ReferatsS

Все для студентов и самообразования

Історія держави і права України. Питання до екзамену

1. Предмет історії держави і права України та методи її вивчення

Історія держави і права України — одна з фундаментальних державно-правових дисциплін, яка вивчає правові аспекти суспільного життя; вона тісно пов’язана з теорією держави і права, використовує розроблені нею узагальнення й понятійний апарат, а також дає конкретний державно-правовий матеріал для таких узагальнень. Але принципова відмінність між ними полягає в тому, що теорія держави і права досліджує загальні закономірності розвитку певних типів держави й правових технологій, а історія держави і права України — виникнення й розвиток державно-правових систем, їхні особливості, а також характерні риси в тих чи інших історичних умовах. Зауважимо, що існує тісний зв’язок історії держави і права з конституційним правом, бо вона досліджує історію конституційного процесу і державного правового розвитку в Україні. Крім того, ця наука, вивчаючи державні й правові інститути практично аж до сьогодення, стикується з чинним правом, зокрема, адміністративним, цивільним, кримінальним, земельним, процесуальним та ін., допомагаючи зрозуміти його сутність, позитивні й негативні риси.

Як і кожна наука, історія держави і права України виконує певні завдання. Серед них:

  • пізнання й пояснення історії державно-правового розвитку в Україні;
  • визначення стійких тенденцій, закономірностей розвитку історико-правових явищ;
  • формування національної свідомості, високих моральних і правових цінностей, поваги до минулого українського народу та віри в його майбутнє.

Незнання минулого ставить під загрозу будь-яку спробу належно діяти у майбутньому. Історико-правова наука, вивчаючи й узагальнюючи досвід минулого, виконує також і прогностичну функцію, допомагає уникати повторення помилок.

2. Періодизація курсу історії держави і права України

Періодизація курсу має важливе значення для опанування предметом історії держави і права України. В сучасній історико-правовій науці представлені різні підходи до періодизації.

Періодизація курсу, враховує попередній досвід на основі принципів історизму, системності й розвитку.

  1. Початок державно-правового розвитку на теренах України зумовлений появою найдавніших рабовласницьких державницьких утворень у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї. Там жили не лише греки-колоністи, скіфи та кочові племена, а й пращури слов’ян (середина І тис. до н. є. — V ст. н. е.).
  2. Доба давньоруської державності й права пов’язана переважно з формуванням, розвитком і занепадом Київської Русі. Саме тоді виникла давньоруська правова система, побачила світ видатна пам’ятка українського права — Руська Правда. Продовженням давньоруських державно-правових традицій стало Галицько-Волинське князівство (VII — друга пол. XIV ст.).
  3. Литовсько-польський період в історії українських земель. Давньоруська державно-правова організація значною мірою була успадкована Великим князівством Литовським, де жило 90 відсотків українців та білорусів. Відбувся подальший розвій українського права, видатними пам’ятками якого, а також литовського й білоруського права є Литовські статути. Проте подальша колонізація українських земель призвела до втрати після Люблінської унії 1569 р. литовсько-руської форми української державності. Центром боротьби за волю українства стає Запорізька Січ — військово-демократична форма української державності (середина XIV — друга половина XVII ст.).
  4. Внаслідок національно-визвольної війни 1648-1654 pp. виникла українська козацька держава — Гетьманщина. Березневі угоди 1654 р. прирікали Україну на поступове обмеження й ліквідацію її автономії. Співіснування демократичної у своїй основі української козацької держави й абсолютистсько-монархічної Росії було можливе лише як тимчасове об’єднання, як реакція на зовнішньополітичні фактори (друга половина XVII — 1764 p.).
  5. Суспільно-політичний устрій і правове становище українських земель визначалося їх належністю до Російської й Австро-Угорської імперій та поширенням на них дії російського й австрійського права (кінець XVIII — початок XX ст.).
  6. Доба відродження української національної державності. Воєнно-політична боротьба спричинила багатодержавність розвитку України. Тоді ж виникає національне українське законодавство (1917-1920 pp.).
  7. Період становлення й розвитку України як радянської республіки, а з 1922 р. як союзної радянської республіки у складі СРСР. Виникає й діє радянське право, де домінує загальносоюзне законодавство. В межах періоду можна виокремити певні етапи із власними закономірностями державно-правового розвитку (1917-1991 pp.).
  8. Розбудова сучасної Української держави і права розпочалася з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Визначальними подіями державно-правового характеру стали Всенародний референдум 1 грудня 1991 р. і прийняття Конституції України 28 червня 1996 р.

3. Джерела історії держави та права

Загалом джерело права — це засіб існування й вияву правових норм як певних установок у поведінці людей, що характеризуються владністю й підтримуються державним примусом. Джерела права невіддільні від поняття юридичної норми. Вони є формою вираження правових норм. Джерела права завжди є більш чи менш визначені.

У давньоруській державі були поширені звичаєве право, договори Русі з Візантією, князівське законодавство, канонічне (церковне) законодавство, Руська Правда.

Важливими джерелами права були русько-візантійські договори 860, 907, 911, 944 рр. Хоча тексти договорів 860 та 907 pp. не збереглися, вони згадуються у пізніших договорах. Дослідники вважають, що в них відбиті норми давньоруського права “Руський закон”. Так, договір 944 р. згадує не лише про звичай, а й про “статут”, тобто писаний закон руський. Закон руський описується як ґрунтовне, самобутнє законодавство, що охороняє особистість, власність. На цій підставі можна припустити, що законодавство давньоруської держави існувало задовго до Руської Правди. Слід зазначити, що існує також договір 971 p., але в ньому представлено лише візантійське право.

Серед джерел давньоруського права чільне місце посідає княже законодавство (договори князів між собою, договори князів з народом, княжі устави, грамоти й уроки). Договори князів між собою містили зобов’язання, пов’язані зі спільною обороною від зовнішнього ворога, утримання від дій проти сторін, які уклали угоду тощо. Договори (“ряди”) князів з народом укладалися, як правило, на віче, щоб контролювати діяльність князя, і спиралися на звичаї та традиції старовини. Тексти договорів не збереглись, але про них згадується в літописах. Княжі грамоти також мало збереглися, найстаріша з них — грамота Мстислава I (1130 р.).

4. Рабовласницькі держави на території України

Грецькі міста-колонії з’явилися у VII ст. до н. є. (Істрія в Подунав’ї, Борисфен на о. Березань), VI ст. до н. є. (Ольвія, на Бузькому лимані, Феодосія, Пантікапей, у Східному Криму), а також у I ст. до н. є. (Херсонес, поблизу Севастополя, Тіра, неподалік сучасного Белгород-Дністровського та багато інших). Вони існували майже впродовж тисячоліття, були рабовласницькими полісами і мало чим відрізнялися від метрополій.

На першому етапі (VII-I ст. до н. є.) міста-держави, виконуючи функцію грецької колонізації Північного Причорномор’я, формально були незалежними утвореннями. На другому (I ст. до н. є. — III ст. н. є.) — підкорилися Риму. Занепад міст-держав відбувся на зламі III-IV ст. н. є. внаслідок кризи рабовласницької формації, загострення внутрішніх класових суперечностей і наступу кочових племен.

Грецькі міста мали розвинену економіку, ремісниче виробництво, землеробство, рибальство. Так, значних успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні виробів з бронзи, міді; славилися їх керамічне, ювелірне, деревообробне, ткацьке виробництва. Велася жвава заморська торгівля. Експортувалися хліб, худоба, шкіра, сіль, риба. Торгували й рабами. Предметом імпорту були тканини, металеві, мармурові вироби, вино й оливкова олія. Грецькі міста мали високу культуру. Споруджувалися кам’яні будинки, оздоблені скульптурою, розписом і мозаїкою.

5. Зародження класового суспільства та становлення військової демократії

Слов’яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропейського населення, що сформувалося в середині І тис. до н. є. їх історія в останні століття до нашої ери та в першій половині І тис. н. є. добре відображена в археологічних матеріалах (зарубінецька, черняхівська та інші археологічні культури). Писемні відомості про слов’ян з’явилися на початку нашої ери. З цього часу стало можливим відносно систематичне вивчення процесу зародження у давніх слов’ян класових відносин як обов’язкової умови становлення державності.

 

До середини І тис. н. є. слов’яни займали велику територію, що простягалася між Ельбою на заході, Волго-Окським межиріччям на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північним

 

Причорномор’ям на півдні. З величезними масштабами розселення слов’янських племен пов’язаний і процес їхньої диференціації. З’явилися східні, західні та південні слов’яни.

 

У писемних джерелах початку нашої ери слов’яни згадуються під назвою «венеди». Вперше таке найменування було вжито римським ученим і державним діячем І ст. н. є. Плінієм Старшим. У «Природничій історії» він зазначав, що «місцевості до річки Віс-тули (Вісли) заселені сарматами, венедами, скіфами і гіррами». Про венедів писав і сучасник Плінія римський історик Тацит у трактаті «Походження германців і місцезнаходження Німеччини».

Становлячи в І ст. н. є. єдиний, стійкий і один із найчислен-ніших у Європі етнічний масив, венеди заселяли Східну й Центральну Європу між Дніпром на сході і Одером на заході. На півночі територія їх розселення досягала лівобережжя Прип’яті, а на півдні — рубежів Лісостепу й Степу. Венеди вели осілий спосіб життя, знали орне землеробство. Розвиток господарства у слов’ян зміцнював зв’язки між їхніми племенами.

Деякі відомості про слов’янські племена Східної Європи у II—V ст. н. є. містять писемні джерела VI ст. Наприклад, візантійський історик Прокопій Кесарійський і готський історик Іордан свідчили, що східні слов’яни-венеди (називалися антами) проживали між Дніпром і Дністром та на схід від Дніпра. Анти знали орне землеробство, осіле скотарство, ремесло, що вже відділилося від сільського господарства, видобування й оброблення заліза, ткацтво. Внутрішня торгівля, пов’язана з розвитком ремесла, і зовнішня торгівля прискорювали процес диференціації суспільства, сприяли формуванню багатої соціальної верхівки.

Соціальні відносини у ранніх слов’янських племен першої половини І тис. н. є. були типовими для кінцевого етапу первіснообщинного ладу, періоду зародження класового суспільства. Відбувався процес розпаду старих родових общин. Археологами знайдено залишки великих поселень антів, що складалися з низки окремих господарських будівель, ремісничих майстерень. На зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, у складі якої де-не-де зберігались як пережитки минулого давні великі патріархальні сім’ї. Мала сім’я, яка складалася з чоловіка, жінки і дітей, була важливою ланкою суспільства — сільської общини, особливо характерної для південної, лісостепової зони. У сільській територіальній общині вирізнялися окремі заможні сім’ї, які володіли певною власністю, про що, наприклад, свідчать примітивні ключі від дверних засувів, знайдені археологами на черняхівських поселеннях. Про майновий розподіл антів свідчать також численні схоронення монет і дорогоцінних речей. Соціальна верхівка прагнула до збагачення, привласнюючи продукти праці своїх одноплемінників у вигляді данини.

У слов’янських племен набуло розвитку рабовласництво. Візантійські історики пишуть про тисячі полонених, які перетворювались у рабів. Рабська праця могла використовуватися у ремісничих майстернях, а також у землеробстві. Рабство, як і збирання данини, було початковою формою експлуатації на етапі становлення класового суспільства.

Племінна верхівка складалася з різних осіб. До неї входили передусім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх «королями», «старійшинами», «вельможами». Вони вирізнялися своїм майновим станом із основної маси населення.

У період становлення класового суспільства слов’янські племена об’єднуються у союзи племен. Процес формування останніх був особливо інтенсивним у V ст. н. є. Іордан писав, що спільне збірне ім’я багатолюдного народу венедів змінюється «відповідно до різних родів і місцевостей».

Чим активніше відбувався процес розкладу первісної родової замкнутості, тим міцнішими й довговічнішими ставали союзи племен. На чолі цих союзів стояли вожді, яких називали «рексами», «риксами» (Ардагаст, Межамир, Добригаст та ін.). їм належала вища влада. У Іордана є згадка про антського вождя Божа (кінець IV ст.). Найближче оточення Божа становили 70 «вельмож» — рада племінного союзу. Вважають, що ім’я Божа було відоме авторові «Слова о полку Ігоревім», який згадує «часи Бусова». У племенах і союзах племен скликалися і народні збори.

6. Виникнення державності у східних слов’ян. Антська держава

Ранні слов’яни на початку нової ери жили первісною сусідською общиною. Це був досить монолітний соціальний організм. Малі сім’ї в межах общини об’єднувались у великі патріархальні сім’ї, де було кілька поколінь близьких родичів. Вони вели спільне господарство. Великим сім’ям належали окремі групи жител і господарських споруд, невеликі поселення. Для оборони від ворогів або великих робіт об’єднувалося кілька общин. Общини жили в близьких між собою поселеннях, своєрідних общинних “гніздах”. Група таких “гнізд”-поселень, що простяглася, наприклад, уздовж ріки на десятки кілометрів, належала вже племені.

Про існування племен у венедів повідомляють історичні джерела. У перших століттях нової ери в ранніх слов’ян вже почали створюватися спілки племен.

У IV—V ст. у слов’ян виникають міцні племінні союзи, які можна вважати зачатками державності. Найвідомішим в історії є Антський племінний союз або Держава антів (IV—VII ст.).

Анти займали велику територію від лісів Полісся до Чорного моря й від Карпат до Дону. Історики вважають, що столиця антів була на півдні, поблизу Чорного моря, де концентрація населення в той період була найбільшою. Анти займалися хліборобством, тваринництвом, промислами. Високого рівня досягло ремесло. Анти налагоджували міжнародні зв’язки з сусідніми народами, особливо з Візантією.

Соціальне розшарування в антському суспільстві засвідчують грошові та речові скарби. В господарстві широко застосовувалася праця рабів. Існувала работоргівля. Військовим успіхам антів сприяла чітка общинна організація суспільства. Військо відігравало в суспільстві важливу роль і було невід’ємним від державного апарату. В той же час зберігалося ще народне віче, на якому вирішувалися актуальні питання політичного, економічного, військового характеру. Такі особливості державного життя притаманні військовим демократіям.

Основою політичної організації племен, що входили в антський союз, були роди і племена. Рід мав свої традиції, майно, шанував спільних предків, вів господарство під проводом старійшини. Плем’я мало військово-оборонну організацію.

Студенти повинні усвідомити історичний процес появи публічної влади в українських племен.

Зазначимо, що ще в період родоплемінних відносин політичні, економічні та військові функції виконували вожді племен, які обиралися на загальноплемінних зборах з числа найавторитетніших старійшин родів. З появою майнового розшарування серед родичів, появою інституту власності виникає потреба у передачі цієї власності у спадок. З’являється також спадкоємність влади вождів племен.

У перші століття н. е. слов’янські племена, як і інші народи, були втягнуті в загальні процеси Великого переселення народів, невід’ємні від війн як оборонного, так і завойовницького характеру. Саме в ці часи в українських племен з’являється виборна посада вождів, які концентрують у своїх руках військові функції.

7. Формування державності у східних слов’ян. Виникнення України-Руси

Відомо, що на середину IX ст. у різних частинах східнослов’янської території сформувалися три великі політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою Куявії (майбутня Київська Русь), Славії (об’єднання ільменських слов’ян та окремих неслов’янських народів, майбутня Новгородська земля зі столицею Ладогою) та Арсанії (знаходилася в Приазов’ї та Надчорномор’ї, де пізніше утворилося Тмутороканське князівство). Але довготривале значення в історії мала лише Київська Русь.

Розкриваючи питання про виникнення Київської держави, зазначимо, що до цього процесу спричинилися як внутрішні, так і зовнішні чинники.

Головними історичними передумовами формування Київської держави внутрішнього характеру слід вважати етнічну спільність українських племен, їхні намагання об’єднати сили для боротьби з кочівниками та Візантією, спільні політичні та економічні інтереси.

Серед внутрішніх факторів слід зрозуміти також роль піднесення Києва як центра політичної, військової, релігійної, торгово-економічної організації слов’янства.

Русь — земля полян — із центром у Києві, завдяки своєму географічному становищу (через Київ проходив шлях “із варяг у греки”), йдучи попереду інших українських земель у своєму розвитку, з давніх-давен мала значення національно-політичного осередку життя українських племен. Таким чином, зростання ролі Києва стало важливим елементом тих внутрішніх факторів, які спонукали появу української державності, з якої шляхом історичного розвитку розвинулася й виросла Київська держава, захоплюючи в сфери своєї київсько-руської державної ідеології всі інші поодинокі українські землі і навіть поширюючи свої державні впливи далеко за українські етнографічні межі.

Історичні джерела не дають точних відомостей про розвиток Київського князівства після смерті Кия. Так, Бертинська хроніка 839 р. вказує на існування київської династії. “Повість временних літ” та візантійські джерела розповідають про похід князів Аскольда і Діра у 866 р. на Царгород.

Багато питань викликає постать князя Аскольда. Так, за літописом, Аскольд і Дір були боярами новгородського князя Рюрика. М. Траубе вважає, що Аскольд хоч і був шведом, але він нічого спільного із Рюриком не мав. О. Шахматов вважає його сином Кия, а Б. Рибаков виводить ім’я Аскольда від річки Оскол.

Імператор Візантії Костянтин Порфірородний у джерелах згадує договір між імператором Василем і Руссю за часів Аскольда (873—874 рр.).

На ці ж роки припадає затвердження першого Рафальштеттенського митного статуту, який регламентував мито з товарів, що прибували з Русі до Баварії.

Існує згадка про походи київських князів на Візантію ще до приходу Олега в Київ. На жаль, тексти договорів, що були підписані внаслідок цих походів, до нас не дійшли. Важливим наслідком походів стало прийняття християнства панівною елітою держави. Отже, вже до встановлення правління династії Рюриковичів Київська держава вийшла на міжнародний простір.

Серед зовнішніх факторів, що спричинилися до утворення і розвитку Київської держави, необхідно взяти до уваги роль варязького чинника в політичному житті українських племен у IX ст.

Історичні факти свідчать про те, що варяги відігравали в українських землях роль своєрідного каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов’ян і політично організовували їх, або сприяли їх організації. У ряді випадків інтереси слов’ян і варягів співпадали. Це стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.

Відомо, що на півночі, у Славії, близько 860 р. внаслідок суперечок за ладозький престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика. Для нього та його оточення Київ став головним об’єктом політичних інтересів. Після смерті Рюрика престол було передано його малолітньому сину Ігореві, а фактичне врядування здійснював регент Олег. 882 року Олег організував похід на Київ, підступно вбив Аскольда та Діра і став правити Києвом.

Замість слов’янської династії Києвичів варяги стали засновниками нової київської династії Рюриковичів, багато варягів ішло на службу до руських князів. Але, як підкреслює більшість науковців, цей варязький дружинний елемент поступово розчинився в місцевому елементі і не мав особливого впливу на українські правові звичаї. Так, захопивши владу в Києві, Олег не зміг замінити політичну структуру Київської держави — монархію — республіканською формою правління, яка існувала в Новгороді, що свідчить про силу традицій Київської держави.

За допомогою дружини Русь поширює свої державні впливи на сусідні землі і навіть проводить військові акції в далеких землях.

8. Суспільний устрій Київської Русі

Свого розквіту Київська держава (Київська Русь або Україна-Русь) досягла в період правління князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого (обидва пізніше були канонізовані православною церквою). Саме в цей період було остаточно структуроване суспільство Київської Русі, сформовані соціальні та державні інститути, склалася правова система.

Все населення Київської Русі поділялося на три категорії: вільні, невільні та напіввільні люди. Серед вільного населення існувала також своя ієрархія: князі, дружинники, бояри, міський патріціат, священики, мешканці міст, дрібне духовництво й смерди.

Князь та його дружина (“княжі мужі”) стояли на чолі соціальної ієрархії. Найбільшим феодалом був великий князь. Маючи великі приватні володіння (домен), він розпоряджався общинними землями, які вважалися державними, роздаючи їх своїм дружинникам.

Слід зазначити, що в IX ст. велику роль у державі ще відігравала родова місцева аристократія, до якої відносили так званих огнищан — старовинну боярську верству землевласників, які використовували невільницьку працю, а також так званих “градських старійшин”, “старців”.

Але надалі все більшого значення набирала “княжа дружина”. І врешті-решт в XI ст. бояри “земські” та дружинники зливаються в одну вищу верству населення — бояр.

У самій князівській дружині становище дружинників також було неоднаковим. Так, існував поділ на “дружину старшу” — бояри “більші”, “старійші”, бояри “думаючі” і на “дружину молодшу” — бояри менші. Старійші бояри були найвпливовіші в державі і займали вищі державні посади — воєвод, посадників тощо. До дружини молодшої належали дітські, отроки, гриді та ін.

В даному питанні необхідно звернути увагу на те, що бояри до XIV ст. не становили собою певного стану, не мали корпоративного устрою, спадкових, лише їм одним належних прав. За певні заслуги в боярство міг потрапити смерд і іноземець. Це була лише верства економічно найзаможніших людей, що відзначалися своїми особистими якостями — хистом, здібностями. Через це вони звалися взагалі “ліпшими”, “луччими людьми”.

Бояри все більше захоплювали общинні землі й мали економічну міць переважно в землеволодінні, складаючи клас землевласників.

Користуючись рекомендованою літературою, студенти мають з’ясувати, в чому полягало панівне становище боярства. Це стосувалось і охорони життя, майна, честі боярина, особливостей спадкових відносин, встановлення пільг в економічних відносинах тощо.

Зазначимо, що феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Князі окремих феодальних володінь були у васальній залежності від Великого князя київського, який відносно них був сюзереном. Самі вони, в свою чергу, мали дружинників, які від князів одержували землю в умовне володіння. Така система називалася системою сюзеренітету-васалітету.

Бояри були привілейованою частиною суспільства, і всі злочини, спрямовані проти бояр, каралися значно суворіше. В нормах “Руської Правди” життя бояр охоронялося подвійною вірою. В церковному уставі Ярослава честь дружин і дочок бояр захищалася штрафом у 5 гривень золота, а простих людей — в 1 гривню срібла.

Бояри при відсутності синів мали право передавати спадщину дочкам, тоді як дочки простих людей не мали права на спадщину. Бояри звільнялися від податків.

Разом із князями і боярами великими землевласниками виступали монастирі і церква. Вони нерідко володіли общинними землями, займали пусті, одержували землі в дар від князів і бояр, а також одержували угіддя, здійснюючи договори купівлі-продажу, міни, дарування.

Верхівка духовенства — чорне (ченці) і біле (церковники) — також належала до феодалів, а дрібне духовенство складало середню ланку вільних людей. Чорне духовенство дуже часто складалося з представників вищих верств населення — князів, княгинь, бояр. Часто вони були засновниками монастирів. Біле духовенство було неоднорідне й поділялося на вище (архієпископи, єпископи, архімандрити) та середнє. Прибутки церкви складалися з десятини, пожертвувань та доходів від праці на землі.

Про значення православ’я в Київській Русі свідчить історичний документ “Повчання дітям” Володимира Мономаха. Він повчає своїх дітей регулярно відвідувати церкву, молитися вдень, вночі, в дорозі повторювати молитви.

До класу феодалів належав і патріціат міст — купці, які здебільшого або виключно займалися торгівлею. Цікаво, що купці здавна мали свій корпоративний устрій. Відомо, що купці в містах Київської Русі об’єднувалися в окремі корпорації (сотні), мали свої двори, озброєні дружини для охорони їхніх караванів під час подорожей в чужі землі. Купці брали участь у громадському житті, мали право служити у війську, брати участь у веденні переговорів з іншими державами, навіть у ролі послів.

Купці-іноземці називалися “гостями” і мали інший правовий статус. “Гості” користувалися деякими привілеями. Наприклад, недоторканність особи. Гостинними дворами, де зупинялися іноземні купці, опікувалася церква.

Решта населення міст складала середню групу вільних людей . Сюди входили так звані “чорні гродські” люди, ремісники, майстри. Вони були юридично вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично залежали від феодальної верхівки.

Згодом, з появою в українських містах магдебурзького права всі жителі міст, незалежно від їхнього майнового стану, стали називатися міщанами.

9. Державний лад

В період феодальної роздробленості особливе значення в системі князівської влади мали князівські з’їзди, де з тих або тих питань князі складали поміж собою відповідні їхнім інтересам договори, які мали назви: “ряд”, “докінчання”, “цілування”. Змістом таких договорів були: 1) військові конвенції — умови щодо оборони території або спільного наступу; 2) питання щодо недоторканності територій; 3) визначення порядку рушення князів на війну; 4) забезпечення повної незалежності в справах внутрішнього управління; 5) врегулювання питань, які торкалися претензій князів на заняття того чи іншого престолу; 6) розглядання судових справ відносно того чи іншого князя, який заподіяв злочин. Але оскільки князівські з’їзди не були постійними і загальнообов’язковими для всіх князів, вони істотно не змінювали природу влади в Київській Русі.

Органом влади в Київській Русі була боярська Дума. Це рада князів з боярами. Завданням боярської Думи було приймати рішення з питань, що торкалися державного управління. М. Грушевський висловлюється про Думу як про “обов’язкову учасницю княжого правління”, але Дума не мала сталої форми й означеної компетенції. “Князь радився з тими боярами, які були під рукою або яких він бажав бачити на нараді, через це склад міг постійно мінятися.

Таким чином, боярська Дума не мала в Київській Русі чітко означеної форми і компетенції, не мала під собою ясно окресленої юридичної підвалини. Але для нас важливе тут те, що такий звичай скликати на наради “ліпших людей” існував. Скликання таких нарад вимагала й давня традиція. Наприклад, Володимир Мономах у своєму “Повчанні дітям” говорить, що він щоденно радився з боярами.

Верховним народним органом, який вирішував з давніх-давен долю народу і зберігся з часів родоплемінного ладу, було віче. В основу взаємовідносин між народом та князем покладався договір — ряд, який укладало з князем віче. Основною вимогою віча князеві було — “не ображати народу”.

Всі важливі питання, які торкалися цілої землі, здавна вирішувалися на вічах. Правом на участь у вічі користувались однаковою мірою всі вільні громадяни даної землі. Обмеження прав щодо участі у вічах стосувалося лише тих, які персонально залежали від іншої особи: через це холопи, раби, закупи, а також жінки і неповнолітні у вічах участі не брали. Князь також брав участь у вічах.

Таким чином, віче було владою загальноземською, загальнонародною. Постанови віч “старшого города” (міста), тобто центральної громади землі, були обов’язковими для пригородів. В самих пригородах також відбувалися віча, але вони не торкалися загальноземських справ, а обмежувалися розв’язанням справ місцевого значення. Кожен громадянин, у тому числі й князь, міг стати ініціатором скликання віча.

Для законності вічевої постанови, ухваленої на зібранні, необхідна була кваліфікована більшість голосів. М. Костомаров писав, що віче встановлювало рішення по управлінню, договори з князями та іншими землями, оголошувало війни, укладало мир, закликало князів, вибирало владик, робило розпорядження про збір війська і про захист країни, віддавало на власність або в “кормління” землі, визначало торговельні права і якість монети, іноді ставило громадою церкви та монастирі, встановлювало правила й закони — було, отже, законодавчою владою, а разом з тим — судовою, особливо в справах, що стосувалися громадянських прав.

На місцях центральне управління представляли посадники. Згадаймо, що ця посада з’явилася в Київській Русі внаслідок реформ Володимира Великого. Посадники призначалися київським князем у різні адміністративні центри (князівські намісники). Влада посадника мала адміністративний характер. До його функцій входив догляд за стягненням з населення податків; суди та розправа; оборонна функція. Утримання посадників відбувалось завдяки системі кормління.

Делегуючи посадникам широкі права, київські князі одночасно встановлювали й певні обмеження. Так, посадники не мали права власності на землю, яка надавалася їм великими князями за службу в користування. Посадники не мали змоги втручатися у внутрішнє управління провінціями, бо кожна громада користувалася самоуправлінням, обираючи для управління й суду свої окремі земські органи влади: тисяцьких, соцьких, десяцьких, старців, добрих людей тощо.

10. Основні джерела права

Важливими джерелами права були русько-візантійські договори 860, 907, 911, 944 рр. Хоча тексти договорів 860 та 907 pp. не збереглися, вони згадуються у пізніших договорах. Дослідники вважають, що в них відбиті норми давньоруського права “Руський закон”. Так, договір 944 р. згадує не лише про звичай, а й про “статут”, тобто писаний закон руський. Закон руський описується як ґрунтовне, самобутнє законодавство, що охороняє особистість, власність. На цій підставі можна припустити, що законодавство давньоруської держави існувало задовго до Руської Правди. Слід зазначити, що існує також договір 971 p., але в ньому представлено лише візантійське право.

Серед джерел давньоруського права чільне місце посідає княже законодавство (договори князів між собою, договори князів з народом, княжі устави, грамоти й уроки). Договори князів між собою містили зобов’язання, пов’язані зі спільною обороною від зовнішнього ворога, утримання від дій проти сторін, які уклали угоду тощо. Договори (“ряди”) князів з народом укладалися, як правило, на віче, щоб контролювати діяльність князя, і спиралися на звичаї та традиції старовини. Тексти договорів не збереглись, але про них згадується в літописах. Княжі грамоти також мало збереглися, найстаріша з них — грамота Мстислава I (1130 р.).

Як джерело права використовувались також візантійські номоканони (у перекладі з грецької: закон і церковне правило), які з прийняттям християнства потрапили до Русі через Болгарію. У київській державі номоканони набули поширення у перекладі на старослов’янську під назвою “Кормча книга”, яка складалася із “Еклоги” та “Прохірона”. Еклога містила витяги з інституцій, дигест, кодексу й новел Юстиніана та деякі додатки, зроблені під впливом звичаєвого права народів, завойованих Візантією. “Прохірон” очищав візантійські закони від звичаю, наближав їх до римського права. Зазначені джерела містили переважно норми цивільного права (про шлюб, дарування, спадщину й опікунство, про зобов’язання та ін.). Наводяться й деякі норми кримінального права, а також порядок розподілу воєнних трофеїв. Окрім “Еклоги” та “Прохірона” “Кормча книга” включала також збірник права під назвою “Закону судного людям”, положення якого межували із статтями Руської Правди. Слід зазначити, що всі візантійські збірники при перекладах зазнавали значних змін. Тексти доповнювалися з урахуванням місцевих звичаїв та умов судочинства, що наближало дані джерела до давньоруського права.

Серед джерел давньоруського права визначне місце належить Руській Правді.

11. ‘»Руська Правда» — видатна пам’ятка давньоукраїнського права:

а) право власності;

б) спадкове та зобов’язальне право:

в) злочини та покарання;

г) кримінальні правота процес;

ґ) шлюбно-сімейне право.

“Руська Правда” — це комплексний документ, норми якого відносяться до ХI — поч. XIII ст. Він складається з:

1) Короткої (Стислої) редакції Правди, яка дає свідчення про

норми права з VIII ст. і поділяється на “Правду Ярослава” (ст. 1—18), “Правду Ярославичів” (ст. 19—41), “Покон вірний” (ст. 42), “Урок мостників” (ст. 43). Прикладом цієї редакції є Академічний список.

2) Ширша (Докладна) редакція Правди є переробкою Короткої, її розширенням і продовженням. Виникла в II пол. XII—на поч. XIII ст. Прикладом є Синодальний і Карамзинський списки.

3) Скорочена з Ширшої Правди (Середня) — ця редакція є скороченням Ширшої й тому не має більшого значення. Її можна розглядати як спробу кодифікації.

В цілому “Руська Правда” являє собою збірку феодального права Київської Русі. Її норми закріплювали привільоване становище феодалів та їх оточення, вони захищали життя і майно панівного класу.

Головний зміст “Руської Правди” складається з норм права кримінального та цивільного. З іншого погляду, М. Грушевський стверджує, що руське право не поділяється на кримінальне та цивільне, оскільки всюди воно знало однакову “образу” (яка замінювала сучасний нам термін “злочин”, а також “шкоду”). Між іншим, у сучасних підходах до вивчення проблеми такий розподіл існує.

Зазначимо, що в Короткій Правді була тільки одна стаття, що не стосувалася кримінального права і процесу (ст. 42 (43) Акад. “Урок мостників”).

До норм цивільного права належать постанови про спадщину, опіку, про відсотки, про договори, поняття змісту права власності тощо.

До норм кримінального права належать артикули про такі злочини, як убивство, татьба (крадіжка), підпалювання, нанесення ран тощо.

Чимало в “Руській Правді” є норм процесуального характеру: про “заклич” або “заповідь на торгу”, про “Ізвод перед 12 человіки”, про “свод в городі, в землях”, про “гоніння слідом”, про шукання на суді “послухів і видоків”, про “роту”, про “наклади”. Є також постанови з означенням ціни свійської тварини на випадок стягнення на суді втрат, а також норми, які торкаються холопів, закупів, смердів.

Студентам рекомендується ретельно вивчити текст “Руської Правди” і знайти конкретні приклади для характеристики правових інститутів цивільного і кримінального права.

Центральне місце серед норм цивільно-правового характеру в “Руській Правді” посідають норми, що регулюють питання власності і володіння.

Слід зазначити, що хоча й не було в тексті “Руської Правди” самого терміна для означення права власності, проте право власності і право володіння розрізнялися. Так, у “Правді Ярослава” говориться про право власності на рухомі речі (коня, зброю, одежу), а у “Правді Ярославичів” ми знаходимо згадку про право власності на землю. Наприклад, встановлюється кара за псування межі і “перетеса”, засіченого на дереві. Власник речі міг вимагати повернення її від невласника, який заволодів річчю з виплатою компенсації за користування.

Форми земельної власності в добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярська і монастирська вотчини, земля громади тощо. Власність громади на землю базувалася на природному праві: князівська — на освоєнні порожніх земель та захопленні громадських, а боярська і монастирська — на основі князівських офірувань.

Успадковувати власність можна було за заповітом і за законом. Так, вотчину боярина або дружинника успадковували не лише сини, а й дочки. Майно смерда, який не мав синів, переходило до князя. Коли й у нього були дочки, то вони успадковували лише частину майна.

В “Руській Правді” є норми (ст. ст. 93, 95 Короткої Правди), в яких наголошувалося, що ні мати, ні дочки не можуть претендувати на спадщину. Це відповідало загальній тенденції — в більшості народів світу при переході від первіснообщинного ладу до цивілізації існував звичай, у відповідності з яким спадкувати могли тільки сини. В Київській Русі община теж була зацікавлена в тому, щоб її багатства не йшли на сторону, щоб у випадках, коли дівчина виходила заміж за чоловіка з іншого села, успадковане нею майно не переходило до цієї общини. Тому норми права закріплювали цей родовий звичай.

З іншого боку, за “Руською Правдою” становище жінки-дружини, матері було в окремих випадках вищим, ніж чоловіка. Дружина зберігала своє окреме майно, а після смерті чоловіка одержувала частину спадщини і ставала на чолі сім’ї. Майно матері-вдови не було родовим, тому вона мала право вільно розпоряджатися ним. Як опікунка, вона не відповідала за втрати. Їй належало право вирішити, коли розділити синів. Якщо вдова одружувалася, то діти мали опікуна, який після закінчення опікунства мав повернути все майно, а коли щось було втрачено, то він відшкодовував втрати. Винагородою для опікуна було те, що він користувався доходами з маєтку подопічних. Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого сина (ст. 99—100). Правові норми надавали матері право “дітям волі не давати”, виховувати їх у дусі моралі, що панувала в давньоруському суспільстві.

Одночасно зі спадковим правом існувало опекунське право.

Існування права приватної власності сприяло високому рівню розвитку зобов’язального права. “Руська Правда” регламентувала як зобов’язання, що виникали із завдання шкоди, так і зобов’язання за договорами. В першому випадку передбачалося повне відшкодування вартості. Наприклад, якщо хтось зламав спис або щит, то зобов’язаний був відшкодувати вартість зіпсованої речі.

12. Суд і судочинство княжої доби

Серед судових органів Київської Русі найдавнішим судом був общинний суд (ізвод). Община судила у відповідності з звичаєвим правом. Як найвища міра покарання використовувалося вигнання з общини. Та в процесі зміцнення державності князівська юрисдикція розширювалася, суди все більше ставали невід’ємними від адміністрації. Вони поділялися на публічні (державні), приватні й духовні.

Судом першої інстанції в публічних судах був суд громадський (вервь), до складу якого входили вервний староста і визначні громадяни (добрії люди). Компетенція цього суду — захист власності, особливо порушення земельних меж. У справах порушення меж суд ухвалював рішення без апеляції.

Вервний суд провадив також вступне слідство у випадках, коли траплялося вбивство на території верви і коли громада відводила слід до другої верви (громади). Якщо не знаходили вбивцю, то громада мусила заплатити “дику кару”. Така сама платня передбачалася в тому разі, коли громада не хотіла видавати злочинця.

В пригородах першою інстанцією був суд посадника й суд тисяцького. Суд посадника (колегіальний) вирішував всі справи, за винятком тих, які належали до компетенції суду тисяцького.

У містах першою інстанцією був суд князя або княжого тиуна. Князь приймав відклики від судів посадників. Князь судив у себе на подвір’ї або прямо на місці. Брали участь у процесі й княжі урядовці — судовий тиун; вірник (або ябетник), який виступав у кримінальних справах; метальник — проводив Божі суди (випробування вогнем і водою). Питання про спадщину, земельні питання вирішували отроки та дітські. На рішення громадських судів можна було скаржитися до княжих судів. Вічу належала компетенція чинити суд над князями і посадниками за політичні злочини, які зачіпали інтерес усієї волості.

До приватних судів належав суд феодала-землевласника. Під його юрисдикцію підпадали холопи, наймити та закупи. Наймити і закупи мали право оскарження рішення суду феодала до князівського суду.

В Київській Русі існували також церковні суди. Це були суди митрополита і владики. Їх юрисдикція поширювалася на духовенство, на церковних людей. Розглядалися злочини проти віри, проти моралі, порушення законів церкви, двоєжонство, розпуста, ворожіння, родинні сварки, справи про церковне майно.

До божих судів належали судовий поєдинок, а також ордалії — випробування залізом або водою. При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розпечене залізо, яке він повинен був пронести кілька кроків і кинути. Після цього рука зав’язувалася в мішок. Якщо через визначений час слідів опіку не залишилося, то звинуваченого виправдовували, а якщо рана не гоїлася — звинувачували.

Під час випробування водою людину кидали зв’язаною у воду. Якщо вона випливала, то звинувачувалась, бо вважалося, що вода не приймає її як винну.

Зверніть увагу на особливі форми так званого досудового процесу, вміщені в “Руській Правді”. Це своєрідне встановлення певних відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями “Руської Правди” про “звід” та про “гоніння сліду”. “Звід” — це процедура встановлення осіб, які привласнили чужу річ, а потім повернули її власникові.

“Гоніння сліду” полягає в розшуку злочинця за залишеними слідами, якщо його на місці злочину не спіймали. Вважалося, що там, де губляться сліди, знаходиться злочинець. Якщо слід заводив на територію якоїсь общини і там губився, то община повинна була або знайти й видати злочинця, або відшкодувати вкрадене.

У разі, коли сліди взагалі були відсутні, потерпілий мав право вчинити “заклики” про свою пропажу на громадському торзі. Якщо протягом трьох днів вкрадене не було знайдене, то особа, в якої його знайшли, була зобов’язана не лише повернути вкрадене, а й заплатити штраф у три гривні.

13. Особливості суспільного та державного устрою Галицько-Волинського князівства

Як і в Київській Русі, населення Галицько-Волинської Русі поділялося на вільних, напіввільних і невільних.

У Галичині ще з XI ст. відзначалася своїми впливами боярська верства, яка була вельми заможна і визначала політичне життя князівства. Бояри займали всі провідні посади в державі, мали власні військові формування (дружини), домінували в політичному й економічному житті Галича, Перемишля, Звенигорода. Галицьке боярство перебувало під впливом Польщі й Угорщини, переймаючись своєрідним шляхетсько-аристократичним духом.

Для усунення незручних князів галицькі бояри не зупинялися перед двірськими заколотами, перед розправою над князями та захопленням престолу. Історія свідчить, що в такий спосіб 1210 року боярин Володислав сів у Галичині на князівський стіл. Бояри самостійно роздавали землю, приймали до себе на службу деяких з дрібних, зубожілих князів, які звалися “службовими князями”. Джерелом збагачення бояр було не лише велике землеволодіння, а й вищі адміністративні посади, що їх вони посідали і з яких годувалися (“кормління”).

Слід наголосити, що незважаючи на негативні наслідки панування боярської олігархії, народ галицької землі знайшов у собі сили, щоб зберегти політичну незалежність свого краю в часи татаро-монгольської навали.

Галицько-Волинська Русь знаходилась осторонь від великого торговельного шляху “з варяг у греки”, однак мала тісні зв’язки з європейськими державами. Ця особливість у розвитку Галицько-Волинської держави привела до бурхливого зростання міст і забезпечила важливу роль міського населення в політичному житті держави.

Напіввільним населенням була та частина селянства, яка втратила господарську самостійність і змушена була працювати на землі власника.

Як і в Київській Русі, в Галицько-Волинській землі існувало холопство, але великого розповсюдження воно не отримало. Більшість холопів була посаджена на землю, злилася з селянством.

Чимало цікавого з історії Галицько-Волинської держави дає Галицький літопис. “Бояри галицькі, — читаємо в ньому, — Данила князем собі називали, а самі всю землю держали”. Одночасно князь Данило вів енергійну боротьбу з так званими “людьми татарськими”. “Татарські люди” підтримували монголів і займали досить велику територію на Волині, по Бугу, Случу і Тетереву. Автономні громади “людей татарських” фактично завадили Данилові скласти з України-Русі дуже сконцентровану державу і усіма її силами дати відкоша татарам.

Галицько-Волинська держава розширює свою територію на північ і частково на захід. До складу її входять не тільки старовинні галицькі землі, а й земля Ятвязька (частина Литви), Берестейська. Князь Данило тимчасово поширює свою владу на Київ. Відомо, що син Данила Лев змагався навіть за приєднання Кракова до Галицько-Волинської держави.

Розширюючи свою територію, Галицько-Волинська держава завдяки невпинній енергії таких талановитих князів, як Роман Мстиславович, Данило Романович, Лев Данилович, встановлює тісні зв’язки з західними державами, веде торгівлю з німцями, чехами та ін. Князі галицько-волинські в офіційних актах величають себе князями всієї Русі.

Зауважимо, що для всіх українських князівств залежність від монголів була тяжкою. Князі мали обмежений суверенітет на власній території. З 1242 р. вони повинні були отримувати в хана спеціальний дозвіл — ярлик, який гарантував право на князювання. З 1257 р. монголами було введено інститут баскачництва (адміністративно-фінансове управління), що привело до спроби галицького престолу заручитися підтримкою римського папи в боротьбі проти Золотої Орди.

Але римська курія переслідувала інші цілі: намагалася поширити католицизм на Галицько-Волинську землю. Коли Данило переконався, що представники папи приїхали “для викорінення грецьких звичаїв та обрядів”, 1248 р. він припиняє зв’язки з Римом. Цікаво, що папська делегація привезла в дар Данилові королівську корону, від якої він відмовився, щоб не ускладнювати відносини з татарами.

1252 р. переговори Данила з папським престолом поновилися. Розраховуючи на допомогу папи в боротьбі проти татар, Данило дав згоду на унію і прийняв від папи королівську корону, якою був коронований у Дорогочині 1253 року. З відтоді галицьких князів почали йменувати королями Русі. Набули поширення визнані в Європі символи влади — корона, герб, прапор, печатка. Але папа лише цим і обмежився. Данило не отримав обіцяної допомоги і розірвав угоду про унію.

Галицько-волинські князі мали вплив на церковну організацію. Лише з їхньої санкції Київський митрополит призначав єпископів.

З 1303 р. в Галичі було засновано власну митрополію. Та вона існувала недовго. В 1309 р. новий митрополит Петро Ратенський став митрополитом “всія Русі” і своєю резиденцією зробив Москву, а згодом Галицька митрополія взагалі була ліквідована.

Галицько-Волинська держава мала розвинену державну організацію. Тут раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірсько-вотчинне управління. В системі цього управління провідне місце посідав дворецький, який заступав князя в управлінні, війську, суді. Як “суддя князівського двору”, він входив до Боярської ради. В його обов’язок входило також супроводжувати князя під час його поїздок за межі князівства.

Серед чинів двору згадується печатник, стольник, оружник, отрок, ловчий, конюший, ключник. Печатник відповідав за князівську печатку, складав тексти грамот або керував роботами з їх складання, зберігав князівські грамоти та інші державні документи, керував князівською канцелярією. Стольник відповідав за своєчасне надходження доходів з князівських земельних володінь. Оружник відповідав за князівське військо. Отрок супроводжував князя в військових походах.

В системі адміністративного управління територія князівства поділялася на воєводства і волості, які очолювали відповідно воєводи і волостелі. Воєвод і волостелів призначав князь. У межах своєї компетенції вони володіли адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.

14. Джерела та основні риси права

Застосування звичаїв та “Руської Правди” в Галицько-Волинському князівстві не мало відмінностей. “Руська Правда” не втратила свого значення з розпадом України-Русі. Вона вплинула на право Галичини, що простежується у Віслицькому статуті, відбилася на II Статуті Великого князівства Литовського, що діяв у Галицько-Волинській землі, відомого під назвою Волинський.

Князівське законодавство існувало у вигляді грамот, договорів, “уставів”, різного роду прав, які надавалися підлеглим, тощо. Тут знайшла відображення подальша кодифікація права України-Русі.

Із князівських грамот відомі грамоти Володимира Васильковича Волинського 1287 р. про передання Волинського князівства Мстиславу Даниловичу та міста Кобрина його дружині Ользі, дві грамоти князя Андрія 1320 р. про надання торговельних привілеїв торунським і краківським купцям за згодою Боярської ради. Збереглася грамота Юрія II Болеслава від 1339 р. про надання місту Санок магдебурзького права. В князівських грамотах вміщувалися норми, що здебільшого встановлювали різного роду привілеї.

Зацікавлюють міжнародні договори князів з Прусським орденом. Найстарший з них датується роками між 1308 та 1316. В цих договорах встановлювався оборонний союз між Галицько-Волинською державою та Прусським орденом. Літописи вказують на існування договорів князів з народом, але текстів таких договорів не збереглося.

В кінці XIII ст. в українських землях з’являється магдебурзьке право. Вперше це право вводилось у Володимирі і стосувалося лише німців: виводило німців з-під місцевої юрисдикції адміністрації й підпорядковувало юрисдикції міста Магдебурга. Одним з перших українських міст, яке отримало повне магдебурзьке право, був Санок. Детальний розгляд дії магдебурзького права в Україні робиться в третій темі.

Джерелами церковного права в Галицько-Волинській Русі були церковні постанови та “устави”. Зокрема, поширеними були “устави” Київської Русі — “Устав Володимира Великого” (Святого) та “Устав Ярослава Мудрого”.

15. Формування Литовсько-Руської держави

Галицько-Волинська держава в середині XIY ст. втратила свою незалежність. У цей час почали зміцнюватись сусідні з Україною держави — Литва, Польща, Московія. В II пол. XIII—на поч. XIV ст. відбулося об’єднання литовських земель в єдину сильну державу на засадах християнства.

1340 року литовський князь Ольгерд проголосив, що вся Русь повинна належати литовцям. У 1362 р. литовці зайняли Київ і рушили на Поділля, завдали нищівної поразки Золотій Орді. В той час до Литви відійшла приблизно половина земель Київської Русі. Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі.

Слід зазначити, що більшість українських князівств, щоб звільнитися від васальної залежності від Золотої Орди, воліли увійти до складу Великого Князівства Литовського, яке активно розширювало свої володіння. Литовці здобули прихильність місцевого населення, бо воювали з татарами, виганяли їх з України. Велике значення мало однакове віросповідання (литовці прийняли спочатку православну віру, а з кінця XIV ст. — католицтво). Українська мова була в широкому вжитку, а українські князі зберігали всі свої привілеї і багатства.

Столицею князівства Литовського стало місто Вільно. Вже великий князь Гедимін, що титулував себе “королем Литовським і Руським”, був православним, а мати його — “руська”. З часом “руська віра”, мова, звичаї настільки поширюються в Литві, що, за словами М. Грушевського, робляться вірою, мовою і звичаями князівського двору. Відомо, що Ягайло з Вітовтом листувалися лише “по-руськи”. Звички до руської культури князь Ягайло переніс до Польщі, коли став польським королем. Мовою “руською” (староукраїнською) великі князі пишуть свої привілеї поодиноким землям, видають ухвали, устави, різні державні акти, потроху ця мова набуває характеру державної. Це був той рідкісний випадок, коли пануюча політично народність підпала під духовний і культурний вплив народності підлеглої.

Державний устрій Великого князівства багато в чому був схожий на устрій Київської Русі. Влада концентрувалася в руках Великого князя династії Гедиміновичів. Місцева адміністрація складалася з удільних князів, а з XV ст. — з державних намісників. При Великому князі діяла так звана “Пані-Рада”. Спочатку це був лише консультативний орган, а з 1492 р. її роль посилюється. До неї входили удільні князі, намісники, ієрархи католицької та православної церков.

Так, Великим князем вводиться інститут намісництва. Місцеві руські князі поступово втрачали свою самостійність, а їх землі передавалися в управління великокняжих намісників. Разом з цими процесами великі князі литовські починають втручатися і у внутрішні справи українських земель. Це пов’язано з закінченням процесу об’єднання українських князівств навколо єдиного центру. В цей час майже вся повнота влади в державі опинилася в руках шляхти Великого князівства Литовського.

Пануючими верствами у Литовсько-Руській державі були: князі литовські, удільні українські князі, що мали родові земельні маєтки. Разом вони утворили аристократію і вважалися магнатами, але українські магнати не мали права займати державні посади. Нижче магнатів стояла шляхта, що мала землю за службу і була основною частиною війська.

Бояри стояли нижче шляхти і виконували різні державні повинності: розвозили пошту, несли “подорожну” повинність, “путну” службу. “Панцирні слуги” — найнижчий службовий стан. Вони повинні були самі служити у війську без власної дружини.

Серед селянства були ті самі верстви, що й за княжої доби: вільні, напіввільні, невільні.

Вільні селяни залежно від характеру повинностей поділялися на три категорії: тяглові селяни, службові селяни і ремісники, чиншові селяни. Студенти повинні розібратися в особливостях їх становища і характері повинностей, користуючись підручниками. Напіввільні верстви селянства (закупи) брали в борг гроші (купу) і до повертання боргу лишалися закупами.

Невільні селяни — колишні холопи, челядь. З розвитком фольваркової системи становище селянства додатково погіршується: зросла панщина, збільшилися натуральні повинності, селянство закріплюється за землею без права власності на землю (кріпацтво). До XVI ст. все селянство України було закріпачене.

Міста за правовим становищем поділялися на великокнязівські, приватновласницькі та церковні. Все населення міст незалежно від майнового стану називалося міщанством.

Привілейоване становище мало купецтво. Всі категорії населення об’єднувалися в цехи: будівельників, лікарів, аптекарів, шевців та ін. Цехи мали свій статут, суд, органи управління на чолі з цехмайстрами, свої ікони, прапори, свята. Цехи сплачували податки державі, а в приватновласницьких і церковних містах — ще й власнику.

При церквах створювалися братства, які спочатку виконували тільки релігійні, а згодом — широкі економічні та культурно-освітні функції.

Необхідно зазначити, що у Великому князівстві Литовському досить розвиненим було право. Головним джерелом права тривалий час була “Руська Правда”. Крім того, існувало великокнязівське законодавство (привілеї), міжнародні договори, постанови сеймів, так звана Литовська Метрика — сотні книг великокнязівської канцелярії, а також магдебурзьке право.

1468 р. було створено власну збірку законодавства — Судебник Казимира IV. Він мав 25 артикулів. Його джерелами була “Руська Правда”, привілеї, звичаєве право. Головний зміст складають норми кримінального матеріального і процесуального права. Існували норми, що регулювали індивідуальну відповідальність за злочин. На відміну від “Руської Правди” вміщуються норми, які передбачали за ряд злочинів смертну кару.

Відповідальність за злочини за Судебником наставала з семирічного віку, а суб’єктом злочину могла бути не лише вільна людина, а й холоп. Зазначимо, що в цьому простежується ідея рівності всіх станів перед законом. Досить ясно простежується положення про підсудність панських людей суду пана.

16. Державний лад. суспільний устрій та правовий статус України в складі Великого Князівства Литовського

Пануючими верствами у Литовсько-Руській державі були: князі литовські, удільні українські князі, що мали родові земельні маєтки. Разом вони утворили аристократію і вважалися магнатами, але українські магнати не мали права займати державні посади. Нижче магнатів стояла шляхта, що мала землю за службу і була основною частиною війська.

Бояри стояли нижче шляхти і виконували різні державні повинності: розвозили пошту, несли “подорожну” повинність, “путну” службу. “Панцирні слуги” — найнижчий службовий стан. Вони повинні були самі служити у війську без власної дружини.

Серед селянства були ті самі верстви, що й за княжої доби: вільні, напіввільні, невільні.

Вільні селяни залежно від характеру повинностей поділялися на три категорії: тяглові селяни, службові селяни і ремісники, чиншові селяни. Студенти повинні розібратися в особливостях їх становища і характері повинностей, користуючись підручниками. Напіввільні верстви селянства (закупи) брали в борг гроші (купу) і до повертання боргу лишалися закупами.

Невільні селяни — колишні холопи, челядь. З розвитком фольваркової системи становище селянства додатково погіршується: зросла панщина, збільшилися натуральні повинності, селянство закріплюється за землею без права власності на землю (кріпацтво). До XVI ст. все селянство України було закріпачене.

Міста за правовим становищем поділялися на великокнязівські, приватновласницькі та церковні. Все населення міст незалежно від майнового стану називалося міщанством.

17. Литовські статути видатні пам’ятки українського права

Серед пам’яток права Литовсько-Руської держави особливе значення мали так звані Статути. В основу першого Статуту 1529 р. були покладені норми, напрацьовані адміністративною та судовою практикою на базі звичаєвого права України, Литви, Білорусії. Він складався з 13 розділів, які нараховували 282 статті.

В перших трьох розділах були зібрані в основному норми конституційного права та принципові положення інших галузей права; в IV—V — норми шлюбно-сімейного та спадкового права; в VI — процесуального; в VII — кримінального права; в VIII — норми земельного права; в IX — лісного та мисливського; в X — цивільного права; в X—XI — кримінального та процесуального права.

Характеризуючи цей документ, слід зазначити, що в Статуті юридично закріплювалися основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління. Таким чином, повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 р. зводом законів на основі кодифікації місцевого права.

Існували ще редакції Статутів 1566 та 1588 р. Так, за Статутом 1566 р. вільний селянин, що прожив за згодою феодала кілька років на волі, міг відійти від пана, якщо відпрацює стільки років, скільки він був на волі. Якщо селянин тікав, то перетворювався на невільного (“отчича”).

Необхідно звернути увагу на загальні економічні процеси, які викликали появу тих або інших норм права. Так, розвиток внутрішнього та зовнішнього ринків спонукав шляхту та магнатів до перетворення своїх маєтків на фольварки — господарства, засновані на постійній щотижневій панщині.

Відповідно до “Устава на волоки”, виданого в 1557 р. великим князем Литовським, великокнязівські і селянські землі поділялися на волоки-ділянки землі в 30 моргів (21,3 га). Під фольварок відводилися кращі землі, що зводилися докупи. Селяни отримували волоки з гіршою землею.

Запроваджувалася трипільна система землеробства. Селяни прикріплялися до земельних наділів. Заборонялися переходи селян. Вводилися натуральні повинності. Бояри та “панцирні” слуги отримували по дві волоки, селяни — одну волоку на дворище. Зверніть увагу, що волока була тією одиницею, з якої селянське дворище виконувало повинності.

Закінчуючи огляд пам’яток права доби Великого князівства Литовського, потрібно згадати про Литовську Метрику. Це державний архів Великого князівства. До Литовської Метрики віддавалися на збереження всі офіційні акти, що видавалися від імені великих князів литовських; ті ж акти, що видавалися від імені польських королів, складали так звану Метрику Коронну. В Литовську метрику ввійшло також багато документів фінансово-економічного характеру: акти купівлі-продажу, дарування, листи на володіння нерухомим майном тощо. Литовська Метрика складалася з 1386 по 1794 р.

18. Кримінальне право та процес за Литовськими Статутами

Кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, передусім шляхти, захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Інколи шляхтичі взагалі звільнялися від покарання. Так, за І Литовським статутом карою за образу шляхтича була в’язниця, за образу нешляхтича — штраф. За вбивство, вчинене кількома шляхтичами, карі підлягав лише один із них, решта ж платила гуртом «головщину».

Поняття злочину у даний період змінювалося. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну «кривду», яку було завдано окремій особі або громаді. Пізніше його стали розглядати як «шкоду», «злочинство». Потім стали називати «виступом», тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою. Суб’єктами злочину вважалися як вільні, так і феодально залежні особи, котрі досягли за статутом Великого князівства Литовського 1566 р. 14 років і за Литовським статутом 1588 р. — 16 років.

Починаючи з XIV ст. законодавство і судова практика намагалися відрізняти умисну вину від необережної. Ще Статут Казимира Великого виділяв умисний підпал, безпосередній винуватець якого виявив «гріх жорстокості». Статути Великого князівства Литовського досить чітко розрізняли умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентували співучасть у вчиненні злочину. їм були відомі і такі інститути, як необхідна оборона і крайня необхідність.

Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які розподілялися залежно від об’єкта злочину на кілька видів. Найтяжчим злочином вважалися образа або злочинне посягання на життя і здоров’я господаря — великого князя, короля. Особливу групу становили злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, розголошення державної таємниці, здача замку, заколот (ро-кош). Злочинами проти релігії та церкви вважалися богохульство, чаклунство, віровідступництво та ін.

До злочинів проти особи належали вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа. Найтяжчими серед них вважалося вбивство, яке поділялося на категорії залежно від об’єкта злочину, способу його учинення: убивство пана, батьків, чоловіка, дітовбивство, убивство під час нападу на садибу, убивство на суді або в присутності пана, убивство під час бійки, за перевищення меж необхідної оборони. Злочинами проти власності вважалися крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Особливу групу серед них становили грабіж — відкритий напад з метою заволодіння майном, розбій — умисний напад на чужий дім, двір, маєток. Якщо хто-небудь був убитий під час такого нападу, всі учасники, незалежно від їхньої ролі, каралися смертю. До злочинів проти сім’ї та моральності належали примушування до одруження, двоєженство, шлюб з близькими родичами, звідництво, зґвалтування та ін.

У статутах Великого князівства Литовського для позначення покарання використовувалося кілька термінів: «кара», «страта» тощо. Мета покарання була різною: ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною метою при цьому було залякування, про що свідчить дедалі зростаюча жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари), а також публічність його виконання. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1522 p., залякування у писаному праві необхідне для попередження злочинів, утримання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані всієї держави.

Найтяжчим покараннями була смертна кара, яка передбачалася за державні злочини, вбивство, розбій, наїзд та ін. Право розрізняло просту смертну кару (відрубання голови, повішання) і кваліфіковану, тобто особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посадження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічни-цькими (відсікання руки, відрізання вуха, носа). Застосовувалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання практикувалося також позбавлення волі (ув’язнення у башті), виставлення біля ганебного стовпа.

Особливим каральним засобом, який застосовувався тільки до представників шляхти, було «виволання» (викрикування), оскільки воно пов’язувалося з публічним оголошенням вироку. Виволання призводило до громадянської смерті засудженого. Така людина переставала існувати для закону як особистість: вона втрачала шляхетство, права на майно, змушена була переховуватися за кордоном, бо в разі спіймання її належало убити. Від таких наслідків «виволання» міг звільнити тільки великокнязівський охоронний лист, так званий глейт. З XVI ст. виволання замінюється менш суворим покаранням — опалою. Опальний шляхтич також мусив залишити територію держави. Проте це була втрата громадянських прав, але не честі.

19. Люблінська (1569 р.) і Берестейська (1596 р.) унії та їх наслідки для української державності

На початку XVI ст. у Великому князівстві Литовському відчувалася поляризація інтересів різних верств населення. Польські магнати, маючи землі і багатства у Великому князівстві Литовському, тиснули на уряд щодо об’єднання Польщі і Литви в єдину державу. Литовська верхівка прагнула політичної незалежності Великого князівства і пропонувала укласти унію з Польщею. Українське і білоруське православне панство мало промосковську орієнтацію. В цей час на політичну арену в Литві та Польщі виходить шляхта — нова сила, яка висуває свої вимоги й претензії в політичній та економічній сферах.

Шляхта домагалася привілеїв, якими користувалися магнати в Польщі й Литві. 1565 року в Польщі шляхта була урівнена в правах з магнатами, в інших землях — згідно з положеннями Люблінської унії.

В січні 1569 р. у Любліні король Сигизмунд Август скликав польсько-литовський сейм, який проходив у гострій боротьбі. Литовці виступили зі своїм проектом унії, але поляки його не підтримали. Тоді литовці покинули сейм. Польська делегація самостійно прийняла рішення про приєднання до Польщі Волині та Підляшшя. Через деякий час до Польщі добровільно приєдналися Київщина та Брацлавщина. З метою прихилення до унії української і білоруської православної шляхти для неї було видано цілу низку привілеїв. А тих, хто виступав проти унії, було піддано репресіям. В таких умовах дрібна шляхта, незадоволена пануванням магнатів, перейшла на бік Польщі. Це змусило магнатів Радзивіла і Костянтина Острозького, які очолювали литовську опозицію, підписати унію.

1 липня 1569 р. було підписано акт Люблінської унії. Відповідно до нього Корона (Польща) й Велике князівство Литовське об’єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту. Тепер обирався єдиний спільний король, якого одночасно проголошували Великим князем. Створювався об’єднаний польсько-литовський сейм. Спільною була монета і проводилася спільна зовнішня політика, передбачалося зближення польської і литовської систем права. Роздільними залишалися: державний герб, печатка, фінанси, адміністрація, військо. Українська шляхта одержувала спеціальні привілеї. Зокрема, за Волинським привілеєм, стани волинської землі зрівнювалися в правах з коронними. В адміністрації і судах збереглася українська мова. Світські та духовні посади могла обіймати лише місцева волинська шляхта. Київщина також одержала подібний привілей.

Потрібно зазначити, що в XVI ст. українські землі опинилися у складі різних держав. Так, Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина і Підляшшя входили до складу Польщі; Берестейщина і Пінщина — до складу Литви. Землі по Десні, Сейму і навіть у верхів’ях Псла, Ворскли і Дінця відійшли до Москви. Буковина з середини XVI ст. перебувала в складі Молдавії, а з 1564 р. — у складі Туреччини. Закарпаття відійшло спочатку до Угорщини, а з 1526 р. — до Австрії.

З моменту розколу християнства 1054 р. на православну та католицьку гілки ідея унії (об´єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови римського папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності папи.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення католицизму на тлі втрати православ´ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні церковного об´єднання. Метою унії було приєднання православної церкви до католицької з обов´язковим визнанням верховенства римського папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на схід та помітне збільшення церковних володінь. Ідею унії активно підтримував польський король, адже вона відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й для появи в ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та захисник православ´я князь К. Острозький у своєму листі до папи зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єдності, віри і згоди всіх християн».

Два чинники сприяли активізації унійного руху в середині XVI ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам розгорнути свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і в Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за короткий час вкривається мережею єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу набуває релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 р. цілком резонно вказував православному духовенству на його неуцтво і темноту, як вихід із критичного становища він пропонував церковну унію. Інший відомий проповідник Петро Скарга обстоював Цю ж ідею у своєму відомому трактаті «Про єдність церкви Божої» (1577).

Поглиблювала розкол суспільства так звана «календарна реформа», проведена папою Григорієм XIII 1582 p., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та православних. Через це католики-феодали неодноразово порушували релігійні традиції українських міщан і селянства.

Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити власні інтереси, львівський єпископ Гедеон Балабан на з´їзді в Белзі (1590) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595 р. папа Климент VIII офіційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини — уніатську та православну. Уніатська частина затвердила акт об´єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишилися православними, а церковнослов’янська мова — мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Православний собор не визнав правомірності рішення уніатів. Усі спроби примирення були марними: незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися уніатам, православні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водночас уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок, даних на Берестейському соборі.

20. Суспільний лад та державний устрій українських земель за Речі Посполитої

У системі управління особливе місце займали шляхетські сеймики, які збиралися у воєводствах і повітах. Це своєрідні установи дворянського самоуправління, які обмежували владу королівської адміністрації. В компетенцію сеймиків входили питання оподаткування, організації збройних сил у воєводствах. На сеймиках шляхта обирала також своїх представників до загальнонаціонального сейму і Люблінського трибуналу — вищої касаційної інстанції шляхетських судів.

Вальний сейм у відповідності до Люблінської унії 1569 р. став вищим законодавчим органом республіки. До його складу входили король, сенат і посольська ізба. Король головував на засіданнях сейму. До Сенату входили вищі посадові особи Речі Посполитої — сенатори. Вони не брали участі у голосуванні, а лише висловлювали свою думку з того чи того питання. Посольська ізба складалася з 170 депутатів-послів від земської шляхти і грала визначну роль в прийнятті сеймових рішень. Постанови Вального сейму називалися конституціями.

Велике значення у формуванні державної системи Речі Посполитої мали “Артикули” Генріха Валуа 1573 р. Ними проголошувалася дворянська республіка на чолі з королем. Короля обов’язково обирали. Він відмовлявся від принципу успадкування влади і був зобов’язаний вирішувати найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики лише з урахуванням думки сенату, а кожні два роки — скликати сейм. Відповідно до “Артикулів” у разі порушення королем прав і привілеїв шляхти вона мала право відмовитися від покори королю. Слід зазначити, що ефективність роботи сейму різко понизилася в середині XVII ст. після того, як була запроваджена практика прийняття рішень виключно консенсусом. Будь-який учасник міг скористатися правом “liberum veto” і заблокувати будь-яку постанову.

Центральне управління республікою здійснювали король і ряд посадових осіб. Так, маршалок коронний (або великий) відав королівським двором, канцлер — королівською канцелярією, коронний підскарбій — скарбницею Корони, коронний гетьман — військом Корони.

Місцеве управління у Речі Посполитій зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост та інших громадських та земських службових осіб. До низових органів місцевого управління належали волосні і сільські органи. Справами волості займався королівський волосний староста. На селі всі питання вирішував сільський сход (збори), якому був підпорядкований сільський староста і сільський писар. На землях, які знаходилися у приватному володінні, систему місцевого управління визначав власник. Система управління в містах в цей період не змінилася. Більшість міст придбала магдебурзьке право.

Соціальна структура міст носила корпоративний характер. Ремісники і купці об’єднувалися за професійною ознакою в цехи і гільдії. Кожне з таких об’єднань очолювалося цеховим магістратом, який виконував судові функції з внутрішньоцехових спорів.

Зазнало розвитку й право в Речі Посполитій. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, що існувала на Заході.

Аналізуючи право Речі Посполитої, студенти мають усвідомити, що в II половині XVI ст. у самій Польщі проблема кодифікації вирішена не була, не існувало цілісної правової системи. В основному уряд створював збірники, що охоплювали норми польського звичаєвого права, а також видані раніше статути та конституції.

У Великому князівстві Литовському була, навпаки, досить розвинена система права. Тому можна говорити про поширення права Великого князівства після 1569 р. на польську територію, хоча повної уніфікації права не відбулося.

21. Джерела та основні риси українського права за Речі Посполитої

Великий вплив на розвиток права в Речі Посполитій мали Литовські статути (1529 р. — Старий статут; 1566 р. — Волинський статут). 1588 року в Речі Посполитій з’являється так званий Новий Статут.

Статути закріплювали повну дієздатність лише магнатів і шляхти. Залежні селяни могли вступати у правовідносини тільки з дозволу своїх феодалів. Холопи та челядь узагалі не були суб’єктами правовідносин.

Литовські статути регулювали способи набуття земельної власності: в спадщину, внаслідок укладання цивільних договорів (купівля—продаж, дарування, міна тощо), за службу.

Шляхта дістала право на розпорядження землею. В спадкових відносинах успадковування за законом визначало черги спадкоємців. Так, спадкоємцями першої черги були діти, подружжя. Доньки одержували тільки чверть майна у вигляді приданого.

22. Види злочинів і система покарань

У Новому Статуті 1588 р. мали чітку диференціацію стани, об’єкти і суб’єкти злочинів (на відміну від Старого 1529 р. Статуту, де зазначалося, що бідні й багаті за один і той самий злочин мають відповідати за одними і тими самими нормами). Запроваджувався державний розшук злочинців. Кримінальна відповідальність наставала з 16 років (у попередніх редакціях Статутів — з 14 років). Вводилося поняття недієздатної особи у зв’язку з психічним захворюванням.

За Новим Статутом злочини поділялися на:

— державні (проти короля, місцевих органів влади, зрада тощо);

— проти релігії і церкви (чаклунство, перехід християнина в іншу віру тощо);

— проти особи;

— майнові злочини.

Покарання розглядалося як об’єктивна необхідність віддати належне за скоєні злочини.

Система покарань за Новим Статутом мала такий вигляд:

— смертна кара призначалася в залежності від важкості злочинів. Як правило, за перші три види злочинів здійснювалася шляхом повішення, саджання на кіл, спалення, потоплення, чвертування, відрубання голови, забивання камінням;

— тілесні пошкодження — биття палицями, пруттям, відрізання вух, язика, відрубання руки тощо;

— ув’язнення застосовувалося на термін від шести тижнів до одного року та шести тижнів.

Зазначимо, що Литовські Статути в українських землях зберегли своє значення як джерело права до початку XIX ст.

Судовий процес мав обвинувачувальний характер. Вищими судовими інстанціями були королівський та сеймові суди, де судилося вище поспільство.

Для шляхти існували суди, які були створені ще у Великому князівстві Литовському: земські, гродські, підкоморські. Гродські (замкові) суди здійснювали також правосуддя щодо простих людей.

Копні (громадські суди) в цей час уже припиняють своє існування, їх заміняють суди власників. Церковні суди були двох видів: духовні, які розглядали справи про порушення біблейних догматів, церковних обрядів, шлюбно-сімейні, спадкові справи. По-друге, це церковні домініальні суди, що виступали як суди власника над залежними від церкви людьми. В містах були свої суди — адміністративні та лавні.

23. Магдебурзьке право в українських містах

У XIV – XVI ст. міста, які за князівських часів жили в тісному господарському зв’язку з землею, відокремилися від села і стали самостійними організаціями. Причиною усамостійнення міст був зріст населення, що виключно займалися ремеслами та торгівлею, а насамперед поширення німецького права (В 1188 році архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування Магдебургові. В ХІІІ ст. магдебурзьке право поширюється на інші німецькі, землі, на міста Польщі, Литви, Чехії, Сілезії, Угорщини.)

Норми цього права регулювали управління містом, суспільно – правові відносини, порядок суду та судочинства, визначали заходи кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів і торгів.

Цей устрій полягав у тому, що місто з усією своєю територією вилучалось з-під місцевої адміністраційної влади і одержувало самоврядування з власними урядами та судами. Метою самоврядування було те, що місто, не зв’язане адміністраційними обмеженнями, могло вільно розвиватись та доходити повного господарського розвитку. Але в Україні тільки більші міста, як Київ, Львів, Луцьк, дістали ширше самоврядування з виборною міською радою і лавничим судом; щодо менших міст та містечок то вони підлягала владі старостів або своїх панів дідичів. Отримавши магдебурзьке право, місто сплачувало в державну казну назначену суму грошей. Частина натуральних повинностей ліквідувалася, встановлювались єдині податки з ремесел та торгівлі. Місто звільнялося від управління і суду королівських чи великокнязівських намісників.

Варто сказати, що міста з магдебурзьким правом поділялися на дві групи: міста де мала чинність магістратська управа і міста з управою ратушною.

Ратушними містами і містечками керували війти і два, три бурмістра, які виконували функції королівських чи князівських намісників. Магістрат складався з двох колегій — лави, що відала судовими справами, і ради, яка займалася адміністративно-господарськими справами. Члени магістрату називалися лавниками і радниками. Місця в магістратах посіли най заможніші. Магістрат дбав про стягнення податків з млинів, броварень, гончарень та ін.

Судові функції, зокрема по карних справах, виконувала лава, яка під головуванням війта, становила колегію з одинадцяти лавників, для вироку могло бути менше суддів-шість, чотири, навіть три. Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним. Судочинство велось на польській та латинській мові.(Усуді виконували такі функції: комісар виконував рішення суду по переподілу землі, встановлення межових знаків; возний розносив повістки, приводив правопорушників, городничий слідкував за громадським порядком у місті).Бурмістри і радці теж входили до складу магістратського суду.

Суд за магдебурзьким правом фактично відмінний від адміністрації, рада зосереджувала в своїх руках і суддівські і адміністративні функції. Щодо апеляції, то можна зазначити, що вищою апеляційною інстанцією для магістратських судів вважався і суд міст магдебурзьким устроєм. Так для Галичини і Поділля Львівський магістрат був вищим апеляційним судом.

Головна роль в магдебурзькому праві належала війту, який був на чолі міської управи. Війта призначав король, або місцеві старости.

Бурмістрів, радців, лавників треба було вибирати з місцевого населення – православних, католиків, або уніатів. Та не лише королі надавали це право, його могли надавати окремі пани, землевласники привілеї на право магдебурзьке.

За часів гетьманщини і наші українські гетьмани дбали про закріплення магдебурзького права в деяких з Українських міст, намагаючись підтримати їх торгівельне значення економічний добробут.

Українські міста почали наділяти цим так званим магдебурзьким правом в XIV ст. Перші міста були: Вільно і Троки (1387р). У 1498р. – магдебурзьке право одержав Полоцьк, Мінськ.

В Україні раніше за інших магдебурзьке право отримали міста Закарпатської України, яка перебувала під Угорщиною. З 1329 року магдебурзьким право користувались Хуст, Вишкове, Тячів. Пізніше таке право отримали Санок (1339), Львів (1356), Кам’янець – Подільський (1374), Київ (1494 – 1497), міста Лівобережної України отримають це право тільки в кінці XVI XVII ст. Переяславль (1585), Стародуб (1620), Ніжин (1625).

14 серпня 1663 року польський король Ян Казимір юридично підтвердив місту Станіславу самоврядування за магдебурзьким правом. Цим привілеєм був передбачений і герб міста. В основу малюнка якого була поставлена відчинена міська брама з трьома бойовими вежами. Цей архітектурний сюжет зберігся в зображеннях гербів міста та печаток міста і в наступні століття.

24. Копні суди

Від часів Київської Русі на великокнязівських землях існували “копні» (громадські, або колишні “вервні») суди.” Населення певної території у такий спосіб об’єднувалось для вирішення цивільно-правових спорів і самозахисту від злочинних елементів. У Литовсько-Руський державі шляхта дуже швидко звільнилася з-під юрисдикції цього суду, і він перетворився на власне селянський суд. Існувало три види копних судів: малі (копи сусідів), великі (копи громади) і згромаджені (із жителів кількох сіл, а то й містечок). Право належати до членів копи мали лише глави сімей. Кількісний склад суду не був чітко визначений і становив, як правило, 10-20 осіб. Засідання копного суду відбувалися в присутності священика (під час складання учасниками присяги) та представника державної адміністрації — возного. Копні суди розглядали цивільно-правові, сімейні справи, а також справи про кримінальні, переважно майнові, злочини. Судили, керуючися звичаями (здоровим глуздом), а в разі потреби могли спиратися на закон. Характерно, що копні суди самостійно розшукували обвинуваченого, виносили судові рішення, які були остаточними й виконувалися негайно. Найбільший розвиток копних судів припадає на першу половину XVI ст. Після Люблінської унії 1569 р. та юридичного закріпачення селянства Третім Литовським статутом 1588 р. копні суди поступово було замінено доменіальними судами феодалів.

25. Виникнення та розвиток Козацької Республіки

Коріння українського козацтва сягає ще в к. XII—I пол. XIII ст. Інтенсивне “покозачення” українських громад починається у II пол. XV—напочатку XVI ст. переважно серед незадоволених порядками в польсько-литовській державі. Це становило небезпеку для польського уряду. На нових землях, здебільшого в Надніпрянщині, склався своєрідний козацький лад. Козаки об’єднувалися в громади й усі важливі питання обговорювали та розв’язували на радах. Соціальний і національний (хоча переважали українці) склад козацтва був різноманітний.

Відомо, що в 1552—1554 рр. український магнат Дмитро Вишневецький (Байда) об’єднав поодинокі групи козаків, створивши на о. Мала Хортиця козацький центр, унікальну військову формацію — Запорозьку Січ. Запорозька Січ поділялася на 38 військових підрозділів — куренів.

Курінь — це низова військова одиниця, очолювана курінним отаманом. У складі куреня було кілька десятків козаків. Вони обирали курінного отамана терміном на один рік. Курінний отаман займався господарськими, фінансовими і військовими справами куреня, здійснював управління справами, організовував навчання новоприбулих козаків, забезпечував провіантом і зброєю, мав судову компетенцію в адміністративних і цивільних справах.

Об’єднання кількох куренів називалося сотнею. На чолі сотні стояв сотник. До його адміністрації входили: писар, декілька хорунжих та осавулів. Сотник мав адміністративні, військові, господарські, фінансові функції, а також судові у цивільних справах.

Полк об’єднував кілька сотень козаків. На чолі полку стояв полковник, який у своїй діяльності опирався на адміністрацію: кошового обозного, полкового писаря, полкового суддю, декількох полкових хорунжих і бунчужних.

Кіш — центральний орган управління, очолюваний гетьманом. Запорозька Січ поділялася на 58 територіальних одиниць — паланок на чолі з полковниками.

Вищою інстанцією Запорозької Січі як військово-політичного об’єднання була Загальновійськова рада. Вона збиралася двічі на рік — на Різдвяні свята і на Покров. Вона вирішувала питання війни і миру, військових походів, заслуховувала звіти й обирала на термін до одного року найвищих посадових осіб.

Найвища адміністративна, військова, судова і духовна влада належала кошовому отаману (пізніше — гетьману). На Січі функціонувала козацька Рада — своєрідний козацький парламент, який обирав гетьмана і козацьку старшину, а також вирішував найважливіші питання Запорозької Січі. На територію Запорозької Січі жінки не допускалися. Постійно проживати мали право тільки неодружені чоловіки.

Наголосимо, що соціальний статус козака визначався ні походженням, ні багатством, ані віком, а лишень давністю перебування на Січі. Можна стверджувати, що фактично на терені України з’явилося унікальне для Європи військово-територіальне утворення із своїми правилами співжиття, яке стало основою відродження української державності в середині XVII ст.

З 1572 р. польські королі робили спроби залучити запорожців до охорони південних кордонів своєї держави. Для цього складалися спеціальні списки-реєстри, відповідно до яких козаків залучали на королівську службу.

Польський уряд надавав таким козакам певні пільги, зокрема: звільнення від податків, виведення з-під юрисдикції польського панства, гарантоване право на купівлю-продаж землі, заняття торгівлею і промислами, забезпечення зброєю та одягом. У такий спосіб уряд сподівався за допомогою реєстрового козацтва встановити контроль над Запорозькою Січчю. Але складання реєстрів не змогло пригасити український національно-визвольний рух.

26. Джерела та основні риси права

Польська влада сприяла значному поширенню на українські землі магдебурзького права, згідно з яким окремі міста дістали право самоврядування. Однак місцева інтерпретація магдебурзького права не дозволяла містам стати цілком самостійними й незалежними. В українському судочинстві застосовувались положення з німецьких збірників у польському перекладі, зокрема, “Статей Магдебурзького права” Б. Троїцького, “Зерцала саксонів” П. Щербича, “Права цивільного хелмінського” П. Кушевича.

Магдебурзьке право посилило диференціацію міського населення: верхівка (шляхта, купецтво, власники майстерень) набула панівного становища, а нижчі верстви городян усувалися від участі в управлінні містом.

Джерелами церковного (канонічного) права православної церкви служили кормчі книги “Номоканон” і церковні устави Володимира і Ярослава. Основною кодифікацією католицького права був “Звід канонічного права” 1532 р. Чимало конкретних питань успадкування, за Литовським статутом 1588 p., належали також до сфери регуляції норм Руської Правди і звичаєвого права.

27. Суд та судочинство

Гетьман був вищою апеляційною судовою інстанцією, мав право затверджувати судові вирокі, інколи, стосовно бунчукових товаришів та козацької верхівки, самостійно розглядав судові справи.

Судова система Гетьманщини після 1654 р. складалася з Генерального військового суду, полкових, сотенних і громадських (сільських) судів. Вищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд. Він діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості і складався з генерального судді та генеральної старшини. В різний час генеральних суддів було від одного до трьох. Згідно з “Рішучими пунктами” Д. Апостолу 1728 р. до складу суду ввели трьох українських і трьох російських чиновників. Кандидатури членів суду затверджувалися царем. Гетьман став президентом суду. Полкові суди у складі полкового судді, полковника й полкової старшини розглядали кримінальні й цивільні справи. Вони були судами другої інстанції відносно сотенних судів. Сотенні суди діяли на території сотні й за своїм складом нагадували сотенне правління. Поступово їх значення зменшилось, а сфера компетенції звузилася до розгляду незначних спорів між козаками. У містах суди перебували під значним впливом козацької адміністрації. Інколи це були отаманські суди за участю козацької ради, які користувалися звичаєвим правом. В магістратських містах суди все ще діяли на основі магдебурзького права. Гетьман Д. Апостол інструкцією від 1 червня 1730 р. дещо розмежував компетенцію полкових, сотенних і міських судів. Юрисдикції громадських судів підлягали як селяни, так і козаки, але їхні справи розглядалися окремо. Крім цих судів за Гетьманщини існували церковні, мирові, цехові, третейські та ярмаркові суди.

У 1760-1763 pp. на прохання старшини, що прагнула зрівнятися в правах з російським дворянством, було проведено судову реформу. Вона мала зрівняти у підсудності всі прошарки панівного класу, обмежити компетенцію Генерального військового суду як суду першої інстанції для вищої старшини. Потрібно було, нарешті, відокремити розгляд цивільних та кримінальних справ, спростити судову систему. Внаслідок реформи було створено 20 судових повітів, і в кожному засновано земський суд з цивільних та підкоморський суд із земельних справ. Для розгляду кримінальних справ було відновлено діяльність гродських (міських) судів у всіх 10 полкових містах. Судді обиралися з числа козацької старшини. Генеральний військовий суд, до складу якого входило два судді і по одному представнику з 10 полків, став апеляційною інстанцією для новоутворених судів. Відтак судова реформа, відокремивши судову систему від адміністративної, мала, безперечно, позитивне значення. Водночас вона фактично поновила судову систему литовсько-польської доби.

28. Формування української національної держави в ході визвольної війни під проводом Б.Хмельницького

Будівництво нової козацької держави вимагало перш за все проведення адміністративного поділу території і формування центральної та місцевої адміністрації. Було визначено окремі округи — полки, на чолі яких стояли полковники, що одночасно були військовими керівниками і головами адміністрації полку (округу). Полки ділилися на сотні, в яких сотник виконував такі самі функції, як і полковник у своєму полку. Всю козацьку територію (три воєводства) було поділено на 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський та інші на правому березі Дніпра та Переяславський, Кропив´янський, Полтавський та інші на лівому березі. Згодом територія була переділена, і кількість полків збільшено. Всі урядовці як центральної управи (генеральні старшини) — писар, обозний, хорунжий і осавул, так і полкової та сотенної поряд з суто військовими обов´язками виконували функції цивільних чиновників та адміністраторів у фінансовій, судовій та інших сферах, Козацька держава мала військову організацію і структуру. Навіть назва — Військо Запорозьке — на довгий час стало офіційною назвою української козацької держави. Такий військовий адміністративно-політичний лад диктувався умовами війни і традиціями запорозького козацтва.

За зразком Запорозької Січі була створена національна армія, яка складалася із реєстровців і загонів повстанців. «Реєстр» козаків нараховував 40 тис. чоловік. Це була її основна ударна сила. Командний склад обирався із найталановитіших організаторів. Іноді їх призначав гетьман.

Формувалась і нова соціальна структура. У 1648 р. вона значно оновилася. По-перше, більшість селян покозачилися, стали вільними і вже не виконували феодальних повинностей; по-друге, на чільне місце в житті суспільства виступило козацтво, чисельність якого різко зросла; по-третє, феодали втратили панівне становище, покинули свої маєтки або були знищені. До того ж землі польської та української шляхти, католицької церкви та державні (королівські) шляхом займанщини почали переходити до рук повсталих. Однак значна їх частина перейшла до Скарбу Війська Запорозького й ними розпоряджався гетьман. Було ліквідовано кріпосництво; історики підкреслюють, що розпочалося становлення державно-феодальної власності на землю, і селяни ставали не власниками, а володільцями (користувачами) землі.

Українська держава будувалася під керівництвом Богдана Хмельницького. Гетьман на початку 1649 р. сформував національну державну ідею і розробив принципи будівництва Української держави. При цьому він неодноразово підкреслював, що йому, як володарю України, належить право на політичну спадщину Київської Русі, на формування в її межах території України. На початку 1649 р. ця національно-державна ідея була значною мірою здійснена. На кінець 1652 р. процес формування етнічної української державності, її політичної та судової систем, території в основному завершився.

Досвід Запорозької Січі у справі політично-адміністративного керівництва державою розвивався і змінювався. Все рідше збиралася Генеральна (Чорна) рада. Все більше влада зосереджується в руках старшинської ради, до якої входили генеральні старшини, полковники та соратники гетьмана. Поряд з цим помітною була і тенденція до зміцнення особистої влади Богдана Хмельницького. Цьому сприяли складні умови, а також сприймання українським народом особи гетьмана як носія верховної ідеї національної державності та її керівника. Недарма в істориків виник термін, що стосується необмеженої влади Хмельницького — «гетьманське самодержавство».

29. Українсько-московські договори 1654 року та правовий статус України в складі Московії

Богдан Хмельницький протягом усієї війни підтримував зв´язки з царським урядом, намагаючись втягнути Московську державу у війну з Польщею, щоб спільними діями захистити православну віру. У Москві розуміли важливість і цінність союзу з Україною, бо він відкривав шлях на південь, до Чорного моря, а також на захід, ослаблював Польщу, яка в минулі століття завдала багато образ і шкоди Московії. Московська армія отримувала могутнього союзника в особі випробуваного козацького війська.

Однак царський уряд через внутрішні труднощі та складні зовнішні умови займав вичікувальну позицію. У 1652-1653 pp. дипломатичні контакти між Україною і Московською державою різко активізувалися. Українська сторона постійно підкреслювала, що миру з Польщею бути не може, що вона просить царя взяти Україну «під свою високу руку». Ускладнення становища в Україні змусило Москву прискорити вирішення питання про її долю. У жовтні 1653 р. цю проблему розглянув Земський собор, який вирішив, що цар має взяти Україну «під свою государеву руку». Україна, по суті, визнавалася незалежною союзною країною, а з Польщею Москва мала розпочати війну.

Для вироблення умов об´єднання старшина підготувала проект договору, який був привезений у Москву в березні 1654 р. гетьманськими послами.

Поданий українською делегацією проект був прийнятий. Була вироблена документація, яка визначила становище України і характер її взаємовідносин з Росією. Це так звані «Статті Б. Хмельницького» (всього 11 пунктів), або «Березневі статті» 1654 р. Статті з 11 пунктів з указами царя і його жалувані грамоти можна вважати текстом договору між Українською державою і Росією. Слід зазначити, що оригіналу указу царя зі статтями в архівах не знайдено. Збереглися лише окремі виписки та копії. Важливою частиною договору були пункти, присвячені обороні України від посягань інших держав, зокрема шляхетської Польщі, Султанської Туреччини та Кримського ханства.

шляхтичам і духівництву, надавалося право володіння маєтностями. Гетьманський уряд України мав право вступати у дипломатичні відносини з іноземними державами, за винятком польського короля і турецького султана. Це свідчило про деяку обмеженість зовнішньополітичної діяльності України.

Однак ні в статтях, ні в жалуваних грамотах не отримало жодних прав і привілеїв селянство, яке відіграло велику роль в національно-визвольній війні.

Таким чином, згідно з договором Україна з невеликими обмеженнями зберігала статус самостійної держави, про що свідчать наявність власної території, своєрідного державного устрою, армії, глави держави — гетьмана. Україна проводила свою зовнішню політику, мала взаємини з Росією через посольський наказ та ін.

Укладаючи договір, Хмельницький і царський уряд переслідували різні цілі. Хмельницький мав на меті дістати військову допомогу від Москви у боротьбі з Польщею, домогтися повної від неї незалежності шляхом легального розриву з польським монархом, в дусі правових стосунків того часу. За це цар мав одержувати щорічну данину і допомогу українського козацького війська. Це підтверджується подальшою Діяльністю Хмельницького, який до самої своєї смерті проводив незалежну від Москви внутрішню і зовнішню політику. Царський уряд, укладаючи договір, ставив далекосяжну мету: ліквідувати з часом українську державність і перетворити Україну на звичайну провінцію Росії.

Отже, Переяславська угода, була військовим союзом двох рівноправних держав з елементами васалітету. Цей союз був взаємно вигідний обом державам, котрі мали, за невеликим винятком, одних і тих самих зовнішніх ворогів.

Для України він мав велику цінність ще й тому, що зберігав її демократичний республіканський лад. Однак сама Московська держава була кріпосницькою монархією, і її рівноправний союз з демократичною Україною не міг бути довговічним. До того ж, окремі статті угоди мали недостатньо чіткий характер, що згодом викликало ряд суперечностей.

Утворення Української держави, її союз з Московським царством був одночасно і юридичним оформленням розриву з Польщею, її монархом в дусі тих часів. Це формально завершувало національно-визвольну революцію українського народу та процес утворення його державності.

30. Гадяцькі статті І. Виговського (1658 p.)

Гадяцький договір (також зустрічаються застаріле іменування «Гадяцькі статті») — угода, укладена 16 вересня 1658 року під містом Гадяч за ініціативою гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви. Передбачалася також ліквідація Брестської унії. Основні перетворення, однак, так і залишилися на папері, так як польський Сейм ратифікував договір в сильно урізаному вигляді, скасувавши його головні положення.

За умовами Україна, як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерації. Територію Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства — козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому Князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві або в ін. місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети.

Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків і 10 тис. найманого гетьманом війська. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана. Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану.

Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право застати православному митрополитові київському і п’ятьом православним єпископам.

Угода передбачала закріплення за Києво-Могилянським колегіумом академічного статусу і зрівняння його у правах з Краківським університетом. На території князівства передбачалося заснування ще однієї православної академії та середніх навчальних закладів — колегіумів, а також фундування в необхідній кількості початкових шкіл та друкарень.

Угода не була прийнята українським суспільством за багатьма причинами. Найважливіші з них це — залишення у складі Польщі Волинського, Белзького і Подільського воєводств, повернення прав на маєтності шляхті, яка була змушена покинути свої володіння у попередні роки, а також висока вірогідність війни з православним Московським Царством.

Росія не сприйняла цю угоду і почала війну з Україною. Незважаючи на перемогу під Конотопом, війна склалася для Виговського невдало. Запорізька Січ напала на татар і тому змусила їх повернутися назад у Крим. Проросійськи налаштовані кола старшини та козацтва саботували війну, бо на їх думку Виговський «продав Україну полякам» . Не бачачи іншого виходу з ситуації, гетьман Виговський у жовтні 1659 склав повноваження та виїхав до Польщі.

Для поляків війна складалася значно успішніше і у 1660 році вони завдали суттєвих поразок Росії та звільнили Вільно.

В підсумку Росія і Польща уклали Андрусівське перемир’я 1667 року, а згодом Угоду про Вічний мир 1686 року. Лівобережна Україна перейшла під контроль Росії. Козацтво отримало ще менше привилеїв, ніж передбачав Гадяцький договір, і на кінець XVIII ст. практично втратило свій політичний вплив.

31. Андрусівський мир між Польщею і Московією (1667 p.). Поділ України

Андрусівське перемир’я 1667 (Андрусівський договір, Андрусівський мир) — угода між Росією і Польщею за спиною України про припинення війни, підписана 30 січня 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом терміном на 13,5 років. Угода стала завершенням російсько-польської війни 1654—1667 років. До миру з росіянами поляків змусив рокош (заколот) Ю. Любомирського, що охопив значну територію Речі Посполитої. Андрусівський договір визначив місце Росії, Польщі та України в системі міжнар. відносин 60—70-х рр. 18 ст.

За умовами договору:

  • припинялась польсько-московська війна 1654—1667 років;
  • встановлювалося перемир’я на 13,5 років;
  • під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;
  • в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом;
  • Київ з околицями на два роки передавався Московії, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди;
  • Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав;
  • царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польських злотих (близько 200 тисяч рублів).

Річ Посполита і Московія зобов’язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії, що викликало з її боку ворожу реакцію, підсилену підтримкою Франції, Англії, Голландії та Австрії.

Умови перемир’я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Андрусівський договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654) та інших договорів з гетьманами Б. Хмельницьким, Ю. Хмельницьким та І. Брюховецьким, закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений так званим Вічним миром в 1686 році. Проти Андрусівського миру рішуче виступали гетьманські уряди П. Дорошенка, І. Брюховецького, П. Суховієнка, а згодом і Д. Многогрішного та І. Самойловича, які протягом свого правління практично його не виконували. Порозуміння Росії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства. Після 1667 поглибився внутрішньополітичний розкол в Україні.

Внаслідок зайнятої гетьманськими урядами позиції більшість із статей Андрусівського миру не було виконано, а російсько-польські переговори щодо сфер впливу на Українську козацьку державу відразу продовжилися укладанням додаткових до Андрусівського договору постанов — так званих Московських пунктів. Згідно з першими Московським пунктами від 14 (04) грудня 1667, Росія надавала Речі Посполитій військову допомогу для боротьби з П. Дорошенком. За другими Московськими пунктами від 9 квітня (30 березня) 1672 передбачалося, зокрема, відкладення спірного питання про передачу Києва Польщі до 1674. Треті Московські пункти від 13 (03) серпня 1678 передбачали продовжити Андрусівський мир ще на 13 років, починаючи з 1 червня 1680. Статті Андрусівськиого договору підтверджувалися і під час спеціальних зустрічей («з’їздів») російських і польських дипломатів у Андрусові 17(07) березня 1670, 10 січня 1675 (31 грудня 1674).

32. Суспільний устрій та державний лад Української гетьманської держави. Виникнення та правовий статус реєстрового козацтва

Гетьману належала вища законодавча влада: він видавав універсали, що мали статус вищих законодавчих актів. Як глава виконавчої влади гетьман розпоряджався державними витратами, організовував збирання податків, мав право на роздачу державних земель. Гетьман представляв державу у зовнішніх стосунках, був вищим воєначальником, часто сам призначав генеральну старшину й полковників. Гетьман був вищою апеляційною судовою інстанцією, мав право затверджувати судові вирокі, інколи, стосовно бунчукових товаришів та козацької верхівки, самостійно розглядав судові справи.

Однак уже після Б. Хмельницького царський уряд усіляко обмежував повноваження гетьманів. За Переяславськими статтями 1659 р. гетьману не дозволялося приймати послів, брати участь у військових походах без попереднього дозволу царського уряду. Глухівські статті 1669 р. заборонили гетьману безпосередні дипломатичні зв’язки з іноземними державами. Після переходу гетьмана І. Мазепи на бік Швеції в 1708 р. царський уряд значно обмежив повноваження гетьманської влади. Було відхилено запропоновану старшиною кандидатуру на нового гетьмана П. Полуботка, і гетьманську булаву вручили І. Скоропадському. Із 1709 р. влада гетьмана обмежується введенням посади царського резидента, який здійснював контрольні функції щодо гетьманського уряду. У військових справах гетьман підпорядковувався командувачу російської армії в Україні. До того ж Петро І самовладно здійснював потрібні йому переміщення серед урядовців України. З 1722 по 1727 pp. замість посади резидента діяла Малоросійська колегія. Хоча офіційно її статус вважався вищою апеляційною інстанцією, колегія перебрала на себе всю повноту влади. Без погодження з колегією гетьман не міг видавати універсали, наказувати полковникам. Колегія контролювала надходження в її розпорядження грошових та натуральних зборів, відтепер усі податки йшли до Росії. З 1734 р. по 1750 р. Україна була без гетьмана. Справами України відало Правління гетьманського уряду, до складу якого входила однакова кількість представників вищого російського офіцерства й козацької генеральної старшини. Обрання 1750 p. K. Розумовського останнім гетьманом було дозволено імператрицею Єлісаветою не стільки з державних, скільки з особистих міркувань. Двадцятидвохлітній Кирило був рідним братом морганатичного (без права престолонаслідування) чоловіка імператриці. 1764 р. указом Катерини II гетьманство остаточно ліквідується. Для управління Україною знову було створено Малоросійську колегію, до якої входили по чотири представники царського уряду й української верхівки. Колегію очолив російський воєначальник граф П. Румянцев. Після поширення на українські землі у 1781 р. російської системи управління потреба у Малоросійській колегії відпала. 1786 р. її ліквідували.

У системі управління Гетьманщиною важливу роль відігравали генеральна та старшинська ради. Генеральна рада зародилась під час національно-визвольної війни, про що свідчить і її первинна назва: “Військова рада”. Спочатку це було зібрання козаків, і вона мала переважно військове значення. Пізніше склад Генеральної ради розширився за рахунок представників духовенства та міщан і вона набуває певних ознак вищого представницького органу. Хоча й не стала постійно діючим органом і скликалася для розв’язання найважливіших питань зовнішньої та внутрішньої політики, укладення миру. Генеральна рада не перетворилася на орган влади, бо не було визначено організаційних засад її роботи, періодичності, порядку скликання. Це було зібрання великої кількості людей, навіть — випадкових і некомпетентних. Пізніше Генеральну раду намагалися відродити гетьмани — прихильники республіканського напряму розвитку України (І. Виговський, П. Дорошенко). Функції представницького органу перебирає на себе старшинська рада. Існувало три види старшинських рад: а) рада гетьмана за участю Колегії генеральної старшини, яка мала постійний характер; б) рада генеральної та полкової старшини, яка скликалася за необхідністю; в) з’їзди старшин усіх рівнів, у яких могли брати участь представники духовенства, міщан. Рада у формі з’їздів старшин за традицією запорозького козацтва збиралася двічі на рік на Різдво й Великдень. За відсутності гетьмана старшинська рада перетворювалася на вищий орган управління державою. Це було, наприклад, у 1672 р. після усунення від влади й арешту гетьмана Д. Многогрішного, у 1722 р. після смерті гетьмана І. Скоропадського. Старшинська рада розглядала питання внутрішньої та зовнішньої політики, фінансові, податкові справи. Рада виконувала й судові функції при розгляді справ про державні злочини. Відомо, що за гетьмана К. Розумовського на старшинській раді розглядалася кодифікація українського права “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Але в умовах посилення впливу уряду монархічної Росії подальший розвиток елементів парламентаризму на українських землях унеможливився.

Вищим військово-адміністративним органом, генеральним урядом, за допомогою якого гетьман здійснював цивільну і військову владу була Генеральна військова канцелярія. Вона утворилася ще в роки визвольної війни і діяла до скасування гетьманства у 1764 р. Намагаючись обмежити її компетенцію, Петро І в 1720 р. вилучив із ведення генеральної канцелярії фінансові й судові справи, а в 1722 р. підпорядкував її Малоросійській колегії.

33. Конституція П.Орлика

На чолі української еміграції стояв генеральний писар (канцлер) Мазепи і його найближчий соратник Пилип Орлик. Він походив зі шляхетської чеської сім´ї, яка у свій час емігрувала до Польщі. У молоді роки перебрався в Україну, з якою навіки пов´язав свою долю. Навчався в Києво-Могилянській академії, а в 1700 р. став генеральним писарем — одним із однодумців Івана Мазепи. Коли він працював у канцелярії, гетьман запримітив Орлика завдяки його хорошій освіті, здібностям і наблизив до себе. У квітні 1710 р. в Бендерах козацька рада обрала його гетьманом і він був визнаний шведським королем та турецьким султаном. Пилип Орлик підписав зі шведами угоду, в якій обидві сторони зобов´язувалися не складати зброї доти, доки Україна не буде звільнена від царського ярма.

Пилип Орлику 1710 р. підписав зі своїми виборцями «Конституцію прав і свобод Запорозького війська». її головна ідея —- незалежність України від Польщі та Росії і демократичність державного устрою. Гетьманське самодержавство (влада гетьмана) мало бути обмежене генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини, полковників і виборних депутатів від кожного полку. Крім того, тричі на рік мав збиратися сейм з полкової і сотенної старшини, депутатів і послів від запорозького війська. Православна церква України мала знову перейти у підпорядкування Константинопольського патріарха. Мали бути скасовані всі тягарі, накладені на селянство, заборонялося чинити утиски сільському населенню та ін. Слід зазначити, що цей один із перших в історії Східної Європи конституційний документ характеризувався демократичним духом, турботою про соціальні права козацьких, селянських та міщанських мас, про державність України. «Конституція» Пилипа Орлика — видатний пам´ятник політичної думки України XVIII ст.

34. Ліквідація автономії України. Малоросійські колегії

Малоросійський приказ — державна установа Московської держави, створена 31 грудня 1662 року, що відала питаннями взаємовідносин царського уряду з Гетьманщиною. Офіційно цей орган підпорядковувався Посольському приказу, але фактично керував його діяльністю сам цар. У різний час у Малоросійському приказі працювало до 4 дяків і 15—40 піддячих.

1722 року Україна зазнала ще одного тяжкого удару, саме тоді в Україні царським маніфестом від 27 травня була утворена Малоросійська колегія — організація, що замінила Малоросійський приказ. До її складу увійшли 6 московських чиновників, головою серед яких став С. Вельямінов, призначений на посаду президента цього імперського адміністративного органу. Метою організації Малоросійської колегії було встановлення остаточного контролю над державним життям України.

Декларативно Малоросійська колегія мала піклуватися про український народ. Насправді ж вона позбавляла гетьмана навіть тієї влади, яка в нього до цього часу залишалася. Цьому органові підпорядковувалися адміністративні й судові установи Гетьманщини, тож фактично всі Малоросійського приказу справи розв’язував не гетьман, а президент колегії.

Протягом свого правління І. Скоропадський намагався протестувати проти колоніальної політики царського уряду та відстоювати залишки автономії Гетьманщини, однак, позбавлений реальної влади, він не міг впливати на становище в Україні. Гетьман спробував протистояти цареві, але це виявилося марним. І. Скоропадський не витримав такого удару й незабаром, 3 липня 1722 року, помер.

За кілька днів після поховання І. Скоропадського козацька старшина звернулася до Петра І з проханням обрати новим гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка. На той час цар був у поході, і розв’язання питання відклалося. Реальна влада в Гетьманщині перейшла до Малоросійської колегії, яка до того часу вже:

  • втручалася в місцеве самоврядування;
  • збільшувала податки;
  • відала судовими справами.

35. Джерела та основні риси права української гетьманської держави

Формування української держави, безперечно, вплинуло на розвиток українського права. Але якщо після визвольної війни польський апарат державної влади було повністю ліквідовано, то в правовій сфері зміни відбувалися дещо інакше. Серед джерел права було скасовано лише ті, які слугували зміцненню панування польської шляхти: “Устава на волоки”, “Ординація війська Запорозького”, сеймові конституції. Інші ж, зокрема, Литовські статути (1529, 1566, 1588 pp.), збірники магдебурзького права, окремі королівські та князівські грамоти, постанови сейму частково продовжували діяти. Однак своєрідність правової системи Гетьманщини полягала в тому, що в її основі лежало звичаєве право, яке в найбільш традиційній формі й найповніше діяло на Запорозькій Січі. Воно регулювало широке коло суспільних відносин, військово-адміністративну організацію державності, козацьку систему судочинства. Звичаєве право продовжувало існувати в умовах обмеження української державності в XVIII ст. Про це свідчить, зокрема, той факт, що його норми враховувались усіма без винятку кодифікаціями й законодавством імперії, що поширювалося на територію України. Важлива роль належала Березневим статтям Б. Хмельницького, а також статтям, підписаними іншими гетьманами.

Це були правові документи конституційного характеру, які визначали правове становище Гетьманщини в складі Росії, порушували головні питання внутрішнього життя України. Чільне місце посідало також гетьманське законодавство, зокрема, універсали, декрети, грамоти, ордери, інструкції, листи. Ці акти регулювали переважно адміністративні й цивільні відносини. Серед них були як загальнообов’язкові, так і ті, що визначали правове становище окремих станів, установ, господарств, осіб. Статус підзаконних актів, спрямованих на реалізацію актів царя й гетьмана, мали універсали й укази Генеральної військової канцелярії. Норми російського законодавства діяли на Слобожанщині та в Новоросії, хоча й там у деяких випадках, наприклад, при розгляді дрібних кримінальних справ, ще дотримувалися звичаєвого права. Починаючи з XVIII ст. російське законодавство дедалі більше поширювалося на українські землі, хоча не могло витіснити норми місцевого права. Окремі російські законодавчі акти, що мали визначальне значення (Указ про єдиноспадкування 1714 р., Табель про ранги 1722 р. та ін.), все відчутніше впливали на розвиток суспільних відносин.

Отже, в Україні діяли різні, багато в чому застарілі правові норми, які часто суперечили одна одній, або, навпаки, дублювалися. Кардинальні зміни в суспільному житті з перетворенням Росії в абсолютну монархію також вимагали уніфікації права. Царський уряд сподівався в такий спосіб зблизити правові системи України й Російської імперії. Верхівка українського суспільства, яка прагнула зрівнятись у правах з російським дворянством, вбачала в цьому свій інтерес. Одночасно козацька старшина намагалася закріпити свої права й відновити автономне становище України. Усе це стало причинами кодифікацій українського права у другій чверті XVIII ст.

36. Кодифікація права в Україні у XVIII ст.

На прохання гетьмана Д. Апостола та козацької старшини указом імператриці Анни від 28 серпня 1728 р. була створена перша кодифікаційна комісія. Вона мала завдання скласти проект Зводу законів для України. Склад комісії постійно змінювався, але переважно це були фахівці в галузі права, — високоосвічені люди, які займали високі посади в гетьманському уряді. Комісію очолювали спочатку генеральний суддя І. Борозна, а потім генеральний обозний Я. Лизогуб. Для підготовки кодифікації було використано насамперед “Порядок” (версію магдебурзького права, яка найчастіше застосовувалась у судах України), а також інші збірники магдебурзького права, Литовський статут 1588 p., акти царської влади, церковного права, правові звичаї, узагальнення судової практики.

Наслідком діяльності комісії стала поява у 1743 р. Зводу (збірника), під назвою “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Упорядники створили власну систему розташування матеріалів. Вона значно відрізнялася від тих, що застосовувалися раніше, в тому числі й у джерелах, використаних при роботі над кодифікацією. Збірник складався з 30 розділів, що поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Він супроводжувався інструкцією кодифікаційної комісії й алфавітним реєстром, в якому були короткі пояснення змісту артикулів. До збірника додавався “Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана” — своєрідний козацький табель про ранги. Звід містив норми державного, кримінального, цивільного й процесуального права. Кодифікація на ґрунті оригінального українського правового матеріалу відтворювала права й вольності українського народу. Звісно, що такий документ суперечив інтересам самодержавного уряду, і 1756 р., після тривалого розгляду збірника Сенатом, його було повернуто гетьману К. Розумовському на доопрацювання. Після деяких змін і доповнень Звід подали на затвердження спочатку Комісії генеральної старшини (1759 p.), а потім Ради генеральної та полкової старшини (1763 p.). Переважна більшість старшини виступила проти документа й вимагала продовження дії Статуту 1588 р., який забезпечував панівне становище феодалів. Звід так і не став офіційним джерелом права, однак використовувався як підручник з українського права, його норми застосовувались у реальному житті й судовій практиці.

Спроби систематизації українського права продовжувалися. 1750 р. Ф. Чуйкевич уклав, а в 1758 р. остаточно завершив збірник “Суд і розправа в правах Малоросійських”. В основу збірника було покладено ідею відновлення станових судів; розроблено правові норми, що визначали правове становище таких судів і порядок судового процесу. В полках мало бути засновано посади суддів земських, замкових і межових, однак остаточне рішення в судових справах мало належати старшинський верхівці.

Здійснено й інші приватні кодифікації. Наприклад, упорядкований 1764 р. В. Кондратьєвим збірник “Книга Статут та інші права малоросійські” став посібником для суддів. У 1767 р. створено систематизований збірник норм державного, адміністративного та судового права “Екстракт малоросійських прав”. Відомі й інші спроби кодифікувати право в Україні, але як і попередні, вони не набули офіційного статусу.

В умовах зміцнення феодальних відносин подальший розвиток основних галузей українського права спрямувався на закріплення станових привілеїв старшини й шляхти. У цивільно-правовій галузі основна увага приділялася праву власності на землю. В роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі, що належала польським магнатам і шляхті. Вона стала державною, і гетьманськими універсалами, царськими указами надавалась у власність козацькій старшині, українській шляхті, монастирям. Крім традиційних способів набуття землеволодінь (спадкування, дарування, купівля-продаж, обмін, освоєння пустищ), з’явилися також нові: одержання на ранг за службу, пожалування, давність володіння, захоплення.

37. Ліквідація гетьманства і Запорізької Січі

З приходом до влади в Росії Катерини II (1762–1796) було завершено справу, розпочату  в Україні Петром I по остаточній ліквідації української автономії.

Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення К. Розумовського з проханням запровадження спадкового гетьманства в Україні та розширення його прав викликала його в Петербург і примусила подати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 р. імператриця видала указ про ліквідацію інституту гетьманства в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764–1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цього курсу у тезі імператриці: „Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все , щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу „. І цей наказ послідовно й наполегливо втілювалися в життя наступними російськими правителями старої і нової доби понад 200 років.

Після ліквідації гетьманства осередком формування політичної свідомості українського населення, реальною перешкодою колоніальній політиці Російської імперії на Україні залишилась Запорізька Січ. Але поки йшла боротьба з Туреччиною за Причорномор’я і Крим, в якій активну участь брали запорізькі козаки, російський царизм змушений був терпіти „запорозьку вольницю“. Після укладення Кючук-Кайнаджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Тому Катерина II в 1775 р. дала таємний наказ генералу П. Текслі ліквідувати її. 4-5 червня 1775 р. російські війська під командуванням Текслі оточили і зруйнували Січ.

П. Калнишевський – останній кошовий отаман – капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Калнишевський Петро Іванович (1690-180 рр.) – останній кошовий отаман запорізької Січі (1762, 174-1765 рр.), талановитий полководець і дипломат. Походив із козацько-старшинського роду Лубенського полку. Займав різноманітні посади у козацькому війську: 1752 – похідний полковник, 1754  військовий осавул, 1762 – кошовий отаман, 1763 – військовий суддя, 1764-1765 – кошовий отаман на Запоріжжі. Неодноразово їздив у Петербург відстоювати військові та адміністративно-територіальні права запорізького козацтва від зазіхань царських чиновників, дбав про розвиток хліборобства і торгівлі на Запоріжжі.

Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775 р. і заслання до Соловецького монастиря (нині Архангельська обл. Росії) понад 5 років провів у жахливих умовах одиночної камери (у кам’яному мішку).

У квітні  1801 р. указом Олександра I був звільнений з монастирської в’язниці, але залишився у монастирі. Помер у віці майже 113 років. Похований на головному подвір’ї Соловецького монастиря.

Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ.

У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво – більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину – у селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство).

У 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить „Жалувана грамота дворянству”, за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.

У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Всі органи Української держави були остаточно знищені.

38. Політико-правовий статус Галичини, Північної Буковини та Закарпаття XIX ст. Систематизація права в Україні в першій половині XIX ст.

У XIX ст. Галичина, Буковина і Закарпаття, що перебували у складі Австрійської імперії, являли собою один з найубогіших у Європі країв, відсталий аграрний додаток до австрійських промислових районів.

Панівну верхівку становили магнати, шляхта, вище духовенство. У другій половині століття виші щаблі в суспільстві посідають також представники австро-німецького торгово-промислового капіталу, які по-хижацьки видобували й вивозили звідси багатства краю (нафту, ліс та ін.). Австрійські, польські (у Галичині), румунські (на Буковині), угорські (у Закарпатті) поміщики були у найпривілейованішому становищі. Вони урізали селянські наділи, захоплювали у свою власність громадські луки, пасовиська, ліси. У 1819 р. середній наділ поміщицького господарства становив 1051 акр землі, тоді як селянського — 14 акрів (1 акр дорівнював 0,4 га). Поміщики й церква володіли майже половиною всіх земельних угідь.

Селянство, що становило близько 90 відсотків західноукраїнського населення, перебувало в кріпосній, а після 1848 р.— в напівкріпосній і економічній залежності. У 40-х роках численні повинності поглинали до 85 відсотків прибутку селянських господарств. Хоча особисту залежність кріпаків на Буковині відмінили ще в 1785 р. (селяни отримали право вільного переходу), за ними залишались усі феодальні повинності. На Закарпатті у 40-х роках XIX ст. селяни-кріпаки латифундій виконували близько 20 видів панських робіт і мали віддавати поміщикові дев’яту частину врожаю.

Унаслідок революційних подій 1848 р. в Австрії було скасовано кріпосну залежність селян, ліквідовано панщину. Але, як і в Росії після 1861р., це не полегшило економічного становища селянства, до них перейшло менше половини земель краю. Селяни мали компенсувати поміщикам двадцятикратну вартість усіх річних повинностей. Вони підлягали прямому й непрямому оподаткуванню, мали утримувати школи, шляхи тощо.

Землевласники зберігали за собою право володіння лісами, пасовиськами (тобто сервітутами), селянин мав оплачувати заготівлю дров, будівельних матеріалів, випас худоби. З приводу сервітутів селяни зверталися до судів, але, за свідченням Івана Франка, з 32 тис. судових справ про сервітути, що порушувались у 1848-1881 pp. поміщики виграли 30 тис. Після аграрної реформи 42 відсотки селянських господарств стали економічно нерентабельними і не мали можливості прогодувати своїх власників.

На початку XIX ст. територія Галичини поділялася на 18 циркулів (округів) і 59 дистриктів. До 1849 р. до складу Галичини як дев’ятнадцятий циркул входила Буковина.

Внаслідок реформи адміністративно-територіальної системи 1846 р. територію Галичини поділили на 74 повіти (у деяких районах — староства) на чолі із старостами, яких призначав імператор. Численні німецькомовні канцелярії, в яких налічувалося близько 40 тис. чиновників, фактично володарювали над 2,5 млн. населенням Галичини.

У першій половині XIX ст. суди на західноукраїнських землях поділялися на шляхетські (земські та гродські), духовні, міські, доменіальні й комітатські.

39. Валуєвський циркуляр та Ємський указ як реакція царату на державницькі домагання українського суспільства

Валуєвський указ 18 липня 1863 року — таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, в якому наказувалося призупинити видання всіх книг «малоросійською» мовою, окрім творів красного письменства. Всупереч поширеній думці, відомі слова Валуєва про те, що «никакого малороссійскаго языка не было, нЂтъ и быть не можетъ» містилися не в цьому документі, а у представленні від 27 червня того ж року, в якому викладалися загальні приводи для пізнішої заборони.

Емський указ — розпорядження російського уряду, спрямоване на придушення української культури, підписане імператором Олександром II 18(30).5.1876 у м. Емсі (Німеччина).

Емський указ доповнював основні положення Валуєвського циркуляра 1863. Виданий у зв’язку з меморандумом, надісланим цареві помічником попечителя Київського учбового округу М. Юзефовичем, в якому українців звинувачено в тому, що вони хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі». Емський указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені українські книги українською мовою. На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Кіевского Телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М.Драгоманова, Ф.Вовка, М. Зібера, С.Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М.Драгоманов виступивши на захист української мови і культури, різко засудив Емський указ. Ставши одним з проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, Емський указ гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг. Хоча фактично Емський Указ утратив чинність у 1905 році він ніколи не був скасований офіційно.

Поява цих указів стала апогеєм боротьби проти українського національного руху, але не змогла їх зупинити.

40. Реформи в Росії другої половини XIX ст. та їх наслідки для України

Губернське державне управління здійснювалося за участю станових органів — дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.

У підпорядкуванні губернського апарату знаходився повітовий апарат управління. Система повітового управління включала: земський суд, повітове казначейство, митні установи, повітове управління державних маєтностей. Земський суд відігравав головну роль в управлінні, був одночасно адміністративно-поліцейським і судовим органом, виконував функції нагляду за станом громадського порядку та здійснював правосуддя.

Вся система повітових установ “увінчувалася” повітовим предводителем дворянства і повітовими дворянськими зборами, які обирали чиновників на деякі адміністративні та судові посади.

Необхідно звернути увагу на те, що в ХІХ — на початку ХХ ст. в царській Росії проводилася політика зміцнення влади адміністративно-поліцейських органів. Для цього розширювалася компетенція генерал-губернаторів шляхом надання їм особливих і надзвичайних повноважень. Так, 1881 року вийшло Положення про заходи з охорони державного порядку та громадського спокою.

Значні зміни в системі управління відбулися після проведення реформ 60—70-х років. Наслідком цих реформ можна вважати введення органів місцевого самоврядування. Наприклад, у зв’язку з реформою 1861 року було запроваджено селянське громадське управління. А земська 1864 року і міська 1870 року реформи утворили органи місцевого самоврядування в повітах, губерніях, містах.

Відповідно до земської (1864 р.) реформи органами селянського самоврядування були: сільський сход і обраний ним сільський староста; волосний сход; волосний старшина; волосний суд. Причому функції цих органів обмежувалися. Вони розв’язували тільки деякі земельні справи (розкладка повинностей, перехід землі, яка була общинною власністю, тощо). Земська реформа обмежувалася територіально: вводилась лише в шістьох з дев’яти українських губерній (Харківська, Полтавська, Чернігівська, Херсонська, Катеринославська, Таврійська). У губерніях і повітах створювалися виборні установи (на 3 роки), які мали дві ланки: земські збори і земські управи. В них провідне місце посідали поміщики-дворяни.

Земства відали господарськими і культурно-освітніми питаннями, не мали політичної влади, і вся їхня діяльність перебувала під наглядом губернатора та міністра внутрішніх справ. 1914 року для допомоги царському уряду у веденні війни був створений Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам. 1917 року Тимчасовий уряд утворив земства також у волостях. Міська реформа (1870 р.) була проведена в містах царської Росії та України. У містах, таким чином, створювалися при наявності майнового цензу виборні міські думи (на 4 роки) з розпорядчими повноваженнями і міські управи як виконавчі органи. Органи міського самоврядування розв’язували дрібні господарські питання (ремонт шляхів, вулиць, освітлення тощо) і підлягали губернаторові.

Розкриваючи головні моменти розвитку суспільних відносин Російської імперії в ХІХ ст., треба усвідомити, що населення України за становим критерієм поділялося на дворянство, духовенство, міських жителів і селянство. Від сплати податків звільнялися лише перші два стани.

Велику частину населення становило селянство. Кріпаки цілковито залежали від поміщиків. Тільки на Правобережжі царський уряд у 1847—1848 рр. провів інвентарну реформу, відповідно до якої форми і масштаби залежності кріпаків від поміщиків затверджувалися в інвентарях для кожного поміщицького маєтку за станом на 1847 р., але реформа не обмежила свавілля поміщиків. Лише селянська реформа 1861 р. змінила правове становище селянства.

41. Селянська реформа 1861 року в Росії та її особливості в Україні

19 лютого 1861 р. імператор Олександр ІІ підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. На територію України поширювалися “Положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності”, “Правила про порядок приведення в дію Положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності”, тощо. Порядок проведення селянської реформи по губерніях конкретизувався.

Звільнення селян мало тривати 20 років і відбувалося поетапно. По-перше, селяни переходили на становище тимчасово зобов’язаних; для цього відводилося два роки, впродовж яких складалася і підписувалася так звана уставна грамота — своєрідний договір селян з поміщиками про умови звільнення. В уставній грамоті визначалися земельні наділи, які надавалися селянам у користування, і повинності: панщина та оброк. Селянин був повинен викупити наділ, після чого він ставав селянином-власником. При укладанні викупної угоди він відразу вносив 20 % викупної суми, а решту за нього платив поміщикам царський уряд. Упродовж 49 років селяни зобов’язувалися виплачувати борг у кредит державі.

1881 року було прийнято закон про обов’язковий викуп. Упродовж двох років необхідно було укласти викупні угоди, тому що втрачалося право на земельні наділи.

Зауважте, що при проведенні реформи деякі селяни, які раніше мали землю, позбавлялися наділів. Вони змушені були залишитись у господарів на умовах вільного найму чи шукати роботу в інших місцях.

За селянами затверджувалися такі права: одружуватися без дозволу поміщика і самостійно розв’язувати сімейні та господарські питання, набувати у власність нерухоме майно, займатися торгівлею і різними промислами, будувати фабрики, відкривати торгові, ремісницькі підприємства, брати підряди на виконання робіт, записуватися до цехів, продавати свої вироби, укладати договори, вступати до купецьких гільдій. Селянин міг бути суб’єктом судового процесу. За реформою визнавалося право на сільське самоврядування (сільські та волосні сходи). Надане селянською реформою право сільського самоврядування підпорядковувалося повітовій адміністрації, а з 1889 р. — селянським начальникам. У 1866—1867 рр. положення реформи були поширені на державних селян, але вони мали тяжчі умови викупу.

 

42. Розвиток суспільно-політичної думки та поширення державницьких ідей на західноукраїнських землях у другій половині XIX — на початку XX ст.

З 1 січня 1812 року в Австрії був введений у дію новий Цивільний кодекс (попередній був введений 1792 р.). В його основу було покладено цивільне право Пруссії й австрійських земель. Кодекс складався з 1502 статей і поділявся на три частини та вступ. Перша частина — про особисті права; друга — про речові докази; третя вміщувала постанови, що стосуються особистих і речових прав. 1904 року була створена комісія для перегляду кодексу, але новий кодекс так і не з’явився.

З розвитком капіталістичних відносин виникла потреба у появі торгового кодексу, який було прийнято 1862 року (у 1763 р. з’явився Кодекс вексельного права).

1781 року було прийнято цивільно-процесуальний кодекс (чинний у Галичині з 1784 р.), доповнення до якого були поширені 1796 р. на Західну, а 1807 року — на Східну Галичину. Були введені в дію окремі положення: адвокатська ординація 1849 року, закон про компетенцію судів 1852 року та ін.

1898 року було введено в дію новий цивільно-процесуальний кодекс. Він складався з 6 частин і 607 статей. Головні його ідеї: усність, гласність і змагальність процесу. Доповненням до кодексу було “Положення про екзекуції” 1896 року, де йдеться про порядок виконання судових рішень у цивільних справах.

1768 року — приймається кримінальний кодекс, який вміщував норми матеріального і процесуального права (так званий Терезіанський). Процес з кримінальних справ мав інквізиційний характер, а система покарань була дуже жорстокою.

1787 року приймається новий кримінальний кодекс. За ним смертну кару могли застосовувати лише надзвичайні суди. Окремо виділялися політичні злочини, які розглядали адміністративні органи.

В 1790—1797 рр. у Галичині запроваджується кримінальний кодекс, підготовлений австрійським юристом Зонненфельдом. Цікаво, що цей кодекс проголошується чинним для всієї Австрії (1808 р.).

1852 року з’являється нова редакція цього кодексу з новим розподілом: на злочини і проступки. Запроваджувалася смертна кара, використовувалося тюремне ув’язнення. 1855 року кодекс був доповнений військовим кримінальним кодексом.

В Угорщині 1879 року приймається власний кримінальний кодекс, який поширив свою дію на Закарпаття.

1912 року був введений у дію військовий Кримінально-процесуальний кодекс. Військові суди розглядали, окрім цього, справи на підставі застарілого Терезіанського кодексу 1768 р.

У І пол. ХІХ ст. в судоустрої західноукраїнських земель змін не простежувалося.

У відповідності з Положенням про суд 1649 р. судова влада відокремлювалась і оголошувалася незалежною. Замість станових судів, з’являються загальні судові установи: повітові, повітові колегіальні, окружні суди і Вищий крайовий суд (у Львові). Вищою судовою інстанцією в державі були Верховний суд і касаційний трибунал.

Існували шляхетські суди І-ої інстанції — земські й міські. Для духовенства — єпископські суди. Для городян — магістратські. Для селян — домініальні суди. Судом другої інстанції для домініальних судів був комітатський суд.

Спеціальні суди — військові, промислові і комерційні.

Утворювалися суди присяжних, а для розгляду дрібних цивільних справ — мирові суди. За австрійським законодавством суд підпорядковувався прокуратурі (з 1850 р.), існував інститут адвокатури (з 1781 р.).

43. Українська Національна Рада в боротьбі за українську державність

20 жовтня на площі Св. Юра відбувся величезний мітинг львів’ян, у якому взяла участь група українських послів. Вони повідомили присутніх про рішення Української Національної Ради щодо утворення Української держави в межах Австро-Угорщини. 23 жовтня представники Ради Є. Петрушевич та М. Василько відвідали австрійського прем’єра, щоб офіційно повідомити його про вимоги галичан.

Українська Національна Рада мала намір перебрати державну владу мирним, легальним шляхом. Певні надії у цьому плані пов’язувалися із заявою австрійського імператора від 16 жовтня 1918 р. про перетворення “двоєдиної держави на багатонаціональну федерацію”. На тому етапі національно-визвольної боротьби більшість членів Ради розраховували, що австрійський уряд накаже своїй адміністрації передати управління до рук нового намісника — українця, відбудеться на місцях зміна старост, і все задумане мирно здійсниться. Тим часом у країні назрівав серйозний політичний конфлікт Противниками відродження Української держави в Галичині виступили націоналістичні та військові кола шляхетської Польщі, яка теж переживала етап відродження своєї державності. В п’янкій атмосфері омріяного відновлення польської державності націоналістичні сили доводили необхідність об’єднання прикарпатських земель у “стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків”. Вони розгорнули шалену антиукраїнську пропаганду, заявляючи про “державотворчу нездатність” галичан. А на міжнародній арені поляки твердили, що український рух на території колишньої габсбурзької монархії є підступним витвором німців, а згодом — більшовиків. Створена 28 жовтня у Кракові Польська ліквідаційна комісія заявила, що вся Галичина має відійти до Польщі й попередила Відень та австрійського намісника, що переймає владу у краї. Обговорюючи 31 жовтня майбутнє Галичини, австрійський уряд без особливих вагань підтримав Польську ліквідаційну комісію. В ніч з 2 на 3 листопада було сплановано збройний виступ поляків у Львові. Для реалізації цих планів 1 листопада очікувався переїзд до міста ліквідаційної комісії. Отже, зіткнулися два діаметрально протилежні підходи до вирішення українського питання. Щоб захопити владу, польська сторона готувалася до збройного нападу. За таких умов конфлікт між українцями й поляками ставав неминучим.

Обговорення 31 жовтня Українською Національною Радою ситуації, що виникла, показало, що повної одностайності серед її членів немає. Дехто з них пропонував чекати обіцяного Віднем маніфесту про передачу влади. Проти цього виступив Дмитро Виговський — сотник легіону Українських січових стрільців. Він вважав, що Національна Рада неприпустимо зволікає зі своїми діями. Від імені Військового Комітету він заявив: “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки”. Рішучість і впевненість воєначальника переконала навіть найобережніших членів Національної Ради. Учасники засідання прийняли рішення здійснити збройний виступ 1 листопада. На місця вирушили уповноважені із закликом до загального повстання. Відтепер долю Галичини вирішували військо та повсталі маси. Головну збройну силу Національної Ради становили українські стрільці й старшини львівського гарнізону. Удосвіта Львів повністю контролювали українські війська, а над міською ратушею замайорів синьо-жовтий прапор.

Спираючись на повсталі маси, Національна Рада 2 листопада взяла владу до своїх рук. Виступ солдатів-українців активно підтримували цивільні добровольці — молодь, місцеве й навколишнє робітництво. Повстання у Львові знайшло активну підтримку серед українського населення всієї Східної Галичини. Пополудні відбулася формальна передача влади австрійським намісником Раді. Високі чини австрійської адміністрації були відправлені до Відня. Національна Рада у своєму зверненні до населення Галичини проголосила створення національної держави на західноукраїнських землях, сповіщала український народ про “визволення з віковічної неволі”. Повідомлялося також про наміри невідкладного проведення земельної реформи, запровадження робітничого законодавства, соціального забезпечення, створення національної армії “Віднині ти, — говорилося у зверненні, — господар своєї землі, вільний городянин Української держави… Доля Української держави у твоїх руках”.

44. Українське питання в роки Першої світової війни

Перша світова війна, яка розпочалася в серпні 1914 p., була жорстоким винищенням народів в інтересах правлячих імперіалістичних кіл багатьох держав світу. Для України вона несла нові випробування. Україна залишалася розділеною між Росією і Австрією, які тепер воювали між собою. В армії цих країн мобілізовувалися мільйони українських громадян, які мусили убивати одне одного і гинути за чужі їм інтереси. Війна викликала в середовищі української інтелігенції Східної України неоднозначну реакцію. Частина інтелігенції закликала захищатися від німців. Деякі організації УСДРП, зокрема катеринославська, випускали відозви з гаслами «Геть війну!», «Хай живе автономія України!», вели антивоєнну пропаганду. Українські емігранти утворили у Львові «Союз визволення України», до якого входили В. Дорошенко, А. Жук, М. Меленевський, В. Залізняк та ін. Союз проголосив своєю метою утворення самостійної української держави. Він вступив у контакт з Німеччиною та іншими країнами цього угруповання, щоб при їхній допомозі досягти незалежності. Така тактика була помилковою і використовувалася російськими великодержавними шовіністами для дискредитації самої ідеї незалежності України.

Царизм, скориставшись війною, почав забороняти українські видання, книги, культурні організації, арештовував і відправляв у заслання українських діячів. Зазнав переслідувань і був засланий до Симбірська М. Грушевський. У ході війни практично було призупинено культурне життя Східної України. Київська цензура, спираючись на закони військового часу, не пропускала статті в газетах українською мовою, і навіть російською, якщо йшлося про життя України. Авторів багатьох видань, у тому числі наукових, далеких від політики, було заарештовано, віддано під суд, хоча офіційно заборони української преси та літератури не було. А на початку 1917 р. київська адміністрація віддала друкарням наказ нічого не приймати до друку українською мовою. Царизм посилював наступ на Україну, намагаючись знищити саме поняття «Україна».

У Західній Україні більшість громадянства підтримувала Австро-Угорщину у війні проти царської Росії. З серпня 1914 р. у Львові українськими партіями був створений об´єднаний представницький орган «Загальна Українська Рада» на чолі з К. Левицьким. Рада закликала боротися за конституційну Австрію проти самодержавної Росії. Незабаром вона висунула ідею створення всеукраїнського військового легіону. Одразу виявили бажання вступити до нього 28 тис. національно свідомих юнаків. Однак під впливом поляків, яких лякала можливість формування українських військ, австрійський уряд дозволив створити лише підрозділ чисельністю 2,5 тис. чоловік. Це з´єднання, яке пізніше отримало назву Полк українських січових стрільців, брало участь у боях в районі Стрия, обороняло від Тужоцький перевал у Карпатах. Однак бійці використовувалися урядом Австро-Угорщини, як і наддніпрянські українці царською Росією, у братовбивчій війні в інтересах своїх колоніальних імперій, а не українського національного руху.

Це було, по суті, продовженням політики царизму щодо українського руху в Російській імперії. Поряд з цим роздратована невдачами австрійська воєнщина, в свою чергу, значною мірою під впливом поляків, почала репресії проти українців, звинувачуючи їх у таємних симпатіях до росіян і «зраді». Відступаючі австрійські і угорські війська розпочали терор проти українців: були розстріляні сотні невинних людей, тисячі кинуто в концтабори. Найсумнішою славою серед них користувався «Телергоф», де в жахливих умовах перебувало 30 тис. чоловік і де тисячі їх щорічно гинули від хвороб і голоду.

Військові дії в Західній Україні проходили з перемінним успіхом. Війна кілька разів прокотилася жорстоким валом по всій її території. Внаслідок затяжних і тяжких боїв там було зруйновано сотні сіл, десятки містечок, знищено 650 шкіл, близько півмільйона житлових і господарських будинків, загинули десятки тисяч мирних жителів. Масово гинули від голоду та епідемій жінки, діти, люди похилого віку. Десятки тисяч людей, рятуючись від репресій, стали біженцями — без даху над головою, без допомоги, кинуті властями і в Росії, і в Австрії напризволяще. Перша світова війна поглибила трагедію позбавленого державності та роз´єднаного українського народу, різко погіршила його і без того гірку долю.

45. Історичні передумови виникнення політичних партій і рухів на теренах України

У 1899 р. в Харкові гурток молодих інтелігентів засновує Революційну українську партію (РУП). Керівниками її були Д.Антонович (син В. Антоновича), М. Порш та ін. РУП організувала видавництво революційної літератури в Чернівцях і Львові, завозила звідти і розповсюджувала по селах велику кількість пропагандистської літератури.

Наприкінці XIX ст. створюється Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), до якої входили і українці. В 90-х роках виникли соціалістичні партії Польщі, Литви, єврейський соціалістичний союз «Бунд» та ін., які частково діяли і в Україні. Українська революційна партія поступово перетворюється в соціал-демократичну. Незабаром від неї відокремилася так звана «Спілка», що приєдналася до РСДРП. Українські соціалісти ставили програмні завдання: боротися за соціальні інтереси трудящих і національні свободи українського народу. Російська преса писала, що «українці в одній кишені носять том Карла Маркса, а в другій — Тараса Шевченка».

Продовжується процес формування нових партій, які відображали інтереси різних соціальних груп. Частина РУП під керівництвом М. Міхновського у 1902 р. створює Українську народну партію. В своїх заявах та статтях члени її відстоювали гасло «Україна для українців», право українського народу бути господарем на своїй землі, мати свою незалежну державу.

Таким чином, на початку XX ст. рух національного відродження швидко набирає політичного характеру і стає вагомим чинником суспільно-політичного життя. Переважна частина українських партій в своїх програмах виступала за автономію України в складі федеративної Росії, але всі вони, діючи в підпіллі, боролися за демократію і республіку. Серед українських партій монархічних об´єднань не було. Російські соціал-демократичні партії поряд з ідеями боротьби за демократію та соціалізм висували гасло про право націй на самовизначення. Організації РСДРП (більшовики) І РСДРП (меншовики), а також Російська партія соціалістів-революціонерів вели в Україні, особливо в містах Лівобережжя, Півдня України, в Києві, велику пропагандистську роботу, організовували робітничі страйки, демонстрації, вимагаючи поліпшення умов життя робітників: скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, політичних свобод. І це сприяло зростанню масштабу і рівня всього суспільно-політичного життя в Україні.

46. Основні українські політичні партії кіпця XIX- початку XX століття

Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського руху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій. Ще 1897 р. виникає Українська загальна організація, до якої увійшло бл. 20 громад, значна кількість студентських гуртків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д.Антоновича, П.Андріевського, М.Русова, Л.Маціевича, Б.Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М.Міхновським промова «Самостійна Україна», де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами. З 1903 р. фактичним керівником РУП став М.Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

У 1902 р від РУП відкололася Українська народна партія (УНП) — організація націоналістичного напрямку, яку очолював Махновський. Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку (УСДС) група, яку очолював М.Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об’єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної, належності.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з’їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником «українського пролетаріату».

Напередодні революції 1905 р, в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б.Грінченко і С.Єфремов.

Обидві партії — УДП і УРП, нечисленні за складом, в одному з документів особливого відділу департаменту поліції віднесені до типу «конституційно-демократичних». З ряду питань УДП і УРП стояли на радикальніших позиціях (наприклад, вимога автономії України, визнання соціалістичної перспективи тощо).

47. Українська Центральна Рада та її боротьба за українську державність

З березня на зборах у клубі ТУП представників київських і деяких провінційних організацій народилася ідея заснування Центральної Ради. Обговорення її принципів, програмних завдань точилося в гострій полеміці кілька днів. 7 березня було обрано початковий склад, голову Української Центральної Ради, його заступників, секретарів і т.ін. Тому деякі історики справедливо вважають цю дату початком Центральної Ради. Головою був обраний визначний вчений, патріарх української історичної науки, популярний політичний і громадський діяч професор Михайло Грушевський. У перші тижні свого існування Центральна Рада переживала процес організаційного та ідейного становлення, що відображало поступове зміцнення і наростання українського національно-визвольного руху. Поступово поверталися із заслання та в´язниць українські політичні діячі. Особливо активізувався національно-визвольний рух з поверненням Грушевського, якому судилося відіграти важливу роль в історії України на початку XX ст., особливо в період розвитку національної революції. Під його керівництвом Центральна Рада виробляє свої головні програмні завдання й тактику. 18 березня у Києві була проведена грандіозна маніфестація. Віче, що завершило її, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, насамперед про автономію України.

Для чіткого визначення і популяризації основних політичних завдань в кінці березня — першій половині квітня 1917 р. Грушевський публікує низку статей у яких пропонує перейти від культурно-освітніх вимог до політичних. Серед останніх головним було гасло національно-територіальної автономії України у складі Федеративної Росії. Голова Центральної Ради пропонував рішуче поставити перед Тимчасовим урядом вимоги українського народу, твердо і водночас тактовно домагатися їх виконання.

Центральна Рада здійснює ряд заходів, спрямованих на піднесення національної свідомості, організованості й активності українських народних мас, на остаточне формування програми своєї діяльності демократичним шляхом, за широкої участі народу. Особлива роль у цьому покладалася на Український національний конгрес, про скликання якого Центральна Рада оголосила в кінці березня.

48. Утворення та діяльність УHP

Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції й повалення самодержавства в Росії кардинально змінили суспільно-політичний устрій. До скликання Установчих зборів найвищим органом влади став Тимчасовий уряд у Петрограді, який проголосив демо­кратичні свободи й розпочав реорганізацію органів управління.

26 грудня була оприлюднена “Декларація Української Народної Республіки”, де повідомлялося, що “героїчним поривом українського озброєного народу зметено з лиця землі української поміщицько-монархічне панування — Гетьманщину”. Директорія одмінила “всі закони й постанови гетьманського уряду, які суперечили інтересам трудящих класів і були шкідливі для всього громадянства”. Відновлювалися демократичні свободи, національно-персональна автономія, поновлювався восьмигодинний робочий день тощо. Наголошувалося, що до повного здійснення земельної реформи “всі дрібні селянські господарства, всі трудові господарства залишаються в користуванні попередніх власників непорушними, а решта земель переходять у користування безземельних і малоземельних селян, і в першу чергу тих, хто пішов у військо”.

Визначалися напрями внутрішньої та зовнішньої політики, соціальних реформ, боротьби із спекуляцією, організації робітничого контролю, повернення селянам зібраних поміщиками контрибуцій.

Таким чином, в результаті міжнародного визнання, Україна в 1917—1920 роках постала як реально функціонуючий суб’єкт міжнародного права. Її міжнародна правосуб’єктність реалізовувалася через укладання міждержавних угод, участь у міжнародних конференціях, а також через встановлення двосторонніх дипломатичних та консульських відносин.

Щоправда, існували певні складності в реалізації України як повноправного міжнародного суб’єкта. В першу чергу, це пояснюється внутрішніми проблемами державотворення, несприятливою позицією західних країн щодо українського питання та зовнішньою інтервенцією, що врешті-решт призвело до руйнації України. Проте підвалини, закладені міжнародною діяльністю Української держави в 1917—1920 роках, сприяли розвитку міжнародно-правового статусу сучасної України, яка з проголошенням незалежності стала повноправним суб’єктом міжнародного права.

49. Українська держава гетьманської доби

УЦР втратила контроль над країною і була лише політичним клубом для дебатів, та й то при дуже невеликій кількості присутніх. Командування окупаційних військ почало готувати зміну уряду, а народні маси, розчаровані в УЦР, до всього ставилися байдуже.

Українська гетьманська держава П. Скоропадського народилася в результаті державного перевороту, здійсненого в основному силами іноземних окупантів. її керівник розглядався переважною більшістю політичних партій і народних мас як їх ставленик. Насправді він мав в Україні підтримку невеликої групи політичних структур і консервативного об´єднання — Української народної громади, а також групи великих землевласників — Хліборобського Конгресу. Він уже був готовий до цієї ролі і зразу надрукував два документи: «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий устрій України», підписані самим гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів М. Устимовичем (тимчасово обіймав цю посаду).

Уряд з перших кроків своєї діяльності почав наносити превентивні удари по революційно-демократичних силах: були заборонені з´їзди УПСР, УСДРП, селянський, і вони пройшли нелегально, закликаючи народні маси до боротьби проти гетьманського режиму і військ окупантів. Була закрита майже вся преса, а та, що виходила, підлягала цензурі, жорстокішій за царську. Репресії уряду і терор окупантів посилювалися. Все ширше використовувались німецькі воєнно-польові суди, особливо проти страйкуючих робітників та протестуючих селян. Підприємці збільшували робочий день, відмовлялися визнавати профспілкові права трудящих, нерегулярно видавали заробітну плату. Зупинялося все більше підприємств, внаслідок чого роботу втратили не менше 400 тис. робітників. Поряд з цим розгорнулися репресії і проти діячів місцевих земств, міських дум, яких заарештовували і кидали до в´язниць, а управи закривали.

Але найбільшого розмаху і гостроти репресії набули на селі. Після державного перевороту серед поміщиків розгорнувся рух за відшкодування завданих їхнім господарствам збитків. Для покарання селян поміщики найчастіше закликали німецькі військові команди, в окремих селах створювали свої загони, які жорстоко знущалися над селянами, розстрілювали, вимагаючи повернути майно і заплатити за користування поміщицькою землею. У травні 1918 р. міністр внутрішніх справ, він же голова Ради Міністрів Української держави, Ф. Лизогуб видав циркуляр про негайне повернення власникам усього відібраного у них в 1917-1918 pp. рухомого майна, а в разі невиконання розпорядження наказував використовувати поліцію та війська. Були видані й інші розпорядження, що створили правову основу повернення поміщикам їхньої землі, майна, врожаю 1918 р. та ін.

Гетьманський режим спромігся здійснити низку конструктивних кроків в розвитку української культури, піднесенні міжнародного престижу України. Але, не зумівши розв´язати головні соціально-економічні проблеми в інтересах народу, особливо селянства, ця влада була приречена. Своєю діяльністю вона лише революціонізувала маси і спричинила нові громадянські конфлікти.

50. Україна за доби Директорії

Перемога Директорії привела до відновлення Української Народної Республіки. В самій Директорії, як і в цілому в УНР, значним впливом користувалися українські соціалістичні партії, серед яких найбільшу роль відіграли УСДРП і УПСР. Був створений уряд УНР із соціалістів на чолі з соціал-демократом В. Чехівським. Однак чіткої соціально-економічної та політичної програми вони не мали і через розбіжності в багатьох питаннях остаточно виробити її не змогли, хоча й намагалися. Директорія, що складалася з різних політичних сил, була єдина лише в боротьбі з гетьманською владою і німецькими окупантами. Вона оголосила націоналізацію землі поміщиків і буржуазії, розподіл її між селянами, але реалізувати це не поспішала, відкладаючи до обрання парламенту.

Наприкінці 1918 р. і особливо на початку наступного проблема зовнішньої політичної орієнтації остаточно розколола провідні українські партії, в яких уже давно точилася внутрішня боротьба між лівими і правими групами. Ліві в УСДРП, УПСР та інших партіях, перебуваючи під впливом одного із лідерів УСДРП В.Винниченка, вважали, що слід негайно вирішувати соціальні проблеми, створити владу Рад на Україні, тим самим вирвавши народні маси з-під впливу більшовиків і утвердити незалежність УНР. Ліві схилялися до радянської форми влади (ради всіх рівнів). Однак українські соціалісти радикального характеру відкидали терористичні методи більшовиків, їх насильницьку, політику воєнного комунізму, заперечення права України на незалежність. Поряд з цим ліві соціалісти схилялися до союзу незалежної УНР з Радянською Росією та боротьби з Антантою.

Таким чином, уряд УНР, його керівник Степан Петлюра (а він себе проголосив керівником Директорії, «головним отаманом», і діяв як диктатор після виходу у відставку і від´їзду в еміграцію В. Винниченка) не спромоглися виробити політику, на основі якої б усі українські політичні сили змогли об´єднатися і захистити та утвердити українську державність. Петлюра, по суті, відмовився від підтримки свого народу і вдався до пошуків зовнішніх союзників, що не раз уже приводило Україну до поразки та національних трагедій. Навіть введення Центральною радою німецьких військ в Україну нічому не навчило деяких лідерів УНР. Не було здійснено серйозних кроків до переговорів з РСФСР та пошуків компромісу в цьому напрямі.

51. Берестейська мирна угода (1918 р.) та її значення для України

Більшість істориків сходиться на тому, що в питанні про ставлення до війни УЦР займала до листопада 1917 р. справедливі позиції, виступаючи за продовження війни до переможного кінця. Частина вчених виправдовує ці погляди, підкреслюючи, що вихід Радянської Росії з війни дозволив німцям перекинути великі сили зі Східного фронту на Західний і затягнути війну ще на рік. Але невідомо, скільки б продовжувалася війна, якби не був підписаний Брестський мир. Та й роль України відрізнялася від російської. До того ж, не береться до уваги, що ця несправедлива з обох сторін війна несла щоденно мільйонам людей смерть, каліцтво, жахливі руїни, злидні й голод. Припинення війни, хоча б на одній частині фронтів, рятувала сотні тисяч людей. УЦР не була пов´язана якимось договорами з країнами, які воювали, і не мала прямого відношення до виникнення війни. її вихід із неї ще влітку-восени 1917 р. був би справедливим, гуманним кроком, виправданим і підтриманим народними масами, сприяв би зміцненню української державності.

Брестський мир для УНР був невиправдано важким і принизливим. Адже в тих умовах досить було тимчасового введення в Україну на один-два місяці австрійських військ, і питання відновлення влади УЦР по всій Україні було б розв´язане. Незрозуміло, чому такі великі військові сили запрошувались в Україну (майже 0,5 млн чол.), якщо російська Червона гвардія нараховувала всього ЗО тис. чоловік. УЦР, по суті, добровільно погодилася на окупацію своєї країни, і це тоді, коли Радянська Росія за умовами Брестського миру визнавала самостійність і незалежність України. Викликає подив і те, що українські соціалістичні партії з реакційними монархіями Європи шукали угод і компромісів, а з більшовиками і не думали цього робити.

В той час як у Бресті тривали переговори, на значній частині України утверджувалася радянська влада. Уряд Радянської України — Народний Секретаріат довгий час перебував у Харкові, не маючи чітко визначених функцій. Його майже не визнавала Харківська рада, більшовицький комітет Харкова, і тому він довго не мав навіть власного приміщення. З ЦВК і Народним секретаріатом налагодив стосунки головнокомандувач радянських військ Півдня В.Антонов-Овсієнко. Він же допоміг Народному секретаріату з приміщенням, яке реквізували у газети «Южный край». Більшість членів уряду (Народного секретаріату) — це революціонери, які вміли руйнувати і не вміли конструктивно вести державотворчу діяльність. їм була чужою ідея української державності. За участі членів Народного Секретаріату на території України виникали нові держави, що вело до повного розвалу України: 17 січня 1918 р. була проголошена Одеська радянська республіка, яка охоплювала Херсонську і частково Бессарабську губернії, а ЗО січня в Харкові — Донецько-Криворізьку республіку.

52. Створення та діяльність ЗУНР. Акт злуки УНР та його історичне значення

Реставрація УНР під керівництвом Директорії співпала з появою ще однієї незалежної української держави — Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Вона стала результатом широкої української національно-визвольної революції в Галичині, на Волині, в Буковині і на Закарпатті. Революційні події були результатом тяжких випробувань народу у Першій світовій війні, поразок військ Австро-Угорської імперії, а також впливу Лютневої і Жовтневої революцій, революційних рухів в Німеччині, Австрії» та утворення Української Народної Республіки.

Поряд з цим у Західній Україні активізувалися і посилювалися сили, які закликали до возз´єднання з Наддніпрянською Україною та згуртування української нації. За цю справу боролися молоді офіцери, робітники, студенти, солдати, особливо військовополонені, які відчули на власному досвіді тягар війни. Ці молоді соціальні і політичні сили, які дотримувалися переважно лівих поглядів, домагалися якнайшвидшого усунення австрійської військової адміністрації, взяття влади в свої руки та недопущення передачі її полякам. Вони знаходились під значним впливом галицьких соціал-демократів та інших радикальних груп. Протестуючи проти угодовства УНРади, керівники УСДП відмовилися увійти до її складу. Молодь, особливо студентська та солдатські маси вимагали не лише рішучого розв´язання національного питання, але й прагнули соціальної справедливості. Ці настрої мали повну підтримку в середовищі соціальних низів, які потерпали від безземелля і малоземелля та експлуатації на підприємствах. Назрівала революційна ситуація, яка невдовзі мала перерости в революційний вибух. Він стався 1 листопада у Львові.

Уряд ЗУНР з перших днів існування розумів необхідність об´єднання всіх українських земель в єдину державу для спільної боротьби проти могутніх сусідів. Тому 22 січня 1919 р. в урочистій обстановці делегація ЗУНР підписала в Києві «Акт злуки», згідно з яким обидві українські держави об´єднувалися. Президент Є.Петрушевич вводився до складу Директорії. ЗУНР оголошувалася автономною областю у складі УНР. Однак пізніше, коли голова Директорії С.Петлюра пішов на союз з Польщею і зрадив інтереси ЗУНР, президент денонсував цю угоду. В умовах ворожої польської політики, її війни проти ЗУНР нова держава змушена була приділити значну увагу утворенню своїх військових сил. В результаті загальної мобілізації вже на початку весни Українська галицька армія (УГА) нараховувала до 100 тис. чоловік.

53. Легітимність проголошення радянської влади в Україні

Захопивши у лютому 1919 р. Київ, радянські війська продовжували тиснути на ослаблену армію Директорії на Правобережжі. Уряд УНР осів спочатку у Вінниці, згодом у Кам´янець-Подольському, а пізніше — в інших містах. Українська армія відступала до Збруча, а з другого боку сюди ж з важкими боями відступала УГА під тиском польських військ. Незабаром обидві армії об´єдналися і вели уже спільну боротьбу з агресорами.

Радянська влада, вдруге організувавшись в Україні у 1919 p., ділила між селянами ті поміщицькі землі, які ще не були захоплені ними, і виділяла великі площі під радгоспи та комуни. Одночасно вводилася «політика воєнного комунізму», складовими частинами якої були продрозкладка, одержавлення землі та обмеження вільної торгівлі. Це зразу ж викликало антирадянський повстанський рух селянства, яке вже відстояло свої права зі зброєю в руках в боротьбі проти гетьманської політики.

На початку 1920 р. Червона Армія, витісняючи денікінські війська, відновила радянську владу в Україні. Запобігаючи повторенню невдач 1919 p., В.Ленін на VIII конференції РКП(б) (грудень 1919 р.) висунув тезу: «Нам потрібен блок з українським селянством». В резолюції «Про Радянську владу на Україні», написаній Леніним і затвердженій конференцією, були визначені принципи національної, земельної та продовольчої політики комуністичної партії в Україні. Рішення її поклали край безоглядній колективізації сільського господарства. Виконуючи ці рішення, Всеукрревком 5 лютого 1920 р. затвердив новий земельний закон, який проголошував зрівняльний поділ землі, добровільність у створенні комун та артілей, обмежував земельну площу радгоспів.

 

54. Україна в складі СРСР: правові засади входження та наслідки

Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що виникли на руїнах колишньої Російської імперії. Якщо Польща, Фінляндія та країни Прибалтики стали справді незалежними, то радянська Україна у цей час мала формальний статус самостійної держави, яка виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

Діяльність української радянської дипломатії на початку 20-х років умовно можна поділити на два суттєво відмінні етапи: перший (кінець 1920 — квітень — травень 1922 р.) — рішучий дипломатичний прорив, вихід із ізоляції; другий (червень 1922 — серпень 1923 р.) — поступове згортання зовнішньополітичної діяльності.

На першому етапі окреслилося коло завдань та визначилися магістральні напрями діяльності української дипломатії: розбудова дипломатичних структур; встановлення дипломатичних відносин та укладення договорів; створення правової бази дипломатичної діяльності; робочі контакти з представництвами іноземних держав в УСРР. Основною метою України на міжнародній арені був вихід з дипломатичної ізоляції шляхом досягнення юридичного визнання УСРР великими державами, врегулювання відносин з прикордонними державами, укладення взаємовигідних міжнародних торгово-економічних договорів.

2 січня 1922 року було підписано договір про дружбу і братерство між Туреччиною та Україною, що мало надзвичайно важливе значення для становлення та активізації зовнішньої торгівлі республіки, адже в другій половині 20-х років 45% усього обігу зовнішньої торгівлі УСРР припадало на Туреччину.

На цьому етапі плідно йшла розбудова дипломатичних структур. Усією роботою керував наркомат закордонних справ УСРР, який очолював голова Раднаркому України X. Раковський. Для налагодження ефективного економічного співробітництва було утворено Наркомат зовнішньої торгівлі (НКЗТ). Наприкінці 1921 р. Україна мала власний експортний фонд, який становив 60 млн. крб. золотом, а до сфери впливу НКЗТ республіки за домовленістю з наркоматами Росії входили Польща, Чехословаччина, Румунія, Туреччина, Балканські країни.

Отже, на початку 20-х років УСРР вдалося здійснити дипломатичний прорив і вийти з дипломатичної ізоляції. Проте зовнішньополітичну діяльність республіки не можна назвати незалежною політикою незалежної держави, оскільки ця політика визначалася, координувалася та контролювалася Москвою, яка намагалася використати українську дипломатію для нейтралізації активності національно-визвольних сил та як додатковий інструмент для здійснення прорадянської політики на міжнародній арені. З часом тенденція до обмеження активності українських дипломатів призвела до цілковитої ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР.

Внутрішнє становище УСРР у цей час характеризується економічною розрухою, занепадом промисловості та сільського господарства, посиленням у соціальній сфері процесів маргіналізації та декласування, наростанням соціальної напруженості та політичної нестабільності, активізацією та поширенням повстанського руху. Своєрідним каталізатором зазначених процесів та явищ став голод 1921—1923 pp.

55. Перша радянська Конституція в Україні

Конституція Української СРР 1929 склалася на основі тих змін у державному будівництві, в політичному та економічному житті УСРР, які відбулися в період з 1919 по 1929 рік, на базі першої конституції — Конституції СРСР 1919 року, на відбитих в ній принципах пролетарського інтернаціоналізму і соціалістичного демократизму. Конституція 1929 року, як і всі прийняті раніше радянські конституції, породжена в одних і тих же історичних умовах перехідного від капіталізму до соціалізму періоду. Як перша, так і друга конституція СРСР являли собою конституції диктатури пролетаріату, конституції соціалістичного типу.

В цьому і полягає причина наступності основних і вирішальних принципів, а також окремих положень у перших двох конституціях радянської України.

Конституція 1929 року, як і перша Конституція УСРР, законодавча закріпила принципи диктатури пролетаріату і республіку Рад як державну форму цієї диктатури. Ст. 1 Конституції гласила:

«Українська республіка є соціалістичною державою робітників і селян.

Вся влада в межах Української Соціалістичної Радянської Республіки належить Радам робітничих, селянських і червоноармійських депутатів».

Конституція УРСР 1929 року Законодавчо закріпила створені за роки Радянської влади в Україні основи нового економічного ладу, які були вирішальними передумовами для здійснення соціалістичної перебудови всього народного господарства на базі індустріалізації країни і колективізації сільського господарства.

«Вся земля, надра, ліси і води, — зазначалося в ст. 4 Конституції УСРР 1929 р., — а також фабрики, заводи, банки, залізниці, водний і повітряний транспорт та засоби зв’язку є соціалістичною державною власністю на визначених законодавством Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Української Соціалістичної Республіки основах. Зовнішня торгівля визнається державною монополією».

Конституція УСРР 1929 року, як і перші радянські конституції, закріпила рівноправність громадян, незалежно від їх расової і національної належності, та проголосила суперечним основним законам Української Радянської Республіки встановлення або допущення будь-яких привілеїв чи переваг з причин расової або національної належності, а також і будь-яке обмеження рівноправності національних меншостей.

Українська СРР, беручи до уваги непорушну волю молдавського народу до оформлення свого державного існування в складі Української Соціалістичної Радянської Соціалістичної Республіки, об’єдналась з молдавським народом на основі створення в складі УРСР Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки.

56. Політичні репресії в Україні та їх наслідки

1929 рік — рік «великого перелому» — став одночасно переможним для Й. Сталіна у боротьбі за владу. Він повністю підпорядкував собі партію, діяльність якої пронизувала все суспільство. Україна стала частиною імперії, де суворий централізм і одноосібна влада становили основу тоталітарного режиму.

Сталін і його оточення створили власну теорію побудови соціалізму, в якій не було місця незгодним. Досягнення, хоч і дорогою ціною, певних успіхів в індустріалізації зміцнювали позиції Сталіна. У переважно аграрній країні встановлювати диктатуру пролетаріату було нелегко. Тому сталінський терор в Україні, одній з найбільших національних республік з переважаючим сільським населенням, набрав великого розмаху.

Першого удару було завдано в Україні по старій інтелігенції, особливо тих, хто співпрацював раніше з українськими урядами і небільшовицькими партіями. Хоча насправді опозиція сталінському режиму внаслідок тотального контролю була незначною, розпочались судові процеси із викриттям неіснуючих таємних організацій. Це потрібно було, щоб довести наявність в СРСР ворогів, які загрожують суспільному й державному ладу.

На початку 1929 р. прокотилися арешти діячів української науки, культури й автокефальної церкви. Через рік у Харкові над ними пройшов судовий процес. До різних термінів ув’язнення було засуджено 45 осіб, в тому числі два академіки,11 професорів, два письменники, науковці, викладачі вузів, студенти. їм приписувалося створення контрреволюційної організації під назвою «Спілка визволення України», яка збиралася шляхом збройного повстання повалити радянську владу в Україні.

Наступ проти української інтелігенції продовжувався розгромом наукових шкіл. «Буржуазних націоналістів» виганяли з Всеукраїнської академії наук, закривали її секції і вводили цензуру. Причетним до таємної організації зарахували й Михайла Грушевського. Представники історичної науки, мовознавства, філософії зазнавали гонінь і фізично винищувались. Уся освіта спрямовувалась на виправдання існуючого режиму і насаджування російської культури.

Тяжких переслідувань зазнала церква. Українську автокефальну православну церкву змусили саморозпуститися. Митрополита М. Борецького та сотні священиків заслали до таборів.

Чи не найбільшою в історії українського народу є трагедія голодомору 1932—1933 рр. Загнані в колгоспи, селяни змушені були безплатно працювати, і обсяг хлібозаготівель зменшився. Тоді в Україну прибула надзвичайна комісія на чолі з В. Молотовим, яка взялася за вилучення всіх запасів зерна, втому числі посівного. Проводились подвірні обшуки. Незабаром масовий голод винищив близько 3,5 млн. селян.

Хвиля репресій спрямовувалась проти членів партії. Виключення з партії за «ідеологічні помилки» означало розстріл або заслання. Найбільших переслідувань зазнали ті українські комуністи, які активно проводили політику українізації.

Але репресій не уникли і учасники боротьби за радянську владу. Більшість керівників КП(б)У і Ради народних комісарів зазнали репресій. Майже весь Центральний Комітет, обраний на XIII з’їзді Компартії України, у 1937 р. був знищений.

У другій половині 30-х років репресії посилились. їхнім «виправданням» стали теорія загострення класової боротьби в період побудови соціалізму і вбивство С.М.Кірова.

Напрям сталінського терору був перенесений на військових. Стратили Й. Якіра — командуючого Київським військовим округом, фізично винищили весь штаб цього округу. Крім того, загинули або потрапили у концтабори сотні інших військових командирів і спеціалістів, що підірвало боєздатність Червоної Армії.

Напередодні Другої світової війни «велика чистка» охопила весь Радянський Союз. Судові і позасудові органи («трійки») виносили смертні вироки, які одразу ж виконувалися, а рідні репресованих одержували тавро «члена сім’ї ворога народу». Жертвами сталінської сваволі стали всі категорії населення — інтелігенція, робітники, селяни, військові, духовенство, представники партійного і державного апарату. Репресії завдавали непоправної шкоди всім народам СРСР і поставили під питання саме існування української нації.

57. Формування території України в складі СРСР

Після падіння УНР українську територію було поділено між чотирма країнами: УРСР (центральна і східна частини), Польщею (західна частина), Румунією (Буковина), Чехо-Словаччиною (Закарпаття). З 1922 по 1991 р. УРСР входила до складу СРСР і мала лише формальні ознаки державності. У процесі формування її кордонів з республіками Радянського Союзу до них відійшли українські території — північ Чернігівщини, схід, Слобожанщини і Кубанщина — до Росії, Берестейщина і Пінщина — до Білорусі. У 1934 р. столицю УРСР було перенесено з Харкова до Києва. У 1939р. до складу УРСР увійшла частина західноукраїнських земель — Волинь і Галичина, у 1940 р. — Північна Буковина і частина Бессарабії. Та повністю сформувалася державна територія України після Другої світової війни. У 1945 р. остаточно було встановлено кордон з Польщею (частина земель при цьому опинилася за межами України) і приєднано Закарпаття. У 1954 р. Україні зі складу Росії було передано Крим. Після цього державна територія України не змінювалася.

58. Правові засади передачі Криму до складу УРСР

У квітні 1919 року було проголошено Кримську Соціалістичну Радянську Республіку, яка існувала до кінця травня того ж року. 18 жовтня 1921 року утворено Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку у складі СРСР. Проте 30 червня 1945 року Кримську АРСР було перетворено на кримську область у складі РРФСР. Цій події передувала депортація жителів певних національностей із Кримського півострова. У зв’язку з чим, фактично, зникла необхідність існування автономії, оскільки за етнічним складом населення півострову стало більш однорідним. Після депортації населення з Криму на півострові відчувався брак робочої сили, тому було прийняте рішення про переселення з УРСР 9 тисяч колгоспників до Криму. У зв’язку з цим ще у 1944 році Микита Сергійович Хрущов запропонував включити півострів до складу УРСР. Але у Москві різко виступили проти цього. Сподівання Микити Сергійовича Хрущова були реалізовані лише через 10 років. Рада Міністрів РРФСР після розгляду питання про доцільність передачі Криму УРСР дійшла висновку про доцільність цього кроку. Президія Верховної Ради РРФСР мотивувала свої дії спільністю економіки, територіальною близькістю, тісними господарськими та культурними зв’язками між Кримською областю і УРСР, а також згодою Президії Верховної Ради УРСР. 13 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради УРСР висловила «сердечну подяку Президії Верховної Ради Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки за цей великодушний, благородний акт братнього російського народу» [8, 76]. А вже 19 лютого 1954 р. було одноголосно затверджено Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області до складу УРСР. А 26 квітня 1954 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР. І як зазначає     О.В. Андрощук, в офіційних документах жодним чином згадана подія не пов’язувалась із святкуванням 300-річчя возз’єднання України з Росією.

59. Органи влади та управління України за Конституціями 1929 та 1937 pp.

Конституція Української РСР 1929 р. Склалася на основі тих змін у державному будівництві, в політичному та економічному житті УРСР, які відбулися в період з 1919 по 1929 рр. На базі першої конституції — Конституції СРСР 1929 р., на відбитих в ній принципах пролетарського інтернаціоналізму і соціалістичного демократизму. Конституція 1929 р., як і всі прийняті раніше радянські конституції, породжена в одних і тих же історичних умовах перехідного від капіталізму до соціалізму періоду. Як перша, так і друга конституція СРСР являють собою конституції диктатури пролетаріату, конституції соціалістичного типу.

У відповідності з Конституцією найвищим органом влади УРСР проголошувалася Верховна Рада республіки. Її компетенцією були затвердження народногосподарського плану республіки, управління галузями народного господарства, встановлення оподаткування, законодавства про працю, організація судових органів тощо.

Постійно діючим органом є Президія, що обирається Верховною Радою. Вона видає укази, тлумачить закони республіки, контролює роботу уряду, присвоює почесні звання республіки, здійснює право помилування осіб, проводить референдуми.

Рада Народних Комісарів є найвищим виконавчим і розпорядчим органом. Місцевими органами влади виступали обласні, районні і сільські Ради депутатів трудящих. Слід наголосити, що ці демократичні за формальними ознаками органи реальної влади не мали. Реальними владними органами виступали компартійні органи. До Конституції УРСР 1937 року вперше увійшло положення про Комуністичну партію, як керівне ядро всіх громадських і державних організацій.

Створювалася єдина система судових органів: народний суд, губернський суд, Верховний Суд УСРР. Тимчасово дозволялася діяльність воєнних трибуналів. Народний суд був головною ланкою судової системи і діяв у складі постійного народного судді або постійного народного судді та двох народних засідателів.

В останньому Положенні регламентувалася діяльність не лише судових органів, а й прокуратури, слідчих, колегії захисників, нотаріату та ін.

60. Кодифікація радянського законодавства в Україні в 20-ті роки

Перехід до нової економічної політики, яка допускала товарно-грошові відносини і вільну торгівлю, спричинив потребу в правовому регулюванні нових суспільних відносин. Правовий нігілізм перших післяреволюційних років змінився бурхливим розвитком зако­нодавства. Інтенсивно розвивалися правові норми, що регулювали договірні, трудові, земельні відносини, кооперативну та приватногосподарську діяльність. Водночас у новостворюваному радянському законодавстві виявилося чимало суттєвих суперечностей і прогалин. Раднарком УРСР у своїй постанові від 10 травня 1921 р. доручив Наркомюстові вжити заходів щодо систематизації діючих правових актів. Незаперечним був також і вплив зовнішньополітичного фактора — спроби радянських республік увійти у світове співтовариство, яка пов’язувалась з Генуезькою конференцією (1922 p.). Ко­дифікація мала наблизити радянське законодавство до європейської системи права.

У нечувано стислі терміни протягом 1921-1927 pp. було створено кодекси й інші рівнозначні їм законодавчі акти з основних галузей радянського права. Кодифікація в Україні базувалася на принципі єдності радянського законодавства. Основним її методом була рецепція законодавства РСФРР, а дещо пізніше — і законодавства со­юзного. Прийняття у 1924 р. Конституції СРСР, Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік, Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік призвели до ще більшої централізації влади, управління й правового регулювання. Постановою РНК УСРР від 15 липня 1924 р. було створено Комісію з розгляду законодавчих проектів, на яку покладалося завдання щодо попереднього розгляду й відповідності з чинним законодавством СРСР і УСРР усіх законодавчих актів.

Водночас тоді ще враховувалися деякі специфічні відмінності розвитку України. Подеколи процес української кодифікації випереджав російську і відбувався незалежно від загальносоюзного. Так, опублікований в Україні у 1922 р. проект Цивільного процесуального кодексу став підґрунтям аналогічного Кодексу РСФРР. В Україні були прийняті Адміністративний кодекс і Кодекс законів про народну освіту, хоча подібні акти в інших радянських республіках не розроблялися, були вони відсутні й на союзному рівні.

Цивільний кодекс (1922 р.) був прийнятий на основі аналогічного Кодексу РСФРР. Кодекс складався з чотирьох частин і містив 435 статей. Він мав урегульовувати майнові взаємини між громадянами, між ними й державними організаціями та цими організаціями поміж собою. Проте забезпечувався пріоритет загальнодержавних інтересів. Так, ст. 1 передбачала захист цивільних прав — за винятком того, “коли вони здійснюються всупереч їхньому соціально-господарському призначенню”, а ст. 30 визнавала недійсною будь-яку угоду, “спрямовану на явну шкоду державі”.

Земельний кодекс 1922 р. складався з основних засад і чотирьох частин: І. Про трудове землекористування; II. Про міські землі; III. Про державне земельне майно; IV. Про переселення. Базуючись на аналогічному кодексі РСФРР, він містив і ряд відмінностей, пов’язаних з існуванням в Україні комнезамів, умовами класової боротьби на селі, специфікою місцевого землевпорядного процесу. Кодекс проголошував скасування “назавжди” приватної власності на землю, надра, води, на ліси й перехід їх у власність робітничо-селянської держави. Купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі заборонялися, а особи, винні у порушенні цієї заборони, “окрім покарання кримінальним порядком” позбавлялися землі.

Кодекс законів про працю 1922 р. був створений відповідно до Кодексу законів про працю РСФРР. Він складався з 17 розділів, у яких детально регулювалися трудові відносини, організація праці, її оплата й охорона в умовах нової економічної політики. У загальній частині наголошувалося, що норми кодексу поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом. Вони є обов’язковими для усіх підприємств, установ і господарств (державних, громадських та приватних), а також усіх осіб, які застосовують найману працю за винаго­роду. Договори й угоди про працю, які погіршували умови праці порівняно з нормами кодексу, вважалися недійсними.

Кодекс законів про народну освіту 1922 р. не мав аналогів в інших радянських республіках, хоча його джерелами окрім декретів і відомчих актів УСРР із питань народної освіти були акти РСФРР про єдину трудову школу. Метою освіти і виховання проголошувалось “звільнення трудящих мас від духовного рабства, розвиток їхньої самосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективізму, із твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією і з матеріалістичним світоглядом”.

Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926р. мав п’ять відділів: І. Про сім’ю. II. Про опіку та піклування. III. Про шлюб. IV. Про зміну громадянами прізвищ та імен. V. Визнання особи безвісно відсутньою або померлою. Уперше зако­нодавчо встановлювався інститут усиновлення (удочеріння). Порівняно з аналогічним російським кодексом, який легалізував фактичний шлюб, Кодекс УСРР визнавав тільки державну реєстрацію шлюбу. Не спричиняло правових наслідків також і “вчинення релігійного обряду” укладення шлюбу. Передбачаючи можливість визнання шлюбу недійсним, кодекс захищав майнові та аліментні права осіб, які перебували у фактичних шлюбних стосунках.

Кримінальний кодекс 1922 р. був розроблений на основі Кримінального кодексу РСФРР. КК УСРР 1922 р. складався з двох частин — Загальної (5 глав) і Особливої (8 глав), що містили 227 статей. У Загальній частині встановлювалося завдання Кримінального кодексу: правовий захист держави від злочинів і від суспільно небезпечних елементів шляхом застосування до винуватих покарання або інших заходів соціального захисту (ст. 5).

61. Насильницька колективізація и Україні як прояв беззаконня

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планове перекачування коштів з аграрного сектору в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала лише в тому, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування — це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Цей процес викликав протидію переважно заможних селян, яких називали «куркулями». Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася «політикою ліквідації куркульства як класу». Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулення потрапило 61 887 господарств, тобто 2,5%.

Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація «куркулів» з України набула величезних масштабів. Що їх чекало? У книзі Р. Конквеста «Жнива скорботи» є згадка про такий досить типовий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона «куркулів» протягом чотирьох днів ішла маршем майже 70 км до місця свого нового перебування. Ставши на пень, один депеушник закричав: «Маєте свою Україну ось тут», — і показав довкола. Й попередив: «Тих, хто спробує втекти звідси, постріляємо».

На жаль, не кращою була доля тих українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено «внутрішній паспорт», що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», а й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив´язувало селянина до землі, знову його закріпачувало. Характерно, що саме в цей час ВКП(б) у народі почали розшифровувати як «второе крепостное право большевиков», а Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР «воєнно-феодальною».

 

62. Відновлення української державності актом 30 червня 1941 року

Акт відновлення Української Держави — проголошення в окупованому німецькими військами Львові відновлення Української держави. Здійснений Українськими Національними Зборами, що складалися з представників національного руху, за підтримки членів оунівських похідних груп та вояків батальйону «Нахтігаль».

Збори створили уряд — Українське Державне Правління — на чолі з Ярославом Стецьком, дещо пізніше було організовано верховний державний орган — Українську Національну Раду, яку очолив колишній голова уряду ЗУНР Кость Левицький.

30 червня 1941 р. в будинку «Просвіти» у Львові було проголошено Акт відновлення Української Держави. На башті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція повідомила про Акт населення України і передала благословіння митрополита Андрія Шептицького з цієї нагоди.

На цій події були присутніми понад 100 чільних представників зі всієї України, а також представник УГКЦ Йосиф Сліпий.

Акт 30 червня 1941 р. засвідчив усьому світові і, зокрема, Німеччині, що український народ є законним господарем на своїй землі і буде її боронити власними грудьми перед кожним, хто намагатиметься потоптати волю України.

Звістку про відновлення Української держави понесли на Східну Україну 6 тисяч бандерівців, розділені на три похідні групи, які повсюду творили українську адміністрацію та осередки ОУН. Найбільший із них був на Дніпропетровщині (5 тисяч осіб), Кіровоградщині (1100), а також на Донбасі і в Криму.

63. Основні зміни в кримінальному та трудовому законодавстві в роки Другої світової війни

Значні зміни відбувалися в трудовому законодавстві. Трудовій мобілізації підлягало працездатне населення міст, з числа тих, хто не працював у державних установах і на підприємствах у вікових категоріях: чоловіки — від 16 до 55 років, а жінки — від 16 до 50 років. Згідно з указами від 9 квітня 1942 року та 9 січня 1943 року скасовувалися чергові та додаткові відпустки. Їх було замінено грошовою компенсацією, виплата якої була “тимчасово призупинена”. Відпустки надавалися лише підліткам 16 років.

За ряд порушень трудової дисципліни поряд з дисциплінарною відповідальністю застосовувалася кримінальна відповідальність.

Колгоспне й земельне законодавство воєнного часу було спрямоване на дальше обмеження прав селян. Так, на час збирання врожаю встановлювався обов’язковий вихід на роботу працездатних колгоспників і підлітків з 14 років. Приймалися нормативні акти, спрямовані на боротьбу з так званим розбазарюванням земель колгоспів. Для членів колгоспів було підвищено мінімум обов’язкових трудових днів. Мінімум трудоднів запроваджувався для всіх членів сім’ї колгоспника віком від 12 років.

За користування присадибною ділянкою колгоспники повинні були сплачувати податі як грошима, так і натурою. Так, селянський двір мав здавати державі зерно, овочі, фрукти, м’ясо (40 кг), молоко (240 л), яйця (120 шт.) тощо.

Кримінальне законодавство було основою діяльності розгалуженої мережі репресивно-каральних органів. У ньому в роки війни простежувалася тенденція до розширення гіпотез багатьох статей Кримінального кодексу, а також ширше почали застосовуватися принцип аналогії і відплата як одна із цілей покарання.

Наприклад, крадіжка особистого майна за обтяжуючих обставин (напад ворога) кваліфікувалася як бандитизм. Розширюється склад такого злочину, як спекуляція.

Встановлювалася сувора відповідальність за такі специфічні злочини, як: поширення брехливих чуток, що викликають тривогу в населення; антирадянських чуток; розголошення державної таємниці. Для спеціальних суб’єктів кримінального права (фашистські злочинці та їхні посібники) вводилися особливі заходи покарання — страта через повішання і каторжні роботи терміном від 15 до 20 років.

Судові справи розглядалися в трибуналах без участі народних засідателів, без прокурора та адвоката, особиста участь свідків у судовому засіданні вважалася необов’язковою. В процесуальному праві не було попереднього слідства по справах про невиробіток трудоднів, про самовільне покинення роботи, строки розслідувань з багатьох питань були скорочені. Продовжував діяти позасудовий репресивний апарат.

64. Проголошення незалежності Карпатської України (Підкарпатської Русі) напередодні Другої світової війни

Державотворчі процеси в краї стали розгортатися згідно теорії інтегрованого націоналізму. Так, у краї було заборонено діяльність всіх політичних партій, крім Українського національного об’єднання. Усіх незгодних було ізольовано у концентраційному таборі (це не був табір смерті, які утворювали фашисти). Вибори у січні 1939 р. були фальсифіковані, в результаті було оголошено, що за УНО проголосувало 86% виборців. Спроби створення збройних загонів «Карпатська Січ» викликали конфлікти з чехами. Так, 14 березня 1939 р. частини чехословацької армії завдали поразки загонам «Карпатської Січі», які намагались оволодіти складами зі зброєю, а згодом усунули помірковане керівництво Карпатської України. Цей конфлікт виник напередодні вторгнення на територію краю угорських військ.

15 березня 1939 р. у приміщенні гімназії м. Хуста зібрався Сейм Карпатської України, на якому було проголошено її незалежність. Сейм ухвалив закон, який містив такі положення:

  1. Карпатська Україна є незалежна Держава.
  2. Назва Держави є: Карпатська Україна.
  3. Карпатська Україна є республіка на чолі з президентом, вибраним Сеймом Карпатської України.
  4. Державна мова Карпатської України є українська мова.
  5. Барвами державного прапора Карпатської України є синя і жовта…»

Президентом обрано А. Волошина. Засідання Сейму відбувалось під акомпанементи наступаючих угорських військ. Вирішальні бої розгорнулися на Красному полі під Хустом. Незважаючи на відчайдушний опір Карпатської Січі 18 березня територія краю була окупована повністю. Уряд Карпатської України емігрував до Румунії. До кінця квітня окремі загони, застосовуючи партизанські методи боротьби, чинили опір угорським окупантам, однак зупинити агресію не змогли. До того ж Карпатська Україна опинилась у міжнародній ізоляції. Сталінське керівництво СРСР ставилося до неї з відкритою неприязню, вбачаючи тут небезпечне вогнище українського самостійництва. У промові на XVIII з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. Сталін з неприхованим глумом говорив про прагнення Карпатської України добитися самостійності і цим розпочати справу визволення всієї України. «Комашка, що хоче прилучити до себе слона», — такими словами він охарактеризував героїчну боротьбу карпатоукраїнців.

Карпатська Україна проіснувала лише кілька днів, проте залишила свій слід у боротьбі за національну державність. Історичне значення незалежної держави карпатоукраїнців полягало в тому, що було ще раз продемонстроване непереборне прагнення українського народу до створення власної держави. Крім того, західноукраїнське населення пересвідчилось у неспроможності й небезпечності орієнтації на підтримку чужих держав. Стало незаперечним, що зацікавленість «українським питанням» продиктована бажанням Німеччини використати його у власних загарбницьких цілях. Незважаючи на морок окупації, який знову оповив Закарпаття, проголошення незалежної держави мало велике історичне значення. Воно продемонструвало непереборне прагнення українського народу до створення власної держави, його готовність до жертв заради досягнення цієї світлої мети.

65. Возз’єднання Західної України з Українською РСР — торжество історичної справедливості

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер майстерно використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й із потенціальними союзниками. У цей період у Німеччині, очевидно, не лише з пропагандистською метою вивчали питання про створення «Великої України». У листі французького посла в Берліні Р. Кулондра від 15 грудня 1938 року, надісланому до міністерства закордонних справ Франції, зазначалося: «Що стосується України, то ось вже майже протягом десяти днів весь націонал-соціалістичний апарат говорить про неї. Дослідницький центр Розенберга, відомство д-ра Гебельса… ретельно вивчають це питання. Шляхи і засоби, здається, ще не розроблені, але сама мета, здається… вже встановленою — створити Велику Україну… В оточенні Гітлера думають про таку операцію, яка повторила б у більш широких масштабах операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у сприятливий момент дипломатична підтримка та акція з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна».

Процес відбудови у «возз´єднаних» районах УРСР проходив набагато складніше, ніж на сході республіки. Це було зумовлено сукупністю причин: значними руйнаціями, завданими фашистською агресією; слабкістю економічного потенціалу регіону (у промисловості Галичини було задіяно лише 4% населення); особливостями менталітету західних українців, які неоднозначно сприймали соціалістичні перетворення, що відбувалися водночас із процесом відбудови; опором (пасивним і активним) значної частини місцевого населення, яке не сприймала нововведень та ін.

Суть перетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну перебудову «возз´єднаних» земель, тобто, як зазначає історик О. Субтельний, привести західних українців у відповідність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. ІЗ цією метою в Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція, утвердження влади органів диктатури пролетаріату. Всі ці процеси і мали створити умови для остаточної інкорпорації (включення до складу) західноукраїнського регіону до СРСР.

Характер змін, що відбулися в процесі відбудови на території Західної України, неоднозначний. Пройшла докорінна модернізація економічного потенціалу регіону. У роки четвертої п´ятирічки в західних областях України було здійснено суттєву реконструкцію старих заводів і фабрик. Відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості протягом 1946—1950 pp. зріс у 3,2 раза.

66. Боротьба ОУН-УПА за українську незалежну державу

У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія — УПА. її головнокомандувачем став член проводу ОУН (б) Роман Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30—40 тис. бійців. Конгрес ОУН (б) проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму.

У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об’єднатися проти Москви. Також на західноукраїнських землях діяли польські партизанські загони Армії Крайової (АК) і Армії Людової (АЛ). АК підпорядковувалася польському емігрантському уряду в Лондоні, АЛ — керували комуністи. Стосунки між радянським, українським і польським рухами Опору складались не найкраще. Особливо нетерпимі відносини були між рядянськими партизанами і УПА, між УПА і АК. Протистояння між польським і українським населенням на Волині призвело до справжньої трагедії (трагедія Волині 1943 р.)

Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рух наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували у стані відкритої війни.

67. Правоохоронні органи України в роки Другої світової війни

Уряд радянської України та партійне керівництво знаходилися за межами України — в Куйбишеві, Уфі, Москві. На окупованій території було організовано могутній партизанський рух.

На своєму Третьому великому зборі ОУН у вересні 1943 року сформулювала мету збройної боротьби УПА: побудова Української Самостійної Соборної Держави без панів, поміщиків, капіталістів, більшовицьких комісарів та партійних паразитів. Передбачалося, що основою для формування власних державних органів буде Українська головна визвольна рада (УГВР), яку було створено 15 червня 1944 року. Зверніть увагу, що в документах УГВР відмічалася необхідність об’єднання всіх патріотичних сил України незалежно від національності. Програма ОУН передбачала також створення власних збройних сил для здобуття незалежності Української держави.

Місцевими органами державної влади відповідно до адміністративно-територіального поділу були окружні, міські та сільські народні комітети.

68. Україна — держава-засновниця ООН

Статут ООН, який було пiдписано 26 червня 1945 р., набрав чинностi 24 жовтня 1945 р. Цей день щорiчно вiдзначається як День Органiзацiї Об’єднаних Нацiй. Активну участь у розробцi Статуту ООН взяли представники України. Глава делегацiї України на конференцiї у Сан-Франциско, мiнiстр закордонних справ УРСР Д. Мануїльський головував у Першому комiтетi, де були розробленi Преамбула та Глава 1 «Цiлi та принципи» Статуту. Україна в числі перших пiдписала Статут i увiйшла в групу з 51 держави-засновниці ООН.

Пiсля проголошення незалежностi України участь у дiяльностi Органiзацiї Об’єднаних Нацiй було визначено одним з прiоритетних напрямiв зовнiшньої полiтики нашої держави.

Як одна з держав-засновниць ООН, Україна неухильно дотримується цiлей та принципiв Статуту Органiзацiї, робить суттєвий вклад у її дiяльнiсть у сферах пiдтримання мiжнародного миру та безпеки, роззброєння, економiчного та соцiального розвитку, захисту прав людини, змiцнення мiжнародного права тощо.

Генеральнi секретарi ООН чотири рази вiдвiдали Україну. З офiцiйними вiзитами у Києвi перебували У Тан (1962 р.), Курт Вальдхайм (1981 р.), Перес де Куельяр (1987 р.), Бутрос Бутрос-Галi (1993 р.).

69. Україна на міжнародній арені після Другої світової війни

Після завершення воєнних дій з огляду на вагомий внесок українського народу в перемогу значно підвищився міжнародний авторитет України. Україна серед 51 країни світу була однією із засновників Організації Об’єднаних Націй (ООН). Делегація України на чолі із заступником голови Ради народних комісарів, народним комісаром закордонних справ УРСР Д.  Мануїльським працювала над розробкою Статуту ООН. Урочиста церемонія його підписання відбулась 26 червня 1945 р. на конференції в Сан-Франциско. Разом з іншими делегаціями Статут підписала й делегація України як країни — засновниці нової міжнародної організації, що мала на меті забезпечити мир і безпеку народів в усьому світі. Статут ООН набрав чинності 24 жовтня 1945 р. Цей день щороку відзначається як день ООН.

На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1945 р. Україну було обрано членом економічної та соціальної ради. З 1947 р. Україна — член Економічної комісії ООН для Європи. У 1948-1949 рр. УРСР була  непостійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки. Беручи активну участь у роботі ООН та інших міжнародних організацій (таких як ЮНРРА — Адміністрація допомоги і відбудови при ООН (1945 р.), Женевська конференція (1949 р.), яка ухвалила Конвенцію про захист жертв війни, Дунайська конференція (1948 р.), що виробила конвенцію про режим судноплавства по Дунаю), Україна послідовно підтримувала ідею надання допомоги країнам, що потерпіли під час Другої світової війни.

У 1946 р. Україна брала участь у роботі Паризької Мирної конференції і підписала мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Українська дипломатія багато зробила для розвитку ООН, зокрема таких її органів, як Комісія з прав людини, Міжнародна організація праці (МОП), Комісія ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), у переговорах щодо обмеження озброєнь. У 50-х роках представники УРСР працювали в 16-ти Міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних угод і конвенцій.

70. Кодифікація радянського законодавства в 50-60 роки

18 червня 1963 р. Верховною Радою УРСР було затверджено Цивільний кодекс УРСР.

1953 року ліквідується заборона шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями.

В житловому праві з’являються норми, що дозволяють кожному громадянинові купити чи побудувати в місті або за його межами з правом особистої власності одно- або двоповерховий дім, не більше, ніж на 5 кімнат.

Запроваджувався судовий порядок виселення. 1958 року загальна житлова площа в будинках, які будують громадяни з правом особистої власності, не повинен перевищувати 60 кв. м.

В трудовому законодавстві з липня 1945 р. були знову запроваджені чергові та додаткові відпустки, які були скасовані на початку війни.

Постановою Ради Міністрів СРСР 1955 року затверджувався порядок призначення та виплати допомоги з державного соціального страхування. З 1957 р. професійне захворювання працівника надавало йому право на отримання 100% зарплати у вигляді грошової допомоги.

1966 року Верховна Рада СРСР прийняла закон про пенсійне забезпечення робітників і службовців. Чоловіки мали право на отримання пенсії при досягненні 60-літнього віку і стажу роботи 25 років, а жінки при досягненні 55-літнього віку і стажу роботи 20 років.

1964 року в СРСР було прийнято закон про пенсії колгоспникам. Чоловіки мали право на отримання пенсії з 65-літнього віку, а жінки — з 60-літнього.

В кримінальному законодавстві простежується скасування норм воєнного часу. 1945 року було проведено амністію. Внаслідок цього були звільнені особи, засуджені до позбавлення волі терміном до 3 років. Наступна амністія проводилася 1953 року.

Дуже важливим у розвитку кримінального законодавства було прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 травня 1947 року “Про відміну смертної кари”. За злочини, що передбачали смертну кару, призначалося позбавлення волі на 25 років у виправно-трудових таборах. Але вже 1950 року смертна кара була поновлена для зрадників Батьківщини, шпигунів, диверсантів.

28 грудня 1960 р. Верховна Рада УРСР затвердила Кримінальний Кодекс УРСР. У ньому єдиною підставою кримінальної відповідальності проголошувалася провина. Кримінальна відповідальність наставала з 16-літнього віку, а за тяжкі злочини — з 14-літнього. Максимальний термін позбавлення волі зменшувався з 25-ти до 15-ти років.

Важливим актом у галузі кримінального судочинства СРСР і союзних республік стали Основи кримінального судочинства, прийняті 25 грудня 1958 р. У відповідності з Основами 28 грудня 1960 р. Верховна Рада УРСР затвердила Кримінально-процесуальний кодекс УРСР.

Зазначимо, що в зазначений період було переглянуто кілька мільйонів справ жертв сталінських репресій. Але парадоксом кампанії було те, що процес реабілітації супроводжувався новими політичними репресіями під новими політичними гаслами (антирадянська діяльність).

71. Дисидентський рух в Україні

Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об´єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-ті роки у радянському суспільстві виникла духовна опозиція — дисидентство (лат. dissident — незгідний), яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

У розвитку дисидентського руху в СРСР виокремлюють такі етапи:

  1. Виникнення і становлення (1959—1972 pp.). Початок дисидентського руху пов´язаний з утворенням у 1959 р. Української робітничо-селянської спілки (1961 р. цю нечисленну організацію було викрито, а її членів засуджено до тривалих термінів ув´язнення — від 10 до 15 років). У 1964 р. у Ленінграді сформувалася нелегальна організація «Всеросійський соціально-християнський союз звільнення народу», яка мала на меті встановлення демократичного ладу. Невдовзі за доносом її було розгромлено, а лідерів засуджено.

У вересні 1965 р. було заарештовано звинувачених в антирадянській агітації і пропаганді А. Синявського та Ю. Даніеля, які надрукували на Заході свої літературні твори. Протягом 1965—1966 pp. на захист дисидентів розгорнулася петиційна кампанія. Незважаючи на протести, Верховний суд СРСР засудив А. Синявського до 7 років, а Ю. Даніеля — до 5 років таборів суворого режиму.

На цьому етапі у «самвидаві» набули значного поширення відкриті листи (так звана «епістолярна революція»). Найвідомішими з них є листи Л. Чуковської (квітень 1966 р.), А. Сахарова, В. Турчина, Р. Медведева (1968 р.) та ін., пройняті ідеями викриття беззаконня щодо політичних в´язнів у СРСР, необхідності демократизації радянської системи, категоричного несприйняття спроб «реабілітації» Сталіна і сталінізму. З квітня 1968 р. починає виходити у світ правозахисний бюлетень «Хроника текущих событий», який тривалий час (до 1982 р.) був основним джерелом інформації про тенденції і проблеми розвитку правозахисного, релігійного, національного опозиційного рухів у СРСР.

25 серпня 1968 року на Красній площі у Москві відбулася демонстрація протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини, усіх учасників якої було заарештовано та засуджено.

Становлення дисидентського руху завершилося в 1968 p., коли було сформульовано його базові ідеї, вироблено та апробовано основні форми і методи діяльності, утвердилися лідери, викристалізувався склад учасників. Навесні 1969 р. серед правозахисників визріла думка про необхідність організаційного оформлення дисидентського руху. Тоді було створено першу в Радянському Союзі відкриту, непідконтрольну державним структурам, громадську асоціацію — Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР. Це об´єднання звернулося з відкритим листом до ООН, в якому було наведено факти грубого порушення прав людини у Радянському Союзі. У листопаді 1970 р. засновано Комітет з прав людини в СРСР.

З 1967 р. до 1971 р. кількість дисидентських гуртків, груп і їх учасників постійно зростала. За даними КДБ, у 1967 р. було виявлено 502 об´єднання, у роботі яких брало участь 2196 учасників, у 1968 р. — 625 груп (2870 учасників), у 1969 р. — 733 групи (3130 учасників). Всього протягом 1967—1971 pp. було виявлено 3096 «угруповань політично шкідливого характеру».

  1. Криза і спад (1972—1975 pp.). У 1972 р. розпочався фронтальний наступ на дисидентський «самвидав». Москвою, Ленінградом, Вільнюсом, Новосибірськом, Уманню та Києвом прокотилася хвиля обшуків та арештів. Влітку 1973 р. відбувся «показовий» суд над правозахисниками П. Якіром і В. Красіним, на якому вони під тиском були змушені визнати «наклепницький» характер своєї діяльності. Такий розвиток подій зумовив кризу всього дисидентського руху.

На цьому етапі тоталітарний радянський режим, нарощуючи тиск проти лідерів дисидентського руху, розпочав безпрецедентну за масштабами кампанію цькування А. Сахарова, а невдовзі після опублікування на Заході «Архіпелагу ГУЛАГ» — О. Солженіцина. У серпні 1975 р. у Вільнюсі відбувся суд над С. Ковальовим, якого було звинувачено у виданні, зберіганні і поширенні «Хроники текущих событий» і засуджено до 7 років таборів, що викликало бурхливу хвилю протесту. Лист на захист С. Ковальова підписали 179 осіб, серед яких були правозахисники, представники литовського, грузинського, вірменського, єврейського національних рухів і руху кримських татар. Це був перший виступ такого характеру і масштабу.

  1. Піднесення та розширення діяльності (1976—1978 pp.). Поява у 1976 р. Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР (Московської Гельсінської групи) і виникнення Української, Литовської, Грузинської, Вірменської Гельсінської груп відкрили новий етап у розвитку дисидентського руху. У цей період помітно активізувала свою діяльність релігійна течія дисиденства (у 1976 р. було засновано Християнський комітет захисту прав віруючих СРСР). У 1978 р. почався черговий наступ радянського режиму на дисидентський рух, що мав своїм наслідком арешти всіх лідерів релігійного руху (О. Огороднікова, В. Бурцева, Д. Дудко, Г. Якуніна та ін.). Того року відбулися суди над заарештованими членами Гельсінських груп.
  2. Помітне обмеження впливу під тиском пануючого режиму (1979—1985 pp.). У листопаді 1979 р. тиск системи на інакодумство ще більше посилився, що призвело наприкінці 1980 р. до виїзду за кордон багатьох лідерів духовної опозиції, а також ізоляції та ув´язнення 500 лідерів правозахисних, національних і релігійних об´єднань. Втім, репресії так і не змогли повернути СРСР в «додисидентський» стан.

72. Історичні передумови проголошення незалежності України

Витоки українського конституційного процесу мають давні історичні традиції. Ще в період Київської Русі на віче укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних редакціях «Руської правди».

У новий час особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 р., яка, хоч і не розглядала Україну як цілком самостійну державу, водночас установлювала низку демократичних для тієї доби державних Інститутів. У подальшому в Україні розроблялися такі конституційні проекти, як «Начерки конституції республіки» одного з членів Кирило-Мефодіївського братства Георгія Андрузького (1827-?) та більш докладний проект Конституції України під назвою «Вольный союз (Вільна спілка)». Його розробив 1884 р. український вчений і політичний діяч Михайло Драгоманов (1841-1895).

Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. в першому числі часопису Української народної партії «Самостійна Україна» під назвою «Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського». Цей проект передбачав повну самостійність України, територія якої мала складатися з дев’яти земель.

Початок реального конституційного процесу в Україні слід пов’язувати з поваленням самодержавства та організацією у березні 1917р. Української Центральної Ради. І Універсал Центральної Ради започаткував становлення української державності й розглядався як «статут автономії України».

Віхою в розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 р. II Універсалу Української Центральної Ради, що його можна розглядати як договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді. У II Універсалі проголошувався намір підготувати проекти законів про автономний устрій України.

Важливим політико-правовим кроком стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. Ш Універсалу, який проголошував установлення вже не автономних, а федеративних стосунків з Росією. Але така позиція Центральної Ради не знайшла розуміння ні в російського Тимчасового уряду, ні в більшовицької влади, яка відхилила всі демократичні пропозиції України й почала проти Української Центральної Ради воєнні дії. За цих умов 9 січня 1918 р. було прийнято IV Універсал Центральної Ради, в якому проголошувалося, що «однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, правової системи. Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Про це безпосередньо свідчить текст Конституції УНР 1918 р., яка, на жаль, так і не набрала чинності, поза як саме в день її прийняття до Києва увійшли німці і почалася доба українського Гетьманату Павла Скоропадського.

Після падіння Гетьманату в листопаді 1918 р. до влади дісталася Директорія у складі п’яти членів на чолі з В. Винниченком. Фактично провідну роль у Директорії відігравав С. Петлюра, який перегодом і став її головою. Серед правових актів Директорії, які мали конституційне значення, слід назвати Декларацію Української Директорії від 26 грудня 1918 р.. Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці, Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки. Особливо слід зазначити, що за доби Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою «Основний державний закон Української Народної Республіки».

Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення українського радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвиткові конституційного процесу в Україні. Радянська Конституція України, прийнята ВУЦВК у березні 1919 р., здебільшого лише повторювала Конституцію Російської Федерації 1918 р., а також положення про основи державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України на початку січня 1919 р.

Створення 1922 р. Союзу радянських соціалістичних республік і прийняття 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести в Конституцію УСРР 1919 р. відповідні зміни, пов’язані головним чином з розподілом компетенції між союзною і республіканською владою. У грудні 1936 р., тобто в розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, проголошену «найдемократичнішою у світі». Конституція Української РСР, прийнята 1937 р. на основі «сталінської Конституції», повністю повторювала її основні положення. Засудження «культу особи» Сталіна, певне розширення повноважень союзних республік наприкінці 50-х рр. декларування того, що Радянський Союз із держави «диктатури пролетаріату» перетворився на загальнонародну державу, деякі кроки в бік поширення демократичних інститутів, виникнення у країні відверто опозиційних рухів — усе це вимагало принаймні косметичних конституційних змін. За таких умов почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми й положення Конституції СРСР 1977 р. Загалом Конституція України 1978 р. не внесла принципових змін у державне й громадське життя України.

Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалежності розпочався новий етап у розвиткові конституційного процесу в Україні. Його вихідним пунктом стало проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990р. Важливе конституційне значення мав Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., який дістав всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 р., та деякі інші правові акти.

73. Декларація про державний суверенітет України

У складі депутатів Верховної Ради УРСР XII скликання (1990—1994 pp.) абсолютну більшість (239 чол.) становила компартійна частина. Однак ідея національного відродження незалежності заявляла про себе все активніше й наполегливіше устами меншості, національно-демократичної частини депутатів. Партійно-державне керівництво республіки не могло протистояти цим настроям і вперше пішло на крок, що суперечив політиці центру, який не збирався відмовлятися від диктату в ставленні до республік.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, якою було проголошено наміри народу України самостійно вирішувати свою долю.

Декларація складається зі вступу (преамбули) та 10 розділів:

  1. Самовизначення української нації
  2. Народовладдя

IIІ. Державна влада

  1. Громадянство.
  2. Територіальне верховенство
  3. Економічна самостійність

VII. Екологічна безпека

VIII. Культурний розвиток

  1. Зовнішня і внутрішня безпека
  2. Міжнародні відносини

Основні положення Декларації:

— народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей;

— закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах;

— поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

— виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством;

— самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин;

— миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет;

— визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими;

— гарантія права на вільний національно-культурний розвиток всіх національностей, ідо проживають на території України;

— необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами Республіки.

Через нерішучість і непослідовність більшості народних депутатів Декларації не було надано статусу конституційного акта. У результаті вона могла залишитися планом на майбутнє, набором добрих побажань. Однак та ж обережна більшість погодилася на внесення до Конституції УРСР статті, що проголошувала верховенство законів Української РСР над союзними законами. Цей важливий крок сприяв наповненню Декларації реальним змістом.

Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що:

— суверенітет офіційно визнано необхідною умовою дальшого розвитку української нації;

— визначено основні напрямки діяльності по досягненню реального суверенітету.

74. Акт проголошення незалежності та підсумки Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року

4 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України. Однак, згідно з чинним на той час законодавством, питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня, крім Акту проголошення незалежності України, було прийнято й Постанову Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України», якою, зокрема, передбачалося провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності України.

Референдум, який відбувся у намічені строки, не залишив жодних сумнівів. 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, на питання бюлетеня відповіли: «Так, підтверджую». Позитивну відповідь дало населення всіх областей України і Криму, незалежно від їх національного складу. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, але й представники інших національностей, для яких батьківщиною є українська земля. Підсумки референдуму однозначно засвідчили прагнення народу бути повноправним господарем на власній землі, а не «молодшим братом», частиною ще однієї імперії з новітнім фасадом. Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави.

1 грудня 1991 р. Україна визначила першого президента своєї самостійної держави. У вітчизняній практиці посаду Президента Української РСР було засновано законом від 5 липня 1991 р.

До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було включено 6 кандидатів — В. Гриньова, Л. Кравчука, Л. Лук’яненка, Л. Табурянського, В. Чорновола, І. Юхновського. Ще один кандидат у Президенти України О. Ткаченко на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л. Кравчука. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух висунув голову Львівської обласної Ради В. Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і Українська республіканська партія, агітували за голову УРП Л. Лук’яненка, Партія демократичного відродження України (ПДВУ) — за керівника Народної Ради в парламенті України академіка І. Юхновського та за одного з лідерів ПДВУ, народного депутата В. Гриньова.

Уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної Ради України, в недалекому минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, секретар ЦК КПУ, Леонід Макарович Кравчук. Він і став першим Президентом незалежної України (1991-1994).

75. Розпад СРСР і створення СНД

Відмова Горбачова підтримати проект переходу до ринку, підготовлений комісією Шаталіна — Явлінського, криваві події у Вільнюсі та ін. засвідчили наростаючу схильність горбачовського керівництва до союзу з консерваторами. На IV з´їзді народних депутатів СРСР окреслився поворот від демократії до політики «міцної руки». У зв´язку з цим «команду Горбачова» покинули Е. Шеварнадзе та О. Яковлев.

На думку істориків, політологів, таке становище зумовили певна втрата контролю за процесом перебудови, запізнення з реформуванням СРСР, відсутність міцного центристського руху, що міг би стати опорою нового політичного курсу, загальна організаційна слабкість демократичних сил, політичні вагання М. Горбачова.

Ускладнила ситуацію здійснена заміна Голови Ради Міністрів СРСР М. Рижкова на прем´єр-міністра В. Павлова (січень 1991 р.). Спад виробництва, темпи грошової емісії посилювали соціальне напруження в суспільстві. За Даними республіканської статистики 1991 р. в Україні валовий суспільний продукт був на 11,3% меншим, ніж у 1990 p.; національний доход відповідно зменшився на 11,2%. Зниження показників розвитку промисловості республіки становило 4,8%, а сільського господарства — 13,2%. На тлі тотального спаду основних економічних показників зростають грошові доходи населення України (в 1991 р. — на 87,1% порівняно з 1990 p.). Проте їх поглинала інфляція.

У цей час поступово усувався контроль центральних відомств над економікою республіки, загальносоюзна власність на території України була перетворена на республіканську, почали формуватися власна грошово-фінансова система, податкові й митні служби тощо. Але всі ці зміни були круто замішані на «економічному романтизмі». Насправді центр хоча дещо і втратив колишню силу, не випускав з-під контролю українську економіку. Наприклад, питома вага підприємств союзного і союзно-республіканського підпорядкування у випуску промислової продукції України становила 56%.

З часом трансформувалася суть перебудови. Загальні вибори на альтернативній основі; гарантування свободи друку; розвиток багатопартійності; розширення прав трудових колективів; розмежування функцій партійних і державних органів; утвердження в суспільстві спочатку ідейного, а невдовзі і політичного плюралізму; законодавче оформлення економічної свободи; розширення прав союзних та автономних республік наближали крах тоталітарної системи.

Отже, у Біловезькій Пущі відбувся не «розпад», «розвал» чи «розпуск» Радянського Союзу. Події в ній засвідчили настання вирішального моменту фази «переділу» як наслідку дії об´єктивних історичних законів. 10 грудня 1991 року Верховні Ради Білорусі та України ратифікували Угоду про утворення СНД і денонсовували договір 1922 р. про утворення СРСР. Український парламент, підтримавши рішення «біловезької трійки», одночасно Проголосував і за «Застереження Верховної Ради України, До Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав». Очевидно, на це рішення вплинули висновки з головного уроку 1922 p., який засвідчив, що недостатньо під Час утворення державного об´єднання проголосити формальне право кожної республіки на вихід із Союзу, а необхідно розробити юридичний механізм цього процесу сформувати правові засади рівноправних відносин. TОМУ основний акцент у «Застереженнях» (всього 12 пунктів) було зроблено на збереженні самостійності і незалежності України, яка вступає до СНД. Про це свідчать поправки що стосувалися підведення правової бази під статтю, яка гарантує територіальну цілісність та недоторканність існуючих кордонів; створення координаційних інститутів на паритетній основі, рекомендації яких необхідно приймати консенсусом; формування власних систем транспорту збройних сил. Таку мету переслідувало і застереження Верховної Ради України про те, що кожна з Договірних Сторін залишає за собою право не лише призупинити (як було записано в Угоді, укладеній 8 грудня 1991 року у Мінську), а й припинити дію цієї Угоди.

76. Конституційний процес у незалежній Україні

Після довгих дискусій, зволікань та узгоджень у 1996 р. активізувався конституційний процес, і нарешті, 28 червня 1996 р. п´ята сесія Верховної Ради затвердила нову Конституцію України, яка в основному відповідала основним вимогам розвитку сучасного українського суспільства. Україна стала президентсько-парламентською демократичною державою, в якій чітко розмежовані законодавча і виконавча влади. Третьою владою встановлена незалежна судова система. Конституція декларує широкі політичні права громадян та свободу для кожної людини. Однак ця Конституція мала ще пройти перевірку життям.

Та прийняття її не змінило кризового стану в країні. Продовжували існувати безвідповідальне ставлення до своїх обов´язків органів влади, корупція, посилювався негативний вплив на життя суспільства, рекетирство, мафіозних структур та кримінальних груп. Посилюється соціальна диференціація. Поряд із зростаючою бідністю народних мас у 1998 р. в Україні нараховувалося 150 тис. мільйонерів. Багатство багатьох з них було нажите незаконно.

Прийняття Конституції України завершило процес становлення політичної системи республіки як цілісного організму з більш-менш чіткою визначеністю структурних елементів, їх функціонального призначення та принципів зв´язку. Нова Конституція, з одного боку, фіксує та регламентує те, що існує в реаліях (ст. 4. стверджує, що в Україні існує єдине громадянство, а ст. 5 — що Україна є республікою), з іншого — є своєрідною юридичною програмою нашої країни, яка визначає та стверджує головні принципи та цілі майбутнього розвитку державотворчого процесу (ст. 1 Конституції України акцентує: «Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова Держава»). Таке поєднання в юридичному акті реалій та перспектив закладає правові основи для стабільної, безболісної трансформації політичної системи, створює сприятливі умови для динамічного, поступального розвитку суспільства.

77. Проблеми становлення незалежної української держави на сучасному її етапі

Здобуття Україною незалежності кардинально змінило геополітичну мапу світу. Поява в центрі Європи країни, що територіально та за кількістю населення ставала в один ряд з провідними державами континенту, звісно, не могла не позначитися на особливостях глобальних процесів.

Суверенна Україна, відкриваючи себе світові, змушена була творити й власну, самостійну зовнішню політику. Впровадження її в життя супроводжувалося дією об’єктивних чинників, які визначали тенденції сучасного суспільного розвитку.

Найхарактернішою рисою сучасної зовнішньої політики є її багатовекторність і багатовимірність, орієнтація на розбудову відносин з усіма країнами світу. Зокрема, відкинуто хибну тезу про те, що Україні, мовляв, притаманна традиційна орієнтованість виключно на Захід, що Схід є джерелом тільки загроз для України. Взято курс на прискорення економічних перетворень, визначено за доцільне динамізувати процес входження України в європейські та світові економічні та політичні структури. Причому розбудова зв’язків з державами Заходу не розглядається як альтернатива діяльності України в межах СНД або стосунків з Росією.

Здійснення зовнішньополітичного курсу покликане зробити все для того, щоб Україну сприймали на міжнародній арені як бажаного партнера, як демократичну, цивілізовану державу.