ReferatsS

Все для студентов и самообразования

Логіка. Питання до екзамену

1. Логіка як наука

Логіка – наука про мислення. Назва її походить від грецького слова logos – “думка”, “слово”, “закон” і т.д. Термін “логіка” вживається також для позначення закономірностей об’єктивного світу (наприклад “логіка фактів”, “логіка речей” і т.д.); для позначення строгості, послідовності, закономірності процесу мислення (“логіка мислення”, “логіка міркування”). Закономірний характер мислення є своєрідним відображенням об’єктивних закономірностей. Логіки мислення є відображення логіки речей (змістовно). Але на відміну від інших наук, вивчаючих мислення людини, наприклад, фізіології вищої нервової діяльності чи психології, логіка вивчає мислення як засіб пізнання. Логіка, яка вивчає пізнаюче мислення і застосовується як засіб пізнання, виникла і розвивалась як філософська наука і в теперішній час являє собою складну систему знань, що включає дві відносно самостійні науки: логіку формальну і логіку діалектичну (усне пояснення).

  1. Як самостійна наука логіка склалася більше двох тисяч років назад в ІV ст. до н.е. Її засновником є давньогрецький філософ Арістотель (384-322 рр. до н.е.). В своїх працях, які отримали назву “Органон” (грец. “знаряддя пізнання”), Арістотель сформулював основні закони мислення: тотожності, протиріччя і виключеного третього – описав важливі логічні операції, розробив теорію поняття і судження, змістовно дослідив дедуктивний (силогістичний) умовивід. Арістотелівське вчення про силогізм склало основу логіки предикатів (математична логіка). Античні стоїки доповнили теорію силогізму, описавши складні умовиводи (Зенон, Хрисипп та ін.). Також великий вклад зробили такі мислителі як Гален, Порфірій, Боецій. В середні віки логіка слугувала в основному релігійній схоластиці, тим самим удосконалюючи і розвиваючи свої можливості. В Новий час значний вклад зробив Ф.Бекон (1561-1626), розробивши на противагу дедуктивній логіці Арістотеля індуктивний метод, принцип якого виклав у праці “Новий Оганон”. Розроблені методи наукової індукції, систематизовані пізніше англійським філософом і логіком Д.С.Міллем (1806-1873) суттєво укріпили позиції логіки як окремої науки. Тим самим дедуктивна логіка Арістотеля і індуктивна логіка Бекона-Мілля склали основу загальноосвітньої дисципліни названої формальною логікою. Подальший розвиток логіки пов’язаний з іменами таких видатних філософів як Р.Декарт, Г.Лейбніц, І.Кант.

2. Метод  формалізації.  Можливості  застосування  формальнологічних методів у слідчій практиці

У широкому значенні під методом формалізації розуміється створення особливої штучної (формалізованої) мови або мови знаків та символів, і зображення на цій мові абстрактних об’єктів науки і наукового знання як результатів пізнавального процесу. Використання особливих знаково-символічних засобів формалізованої мови дає можливість більш точно, однозначно і стисло зображати абстрактні об’єкти науки і наукове знання.

Виділяють такі види наукової формалізації: дескриптивна, математична, логічна.

Дескриптивна або описова формалізація означає зображення абстрактних об’єктів науки за допомогою особливих термінів. Дескриптивна формалізація використовується, по-перше, у гуманітарних науках, в тому числі юридичних науках. Наприклад, такі терміни як «право», «норма права», «закон» та ін., виконують функцію дескриптивної формалізації об’єктів, які вивчають юридичні науки.

Математична формалізація означає зображення абстрактних об’єктів науки і наукового знання за допомогою спеціальних (математичних) термінів, штучних знаків та символів-цифр, формул, знаків математичних операцій і т.д. Використання формалізованої мови математики в природничих і гуманітарних науках називається процесом математизації наук.

Логічна або дедуктивна формалізація означає зображення форм мислення — понять, висловлювань, умовиводів, взаємозв’язків між формами мислення, між структурними елементами теорії за допомогою спеціальних (логічних) знаків і символів, які утворюють певну систему. Така система називається формально-логічною системою знаків та символів, які створюються у такій послідовності: а) будується алфавіт або сукупність вихідних знаків і символів; б) формулюються правила побудови формул (виразів) на підставі даного алфавіту; в) встановлюються аксіоми як вихідні істинні формули; г) за допомогою правил виводу на підставі аксіом доводяться інші формули або теореми.

Таким чином, практичне використання теоретичної логіки в різних галузях діяльності людей має таку послідовність: постановка мети діяльності; розробка практичного методу мислення (методології логічного мислення або системи правил логічного мислення); розробка методики використання логічних методів при рішенні конкретний задач (логічного аналізу текстів, аналізу мови, побудови моделей діяльності і т.д.); здійсненні конкретних інтелектуальних дій (операції) над поняттями і висловлюваннями на підставі принципів, законів і правил науки логіки.

3. Значення логіки для юристів

По-перше, ця дисципліна формує логічну культуру правознавця, допомагає йому в складних ситуаціях правової діяльності мислити правильно, швидко знаходити логічні помилки у своїх міркуваннях та у міркуваннях інших людей, грамотно їх спростовувати.

Звичайно, дехто вважає, що і без логіки його міркування є бездоганними, і вивчення цієї науки навряд чи принесе велику користь. Дійсно, кожна людина володіє стихійною, інтуїтивною логікою. Без неї вона була б неспроможна міркувати та спілкуватися з іншими людьми. Однак логічна інтуїція ніколи не зможе замінити людині логічного знання. Так, інтуїтивна логіка не завжди з успіхом вирішує ті проблеми, які постають перед нею. Вона найчастіше за все виявляється недостатньою для критики неправильних міркувань. З її допомогою можна тільки констатувати якусь-помилку у міркуванні, але пояснити цю помилку неможливо.

Наведемо такий приклад для демонстрації необхідності логічних знань для людини. Порівняємо особу, яка вивчає логіку, з бігуном. Спортсмен може бігти і без знання спеціальної техніки бігу, тих фізіологічних процесів, які відбуваються в процесі бігу у нього в організмі, психологічних чинників успішного подолання дистанції. Але якщо ця людина хоче досягти значних результатів у спорті, то вона буде змушена з усім цим ознайомитися. Інакше успіху в цій справі вона ніколи не досягне.

Так і з логікою. Якщо людина хоче бути інтелектуально розвиненою, навчитися грамотно міркувати, зі знанням, а не стихійно застосовувати закони й правила логіки, вивчення цієї науки для неї повинне стати обов’язковим.

Отже, логіка — це своєрідне знаряддя для тренінгу розуму.

По-друге, значення логіки для студентів-юристів полягає у тому, що методи логічного аналізу можуть застосовуватися для витлумачення законодавства.

Отже, методи логіки можуть виступати методами витлумачення правових текстів.

По-третє, значення логічних знань для юристів полягає у тому, що методи сучасної логіки сьогодні з успіхом можуть використовуватися для дослідження наукових проблем у правознавстві. Завдяки їм стає можливим логічне моделювання правової проблематики, що дозволяє перевести змістовні міркування з тієї чи іншої проблеми з неточної природної мови на точну мову логіки. Таким чином, змістовна модель проблеми, що досліджується, уточнюється та спрощується, а зміст концепту проблемної ситуації отримує точне й чітке вираження.

4. Поняття як форма мислення

Правове мислення юриста в логічному аспекті полягає в оперуванні правовими (юридичними) поняттями, в процесі якого, він визначає їх структуру, встановлює відношення між поняттями та емпіричними і абстрактними об’єктами, які відображаються в даних поняттях.

Різноманітність предметів і явищ об’єктивного світу в сукупності їхніх властивостей, ознак, якостей, а також їхня специфіка відображається у формі понять.

Будь-яке поняття виступає у двох проявах  як форма мислення і як форма пізнання, результат пізнавального процесу.

У гносеологічному (пізнавальному) відношенні усі поняття є відображенням об’єктивного світу в мисленні людини, тобто «суб’єктивними образами об’єктивного світу»; у логічному відношенні вони є абстракціями та ідеалізаціями.

Поняття як форма мислення і як форма пізнання знаходяться у необхідному взаємозв’язку,  що створює певну систему. Система понять  це така сукупність абстракцій та ідеалізацій, які органічно взаємопов’язані між собою і знаходяться в певних взаємовідношеннях. Об’єктивною основою системи понять є процес відображення предметів і явищ об’єктивного світу в їхньому нерозривному взаємозв’язку і взаємовпливу. Головна особливість будь-якої науки полягає у системному пізнанні природних і соціальних явищ та процесів, а також відображенні результатів пізнання у системі понять.

В юридичній науці прикладом системи понять є теорії: загальна теорія права, теорія держави (їх часто поєднують разом і називають теорією права і держави), спеціальна або галузева теорія права, кримінологія та ін.

Системою понять є також кодекс (цивільний кодекс, кримінальний кодекс та ін.), тобто юридичне право, яке формулюється у вигляді нормативно-правових актів.

Поняття —  це форма мислення, що відображає предмети та явища об’єктивного світу в їх суттєвих і специфічних ознаках, а також зв’язки і відношення між предметами та явищами.

5. Відношення між поняттями

Поняття, як і інші форми думки, нерозривно пов’язане з мовою. Мовною формою виразу понять є слова і словосполучення (загальні імена, терміни, речення). Одні і ті ж поняття можуть мати різні мовні форми виразу. Смисл пов’язує слово з відповідним предметом, і слово виступає як безпосередній представник цього предмета, несучи в собі певне значення. Оскільки поняття поза словом не існує, може скластися думка, ніби вони перебувають у винятково жорсткому взаємозв’язку, навіть у відношенні тотожності. Проте поняття і слово відрізняються за своєю природою (слово матеріальне, а поняття ідеальне), і зв’язок між ними певною мірою умовний. Про це свідчить і те, що одні й ті самі поняття в різних національних мовах позначаються різними словами; і наявність таких явищ, як омонімія та синонімія; і те, що одне поняття нерідко виражається не одним словом, а цілим словосполученням.

Поняття розкриває зміст слів, що його виражають, і тому воно не тотожне слову. Нетотожність слова (терміна) і поняття виявляється і в тому, що термін залишається той же самий, а поняття, яке відображає предмет, змінюється, тобто змінюється зміст, смисл мовного виразу. Нового змісту в ході історичного розвитку науково-правового пізнання набувають і юридичні терміни.

Кожний предмет чи явище володіє множиною ознак, властивостей, які в процесі практичної діяльності суб’єкт пізнає і фіксує за допомогою слів і словосполучень. Усі ознаки, властивості, якості, об’єктивно притаманні предметам і явищам, поділяють на суттєві і несуттєві, головні і похідні, необхідні і випадкові, специфічні та ін.

Типи відношень між сумісними поняттями

Існує три типи відношень між сумісними поняттями:

♦ відношення тотожності;

♦ відношення підпорядкування;

♦ відношення перетину.

Відношення тотожності існує між поняттями, які хоча й мають різний зміст, але обсяги яких повністю співпадають.

Відношення підпорядкування існує між родовим поняттям і поняттям, що є одним з видів цього роду. Тобто йдеться про два поняття, обсяг одного з яких становить частину обсягу іншого поняття (включається в обсяг іншого поняття, однак не вичерпує його).

Поняття, що перебувають у відношенні підпорядкування, — такі два поняття, обсяг одного з яких повністю входить до обсягу другого, а обсяг другого — лише частково до обсягу першого.

Відношення перетину існує між поняттями, обсяги яких частково співпадають. Маються на увазі такі поняття, до обсягів яких включаються спільні елементи, однак обсяг кожного з цих понять включає також предмети, що не є елементами обсягу іншого поняття-Спільні елементи обсягів понять А і В є носіями ознак обох понять.

6. Визначення понять. Роль визначень у праві

Визначення — логічна операція, з допомогою якої розкривається зміст поняття, тобто робиться перелік ознак, які в ньому мисляться, або з’ясовується ім’я відповідного денотата.

Поняття, зміст якого визначається (ліва частина визначення), називається визначуваним, а поняття, за допомогою якого розкривається зміст визначуваного, — визначаючим. Об’єктивною основою визначеності понять є чітко визначене місце речей у системі матеріального світу, їх реальна виокремленість і діалектичний взаємозв’язок з предметним світом.

У науці вдаються до різних видів визначення понять, характер і структура яких залежать передусім від обраної основи поділу визначень. Так, залежно від того, розкривається у визначенні зміст поняття чи з’ясовується ім’я, яким це поняття (і відповідний денотат) позначається, розрізняють реальні та номінальні визначення.

Реальне визначення — визначення, що розкриває істотні та загальні ознаки визначуваного поняття.

Номінальне визначення — визначення, завдяки якому з’ясовується ім’я, яким позначаються відповідне поняття і денотат.

Одними з найпоширеніших видів визначень є явні й неявні.

Явне (експліцитне) визначення — визначення, яке у своїй структурі містить як дефінієндум (визначуване поняття), так і дефінієнс (визначаюче).

Найпоширенішим серед цього типу є визначення, відоме під назвою визначення через найближчий рід і видову ознаку.

Розрізняють такі види названих визначень: атрибутивно-реляційні, генетичні та операційні.

В атприбутивно-реляційних визначеннях видовою є специфічна ознака, яка мислиться у визначуваному понятті (очевидно, що саме цей різновид явних визначень називають визначенням через найближчий рід і видову ознаку). Наприклад: «Іменник — це частина мови, яка означає назву предмета і відповідає на питання прямого чи непрямих відмінків».

У генетичних визначеннях як видову ознаку розглядають спосіб походження, створення, конструювання предметів, які мисляться у визначуваних поняттях. Наприклад: «Бісектрисою кута називається промінь, який виходить з його вершини, проходить між його сторонами і ділить кут навпіл».

В операційних визначеннях видовою ознакою є посилання на операцію, з допомогою якої можна розкрити зміст відповідного поняття, а в результаті — розпізнати предмети, які мисляться в цьому понятті, відрізнити їх від усіх інших. Так, кислоту можна визначити як речовину, яка надає лакмусу червоного кольору.

Атрибутивно-реляційні визначення широко застосовують у більшості наук, зокрема гуманітарних; генетичні та операційні, — як правило, в математиці, фізиці, хімії тощо.

Неявне визначення — визначення, в якому відсутні чітко окреслені ліва та права частини визначення (дефінієндум, ідефінієнс), які в явних визначеннях перебувають у відношенні тотожності.

7. Поділ понять. Його роль у юриспруденції

У логіці всі поняття за змістом поділяються на: порівнянні і непорівнянні.

Порівнянні поняття — це поняття, які мають спільні родові ознаки.

Наприклад, для понять «троянда» і «тигр» можна встановити спільну родову ознаку: «бути живим створінням». Ці поняття є порівнянними.

Непорівнянні поняття — це поняття, які не мають спільних родових ознак.

Для понять «музика» і «потяг» навряд чи можна знайти спільну родову ознаку. Ці поняття є непорівнянними.

Певні відношення можна встановити лише між порівнянними поняттями.

Порівнянні поняття поділяють на: сумісні і несумісні.

Сумісні поняття — це поняття, які мають спільні елементи обсягу, тобто їх обсяги повністю або частково співпадають.

Несумісні поняття — це поняття, які не мають спільних елементів обсягу, тобто їх обсяги не співпадають.

Відповідно до цього поділу понять у логіці відрізняють типи відношень між сумісними поняттями і типи відношень між несумісними поняттями.

Поділ поняття — логічна операція, за допомогою якої розкривається обсяг родового поняття через перелік його видів або елементів.

Так, обсяг поняття «кут» у результаті операції поділу буде представлений сумою обсягів понять «гострий кут», «прямий кут» і «тупий кут», а обсяг поняття «планета Сонячної системи» — поіменним переліком усіх планет, що обертаються навколо Сонця.

Поняття, що ділиться, називається поділюваним, а результати поділу — відповідні видові поняття — членами поділу. Поділюване поняття і члени поділу перебувають у відношенні підпорядкування (першому підпорядковані другі), а члени поділу між собою — у відношенні співпідпорядкування.

Ознака (чи сукупність ознак), з огляду на яку здійснюється поділ, називається його основою. Основу поділу іноді називають принципом поділу понять. Та чи інша ознака може виступати основою поділу тільки за тієї умови, що вона характерна для кожного елемента обсягу поділюваного поняття, але по-різному виявляється в підмножинах цього обсягу.

8. Судження як форма мислення. Роль суджень в юриспруденції

Судження є більш складною за поняття формою мислення, у ній стверджується або заперечується існування предмета як такого, наявність або відсутність у предмета певної ознаки або відношення між предметами.

Вже на цьому рівні можна виділити такі види суджень:

3 атрибутивне – говориться про наявність чи відсутність у предмета певної ознаки;

3 судження з відношенням – порівнюються предмети та явища за ознаками;

3 екзистенційне – про наявність або відсутність предмета як такого;

У живій мові судження виражається розповідним реченням або словосполученням. Запитальні речення (крім риторичних), а також речення з одного слова на кшталт “Вечоріло”, “Холоднішало” не є судженнями, бо вони не несуть у собі розгорнутого стверджувального змістовного навантаження.

Відзначимо, що найважливішою характеристикою судження є його істинність або хибність – тобто правдивість або неправдивість віддзеркалення дійсності. На відміну від судження, поняття не має такої характеристики. Істинність або хибність судження є об’єктивною ознакою – воно не залежить від нашого ставлення і знання ознак предмету.

У судженні одночасно можуть бути виражені декілька думок.

9. Просте судження і його структура. Види відношень між простими судженнями за істинністю (логічний квадрат)

Просте судження складається з поняття про предмет (суб’єкт — S) і поняття про ознаку предмета (предикат — P). Наприклад: “Київ – столиця України”. У цьому судженні суб’єктом є поняття “Київ”, а предикатом – “столиця України”. Іншими словами, суб’єкт включає у собі отримане раніше знання, а предикат – елемент, який утворює нове знання. Між суб’єктом і предикатом існує тісний взаємозв’язок – наявність предикату може стверджуватися (як у наведеному прикладі) і заперечуватися. Наприклад, “Росія не є суто Європейською країною”. Таким чином між S і Р є так звана логічна “зв’язка” двох видів — : S є Р і S не є Р.

Крім цього у судженні є така складова, як квантор – вона уточнює об’єм S і стоїть перед ним. Скажімо у судженні “Всі люди смертні” мається на увазі весь об’єм поняття “люди” (кванторне слово – “всі”), а у судженні “С.Ф.Поважний – ректор ДонДУУ” мається на увазі одиничний представник поняття “люди” (можна вжити кванторне слово “цей”).

Відзначимо, що найважливішою характеристикою судження є його істинність або хибність – тобто правдивість або неправдивість віддзеркалення дійсності. На відміну від судження, поняття не має такої характеристики. Істинність або хибність судження є об’єктивною ознакою – воно не залежить від нашого ставлення і знання ознак предмету.

10. Складне судження та його види

Існують судження, які складаються з двох або більше простих суджень. Наприклад: “Я вийшов вранці з дому, замкнув двері і поїхав на роботу”, “Студенти ДонДУУ є активними громадськими діячами і відмінно штудіюють логіку”. Між цими простими судженнями є зв’язок, який виражається логічним союзом. За видом логічного союзу складні судження поділяють на:

  • кон’юнктивні – союз “і” – “Надворі промозгла погода і йде дощ”. Кон’юнктивне судження відбиває істину у тому випадку, коли всі його складові є істинними
  • диз’юнктивне – прості судження поєднуються логічним союзом “або” – “Позивач має право збільшити або зменшити розмір компенсації”. Відзначимо, що диз’юнктивне судження може виступати у формі несуворої диз’юнкції – коли всі складові судження можуть доповнювати одне одного – “Студент буде навчатися добре, якщо буде відвідувати лекції, або займатися з підручником вдома”, “Деякі продукти застосовуються в їжу у солоному, копченому, консервованому або свіжому вигляді”. У суворій диз’юнкції істинним може бути лише одна складова судження – “На чергових виборах переможуть або республіканці, або демократи”, “У цьому році я поїду у відпустку або на загальному транспорті, або на особистому”. Несувора диз’юнкція є істинною у випадку, коли хоча б одна з її частин є істинною і неістинною – коли всі її частини не є істинними.
  • імплікативне судження – судження, що побудоване за принципом зв’язки деяких простих суджень за допомогою союзу “якщо…, то…”, “коли…, то…”. Наприклад, “Якщо надворі йде дощ, то асфальт буде мокрим”. “Якщо студент успішно складе заліки та екзамени на сесії, то він буде повноцінно відпочивати на канікулах”.
  • еквівалентне судження – прості судження у ньому також зв’язуються за допомогою союзу “якщо…, то…”, але у цьому випадку існує беззаперечна детермінація між посилкою та наслідком (“Якщо і тільки якщо…, то…”, “А еквівалентно В”). Наприклад, “Якщо і тільки якщо студент вивчить логіку, то він з цього предмету складе залік”.
  • негативне (заперечувальне) судження — зміст простого судження заперечується приставками “не-“, “невірним є …”, “невірно, що…” Утворимо, скажімо, заперечне складне судження з такого простого “Сьогодні я запізнився” ® “Невірно, що сьогодні я запізнився” або “Сьогодні я не запізнився”. Заперечення судження а позначається у символьній формі як ā. Істинність таких суджень простежується доволі нескладно.

11. Загальна характеристика логічного закону. Співвідношення логічних і юридичних законів

Як слідує з визначення логіки як науки, одним з предметів її дослідження є закони вірного мислення.

Закон мислення – необхідний, суттєвий і повторюваний у типових ситуаціях зв’язок між думками. Формально-логічні закони віддзеркалюють найбільш прості і разом з тим необхідні умови правильного мислення. Вони є об’єктивними і нехтування цими законами призводить до недисциплінованості, нераціональності, суперечливості мислення і мови. Зрештою недотримання законів мислення веде до помилок у міркуванні та діях людини.

Базовими законами формальної логіки є закони тотожності, суперечності (несуперечності), виключеного третього і достатньої підстави. Ці та інші логічні закони є здобутками європейської цивілізації.

Разом з тим вони не народжені людьми,як юридичні закони, а просто ними підмічені і перекладені вченими на мову. Іншими словами, головною ознакою законів логіки є їх об’єктивність – закони існують незалежно від знання чи незнання їх людьми, а також незалежно від людських опіній.

12. Закон несуперечності та його застосування в юридичній теорії та практиці

З двох суджень, з яких в одному щось стверджується про предмет думки в даний час, а в іншому в цей же час те ж саме заперечується обидва не можуть бути одночасно істинними

або :

Два протилежних судження не можуть бути істинними в один і той же час і в одному і тому ж відношенні

Наприклад, два судження “Ворскла є притокою Дніпра” і “ Ворскла не є притокою Дніпра” не можуть бути одночасно істинними, якщо мається на увазі одна річка під назвою “Ворскла” (а не, скажімо, однойменна спортивна команда). В той же час слід пам’ятати, що суперечності не буде якщо ми щось стверджуємо або щось заперечуємо стосовно одного предмету у різний проміжок часу. Наприклад “Косовський – футболіст київського Динамо” і “Косовський – не футболіст київського Динамо”, “Петренко є студентом” і “Петренко не є студентом” можуть бути вірними у різний проміжок часу.

Предмет нашої думки ми також можемо розглядати в різному відношенні. Так про Іванова І.І. ми можемо сказати, що він добре знає українську і російську мову, бо його знання задовольняють вимогам пересічного спілкування. Разом з тим, цих знань іноді може бути недостатньо (тобто він не досить добре знає) щоб бути перекладачем документів з української на російську і навпаки.

Закон несуперечності вказує також на те, що з двох суперечливих суджень одне є хибним.

13. Закон виключеного третього, його значення для практичної діяльності органів внутрішніх справ

Два суперечливих судження не можуть бути одночасно хибними і одночасно істинними. Одне з них істинне, а інше – хибне. Третє судження виключене (істинним є лише А або не-А, третього не існує)

або:

З двох заперечувальних суджень, які знаходяться у протиріччі одне істинне, інше – неістинне, а третього не існує

Наприклад, “Держави можуть бути монархічними і не монархічними”. Третій елемент у цій дихотомії, ясна річ, відсутній (або А або не-А), тому даний закон виражається формулою а V ā.

Заперечувальні судження, які знаходяться у взаєминах протиріччя несумісні ні за істинністю, ні за неістинністю, тобто не можуть бути ні одночасно істинними, ні одночасно хибними.

Нагадаємо, що заперечувальними стосовно одне одного є судження:

— одиничні стверджувальні і одиничні заперечувальні;

— загальностверджувальні і частковозаперечувальні;

— загальнозаперечувальні і частковостверджувальні;

За традицією, яка започаткована Аристотелем, частина сучасних логіків вважає, що даний закон слід застосовувати лише у відношенні минулого або теперішнього часу, але не майбутнього, для якого можливість застосування закону виключеного третього підлягає щоразу конкретизації.

Як можна бачити, цей закон має сенс і діє за умов дихотомії (у двозначній логіці). У випадку, коли дихотомія є абсурдною, закон не діє.

14. Закон достатньої підстави. Його роль у практичній діяльності органів внутрішніх справ

Кожна вірна думка може бути доведеною

або:

Для того, щоб вважатися вірним, всяке положення має бути доведеним

Іншими словами, для певного положення мають існувати достатні базові параметри, підстави, в силу яких воно вважається істинним.

В науці достатніми підставами вважаються:

  • положення про перевірені факти дійсності;
  • наукові визначення;
  • раніше доведені наукові положення;
  • аксіоми;
  • особистий досвід.

Наприклад, визначимо, чи є детермінація між положеннями:

  1. “Всі студенти вивчають іноземну мову”, “Семенов вивчає іноземну мову” і, відповідно, “Семенов є студентом”.
  2. “Семенов є свідком”, “Свідок зобов’язаний прибути до суду і давати там правдиві свідчення” і “Семенов зобов’язаний прибути до суду і дати правдиві свідчення”.
  3. “Марченко є менеджером з продажу промислових товарів”, “Менеджер з продажу товарів повинен володіти знанням соціальної психології”, “Марченко повинен володіти знанням соціальної психології”

У першому випадку ми не можемо говорити про дотримання закону достатньої підстави, бо Семенов може вивчати англійську мову і не будучи студентом. У другому і третьому випадку закон дотримується, бо Семенов, будучи свідком, зобов’язаний правом прибути до суду і дати правдиві свідчення, а професійна діяльність Марченко дійсно не буде успішною без знань соціальної психології, зокрема психології комунікативної діяльності.

15. Умовивід як форма мислення. Роль умовиводів у правотворчій та провозастосовній діяльності

Умовивід – це найбільш складна форма мислення. Вона встановлює нові зв’язки між предметами і явищами на основі вже відомих.

Теорія умовиводів є найбільш ретельно розробленою частиною формальної логіки, яка є уподобанням численних видатних

Умовивід – цілісне розумове утворення і має структуру:

— посилка (засновок) – судження, яке віддзеркалює вже відомі зв’язки

— заключення (висновок)– судження, яке віддзеркалює нові зв’язки

Заключення буде істинним за наявності двох необхідних умов:

  1. Якщо посилки істинні за змістом.
  2. Якщо умовивід вірний за своєю будовою.

16. Основні класифікації умовиводів

Формальна логіка розрізняє насамперед:

  • безпосередні умовиводи – висновок будується лише на одній посилці Наприклад, “Петров викликаний до суду у якості свідка, тому він зобов’язаний давати свідчення”;
  • опосередковані – висновок будується на кількох посилках: “Всі рідини пружні. Ртуть – рідина (за звичайних умов). Відповідно ртуть має пружність”;

У свою чергу виділяють такі види опосередкованих умовиводів:

  • дедуктивні – рух думки йде від загальної закономірності до часткового випадку (Всі люди смертні. Аристотель – людина. Аристотель – смертний.); Серед дедуктивних опосередкованих умовиводів виділяють зокрема силогізми – висновок базується на двох посилках, які є судженнями і зв’язані з загальним для них поняттям (Всі юристи опікуються правом. Захарченко – юрист. Захарченко опікується правом.). Крім силогізмів виділяють також умовні і розподільні умовиводи;
  • індуктивні — рух думки йде від часткових випадків до загальної закономірності (Україна – країна Європейського континенту. Білорусь — країна Європейського континенту. Обидві країни – європейські);
  • традуктивні (за аналогією) — рух думки йде від одного часткового випадку до іншого часткового випадку. Вони обов’язково мають імовірнісний характер. (На планеті Марс існують певні кліматичні умови, які приблизно однакові з земними. На Землі є життя. Можливо (за аналогією) на Марсі є життя).

17. Демонстративні та недемонстративні умовиводи: відмінність та роль у практичній діяльності органів внутрішніх справ

Основна функція індуктивних виводів в процесі пізнання — генералізація, тобто отримання загальних суджень. В залежності від повноти і закінченості емпіричного дослідження розрізняють два види індуктивних умовиводів: повну і неповну індукцію.

Повна — умовивід, в якому на основі належності кожному елементу чи частині класу певної ознаки робиться висновок про приналежність ознаки класу в цілому.

Ці умовиводи мають справу лише із закритими класами (число дозволяє реєструвати). Тут повнота інформації про кожний елемент класу є достатньою підставою для логічного перенесення ознаки на весь клас. Тому вивод в умовиводі повної індукції носить демонстративний характер. Істинність засновків — істинність висновку.

Неповна індукція — це умовивід, в якому на основі належності ознаки деяким елементам чи частинам класу робиться висновок про її належність класу в цілому (поля пшениці).

Індуктивний перехід від деяких до всіх не претендує на логічну необхідність, бо повторюваність ознаки може бути результатом спів падання. Їй характерно ослаблене логічне слідування — істинні засновки забезпечують отримання не достовірного, а лише проблематичного висновку. Отже, неповна індукція належить до правдоподібного (недемонстративного) умовиводу.

18. Простий категоричний силогізм як вил дедуктивного умовиводу. Його роль у правозастосовній діяльності

Силогізм як вид дедуктивного умовиводу вартий особливої уваги. Змалюємо структуру простого силогізму. Він складається з суб’єкта – меншого за об’ємом терміну (S), предикату – більшого за об’ємом терміну (P) і середнього терміну (M), який не входить до висновку, але входить до обох посилок, забезпечуючи між ними логічний зв’язок, виступаючи опосередкованою ланкою і уможливлюючи зв’язок S і Р.

Приклад:

Всі люди (М) – смертні (Р)

Сократ (S) – людина (М)

Сократ (S) смертний (Р).

Слід окремо зазначити, що існують сталі правила — аксіоми силогізму:

  1. Все, що стверджується або заперечується про клас предметів в цілому стверджується або заперечується стосовно частини або окремого елементу цього класу;
  2. У силогізми мають бути лише три терміни (суб’єкт, предикат і середній термін). Порушення цього правила призводить до логічної помилки, яка має назву “учетверіння термінів”. Наприклад, з того що: “Собака бігає двором”. “Кішка сидить на паркані” не можна зробити будь-якого вірного висновку. Ми бачимо чотири різних терміни (два суб’єкта і два предиката). Середнього терміну, який би пов’язував обидва судження немає. Ця помилка може бути завуальована – коли застосовуютьсь омоніми – слова з різними значеннями. Наприклад, слово “закон” означає: 1. Об’єктивний зв’язок між предметами; 2. Юридичну норму. Помилкою буде таке судження: “Закон – об’єктивний і не залежить від думки людей. Конституція України – закон. Тому вона ніколи не залежить від думки людей”.
  3. Якщо одна з посилок негативна, то і висновок буде негативним. (Будь-який злочин – правопорушення. Моральний проступок – не правопорушення. Моральний проступок не є злочином).
  4. З двох часткових посилок певного висновку зробити не можна. (Деякі депутати Верховної Ради – юристи. Деякі артисти — депутати Верховної Ради. Деякі артисти є юристами).
  5. Якщо одна з посилок часткова і висновок буде частковим. (Деякі пенсіонери працюють. Всі працюючі отримують заробітню платню. Деякі з тих, хто отримує заробітню платню – пенсіонери).

Крім простого силогізму існує також складний силогізм (полісилогізм), який складають кілька простих силогізмів, які певним чином пов’язані між собою.

19. Індуктивні умовиводи, їх використання у слідчій практиці

Серед принципово іншого виду умовиводів – індуктивних виділяють такі:

повна індукція – заключення належить тільки до тих випадків, які розглянуті у посилках. Наприклад: Прямокутні трикутники мають площу, що дорівнює половині добутку (множенню) основи на висоту. Тупокутні трикутники мають площу, яка дорівнює половині добутку основи на висоту. Гостровугільні трикутники мають площу, яка дорівнює половині добутку основи на висоту. Значить всі трикутники мають площу, яка дорівнює половині добутку основи на висоту.

неповна індукція – заключення належить не лише до випадків, які розглянуті у посилках, але і до всіх випадків того ж роду.

20. Умовивід за аналогією. Його роль у слідчій практиці

Аналогією називається такий умовивід, в якому від схожості предметів в одних ознаках робиться висновок про схожість цих предметів і в інших ознаках.

Умовивід за аналогією відбувається так: якщо порівнюючи два предмета, встановлюють, що предмет А має ознаки аbсd, а предмет В має ознаки аbс, то роблять здогадний висновок про те, що предмет В має і ознаку d. Схематично структуру умовиводу за аналогією можна записати так:

А має ознаки аbсd.

В має ознаки аbс.

Отже, В має ознаку d

Приклад. Під час розслідування кримінальної справи про пожежу на складі слідчим було встановлено, що пожежа виникла перед ревізією; у день пожежі завідувач складу був у від’їзді; на складі, через систематичні крадіжки, утворилася велика нестача товарів; пожежа виникла внаслідок навмисного підпалу складу сторонньою особою, котра отримала винагороду за підпал від завідувача складу. Розслідуючи іншу справу про пожежу на складі, слідчий установив, що тут, як і в першому випадку, пожежа виникла перед ревізією; у день пожежі завідувач складу був у від’їзді, на складі було виявлено велику нестачу товарів, яка виникла внаслідок крадіжок протягом тривалого часу, пожежа виникла в результаті навмисного підпалу. На підставі схожості названих ознак другого випадку з ознаками першого випадку висунуто припущення (версія) про те, що у другому випадку до пожежі на складі причетний завідувач складу.

Аналогія — це такий умовивід, у якому рух думки відбувається від окремого до окремого, від часткового до часткового. Вихідним знанням в аналогії є знання про окремий предмет. За допомогою умовиводу за аналогією ознаки, що належать одному одиничному предмету, переносяться на інший одиничний предмет: у нашому прикладі ознака («до підпалу складу причетний завідувач складу»), установлена під час розслідування одного випадку, перенесена на інший випадок. Аналогія, таким чином, є умовиводом від відомого до невідомого, її висновок є нове знання про окреме, здобуте шляхом опосередкування.

Аналогія, як і будь-яка логічна форма, є відображенням певних зв’язків і відношень предметів реальної дійсності. Можливість умовиводів за аналогією зумовлена необхідним, закономірним характером зв’язку ознак предметів. Якби між ознаками предмета не існувало якогось зв’язку і кожен предмет містив у собі сукупність випадкових властивостей і ознак, то від знання ознак одного предмета не можна було б перейти де знання ознак і іншого предмета. Але оскільки між ознаками предмета існує стійкий зв’язок і залежність, то від схожості двох предметів з одних ознаках природне припущення щодо схожості цих предметів і в інших ознаках. У багатовіковій практиці людина переконувалася, що якщо в одного предмета, котрий має ознаки аbс, існує й ознака d, то й інший предмет, з ознаками аbс, може мати ознаку d. Мільярди разів відображаючись, такий зв’язок предметів і їхніх ознак закріпився у нашій свідомості у формі умовиводу за аналогією.

21. Суто умовні умовиводи, їх використання у слідчій практиці

Суто умовний умовивід — умовний умовивід, в якому обидва засновки і висновок є умовними судженнями.

Формула умовного умовиводу:

Якщо А є С, то В є D. Якщо В є D, то К є М.

Отже, якщо А є С, то К є М.

Приклад:

Якщо виробництво товарів у державі є неефективним, то до її скарбниці не надходять податки. Якщо до скарбниці держави не надходять податки, то держава не має змоги виплачувати пенсії.

Отже, якщо виробництво товарів у державі є неефективним, то держава не має змоги виплачувати пенсії.

22. Умовно-категоричні умовиводи, їх роль в аналізі та оцінці судових доказів

Умовно-категоричний умовивід – умовивід, в якому один із засновків – умовне, а другий засновок і висновок – категоричні судження.

Цей умовивід дістав назву стверджуючого модусу (modus ponens – МР). Міркування направлене від ствердження основи до ствердження наслідку.

Modus ponens дає достовірні висновки.

Інший модус, який дає достовірний висновок, є заперечуючий модус (modus tollens – МТ), в якому засновок виражений категоричним судженням, заперечує істинність наслідку, а висновок заперчує істинність основи (підстави). Міркування направлено від заперечення наслідку до заперечення основи.

23. Розділово-категоричні умовиводи, їх використання у судовій практиці

Розділово-категоричний – умовивід, в якому один із засновків – розділовий, а інший засновок і висновок – категоричні судження. Розрізняють два модуси розділово-категоричного умовиводу: 1) Ствердно-заперечний (modus ponento tollens – MPT) – менший засновок — категоричне судження – стверджує один член V, висновок – також категоричне судження – заперечує інший її член.

2) Заперечно-ствердний модус (modus tollendo ponens – MNP) – менший засновок заперечує один диз’юнкт, висновок стверджує інший.

Висновок достовірний, якщо виконане правило: в більшому засновку повинні бути перераховані всі можливі судження – диз’юнктивне, тобто, велкий засновок повинен бути повним (закритим) диз’юнктивним висловлюванням.

24. Основні характеристики і правила виводу натурального числення висловлювань

Існують аксіоматичне і натуральне числення логіки висловлювань. В аксіоматичному побудуванні числення висловлювань доведення будь-якої формули зводиться до її виведення з установленої в цьому численні системи аксіом за допомоги правил виводу: Modus ponens і правила підстановки. У натуральному численні логіки висловлювань установлюється відношення вивідності, тобто логічного випливання певних наслідків із заданих засновків, що не є тотожно-істинними виразами, а задають лише деякі умови конкретної міркувальної ситуації.

Натуральне числення має перевагу порівняно з аксіоматичним, істотно спрощуючи пошукові ланцюги за рахунок зміни громіздких доведень значно лаконічнішими виводами Гвоздік О.І. Логічні числення: принципи побудови та застосування в юриспруденції. — К., 2003.- С.55.. Незважаючи на те, що число правил натурального числення є більшим, ніж в аксіоматичних побудовах логіки висловлювань, у структурному плані маємо відчутні полегшення в разі застосування саме цих правил, а не аксіом чи теорем, якими ці правила обґрунтовуються. Крім того, процес доведення випливання отриманих із заданих підстав наслідків засобами числення натурального виводу більш наближений до дійсних міркувань.

Натуральне числення логіки висловлювань іноді називають системою натурального виводу (СНВ). Оскільки СНВ базується на дедуктивних умовиводах, вона широко використовується для отримання нових і доведення наявних знань. Натуральним таке виведення висновку називається з огляду на його наближеність до природного міркування. У натуральному численні логіки висловлювань, яке базується на правилах дедуктивного умовиводу, істинність одержуваних знань визначається не конкретним змістом засновків, а залежить лише від їхньої істинності й коректності застосування до них правил виводу, що і є можливим завдяки формалізації.

25. Доведення як логічна операція, його структура. Співвідношення логічного доведення та юридичною доказування

Доведення (доказ) – форма мислення, що обґрунтовує правильність суджень, істинність яких не є очевидною шляхом перетворення їх на судження безпосередньо очевидні. Іншими словами, доказ – форма мислення, за допомогою якої розкривається істинність одних суджень і хибність інших.

Мовною формою вираження доведення є більш-менш складні мовні конструкції, які складаються з сукупності речень, які певним чином зв’язані між собою і висловлюють логічний ланцюг умовиводів. Доведення спирається на умовивід, але не зводиться до нього, не є простою арифметичною сумою умовиводів. Подібно до того, як судження репрезентує себе у вигляді зв’язку понять, а умовиводи у формі зв’язку суджень, так і доведення репрезентує собою зв’язок умовиводів (а, відповідно, суджень і понять).

Структура доведення включає три складові:

  1. Теза – судження, істинність якого має бути доведена. В якості тез можуть виступати найрізноманітніші судження, якщо вони не очевидні і потребують доведення. В науках це різноманітні положення (теореми – в геометрії, факти і обставини –в юридичній практиці), у повсякденній практиці – певні переконання, чужі і власні думки. Різновидом тези є гіпотеза (від грецького hypothesis – обґрунтування, припущення, здогад) – не істинне або хибне судження, а більш-менш імовірне припущення, яке може стати предметом доказу, а з часом отримати статус наукового положення чи теорії (за умов успішності доказу). У свій час М.Ломоносов зазначав, що гіпотези представляють собою єдиний шлях, яким видатні люди дійшли до відкриття найважливіших істин науки. Розмірковуючи над сутністю гіпотези, більш точною стає одна з функцій доведення – бути необхідним засобом у розробці теорії або її розвитку. Тут можемо нагадати гіпотезу атомістичної побудови матерії Демокріта, Тіта Лукреція Кара та інших, яка пізніше лягла в основу елементарної фізики; гіпотезу І.Канта про виникнення Сонячної системи з прототуманності, яка відіграла велику роль у встановленні діалектичного погляду на природу.

Різновидом гіпотези в юридичній практиці є версія (від латинського versio – видозміна, поворот) – здогад або припущення правознавця про наявність або відсутність подій, фактів, характер і природу вчинків тощо.

  1. Аргументи – базові параметри доведення, судження, за допомогою яких доводиться теза. Це положення, з яких виводиться істинність або хибність тези. Роль аргументів в доведенні надзвичайно велика. У повсякденній практиці їх, власне, і називають доказами. В юридичній теорії використовують термін “юридична основа”. Розрізняють такі види аргументів: достовірні факти (найчастіше), визначення, аксіоми і постулати.

Крім фактів, іншим універсальним видом аргументів є визначення. Наприклад, у геометрії, дефініція понять «точка», «лінія», «площина» тощо має фундаментальне значення для подальших доведень. Аналогічна роль цього виду аргументів і в інших науках, зокрема, в гуманітарних – вони розкривають загальнородові та видові якості предмета доведення.

  1. Форма доведення (аргументація). Наявність тези і аргументів ще не означає, що доведення є наявним. Наприклад, якщо ми маємо купу автомобільних деталей, то це не означає, що вони є вже готовим автомобілем. Для того, щоб доведення було завершеним, необхідно встановити логічний зв’язок тез і аргументів, чим і є, власне, аргументація. Тобто потрібний несуперечливий ланцюг між тезою, системою аргументів і висновком умовиводу. Щоб цей логічний ланцюг був несуперечливим, людині потрібно знати і дотримуватися законів логіки.

26. Види доведення

Поділ доведення на види є певною умовністю – вони можуть переходити один в інший. Разом з цим виділяють такі види доказів:

прямий доказ – істинність тези доводиться безпосередньо з істинності аргументів. Простий приклад: “Холодильник є робочим, тому, що при ввімкненні у мережу у його камері температура повітря знижується згідно встановлених виробником параметрам”; “Анатолій Карпов – видатний шахіст світу тому, що він виграв понад 150 турнірів та матчів”.

непрямий доказ — істинність тези виводиться з деяких інших суджень. Він відрізняється тим, що доводи в ньому обґрунтовують істинність тези опосередковано через обґрунтування хибності іншої, протилежної тези.

Непряме доведення має два різновиди: апогогічне доведення (від протилежного) і доведення методом поділу. Апогогічне полягає в тому, що спочатку приймається доведення тези, яка протирічить вихідній. Далі ця теза доводиться до абсурду, або до протиріччя з певними істинами – потім з хибності такої тези випливає істинність вихідної. Непряме доведення методом поділу полягає в тому, що з кількох можливих тез методом виключення доводиться одна. Наприклад, юристові відомо, що даний кримінальний злочин здійснили або ім’ярек Іванов, або Петров, або, скажімо, Бендер-Задунайський (і ніхто інший). Тому задача правознавця полягає в тому, щоб поступово відсікати хибні тези для встановлення однієї особи, винної у даному злочинові.

 

27. Спростування як окремий вид критики, його способи. Співвідношення спростування в логіці та в юридичній практиці

Спростування є, власне, доведенням хибності тези. Існують такі види спростування:

  1. Доведення хибності аргументів;
  2. Доведення хибної форми аргументації (того, що теза з аргументів не випливає);
  3. Доведення істинності антитези (протилежної вихідній, тези);
  4. Доведення до абсурду (доведення того, що наслідки, які випливають з даної тези протирічать дійсності).

Пошук істини, як бачимо, найчастіше відбувається у гострій конфліктній боротьбі мислення з хибними судженнями. Спростування може приймати різноманітні форми – згідно з його видами.

28. Правила доведення та спростування щодо тези та демонстрації, їх практичне значення для правоохоронної діяльності

1) правила і помилки стосовно тези

а) Теза має бути читко і ясно сформульована.

Нечіткість формулювання тези може бути наслідком незнання або недостатнього знання того предмета, про який ідеться в тезі, або наслідком навмисного прагнення зробити тезу невизначеною, двозначною;

б) Теза протягом доказу і спростування має залишатися однією й тією ж.

Доводити завжди потрібно саме те положення, яке висунуте як теза, на якесь інше, хоч і схоже з тезою.

Порушення цього правила приводить до помилки, що дістала назву підміна тези.

Різновидами помилки підміни тези є такі помилки у доведенні, як:

  1. Доведення до публіки. Полягає в тому, що замість обґрунтування тези звертаються до почуттів людей, намагаються викликати у них симпатію чи антипатію до того, про що йдеться. і таким чином примусити повірити в правильність висунутої тези або хибність спростовуваного положення.
  2. Хто занадто багато доводить, той нічого не доводить.

Замість доведення істинності висунутої тези обґрунтовується інше положення настільки широке, що з нього безпосередньо не випливає істинність висунутої тези.

2) правила і помилки стосовно аргументів

а) Аргументи мають бути судженням істинним.

Порушення цього правила веде до таких логічних помилок:

  1. Хибний аргумент або основна помилка. Для обгрунтування тези беруться хибні аргументи.
  2. Передбачення підстави. Як підстава наводиться таке положення, яке, хоч і не є явно хибним, проте саме потребує доведення, тобто коли, доводячи тезу, користуються недоведеними аргументами.

б) Аргументи мають бути достатньою основою для тези.

29. Правила доведення та спростування щодо аргументів та їх застосування у практичній діяльності органів внутрішніх справ

Аргументи мають неодмінно обгрунтувати істинність тієї тези, на підтвердження якої вони висунуті.

Порушення цього правила веде до таких логічних помилок:

  1. Не випливає.

Теза не випливає із аргументів, наведених для її підтвердження.

  1. Від сказаного у відносному, умовному розумінні до сказаного безвідносно, абсолютному розумінні.

Якесь положення, правильне за певних умов, застосовується як аргумент за будь-яких умов. Різновидом цієї логічної помилки є: логічна помилка від сказаного в принципі до сказаного в усіх випадках без винятку. Тобто, положення, правильне в принципі, що характеризує загальний стан речей, поширюється на будь-який випадок, на кожен конкретний предмет.

в) Доведення не має заключатися в коло, тобто аргументи мають бути судженнями, істинність яких встановлена незалежно від тези.

Порушення цього правила веде до такої логічної помилки: коло в доведенні.

Суть помилки полягає в тому, що теза виводиться з аргументів, а аргументи в свою чергу виводяться з тези.

30. Версія як різновид гіпотези. Етапи побудови та перевірки версій у судовому дослідженні

Версією в слічій практиці та судовому дослідженні називається одне з можливих припущень, які пояснюють юридично-значущу подію в цілому або окрему його обставину.

Слід мати на увазі і те, що версії притаманні всі логічні характеристики наукової гіпотези, і те, що вони все ж відрізняється між собою за діапазоном їхнього обсягу та конкретним змістом. Наукова гіпотеза націлена на пояснення якомога ширшого кола явищ, що відносяться до її предметної області. Це цілком стосується і широкої системи юридичних наук. Але практичне юридичне пізнання має справу з поодинокими випадками або з їх нечисленною сукупнстю..Якщо наукові гіпотези можуть створюватися і перевірятися на протязі великих періодів часу, аж до десятиріч чи навіть сторіч (як у випадку гіпотези про можливість створення літального апарату, що важче за повітря), то слідча або судова гіпотеза має бути обов’язково перевірена на істинність протягом дуже стислого часу. За масштабами наукових теорій, практичні слідчі та судові версії націлені на зовсім незначні події. Але від цього вони не перестають бути дуже значущими для конкретних людей, інколи навіть більш значущими, чим, скажімо, фізичний закон Бойля-Маріотта.

Принциповою відмінністю наукових гіпотез і версій є й те, що на відміну від науки, де щодо певної проблеми може бути висунуто лише одна версія, в судовому процесі завжди припускається можливість принаймні двох версій – про законність і обгрунтованість цивільного позову або про його незаконність чи необшрунтованість, про винність певної людини в скоєнні злочину, чи про її невинність. На практиці цих версій може бути висунуто значно більше. Нарешті, при перевірці слідчих та судових версій існує багато обмежень, пов’язаних з дотриманням прав людини, процесуальними нормами, етичними чи навіть релігійними приписами. Цих обмежень в науці значно менше, а на інертні (неживі) об’єкти вони взагалі не поширюються. Тому в деяких науках можливі дуже сміливі гіпотези, але така “сміливість” у галузі права є неприпустимою.

Основні стадії побудови версій у слідчій і судовій практиці наступні.

  1. Висування версій

Висування версії розпочинається із виявлення і закріплення фактів, що мають юридичне значення. У цивільних справах збираються документи, у разі їх відсутності – показання свідків тощо. Висування версії з кримінальної справи, необхідно спиратися на протоколи огляду місця події, допитів свідків, потерпілих, обвинувачуваних, речові докази, висновки експертів, фото-, кіно-, теле-, аудіозаписи тощо.

Окрім фактичних даних, при висуванні версій керуються також матеріальним та процесуалтним правом, які визначають магістральний напрям версій; використовуються також наукові здобутки юридичної соціології, психології, статистики, кримінології тощо. Важливу роль відіграють узагальнення слідчої та судової практики, а також досвід і інтуїція слідчого, прокурора, адвоката або судді. Більш докладно особливості власне юридичної сторони висування версій вивчаються в теорії цивільного і кримінального процесу, і особливо в криміналістиці. Тому зосередимося на власне логічному аспекті версій.

Версії, що пояснюють цивільний позов або злочинну подію в цілому, називають загальними версіями, а версії, висунуті для пояснення окремих обставин справи — частковими версіями.

У висуванні версій можуть використовуватися як імовірні міркування за аналогією або індукцією, так і дедуктивні способи міркувань.

За схемою аналогії часто висувають версії на підставі способу скоєння злочинної дії, так званого «почерку злочинця».

На місці крадіжки з квартири А не знайдено слідів зламу замка і відбитків пальців; з квартири зникли лише гроші, коштовності і картини, а дорога апаратура, посуд і одяг залишилися на місці.

На місці крадіжки з квартири Б у сусідньому кварталі у той же день теж не знайдено слідів зламу замка і відбитків пальців; з квартири зникли лише гроші, коштовності і картини, а дорога аппаратура, посуд і одяг залишилися на місці.

Імовірно, що крадіжки з обох квартир здійснив один і той же злочинець (або одні і ті ж злочинці).

За індуктивною схемою версія може бути висунутою наступним чином:

Встановлений факт А пов’язаний з особою К.

Встановлений факт В пов’язаний з особою К.

Встановлений факт С пов’язаний з особою К.

Факти (А, В, С) є ознаками події, що має безпосереднє відношення до даної справи.

Юридично-значуща подія в цілому пов’язана з особою К.

Версія може бути висунута дедуктивно на підставі повної картини юридично-значущої події. Вона стосується кваліфікації злочину і набуває форми так званого «юридичного силогізму», або субсумції..

У вигляді схеми ми це можемо записати так:

Цей випадок має ознаки АБСД..

АБСД є ознаки злочину N.

Отже, цей випадок є злочином N.

Перевірка версій

Висунута версія має бути перевірена. Перевірка й доведення правильності (істинності) версії є найважливішою і відповідальною стадією в побудові й обґрунтуванні версії.

Перевірка версії складається з таких дій:

  1. Дедуктивного виведення наслідків із висунутої версії.
  2. Співставлення цих наслідків із фактами, тобто їхньої практичної перевірки
  3. Визнання версії істинним поясненням певної події або її відкидання внаслідок встановленої на практиці хибності.
  4. Винесення судового рішення (вироку) на підставі підтвердженої версії.

31. Верифікація та фальсифікація слідчих версій

Версія є істинною тією мірою, якою вона відповідає справжньому станові речей; цей аспект з’ясовується в перебігу верифікації чи фальсифікації версії. Верифікацією називають установлення відповідності фактичному станові речей, фальсифікації — встановлення відсутності такої відповідності. Версія в разі позитивних наслідків перевірки стає доведеним знанням і виступає як підстава для кваліфікації злочину та визначення міри покарання винних, її істинність і цінність виявляються злитими в одне ціле.

Продовжимо аналіз основних етапів розвитку знання. Він уже матиме значення не для розслідування злочинів, а для теоретичного юридичного пізнання. Коли наукова гіпотеза отримує дослідне підтвердження, вона перетворюється на теорію. Теорія — перевірена практикою система наукових знань про об’єкт, яка дає цілісне уявлення відносно його закономірностей і сутнісних характеристик.