Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Європейські стандарти забезпечення захисту прав людини у правовій системі України

Права людини – це соціальна спроможність людини вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення своїх різнобічних матеріальних та духовних потреб шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених чинними законодавчими актами.

У розділі ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України [3] закріплено широкий спектр прав і свобод людини та громадянина, а також загальні принципи та положення, що ставлять за мету визначити зміст гарантій і механізмів їх реалізації.

При цьому держава, закріплюючи в законодавстві досягнутий рівень особистої свободи людини за допомогою конституційного розпорядження, бере на себе юридичну відповідальність за забезпечення рівних умов реалізації конституційних прав і свобод усім особам, що проживають на її території, незалежно від їхньої раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження тощо. З цього приводу в ч. 2 ст. 3 Конституції України особливо акцентується увага на тому, що «держава відповідає перед людиною за свою діяльність».

Права і свободи людини – позанаціональні й позатериторіальні. Як загально-цивілізаторська, загальнокультурна цінність, що не залежна від націй, ідеологій, релігій, вони давно стали об’єктом міжнародно-правового регулювання. Україна як член міжнародного та європейського співтовариства, зокрема, таких авторитетних і впливових міжнародних правозахисних організацій, як Організація Об’єднаних націй і Рада Європи, зобов’язана дотримуватись загальноприйнятих у цій сфері міжнародних стандартів, закріплених у вказаних вище міжнародних актах, у тому числі й у Загальній декларації прав людини (1948 р.).

Відомо, що міжнародно-правові стандарти у галузі прав людини різноманітні. Відповідно до дії в просторі розрізняють стандарти універсальні (діють у всьому світі) й регіональні (діють в певному регіоні земної кулі).

Європейська система захисту прав людини – це трирівнева система, в якій захист забезпечується на рівні держав-членів, на рівні самого ЄС та на рівні європейських міжнародно-правових інституцій. Причому в певних випадках можна спостерігати існування «конкуруючої» юрисдикції в цій системі. Захист прав людини в рамках Ради Європи здійснюється шляхом розробки конвенцій, резолюцій та рекомендацій і функціонування механізму контролю за дотриманням державами-членами конвенційних положень через систему статутних та конвенційних органів Ради Європи [4].

Найстаршою й найвпливовішою регіональною організацією є Рада Європи. Вона була створена ще у 1949 році як європейська організація міжурядового та парламентського співробітництва. Вона об’єднує на сьогодні вже чотири десятки країн, включаючи й нашу країну. Саме в рамках цієї організації прийнято основні правові документи й створено оригінальний процедурний механізм їхньої реалізації, якого в інших регіональних системах немає. Відомо, що Раду Європи було створено, як записано в її Статуті, «для досягнення більшої єдності між його членами, в ім’я захисту та здійснення ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням» і для сприяння, у тому числі, соціальному та економічному розвитку його членів. Статутні принципи Ради Європи, закріплені в його основному документі, викладено стисло, дохідливо і є абсолютно природними та загальновизнаними. У цьому також вбачаємо вияв демократії та повагу до прав людини й дієвої реалізації принципу верховенства закону.

Основоположним й одним з перших міжнародно-правових документів у частині захисту прав людини є Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 року (далі – Європейська конвенція). Європейська конвенція передбачає обсяг цивільних і політичних прав і основних свобод, який є мінімальним для правової демократичної держави. Однак перелік прав і свобод постійно розширюється і доповнюється новими міжнародно-правовими документами.

Перевага європейської системи, що базується на даній Конвенції, полягає саме в тому, що вона постійно розвивається й доповнюється, а це означає, що ті мінімальні рамки, які було поставлено ще в 1950 році, розширюються і удосконалюються з часом. Конвенція разом з протоколами, що прийнято згодом на додаток до Конвенції, включають практично весь перелік громадянських і політичних прав і свобод, які є і в документах ООН. Але найголовніша цінність Європейської Конвенції полягає не в закріпленні цього переліку, а в створеному нею дієвому механізмі імплементації цих норм, включення їх у законодавство країн, що приєдналися до даної Конвенції. Більше того цей механізм дозволяє зробити ці норми не міжнародними стандартами, а звичайними діючими нормами, на які можна посилатися в самому звичайному суді кожної з країн, які приєдналися до цієї Конвенції. Важливим є те що, цінність даної Конвенції визначається фактично її ефективним механізмом, а не правами, які вона захищає. Цей механізм є оригінальним і унікальним.

У той же час треба звернути особливу увагу, що ні сама Конвенція, ні її механізми не призначені для того, щоб якось замістити собою національні системи захисту прав людини. Їх мета – лише надати додаткову правову гарантію тим системам захисту прав людини, що створені національними правовими системами. У більшості держав, що приєдналися до цієї Конвенції, їх норми дійсно вже стали внутрішнім правом, і завдяки цьому будь-яка особа може подати позов або апеляцію до суду загальної юрисдикції, базуючись на тих правах, які надані йому цією Конвенцією. Очевидно, що мова, звичайно, йде про ті країни, які до Конвенції приєдналися і її імплементували, тобто здійснюють і постійно використовують її у внутрішньому чинному законодавстві. Однак, треба мати на увазі, що держави-члени Ради Європи, що не імплементували дану Конвенцію, не повинні порушувати норм, встановлених цією Конвенцією.

Отже, основними факторами підвищення дієвості роботи механізму соціально-правового захисту прав людини, як й інших засобів гарантування цих прав, є: створення ефективних контрольних правових процедур поновлення порушених прав; вдосконалення правової бази з регулювання та захисту прав і свобод людини на національному та міжнародному рівнях; вдосконалення механізму реалізації конституційних прав і свобод; поширення інформації про права та свободи людини; надання допомоги професійними юристами, що розробляють законопроекти щодо захисту прав людини; підвищення рівня правової культури і свідомості всіх суб’єктів права. Важливим пріоритетним напрямом забезпечення захисту прав людини у правовій системі України, на наш погляд, є дотримання всіма органами і установами держави прав людини, поширення інформації про існуючі стандарти і забезпечення того, щоб люди знали про свої права і використовували їх відповідно до положень чинної Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, Конституції України та Законів України.

Література:

  1. Рабінович П. Основоположні права людини: соціально-антропна сутність, змістова класифікація // Право України. – 2010. – № 2. – С. 18 – 23.
  2. Оніщук М. Проблеми забезпечення прав людини в Україні: від Загальної Декларації прав людини – до сьогодення // Право України. – 2009. – № 4. – С. 29 – 35.
  3. Конституція України // Офіційний портал Верховної Ради України [Електронний ресурс]
  4. Пендяга А. Окремі проблеми механізму реалізації захисту прав людини/ А.Пендяга// Підприємництво, господарство і право. – 2012. – С. 33 – 34.