Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Мета, завдання та основні напрямки самовиховання

Вступ

Мінливі умови сучасного життя ставлять перед людиною проблеми, яких вона не може ефективно розв’язати через брак чи недостатню сформованість потрібних властивостей, тому в неї виникає незадоволеність результатами своєї діяльності, поведінки і всім життям загалом, що спричинює тривожність, психічний дискомфорт, знижує її активність, здатність адаптуватися до нових умов. Учителі ж через велику кількість учнів у класах і завантаженість навчально-виховною роботою, недостатнє матеріальне заохочення праці значно знизили увагу до організації й проведення виховної роботи з учнями, до глибокого вивчення їхніх індивідуальних особливостей. Відбулося усереднення завдань виховання: воно все більше орієнтується на середньостатистичного учня, а це призводить до нівелювання індивідуальних особливостей школярів, до виховання за трафаретом. Через це самовиховання є дуже актуальним, адже воно може компенсувати вади і шкільного, і сімейного виховання, розвинути неповторні, індивідуальні якості особистості в кожного школяра.

Самовиховання — це не тільки особиста справа кожного — воно має величезне соціальне значення. Людина, що сама себе виховує, може ліпше проявити себе, бути більш корисною суспільству.

Завдяки самовихованню, побудованому на нових гуманістичних принципах, людина може розвинути свої потенційні можливості не на основі насильства і примусу, позбутися страху й страждань, сBFричинених невідповідністю її  якостей вимогам суспільства, а на основі задоволення собою тут і тепер, що породжує імпульс до дії заради самої дії й задоволення, заради самого задоволення, тобто завдяки самовихованню людина може одержувати задоволення від життя.

Тема: «Мета, завдання та основні напрямки самовиховання».

1. Самовиховання як діяльність і його психологічні особливості

Ефективність організації й керівництва самовихованням залежить від правильного розуміння сутності самого явища самовиховання.

Найбільш значні роботи з проблеми самовиховання, в яких розкриваються психолого-педагогічні основи теорії самовиховної діяльності, — це праці Б. Г. Ананьєва, А. Я. Арета, Л. І. Божович. М. Й. Боришевського, С. Б. Елканова, О. І. Кочетова, А Г. Ковальова, О. М. Леонтьєва, А. С. Макаренка, Ю. М. Орлова, К. К. Платонова, С. Л. Рубінштейна, Л. І. Рувинського та інших відомих психологів і педагогів [11, с. 34].

Особистість формується під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх чинників, вважають Л. І. Тувинський і А. Є. Соловйова [11, с. 35]. Ефективність зовнішніх виховних впливів на суб’єкт переломлюється через його внутрішній світ, що може перешкоджати чи сприяти результативності їхнього впливу на формування особистісних якостей.

Використання виховання й самовиховання в комплексі, коли виховання направляє зусилля особистості на роботу над собою,  та сприяє результативності зовнішніх впливів, — запорука успіху у формуванні особистості учня.

Відтоді, коли дитина починає усвідомлювати свої якості, переживати певне ставлення до них, їхній розвиток, закріплення чи руйнування все більше стають її власною функцією. Для усвідомлення своїх якостей учень не виявляє свідомого ставлення до зовнішніх впливів на них, не відкидає й не підтримує їх. Коли ж він свідомо визначає ставлення до своїх якостей, вплив на них значно зростає. Тому невипадково позитивний ефект виховання різко падає за негативної спрямованості самовиховання.

Вивчення самовиховання дітей показує, що слабка дієвість педагогічних впливів і конфлікт мети виховання й самовиховання звичайно супроводжують один одного, тому що за позитивного ставлення учня до об’єктивно негативної якості він прагне ще більш затвердити, розвинути її в себе й відкидає вимоги вихователів. Змушений підкорятися цим вимогам, він це робить тільки зовні, приховуючи глибше свої негативні властивості.

Іноді підлітки, будучи незадоволеними своєю скромністю, ввічливістю, навмисно виявляють розв’язність, брутальність, що, як вони переконані, є ознаками самостійності й «дорослості».

Важливо враховувати, що самовиховання з негативною спрямованістю може бути пов’язано не тільки з тим, що учні не володіють певними етичними знаннями й уявленнями, але і з тим, що знання про високі моральні й вольові якості не сполучаються з позитивним ставленням до них. Через негативний особистий досвід, несприятливий вплив «вулиці», непорядні вчинки близьких людей брутальність, егоїзм тощо можуть стати для учня цінними якостями.

Варто підкреслити, що наявні негативні факти не означають, що самовиховання взагалі протиставляється вихованню. Навпаки, як уже було сказано, самовиховання має важливе значення в подоланні вад особистості, в підтримці зусиль виховання.

Розглядаючи самовиховання як діяльність і вищу форму активності людини, не можна забувати, що ця діяльність, як і будь-яка інша, є своєрідним соціальним досвідом, який треба набувати.

Будь-яку діяльність, як відомо, людина опановує в процесі самої цієї діяльності. Не є винятком і самовиховна діяльність. Але далеко не всяка активна діяльність (і індивідуальна самостійна діяльність також) є самовиховною, підкреслює у своїй роботі С. Б. Елканов [2, с. 73]. Скажімо, саморегуляція людиною своєї поведінки на рівні конкретних вчинків, якими б значущими вони не були з погляду соціальних вимог, не є самовихованням, позаяк воно припускає не пристосування вчинків до зовнішніх вимог, а вдосконалення якостей особистості.

Самовиховання може сформуватися як спрямована діяльність, якщо в людині виникає внутрішнє бажання вдосконалювати себе. Людина як свідома істота мотивує свою діяльність, тобто звітує собі й іншим у тім, що вона поводиться так чи інакше через певні спонуки. Кожна людина позитивної соціальної спрямованості для щонайліпшого задоволення своїх як матеріальних, так і духовних потреб, прагне домагатися високих результатів у навчальному, трудовому, суспільному й інших видах діяльності. Ефективність діяльності багато в чому залежить від рівня розвитку моральних, вольових, інтелектуальних, ділових та інших якостей. Суперечності між бажаннями й можливостями спонукують людину до вдосконалення якостей своєї особистості, тобто до самовиховання. І коли вона незадоволена власним життям, то починає задумуватися про причини цієї незадоволеності. Під впливом виховання та інших соціальних умов, що пред’являють до її якостей певні вимоги й пов’язують рівень їхнього розвитку з успішністю в діяльності, поведінці, в неї виникає потреба стати ліпшою, домогтися потрібних результатів і заслужити схвалення навколишніх [2, с. 74].

Зі зміною позицій особистості під час взаємодії з зовнішнім світом у процесі становлення її самосвідомості розвивається самовиховання. З усвідомленням особистістю себе як об’єкта самовиховання, з підвищенням рівня усвідомлення самовиховання воно стає все значнішим чинником у формуванні особистості. На цій підставі Л. І. Рувинський і А. Є. Соловйова виділяють кілька рівнів розвитку самовиховання [7, с. 25].

Зачатки самовиховання можна знайти вже в процесі безпосереднього пристосування дитини до зовнішніх вимог, у самокеруванні вчинками, що характеризується прагненням дитини змінити конкретні форми своєї поведінки, але не якості особистості. Дитина, вирішуючи виправитися, має на увазі не зміну своїх якостей, а лише здійснення певних вчинків або відмовлення від них: не кривдити товаришів, не розмовляти на уроках, готувати домашні завдання тощо. Вона ще не пов’язує своєї поведінки зі своїми достоїнствами чи вадами, не усвідомлює своїх якостей, проте завдяки оцінці дорослих знає, за які вчинки її називають доброю і схвалюють, а за які осуджують, тому виправляє свою поведінку під впливом неусвідомленого бажання змінити себе, що вносить у самовиправлення вчинків зачатки самовиховання [2, с. 75].

Зароджуючись у самокеруванні вчинками, явища самовиховання визрівають у міру встановлення зв’язку між вчинками і якостями людини, усвідомлення нею своєї особистості. Шлях установлення цих зв’язків пролягає через якісну характеристику дітьми своїх вчинків (вчинок сміливий, чесний, жорстокий тощо, на відміну від опису вчинку, що не містить його оцінки) до усвідомлення своєї особистості і своїх якостей як причин цих вчинків. Учень починає розглядати цю якісну характеристику як свою властивість, а вчинок — як його результат.

Завдяки досягнутому до підліткового віку рівню самосвідомості учень може за допомогою якісної характеристики своїх учинків оцінити розумові й фізичні сили, усвідомити невідповідність зростаючих можливостей своєму колишньому місцю в системі відносин з дорослими й однолітками. Усвідомлюючи свої якості, він починає відкидати роль пасивного об’єкта виховання, якого «ліплять» інші, і прагне стати суб’єктом свого виховання. Цей рівень самовиховання особистості можна схарактеризувати як самоствердження якостей через окремі вчинки, тобто самовиховання ще не є достатньо усвідомленим [8, с. 34].

З іншого боку, підлітки, які через самовиховання прагнуть затвердити свою самостійність, не можуть самі скерувати своє самовиховання, яке найчастіше визначається зовнішніми безпосередніми ситуаціями і його можна ще схарактеризувати як ситуативне. Неусвідомленість і ситуативність самовиховання підлітків не можуть не обмежувати його можливостей як рушійної сили розвитку особистості. Утім як позитивні, так і негативні, особливості самовиховання в пубертантний період свідчать про те, що закономірне виникнення цього процесу в підлітковому віці не знижує, а навпаки, ще більш підкреслює потребу врахування особливостей, продуманої організації самовиховання.

До переходу в юнацький вік в учнів формуються деякі передумови дальшого усвідомлення самовиховання, виділення якостей особистості як спеціального об’єкта виховання.

Досвід діяльності закріплення у себе бажаних якостей переконує учнів, що ті чи інші окремі вчинки ще не гарантують цих якостей. Цей досвід сприяє руйнуванню прямолінійних, формальних зв’язків між конкретними вчинками і якостями особистості, і останні починають усе більше виокремлюватися з цього зв’язку, абстрагуватися від нього. Водночас успіхи у ствердженні своєї особистості, з одного боку, і переживання суперечностей між прагненням до більшої самостійності і своїми можливостями — з іншого, спонукують учня шукати причини успіхів і невдач, підвищують його інтерес до власного внутрішнього світу, до своїх можливостей, якостей.

Досвід діяльності відповідно до нової вікової позиції, осмислення своїх реальних можливостей сприяє усвідомленню юнаками особистого змісту самовиховання. Становлення світогляду, абстрагування якостей особистості в поєднанні з Учинками ведуть до розвитку самовиховання, що піднімається на рівень самовдосконалення якостей. Цей рівень характеризується тим, що людина усвідомлює якості особистості як  спеціальний об’єкт виховання, а свої вчинки — як акти самовдосконалювання, звітує собі про те, що, роблячи ці вчинки, вона сама себе виховує. Таке самовиховання Л. І. Рувинський і А. Є. Соловйова називають усвідомленим самовихованням [7, с. 29]. Дослідження показують, що переважна більшість юнаків самовиховується, причому майже половина з них на рівні самовдосконалення якостей.

Ефективність самовдосконалення якостей особистості багато в чому залежить від правильного усвідомлення змісту й послідовності дій, що входять у структуру діяльності з самовиховання. Цікавий підхід до розуміння сутності самовиховання і способів його реалізації з гуманістичної позиції знаходимо в роботі Ю. М. Орлова [10, с. 38]. Основні положення цього підходу такі:

— самовдосконалення полягає у створенні базового почуття задоволення тим, що ми маємо, і тим, що ми робимо тут і тепер;

—         імпульсом активності в самовдосконаленні є не страх, страждання, незадоволеність, а сам процес дії, задоволення задля самого задоволення;

—         порівняння з іншою людиною використовувати не для гордості й заздрості —  воно має бути «неприв’язаним», тобто ваше Я має бути не залученим у це порівняння цілком;

— порівняння потрібне для пізнання того, що у вас є, і що і як треба вдосконалювати;

—         навчитися не розглядати людей як сукупність гарних чи поганих рис відповідно до деяких стандартів, а приймати себе та інших у цілому — і гарних, і поганих;

—         самовдосконалення відбувається в процесі життя в подіях, у повсякденній діяльності; ефективність його залежить від споконвічної настанови людини, її орієнтації чи на самовдосконалення, чи на втечу від життєвих труднощів;

—         самовдосконалення відбувається в розгортанні своєї індивідуальності через ненасильство, що сприяє досягненню мети, й завдяки зусиллям на грані приємного, бажаного;

—         самовдосконалення насамперед полягає в керуванні своїми переживаннями почуттями; розуміння причин своїх  радощів і страждань не природжене, а здобувається в досвіді, отже, самовдосконалення полягає в здобутті цього досвіду. Здатність не насильно досягати бажаних результатів, зокрема формувати потрібні якості особистості, вимагає знання й самопізнання. Вплив на власну поведінку й поведінку інших за незнання законів поведінки завжди вироджується в пряме насильство [4, с. 23-24].

2. Напрямки  організації самовиховання учнів

Формування в учнів позитивних психологічних якостей неможливе без їх власного бажання набути ці якості — у протилежному випадку не допомагають ні примус, ні контроль, ні покарання. Аби уникнути неприємностей, вихованці на певний час змінюють поведінку, але потім знову повертаються до неї. Зважаючи на це, можна сказати, що справжнє виховання здійснюється через самовиховання.

Організація самовиховання є стратегічним напрямом виховної роботи, а ідея самовиховання не просто гасло і відірвана від реальності мрія — вона має фундаментальне психологічне обґрунтування.

Згідно однієї з найвідоміших у світовій психології класифікацій людських потреб А. Маслоу, всі потреби утворюють немовби піраміду, яка складається з кількох шарів або рівнів. На найнижчому рівні (хоча найнижчим вій вважається досить умовно) знаходяться фізіологічні потреби, далі — потреба у безпеці, потреби у любові і належності до певної спільноти, потреби у повазі, схваленні, визнанні успіхів, потреба в самоактуалізації через реалізацію власних здібностей та розвиток особистості. При більш-менш повному задоволенні потреб нижчих рівнів більш «високі» потреби стають актуальнішими, мотивуючими поведінку людини [13, с. 6].

Найвищою в цій ієрархії с потреба в самореалізації, тобто прояві власних можливостей у створенні матеріальних і духовних цінностей, культурному самовдосконаленні.

Чим повніше завдяки науково-технічному прогресу задовольняються потреби найнижчих рівнів, тим сильнішою стає мотиваційна роль потреби у самореалізації. Потяг до самореалізації логічно породжує прагнення до самовдосконалення і самовиховання.

З іншого боку, загальна закономірність розвитку педагогіки полягає у переході від зовнішніх, примусових виливів на вихованців до формування більш свідомого їх ставлення до власного розвитку. Цеп процес пов’язаний з усе більшим включенням елементів самовиховання у загальний виховний процес.

Самовиховання вимагає від учнів високої самодисципліни, яка грунтується на вольових якостях або на сильній мотивації. Неможливо різко покращити вольові якості учня, бо це пов’язано із сталими рисами темпераменту і характеру, але можна створити мотивацію, тобто викликати бажання формувати позитивні риси особистості. Саме на це спрямований метод популяризації ідеї самовиховання [13, с. 7].

Аби створити в учнів достатню мотивацію самовиховання, треба довести його необхідність, захопити цією ідеєю. Бажано провести 2-3 бесіди (можна використати й іншу форму), спрямовані на обґрунтування ідеї самовиховання та формування в учнів потягу до нього. Доречно починати цю роботу у 7-8-х класах. Подаємо орієнтовний зміст такі їх бесід.

Бесіда 1. У чому полягає сенс життя і призначення людини.

Людина — розумна істота, і вона не може не замислюватись над питанням сенсу життя і свого призначення у світі. Той факт, що від простої людини  мало що залежить у суспільстві і що життя завжди закінчується смертю, здається, мусить породжувати песимізм і байдужість Для чого людські прагнення до самовдосконалення, коли всьому один кінець. Такі роздуми бентежили людей ще в давнішу, вони хвилюють кожне нове покоління.

Проте, як би людина теоретично не ставилася до цієї проблеми, практично вона неспроможна махнути на себе рукою і вести тваринне існування. Справа в тому, що разом із всіма іншими потребами (у їжі, диханні, пізнанні світу, спілкуванні тощо) людина має потребу у самореалізації, тобто у розвитку власних задатків, здібностей, постійному самовдосконаленні. В одних людей ця потреба сильніша, у інших — слабша, але вона існує у всіх. Як у генетичному коді рослини є програма росту, розквіту і плодоносіння, гак у психіці людини «записана» програма самореалізації.

У людських потреб є своя ієрархія, тобто серед них є вищі і нижчі. Скажімо, потреби у спілкуванні, любові і повазі є вищими у порівнянні з потребами у безпеці, їжі або диханні. Без задоволення нижчих потреб людина не може фізичні) існувати, але найбільші позитивні емоції вона одержує від задоволення вищих потреб. Так, наприклад, заради досягнення поваги з боку інших люди терплять голод, холод, піддають себе небезпеці. Потреба в самореалізації. І найвищою серед усіх людських потреб, тому вона приносить найбільшу радість. Якщо потреба в самореалізації з якихось причин не задовольняється, людина відчуває дискомфорт, хоча, можливо, і не розуміє його джерел або відносить на рахунок чогось іншого.

Отже, розвиток можливостей самореалізації, успадкованих людиною, е потребою і однією з головних умов задоволення життям. Саме це і можна вважати призначенням людини на її життєвому шляху: розвинути власні здібності, заслужити повагу корисною діяльністю і внести вклад у загальнолюдський прогрес. Адже суспільство поліпшує умови свого життя завдяки таланту, винахідливості і працелюбності своїх членів. Знання і вміння кожного є внеском у загальне благо. В тому, що суспільний прогрес залежить від самореалізації кожного, можна переконатися, порівнюючи різні країни. Там, де вищий рівень загальної освіти, вищий розвиток економіки і культури.

Самореалізація — це складне явище, різноманітне за напрямами. Спробуємо визначити їх, не порівнюючи за важливістю.

Реалізація себе у професійній діяльності. Кожна людина мусить заробляти собі на життя, але не всі люди знаходять справжнє задоволення у професійній праці. Є люди, для яких праця — це тільки неприємний обов’язок. Про таких кажуть, що їх професійна самореалізація не відбулась. А професійна праця складає за часом третину дорослого життя. Приємніше наводити протилежні приклади, коли в праці знаходять радість.

Реалізація себе як представника даного суспільства, субкультури. Кожна людина мусить зважати па факт, що вона є представником певної суспільної системи, нації, культури. Хоче вона того чи ні, але її оцінюють (а її самоствердження відбувається через оцінки оточуючих) як представника не просто людства, а певної держави, нації, релігійної конфесії, прошарку суспільства. Ототожнюючи себе, скажімо, із християнами, людина мусить розділяти догми й традиції християнської релігії, інакше вона буде постіймо відчувати осуд одновірців. Якщо людина вважає себе інтелігентною, то повинна мати певний розвиток, інтереси, манери у поведінці. Отже, самореалізація включає в себе відповідність нормам, культурним особливостям певної суспільної групи (а можливо, і їх творчий розвиток).

Самореалізація як представника своєї статі. Статева роль с однією з найголовніших у житті. Мабуть не треба доводити важливість особистого щастя, а воно багато в чому залежить від виконання людиною своєї статевої ролі. У рамках найбільш розповсюджених і традиційних поглядів від чоловіка чекають розсудливості, самостійності, надійності, вміння забезпечити сім’ю; від жінки — чарівності, жіночості, співчутливості, господарності. Відсутність них якостей утруднює досягнення успіху у протилежної статі. Крім того, ставлення представників власної статі також значною мірою залежить від відповідності людини певному статевому еталону.

Самореалізація через розвиток багатогранності власної особистості. Багатогранність знань і вмінь, ерудованість, різнобічна обдарованість завжди приваблюють оточуючих і цінуються суспільством. Такі люди є генераторами нових ідей, цікавими співрозмовниками, пропагандистами культури. Людина з широким колом інтересів, знань і вмінь збагачує власні враження, робить життя насиченим і змістовним. Завдяки телебаченню ерудованість і кмітливість набули ще більшої популярності.

Самореалізація через розвиток позитивних особистість якостей. Такі позитивні особистісні якості, як чуйність, товариськість, чесність, вірність слову, почуття гумору прикрашають людину і цінуються у будь-якому суспільстві, та й сама людина поважає себе за ці якості, а значить, відчуває задоволення життям і доброзичливість до інших. Все це добре відомо дітям, і, мабуть, не варто було б па цьому зупинятися, коли б не існувало спотвореного розуміння позитивних якостей. Відомо, що підлітки і юнаки прагнуть до демонстрації ознак дорослості: фізичної сиди, впевненості у собі, обізнаності у різних сферах життя, тобто того, що можна позначити, як риси «сильної особистості». Поєднуючись з іншими конфліктогенними явищами підлітково-юнацької психології (неврівноваженістю, певною імпульсивністю, браком самоствердження), це породжує агресивність і негативізм, які помітно відбиваються на формуванні особистості. Постійна спрямованість на опір, грубуватість виразів та інтонацій є суттєвою ознакою підлітково-юнацької субкультури, а позитивними рисами вважається те, що фактично перешкоджає формуванню гуманних якостей особистості. Доброта, поступливість, чемність здаються другорядними і неактуальними, вони поступаються «вольовим» рисам. Зважаючи на не, важливим завданням пропаганди самовиховання є переконання учнів у необхідності розвитку саме рис гуманного комплексу: чуйності, поступливості, тактовності, ввічливості, чемності, шляхетності [1, с. с. 34-36].

Бесіда 2. Для чого потрібне самовиховання?

Скільки існує суспільство, стільки воно виховує своїх членів, формуючи у них історично необхідні риси особистості. Цим займається сім’я і державні заклади, що мають справу з освітою і вихованням. Так, наприклад, кожне суспільство, незалежно від державного устрою, прагне сформувати у своїх громадян працьовитість, повагу до закону, шанобливе ставлення до старших.

Проте не можна сказати, що процес виховання пов’язаний тільки із приємними враженнями: адже він вимагає від людини вольових зусиль, стриманості, подолання негативних емоцій. У людей, яким вольові зусилля даються нелегко, постійно складається враження примусу з боку батьків і педагогів, і поняття «виховання» не викликає у них позитивних емоцій, що, в свою чергу, знижує його ефективність. Учням дуже не подобається чути, що їх виховують, хоча сімейне та шкільне виховання об’єктивно спрямоване на їхню користь.

Виховання є державною справою, але здійснюють його люди, які. зрозуміло, не є ідеальними. Саме недоліками педагогів, наприклад, нестриманістю, а не власною неорганізованістю, вихованці часто пояснюють неприємності процесу виховання. У них складається враження, що педагоги намагаються самоствердитися і перемогти, тобто відбувається акт агресії проти них, що змушує їх боротися і захищатися. Створюються смислові бар’єри щодо педагогів, які знижують результати виховання, так необхідні і суспільству, і самій людині.

Отже, оскільки виховання є процесом впливу батьків і педагогів на дитину, цей вплив часто тією чи іншою мірою має елементи нав’язування волі і примусу. Розвиток гуманної моралі суспільства поступово зменшує долю цього примусу, але до його повного зникнення ще дуже далеко. Шляхом уникнення примусу є самовиховання учнів, при якому завдання виховання походять від них самих.

Інший напрям популяризації ідеї самовиховання полягає у формуванні чітких уявлень учнів про завдання самовиховання для кожного згідно з індивідуальними особливостями. Розглянемо основні завдання самовиховання [13, с. 10].

Формування і корекція потреб. Працюючи у цьому напрямі, вчитель має почати з ознайомлення учнів із видами людських потреб. У кожній з трьох груп потреб (біологічні, ідеальні, соціальні) є хибні і корисні сторони. Так, наприклад, ідеальна потреба в інформації залежно від умов виховання може розвиватися або в бік наукової діяльності, або у формування звички до поверхневої балаканини і збирання пліток. Особливо актуальною у плані формування гуманних якостей постає корекція потреби у самоствердженні. Кожна людина дуже легко піддасться спокусі самоствердження за рахунок пошуків або приписування недоліків іншим, що яскраво проявляється у расових забобонах. Треба зробити привабливим для учнів самоствердження через вияв гуманності, аби вони розвивали у собі потребу в альтруїзмі, намагалися блокувати потребу у почутті зверхності над іншими, для чого потрібно, перш за все, усвідомлення такої тенденції. Отже, першим кроком є вивчення учнями власних потреб у процесі самоаналізу.

Корекція потреб — актуальне завдання для багатьох вихованців. Надмірний розвиток деяких потреб призводить до формування поганих звичок і рис характеру. Так, гіпертрофована потреба у належності до певної спільноти створює конформіста, людину, яка некритично засвоює стереотипи поведінки найближчого середовища, субкультури, що стало причиною життєвих неприємностей багатьох молодих людей. Помірковану потребу в домінуванні називають здоровим честолюбством, а надмірну — владолюбністю, схильністю до деспотизму [9, с. 68].

Викорінення негативних і формування корисних звичок. Самовиховання можна почати з досягнення практичної мети — викорінення однієї хибної звички, наприклад, паління, відкладання або уникання важкої справи, недбайливого виконання домашніх завдань. Сюди ж належить і формування корисних звичок: ранкової зарядки, загартування, утримання в чистоті і порядку особистих речей тощо. Така мета, на перший погляд, виглядає менш романтичною, але більш конкретною і доступною, її перевага полягає і у можливості визначення терміну реалізації. Крім того, набуття корисних звичок — це завжди шлях до формування більш масштабних позитивних якостей.

Формування здібностей, розвиток інтересів і знань. Цей напрям завжди є привабливим для молоді, але учні досить рідко займаються ним цілеспрямовано і самостійно. Здебільшого їм бракує енергії і відповідальності, підводить те, що все необхідне роблять батьки і школа. Саме тут доцільно показати, що видатні люди завжди ставили перед собою завдання, які значно перевищували програми навчальних закладів. Цей напрям є актуальним і для підлітків із слабким фізичним розвитком [9, с. 69]. Так, досить часто хлопці відчувають неповноцінність через невміння швидко бігати, грати у популярні спортивні ігри, захистити себе. Педагог може навести чимало яскравих прикладів фізичного самозагартування і саморозвитку, внаслідок якого люди ставали сильними, спритними, досягали видатних результатів у спорті.

Слід розкрити цінність різноманітних напрямів самостійного здобуття знань. Одні люди схильні до постійного поглиблення знань у певній вузькій галузі, інших приваблює широка, хоч і менш глибока поінформованість у багатьох галузях і проблемах.

Ще один напрям пропаганди самовиховання — ознайомлення учнів з основними умовами успішного самовиховання. Серед них:

—         усвідомлення мети самовиховання. Самовиховання, в цілому, є привабливою ідеєю, але для того, щоб людина стала здатною на значні вольові зусилля, загальної ідеї недостатньо. Потрібно чітко усвідомити конкретну мету, завдання, а також уявити результати самовиховання, тобто ті життєві досягнення, які з’являться внаслідок формування нових рис особистості. Ці уявлення стимулюватимуть зусилля, спрямовані на самовиховання;

—         бажаність керівництва з боку наставника. Воно потрібне не для контролю, а для того, щоб було кому розповісти про свої справи, порадитися. Дійсно, своїми успіхами і невдачами краще поділитися із зацікавленою людиною. Відомо, що у східних системах самовдосконалення високо цінується і вважається обов’язковою роль учителя, наставника. Для вихованців школи таким наставником може стати педагог, старшокласник, який захоплюється самовихованням, хтось із батьків однокласників. Зрозуміло, що педагог може тільки делікатно запропонувати, підказати когось на роль наставника, але ніяк не «закріплювати», «розподіляти» чи щось подібне;

—         моральна підтримка оточуючих. Для підлітків це є дуже важливою умовою самовиховання внаслідок їхньої недостатньої самостійності і часом надмірної залежності від думки референтної групи. Підліткова та юнацька субкультура якраз і пояснюється цією психологічною особливістю віку. Рідко хто з підлітків здатний на поведінку, яка засуджується або не підтримується товаришами з найближчого оточення. Тому найкращою умовою є захоплення самовихованням багатьма однокласниками, членами якогось об’єднання, гуртка, клубу. Самовихованню сприяє участь у групах психотренінгу. Останні безпосередньо спрямовані на самовдосконалення, тому є найбільш вдалою формою, про що буде йти мова далі;

—         прийняття самозобов’язання.  Воно мобілізує і дисциплінує людину, а тому в ньому необхідно вказати конкретні досягнення, орієнтовні терміни виконання. У випадку невиконання самозобов’язання не треба зневірюватися, достатньо врахувати у майбутньому власні можливості й обставини;

—         змагання не з іншими, а з самим собою. Це означає, що треба порівнювати власну поведінку і досягнення з тими, якими вони були раніше, а не з досягненнями інших людей. Змагання у самовихованні з іншими може тільки зіпсувати настрій і бажання; адже у кожного різні можливості. Тому педагогові треба дуже обережно підбивати підсумки самовиховання, у процесі якого неминуче виникає ситуація порівняння і змагання;

—         використання умовних стимулів. Умовні стимули – це речі, слова або знаки, які стимулюють потяг до самовиховання, допомагають створювати бажані психічні стани. Речі відіграють роль стимулу тоді, коли нагадують про наміри самовиховання. Це можуть бути спортивні знаряддя для запланованого тренування, годинник, книги тощо. Ще важливіше мати символи, пов’язані з певними психічними станами, наприклад, бадьорості, впевненості, спокою, натхнення. Для цього треба спеціально шукати такі стимули, використовуючи певні слова підбадьорення, коли людина знаходиться у бажаному стані. Ці слова сприятимуть появі такого стану у потрібний момент;

—         підбиття   підсумків  самовдосконалення.   Важливо відзначати хоча б часткові успіхи у самовдосконаленні, то му що це стимулює подальші зусилля. Іноді успіхи виявляються у поведінці, наприклад, у звільненні від шкідливих звичок. В інших випадках їх виявляють за допомогою спеціальних методик-опитувальників, які можуть показати зміни на краще у розвитку характеру. Таке дослідження проводить   шкільний   психолог.   Педагог   не   повинен підкреслювати недоліки, прорахунки у самовихованні (адже це справа доброї волі самого учня), проте дуже важливо відзначати успіхи [9, с. 70-72].

Іншим методом є консультативна допомога учням у процесі самовиховання, яка включає у себе ряд прийомів.

Допомога учням у самопізнанні. Полягає в ознайомленні учнів з технікою самоаналізу. Самоаналіз час від часу намагається здійснювати кожна людина, але здебільшого їй заважає безсистемність і схильність до психологічного захисту. Підліток «вихоплює» лише окремі факти своєї поведінки, наштовхуючись на суперечливі прояви, і не може сформулювати власний логічний, переконливий образ. Педагог — організатор самовиховання учнів може запропонувати певну систему самоаналізу, яка дозволить краще зрозуміти власні психологічні особливості, визначити завдання самовиховання.

Доцільно почати з формування правил самопізнання, які створять в учнів відповідний настрій. Так, можна запропонувати обговорити і доповнити подані нижче правила, які наводяться в літературі з питань самовиховання.

  1. Якщо хочеш знати себе добре, спробуй сили у різних видах діяльності. Чим різноманітніша діяльність, тим повніше розвиваються в ній здібності і обдарування, тим краще ти пізнаєш власні можливості.
  2. Намагайся аналізувати мотиви своїх вчинків, але більше суди про себе за результатами своєї поведінки. Не звалюй провину на інших, якщо в тебе щось не виходить, шукай причину у собі самому.
  3. Спробуй дивитися па себе очима інших людей, твоїх батьків і товаришів. Це допоможе тобі оцінювати себе більш об’єктивно.
  4. Сприймай критику без образи і прагнення будь-що захиститися від «нападу».
  5. Аналізуй результати своїх успіхів, щоб використовувати власний корисний досвід. Підтримуй віру у власні можливості.

Треба запропонувати учням доповнити ці правила після того, як вони дадуть відповіді на такі питання:

  1. Чи погоджуєтеся ви з цими правилами, чи подобаються вони вам? Якщо ви не згодні, поясніть, чому.
  2. Чи є у вас якісь власні правила самопізнання? Які саме?
  3. Які правила ви рекомендували б іншим людям? [6, с. 97].

Можна поділити клас на три групи: захисників цих правил, опонентів і арбітрів. Після 15-20-хвилинної підготовки представники захисників і опонентів мають виступити із захистом і критикою правил самопізнання, арбітри — оцінити переконливість аргументів обох груп.

На наступному занятті кожна група розробляє власні правила самопізнання і захищає їх. Інші групи за чергою грають роль опонентів та арбітрів.

Далі рекомендується за аналогічною методикою організувати роботу учнів з програмою самоаналізу (самовивчення). Якщо учні склали вдалу власну програму, можна користуватися нею, а якщо власної програми немає, доцільно запропонувати вихованцям подану нижче приблизну програму самовивчення.

  1. Цінності та ідеали. Які ситуації життя та діяльності тобі найбільше подобаються: створювати матеріальні цінності, досліджувати таємниці матеріального світу або закони суспільного життя, вивчати людські характери і стосунки, спілкуватися з різними людьми, виражати себе у художній творчості, розвивати і виявляти власні фізичні можливості, бути ближче до природи, долати різні труднощі і перешкоди, боротися за справедливість та за кращу побудову суспільства, шукати вищі істини?
  2. Яка головна мета твого життя? Про що ти мрієш? Чи плануєш ти якісь конкретні кроки на шляху досягнення власної мети?
  3. Моральна вихованість. Які людські якості ти вважаєш найбільш цінними? Які — найгіршими? Винити слова на означення позитивних і негативних якостей у два ряди за значущістю і зістав їх. Це твої моральні цінності. З кого ти береш приклад у мистецтві й житті? Хто твої друзі? Як ти ставишся до людей? Чого в них, на твій погляд, більше: позитивного чи негативного?
  4. До якої групи ти себе відносиш?

—         завжди задоволений собою, пишаєшся собою, на зауваження товаришів ображаєшся, вважаєш їх нижчими від себе щодо розуму та підготовки;

—         захоплюєшся багатьма товаришами по школі, а у собі бачиш тільки погане;

—         незадоволений собою, але й серед товаришів не бачиш гідних поваги, готовий визнати свої помилки, але не вибачаєш їх і іншим;

—         незадоволений своїми окремими недоліками, але поважаєш себе за вірність слову, силу волі; недоліки товаришів тебе хвилюють, і ти шукаєш можливість дати їм добру пораду. Чи намагаєшся ти у конфліктних ситуаціях бути об’єктивним і готовим визнати власну провину?

  1. Вольові якості. Чи вмієш ти своєчасно виконувати заплановані тобою або звичайні потрібні справи, чи не відкладаєш їх постійно на майбутнє?

Яким ти є: витриманим чи запальним, рішучим чи ні, чи можеш ти протистояти хибному виливу?

  1. Здібності й інтереси. Що тебе найбільше цікавить: наука, мистецтво,  техніка, робота з людьми, спілкування з природою? інтерес до тієї чи іншої діяльності свідчить про здібності: розумові, художні або практичні.
  2. Ставлення до праці. До якої групи ти себе відносиш:

—         працю вважаєш неприємним обов’язком, радієш лише з приводу закінчення праці, залишаєш робоче місце неприбраним:

—         обмірковуєш майбутню роботу, розумієш необхідність праці, радієш наслідкам праці, дбаєш про порядок па робочому місці;

—         працюєш  з  інтересом,  дбаєш   про якість   роботи, розмірковуєш, як полегшити працю, неохоче припиняєш її.

  1. Зовнішність. Чи є ти охайним? Як ти стоїш і ходиш? Зовнішня підтягнутість вказує на внутрішню підтягнутість, вона є показником вихованості [13, с. 14-15].

Далі можна запропонувати учням проаналізувати себе з точки зору належності до певного психологічного типу за різними параметрами, наприклад, психофізичної конституції, особливостей вищої нервової діяльності, найбільш виражених здібностей, схильностей до певної сфери діяльності тощо.

Висновки

Самовиховання виникає тоді, коли людина підготовлена  до  нього,  коли вона  починає  усвідомлювати  себе  особистістю,  замислюватися  над   своїм майбутнім, виявляти відому самостійність  у  практичному  житті.   Найбільше сприятливі умови для самовиховання  створюються  в  колективі,  коли  людина навчиться коректувати свою поведінку з його вимогами.

Самовиховання може здійснюватися в  різноманітних  сферах  розвитку  — морального, фізичного, емоційно-вольового, естетичного  й  інтелектуального.

Зміст  і  спрямованість  самовиховання  залежать  від  ряду  обставин:   від особливостей життєвого складу, від  ідеалів  людини,  від  усвідомлення  тих об’єктивних і суб’єктивних труднощів, із якими вона зштовхується.

До самовиховання людини спонукають як зовнішні впливи  (ідеологічні  і моральні вимоги суспільства, вимоги колективу й окремої особистості), так  і внутрішні  (матеріальні  і  духовні  потреби,  інтереси  людини).    Процесу самовиховання  сприяють  змагання,  прагнення   бути   кращим,   критика   і самокритика, приклад авторитетної людини.

Елементи  самовиховання  виникають  вже  в  дошкільника:  він  вчиться правильно говорити, додержується правил гігієни.  У  молодшого  школяра  цих елементів стає більше.   У  цьому  віці  дитина  займається  загартовуванням свого організму, фізичним  самовихованням,  працює  над  виправленням  свого почерку,  навчається  стримуватися  і  т.д.   Більш  усвідомлено   займатися самовихованням починають  підлітки  і  старші  школярі.   Людина  займається самовихованням протягом усього свого життя, досягає на  кожному  його  етапі певні поставлені перед собою цілі і задачі.

Список використаних джерел

  1. Гревцева В. Індивідуальна робота вчителів та самовиховання школярів // Директор школи, ліцею, гімназії. — 2002. — № 5. — С. 33-36
  2. Каптерев П.Ф. О самообразовании и самовоспитании // Педагогика. -1999. — № 7. — С. 73-83
  3. Ковалев С. М. Воспитание и самовоспитание. — М.: Мысль, 1986. — 284, с.
  4. Кочетов А. И. Организация самовоспитания школьников: Кн. для учителя/ А. И. Кочетов,. — Минск: Нар. асвета, 1990. — 173, с.
  5. Максимюк С. П. Педагогіка: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2005. — 670 с.
  6. Оржеховська В.М., Хітько Т.В., Кириленко С.В. Посібник з самовиховання. – К., 1996. – 144 с.
  7. Рувинский Л. И. Психология самовоспитания: Учеб. пособие по спецкурсу для пед. ин-тов. — М.: Просвещение, 1982. — 143 с.
  8. Самовиховання в роки ранньої юності //Позакласний час. — 2003. — № 20. — С. 33-34
  9. Сердюк Л. Форми особистісного самовираження сучасних старшокласників // Педагогіка і психологія. — 2001. — № 1. — С. 67-72
  10. Сидоренко Т. Самовиховання як компонент педагогічної культури майбутнього вчителя // Рідна школа. — 2000. — № 9. — С. 38-40
  11. Синельников В.М. Самовиховання як діяльність і його психологічні особливості // Педагогіка і психологія. — 2005. — № 3 . — С. 34-41
  12. Сухомлинський В.О. Виховання і самовиховання //Збірник творів у 5-ти т. Т.5. – С. 229–239
  13. Трухін І.О. Методи організації самовиховання учнів //Практична психологія та соціальна робота. — 2004. -№ 3. — С. 5-15
  14. Фіцула М.М. Педагогіка: Навч. посібник для студ. педагогічних вузів. -Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2002. -190 с.
  15. Ягупов В. В. Педагогіка: Навчальний посібник. — К.: Либідь, 2002. — 559 с.