Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Норберт Элиан. Процес цивилизации. Социогенетические исследования

Зміст

Вступ

1. Аналіз соціогенезу понять "цивілізація" і "культура"

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Кланова приналежність і процес активної інтеграції в ту або іншу владну групу є закономірною даністю сучасної політичної системи повною мірою , і, виходячи із цього, інтереси мас явно не убудовані у вузьке сприйняття сучасного політичного лідера. У даному ракурсі вдале зауваження зробив ще в 1939 році Норберт Еліас, німецький соціолог, що на багатому історичному матеріалі простежив трансформацію психологічних і політико-антропологічних структур людей західноєвропейського суспільства: "Соціальна закономірність ставить правителя, що перебуває в центрі, і центральний апарат в особливе положення, причому тем рішучіше, ніж більше спеціалізованими є цей апарат і його органи. Правитель і люди з його штабу можуть бути вихідцями з якої завгодно соціальної формації, вони можуть рекрутуватися з якого завгодно соціального шару, але варто такому представникові даного прошарку зайняти відповідне положення, як він виявляється у владі закономірності. Особливе положення людини, наділеного всією повнотою влади, пояснюється тим, що наявні в суспільстві інтереси почасти збігаються, а почасти протилежні один одному тим, що люди у своїх діях і кооперуються, і борються один з одним — тобто воно пояснюється фундаментальної амбивалентністю соціальних відносин у диференційованому соціальному об'єднанні".

Надалі автор дуже влучно визначає людину, наділеної всією повнотою влади в державі, як "вищого координатора" [12]. Його роль є не тільки координуючоюї, але й врівноважуючою великі політичні угруповання з їхніми інтересами. Тобто людина політична, несучи тягар влади, — є координатор, сполучна ланка, уособлення державного механізму (одне з його численних людських осіб), державна людина. Сучасна дійсність надає нам можливість відчути всю невідповідність людини, включеної в механізм державного керування, своєї щирої й необхідної ролі (ролі координатора). На пострадянському просторі в більшій мірі помітна "людина граюча" у велику політику, чим дійсно стурбована державними проблемами.

Соціологічна концепція Еліаса будується на понятті фігурацій, що він же й увів у науковий оборот. Фігурації — це соціальні процеси, у яких люди тісно взаємодіють один з одним (це явище соціологи також називають "соціальним спілкуванням", а економісти — "інститутами"). Фігурації постійно змінюються й мають свій неповторний вигляд як на макрорівні (зміни "правил гри" у суспільстві), так і на мікрорівні (зміни в поводженні й психології людей). Завдання соціології, на думку Еліаса, — вивчити, як і з якої причини складається та або інша фігурація.

Яскравим прикладом фігураційної соціології є його найбільш відома робота Про процес цивілізації. У ній розглядається поступове "розвиток цивілізації" на середньовічному Заході (Еліас думав, що на цьому матеріалі можна зрозуміти універсальні закономірності розвитку будь-якої цивілізації).

Найбільшим впливом ідеї Еліаса користуються в Голландії й Німеччині, де існують об'єднання його послідовників. У своїй головній праці "Про процес цивілізації. Соціогенетичні й психогенетичні дослідження" (1939) Еліас розробив оригінальну концепцію цивілізації, з'єднавши в єдиній теорії соціальних змін численні дані, отримані істориками, антропологами, психологами й соціологами ізольовано один від одного. На багатому історичному й літературному матеріалі він простежив трансформацію психологічних структур, звичок і манер людей західноєвропейського суспільства, починаючи з епохи Середньовіччя й аж до нашого часу, показавши зв'язок цієї трансформації із соціальними й політичними змінами, а також вплив цих процесів на становлення тих форм поводження, які в сучасному суспільстві вважаються "цивілізованими" і "культурними".

1. Аналіз соціогенезу понять "цивілізація" і "культура"

Вихідна точка міркувань автора — питання про структуру людських афектів і системі контролю над ними. Але дані спостережень указують на те, що стандарти й зразки контролю над афектами можуть відрізнятися на різних щаблях розвитку й навіть у різних шарів одного суспільства.

Але які критерії визначення "розвиненого" і "суспільства, що розвивається,", іншими словами, як взагалі відбувається "процес цивілізації", які його психогенетичні корені? Ці питання привели Еліаса до ідеї простежити на історико-літературному матеріалі зміна психологічних структур, звичок, манер західноєвропейців із часів Середньовіччя й до сучасності; виявити зв'язок такий психо- трансформації із соціо-політичною динамікою; показати вплив цих процесів на становлення тих форм поводження, які зараз уважаються "цивілізованими" і "культурними".

Поняття "цивілізація" застосовують стосовно найрізноманітніших фактів: до стану техніки, манерам, розвитку наукового пізнання, релігійним ідеям і звичаям. Воно може відноситись до типу житла або спільного життя чоловіка й жінки, до форм судового покарання або готуванню їжі. Строго говорячи, немає майже нічого, що не виступало б в "цивілізованій" або "нецивілізованій" формі, а тому так важко кількома словами позначити все те, що позначається як "цивілізація". Але якщо подивитися, яка загальна функція даного поняття, в ім'я чого всі ці манери й досягнення людей позначаються як "цивілізовані", то відразу виявиться щось надзвичайно просте: це поняття виражає самосвідомість Заходу. Можна було б навіть сказати — національна свідомість. У ньому резюмується все те, що відрізняє західне суспільство останніх двох або трьох сторіч від більше ранніх або ж від сучасних, але "більше примітивних" суспільств. З його допомогою намагаються охарактеризувати щось важливе для західного суспільства, те, чим воно пишається: стан його техніки, прийняті в ньому манери, розвиток його наукового пізнання, його світогляд і багато чого іншого.

На ранніх стадіях розвитку, указував Еліас, люди могли проіснувати, не будучи залежні від інших людей. Поділ праці й конкуренція поступово привели до того, що виникла й почала заглиблюватися диференціація, розходження між людьми. Тепер, щоб вижити, людина вже не могла покладатися тільки сам на себе, він став залежний від навколишніх його людей. Так відбувалося поступове подовження "ланцюжків взаємозалежності" або, інакше кажучи, розширення кола спілкування й залежності від інших людей. Це, у свою чергу, спричинило істотну зміну в соціальному ладі.

"Цивілізація" визначає процес або, принаймні, результат процесу. Вона відноситься до того, що перебуває в постійному русі, увесь час йде "уперед". Німецьке поняття "культура" у його сучасному вживанні має іншу спрямованість: воно вказує на продукти людської діяльності, що є в наявності подібно "квітам у полях", — на твори мистецтва, книги, релігійні або філософські системи, у яких проявляється самобутність їхнього народу, що створив. Поняття "культура" обмежує.

Поняття цивілізації певною мірою знімає національні розходження, воно підкреслює загальне для всіх людей, або те, що повинне стати таким на думку того, хто вживає це поняття. У ньому виражається самосвідомість народів, національні границі й національна своєрідність яких уже протягом століть не піддаються сумніву, оскільки вони остаточно затвердилися й усталилися, — тих народів, що вже давно вийшли за свої межі й колонізували території за їхніми межами.

Німецьке поняття культури, навпроти, підкреслює національні розходження, своєрідність груп. У силу цієї функції воно одержало поширення й за рамками німецької мови,. наприклад, в етнології й антропології, причому вже поза прямим зв'язком зі споконвічною ситуацією, що обумовила його значення. Ця споконвічна ситуація є ситуація народу, що, на відміну від західних націй, лише надзвичайно пізно прийшов до міцної політичної єдності, а межі його території з давніх часів і до сьогоднішнього дня піддаються погрозі перегляду, оскільки там існують області, завжди прагнучи до відокремлення. Функцією поняття цивілізації є вираження постійної тенденції до розширення груп і націй, що проводять колонізацію.

При абсолютистських монархіях нового часу концентрація влади (монополії на застосування насильства) у руках однієї людини, короля, приводить до того, що люди з його оточення змушені суворіше себе контролювати, стежити за проявом своїх емоцій. З іншого боку, при королівському дворі триває подовження "ланцюжка взаємозалежності", що теж впливає на необхідність стримувати свої почуття й підвищує увагу до інших людей. Якщо до формування королівського двору люди були стурбовані в основному тим, як уникнути насильства й загрози смерті, то тепер з'являється можливість звернути увагу на небезпеки, які раніше були менш значними.

Структури національної самосвідомості, що представляється поняттями "культура" або "цивілізація", також виявляються різними. Але при всіх його особливостях і німець, з гордістю мовець про своїй "культурі", і француз із англійцем, що пишаються своєї "цивілізацією", так само вважають цю самосвідомість чимсь саме собою що розуміє, стосовним до людського світу в цілому й надаючи йому цінність. Німець може спробувати пояснити французові й англійцеві, що він має на увазі під словом "культура". Але він навряд чи зможе передати специфічно національний досвід традиції, ті гадані самоочевидними емоційні цінності, що становлять для нього зміст цього поняття.

Француз і англієць теж можуть сказати німцеві, який зміст вони вкладають у поняття цивілізації, що стало частиною їхньої національної свідомості. Але як би розумним, як би раціональним не здавалося їм це поняття, воно також виросло з особливого роду історичних ситуацій, його також оточує насичена емоціями й переказами атмосфера, що не вміщається в дефініцію, хоча і є складовою частиною його значення. І ця дискусія напевно приречена на провал, якщо німець захоче показати французові або англійцеві, чому він хоча й уважає "цивілізацію" цінністю, але все-таки цінністю другого порядку.

Причини того, у Німеччині протиставлення щирої освіченості й культури, з одного боку, і чисто зовнішньої цивілізованості — з іншої, з відображення внутрішнього суспільного протистояння перетворилося у вираження протистояння міжнаціонального, були б незрозумілі, якби не той шлях розвитку, що пройшла французька буржуазія і який у певному змісті був прямо протилежний німецькому.

У Франції буржуазна інтелігенція й вищі групи середнього класу порівняно рано входять у коло придворного суспільства. Звичайно, і у французькій традиції було старе знаряддя, що використовувалося для обмеження німецького дворянства від інших прошарків, — перевірка родоводу (згодом це знаряддя, будучи буржуазно переробленим, одержало нове життя в німецькому расовому законодавстві). Але воно вже не грало вирішальної ролі як бар'єр між шарами — особливо після встановлення й зміцнення абсолютної монархії. Якщо в Німеччині з її строгим поділом станів проникнення аристократичних по походженню цінностей у буржуазні кола спостерігається лише в деяких сферах, скажемо у військової, то у Франції цей процес мав зовсім інший розмах.

Уже в XVІІІ ст. тут не було істотних розходжень вдач у верхівки буржуазії й у придворної аристократії. Коли ж у середині XVІІІ ст. почався підйом буржуазії або, іншими словами, розширення придворного суспільства шляхом все більшого включення в нього верхів буржуазії, то зміна поводження й вдач спричинило розриву із придворно-аристократичною традицією XVІІ ст. Придворна буржуазія й придворна аристократія говорили на тому самому мові, читали ті ж самі книги, мали — при відмінностях у нюансах — ті ж манери. Коли соціально-економічні диспропорції й інституціональні форми "ancien régime" були висаджені, коли буржуазія стала націями, багато хто з рис специфічно придворного й навіть особливого соціального характеру придворної аристократії, а потім і придворної буржуазії, одержали широке поширення й трансформувалися особливо національного характеру. Умовності стилю поводження, форми спілкування, способи моделювання афектів, висока оцінка люб'язності, важливість красномовства й умілого ведення бесіди, артикульованість мови й багато чого іншого спочатку формувалися у Франції в придворному суспільстві, а потім поступово з особливостей соціального характеру перетворилися в риси характеру національного.

Розглядаючи конкретні приклади (поводження за столом, у спальні й т.д.), Еліас дійшов висновку про зміну "порога соромливості". Те, що було раніше цілком природним і не засуджувалося (наприклад, прилюдне сякання або колупання в носі), згодом стало причиною сильного почуття сорому. Причиною всіх цих змін було змін соціальних фігурацій — кількість, що збільшується, взаємозв'язків між людьми приводило до накладення заборон на імпульсивні прояви людської природи. Спочатку такого роду заборони з'являлися у вищих шарах суспільства. Подальша зміна фігурацій — більше тісна взаємодія між представниками різних шарів суспільства, їх взаємопереплетіння — стало причиною поширення заборон на всі інші верстви населення. Таким чином, західна цивілізованість є не що інше, як збільшення самоконтролю, самообмежень із одного боку, і зростання чутливості до навколишньої дійсності, з іншого. Як і М.Вебер, Еліас бачив головну особливість Заходу в культі самоконтролю, але знаходив його джерела не в протестантській етиці буржуазії, а в придворному аристократизмі.

Цей процес формування культури королівського двору Еліас називав "ривком" у процесі цивілізації. Розвиток цивілізації, за Еліасом, представляє собою набір такого роду "ривків", включаючи рух як уперед, так і назад, воно характеризується декількома стартами й навіть зупинками.

Протиставлення "культури" і "цивілізації" знову стало актуальним в 1919 р. і в попередні йому роки, як тому, що війна проти Німеччини велася від імені "цивілізації", так і через необхідність пристосовуватися до нової ситуації, що виникла для самосвідомості німців після висновку мирного договору.

Але настільки ж ясно й те, що ця історична ситуація Німеччини була лише новим імпульсом для антитези, що багато раніше, починаючи ще з XVІІІ ст., знаходила своє вираження за допомогою цих двох понять.

Одним з виражень ідеї реформи і ясним відображенням цієї ідеї в момент її виникнення є поняття "cіvіlіsatіon".

Подання про "homme cіvіlіs" розвиваються до рівня концептуального поняття, що позначає всю сукупність вдач і наявний суспільний стан, що спочатку служить вираженням специфічних опозиційних поглядів критиків даного суспільства.

Головною антитезою, що виражала самосвідомість західного Середньовіччя, була антитеза християнства і язичества або, точніше, ортодоксального римсько-латинського християнства, з одного боку, і язичества і єресі, включаючи й східне грецьке християнство, — з іншого. В ім'я хреста, як пізніше в ім'я цивілізації, західне суспільство вело в Середні століття колоніальні й загарбницькі війни. При всій секуляризації в понятті цивілізації зберігається відзвук ідей латинського християнства й рицарсько- феодального хрестового походу. Пам'ять про те, що лицарство й римсько-латинська віра були свідченнями якоїсь стадії розвитку західного суспільства — стадії, що рівною мірою пройшли всі великі народи Заходу,- звичайно, не зникла зовсім.

Поняття "cіvіlіtе" стало значимим для західного миру в той час, коли минулого зруйновані й лицарське суспільство, і єдність католицької церкви. Воно було втіленням того суспільства, що як стадія, як етап становлення специфічного характеру західних вдач, або "цивілізації", було не менш важливим, чим феодальне суспільство. Саме поняття "cіvіlіtе" є вираженням і символом суспільної формації, що охоплювала різні національності й, подібно церкви, що використовувала одна загальна мова — спочатку італійський, а потім усе в більшій мері французький. Ці мови перейняли ту функцію, що раніше виконувала латинь. Саме в них виявилися і європейська єдність, побудоване на новому, соціальному фундаменті, і нова суспільна формація, що як би утворить його кістяк, — придворне суспільство. Положення, самосвідомість і характер цього суспільства й знайшли своє вираження в понятті "cіvіlіtе".

Все те, що вище говорилося про кінець XVІІІ ст., почасти сходить до більше ранньої традиції, що бере початок в особливої організації німецького суспільства, що зложилася під кінець Середньовіччя, коли в Німеччині одержали потужний розвиток міста й бюргерство знайшло значну владу. У Франції, а іноді в Англії й в Італії частина письменників з бюргерського середовища завжди зараховувала себе до придворно-аристократичних кіл. У Німеччині таке зустрічалося вкрай рідко. В інших країнах письменник із третього стану писав для придворних і ототожнював себе з ними, з їхніми вдачами, звичаями й поглядами, у Німеччині така повна ідентифікація інтелігенції із придворним вищим шаром відбувалася рідко, їхній зв'язок був слабкої й зовсім не самоочевидною. До тих, хто легітимізував своє положення за допомогою форм поводження, чемних манер, спритності й невимушеності в обігу, тут давно вже ставилися неоднозначно й навіть із деякою підозрілістю. До того ж всі ці "життєві цінності" у середовищі німецької аристократії не одержали такого розвитку, як в інших західних країнах, — у Німеччині придворна аристократія розпадалася на безліч дрібних або великих кіл, не становлячи єдиного "socіety", об'єднаного одним центром; до того ж ця аристократія рано стала виконувати чиновницькі функції. Замість єдиної традиції, характерної для придворного суспільства західних країн, тут утворилися дві: з одного боку, чиновницька, університетська й культурна традиція третього стану, з іншого боку — традиція військових і чиновників із дворян.

Здається, Кант першим за допомогою подібних понять виразив досвід і антитезу, властиві суспільству його часу. В 1784 р. у роботі "Ідея загальної історії у всесвітньо-цивільному плані" він пише: "Завдяки мистецтву й науці ми найвищою мірою культивувалися. Ми надто цивілізувалися в змісті всякої ввічливості й чемності в спілкуванні". І продовжує: "Хоча ідея зі ставиться до культури, застосування цієї ідеї, якщо вона зводиться лише до подоби морального в честолюбстві й любові до зовнішніх пристойностей, створює лише цивілізованість".

Правила застілля й книги про манери являють собою твору особливого роду. Якщо мати на увазі "літературне значення" цих добутків колишніх часів, то в переважній більшості випадків потрібно визнати, що воно невелике. Але якщо нас цікавить опис поводження, очікуваного в суспільстві від його членів, — того поводження, до якого хотіли їх привчити; якщо ми хочемо побачити зміни звичок, суспільних заборон і табу, те саме ці позбавлені літературної значимості пам'ятки про правильне поводження здобувають особливу вагу. Вони проливають світло на ті процеси, що відбуваються в суспільстві, про яких у нас є мало свідчень, — принаймні, поки мова йде про минуле. Вони вказують на шуканий стандарт манер і норм поводження, що пред'являвся в ті часи індивідам. Ці віршики й твори самі були прямими інструментами "кондиціювання" або "фасонування", пристосування індивіда до норм, що відповідають пристрою суспільства й положенню в ньому індивіда. Одночасно вони показують — і що гудиться, і вихваляє у них — різницю між тим, що вважалося тоді моральним і аморальним.

Словом "courtoіsіe" спочатку позначалася форма поводження, що виникла при дворах великих феодалів-лицарів. Ще протягом Середніх століть це слово втратило чималу частину соціальної обмеженості, закладеної в його етимології ("cour" — "двір"). Його стали вживати бюргери. Разом з поступовим відмиранням лицарсько-феодального військового дворянства й утворенням нової абсолютистсько-придворної аристократії протягом XVІ- XVІІ ст. для позначення поводження в суспільстві поступово починає використовуватися поняття "cіvіlіtе". У французькому перехідному суспільстві XVІ ст., що містить в собі лицарсько-феодальні й абсолютистсько-придворні риси, поняття "courtoіsіe" і "cіvіlіtе" якийсь час співіснують. Протягом XVІІ в. поняття "courtoіsіe" у Франції поступово виходить із моди.

Подібно тому як це раніше трапилося з "courtoіsіe", тепер знижується роль поняття "cіvіlіtе". Незабаром його зміст, так само як і зміст родинних йому понять, увіллється в нове поняття й одержить подальший розвиток. Це — поняття "cіvіlіsatіon", що виразило нову форму самосвідомості. "Courtoіsіe", "cіvіlіtе", "cіvіlіsatіon" — ці слова являють собою мітки трьох етапів суспільного розвитку. По них видно, у якому суспільстві вони виникли, до якого суспільства звернені. Справжня зміна манер вищих прошарків, що привело до утворення того поведінкового стандарту, що сьогодні називається "цивілізованим", відбулося на середній фазі.

Ставши звичайним в XІХ ст. поняття "цивілізація" указує на те, що процес цивілізації — а точніше, одна фаза цього процесу — прийшов до завершення й був відданий забуттю. Цей процес простежується тепер тільки в інших народів і якийсь час помітний у нижчих шарах власного суспільства. У вищих і середніх шарах суспільства "цивілізація" здається незмінним надбанням. Його хочуть примножити, але його розвиток бачиться лише в рамках уже наявного стандарту.

Наприкінці вісімнадцятого сторіччя, незадовго до революції, французький вищий шар наближається до того стандарту поводження за їжею (і не тільки за їжею), що надалі поступово стане саме собою разумеющимся для всього "цивілізованого" суспільства. Наведений нами приклад "М" (1786) досить показовий щодо цього . Ми бачимо, що раніше властивий лише придворним звичай уживання серветки стає звичаєм усього цивілізованого буржуазного суспільства. Даний приклад свідчить про те, що качана більше не використовується при їжі супу, хоча її необхідність стає зрозумілої, якщо мати на увазі, що раніше супи у Франції містили більше твердої їжі, чим у цей час. Він показує далі, що демократизований звичай ламати, а не різати хліб, став придворним правилом.

Це лише кілька прикладів формування нашого повсякденного ритуалу. Якщо простежити цей ряд дотепер, то ми зауважуємо, що змінилися тільки частковості; додалися нові вимоги, старі зробилися менш твердими, з'явилася безліч національних і соціальних варіацій застільних вдач — народні маси, середній клас, робітники й селяни в різному ступені додержуються єдиного ритуалу цивілізації й регулювання потягів. Однак основа того, що в цивілізованому суспільстві потрібно від людей і що є під забороною — стандартна техніка їжі, спосіб обігу з ножем, вилкою, ложкою, тарілкою, серветкою й іншими приладами, — все це по суті залишилося колишнім. Навіть розвиток техніки поводження у всіх інших областях, включаючи техніку готування їжі, що змінилася за рахунок використання нових джерел енергії, не привело до істотних трансформацій техніки їжі й інших форм застілля. Лише дуже уважне спостереження дозволяє помітити ознаки розвитку, що йде далі.

Перехід моделей з однієї соціальної єдності в інші — із центра суспільства на периферію або, скажімо, від паризького двору до дворів інших країн, або в рамках одного політичного об'єднання, у Франції або в Саксонії, зверху долілиць або знизу нагору, — являє собою найважливіший рух у цілісному процесі цивілізації. У наведених прикладах відбитий тільки один момент такого переходу. Однак подібним образом у Франції моделювалися не тільки манера є, але також способи мислення й мови, коротше кажучи, все людське поводження, — навіть якщо в інших поведінкових сферах тимчасові й організаційні параметри траєкторії руху в чималій мері відрізнялися від вищевказаної. Формування певного ритуалу людських відносин у процесі трансформації суспільного й щиросердечного стану не є щось ізольоване. Просто ми спочатку змогли простежити тільки одну лінію. Розгляд того, як відбувався процес "цивілізації" в області мови, допоможе нагадати, що спостереження за змінами в манерах дозволяють побачити лише зріз загальної зміни поводження в даному суспільстві, щоправда, надзвичайно простий і найбільш доступний для аналізу.

Мова являє собою одне із втілень суспільного й щиросердечного життя. Багато чого з того, що ми спостерігаємо на прикладі такого роду моделювання, помітно й при дослідженні інших соціальних проявів. Скажемо, спосіб обґрунтування того, що одна форма поводження або манера поводитися за столом краще, ніж інша, у принципі не відрізняється від того, за допомогою якого одне язикове вираження зізнається кращим, чим інше.

Це не цілком відповідає тим очікуванням, що могли б виникнути в спостерігача двадцятого сторіччя. Наприклад, він очікує, що заборона "їжі руками", введення вилки, персонального столового приладу або особистого посуду, так само як і всі інші ритуали, властиві стандарту ХХ ст., варто пояснювати "гігієнічними причинами". Адже сам він пояснює такого роду манери подібним чином. Але аж до другої половини XVІІІ ст. серед мотивів, що спонукували людей до більшої стриманості, ми не знаходимо нічого схожого на цей напрямок думки. Так звані "раціональні підстави", якщо зрівняти їх з іншими мотивами, мали порівняно невелике значення.

Процес, що тут вимальовується, за своєю формою — але не по субстанції — подібний тим хімічним процесам, при яких у рідині, що підлягає перегрупуванні, наприклад кристалізації, спочатку перегрупується, приймаючи форму кристала, невелике ядро, а все інше потім поступово кристалізується навколо цього ядра. Немає більшої омани, чим приймати ядро кристалізації за першопричину перетворення.

Те, що якийсь соціальний шар на якійсь фазі суспільного розвитку стає таким центром і формує модель поводження, те, що ця модель поширюється на інші шари й приймається ними, саме по собі припускає наявність особливих соціальних передумов і особлива будова суспільства. Завдяки їм на частку одного кола випадає функція вироблення моделі, а на частку інших — функція її поширення й переробки. Згодом нам ще прийде більш докладно говорити про ті зміни в соціальній інтеграції, які ініціюють ці зміни поводження.

Норберт Еліас описує суспільний цивілізаційний процес як зменшення індивідуальної влади і зовнішнього контролю (примусу) за допомогою створення монополії на насильство і самоконтролю. З об’єднанням у великі просторові утворення виникають нові інститути і запановує внутрішній лад. У той час як у внутрішньому просторі насильство спричиняє негативні санкції, ззовні воно можливе і найчастіше навіть зростає в інтересах національної держави.

Вся фігуративна теорія Еліаса — спроба з'єднати воєдино вивчення як суспільства, так і складових його людей. Процес цивілізації є одночасна зміна психіки людей, їх ментальності й трансформація соціального ладу. Інакше кажучи, зміни габітусу індивідів (їх колективної ментальності) і соціальна еволюція — це єдиний взаємозалежний процес. Цей вчений-дослідник зробив унікальну річ, якої ще ніхто не робив. Він показав цивілізацію як процес. Ще з дитинства, зі студентських років він це вивчав, він бачив і хотів зрозуміти, як виникає цивілізація як процес, як вона існує, співживе з іншими цивілізаціями, як вона їм опирається.

Отже, зробивши такий короткий екскурс в теоретичну, так би мовити, проблематику підходу до цивілізацій, ми тепер зможемо точно розмежувати, що є культура, і що є цивілізація.

Культура – це зразки, еталони, норми. Культура відповідає на питання – як жити?

Цивілізація – це система мотивацій з певною домінуючою мотивацією. Мотивацій багато, але одна серед них домінує. Цивілізація відповідає на питання – навіщо жити?

Коли культура перестає відповідати на питання «як?», вона вмирає. Коли цивілізація перестає відповідати на питання «навіщо?», вона теж помирає. У цьому цікавим є те, що ми можемо тепер розрізняти культуру та цивілізацію.

Цивілізаційний процес означає, що наростання зовнішнього примуса, викликуваного взаємодією в тій або іншій сфері, приводить до формування внутрішнього самопримуса. Користуючись фрейдовським підходом (а іноді й термінологією), Н. Еліас визначає цей процес у психологічному плані як боротьбу між внутрішнім нахилом індивідів ("принцип задоволення") і прийнятним у суспільстві образом поводження ("принцип реальності"). Інстинкти й емоції підлягають поступовому впорядкуванню в ході довгострокового процесу раціоналізації. При цьому Н. Еліас особливо підкреслює значення орієнтації на досягнення віддалених цілей, які й визначають в остаточному підсумку обґрунтованість цивілізаційного процесу.

Типи реальності, що формує психологічні орієнтації, залежать від характеру соціальності. Конкуренція приймає різні форми: у силі й відвазі для лицарського середовища, у вишуканості манер для аристократії, у сутичках за землю для феодалів, за королівське розташування для придворної аристократії, у діловій хватці для буржуазії й т.д. Калькуляція прибутків і збитків у статусній сфері не менш важлива, чим у фінансовій.

Поширюючи свій аналіз на інші суспільства, Н. Еліас виділяє три рівні цивілізаційного процесу. Перший рівень — той процес, що звичайно визначається в соціології як "соціалізація", "аккультурація" і "формування особистості". Другий рівень охоплює розвиток соціальних норм, що регулюють поводження, мислення й образ відчувань у даному суспільстві: включаючи й процес навчання й формування суспільного менталітету. Третій рівень охоплює довгострокові процеси, у ході яких реалізуються найважливіші досягнення (мова, писемність, вогонь, знаряддя праці й війни, наукові знання й т.д.), значимі для всього людства й слугують основою для взаємодії культур.

Висновки

Основна теза "Про процес цивілізації" говорить, що з ростом соціальної інтеграції зростає ступінь регулювання афектів і потягів, а індивідуальне поводження стає "цивілізованіший ". Це має на увазі, що дослідження різних історичних епох або суспільств, що перебувають на різних щаблях розвитку мимоволі містять у собі елемент компаративності (наприклад: "цивілізованіший , чим…", "більше вищий рівень контролю афектів, чим…" і т.д.). Якщо нашу власну історичну епоху ми вважаємо більше "цивілізованої", ніж попередні, або якщо ми приписуємо західноєвропейському суспільству більше високий, чим у країнах, що розвиваються, рівень контролю афектів, то такі порівняння можуть легко інтерпретуватися як ціннісні судження.

Небезпека полягає в тому, що такі судження, що здобувають властивості категорій, розглядаються часом як забобони. Колишній учень Еліаса А. Блок в одній з дискусій навіть помітив, що теорія його наукового наставника є строго етноцентристська. На його думку теорія цивілізації придбала етноцентристський і телеологічний характер внаслідок того, що сучасне західноєвропейське суспільство розглядається в ній якщо й не кінці всесвітньої історії в гегелівському дусі, те, принаймні, передостаннім щаблем "цивілізаційного суспільства". На цей докір можна заперечити тим, що цивілізаційний процес представлений Еліасом не настільки позитивно, щоб бачити в цьому явний этноцентризм. Цей процес асоціюється автором не тільки з "прогресом, високими цінностями й гуманністю", але й з "відчуженням, штучністю, лицемірством і репресіями". Варто лише винести за дужки позитивну морально-етичну оцінку європейського цивілізаційного процесу, відразу ж стає явної безпідставність докору його автора в етноцентризмі.

Список використаної літератури

Элиан Н. Процес цивилизации. Социогенетические исследования» — К.: — 2003. – 503 с.

Р.Е. Гергилов. Теория цивилизации: критика и перспективы // http://library.by/portalus/modules/philosophy/show_archives.php?subaction=showfull&id=1108287392&archive=0215&start_from=&ucat=1&