристика ліцензування:

  1. Предметом ліцензування є ліцензія, власне, на дії з якою (видача, переоформлення, анулювання тощо) спрямовані дії уповноважених державою суб’єктів. Під ліцензією за Законом про ліцензування розуміється документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.
  2. Ліцензія засвідчує право ліцензіата на провадження відповідної діяльності. Якщо йдеться про юридичних осіб, їх права на провадження будь-якого виду діяльності первісно закріплюються в установчих документах. Права ж фізичної особи на провадження такої діяльності, як вже йшлося вище, випливають з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом (ст. 42 Конституції). Проте до моменту отримання ліцензії на провадження діяльності, що підлягає ліцензуванню, їх права мають лише потенціальний характер. Реально користуватися цими правами як юридичні, так і фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності можуть лише після отримання ліцензії.
  3. Ліцензуванню підлягає господарська діяльність, до якої за Законом про ліцензування належить будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, пов’язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт, що здійснюється юридичними особами, а також фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності.

10. Реалізація права власності на нематеріальні ресурси. Класифікація ліцензій

Реалізація права власності на нематеріальні ресурси можлива або через їхнє використання самим власником, або наданням з його дозволу такого права іншій заінтересованій стороні. Така передача права використання здійснюється у формі ліцензійної угоди.

Ліцензією називається дозвіл використовувати технічне досягнення або інший нематеріальний ресурс протягом певного строку за обумовлену винагороду. Ліцензійна угода – це договір, згідно з яким власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі тощо (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) ліцензію на використання в певних межах своїх прав на патенти, „ноу-хау”, товарні знаки тощо.

Передача права власності може бути застережена різними умовами щодо терміну та обсягу використання, повноти інформації. котра передається, тощо. Відповідно до цього існують кілька видів ліцензій.

Залежно від підстави видачі дозволу використовувати технічне досягнення, ліцензії поділяють на добровільні та примусові. За добровільною ліцензією ліцензіар передає дозвіл використати об’єкт права ліцензіату на підставі договору, в якому регламентуються обов’язки кожної сторони, обсяг користування, строк, розміри і порядок виплати винагороди. Примусова ліцензія видається на підставі рішення компетентного державного органу проти волі патентовласника. У цьому разі розміри винагороди встановлює цей державний орган. У цьому разі розміри винагороди встановлює цей державний орган. На практиці примусові ліцензії видають дуже рідко.

Залежно від обсягу прав на використання розрізняють звичайні, виключні й повні ліцензії. Звичайна ліцензія залишає ліцензіарові право особистої експлуатації технічного рішення і можливість укладати аналогічні ліцензійні угоди з іншими ліцензіатами. Виключна ліцензія передає ліцензіатові права виключного користування об’єктом ліцензії, але зберігає за ліцензіаром право користування технічним рішенням. Повна ліцензія передбачає перехід до ліцензіата всіх прав, які випливають з патенту. Унаслідок такої угоди ліцензіар сам позбавляється права користування об’єктом ліцензії протягом зазначеного в договорі періоду.

Залежно від характеру об’єкта, який передається за договором, ліцензії поділяються на патентні та безпатентні. Об’єктом патентної ліцензії є технічне досягнення, захищене патентом. Умови ліцензійної угоди відносно обсягу прав і строку дії в цьому разі визначаються правилами, які регулюють експлуатацію патенту. Нині все більшого поширення набувають безпатентні ліцензії, об’єктом яких є не захищені патентами технічні досягнення, «ноу-хау», виробничий досвід тощо.

11. Види розрахунків за ліцензії

Розрахунки за ліцензії можуть також провадитись передачею ліцензіару частки цінних паперів (акцій, облігацій) ліцензіата. Має місце і такий вид розрахунків, як зустрічна передача технічної документації, яка передбачає взаємний обмін ліцензіями, технологічними знаннями, досвідом. На практиці часто трапляються різні комбінації названих форм винагороди (наприклад, за реалізації франчайзингових угод).

 

12. Патентування підприємницької діяльності

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» торговим патентом є державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися видами підприємницької діяльності, що зазначені в Законі України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності».

Патент, як і ліцензія, виступає своєрідним обмеженням підприємницької діяльності. Інститути ліцензування і патентування взагалі мають схожу правову природу. За визначенням, що міститься в ст. 1 Закону України від 1 червня 2000 р. № 1775-Ш «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», ліцензією є документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Проте, як слушно зазначається у п. 6 роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 6 серпня 1997 р. № 02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво», якщо ліцензія є дозволом на здійснення певного виду діяльності, що видається відповідними уповноваженими органами, то торговий патент є державним свідоцтвом, яке посвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності на особливий порядок оподаткування і видається відповідним податковим органом. Особливий порядок оподаткування полягає в тому, що податок на прибуток суб’єкта підприємницької діяльності чи структурного (відокремленого) підрозділу, який підлягає сплаті до бюджету, зменшується на вартість придбаних торгових патентів (ст. 9 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»).

Крім того, варто звернути увагу на те, що положення Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» (іншими словами — необхідність придбання патенту) поширюються лише на суб’єктів підприємницької діяльності — фізичних і юридичних осіб, а також на їх відокремлені підрозділи (філії, відділення, представництва тощо), у той час як Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (тобто — необхідність отримання ліцензії) поширюється на всіх суб’єктів господарювання, в тому числі суб’єктів підприємницької діяльності.

13. Поняття та види підприємств

Підприємство є самостійним суб’єктом права. Самостійність підприємства, як і будь-якого іншого суб’єкта підприємницької діяльності, означає його комерційну свободу, зміст якої розкривається в ст. ст. 43—44 ГК України.

Згідно з ч. 2 ст. 67 ГК України підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов’язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України. Вони мають право реалізовувати самостійно всю продукцію, яка не увійшла в державне замовлення або державне завдання, на території України і за її межами, якщо інше не передбачено законом. Також підприємства самостійно здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, яка є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України, іншими прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (ст. 68 ГК України).

Види та організаційні форми підприємств наводяться у ст. 63 ГК України, відповідно до якої залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

— приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);

— підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

— комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

— державне підприємство, що діє на основі державної власності;

— підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).

Абзац 7 ч. 1 ст. 63 ГК України містить положення, згідно з яким в Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом. До таких, наприклад, за ч. 2 ст. 63 ГК України належать підприємство з іноземними інвестиціями (підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить не менш як 10%), а також іноземне підприємство (підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить 100%).

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства:

— унітарні. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника;

— корпоративні. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

14. Основні напрямки діяльності підприємства

Головні напрямки діяльності:

— вивчення ринку товарів, або ситуаційний аналіз (комплексне дослідження ринку, рівня конкурентоспроможності і ціни на продукцію, інших вимог покупців товару, методів формування попиту і каналів товарообігу, зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства).

— інноваційна діяльність (охоплює науково-технічні розробки, технологічну і конструкторську підготовку виробництва, впровадження технічних, організаційних та інших нововведень, формування інвестиційної політики на найближчі роки, визначення обсягу необхідних інвестицій тощо.

15. Класифікація підприємств за метою і характером діяльності, формою власності майна, належністю капіталу

Класифікація підприємств:

1) за метою і характером діяльності:

а) некомерційні п-ва невиробничої сфери (наука, освіта, медицина);

б) комерційні (мають на меті отримання прибутку)

2) за формою власності майна:

а) індивідуальне п-во;

б) приватне п-во (має право наймати робочу силу);

в) сімейне;

г) колективне (засноване на власності трудового колективу);

д) державне, державно-комунальне (засноване на власності адміністративно- територіальних одиниць);

е) спільне (засноване на базі об’єднання майна різних власників);

є) казенне (державне п-во без права реєстрації)

3) за національною належністю капітала:

а) національні;

б) закордонні;

в) змішані

4) за правовим статусом і формою господарювання:

а) одноосібні, або приватні;

б) кооперативні (добровільні об’єднання громадян з метою спільного ведення господарської діяльності);

в) орендні;

г) господарські товариства

5) в залежності від розміру та кількості працівників:

а) великі;

б) середні;

в) малі

7) за технологічною цілісністю та ступенем підпорядкування:

а) головні, або материнські;

б) дочірні п-ва;

в) асоційовані;

г) філії.

 

16. Класифікація підприємств за правовим статусом і формою господарювання

Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим статусом і формою господарювання. Одноосібне підприємство є власністю однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов’язання всім майном (капіталом). Таке підприємство може бути зареєстроване як самостійне або як філія іншого підприємства (фірми). Форму одноосібних підприємств мають переважно малі за кількістю працівників фірми.

17. Класифікація підприємств за галузево-функціональним видом діяльності, технологічною і територіальною цілісністю, розміром за чисельністю працівників

За галузево-функціональним видом діяльності:

а) промислові;

б) сільсько-господарські;

в) торгові;

г) будівельні;

д) транспортні;

е) виробничі;

є) торгово-посередницькі;

ж) інноваційно-впроваджувальні;

з) банківські;

и) страхові;

і) туристичні

Розмір за кількістю працівників:

  • Великі (надвеликі)
  • Середні
  • Малі (дрібні)
  • Мікропідприємства.

Технологічна (територіальна) цілісність і ступінь підпорядкування:

  • Головні (материнські)
  • Дочірні
  • Асоційовані
  • Філії.

Технологічну й територіальну цілісність мають так звані материнські (головні) підприємства або фірми. Особливістю їхньої діяльності є те, що вони контролюють інші фірми. Залежно від розміру капіталу, що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу і ступеня підпорядкованості, підприємства, які перебувають у сфері впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні, асоційовані та філії. Дочірнє підприємство (компанія) — юридичне самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс; проте материнська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їхніх акцій. Асоційоване підприємство є формально самостійним, але з різних причин воно залежить від головної фірми і мусить підпорядковуватися її стратегічним цілям. На відміну від дочірніх та асоційованих підприємств філія не користується юридичною й господарською самостійністю, не має власного статуту та балансу, діє від імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал філії належить материнській фірмі.

18. Економічний зміст та класифікація об’єднань підприємств

У більшості країн з ринковою економікою такі товариства залежно від характеру інтеграції (осіб чи капіталу) та міри відповідальності за зобов’язаннями (повна чи часткова) поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, командитні та акціонерні.

Повне товариство (товариство з повною відповідальністю) — товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язання підприємства всім своїм майном. Товариством з обмеженою відповідальністю вважається таке, що має статутний фонд, поділений на частини, розмір котрих визначається засновницькими документами; учасники цього товариства несуть відповідальність у межах їхнього внеску. Командитним є товариство, яке, поряд із членами з повною відповідальністю, включає одного чи більше учасників, відповідальність котрих обмежується особистим внеском у майно такого товариства.

Найбільш розвинутою формою господарських товариств є акціонерне товариство. Головним атрибутом такого товариства служить акція — цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь у статутному фонді товариства; підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учаснику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна за ліквідації товариства. Акціонерні товариства бувають двох видів: відкритого типу, акції якого розповсюджуються через відкриту передплату та купівлю-продаж на фондових біржах; закритого типу, акції котрого можуть розповсюджуватися лише між його засновниками.

Акціонерна форма господарювання має істотні переваги: фінансові — створює механізм оперативної мобілізації великих за розміром інвестицій і регулярного одержання доходу в формі дивідендів на акції; економічні — акціонерний капітал сприяє встановленню гнучкої системи виробничо-господарських зв’язків, опосередкованих перехресним або ланцюговим володінням акціями; соціальні— акціонування є важливою формою роздержавлення власності підприємств будь-яких розмірів, перетворення найманих працівників на власників певної частки майна підприємства.

19. Поняття та види господарських товариств

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов’язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов’язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб’єкти підприємництва.

20. Акціонерні товариства: поняття, види, особливості формування

Акціонерним визнається засноване на установчому договорі та статуті товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.

З визначення випливають особливості акціонерного товариства, які обумовлюють специфіку його юридичного статусу:

  • воно є господарською організацією корпоративного типу, різновидом господарського товариства;
  • належить до товариств – об’єднань капіталів, у яких майнові елементи домінують над особистими (для участі в акціонерному товаристві досить зробити майновий внесок – оплатити акцію, а персональна участь – трудова, в управлінні справами товариства – зазвичай є необов’язковою);
  • статутний фонд акціонерного товариства має акціонерну природу, формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та/або юридичним особам;
  • має публічний статус емітента цінних паперів (акцій, облігацій), воно є юридичною особою, яка від свого імені випускає акції і зобов’язується своєчасно виконувати обов’язки, що випливають з умов їх випуску.;
  • фізичні та юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств, набувають статусу акціонерів, права і обов’язки яких визначаються законом;
  • особливою ознакою акціонерного товариства є обмеження відповідальності акціонерів: вони відповідають за зобов’язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.

Якщо правове становище інших господарських товариств визначається передусім законами України «Про господарські товариства», «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні», то діяльність АТ у зв’язку з наявністю у них акцій регулюється ще й законами України «Про цінні папери і фондову біржу», «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні».

21. Товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю

Товариство з обмеженою відповідальністю створюється на засадах угоди між юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.

Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів.

У випадках, передбачених установчими документами, учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов’язаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу.

Установчі документи товариства з обмеженою відповідальністю містять відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

Зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткові внески учасників не впливають на розмір їх частки у статутному фонді, вказаної в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено установчими документами.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов’язаний внести до статутного фонду не менше 30 відсотків вказаного в установчих документах вкладу. Внесення до статутного фонду грошей підтверджується документами, виданими банківського установою.

Учасник зобов’язаний повністю внести свій вклад не пізніше року після реєстрації товариства. У разі невиконання цього зобов’язання у визначений строк учасник, якщо інше не передбачено установчими документами, сплачує за час прострочки 10 відсотків річних з недовнесеної суми.

Учаснику товариства з обмеженою відповідальністю, який повністю вніс вклад, видається свідоцтво товариства.

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою решти учасників уступити свою частку (її частину) одному чи кільком учасникам цього ж товариства, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам. Учасники товариства користуються переважним правом придбання частки (її частини) учасника, який її уступив, пропорційно їх часткам у статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними розмірі.

Передана частка (її частина) третім особам можлива тільки після повного внесення вкладу учасником, який її уступає.

При передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов’язків, що належали учаснику, який уступив її повністю або частково.

Частка учасника товариства з обмеженою відповідальністю після повного внесення ним вкладу може бути придбана самим товариством. У цьому випадку воно зобов’язане передати її іншим учасникам або третім особам у строк, що не перевищує одного року. Протягом цього періоду розподіл прибутку, а також голосування і визначення кворуму у вищому органі провадяться без урахування частки, придбаної товариством.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства.

22. Повні та командитні господарські товариства

Повним товариством згідно зі ст. 66 Закону України «Про господарські товариства» визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном. Повне товариство створюється і діє на підставі установчого договору (статуту цей вид товариства не має). Крім загальних вимог щодо змісту установчих документів господарських товариств, установчий договір про повне товариство повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму участі у справах товариства. Такі вимоги випливають з особливого характеру товариства, зокрема з ведення його справ, яке здійснюється за загальною згодою всіх учасників.

Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов’язані надавати решті учасників на їхню вимогу повну інформацію про дії, виконувані від імені та в інтересах товариства.

Учасник повного товариства має право передати свою частку або її частину іншим учасникам товариства або третім особам тільки за згодою всіх учасників. З передачею частки (її частини) третій особі до останньої переходять всі права та обов’язки, що належали учасникові, який вибув.

Оскільки всі учасники повного товариства займаються спільною підприємницькою діяльністю, вони не мають права від свого імені та в своїх інтересах здійснювати угоди, однорідні з цілями діяльності товариства, а також брати участь у будь-яких товариствах (крім акціонерних), які мають однорідну з повним товариством мету діяльності. У разі порушення цієї вимоги, учасник товариства зобов’язаний компенсувати збитки, заподіяні товариству.

Командитне товариство можна кваліфікувати як товариство змішаного типу, в якому разом з одним або більше учасників, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном (повні товариші), є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників або командитистів).

Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше повних товаришів, вони несуть солідарну відповідальність щодо боргів товариства.

Правовий статус командитного товариства визначається нормами статей 67-74 Закону України «Про господарські товариства» (тобто законодавством про повні товариства) з урахуванням особливостей, передбачених у спеціальних статтях (статті 78- 83) Закону України «Про господарські товариства», безпосередньо присвячених командитним товариствам.

Зокрема, установчий договір про Командитне товариство, крім відомостей, які містить установчий договір про повне товариство, має відображати участь вкладників у такому товаристві, а саме: стосовно вкладників вказується тільки сукупний розмір їхніх часток у майні товариства, а також розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

Вкладник може вступати до командитного товариства шляхом внесення грошових або матеріальних вкладів. Вкладники командитного товариства мають право:

— діяти від імені командитного товариства тільки у разі наявності доручення і згідно з ним;

— вимагати першочергового повернення вкладу (ніж учасникам з повною відповідальністю) у разі ліквідації товариства;

— вимагати подання їм річних звітів і балансів, а також забезпечення можливості перевірки правильності їх складення.

Вкладники командитного товариства повинні вносити вклади й додаткові внески у розмірі, способами й порядком, передбаченими установчим договором, проте сукупний розмір їхніх часток має не перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в установчому договорі. На момент реєстрації командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менш як 25 відсотків свого внеску.

Таким чином, вкладники беруть участь у діяльності командитного товариства лише своїми вкладами, розмір яких визначає суму отримуваного ними прибутку. Будь-якої участі в управлінні товариством вони не беруть.

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю (повними товаришами). Якщо в товаристві є тільки один такий учасник, управління справами він здійснює самостійно.

23. Управління інвестиційною діяльністю підприємств

Управління інвестиційною діяльністю підприємства має кілька типових функцій, які визначаються метою реалізації обраної стратегії.

Інвестиційною стратегією будемо вважати систему вибраних довгострокових цілей і засобів їх досягнення, що реалізуються в інвестиційній діяльності підприємства.

Добирати інвестиційну стратегію слід з огляду на ряд критеріїв, що визначають її доцільність:

  • узгодженість з фінансовими ресурсами, які можуть бути спрямовані на інвестиції;
  • ефективність, тобто узгодженість результатів і реальних витрат на їх досягнення;
  • визначеність за термінами досягнення встановленої мети;
  • оптимальність поєднання очікуваного досягнення потрібної прибутковості та можливих ризиків і невизначеності майбутнього періоду;
  • узгодженість запланованих інвестицій із загальноекономічними умовами зовнішнього для підприємства середовища.

При визначеній інвестиційній привабливості окремої сфери діяльності потрібно враховувати комплекс факторів, що становлять зовнішні умови інвестиційного проекту:

1) важливість галузі, значення продукції, її особливості, частка експорту, залежність від імпорту, рівень забезпеченості внутрішніх потреб країни, частка галузі або конкретної продукції у валовому внутрішньому продукті, основні споживачі продукції;

2) характеристика споживання продукції галузі, рівень конкуренції чи монопольності, особливості ринку збуту, фактичні та потенційно можливі обсяги ринку, сталість галузі щодо загального економічного спаду у країні;

3) рівень державного втручання в розвиток галузі: низький, посередній чи значний, включаючи державні капітальні вкладення, податкові пільги, можливість прискореної амортизації тощо;

4) соціальна значущість сфери діяльності, кількість робочих місць, регіональне розташування виробництв, середня заробітна плата, діяльність профспілок, екологічна небезпечність виробництва та продукції, статистика збитків;

5) фінансові умови роботи галузі, рівень загальної прибутковості, середня рентабельність, віддача на вкладений капітал, оборотність активів, їх середня ліквідність.

24. Особливості формування інвестиційного портфеля підприємства

Інвестиційний портфель — цілеспрямовано сформована сукупність об’єктів реального, інтелектуального та фінансового інвестування, призначена для реалізації інвестиційної політики підприємства в майбутньому періоді (у більш вузькому, але найбільш часто вживаному значенні — сукупність фондових інструментів, сформованих інвестором).

Головною метою формування інвестиційного портфеля є забезпечення реалізації основних напрямків інвестиційної діяльності підприємства шляхом підбору найбільш дохідних і безпечних об’єктів інвестування. З обліком сформульованої головної мети будується система конкретних локальних цілей формування інвестиційного портфеля, основними з яких є:

а) забезпечення високих темпів росту капіталу в майбутній довгостроковій перспективі;

б) забезпечення високого рівня доходу в поточному періоді;

в) забезпечення мінімізації інвестиційних ризиків;

г) забезпечення достатньої ліквідності інвестиційного портфеля.

Таким чином, існуючі підходи до формування інвестиційного портфеля відображають або рівновагу фондового ринку, або враховують характеристики цінних паперів, розраховані на основі аналітики ринку.

25. Організаційні форми та види підприємств житлово-комунального господарства та особливості їх господарювання

Міське господарство являє собою комплекс розташованих на території міста (поселення) підприємств, організацій й установ, що обслуговують матеріально-побутові та культурні потреби населення, яке мешкає в ньому. Воно включає до свого складу житлово-комунальне господарство міста і підприємства побутового обслуговування населення, будівельну промисловість і підприємства з виробництва місцевих будівельних матеріалів, систему установ та підприємств міської торгівлі, громадського харчування, охорони здоров’я, освіти та ін.

Вивчення економіки комунальних підприємств передбачає знання специфічних особливостей комунального господарства як такого, техніко — економічних особливостей комунальних споруд та особливостей їх виробничих процесів .

За призначенням та функціями комунальні підприємства поділяють на такі групи:

  • санітарно-технічні (водопроводи, каналізація, підприємства з санітарної очистки);
  • транспортні (трамваї, тролейбуси, автобуси, метрополітен та ін.);
  • комунальної енергетики (електричні, газові, теплові мережі та ін.);
  • комунального обслуговування ( готелі та ін.);
  • підприємства та організації зовнішнього міського (селищного) благоустрою (підприємства шляхового господарства, озеленення, вуличного освітлення та ін.);

Комунальні підприємства, що надають послуги і реалізують продукцію за плату, працюють за схемою самофінансування. Підприємства, що надають безоплатні послуги (міських шляхів, озеленення, вуличного освітлення та ін.) фінансуються з бюджету за фактично виконані роботи.

Специфічною особливістю комунального господарства є те, що більшість комунальних підприємств не створюють матеріальної продукції, а надають послуги. Але це не може бути підставою для того, щоб комунальне господарство класифікувати як невиробничу сферу, оскільки послуги надаються переважно підприємствам виробничої сфери. Спожиті цими підприємствами послуги збільшують вартість створеної на них продукції, оскільки сам процес надання послуг створює вартість. Зарахування комунальних підприємств до невиробничої сфери позбавляє можливості правильно визначити обсяг суспільного продукту та національного доходу, їх розподіл, перерозподіл та використання, встановлювати правильні народногосподарські пропорції і визначати економічну ефективність суспільного виробництва.

26. Загальна характеристика та оцінка ефективності інноваційної діяльності

Кінцевим результатом інноваційної діяльності є розробка та реалізація інноваційних програм і проектів. Упровадження інновацій у будь-якій галузі економіки потребує фінансових витрат. Для того щоб увести нові виробничі потужності, опанувати нові технології, виробництво нових товарів, підвищити ефективність діяльності організації та одержати додатковий прибуток, необхідні інвестиції.

До простих методів оцінки економічної ефективності інноваційних проектів належать статистичні методи. Рекомендується застосовувати їх на початковій стадії експертизи проекту, а також для проектів, що мають відносно короткий інвестиційний період. До показників, які найчастіше застосовуються під час оцінювання економічної ефективності інноваційних проектів, належать:

  • сумарний (або середньорічний) прибуток, який одержують у результаті реалізації проекту;
  • рентабельність інвестицій (проста норма прибутку);
  • період окупності інвестицій (строк повернення).

Необхідно пам’ятати, що неможливо повністю і всебічно відобразити в показниках будь-який результат інноваційного проекту від зародження ідеї до її реалізації.

Слід також ураховувати, що будь-який результат інновацій має подвійне значення:

  • як основа змін у матеріальному виробництві, а в економічному розумінні — для досягнення цілей форми, а отже, для підвищення прибутку і конкурентоспроможності;
  • як джерело подальших наукових досліджень і розробок, тобто становить науковий і методологічний інтерес.

27. Економічний ефект як узагальнюючий показник економічної ефективності інноваційного процесу, його основні форми та способи обчислення

Єдиним узагальнюючим показником економічної ефективності будь-якої групи технічних нововведень служить економічний ефект, що характеризує абсолютну величину перевищення вартісної оцінки очікуваних (фактичних) результатів над сумарними витратами ресурсів за певний розрахунковий період. Залежно від кола вирішуваних завдань величину економічного ефекту можна і треба обчислювати в одній із двох форм: народногосподарській (загальний ефект за умовами використання нововведень) і внутрішньогосподарський (ефект, одержуваний окремо розробником, виробником і споживачем технічних новин або нововведень).

Народногосподарський економічний ефект визначається через порівнювання результатів від застосування технічних нововведень і всіх витрат на їхню розробку, виробництво і споживання; він відбиває ефективність тієї чи тієї групи технічних нововведень з погляду їхнього впливу на кінцеві показники розвитку економіки країни.

Внутрішньогосподарський (комерційний) економічний ефект, обчислюється на окремих стадіях відтворювального циклу «наука-виробництво-експлуатація (споживання)», дає змогу оцінювати ефективність певних технічних новин і нововведень з огляду на ринкові економічні інтереси окремих науково-дослідних (проектно-конструкторських) організацій, підприємств-продуцентів і підприємств-споживачів. Перша форма економічного ефекту як оцінний показник використовується на стадіях обґрунтування доцільності розробки та наступної реалізації нових технічних рішень і вибору найліпшого варіанта таких, а друга — у процесі реалізації новин (нововведень), коли вже відомі ціни на нову науково-технічну продукцію та обсяги її виробництва.

28. Правовий режим підприємництва у сфері зовнішньоекономічної діяльності

Правовий режим ЗЕД — це особливий порядок регулювання зовнішньоекономічної діяльності, що виражається в комплексі взаємопов’язаних між собою економіко-правових заходів (стимулюючих та обмежуючих), спрямованих на досягнення цілей такої діяльності згідно із визначеними законодавцем принципами.

Правове забезпечення зовнішньоекономічної діяльності має відповідати двом критеріям: враховувати специфіку предмета і задовольняти потреби суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності. При цьому основне завдання — створення сприятливого правового клімату для реалізації економічних інтересів суб’єктів господарювання к сфері зовнішньоекономічних відносин.

Правові норми, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, утворюють певний комплекс, який включає як міжнародно-правові, так і національно-правові норми. Цей комплекс характеризується як сукупність пов’язаних ієрархій і взаємопідлеглістю міжнародних і національних правових норм, взаємодіючих між собою як у цілому, так і в своїх структурних частинах, що регламентують зовнішньоекономічні зв’язки України.

На формування системи правових приписів про зовнішньоекономічну діяльність впливають як внутрішні, так і зовнішні фактори. До зовнішніх факторів відносяться: стан міжнародних відносин, участь України в міжнародних угодах; до внутрішніх: зовнішньоекономічна політика України, стан економіки України, умови, структура органів державної влади і управління тощо.

Національно-правові норми, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність в Україні, входять до актів, що відносяться до таких галузей внутрішнього права, як державне, адміністративне, фінансове, громадянське, громадянсько-процесуальне, але більшість норм у сфері зовнішньоекономічних відносин можуть бути віднесені до такого розділу законодавства, який називають господарським правом.

29. Методи організації діяльності фінансового ринку

Сучасний рівень розвитку фінансового ринку в розвинених країнах обумовлюється, головним чином, рівнем накопичення, господарськими традиціями, розмірами суспільного багатства та благополуччя нації. На фінансовому ринку формуються взаємовідношення заощаджень та інвестицій, де для залучання заощаджень вкладника необхідно запропонувати прибуток, що мінімально компенсуватиме втрати від інфляції. Інакше заощадження будуть переведені у товарну форму.

Розвинені фінансові ринки відображають стійке економічне зростання, відносно однорідний розвиток галузей та регіонів, низькі темпи інфляції, розумні режими оподаткування, стабільну законодавчу базу, сприятливий політичний клімат у країні та певний баланс фінансово-економічних інтересів у суспільстві.

Фінансова діяльність підприємств може бути організована трьома методами, а саме:

— комерційний розрахунок;

— неприбуткова діяльність;

— кошторисне фінансування.

Відмінність між окремими методами полягає у схемі організації фінансової діяльності, тобто у встановленні взаємозалежності між фінансовими ресурсами і джерелами їх формування, доходами, витратами і фінансовими результатами.

Основний метод фінансової діяльності — комерційний розрахунок.

30. Поняття та види цінних паперів

В Україні у цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів:

  • пайові цінні папери — цінні папери, які посвідчують участь їх власника у статутному капіталі (крім інвестиційних сертифікатів), надають власнику право на участь в управлінні емітентом і отримання частини прибутку, зокрема, у вигляді дивідендів, та частини майна у разі ліквідації емітента. До пайових цінних паперів відносяться: акції; інвестиційні сертифікати;
  • боргові цінні папери — цінні папери, що посвідчують відносини позики і передбачають зобов’язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов’язання. До боргових цінних паперів відносяться: облігації підприємств; державні облігації України; облігації місцевих позик; казначейські зобов’язання України; ощадні (депозитні) сертифікати; векселі;
  • іпотечні цінні папери — цінні папери, випуск яких забезпечено іпотечним покриттям (іпотечним пулом), та які посвідчують право власників на отримання від емітента належних їм коштів. До іпотечних цінних паперів відносяться: іпотечні облігації; іпотечні сертифікати; заставні; сертифікати ФОН;
  • приватизаційні цінні папери — цінні папери, які посвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду;
  • похідні цінні папери — цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов’язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів;
  • товаророзпорядчі цінні папери — цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

31. Різновиди акцій та облігацій

Враховуючи, що акції є провідним пайовим цінним папером, то залежно від їх ознак класифікують такі види акцій:

Іменною є така акція, у реквізитах якої вказано ім´я власника. Досвід багатовікової історії розвитку корпоратизації свідчить, що іменні акції вперше з´явилися на ранній стадії розвитку акціонування. Тоді у кожній акції вказувалося ім´я власника, а для передачі її іншому акціонерові потрібно було мати спеціальне рішення правління. Це суттєво обмежувало і уповільнювало обіг акцій та зменшувало можливість швидкої мобілізації капіталу через ринок цінних паперів. Іменні акції обертаються на ринку тільки за умов обов´язкового повного індосаменту, а про всі передачі (відчуження) акції робиться спеціальний запис у реєстрі AT, що потребує розвиненої інфраструктури і значних затрат. Тому такі акції, як правило, випускаються крупними номіналами.

Пред´явницькі акції вперше з´явилися вже у XVIII ст. і швидко стали абсолютно переважаючими. Їхньою перевагою стала здатність вільно, без перереєстрації та вказівок емітента обертатися на ринку цінних паперів. AT реєструє лише загальну кількість цих акцій. Пред´явницькі акції бувають двох видів: звичайні і привілейовані.

Звичайні акції дають право на дивіденди, які коливаються залежно від ефективності фінансово-господарської діяльності емітента і величини отриманого прибутку: чим вища прибутковість AT, тим більші дивіденди спроможне воно сплачувати. Це означає, що власник звичайної акції ризикує двояко: не отримати дивідендів взагалі, або ж отримує їх останній і лише з тієї частини прибутку, що залишилася після розподілу за привілейованими акціями. Водночас власник звичайної акції набуває права участі в управлінні AT або право голосу. Тобто на зборах акціонерів він заслуховує адміністрацію, затверджує її звіти, приймає участь у виборах керівних органів, володіє першочерговим правом на купівлю акцій наступних випусків, правом інформування про діяльність AT, одержання частини вартості майна у випадку ліквідації (після задоволення вимог усіх кредиторів і власників привілейованих акцій).

Привілейовані акції — це акції, на які сплачується заздалегідь встановлений фіксований дивіденд (принцип фіксингу).

Різновидом привілейованих акцій стали конвертовані акції, які можуть випускатися відзивними (зворотними) і з плаваючим розміром дивідендів, розмір яких встановлюється в залежності від рівня інфляції або ж від величини банківських ставок. Їх випуск також випливає з потреб збільшити попит і водночас зменшити ризики інвестора, який може сумніватися, що в найближчий час прості акції стануть приносити достатній дивіденд. Якщо ж за простими акціями буде сплачуватися необхідної величини і стабільний прибуток, то інвестор прийме рішення про конвертування привілейованих акцій у прості того ж емітента.

Залежно від особливих ознакових елементів облігаційних позик на ринку цінних паперів обертаються такі види облігацій:

32. Основні види цінних паперів, що використовуються в ході приватизації

Приватизаційні папери — це особливий вид державних цінних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду,

Рішення про випуск приватизаційних паперів приймається КМ згідно з Державною програмою приватизації. Емісію приватизаційних паперів здійснює НБ. Приватизаційні папери вільному обігу не підлягають, а їх продаж або відчуження іншим способом є недійсними. Приватизаційні папери, придбані з порушенням установлених правил їх видачі та обігу, вважаються недійсними.

Приватизаційними паперами, які були реально випущені в ході приватизації, є приватизаційні майнові сертифікати та в окремих випадках — житлові чеки.

Приватизаційні майнові сертифікати ~ це особливий вид державних цінних паперів, який засвідчує право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств. Житлові чеки — це приватизаційні папери, які одержуються всіма громадянами України і використовуються при приватизації державного житлового фонду. Вони можуть також використовуватись для приватизації частки майна державних підприємств, земельного фонду.

33. Правові засади функціонування переказних векселів

Невід’ємним елементом сучасного грошового обігу є вексель. Як платіжний засіб вексель може використовуватись для погашення заборгованості між ринковими суб’єктами, запобігаючи платіжній кризі. Водночас вексель є інструментом комерційного кредиту, що виступає у вигляді відстрочення платежу за надані товари та послуги.

За формою та способом використання векселі поділяють на прості і переказні.

Простий вексель означає зобов’язання однієї особи виплатити зазначену суму коштів іншій особі за поставлені товари чи надані послуги.

Переказний вексель є наказом позичальнику виплатити певну суму коштів пред’явнику векселя.

Залежно від характеру угод, що спричинили появу векселя, розрізняють комерційні та фінансові векселі.

Комерційний вексель з’являється в обігу в результаті реальної угоди з купівлі-продажу цінностей, виконаних робіт, наданих послуг. Звідси походять синоніми комерційного векселя: товарний, торговий.

Фінансовий вексель виникає внаслідок фінансової операції і засвідчує отримання грошової позики. Векселі, в основу яких покладено реальні фінансові угоди і котрі виписані (акцептовані) авторитетними особами, передусім банками, мають досить широку сферу обігу. В обігу, однак, можуть з’являтись і фіктивні, безгрошові векселі, до яких належать так звані дружні, бронзові, підроблені векселі.

Підроблений вексель — це вексель, в якому міститься підроблений підпис векселедателя або акцептанта, фальсифіковано вексельну суму чи строк погашення. Підробка здійснюється з метою отримання коштів у банку під даний вексель.

Дружній (приятельський) вексель також не передбачає реальної кредитної операції. Він акцептується з метою надання допомоги в отриманні кредиту під вексель неплатоспроможній особі. Як правило, обидва суб’єкти угоди акцептують векселі один на одного для того, щоб згодом отримати під них кредит у банку. Такі векселі, коли кілька суб’єктів виступають то векселедателем (платником), то векселедержателем (покупцем) називають зустрічними. Однак зустрічні векселі не завжди є фіктивними (дружніми чи бронзовими), оскільки вони можуть з’являтись і в результаті реальних торгових відносин між контрагентами.

Бронзовий (дутий, вигаданий) вексель виписується на ім’я неіснуючої або заздалегідь неплатоспроможної особи. Метою подібної операції є отримання кредиту чи збільшення заборгованості неплатоспроможної особи для того, щоб майно банкрута залишилось у близьких йому осіб, замість того, щоб перейти у власність реальних кредиторів. На відміну від дружнього векселя, в якому особа, що його акцептувала (підписала) бере на себе вексельні зобов’язання, бронзовий вексель виникає для обману кредиторів. Проблема, однак, у тому, що, незважаючи на економічну дефективність дружніх та бронзових векселів, у них немає юридичних дефектів, оскільки підписи не фіктивні, наявні усі реквізити. Це вимагає підвищеної уваги з боку працівників банку до здійснення вексельного кредитування.

34. Поняття та види господарських договорів

Господарський договір – це зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди зобов’язання учасників господарських відносин (сторін), спрямовані на обслуговування (забезпечення) їх господарської діяльності.

Види господарських договорів:

— за критерієм обов’язковості: планові (украдаються на підставі прийнятого державного замовлення у випадках, коли таке прийняття є обов’язковим для певних суб’єктів: державних підприємств, підприємств-монополістів та підприємств, які функціонують переважно на базі державної власності) і регульовані (укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин);

— за строками дії: довгострокові (укладаються на строк понад п’ять років; в них. переважають організаційні елементи), середньострокові (строком дії від одного до п’яти років; організаційні елементи в таких договорах врівноважені з майновими), короткострокові (строком дії до одного року; в цих договорах операцію, містять зазвичай лише майнові елементи);

— за взаємним становищем сторін: вертикальні (укладаються між нерівноправними суб’єктами – б органом господарського керівництва та підпорядкованим йому підприємством; наприклад, державний контракт) та горизонтальні (укладаються між рівноправними суб’єктами);

— за економічним змістом та юридичними ознаками: договори на реалізацію майна (купівлі-продажу, поставки, міни, комісії, консигнації, контрактації сільськогосподарської продукції забезпечення електроенергією, газом, водою тощо); договори на передачу майна в користування (безоплатне користування майном, оренда, лізинг); підрядні договори (підряд на капітальне будівництво, підряд на виконання проектно-вишукувальних, дослідно-конструкторських та інших робіт); транспортні договори (перевезення вантажів, буксирування, тайм-чартеру, подачі та забирання вагонів, експлуатації залізничної під’їзної колії та ін.); договори на надання банківських послуг (договори на розрахункове-касове обслуговування, банківського кредитування, факторингу та ін.); договори на надання інших послуг (щодо охорони об’єктів, зберігання майна та ін.); договори про спільну діяльність, в т. ч. установчі договори щодо створення господарських організацій корпоративного типу.

35. Ліцензування зовнішньоекономічної діяльності

Ліцензування — це регулювання ЗЕД через дозвільний пакет документів, виданий державними органами на право експорту (імпорту) товару в певних кількостях на певний проміжок часу.

Ліцензія Мінекономіки є підставою для митного оформлення партії товарів, що підлягають ліцензуванню або квотуванню в Україні.

Видача ліцензій зареєстрованим на території України СПД здійснюється Мінекономіки в порядку, передбаченому статтею 16 Закону України «Про ЗЕД» і Положення про порядок ліцензування імпорту (експорту) товарів

Облгдержадміністраціям делеговане право видачі ліцензій на експорт (імпорт) при вартості товарів за контрактом не більше 300 тис. $. Ліцензія видається на термін у відповідності з умовами контракту, але не пізніше кінця року.

У відповідності із законодавством в Україні можуть бути введені наступні види експортних (імпортних) ліцензій:

Генеральна — відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції по певному товару і/або з певною країною (групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування по цьому вигляду товару;

Відкрита (індивідуальна) — дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом певного періоду часу (але не менше одного місяця) з визначенням його загального об’єму;

Антидемпінгова (індивідуальна) — дозвіл на імпорт в Україну протягом встановленого терміну певного товару, який є об’єктом антидемпінгового розслідування і/або антидемпінгових заходів;

Компенсаційна (індивідуальна) — дозвіл на імпорт в Україну протягом встановленого терміну певного товару, який є об’єктом антисубсидійного розслідування і/або компенсаційних заходів;

Спеціальна (індивідуальна) — дозвіл на імпорт в Україну протягом встановленого терміну певного товару, який є об’єктом спеціального розслідування і/або спеціальних заходів.

36. Способи обмеження монополізму

Монопольним визнається домінуюче становище суб’єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб’єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг). Монопольним є становище суб’єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує розмір, встановлений законом. Монопольним може бути визнано також становище суб’єктів господарювання на ринку товару за наявності інших умов, визначених законом.

Органам державної влади та органам місцевого самоврядування забороняється приймати акти або вчиняти дії, спрямовані на економічне посилення існуючих суб’єктів господарювання — монополістів та утворення без достатніх підстав нових монопольних утворень, а також приймати рішення про виключно централізований розподіл товарів.

Виходячи з цілей, на досягнення яких спрямоване державне антимонопольне регулювання, до його інструментів можна віднести:

  • заходи законодавчого характеру, спрямовані на правове регулювання монополістичної діяльності;
  • безпосереднє керування об’єктами державної власності, що перебувають у стані монополії;
  • заходи щодо стимулювання капітальних вкладень у переробну промисловість;
  • державне фінансування НДР;
  • дотації і субсидії;
  • податкові пільги;
  • створення програм підтримки малого та середнього підприємництва.

Діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування має обмеження і можлива лише в разі дотримання певних вимог, серед яких слід виділити такі:

  • дії не можуть бути спрямовані на економічне посилення існуючих суб’єктів господарювання — монополістів;
  • внаслідок дій не повинні утворюватися нові суб’єкти господарювання — монополісти;
  • прийняті рішення не можуть призводити до виключно централізованого розподілу товарів.

Відповідальність за порушення, закріплена в цій статті, настає згідно з нормами глави 28 Кодексу та відповідними нормами законодавства.

37. Захист від недобросовісної конкуренції

Недобросовісна конкуренція пов’язана із здійсненням дій, нечесних стосовно конкурентів. Однак вони (ці дії) не переслідують мети обмеження конкуренції або встановлення монопольного панування, але завдають шкоди порядку конкуренції. При цьому під порядком конкуренції ми розуміємо дотримання її учасниками нормальних, ділових, чесних правил у господарських правовідносинах між собою.

У частині першій даної статті Кодексу міститься, так би мовити, генеральна заборона недобросовісної конкуренції. У подальших статтях Кодексу закладено ознаки окремих видів забороненої діяльності.

Слід підкреслити, що для визнання дій суб’єктів господарювання такими, що є недобросовісними, необхідно, щоб вони мали певні ознаки, зокрема:

були спрямовані на придбання переваг у господарській діяльності, тобто суб’єкт господарювання повинен мати об’єктивну можливість отримати такі переваги;

порушували положення чинного законодавства або вимоги добропорядності і розумності. При цьому необхідно брати до уваги, що, за наявності порушення норм законодавства, їх аналіз з точки зору порушення добрих і чесних звичаїв не здійснюється, оскільки дії не можуть бути класифіковані як такі, що не порушують норми ділової етики, якщо вони заборонені нормами чинного законодавства;

завдають або можуть завдати збитків іншому суб’єкту господарювання або можуть нанести чи наносять шкоду діловій репутації суб’єкта господарювання. Настання негативних наслідків повинно бути безпосереднім, а не опосередкованим або побічним результатом відносин, що призвели до правопорушення.

Безпосередніми об’єктами посягань є фірмові найменування, знаки для товарів та послуг, найменування місця походження товару, інші ознаки, рекламні матеріали, упаковка.

33. Поняття та види бірж

У світовій практиці залежно від виду біржового товару прийнято виділяти товарні і товарно-сировинні, фондові, валютні біржі і біржі праці. У відповідності з Законом України «Про товарну біржу», «під товарною біржею розуміється організація, що об’єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має на меті надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозиції на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов’язаних з ним торговельних операцій».

Залежно від масштабів державного втручання у біржову торгівлю можна визначити три основні типи бірж:

  1. Приватні біржі, їх членами є вільні акціонерні товариства та приватні компанії, які мають право зі свого середовища обрати адміністративні та виконавчі органи. Прикладом може бути Амстердамська біржа. Такого типу біржі діють і в Україні. Зокрема, з 10 діючих у Києві товарних і фондових бірж до типу приватних можна цілковито віднести Києво-Печерську товарну біржу, яка заснована 1992 р. з ініціативи Спілки незалежних бірж і діє на засадах приватного капіталу. Вона розпочала регулярне співробітництво більш як із 20 біржами країн СНД. На перспективу ця біржа передбачає проведення об’єднаних регіональних торгів за єдиним лотом, вдосконалення структури брокерської мережі та ін. Право участі в торгах Києво-Печерської біржі може отримати кожен підприємець, який зробив відповідний місячний внесок і взяв участь у створенні страхового фонду біржі.

Держава не втручається в діяльність таких бірж. Сьогодні значна частина бірж є приватними. Вони краще задовольняють потреби у веденні торгових операцій і обмежують спекуляцію.

  1. Публічні товарні біржі — це державні організації оптової торгівлі. Управління ними здійснюється особливими бюро, які обираються маклерами й затверджуються урядом. Відвідувачі тут являють собою лише публіку, яка не бере ніякої участі в управлінні. Такою, приміром, є Паризька біржа. Управляє нею синдикативна камера, яка складається з синдика та його помічника.
  2. Переважає нині такий тип біржі, коли держава здійснює лише обмежене втручання, розробку законодавства, яким регламентується біржова торгівля, прийняття інших законодавчих актів. Через них, прямо не втручаючись у внутрішні справи та функції бірж, Держава підтримує їхню діяльність, гарантує виконання умов біржових угод, а також забезпечує уніфікацію правил торгівлі.

34. Організація роботи бірж. Біржові угоди

Біржові угоди укладають члени бірж особисто або через повноважних представників і брокерів. Вони вважаються укладеними з моменту їх реєстрації на біржі. Зміст біржових угод (за винятком найменування товару, кількості, ціни, місця і строку) розголошенню не підлягає. Ця інформація може надаватися тільки за письмовою вимогою органів слідства і суду. Основними видами біржових угод є: взаємна передача прав та обов’язків щодо реального товару; укладання угод реального товару з відстрочкою строку його поставки (форвардні угоди); взаємна передача прав та обов’язків щодо стандартних контрактів на поставку біржового товару (ф’ючерні угоди); уступка прав на майбутню передачу прав та обов’язків щодо біржового товару або контракту на поставку біржового товару (опціонні угоди), а також інші угоди щодо біржового товару, контракту або прав, установлених правилами біржової торгівлі.

Угода вважається укладеною з моменту її оформлення та реєстрації згідно з прийнятим порядком на біржі, але вона не може укладатися від імені й за рахунок біржі. Історично так склалося, що механізм функціонування бірж строго регламентований. Установлюються регулярність і дата проведення торгів, місце укладання угод (біржовий зал) тощо.

35. Поняття та функції цін

Основу ціни як економічної категорії становить вартість товару, величина якої визначається суспільне необхідними затратами праці.

Облікова функція означає, що ціна є засобом обліку вартості продукції. Це дає змогу визначити затрати живої та уречевленої праці, економічну ефективність виробництва, оптимальне співвідношення між нагромадженням і споживанням, вплинути на формування певних пропорцій між галузями.

Розподільча функція полягає в тому, що внаслідок відхилення ціни від вартості, особливо коли ціни перебувають під впливом попиту і пропозиції, можливий перерозподіл вартості продукції між галузями, регіонами, підприємствами. Цей розподіл може бути регульованим або встановлюватися стихійно.

Стимулююча функція зумовлена особливостями ринкової економіки. Оскільки на однорідну продукцію зазвичай встановлюється єдина ціна, то доход товаровиробника залежатиме від витрат виробництва і обсягу випуску продукції. Прагнення збільшити доход змушує товаровиробника, з одного боку, здешевлювати свою продукцію, а з другого — розширювати обсяги випуску продукції. Ціна є стимулом удосконалення техніки, технології та організації виробництва.

36. Основні принципи маркетингової діяльності підприємства

Під маркетингом розуміють таку систему внутрішньофірмового управління, яка направлена на вивчення і врахування попиту і вимог ринку для більш обгрунтованої орієнтації виробничої діяльності підприємств на випуск конкурентоспроможних видів продукції у завчасно встановлених обсягах, що відповідають певним техніко-економічним характеристикам. При цьому береться до уваги, що реалізація наміченої асортиментної структури може забезпечити фірмі одержання найбільш високих прибутків або стійке становище на ринку.

Здійснення маркетингової діяльності виступає як об’єктивна необхідність орієнтації науково-технічної, виробничої та збутової діяльності підприємства (фірми) з урахуванням ринкового попиту, потреб і вимог споживачів. Тут відображається і постійно посилюється тенденція до планомірної організації виробництва з метою підвищення ефективності функціонування фірми в цілому та її господарських підрозділів.

Маркетингова діяльність фірми направлена на те, щоб достатньо обґрунтовано, спираючись на запити ринку, встановлювати конкретно поточні і головним чином довгострокові (стратегічні) цілі, шляхи їх досягнення та реальні джерела ресурсів господарської діяльності, визначати асортимент і якість продукції, її пріоритети, оптимальну структуру виробництва і бажаний прибуток.

37. Ціноутворення як елемент стратегії і тактики маркетингу

Маркетинг складається з чотирьох рівнозначних елементів:

  1. товар,
  2. його просування,
  3. його розподіл і
  4. визначення його вартості.

Перші три елементи — товар, просування і розподіл — це спроба фірми створити вартість на ринку.

Останній елемент — ціноутворення — істотно відрізняється від інших трьох: це спроба фірми відхопити трохи від цієї вартості у вигляді одержуваної нею прибутку. Якщо успішна розробка товару, ефективне просування на ринку і розподіл сіють насіння ділового успіху, то ефективне ціноутворення — це урожай. Хоча ефективне ціноутворення ніколи не компенсує погане виконання перших трьох елементів, однак, неефективне ціноутворення, безсумнівно, може перешкодити фінансового успіху навіть у разі їх оптимального поєднання.

Стратегічне ціноутворення часто вимагає не тільки зміни ставлення до нього, але і змін у визначенні того, коли, яким чином і хто приймає рішення щодо встановлення цін. Наприклад, стратегічне ціноутворення припускає передбачення рівня цін до початку виробництва товару.

Єдиний шлях для забезпечення прибуткового ціноутворення — якомога раніше відмовитися від тих ідей, відповідно до яких не може бути досягнута адекватна вартість, достатня для того, щоб виправдати витрати.

Стратегічне ціноутворення також вимагає, щоб керівництво відповідало за проведення узгоджених між собою цінової політики і дій, спрямованих на досягнення стратегічних цілей компанії. Зняття з себе цю відповідальність (по відношенню до продажів або до каналів розподілу) — це зняття відповідальності за стратегічне управління бізнесом. Можливо, найбільш важливим є те, що стратегічне ціноутворення вимагає нових взаємин між маркетингом і фінансовою діяльністю. Стратегічне ціноутворення в дійсності відбиває зв’язок між маркетингом і фінансовою діяльністю. Воно включає в себе пошук балансу між бажанням покупців отримати відповідну вартість і необхідністю фірм покрити витрати і отримати прибуток. До нещастя, в більшості компаній ціноутворення характеризується більшою мірою неузгодженістю цих завдань.

Якщо ціноутворення має відображати цінність для покупця, то ціни повинні призначати ті, хто більшою мірою здатний передбачати цю цінність, тобто менеджери з маркетингу та продажу. Але їх зусилля не призведуть до стійких доходів, якщо вони не підуть на поводі у досягнення фінансового успіху. Не ставлячи метою «покрити» витрати, фінансисти повинні вивчати як змінюються витрати з зміною продажів, і використовувати ці знання, щоб розвивати ринок і продажу для досягнення прибутковості. Спільна участь у цьому процесі маркетингу та фінансів каже про те, що вони можуть працювати разом для досягнення спільної мети — отримання прибутку через стратегічне ціноутворення.

38. Основні методи встановлення ціни на продукцію підприємства

Механізм ціноутворення являє собою, з одного боку, зв’язок між ціною і ціноутворюючими факторами; з іншого боку — формування ціни, технологію її зародження, функціонування, зміни. Моделювання цінової політики здійснюється поетапно, у визначеній послідовності:

  • визначення мети підприємства. Поряд з максимізацією прибутку, у залежності від обставин, вона може зводитися до забезпечення виживаності, завоюванню лідерства, збільшенню частки ринку, обсягу продажів, максимізації темпів росту;
  • установлення характеру ринку, що визначається кількістю і розміром підприємства-конкурентів: чи віддаються переваги на ринку якому-небудь з конкурентів (вільна конкуренція, монополістична конкуренція, олігополія, монополія);
  • аналіз купівельного попиту. Як відзначалося, на його величину впливають різні фактори: потреба в товарі, відсутність чи заміни конкурентів, платоспроможність потенційних покупців, споживчі переваги.
  • дослідження рівня ринкових цін. Фірма позиціонує (тобто визначає сприйняття споживачем своїх товарів у порівнянні з товарами конкурентів). З даною метою робляться порівняльні покупки, у результаті яких проводиться аналіз цін, товарів, якості і т.д.);
  • аналіз витрат. Фірма визначає залежність загальних витрат від змін обсягу виробництва, визначає закономірності граничних витрат. При цьому ефективний підхід до ціноутворення припускає першочерговість аналізу рівня цін, що визначають обсяг продажів, масштаб виробництва, а вже потім їхнє співвідношення з витратами.

Метод повних (середніх) витрат. Підприємство на ринку запитує ціну товарів, здатну відшкодувати витрати і забезпечити максимально можливий прибуток на основі стандартної націнки в залежності від виду товару. Даний метод стикується з існуючою практикою калькулювання собівартості, що також пояснює його перевагу для багатьох вітчизняних виробничих структур.

Разом з тим у наявності й істотні недоліки: затратний механізм ціноутворення, що обумовлює слабку зацікавленість до їхнього зниження; знижується конкурентоздатність товару; слабкий зв’язок з рівнем попиту.

Метод маржинальних витрат — нове явище у вітчизняній практиці, що базується на поділі витрат на постійні і перемінні. При ціноутворенні враховуються фактичні перемінні витрати на одиницю продукції, що збільшуються на суму граничного доходу. Призначення останнього — покриття постійних витрат і забезпечення прийнятного прибутку підприємству.

Його очевидна перевага — скорочення загальної величини витрат підприємства, що стратегічно істотно для російських виробничих формувань з їхньою твердою конкуренцією з закордонними партнерами. Застосовуючи варіант «скорочених витрат», виробник, одержуючи виграш у збільшенні обсягу продажів, одночасно має можливість компенсувати непокриті постійні витрати за рахунок підвищення граничного доходу. У той же час застосування даного методу дуже обмежено в силу ряду причин: неврегульованість співвідношення принципів управлінського і податкового обліку, що залишається високої ступінь державного регулювання вітчизняного ціноутворення, низький кваліфікація адміністрації і т.п.

39. Кримінальна відповідальність за порушення комерційного законодавства

Кримінальна відповідальність за порушення законодавства про комерційну таємницю передбачена в ст.ст. 231, 232 Кримінального кодексу України.

Статтею 209 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за вчинення фінансової операції чи укладення угоди з коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, а також вчинення дій, спрямованих на приховання чи маскування незаконного походження таких коштів або іншого майна чи володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження, місцезнаходження, переміщення, а так само набуття, володіння або використання коштів чи іншого майна, одержаних внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів. Суспільно небезпечним протиправним діянням, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, відповідно до цієї статті є діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох і більше років (за винятком діянь, передбачених статтями 207 і 212 Кримінального кодексу України) або яке визнається злочином за кримінальним законом іншої держави і за таке ж саме діяння передбачена відповідальність Кримінальним кодексом України та внаслідок вчинення якого незаконно одержані доходи.

Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, визнається вчиненою у великому розмірі, якщо предметом злочину були кошти або інше майно на суму, що перевищує шість тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, визнається вчиненою в особливо великому розмірі, якщо предметом злочину були кошти або інше майно на суму, що перевищує вісімнадцять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Основним безпосереднім об’ єктом злочину є встановлений з метою захисту фінансової системи України, протидії залучення в економіку «брудних» коштів та виконання Україною взятих на себе міжнародно-правових зобов’язань порядок здійснення підприємницької та іншої господарської діяльності. Додатковим об’єктом можуть виступати інтереси правосуддя, нормальне функціонування фінансово-кредитної системи, право власності. Об’єктивна сторона злочину досить детально описана диспозицією зазначеної статті. При цьому слід враховувати, що не має значення, чи майно здобуте злочинним шляхом на території України чи за її межами. Розглядуваний склад злочину сформульований законодавцем як формальний. Із суб’єктивної сторони цей злочин є лише умисним.

Суб’єктом злочину може бути як особа, яка здобула злочинним шляхом грошові кошти та інше майно, так і будь-яка інша особа, яка здійснює зазначені у диспозиції ч. 1 ст. 209 КК України діяння з метою легалізації грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом іншими особами.

40. Дисциплінарна відповідальність за порушення комерційного законодавства

Цивільно-правова відповідальність не є єдиним видом юридичної відповідальності, що може застосовуватися за порушення законодавства про комерційну таємницю. Не виключене застосування за ці порушення дисциплінарної і матеріальної відповідальності, передбаченої Кодексом законів про працю України.

Дисциплінарна відповідальність — різновид юридичної ретроспективної відповідальності працівника за порушення трудової дисципліни з застосуванням до нього догани та звільнення. Законодавством, статутами й положеннями про дисципліну для окремих категорій працівників можуть бути передбачені інші дисциплінарні стягнення.

Розрізняють загальну і спеціальну дисциплінарну відповідальність. Загальна дисциплінарна відповідальність передбачається Кодексом законів про працю і Правилами внутрішнього трудового розпорядку, а спеціальна — здійснюється: а) в порядку підлеглості; б) за статутами про дисципліну; в) за окремими нормативними актами. Дисциплінарні стягнення можуть застосовувати органи, які мають право приймати на роботу (обирати, затверджувати і призначати на посаду даного працівника). На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами законодавства, дисциплінарні стягнення можуть накладати також органи, що стоять вище від згаданих (ст. 1471 КЗпП України). Близько до дисциплінарної знаходиться матеріальна відповідальність, оскільки підставою для притягнення до обох видів відповідальності є трудове правопорушення. На відміну від дисциплінарної, матеріальна відповідальність працівника настає у випадках, коли заподіяно матеріальну шкоду.

41. Матеріальна відповідальність за порушення комерційного законодавства

Матеріальна відповідальність розглядається як різновид ретроспективної юридичної відповідальності працівника за матеріальну шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов’язків (ст. 130 КЗпП України). Умовами накладення матеріальної відповідальності є передбачені законодавством такі ознаки: а) пряма дійсна шкода; б) протиправна поведінка працівника; в) причинний зв’язок між протиправними діями чи бездіяльністю та виниклою шкодою; г) провина працівника в заподіяній шкоді.

Матеріальна відповідальність може бути повною та обмеженою. Випадки обмеженої матеріальної відповідальності працівників передбачені ст. 133, а повна матеріальна відповідальність — ст. 134 КЗпП України.

Як самостійний вид ретроспективної юридичної відповідальності в теорії права розглядають скасування актів, що суперечать чинному законодавству. Це — особливий вид ретроспективної юридичної відповідальності, який полягає в тому, що компетентний орган чи службова особа застосовує право відновну санкцію, скасовуючи незаконно прийнятий акт. Є декілька форм названої юридичної відповідальності:

а) скасування акта, який суперечить чинному законодавству;

б) визнання недійсним акта, який суперечить чинному законодавству;

в) зміна акта в тій частині, що не відповідає чинному законодавству;

г) давання вказівок компетентним органом чи службовою особою про обов’язкове скасування чи зміну акта, який суперечить чинному законодавству суб’єктом, який його приймав.

42. Механізм регулювання підприємницької діяльності

Регулювання підприємницької діяльності потребує підбору специфічних методів управління, виходячи із особливостей об‘єкта, на який спрямоване регулювання.

Специфіка регулювання підприємницькою діяльністю виявляється у структурі механізмів та методів регулювання та їх інструментів. Це дає можливість виробити мету, управлінський алгоритм, виявити необхідне інформаційне та організаційне забезпечення, визначити завдання для служб, що здійснюють функції регулювання підприємницької діяльності та умови їхньої реалізації. Основним методом регулювання підприємницької діяльності стає розробка економічних, правових, організаційних, соціально-психологічних умов, що забезпечують максимальне відображення інтересів даної соціальної групи. Адже регулювання – включає не тільки стабілізацію об‘єкта, підтримку його розвитку в оптимальних параметрах, але й створення умов для використання організаційних, економічних та інших нормативів, соціальних норм, звичаїв, традицій.

Слід розрізняти категорії державний механізм та механізм державного управління.

Державний механізм – це система державних органів, які здійснюють державну владу, установи та підприємства, а також організаційні та фінансові ресурси. За їх допомогою реалізуються завдання і функції держави. Це цілісна ієрархічна система, тобто система, побудована на засадах субординації й координації. Кожна з її підсистем має свою структуру. Якщо категорію «державний механізм» відносимо до категорій систематизуючого характеру, то категорію «механізм державного управління» — до категорій, що розкривають специфіку управлінської діяльності. Механізм державного управління – це система заходів, розроблених державою з метою впливу та певний об‘єкт та створення умов для його розвитку.

43. Система державного регулювання підприємницької діяльності

Механізм державного регулювання – це «сукупність форм, методів, засобів впливу на економіку, що охоплюють економічні відносини, які склалися між суб‘єктами та об‘єктами регулювання в процесі визначення та реалізації мети».

Механізми державного регулювання підприємницької діяльності – система заходів, розроблених державою, з урахування вимог та інтересів суб‘єктів підприємницької діяльності. До цієї системи входять правовий і фінансовий механізми, механізми стимулювання, підтримки, сприяння, контролю; форми та методи реалізації державного регулювання, державні органи та фонди, покликані займатися діяльністю суб‘єктів підприємництва.

Синтезуючи теоретичні здобутки та сучасну практику, визначимо механізми державного регулювання як систему заходів, що забезпечує: 1) упровадження реалізації державної регуляторної політика та 2) регулювання підприємницької діяльності. Перша група механізмів – це створення правової бази, що регламентує державне регулювання підприємницької діяльності в Україні. До другої групи механізмів відносимо: формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного регулювання підприємницької діяльності; а також кадрове забезпечення системи регулювання підприємницької діяльності.

44. Припинення діяльності підприємства

Припинення діяльності підприємства — одне з юридичних понять господарського права. Це специфічна правова робота. До змісту поняття «припинення» входять юридичні підстави («умови»), акти та процесуально-правові дії щодо припинення діяльності підприємства як суб’єкта права. Ці підстави, акти та дії передбачені законодавством про підприємства. Загальні підстави припинення діяльності підприємств усіх видів визначені Законом України «Про підприємництво» (ст. 11). Загальний процесуальний (процедурний) порядок і форми припинення регулює Закон України «Про підприємства в Україні» (статті 34-36). У разі банкрутства підприємства правовідносини припинення регулюються Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р. (в редакції від 30 червня 1999 р.), який теж поширюється на підприємства всіх видів.

Особливі підстави і форми припинення діяльності підприємств окремих видів встановлені також законами про ці підприємства. Діяльність підприємства припиняє його власник (вищий орган підприємства, уповноважений орган). Припинення за юридичними підставами, як зазначалося вище, може бути двох видів:

добровільним і примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини. Мотиви ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути:

зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

До передбачених законом чи установчим договором обставин належать:

а) закінчення строку, на який створювалось підприємство;

б) досягнення мети, поставленої засновниками під час створення підприємства (ст. 19 Закону України «Про господарські товариства»).

Установчі документи підприємств можуть включати й інші підстави цього виду. Рішення про припинення діяльності підприємства з цих підстав приймає його вищий орган. Підприємці зобов’язані припинити свою діяльність також «у разі закінчення строку дії ліцензії» (ст. 11 Закону України «Про підприємництво»).

45. Процедура оцінки майна та формування ліквідаційного балансу підприємства

Комісія з ліквідації оцінює майно підприємства, що ліквідується підприємства (ч. 5 ст. 60 ГКУ). Аналогічну вимогу містить і Закон про госптовариства. Необхідність такої оцінки пов’язана з тим, що майно – одне із джерел погашення боргів перед кредиторами підприємства, що ліквідується.

При оцінці майна підприємства, що ліквідується, слід пам’ятати, що з моменту прийняття рішення про ліквідацію підприємства його активи та зобов’язання оцінюються виходячи з припущення, що діяльність цього підприємства припиняється і продовжуватися надалі не буде. Інакше кажучи, перестає «працювати» один із десяти основних принципів бухгалтерського обліку – принцип безперервності (ст. 4 Закону про бухоблік), тобто оцінка активів та зобов’язань підприємства, що ліквідується, провадиться в особливому порядку.

Порядку проведення такої оцінки в національних положеннях (стандартах) бухгалтерського обліку (далі – П(С)БО) немає. Порядок надання та розкриття інформації про припинення діяльності підприємства у фінансовій звітності розглянуто в Міжнародних стандартах бухгалтерського обліку (далі – МСБО) (на підставі яких розроблялися українські стандарти), а саме в МСБО 35.

Згідно з п. 18 МСБО 35 цей стандарт не встановлює будь-яких нових принципів визнання та оцінки. Основна його вимога полягає в тому, що підприємству слід дотримуватися принципів та виконувати деякі процедури, встановлені іншими стандартами. Перш за все такими процедурами є оцінка корисності активів (оскільки при ліквідації підприємства його активи можуть утратити свою цінність) і перегляд сум забезпечення (адже в разі прийняття рішення про ліквідацію підприємства в нього можуть виникнути непередбачені зобов’язання).

Оцінка майна підприємства, що ліквідується, полягає переважно у приведенні вартості активів до вартості їх можливої реалізації та визнанні додаткових зобов’язань (наприклад, вихідні допомоги працівникам) або зменшенні забезпечення для відшкодування майбутніх витрат (наприклад, на оплату відпусток працівників), що виникають у підприємства у зв’язку з прийняттям рішення про ліквідацію. Як правило, оцінці підлягають запаси, основні засоби та зобов’язання.

Звертаємо увагу, що при ліквідації державних, комунальних підприємств та підприємств (господарських товариств) із державною (комунальною) часткою майна оцінка майна повинна провадитися суб’єктами оцінної діяльності, котрі мають кваліфікаційне свідоцтво оцінювача. До послуг оцінювача обов’язково вдаватися і при проведенні переоцінки основних фондів для цілей бухгалтерського обліку (ст. 7 Закону про оцінку майна).

При ліквідації підприємства іншої форми власності для оцінки його майна також можна скористатися послугами оцінювача. Однак у цьому випадку залучення оцінювача не є обов’язковим і здійснюється воно виключно за рішенням самого підприємства.

46. Процес реструктуризації підприємства

Процес реструктуризації можна розглядати як спосіб зняття суперечності між вимогами ринку й застарілою логікою дій підприємства. По суті, реструктуризація підприємства трактується як здійснення організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, управління ним, форм власності, організаційно-правових форм, як здатність привести підприєм­ство до фінансового оздоровлення, збільшити обсяг випуску конкурентоспроможної продукції, підвищити ефективність виробництва.

Метою проведення реструктуризації є створення повноцінних суб’єктів підприємницької діяльності, здатних ефективно функціонувати за умов переходу до ринкової економіки та виробляти конкурентоспроможну продукцію, що відповідає вимогам товарних ринків. Отже, процедуру реструктуризації можна визначити як комплекс заходів, спрямованих на відновлення стійкої технічної, економічної та фінансової життєздатності підприємств.

Реструктуризація підприємства спрямовується і реструктуризації на розв’язання двох основних завдань: по-перше, якнайскоріше забезпечити виживання під­приємства; по-друге, відновити конкурентоспроможність підприємства на ринку. Відповідно до цих завдань і розглядають взаємозв’язані форми і види реструктуризації підприємств та організацій.

 

За оперативної реструктуризації підприємства (організації) розв’язуються дві основні проблеми: забезпечення ліквідності та суттєве поліпшення результатів його (її) діяльності. Період оперативної реструктуризації триває приблизно 3—4 місяці. Оперативні зміни на підприємстві потребують проведення комплексу заходів, що з них, як правило, спеціально виділяють такі:

  • зміна окремих складових організаційної структури підприємства;
  • створення й відокремлювання нових структурних підрозділів;
  • оперативне зниження дебіторської заборгованості;
  • зменшення величини оборотних фондів через виявлення та реалізацію (ліквідацію) зайвих запасів (у тім числі запасів допоміжних матеріалів);
  • відмова (продаж паю) від пайової участі в інших підприємствах та організаціях, якщо попередній аналіз підтвердив недостатню економічну ефективність останніх;
  • скорочення обсягів основних фондів через реалізацію (ліквідацію) зайвого обладнання, транспортних засобів тощо;
  • аналітична оцінка та припинення вкладання неефективних інвестицій, крім життєво необхідних для підприємства й обґрунтованих з позицій розвитку ринку.

47. Система реорганізації підприємств

Реорганізація — це повна або часткова заміна власників корпоративних прав підприємства, зміна організаційно-правової форми організації бізнесу, ліквідація окремих структурних підрозділів або створення на базі одного підприємства кількох, наслідком чого є передача або прийняття його майна, коштів, прав та обов’язків правонаступником. У процесі реорганізації може бути задіяний один або кілька суб’єктів господарювання. Рішення щодо реорганізації підприємств слід розглядати в контексті стратегічного менеджменту. Серед основних причин реорганізації здебільшого виокремлюють такі:

  • суттєве розширення діяльності підприємства, його розмірів;
  • згортання діяльності;
  • необхідність фінансової санації;
  • необхідність зміни повноти відповідальності власників за зобов’язаннями підприємства;
  • диверсифікація діяльності;
  • податкові мотиви;
  • необхідність збільшення власного капіталу (з метою покриття потреби в капіталі та підвищення рівня кредитоспроможності).

Зрозуміло, що причини та мотиви, які спонукають власників і керівництво підприємства до прийняття рішення щодо реорганізації, визначають і форму майбутньої реорганізації. За формальними ознаками розрізняють такі три напрями реорганізації:

1) спрямована на укрупнення підприємства (злиття, приєднання, поглинання);

2) спрямована на подрібнення підприємства (поділ, виділення);

3) без змін розмірів підприємства (перетворення).

48. Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства

Стаття 37 Господарського кодексу України та Законом України “Про захист економічної конкуренції” визначається відповідальність суб’єктів господарювання за порушення антимонопольного законодавства шляхом застосування таких видів санкцій:

  1. Майнова відповідальність як санкція за порушення антимонопольного законодавства та економічної конкуренції (у тому числі за зловживання монопольним становищем на ринку, укладення неправомірних угод між підприємцями, дискримінація підприємців органами влади і управління та недобросовісна конкуренція), що передбачена ст. 20 Закону України “Про захист економічної конкуренції” та ст. 19 Закону України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, у формі штрафу, який накладається на підприємців та юридичних осіб у розмірі до п’яти відсотків виручки підприємця від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.

За неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України і його територіальним відділенням накладається штраф у розмірі до 0,5 відсотка виручки підприємця від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.

У випадку неможливості обчислення виручки підприємця або при її відсутності штрафи, зазначені в абзаці другому зазначеної статті, накладаються у розмірі до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

  1. Оперативно-господарська відповідальність може застосовуватись як самим Антимонопольним комітетом, так і відповідними органами влади і управління. При цьому Антимонопольним комітетом здійснюється примусовий поділ монопольних утворень. Найбільш поширеним видом оперативно-господарських санкцій, які застосовуються владними органами, є: скасування ліцензій та припинення зовнішньоекономічних операцій.

У випадках, коли підприємці зловживають монопольним становищем на ринку, Антимонопольний комітет має право прийняти постанову про примусовий поділ монопольних утворень. Зазначена санкція не застосовується у випадках:

– при неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;

– за наявності тісного технологічного зв’язку підприємств, їх структурних підрозділів чи структурних одиниць, якщо частка внутрішнього обороту в загальному обсязі валової про­дукції підприємства (об’єднання тощо) не перевищує 30 %. Скасування ліцензій здійснюється органами, зазначеними в Законі України “Про ліцензування окремих видів господарської діяльності” за поданням, внесеним Антимонопольним комітетом.

49. Поняття та підстави для застосування банкрутства

Підставою для застосування банкрутства до суб’єкта підприємництва є економічний фактор, визначений ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», — неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі із заробітної плати, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів не інакше як через відновлення платоспроможності. Суб’єкт, неспроможний виконати зазначені грошові зобов’язання протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати, визнається Законом боржником.

Слід зазначити, що на відміну від чинного Цивільного кодексу (ст. 212) Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» досить детально визначає поняття та склад грошових зобов’язань, під якими розуміють зобов’язання боржника заплатити кредиторові певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та з інших підстав, передбачених цивільним законодавством України. Склад і розмір грошових зобов’язань, у тому числі розмір заборгованості за передані товари, виконані роботи й надані послуги, сума кредитів з урахуванням процентів, які зобов’язаний сплатити боржник, визначаються на день подачі до арбітражного суду заяви про порушення провадження у справі про банкрутство, якщо інше не встановлено зазначеним Законом. До складу грошових зобов’язань боржника не зараховуються неустойка (пеня, штраф), визначена на день подання заяви до арбітражного суду, а також зобов’язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян, зобов’язання з виплати авторської винагороди, зобов’язання перед засновниками (учасниками) боржника — юридичної особи, що виникають з такої участі.

Фактичною підставою для порушення справи про банкрутство може бути лише письмова заява до арбітражного суду, яка називається «заява про порушення справи про банкрутство» (п. 1 ст. 7 Закону). З такою заявою до арбітражного суду може звернутися будь-хто з кредиторів. Кредитори мають право об’єднати свої вимоги до боржника і звернутися до суду з однією заявою, що підписується всіма кредиторами, які об’єднали свої вимоги (п. 9 ст. 7).

Із заявою про порушення справи про банкрутство до арбітражного суду може звернутися боржник з власної ініціативи. Боржник реалізує таке право за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат, якщо інше не передбачено Законом.

50. Наслідки визнання боржника банкрутом

  • підприємство юридично переходить у новий правовий статус;
  • припиняється підприємницька діяльність;
  • право розпорядження майном переходить до ліквідаційної комісії;
  • строки усіх боргових зобов’язань банкрута вважаються такими, що минули;
  • нарахування пені та процентів з усіх видів заборгованості припиняються. Господарський суд може визнати недійсною будь-яку угоду щодо продажу будь-якого майна, здійсненого боржником протягом 3 місяців до початку провадження у справі за умови, що її здійснено в інтересах особи з боку боржника, або коли майно продане з метою приховання цього майна, або несплати боргів, або боржник отримав набагато менше чим вартість цього майна протягом одного року до провадження цієї справи. Визнання угоди не дійсною може мати місце лише за поданням прокуратури.

51. Відповідальність у господарському праві

Відповідальність у господарському праві — це комплексний правовий інститут, який має свій особливий предмет регулювання — господарські правопорушення.

Господарське правопорушення — це протиправна дія або бездіяльність суб’єкта господарських відносин, яка не відповідає вимогам норм господарського права, не узгоджується з юридичними обов’язками зазначеного суб’єкта, порушує суб’єктивні права іншого учасника відносин або третіх осіб. Господарські правопорушення можна класифікувати за видами і систематизувати в окремі групи за певними критеріями.

Так, залежно від юридичної підстави (тобто які юридичні норми порушені) розрізняються договірні та позадоговірні правопорушення.

52. Підстави для застосування економічних та фінансових санкцій за порушення державної дисципліни цін

Підставою для застосування економічних санкцій за порушення державної дисципліни цін є одержання суб’єктами господарювання необґрунтованої виручки в результаті порушення ними чинного в періоді, що перевіряється, порядку встановлення та застосування цін і тарифів, які регулюються уповноваженими органами відповідно до вимог законодавства.

Порушеннями порядку встановлення і застосування цін, за які накладаються економічні санкції, є, зокрема:

  • нарахування непередбачених законодавством націнок до цін і тарифів, що регулюються;
  • застосування вільних цін (тарифів) на продукцію (послуги, роботи) за умови запровадження для них режиму державного регулювання;
  • застосування цін (тарифів) на продукцію (послуги, роботи) з рентабельністю, рівень якої перевищує встановлений відповідно до законодавства граничний;
  • застосування цін (тарифів) з порушенням запровадженого порядку обов’язкового декларування їх зміни;
  • завищення або заниження розміру передбачених законодавством податків та обов’язкових зборів, що включаються в структуру ціни,
  • або їх невключення в структуру ціни, що регулюється;
  • включення в структуру регульованих цін (тарифів) не передбачених законодавством витрат або витрат понад установлені розміри;
  • включення у вартість продукції та послуг, ціни (тарифи) на які регулюються, фактично не виконаних або виконаних не в повному обсязі послуг (робіт);
  • застосування торговельних і постачальницько-збутових надбавок (націнок) понад установлений граничний розмір;
  • застосування цін (тарифів) суб’єктами господарювання за види послуг (робіт), які не передбачені визначеними нормативно-правовими актами, що встановлюють для них відповідні переліки платних послуг;
  • застосування цін і тарифів з порушенням інших запроваджених методів регулювання.

53. Поняття та види монопольного стану підприємств

За умовами функціонування монополізм поділяють на два типи — підприємницький та інституційний.

Підприємницький тип монополізму пов’язаний із розвитком підприємств (фірм) на основі концентрації капіталу і виробництва.

Інституційний тип монополізму пов’язаний з нерівністю умов конкуренції, які надає держава для різних її учасників.

Йдеться про неоднаковий режим оподаткування, субсидії або привілеї з боку держави, пільговий доступ до виробничих і фінансових ресурсів тощо. Отже, держава створює неоднакові правила «ринкової гри» для різних учасників. Такий тип монополізму існував ще на ранніх етапах розвитку капіталізму. Так, голландській та англійській Ост-Індським компаніям на початку XVII ст. держава надала виняткове (монопольне) право на торгівлю з Індією. Ці дві компанії існували у формі акціонерних товариств.

За характером і причинами виникнення монополії поділяють на три типи:

— монополія окремого підприємства;

— монополія як угода;

— монополія,що ґрунтується на диференціації продукту.

Досягти монополії першого типу нелегко. Це абсолютна монополія й існує вона рідко.

Поширеним шляхом створення монопольного становища є угода декількох могутніх фірм. Він дає можливість швидко створити ситуацію, коли продавці (виробники) виступають на ринку «єдиним фронтом», зводять нанівець конкурентну боротьбу, насамперед цінову, а покупець перебуває в безальтернативних умовах.

Монополія, що базується на диференціації продукту, створює ринок монополістичної конкуренції.

54. Особливості формування недоброякісної конкуренції серед підприємств

Законодавці та практики під недобросовісною конкуренцією розуміють конкуренцію, що суперечить чесним звичаям в областях промисловості та торгівлі. Деякі автори кваліфікують як недобросовісну конкуренцію будь — які дії, що складаються у використанні обманних засобів в економічному суперництві.

Конкуренція як змагання між суб’єктами господарювання за здобуття переваг на іншими суб’єктами господарювання створює умови для вибору споживачами найкращого виробника найякіснішого товару, сприяє витісненню з виробництва неефективних підприємств, стимулює технічний прогрес, раціональне використання ресурсів.

Однак, як виявляється, посилення суперництва між суб’єктами господарювання призводить до вживання учасниками ринку у власній поведінці неконкурентних дій. На високо конкурентних ринках зростає непередбачуваність поведінки суб’єктів господарювання, що, в свою чергу, спричиняє порушення рівноваги окремих виробничих процесів, факторів виробництва, цін.

Прагнення підприємців досягти певних переваг у підприємницькій діяльності зі значно меншими витратами, ніж за умов добросовісної конкуренції, стає причиною появи так званої недобросовісної конкуренції.

В Україні недобросовісна конкуренція є особливим видом порушення конкурентного законодавства. До неї відповідно до Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» відносять будь-які дії у конкуренції, що суперечать торговим та іншим чесним звичаям у господарській діяльності.

Недобросовісна конкуренція завдає шкоди як споживачам, так і ринку. На конкурентному ринку споживачі мають змогу ознайомитися з перевагами та недоліками товарів, що пропонуються, і вибрати ті, що можуть повністю задовольнити їхні потреби. Ідеальне становище на ринку — це наявність реклами та можливість для споживача об’єктивно оцінити продукцію та прийняти усвідомлене рішення стосовно купівлі.

55. Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства

Стаття 37 Господарського кодексу України та Законом України “Про захист економічної конкуренції” визначається відповідальність суб’єктів господарювання за порушення антимонопольного законодавства шляхом застосування таких видів санкцій:

  1. Майнова відповідальність як санкція за порушення антимонопольного законодавства та економічної конкуренції (у тому числі за зловживання монопольним становищем на ринку, укладення неправомірних угод між підприємцями, дискримінація підприємців органами влади і управління та недобросовісна конкуренція), що передбачена ст. 20 Закону України “Про захист економічної конкуренції” та ст. 19 Закону України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, у формі штрафу, який накладається на підприємців та юридичних осіб у розмірі до п’яти відсотків виручки підприємця від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.

За неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України і його територіальним відділенням накладається штраф у розмірі до 0,5 відсотка виручки підприємця від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.

У випадку неможливості обчислення виручки підприємця або при її відсутності штрафи, зазначені в абзаці другому зазначеної статті, накладаються у розмірі до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

  1. Оперативно-господарська відповідальність може застосовуватись як самим Антимонопольним комітетом, так і відповідними органами влади і управління. При цьому Антимонопольним комітетом здійснюється примусовий поділ монопольних утворень. Найбільш поширеним видом оперативно-господарських санкцій, які застосовуються владними органами, є: скасування ліцензій та припинення зовнішньоекономічних операцій.

У випадках, коли підприємці зловживають монопольним становищем на ринку, Антимонопольний комітет має право прийняти постанову про примусовий поділ монопольних утворень. Зазначена санкція не застосовується у випадках:

– при неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;

– за наявності тісного технологічного зв’язку підприємств, їх структурних підрозділів чи структурних одиниць, якщо частка внутрішнього обороту в загальному обсязі валової про­дукції підприємства (об’єднання тощо) не перевищує 30 %. Скасування ліцензій здійснюється органами, зазначеними в Законі України “Про ліцензування окремих видів господарської діяльності” за поданням, внесеним Антимонопольним комітетом.

56. Процес внесення змін до установчих документів підприємства

В процесі діяльності юридичної особи може виникнути необхідність внесення певних змін, які вимагають державної реєстрації. Всі зміни такого роду можна розділити на дві категорії:

  • зміни в установчих документах підприємства (потребує підписання нової редакції Статуту)
  • зміни не пов’язані з внесенням змін до установчих документів.

До першої категорії відносимо:

  • Зміна статутного фонду (збільшення чи зменшення);
  • Зміна у складі засновників (учасників);
  • Зміна місцезнаходження (юридична адреса);
  • Зміна назви;
  • Інші зміни до Статуту.

До другої категорії відносяться:

  • Зміна директора;
  • Зміна кодів КВЕД.

Можна окремо виділити зміну організаційно-правової форми підприємства, наприклад, перетворення товариства з обмеженою відповідальністю на акціонерне товариство.

57. Злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення підприємств

Відповідно до ст. 106 ЦК злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, — за рішенням суду або відповідних органів державної влади. Наприклад, за результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають рішення про примусовий поділ суб’єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку.

У чинному Господарському кодексі України (надалі – «ГК») також згадується про один із способів припинення діяльності суб’єкта підприємницької діяльності — реорганізацію у вигляді злиття, приєднання, поділу та перетворення (ст. 59).

Визначення поняття «реорганізація суб’єктів господарювання» наведене у частинах 1 — 5 ст. 59, ГК.

Цивільний кодекс приділяє окрему увагу таким видам реорганізації, як перетворення та виділ.

  • Перетворення юридичної особи, як зазначено у ст. 108 ЦК, — це зміна її організаційно-правової форми, у результаті чого до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов’язки попередньої юридичної особи. Підприємство, що реорганізується, у разі такого перетворення не ліквідується, а просто змінює свою організаційно-правову форму.
  • Виділ, з позиції ЦК (ст. 109), — це перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов’язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб.

Закон України «Про господарські товариства» (надалі «Закон ГТ») визначає, що реорганізація такого суб’єкта господарювання, як ТОВ, відбувається за рішенням вищого органу товариства, яким, відповідно до ст. 58, є збори учасників. У них беруть участь учасники товариства або призначені ними представники. Учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їх часток у статутному фонді. Повноважними збори учасників вважаються, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів. Рішення про реорганізацію приймається простою більшістю голосів та оформляється у вигляді протоколу зборів учасників товариства.

58. Скасування державної реєстрації підприємств

Правовим наслідком скасування державної реєстрації СПД – юридичної особи є позбавлення останньої статусу юридичної особи та виключення її з відповідного Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності. На сьогоднішній день законодавець визначив коло суб’єктів, які мають право звертатися до суду з позовом про скасування державної реєстрації СПД.

Згідно зі ст. 8 Закону України «Про підприємництво» право на звернення до суду (господарського суду) з позовом про скасування державної реєстрації мають:

  • органи державної реєстрації;
  • органи державної податкової служби.

При скасуванні державної реєстрації СПД – юридичної особи за рішенням власника або уповноваженого ним органу процедура скасування державної реєстрації юридичної особи складається з таких дій:

  • відповідно до вимог чинного законодавства та установчих документів, приймається рішення про ліквідацію;
  • створюється ліквідаційна комісія;
  • розміщується інформація про ліквідацію СПД в офіційній пресі з визначенням строків заявлення кредиторами своїх претензій;
  • оцінюється наявне майно СПД, виявляються його дебітори та кредитори, проводяться розрахунки з ними;
  • складається ліквідаційний баланс, який має бути затверджений вищим органом управління, власником СПД або органом, який призначив ліквідаційну комісію;
  • затверджений ліквідаційний баланс направляється органу податкової служби за місцем реєстрації СПД;
  • про ліквідацію СПД повідомляються відповідні фонди (Пенсійний фонд, Фонд зайнятості, Фонд соціального страхування);
  • закриваються банківські рахунки;
  • правоохоронним органам здаються печатки та штампи.

Суд (господарський суд) приймає рішення про скасування державної реєстрації СПД у випадках несвоєчасного повідомлення СПД про зміну його назви, організаційно-правової форми, форми власності та місцезнаходження; неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з чинним законодавством України тощо.

59. Особливості ціноутворення та тарифної політики на підприємствах житлово-комунального господарства

При впровадженні на місцях нової цінової тарифної політики у житлово-комунальному господарстві слід перш за все керуватися комплексним підходом, реалізація якого сприяла б зміні існуючій раніше моделі господарювання і оздоровленню механізму фінансування галузі, створювала умови для успішного розвитку реформи.

Нові підходи до формування виробничих і експлуатаційних витрат на підприємствах житлово-комунального комплексу мають сприяти врегулюванню найважливіших господарсько-фінансових пропорцій галузей міського господарства, вдосконаленню структури управління і стимулюванню їх економічної ефективності, включаючи ефективність і якість надаваних послуг.

Головним і надзвичайно важливим для споживачів комунальних послуг чинником при розрахунках розмірів тарифів повинна бути їх прозорість, доступність і зрозумілість. За цих умов повинна бути докорінно змінена ідеологія формування економічно обґрунтованих тарифів. Як свідчить досвід, витратно-нормативний метод, який ґрунтується на традиційному розумінні тарифу як суми встановлених нормативних витрат за відповідною структурою і нормативній рентабельності, є підставою включення неефективних витрат і, як наслідок, завуальованого зростання тарифів.

Під економічно обґрунтованим тарифом слід розуміти мінімально можливі тарифи, які є фінансовою основою поточного виробництва комунальних послуг, що відповідають затвердженим стандартам якості з врахуванням необхідних витрат на розширене відтворення основних фондів.

Для визначення об’єктивно достатньої величини затверджуваного регулюючим органом тарифу на місцях необхідно керуватися певними і універсальними показниками, які характеризують основні параметри виробничої діяльності комунальних підприємств, якість надаваних послуг та ефективність діяльності підприємств. Такі показники разом з вартістю одиниці комунальної послуги дозволять регулюючому органу зіставляти роботу різних підприємств комунальної сфери, відслідковувати зміни в їх діяльності в умовах, коли вартість і обсяги надаваних комунальних послуг щорічно змінюються, а також приймати рішення щодо обґрунтованості розрахунків тарифів, що подаються на затвердження.

60. Методи вибору генеральної стратегії розвитку підприємства

Методи вибору генеральної стратегії можна розділити на дві групи: перша — за монопрофільної діяльності або за вузької номенклатури продуктів та послуг, що пропонуються підприємством (методи однопродуктового аналізу); друга — за диверсифікованого виробництва (методи «портфельного» аналізу).

З-поміж методів однопродуктового аналізу найбільш науково обґрунтованим є метод PIMS (Product Impact of Marketing Strategy) уперше реалізований компанією «Дженерал електрик» за участю Гарвардської школи бізнесу на початку 70-х років. В основу методу РІМ8 покладається моделювання впливу стратегічних чинників на показники ефективності підприємства (зокрема рентабельність капіталовкладень, валовий прибуток).

Якщо метод РІМS та його моделі враховують дію як зовнішніх, так і внутрішніх чинників, то метод кривих освоєння, який будується на залежності розмірів витрат на виробництво від його обсягу, відображає вплив лише внутрішніх чинників. Засадою методу є відома закономірність: зростання масштабу виробництва забезпечує економію певних витрат, розмір яких не залежить або мало залежить від зміни кількості одиниць продукції, що виробляється. До того ж в процесі освоєння виробництва має місце повторення операцій, формування навичок або динамічного стереотипу, що також веде до зменшення трудозатрат.

Логічно зв’язаним із методом кривих освоєння виявляється ще один метод розробки стратегії підприємства — метод життєвого циклу виробу (товару). За період свого існування виріб проходить, як правило, чотири стадії: запровадження (освоєння), зростання, зрілість, спад.

61. Основні види систем стратегічних цілей підприємства та вимоги до них

Цілі підприємства (організації, фірми, компанії) — сформульовані у процесі стратегічного планування конкретні кінцеві результати, яких підприємство прагне досягти через певний проміжок часу.

При визначенні цілей конкретної організації слід враховувати багато чинників її внутрішнього і зовнішнього середовищ, та головне, щоб сформульована ціль давала змогу суспільству (споживачам) і персоналу організації зрозуміти, усвідомити, повірити, що вона справді старатиметься працювати на користь, задоволення потреб певних категорій клієнтів, споживачів у високоякісних товарах і послугах і цим прислужиться вирішенню суспільних проблем.

Навіть віддалені цілі повинні бути максимально конкретними, охоплювати не тільки якісні, а й кількісні показники. Такі цілі легше сприймаються людьми, вони є сприятливою основою для складання планів. При формулюванні стратегічних цілей припускається варіювання показниками, наприклад зниження витрат на 3—5%.

Дуже суттєвими є вимоги до цілей — їх реалістичність, адекватність об’єктивним обставинам, досяжність за певних умов. Завищені, нездійсненні цілі дезорієнтують людей, породжують нездорові настрої й очікування, необґрунтовані претензії; занижені — розхолоджують, унеможливлюють реалізацію потенціалу організації.

Оптимально сформульовані цілі мають бути гнучкими, здатними до трансформації й коригування відповідно до розвитку умов діяльності організації.

Загальні цілі здатні об’єднати людей, якщо вони виражатимуть їх сукупні інтереси, внаслідок чого кожен вважатиме цілі організації і своїми. Усвідомлення працівником того, що із досягненням цілей організацією він реалізовує і власні цілі, створює додаткові мотивації, стимулює старання, від чого, як правило, виграє справа й отримує користь він.

Цілі мають бути сумісними одна з одною у часі, відтворювати єдність у просторі, відображати спільність інтересів суспільства, колективів та індивідів. Вони не повинні провокувати конфлікти, кризові ситуації, не можуть бути руйнівними (наприклад, примусові акціювання, приватизація). Хибні, деструктивні цілі можуть завдати організації непоправної шкоди.

Підприємницька діяльність різноманітна, складається з багатьох напрямів, видів і форм, яким відповідають певні місії. їм притаманні стратегічні бачення, що окреслюють можливі шляхи реалізації підприємницьких ідей і конкретизуються в цілях. Вони можуть стосуватися різних сфер життєдіяльності підприємства, а тому мати різний зміст, часову перспективу; їх суб’єктами можуть бути підприємство загалом і окремі структурні ланки, що дає підстави класифікувати їх за багатьма критеріями.

Класифікація цілей не вичерпується вище наведеними критеріями. Залежно від сфери, на яку вони поширюються, розрізняють цілі:

а) загальні (глобальні) цілі — стосуються всієї організації, відображають концепцію, основні напрями розвитку підприємства і розробляються на тривалу перспективу. До системи загальних цілей відносять генеральну (провідну, основну, корінну ціль, наближену за своїм змістом до мети, яку іноді необґрунтовано вважають місією), а також кілька економіко-організаційних (цілей, що розкривають і конкретизують зміст генеральної цілі). Економіко-організаційні цілі орієнтовані, як правило, на досягнення фінансової стабільності, забезпечення оптимальної рентабельності, завоювання конкретних ринків, розроблення нових напрямів розвитку, започаткування видів діяльності;

б) специфічні цілі — сформульовані на основі загальних цілей та орієнтирів для основних видів, напрямів діяльності, структурних підрозділів тощо. Визначають їх у кількісних та якісних показниках. Специфічні цілі можуть бути операційними (сформульовані для окремих працівників) й оперативними (стосуються окремих підрозділів). Спільна вимога для них — стратегічна спрямованість. Наприклад, ціллю менеджера, маркетолога може бути оволодіння методами стратегічного аналізу.

62. Суспільні форми організації виробництва на підприємстві

На різногалузевих підприємствах під впливом науково-технічного прогресу відбуваються складні й суперечливі процеси дальшого усуспільнення й суспільного поділу праці. Ці процеси виявляються в еволюційному розвитку низки суспільних форм організації виробництва. Серед них провідна роль належить концентрації виробництва, на засаді якої створюються й розвиваються інші форми його організації — деконцентрація., спеціалізація, конверсія, кооперування, комбінування і диверсифікація, кожна з яких має свої об’єктні види та показники рівня розвитку.

Концентрація виробництва означає його усуспільнення через збільшення розмірів під­приємств, зосередження процесів виробництва, робочої сили, засобів виробництва й випуску продукції на все більш великих підприємствах.

У господарській практиці виокремлюють три основні види концентрації:

  • агрегатну — збільшення одиничної потужності або продуктивності технологічних установок, агрегатів, устаткування;
  • технологічну — укрупнення виробничих одиниць (цехів, відділів, виробництв) підприємства;
  • заводську (фабричну) — процес збільшення розміру самостійних підприємств (заводів, фабрик, комбінатів, виробничих та інших об’єднань), що здійснюється на засаді агрегатної та технологічної концентрації виробництва.

Спеціалізація виробництва. Ця, добре розвинута в усіх галузях економіки, суспільна форма організації виробництва відображає процес зосередження діяльності підприємства на виготовленні певної продукції або виконанні окремих видів робіт.

Конверсія як форма організації виробництва характеризує істотне (іноді повне) перепрофілювання частини або всього виробничого потенціалу підприємства на виробництво Іншої продукції під впливом докорінної зміни ринкового середовища або глобальних чинників розвитку економіки.

Кооперування є формою виробничих зв’язків між підприємствами, що спільно виготовляють певний вид кінцевої продукції. Воно органічно зв’язане з розвитком спеціалізації виробництва, характеризується відносною сталістю та стійкістю зв’язків між продуцентами, необхідністю дотримання підприємствами-суміжниками відповідних техніко-технологічних вимог головних підприємств з випуску готових до споживання виробів.

63. Поняття та поділ за певними ознаками господарських договорів

Поділ господарських договорів на певні види можна здійснити за різними критеріями:

  1. За ознакою підстав виникнення договірних зобов’язань розрізняють:

плановані договори — укладаються на підставі прийнятого державного замовлення у випадках, коли таке прийняття є обов’язковим для певних суб’єктів: державних підприємств, підприємств-монополістів та підприємств, які функціонують переважно на базі державної власності;

регульовані договори — укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин.

  1. За ознакою взаємного становища сторін у договірних відносинах господарські договори поділяють на:

вертикальні — укладаються між нерівноправними суб’єктами — органом господарського керівництва та підпорядкованим йому підприємством (наприклад, державний контракт); певні умови договору є обов’язковими для підпорядкованої сторони і не можуть корегуватися навіть із застосуванням судової процедури (переддоговірного спору);

горизонтальні — укладаються між рівноправними суб’єктами; при цьому всі умови договору сторони погоджують між собою, а в разі виникнення спору, можуть звернутися до суду.

III. За строками дії розрізняють:

довгострокові договори — укладаються на строк понад 5 років (наприклад, концесійні договори, договір оренди цілісного майнового комплексу підприємства); в таких договорах організаційні елементи переважають майнові;

середньострокові договори — строком дії від одного до 5 років (наприклад, договори підряду на капітальне будівництво); організаційні елементи в подібних договорах урівноважені з майновими);

короткострокові договори — строком дії до одного року; в цих договорах переважають майнові елементи);

разові договори — укладаються на одну господарську операцію, містять зазвичай лише майнові елементи.

  1. За сукупністю критеріїв (економічним змістом та юридичними ознаками) господарські договори можна поділити на такі групи:

договори на реалізацію майна (купівлі-продажу, поставки, міни/бартеру, контрактації сільськогосподарської продукції, забезпечення електроенергією, газом, водою тощо);

договори на передачу майна в користування (безоплатне користування майном, оренда, лізинг);

підрядні договори (підряд на капітальне будівництво, підряд на виконання проектно-вишукувальних, дослідно-конструкторських та інших робіт);

транспортні договори (перевезення вантажів, буксирування, тайм-чартеру, подачі та забирання вагонів, експлуатації залізничної під’їзної колії та ін.);

договори на надання банківських послуг (договори на розрахунково-касове обслуговування, банківського кредитування, факторингу та ін.);

договори на надання інших послуг (щодо охорони об’єктів, зберігання майна та ін.);

договори про спільну діяльність — договори про кооперацію, про спільну інвестиційну діяльність, про заснування господарської організації корпоративного типу, що діє на підставі статуту (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, статутне господарське об’єднання), та ін.;

засновницькі договори (договори, що відіграють роль установчого документа господарської організації корпоративного типу повного товариства, командитного товариства, договірних господарських об’єднань — асоціації, корпорації).

  1. За тривалістю застосування у сфері господарювання (підприємництва) можна виділити:

Традиційні договори — застосовуються протягом багатьох століть (договори купівлі-продажу, підряду, про спільну діяльність, перевезення);

Новітні договори — поява яких протягом останнього століття викликана ускладненням господарського життя (договір лізингу, договір факторингу, агентські договори та ін.).

  1. За ступенем складності розрізняють:

прості договори — містять ознаки договору одного виду (відповідно до класифікації IV); до них належить більшість традиційних договорів, у т. ч. купівлі-продажу, перевезення, підряду, майнового найму;

комплексні (складні) договори — передбачають наявність ознак кількох вищезгаданих договорів (договір факторингу, договір консигнації, договір лізингу, концесійний договір та ін.).

VII. Залежно від ролі у встановленні господарських зв’язків розрізняють:

генеральні договори (рамочні контракти) — визначають основних учасників договірних відносин та параметри їх наступних договірних зв’язків (генпідрядні договори, договір комерційної концесії»);

субдоговори — укладаються на підставі генеральних договорів (договори субпідряду) або рамочних контрактів (наприклад, договір комерційної субконцесії).

VIII. За ознакою можливості чи неможливості корегування договірних умов господарські договори можна поділити на:

некореговані договори — одна чи дві сторони договірних відносин позбавлені можливості корегування заздалегідь визначених умов договору; до них належать типові договори (затверджуються Кабінетом Міністрів України чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади) та договори приєднання (зміст договору визначається однією із сторін без права іншої наполягати на його зміні; наприклад, договори купівлі-продажу акцій у процесі проведення відкритої підписки на акції).

64. Порядок укладання, зміни, розірвання та пролонгації господарських договорів

Після укладення договору може виникнути потреба у його зміні чи розірванні. З метою забезпечення стабільності майнового обороту і впевненості учасників у непорушності взятих зобов’язань закон (ст. 162 ЦК) забороняє односторонню відмову від виконання зобов’язання або односторонню зміну умов договору, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами.

Зміна договору означає, що зобов’язання сторін діють відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. При розірванні договору зобов’язання сторін припиняються. Зміна і розірвання договору допускаються лише за угодою сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами або договором. Угода про зміну або розірвання договору вчиняється в тій самій формі, в якій був укладений договір, якщо із законодавчого акта або договору не випливає інше.

Окремі правила діють щодо зміни або розірвання окремих господарських договорів, які передбачені у ч. 2 ст. 5 Господарського процесуального кодексу (спори, що виникають з договору перевезення, договору про надання, послуг зв’язку та договору, заснованому на державному замовленні). Відповідно до ст. 11 Господарського процесуального кодексу особа, яка вважає за необхідне змінити або розірвати такий договір, надсилає пропозиції про це другій стороні договору. Сторона, яка одержала таку пропозицію, повинна відповісти на неї не пізніше 20 днів після її одержання. Якщо учасники не досягли згоди щодо зміни або розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення арбітражного суду.

Крім зміни або розірвання договору, допускається продовження (пролонгація) його дії на новий строк. Так, відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Найчастіше продовження дії договору оформляється угодою сторін, вчиненою шляхом обміну листами, телеграмами або іншим способом.

65. Порядок вилучення сум економічних та фінансових санкцій за порушення державної дисципліни цін

Державна інспекція з контролю за цінами та державні інспекції з контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі приймають рішення про вилучення сум економічних та фінансових (штрафних) санкцій у порядку, передбаченому законодавством.

Підставою для прийняття рішень про вилучення сум економічних та фінансових (штрафних) санкцій є акти перевірок, які складаються посадовими особами органів державного контролю за цінами.

В актах перевірок, зокрема:

  • зазначаються нормативні акти, які порушено суб’єктами господарювання, з конкретним обґрунтуванням порушення;
  • детально відображається механізм скоєння порушення;
  • визначається сума необґрунтовано одержаної виручки, з доданням розрахунків, на яких ґрунтується обчислення зазначеної суми, з посиланням на документи первинного бухгалтерського обліку, згідно з якими вони здійснюються.

Копії документів первинного бухгалтерського обліку, які можуть додаватись до акта, завіряються підписом посадової особи суб’єкта господарювання та його печаткою.

Акти перевірок підписуються посадовими особами органів державного контролю за цінами, що здійснюють перевірки, і керівниками, головними (старшими) бухгалтерами суб’єктів господарювання, що перевіряються. У разі незгоди з фактами, викладеними в акті, керівник, головний (старший) бухгалтер підписують акт і можуть зробити запис про свої заперечення, одночасно додати письмові пояснення і мотивувальні документи. Один примірник акта передається керівникові перевіреного суб’єкта.

У разі відмови посадових осіб суб’єктів господарювання, що перевіряються, підписати акт посадові особи органів державного контролю за цінами роблять про це відмітку в акті перевірки. У цьому випадку один примірник акта передається до канцелярії перевіреного суб’єкта господарювання за вхідним номером або висилається поштою з повідомленням про вручення.

Рішення про вилучення сум економічних та фінансових (штрафних) санкцій може прийматися Державною інспекцією з контролю за цінами, державними інспекціями з контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі також на підставі матеріалів перевірок, здійснених іншими контрольними органами.

Рішення складається за формою у трьох примірниках, які підписуються начальником відповідної державної інспекції з контролю за цінами або його заступниками. Рішення про вилучення сум економічних санкцій може не прийматися у тому випадку, якщо зазначені суми були внесені порушником самостійно.

У разі невиконання рішення, повного або часткового відхилення претензії чи залишення її без відповіді орган державного контролю за цінами в 30-денний термін подає позов до місцевого господарського суду про примусове стягнення суми економічних санкцій разом з третім примірником рішення.

Позовна заява та заява про забезпечення позову, у разі потреби, — інші матеріали для подання позовної заяви готуються відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України

66. Оскарження рішень про застосування економічних (фінансових) санкцій

Скарги на рішення про застосування економічних та фінансових (штрафних) санкцій, прийняті органами державного контролю за цінами, можуть направлятись керівникам цих органів або Державній інспекції з контролю за цінами.

У разі незгоди з прийнятим рішенням спір про визнання його недійсним вирішується Господарським судом.

Сплачені суми економічних та фінансових (штрафних) санкцій у разі скасування прийнятих рішень підлягають поверненню з тих бюджетів чи рахунків, на які їх було зараховано.

67. Формування установчих документів підприємства

На початку створення юридичної особи її учасники (засновники, власники) повинні розробити установчі документи, в яких визначають правовий статус суб’єкта господарювання. Установчі документи обов’язково складаються письмово, нумеруються, прошиваються і підписуються всіма засновниками (чи уповноваженими ними особами). Товариство може бути створене і одним засновником.

Установчі документи юридичної особи:

  • статут — товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, акціонерне товариство, приватне підприємство, виробничий кооператив;
  • засновницький договір – повне товариство і командитне товариство;
  • меморандум – командитне товариство з одним учасником.

Засновники юридичної особи при створенні в своєму рішенні можуть визначити діяльність на основі модельного статуту. При цьому їм не потрібен статут як окремий документ — достатньо одного рішення.

В рішенні про створення зазначається:

1) юридична особа буде діяти на підставі модельного статуту,

2) вид юридичної особи,

3) найменування,

4) місцезнаходження,

5) мета і предмет господарської діяльності,

6) склад засновників та учасників,

7) розмір статутного (складеного) капіталу,

8) розмір часток кожного з учасників, порядок внесення ними вкладів.

Модельний статут — типовий установчий документ, затверджений Кабінетом Міністрів України, який містить встановлені законом правила, що регулюють правовий статус, права, обов’язки та відносини, які пов’язані із створенням, управлінням та провадженням господарської діяльності відповідних юридичних осіб.

Засновники (учасники) юридичної особи, утвореної на підставі модельного статуту, можуть затвердити статут, та провадити діяльність на його підставі.

Зміст установчих документів юридичної особи залежить від її організаційно-правової форми і має свої особливості.

68. Підстави для визнання боржника банкрутом

Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон про банкрутство) встановлено, що господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом та відкриває ліквідаційну процедуру у випадках, передбачених цим Законом (ч. 1 ст. 22 цього Закону).

Виходячи з аналізу положень Закону про банкрутство, такими випадками є:

1) за клопотанням комітету кредиторів про введення процедури ліквідації (ч. 8 ст. 16 Закону про банкрутство);

2) за наявності незадовільних наслідків процедури санації (ч. 6 ст. 18, ч. 12 ст. 19, ч. ч. 6, 11 ст. 21 Закону про банкрутство);

3) у разі банкрутства фізичних осіб — підприємців (ст. ст. 47 — 49 Закону про банкрутство);

4) внаслідок настання обставин, передбачених ч. 8 ст. 50 Закону про банкрутство;

5) у разі застосування судом спрощених процедур банкрутства (ст. ст. 51, 52 Закону про банкрутство).[1]

Розглянемо наведені випадки детальніше.

Перші два випадки визнання боржника банкрутом стосуються загальної процедури банкрутства, інші – процедури банкрутства окремих категорій суб’єктів підприємницької діяльності, що здійснюється з урахуванням особливостей, встановлених розділом VI Закону про банкрутство.

У справі про банкрутство за загальною процедурою визнання боржника банкрутом може відбуватися одразу у процедурі розпорядження майном боржника або у процедурі санації боржника, яка вводиться після процедури розпорядження майном боржника.

У процедурі розпорядження майном боржника питання про визнання боржника банкрутом розглядаються у так званому «підсумковому судовому засіданні», а в процедурі санації – при поданні/неподанні плану санації або при затвердженні звіту керуючого санацією.

Виходячи з аналізу положень Закону про банкрутство, в процедурі розпорядження майном боржника визнання боржника банкрутом може мати місце лише в єдиному випадку – за клопотанням комітету кредиторів про введення процедури ліквідації (ч. 8 ст. 16 Закону про банкрутство).

70. Класифікація договорів підприємства (поставки, купівлі-продажу, оренди лізингу, перевезення)

За договором купівлі — продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийня­ти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Предметом договору купівлі — продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Предметом купівлі — продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі — продажу майнових прав застосовуються загальні правила (положення) про купівлю — продаж:, якщо інше не передбачене договором або законом.

До договору купівлі — продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю — продаж, якщо інше не встановлене законом про ці види договорів або не випливає з їхньої суті.

Договір прямого (фінансового) лізингу вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди Щодо всіх істотних умов, тобто є консенсуальним.

Законодавство про лізинг, на відміну, наприклад, від Закону України «Про оренду державного та комунального майна», не містить спеціальної процедури укладання договорів лізингу, тому потенційним сторонам необхідно керуватися загальними положеннями ЦК України щодо укладання договорів (гл. 53). Проте Закон України «Про фінансовий лізинг» визначає істотні умови відповідного договору, що можуть, за аналогією, бути застосовані і до відносин прямого лізингу:

— предмет лізингу;

— строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу);

— розмір лізингових платежів;

— інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За договором найму наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно. Згідно зі ст. 760 ЦК України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Проте законодавство не обмежується можливістю передання в найм лише речей: ч. 2 ст. 760 ЦК України дозволяє передавати в найм майнові права.

Характерною ознакою класичного договору найму є те, що законодавство не вказує, яке майно може бути предметом найму і на які цілі воно може використовуватися. Це означає, що предметом найму може бути будь-яке майно, що відповідає вищенаведеним ознакам, не обмежене у цивільному обігу (наприклад, громадянин, який має вогнепальну мисливську зброю та відповідний дозвіл на її використання, не може передати її у користування іншій особі, яка не має такого дозволу) та сферою застосування.

Згідно зі ст. 265 ГК України за договором поставки одна сторона — постачальник зобов’язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні — покупцеві товар (товари), а покупець зобов’язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. Це визначення уточнюється визначенням ст. 712 ЦК України, яка, зокрема, прямо наділяє постачальника статусом суб’єкта підприємницької діяльності і акцентує на використанні товару, що поставляється, в підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням покупцем.

Договір поставки є різновидом договору купівлі-продажу, на що вказують ч. 2 ст. 712 ЦК України і ч. 6 ст. 265 ГК України, відповідно до яких до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж в частині, не врегульованій спеціальним законодавством. Договір поставки має спільну з договором купівлі-продажу економічну природу (платна передача товару від одного суб’єкта до іншого), проте відрізняється рядом особливостей, які розглядаються нижче.

71. Економічний зміст і види боргових зобов’язань

Боргові зобов’язання — це зобов’язання, за якими покупець грошей має повернути продавцю отриману від нього суму грошових коштів і сплатити по ній обумовлений доход у формі відсотка. Такими зобов’язаннями оформляються операції купівлі-продажу грошей з передачею права розпоряджатися ними на певний строк. Боргові зобов’язання, як інструменти грошового ринку, служать засобом переміщення грошей між його суб’єктами.

Інструменти грошового ринку в обігу набувають певної вартості і стають об’єктом купівлі-продажу. Так виникає специфічний ринок фінансових інструментів. Він виступає однією з форм грошового ринку. Цей ринок називають фінансовим. Він включає такі інструменти:

  1. Депозитні зобов’язання, що мають форму угод між банками та їх клієнтами на відкриття поточних та строкових рахунків, депозитних угод та ощадних вкладів (сертифікатів), трастових вкладів;
  2. Позичкові зобов’язання, що мають форму кредитних угод, облігацій, векселів тощо. Ці зобов’язання вимагають особливих гарантій їх повернення.

Ціна грошового товару на грошовому ринку визначається за співвідношенням попиту і пропозиції. Ціна грошей має відносно умовний характер і виступає у формі відсотка на залучені чи позичені грошові кошти. Ціна грошового товару істотно відрізняється від ціни на звичайні товари. Величина відсотка визначається не вартістю чи ціною, яку містять у собі куплені гроші (позичені, залучені), а їх споживчою вартістю, тобто здатністю приносити покупцю додатковий

доход чи певні блага, необхідні для задоволення особистих чи виробничих потреб. Чим більшою буде ця здатність і чим довше покупець буде користуватися одержаними грошима, тим більшою буде не тільки сума за відсотками, а й вищий відсоток.

72. Договори суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності

Договори (контракти) суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та право, що застосовується до них

Суб’єкти, які є сторонами зовнішньоекономічного договору (контракту), мають бути здатними до укладання договору (контракту) відповідно до цього та інших законів України та/або закону місця укладання договору (контракту). Зовнішньоекономічний договір (контракт) складається відповідно до цього та інших законів України з урахуванням міжнародних договорів України. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності при складанні тексту зовнішньоекономічного договору (контракту) мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі цим та іншими законами України.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать цьому Закону. Дії, які здійснюються від імені іноземного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності.

Для підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) суб’єкту зовнішньоекономічної діяльності не потрібен дозвіл будь-якого органу державної влади, управління або вищестоящої організації, за винятком випадків, передбачених законами України.

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України.

Товарообмінні (бартерні) операції суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, що здійснюються без розрахунків через банки, підлягають ліцензуванню центральним органом виконавчої влади з питань економічної політики у порядку, встановленому статтею 16 Закону.

73. Поняття та принципи зовнішньоекономічної діяльності

Загальні принципи зовнішньоекономічної діяльності — це невелика кількість загальновизнаних у всьому світі правил, що стали своєрідними загальновідомими істинами (аксіомами), яких дотримуються всі учасники міжнародних ділових операцій. І хоча в різноманітних виданнях набір цих принципів може відрізнятися, однак у кінцевому результаті, вони зводяться до трьох головних: науковість, системність, взаємовигідність.

Науковість ЗЕД означає, насамперед, розвиток цієї діяльності відповідно до об’єктивних економічних законів. Дотримання цього принципу на практиці управління міжнародними діловими операціями передбачає виявлення організацією попиту і пропозиції на її продукцію за кордоном, рівня цін, співвідношення їх із витратами в країні-експортері та ін. Знання менеджерів підприємств існуючих теорій міжнародної торгівлі допомагає їм уникати значних прорахунків, обгрунтовано прогнозувати зміни на міжнародних ринках. Особливо важливе значення має цей принцип у здійсненні міжнародних фінансових розрахунків, при яких потрібно спиратися на зміни валютних курсів. Сучасна теорія пропонує чимало корисних теоретичних моделей прогнозування валютних курсів. На базі згаданих моделей практика виробила зручні й різноманітні інструменти управління валютними ризиками: операційними, перерахунко-вими (бухгалтерськими) і економічними. Використання зазначених та інших інструментів в управлінні ЗЕД — безсумнівна ознака використання принципу науковості.

Системність ЗЕД означає, насамперед, що між окремими її складовими існують міцні взаємозв’язки. Самі складові ЗЕД можуть бути виділені за різноманітними ознаками. Безсумнівно, одним із найбільш важливих є контракт (договір) ЗЕД. Виходячи з цієї ознаки, необхідно забезпечувати належний взаємозв’язок між всіма статтями контракту: якістю товару, базисними умовами постачання і ціною, валютою ціни, валютою розрахунку і формами платежу, термінами постачань і транспортних умов, предметом контракту та арбітражем і т.д. Системні взаємозв’язки існують і в період між укладанням та виконанням контрактів. Принцип системності передбачає також необхідність розуміння менеджерами компанії, що ЗЕД є лише частиною її бізнесу. І якщо внутрішньонаціональний бізнес організований недостатньо продуктивно, це загрожує і міжнародним операціям. Помилки, прорахунки і втрати компанії в операціях на внутрішньому ринку будуть серйозним сигналом для партнерів цієї компанії по міжнародному бізнесу. Керівники повинні завжди пам’ятати, що закордонний партнер судить про їхню діяльність, насамперед, з їхніх дій всередині країни. За інформацію з цих питань відповідним спеціалістам виплачуються солідні суми згідно зі статтею «консалтингові послуги».

Принцип системності ЗЕД включає також взаємозв’язок міжнародних операцій даної компанії з міжнародним бізнесом у цілому. Оскільки самі по собі операції навіть однієї великої фірми (не кажучи вже про невеличкі українські компанії) займають у загальному обсязі міжнародного бізнесу незначну частину, доводиться пристосовуватися до законів цього бізнесу. Система ЗЕД фірми є лише незначною частиною міжнародного бізнесу як більш вагомої мегасистеми.

Принцип взаємовигідності ЗЕД, на перший погляд, не має особливих ускладнень і виглядає очевидним: кожний партнер, що бере участь у міжнародних операціях, одержує свій прибуток. Проте дотримуватися цього принципу не просто через значну кількість часу, необхідного для виконання угод, зміни валютних курсів, наявності різноманітних зв’язків між окремими зовнішньоекономічними угодами, використання бартерних операцій та ін. Тому дотримання принципу взаємовигідності потребує ретельного аналізу і врахування, розмежування різноманітних потоків прибутків і витрат.

Крім наведених загальних принципів управління ЗЕД, багато специфічних принципів, яких також необхідно дотримуватися. Специфічні принципи ЗЕД закріплені у відповідних міжнародних правових актах і є обов’язковими для виконання всіма державами, що підписали той або інший акт. І хоча терміна «зовнішньоекономічна діяльність» у зазначених документах може не бути, за своїм характером більшість закріплених там принципів мають пряме відношення до зовнішньоекономічної діяльності.

74. Класифікація операцій зовнішньоекономічної діяльності

До видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб’єкти цієї діяльності, належать:

  1. експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;
  2. надання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб’єктами господарської діяльності суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності України;
  3. наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб’єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;
  4. міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;
  5. кредитні та розрахункові операції між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності; створення суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб’єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;
  6. спільна підприємницька діяльність між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;
  7. підприємницька діяльність на території України, пов’язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об’єктів власності з боку іноземних суб’єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;
  8. та інші види зовнішньоекономічної діяльності, передбачені вищеназваним законом та не заборонені прямо і у виключній формі законами України.

75. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Кожна країна самостійно формує систему та структуру державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на її території, метою якого є: захист власних економічних інтересів та законних інтересів суб´єктів зовнішньоекономічної діяльності; створення рівних можливостей для суб´єктів зовнішньоекономічної діяльності; розвиток усіх видів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та всіх напрямів використання доходів і здійснення інвестицій; заохочення конкуренції та ліквідація монополізму в сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Держава та її органи не мають права безпосередньо втручатися в зовнішньоекономічну діяльність суб´єктів цієї діяльності, за винятком випадків, коли таке втручання здійснюється згідно з чинним законодавством.

Нормативно-правове забезпечення ЗЕД підприємств

Найвищим органом, що здійснює державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, є Верховна Рада України. До компетенції Верховної Ради України належить:

— прийняття, зміна та скасування законів, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності;

— затвердження головних напрямів зовнішньоекономічної політики України;

— розгляд, затвердження та зміна структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

— укладання міжнародних договорів відповідно до законів України про міжнародні договори та приведення чинного законодавства України у відповідність до правил, встановлених цими договорами;

— встановлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності на території України;

— затвердження списків товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензуванню або забороняється.

Також органом державного регулювання ЗЕД є Кабінет Міністрів України, який:

— вживає заходів для здійснення зовнішньоекономічної політики України відповідно до законів України;

— здійснює координацію діяльності міністерств, державних комітетів та відомств України з регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

— координує роботу торговельних представництв України в іноземних державах;

— приймає нормативні акти з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України.

76. Реєстрація представництва іноземного суб’єкта господарської діяльності на території України

Іноземні суб’єкти господарської діяльності — суб’єкти господарської діяльності, що проводять господарчу діяльність в одній країні, але мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за її межами, створені та/або діють відповідно до законодавства іноземної держави, зокрема юридичні особи, суб’єкти господарської діяльності, що не мають статусу юридичної особи, об’єднання суб’єктів господарської діяльності, іноземні громадяни та особи без громадянства, які провадять господарську діяльність, а також громадяни цієї країни, що мають постійне місце проживання за її межами і провадять господарську діяльність. Узагальнено — нерезиденти, що провадять господарську діяльність.

Відповідно до чинного законодавства України (Закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (959-12), «Про режим іноземного інвестування» (93/96-ВР), «Про правовий статус іноземців» (3929-12) та ін.) іноземні громадяни, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації мають право відкривати свої представництва та здійснювати підприємницьку діяльність на території України. Постійне представництво нерезидента до початку своєї господарської діяльності стає на облік як платник податку на прибуток в податковому органі за своїм місцезнаходженням. Під місцезнаходженням постійного представництва розуміється фактичне місце здійснення господарської діяльності.

Іноземні суб’єкти господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України, також мають право на відкриття своїх представництв на території України. Реєстрацію зазначених представництв здійснює Міністерство зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України протягом шістдесяти робочих днів з дня подання іноземним суб’єктом господарської діяльності документів на реєстрацію. Для реєстрації представництва іноземного суб’єкта господарської діяльності на території України необхідно подати: — заяву з проханням про реєстрацію представництва, яка складається у довільній формі; — виписку з торговельного (банківського) реєстру країни, де іноземний суб’єкт господарської діяльності має офіційно зареєстровану контору; — довідку від банківської установи, в якій офіційно відкрито рахунок подавця; — довіреність на здійснення представницьких функцій, оформлену згідно з законом країни, де офіційно зареєстровано контору іноземного суб’єкта господарської діяльності.

Документи, зазначені вище, мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі і легалізовані належним чином в консульських установах, які представляють Україну, якщо міжнародними договорами України не передбачено інше. За реєстрацію представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності з них стягується плата у розмірі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України і який не повинен перевищувати фактичних витрат держави, пов’язаних з цією реєстрацією.

У разі відмови Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України зареєструвати представництво іноземного суб’єкта господарської діяльності або неприйняття рішення з цього питання у встановлений шістдесятиденний строк, іноземний суб’єкт господарської діяльності може оскаржити таку відмову в судових органах України.

Забороняється вимагати від іноземного суб’єкта господарської діяльності повторної реєстрації (перереєстрації) раніше зареєстрованого представництва на території України. У разі зміни назви, юридичного статусу, юридичної адреси чи оголошення іноземного суб’єкта господарської діяльності неплатоспроможним або банкрутом його представництво на території України зобов’язане повідомити про це Міністерство зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України у семиденний строк.

77. Договори суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності

Договори (контракти) суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та право, що застосовується до них

Суб’єкти, які є сторонами зовнішньоекономічного договору (контракту), мають бути здатними до укладання договору (контракту) відповідно до цього та інших законів України та/або закону місця укладання договору (контракту). Зовнішньоекономічний договір (контракт) складається відповідно до цього та інших законів України з урахуванням міжнародних договорів України. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності при складанні тексту зовнішньоекономічного договору (контракту) мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі цим та іншими законами України.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать цьому Закону. Дії, які здійснюються від імені іноземного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності.

Для підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) суб’єкту зовнішньоекономічної діяльності не потрібен дозвіл будь-якого органу державної влади, управління або вищестоящої організації, за винятком випадків, передбачених законами України.

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України.

78. Визначення основних реквізитних елементів форм договорів зовнішньоекономічної діяльності

Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженим наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р. № 201, визначені обов’язкові умови, які мають бути передбачені в договорі, якщо сторони такого договору не погодилися про інше щодо викладення умов договору й така домовленість не позбавляє договір предмета, об’єкта, мети й інших істотних умов.

До таких умов належать наступні пункти.

  • Назва, номер договору (контракту), дата й місце його укладення.
  • Преамбула, де вказується повне найменування сторін-учасників зовнішньоекономічної операції, під якими вони офіційно зареєстровані, із зазначенням країни, скорочене визначення сторін як контрагентів («Продавець», «Покупець», «Замовник», «Постачальник» тощо), особа, від імені якої укладається зовнішньоекономічний договір, найменування документів, якими керуються контрагенти при укладенні договору (установчі документи тощо).
  • Предмет договору, що визначає, який товар (роботи, послуги) один із контрагентів зобов’язаний поставити (здійснити поставку) іншому із зазначенням точного найменування, марки, сорту або кінцевого результату роботи, яка виконується.
  • Кількість і якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг).
  • Базові умови поставки товарів (приймання-здавання виконаних робіт або послуг), де вказується вид транспорту й базові умови поставки (відповідно до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів, які визначають обов’язки контрагентів щодо поставки товару і встановлюють момент переходу ризиків від однієї сторони до іншої, а також конкретний строк поставки товару (окремих партій товару).
  • Ціна й загальна вартість договору (контракту).
  • Умови платежів.
  • Умови приймання-здавання товару (робіт, послуг).
  • Упаковка та маркування – містить відомості про упаковку товару (ящики, мішки, контейнери тощо), нанесене маркування (найменування продавця й покупця, номер договору (контракту), місце призначення, габарити, спеціальні умови складування й транспортування та інше), а за необхідності умови її повернення.
  • Форс-мажорні обставини.
  • Санкції й рекламації (порядок застосування штрафних санкцій, відшкодування збитків і пред’явлення рекламацій у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням одним із контрагентів своїх зобов’язань).
  • Урегулювання спорів у судовому порядку (із визначенням назви суду або чітких критеріїв визначення суду будь-якою зі сторін залежно від предмета й характеру спору, а також погоджений сторонами вибір матеріального й процесуального права, яке буде застосовуватися цим судом, і правил процедури судового урегулювання).
  • Місцезнаходження (місце проживання), поштові й платіжні реквізити сторін.

Цей перелік не є вичерпним. За домовленістю сторін, у договорі (контракті) можуть визначатися додаткові умови щодо страхування, гарантій якості, умов залучення субвиконавців договору, агентів, перевізників, визначення норм навантаження (розвантаження), умов передачі технічної документації на товар, збереження торгових марок, порядку сплати податків, митних зборів, різного роду захисних застережень, із якого моменту договір починає діяти, кількість підписаних примірників договору, можливість і порядок внесення змін до договору та ін.

79. Порядок реєстрації іноземних інвестицій

Для державної реєстрації іноземних інвестицій іноземний інвестор або уповноважена ним в установленому порядку особа подає органу державної реєстрації пакет документів.

Орган державної реєстрації фіксує дату надходження документів у журналі обліку державної реєстрації внесених іноземних інвестицій, протягом трьох робочих днів розглядає наданий пакет документів і приймає рішення про реєстрацію іноземної інвестиції або про відмову в ній.

Державна реєстрація іноземної інвестиції здійснюється шляхом присвоєння інформаційному повідомленню про внесення іноземної інвестиції реєстраційного номера, який засвідчується підписом посадової особи та скріплюється печаткою органу державної реєстрації.

Перший примірник інформаційного повідомлення видається заявникові як підтвердження факту державної реєстрації іноземної інвестиції, другий — надсилається до Мінфіну, третій — залишається в органі державної реєстрації.

Відмова у державній реєстрації іноземних інвестицій можлива лише у разі, коли здійснення цієї інвестиції суперечить законодавству України або подані документи не відповідають вимогам Положення. Відмова з мотивів недоцільності здійснення іноземної інвестиції не допускається.

Відмова у державній реєстрації повинна бути оформлена письмово із зазначенням мотивів і може бути оскаржена у судовому порядку.

У разі втрати (знищення) інформаційного повідомлення про внесення іноземної інвестиції заявником на його вимогу органом державної реєстрації протягом п’яти робочих днів видається дублікат.

За державну реєстрацію іноземної інвестиції справляється плата у розмірі двадцяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян на дату здійснення реєстрації, з них :

  • 50% до Державного бюджету;
  • 50% до обласного бюджету.

За видачу дубліката інформаційного повідомлення вноситься плата у розмірі 40 відсотків реєстраційного збору, встановленого на день подання заяви про видачу дубліката.

80. Захист іноземних інвестицій

При здійсненні інвестування в України іноземний інвестор повинен вирішити цілий ряд питань: як мінімізувати податки, як, у випадку, настання несприятливої ситуації припинити підприємницьку діяльність та повернути свої інвестиції. Разом з тим, найактуальнішим та найбільш проблемним питанням, яке постає перед інвестором — як захистити свої інвестиції у випадку протиправних дій органів державної влади України та у випадку суттєвої зміни українського законодавства у цій сфері, що значно погіршує становище іноземного інвестора та позбавляє його можливості отримати той прибуток, на якій він розраховував.

Даючи відповідь на останнє питання, треба звернути увагу, що законодавство України та ратифіковані Україною міжнародні договори та конвенції надають іноземним інвесторам доволі широкий вибір засобів захисту своїх інтересів у разі виникнення будь-якого роду інвестиційних спорів.

Одним з таких варіантів є звернення до Європейського суду з прав людини. Положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод з протоколами до неї, та практика Європейського суду з прав людини закріплюють право фізичних та юридичних осіб звертатись до Європейського суду з прав людини із заявами про порушення гарантованих Конвенцією прав з боку держави Україна.

Іншим ефективним засобом захисту прав іноземних інвесторів в Україні є застосування положень Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами. У відповідності до норм вказаної Конвенції було засновано Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів (International Centre for Settlement of Investment Disputes — ICSID, Вашингтон), який може розглядати інвестиційні спори, що виникли між державами-учасниками Конвенції та фізичними і юридичними особами інших держав-учасниць. Так, зокрема, на даний час в провадженні ICSID перебуває справа за позовом Global Trading Resource Corp. and Globex International, Inc. до України та справа за позовом GEA Group Aktiengesellschaft до України.

81. Нематеріальні активи. Основні елементи нематеріальних активів

Підприємства для своєї діяльності окрім матеріальних ресурсів (основні й оборотні фонди) використовують ресурси, що не мають матеріальної форми – нематеріальні активи.

Нематеріальний актив — це немонетарний актив, що не має матеріальної форми, може бути ідентифікований (відокремлений від підприємства) і утримується підприємством з метою використання протягом періоду більше одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи надання в оренду іншим особам.

Бухгалтерський облік нематеріальних активів ведуть щодо кожного об’єкта за такими групами:

  • права користування природними ресурсами (право користування надрами, іншими ресурсами природного середовища, геологічною та іншою інформацією про природне середовище тощо);
  • права користування майном (право користування земельною ділянкою, право користування будівлею, право на оренду приміщень тощо);
  • права на знаки для товарів і послуг (товарні знаки, торгові марки, фірмові назви тощо);
  • права на об’єкти промислової власності (право на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, сорт рослин, породи тварин, ноу-хау, захист від недобросовісної конкуренції тощо);
  • авторські й суміжні з ними права (право на літературні й музичні твори, програми для ЕОМ, бази даних тощо);
  • гудвіл;
  • інші нематеріальні активи (право на провадження діяльності, використання економічних та інших привілеїв тощо);

82. Обґрунтування комплексної оцінки фінансового активу

Для комплексного аналізу фінансового стану підприємства необхідно оцінити тенденції найбільш загальних показників, які з різних сторін характеризують фінансовий стан підприємства.

Показниками та факторами доброго фінансового стану підприємства можуть бути: стійка платоспроможність, ефективне використання капіталу, своєчасна організація розрахунків, наявність стабільних фінансових ресурсів.

Показники та фактори незадовільного фінансового стану: неефективне розміщення коштів, брак власних оборотних коштів, наявність стійкої заборгованості за платежами, негативні тенденції у виробництві.

До найзагальніших показників комплексної оцінки фінансового стану належать показники дохідності й рентабельності.

Велике значення має аналіз структури доходів підприємства та оцінка взаємозв’язку прибутку з показниками рентабельності. Важливо проаналізувати зв’язок прибутку підприємства з формуючими прибуток факторами, що полегшує практичну орієнтацію в цих питаннях.

Дохідність підприємства характеризується абсолютними й відносними показниками. Абсолютний показник дохідності — це сума прибутку або доходів. Відносний показник — рівень рентабельності. Рівень рентабельності підприємств, пов’язаних із виробництвом продукції (товарів, послуг), визначається як відсоткове відношення прибутку від реалізації продукції до її собівартості.

83. Особливості впровадження вексельного права

За своєю суттю і формою вексель істотно вексельною права відрізняється від усіх інших боргових зобов’язань. Виконуючи функції знаряддя кредиту, засобу платежу та інструменту для інкасування боргів, вексель творить особливу сферу вексельного права.

Вексельне право — це сукупність законодавчих і звичаєвих норм, які регулюють відносини між векселезобов’язаними особами.

Права і обов’язки учасників вексельного обігу в Україні, його норми та правила визначені у Положенні «Про переказний і простий вексель», що є Додатком № 1 до Уніфікованого закону, прийнятого Женевською конференцією як Конвенція № 358, у низці законодавчо-нормативних актів і передусім у Законі України «Про обіг векселів в Україні».

Численність нормативних актів щодо вексельного обігу насамперед визначається функціями векселя як провідного знаряддя кредиту. Законодавства усіх країн світу належним чином охороняють права учасників вексельного обігу, а порушення норм вексельного права карається з найвищою суворістю. Наприклад, у разі неплатежу боржника за векселем його майно роз’єднується на такі частини, що придатні для продажу з публічного торгу; неплатникові перекриваються можливості отримання кредиту. Більше того, недоторканність його особи може бути порушеною.

Узагальнюючи особливості вексельного права, варто наголосити, що юридична сила векселя дуже велика. Практично всі системи законодавства світу сприймають вексель як беззаперечний документ, який усуває будь-які непорозуміння між боржником і кредитором, не допускає жодних умов, застережень чи заперечень з боку зобов’язаної особи. Не допускає спорів вексель також відносно мотивів його виписування і стягнення суми вексельного зобов’язання. На випадок виникнення спорів мотиви не беруться до уваги, а факт отримання чи неотримання суми не з’ясовується.

84. Характеристика державних облігацій та джерела їх погашення

Державні облігації – це свідоцтва про надання їх власниками позики державі в особі національного уряду та місцевих органів управління. Випуск облігацій здійснюється державою з метою державних витрат, якщо бракує бюджетних коштів. Держава гарантує викуп державних облігацій, через це вони вважаються першокласними цінними паперами з високим ринковим та кредитним рейтингом.

Державні цінні папери характеризуються значною різноманітністю і можуть бути класифіковані за рядом ознак. Залежно від порядку обігу на ринку облігації бувають ринкові (публічні) та неринкові. Ринкові облігації більш поширені, їх відрізняє висока ліквідність, тобто їх можна швидко реалізувати на ринку, проте власники цих облігацій не можуть претендувати на погашення їх до визначеного строку. На відміну від них, неринкові облігації не підлягають відкритому продажу. Вони, звичайно, реалізуються через спеціальні фінансові інститути – пенсійні, ощадні фонди і т. п. Неринкові облігації можна пред’явити до оплати в будь-який час за бажанням їх власників. Проте при достроковій оплаті розмір доходу різко знижується. Випуск в обіг неринкових облігацій, наприклад, ощадних бон, має за мету залучити до фінансування державного боргу навіть невеликі заощадження населення. Потрібно зазначити, що частина неринкових облігацій індексується, тобто їх погашення й оплата процентів за ними здійснюється з урахуванням індексу інфляції.

85. Процес сек’юритизації акцій та облігацій

Сек’юритизація має велике економічне значення, допомагає кредиторам здійснювати диверсифікацію та розділити ризик.

Сек’юритизацію активів можна розглядати як продаж позик, оформлених у вигляді цінних паперів. При цьому емітент  перекладає ризик на інвесторів. Позики у вигляді цінних паперів є більш ліквідними, ніж інші види позик. Суть сек’юритизації зводиться до того, що один або кілька власників заставних формують пул (єдиний пакет) активів — заставних, кількість яких у пулі може коливатися від кількох десятків до кількох сотень. Цінні папери за допомогою фінансового посередника імітуються і розміщаються серед інвесторів і називаються частками (share)  або сертифікатами участі в пулі активів. Власники цінних паперів отримують дохід і беруть участь у диверсифікованому портфелі заставних.

Переваги сек’юритизації полягають у тому, що вона дає можливість залучити значні суми порівняно з іншими видами фінансових інструментів, разом з тим вона залишається на сьогодні недоступною для більшості українських банків (за винятком першої десятки) і нерегульованою з погляду законодавчої бази.

Сек’юритизація, набувши широкого поширення на Заході, має перспективи розвитку і в Україні, але за умови законодавчого регулювання.

Відносно ризиків сек’юритизації думки експертів розходяться. Одні вважають, що особливих ризиків не існує, хіба що є ризик неадекватного відображення сек’юритизованого цінного паперу кредитного портфеля. Однак поки що не зрозуміло, чи буде готовою юридична практика забезпечувати повернення заборгованості.

86. Економічний зміст та поділ акцій за певними ознаками

Стаття 4 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» передбачає поділ акцій на класи або види. Юридична суть класу (виду, серії) полягає в тому, що акції одного класу дають їхнім власникам однакове за обсягом право майнової участі в товаристві.

За. ознакою класу закон визначає, по-перше, привілейовані і прості акції. По-друге, залежно від передбачених статутами обмежень прав відчуження (трансферт) розрізняють іменні акції та акції на пред’явника (пред’явницькі).

Простими іменними закон визначає акції з рівними правами участі акціонерів, імена яких входять до обов’язкових реквізитів акції. Власниками простих іменних акцій є, як правило, громадяни.

Статус іменних акцій має на увазі спеціальні правила їх відчуження. Власники іменних акцій у принципі вільно розпоряджаються ними (продають, передають, відчужують іншим способом), але з додержанням цих правил.

Акції на пред’явника на відміну від іменних обертаються вільно, тобто без індосаментних процедур. Акціонерне товариство фіксує у книзі реєстрації загальну кількість пред’явницьких акцій.

Привілейовані акції — це акції з пільговими правами майнової участі. Власники таких акцій мають певні майнові привілеї і несуть менший ризик порівняно з простими акціонерами. Конкретні права привілейованих акціонерів визначають загальні збори акціонерного товариства. Опис таких прав міститься у статуті товариства.

Привілеями є насамперед переваги на одержання дивідендів, а саме: річний розмір дивіденду фіксується у процентах до номінальної вартості акції і виплачується незалежно від річного прибутку товариства. Якщо прибутку не вистачає, дивіденд виплачується з резервного фонду, а не лише з фонду дивідендів.

Привілейована акція передбачає також доплату її власникові у тому разі, якщо розмір дивіденду на привілейовану акцію виявиться нижчим від дивіденду на просту акцію.

Закон обмежує кількість привілейованих акцій. Їх випуск не повинен перевищувати суми, яка становить 10 відсотків статутного фонду акціонерного товариства.

87. Визначення основних прав власників акцій

Будь-який власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається своїм майном. Але, оскільки здійснення прав власності окремим учасником товариства зачіпає інтереси інших учасників та самої корпорації як юридичної особи, остільки ці права обмежуються. Вони обмежуються як сутнісними вадами акцій (наприклад, акція — це категорія вартості, котра не прив’язана до конкретної споживної вартості активів товариства, тому ліквідувати актив у натуральному вигляді власник акції не може), так і законодавчими нормами та установчими документами корпорацій.

Основні права власників акцій:

  • право голосу;
  • право на участь у прибутках;
  • першочергове право на купівлю нових акцій;
  • право на активи за ліквідації корпорації;
  • право на інспекцію.

88. Формування маржі для форвардної та ф’ючерсної угоди

Маржа — це різниця між курсами валют на день відкриття і закриття позиції або на день укладення і день виконання контракту.

Плюсова маржа — виграш (дохід). Мінусова маржа — програш (збиток).

Початкова маржа (initial margin) — внесок клієнта для забезпечення контракту.

Варіаційна маржа — сума, яку покупець або продавець контракту (залежно від руху курсу) повинен внести для підтримання відкритої позиції на ринку. Інакше кажучи, здійснюється коригування маржі кожного учасника відповідно до ринкових коливань. Кліринговою палатою біржі щодня здійснюється ринкова позначка цін. Прибутки (збитки) відповідно розподіляються між учасниками ринку. У процесі збирання збитків або виплати прибутку вартісний вираз позиції кожного учасника приводиться у відповідність з ринковою ціною інструменту. З метою підтримання стабільності ринку і згідно з біржовими правилами можуть бути встановлені межі денного коливання курсу в абсолютному виразі або нижні і верхні ліміти.

Оскільки вимагати внесення маржі однією із сторін і здійснювати її часткове повернення іншій при кожному русі цін неможливо і подібне у будь-якому випадку пов’язано зі значними витратами, дуже часто використовується інший вид маржі.

Компенсаційна маржа (маржа підтримки) — величина, нижче за яку значення початкової маржі не повинно опускатися протягом усього терміну відкритої позиції.

Якщо значення початкової маржі впаде нижче за значення маржі підтримки, сторона, яка зазнає збитків, буде зобов’язана внести додаткову заставу для відновлення початкової маржі в попередній сумі. Те, що сторона, яка програє, не зобов’язана довносити кошти при коливанні ціни у межах, які не порушують маржу підтримання, не означає, що ці кошти залишаються на її маржевому рахунку. Вони все одно списуються на користь контрагента, але за рахунок коштів початкової маржі. Тому сторона, яка виграє, може в будь-який момент зняти зі свого рахунку надлишок у вигляді різниці між сумами свого рахунку і початкової маржі. Водночас сторона, яка програє, хоча й втрачає частину коштів на рахунку (сума її рахунку менша за суму початкової маржі), не зобов’язана шукати додаткових коштів для відновлення рівня початкової маржі до того моменту, поки рух ціни не призведе до порушення маржі підтримки, тобто поки на користь контрагента не буде списана вся сума, яка зменшить початкову маржу до рівня маржі підтримки.

89. Формування процентних ставок для фінансових операцій

Процентна ставка є доходом інвестора від вкладення коштів на визначені цілі і визначений період часу в майбутньому. Процентна ставка — це ціна, яку сплачують інвестору за залучені грошові кошти. Для інвестора вона відображає дохідність його інвестицій, а для позичальника — витрати, які він має понести у зв’язку із залученням коштів. Вільні кошти можуть вкладатись інвестором у підприємницьку діяльність або купівлю цінних паперів. При виборі будь-якого із способів вкладення коштів власник намагатиметься компенсувати упущені можливості, що передбачаються іншими варіантами інвестицій. Якщо інвестор займається підприємницькою діяльністю, то у міру розширення виробництва збільшується вартість його власності. Якщо вважати, що середні темпи приросту виробництва відображають темпи зростання економіки в цілому, альтернативні вкладення коштів мають компенсувати інвестору упущені можливості від економічного зростання.

Крім того, ринковій економіці властива інфляція. Тому для процентних ставок необхідно розрізняти номінальні та реальні величини, щоб визначити діючу ефективність фінансових операцій. Якщо темп інфляції перевищує ставку відсотка, яку одержує вкладник на інвестовані кошти, то для нього результат від фінансових операцій виявиться негативним. Незважаючи на те, що за абсолютною величиною (в грошових одиницях, наприклад, в гривнях) його кошти збільшаться, їх сукупна купівельна спроможність зменшиться. Таким чином, він зможе купити на нову суму грошей менше товарів та послуг, ніж на ті кошти, якими володів до початку операції. Отже, оскільки цінність грошей у реальному виразі може знижуватися протягом часу через інфляцію, розрізняють номінальну та реальну процентні ставки.

Реальна процентна ставка відображає очікувані темпи зростання економіки за визначений період часу, реальний дохід інвестора на вкладені кошти і зміни купівельної спроможності грошей у зв’язку з інфляційними процесами (для країн з розвиненою ринковою економікою реальні темпи зростання становлять 2,5-4 %, за винятком нетривалих періодів стрімкого економічного зростання).

Номінальна процентна ставка відображає в грошовому вираженні дохід, отриманий з однієї грошової одиниці капіталовкладень. Вона перебуває під впливом попиту і пропозиції і виражає абсолютну плату за використання коштів і не відображає зміни купівельної спроможності грошей у зв’язку з інфляцією. Реальна процентна ставка дорівнює номінальній процентній ставці за вирахуванням темпів інфляції. Якщо, наприклад, інвестор вклав кошти під 10 % річних, а рівень інфляції за рік становить 4,5 %, то реальна дохідність інвестицій за цей рік становитиме 5,5 % (10-4,5) при номінальній дохідності 10 %.

Реальна процентна ставка на визначений період у майбутньому невідома на початок періоду й оцінюється на основі рівня очікуваного економічного зростання за даний період та з урахуванням ризиків. В основі її розрахунку лежить модель Фішера. Із урахуванням того, що на рівень процентних ставок (ціну капіталу) має вплив інфляція, американський економіст І.Фішер ввів поняття «номінальна ставка», що складається з двох частин: очікуваної процентної ставки за безризиковим цінним папером та очікуваної премії за можливе знецінення грошової одиниці (тобто за інфляцію).

90. Визначення основних методів управління ризиком

Управління ризиками є комплексом методів і прийомів щодо аналізу, оцінки та зниження або нейтралізації негативних наслідків ризикових подій. У ході управління ризиком залежно від типу ризику його можна або повністю уникнути, або зменшити потенційно можливі наслідки. Якщо внутрішні ризики за рахунок якісного менеджменту можна зменшити та нейтралізувати, то стосовно зовнішніх ризиків можна говорити тільки про мінімізацію можливих наслідків. У загальному випадку послідовність аналізу ризику така:

  • виявлення внутрішніх і зовнішніх факторів ризику;
  • аналіз їх потенційної загрози інвестуванню;
  • оцінка можливих фінансових втрат;
  • визначення стійкості проекту до виявлених ризиків;
  • встановлення критерію припустимого рівня ризику;
  • розробка антиризикової технології управління інвестуванням;
  • планування заходів щодо зниження ризику;
  • моніторинг поведінки факторів ризику в ході інвестування;
  • прийняття рішень щодо нейтралізації факторів ризику за наявності реальної загрози інвестуванню;
  • зміни в інвестиційних планах для зменшення або нейтралізації загрози проекту;
  • планування ефективного (з мінімальними втратами) вимушеного виходу з проекту;
  • зупинка інвестиційного процесу за даним проектом і продаж активів або прав.