Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Етнополітична ситуація в сучасній Україні

Вступ

1. Загальні особливості етнополітичної ситуації в Україні

2. Чинники дестабілізації етнополітичної сфери

3. Концептуальні підходи до формування етнополітики в Україні

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Українське суспільство ніколи не було і не є моноетнічним. На етнічній українській території в політичних утворах українців завжди, крім титульного автохтонного етносу, були присутні представники інших етносів. І, звичайно, відбувалася міжетнічна взаємодія, соціальноекономічні та культурні взаємини різних етнічних спільнот та груп, що впливало і впливає на стан суспільства в цілому та перспективи його розвитку.

Етнічна структура суспільства є продуктом низки чинників політичного, конфесійного, економічного, географічного, військового, культурного та іншого характеру. Подекуди, окремі з них або їх взаємодія призводить до значних іноетнічних імпульсних інновацій на етнічну територію автохтонного етносу чи, навпаки, породжує еміграційні хвилі його з власної території та діаспоризації чималої частини українців у світі.

Етнополітичний аналіз набуває особливого значення в сучасних умовах, коли з одного боку, має місце демографічна криза в українському суспільстві, а з другого — відбуваються непрості процеси в українській діаспорі, пов’язані, зокрема, з проблемами збереження її етнічної ідентичності. Мова йде, отже, про збереження і відтворення українства як цивілізаційного феномену.

1. Загальні особливості етнополітичної ситуації в Україні

В минулі часи на теренах України існувало чимало етносів різного походження з власною історичною долею: кіммерійці, амазонки, скіфи, сармати, роксолани, таври, готи, авари, гуни, булгари, печеніги, хозари, монголи, татари та багато інших.

Одні з них вже зійшли з цивілізаційної арени, інші дали життя новим етнічним спільнотам, ще деякі практично повністю знялися з української землі і подалися шукати щастя в інших краях.

Знання і врахування ролі таких етносів в цивілізаційному поступі України мають неоціненне значення для розуміння її непростого шляху до сьогодення.

Водночас, низка етнічних спільнот в Україні, з’явившись на її теренах в різні часи, зуміла зберегти свою присутність аж до наших днів. Надзвичайно важливою обставиною при цьому є те, що про кожну з них існують досить достовірні дані щодо часу і причини їх появи на Україні. Про кожну, окрім української: при всьому розмаїтті концепцій етногенезу українців та протяжності цього процесу, жодна з них не ставить під сумнів автохтонність українців, їхнє походження і розвиток саме на цій землі. Це — неспростовний доказ права українців самим вирішувати власну долю в рідній домівці.

Національні меншини, котрі компактно проживають в Україні протягом 10-12 поколінь, можна назвати історичними, на відміну від модерних національних меншин, чий час прибування в Україні є меншим від вказаного, а розселення нерідко є дисперсним. Показник у 10-12 поколінь визначено на підставі узагальнень генетики людини та культурної антропології щодо формування за цей час в етносі популяції певного спадкового адаптивного типу та архетипів поведінки. Інакше кажучи, коли проживання на цій землі і спосіб природокористування накладають свій відбиток на спадковість та ментальність спільноти, тобто на норму її спадкової реакції на довкілля, особливості мислення, поведінки і діяльності, тоді можна вести мову про історичну прив’язаність цієї меншини на українській землі.

Найповажніший час перебування в Україні з усіх існуючих нині історичних меншин мають греки — їхні перші поселення у Північному Причорномор’ї з’явилися у VII – VI ст. до н. е.; у подальшому було ще декілька міграційних хвиль греків з Візантії, Оттоманської Порти та ін. Перші єврейські громади також з’явилися на півдні України, очевидно, ще до нової ери. За часів Візантійської імперії там само з’являються вірменські переселенці. Дещо пізніше українська земля привабила до себе караїмів та кримчаків. Предки нинішніх кримських татар вперше з’явилися на теренах України у 1223 р. В часи Речі Посполитої, починаючи з XVI ст., на українських землях активно осідали поляки. Приблизно в цей самий час в Україні з’являються перші циганські табори-громади. Перебування України в складі різних імперій та держав, насамперед Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій, означилося появою російської та німецької мовних спільнот, насамперед — росіян та німців. Іншою стороною імперської політики щодо України було намагання колонізувати її землі переселенцями з інших країн — тими ж німцями, а також сербами, чорногорцями, чехами, болгарами та ін. Нарешті, на контактних територіях українських етнічних земель з ареалами інших етносів відбувалася взаємна міграційна дифузія цій обставині не в останню чергу зобов’язані своїм існуванням в Україні компактні поселення білорусів, словаків, угорців, молдован, росіян, румун.

Як правило, історичні національні меншини, справляючи той чи інший вплив на розвиток України в минулому, досить активні і чисельні і в нинішній час. Вони, за деяким винятком (кримські татари, кримчаки і караїми) не мають деінде етнічні державні утвори або ж (за відсутності таких) — історичну батьківщину. Відповідно, в Україні такі меншини можуть бути чинником утвердження добросусідства та партнерських взаємин між нинішньою та предківською батьківщинами, або ж, на жаль, інколи вносити елементи напруження у відносини між країнами (наприклад, індукування деякими зовнішніми і внутрішніми силами статусу російської мови в Україні як другої державної).

На відміну від історичних, модерні національні меншини живуть на теренах України не такий тривалий час, однак це не применшує їхнє місце і значення в сучасному суспільстві. Такі меншини розселені менш компактно, інколи — просто дисперсно.

Не завжди вони прагнуть до збереження власної ідентичності або ж не мають можливість зробити це. Модерні меншини менш консолідовані та згуртовані, що пов’язано як з дисперсністю розселення, так і пошуком власного місця в українському суспільстві. Показовими в цьому контексті є національні спільноти азербайджанців, осетин, грузин, корейців, узбеків, турків, арабів, казахів та ін.

Серед модерних меншин особливе місце займають спільноти, які опинилися в Україні під тиском обставин, що пригнічують чи обмежують права людини у них на батьківщині. Внаслідок цього, в Україні з’явилися жителі низки конфліктогенних країн та регіонів — Кавказу, Середньої Азії, Афганістану, Близького Сходу, Іраку, Балкан, деяких африканських країн. Так в українському суспільстві склалася ситуація, коли постали нові і непрості проблеми інтеграції нових мігрантів (досить часто — нелегальних) у свою структуру. Цьому безумовно не сприяє також віддаленість мовна, культурна, конфесійна, звичаєва тощо існуючого суспільства з новоприбульцями.

В цьому контексті постає проблема кодифікації низки людей певної національності саме як меншин. Дійсно, коли така група нечисленна, розселена дисперсно, етнокультурно не зорганізована тощо, то відсутні базові критерії щодо її ідентифікації як меншини. У такому випадку дійсно мова йде саме про групу чи, навіть, про окремих репрезентантів етносу. Подібна ситуація створює проблеми як для держави щодо їх інтеграції, так і для самих мігрантів у плані збереження їхньої національної ідентичності.

Всеукраїнський перепис 2001 р. зафіксував практично всі нові реалії та тенденції у формуванні етнічної структури українського суспільства. Даний перепис — перший всебічний, науково заангажований, об’єктивний образ сучасного українського суспільства, зокрема і його етнічної структури. Для повноти відображення останньої особливе значення мало те, що перепис відбувся у вільній, незалежній, правовій державі, в якій громадянам не було причин приховувати свою власну національність.

Так в Україні «з’явилися» етнічні групи, навіть їх десятки, яких не було в попередніх «всесоюзних» переписах. В цьому виключна цінність результатів перепису, оскільки вони відображають повну етнічну палітру українського суспільства. Водночас, перепис у черговий раз переконливо довів, що питомою більшістю населення України було і є етнічне українство.

За переписом 2001 р. українців в Україні проживало 37 млн. 542 тис. чол. (точніше — 37 541 693 чол.), що складає 77,8% всього населення країни. Прикметно, що з цього числа українців своєю рідною вважали українську мову 85,2%, а російську — лише 14,8%[6, с. 276]. Це зайвий раз свідчить про те, що реальне задоволення мовних потреб українського етносу, яке склалося на сьогоднішній день, ще дуже далеке від задовільного.

2. Чинники дестабілізації етнополітичної сфери

Свого часу середньовічний буддійський монах Нітірен говорив, що коли бажаєш собі спокою, то молись за спокій тих, хто тебе оточує. Ця максима особливо актуальна для країн, що вирвалися з тенет тоталітаризму, але за ними потяглася ціла низка проблем, „приспаних” попереднім режимом. Серед них однією з найболючіших є проблема етнополітичних конфліктів.

Тривале ігнорування питань, пов’язаних з міжетнічними, міжнаціональними відносинами, придушення будь-яких проявів громадянської активності, заснованої на національно-етнічному ґрунті, насильницька культурно-мовна асиміляція тощо у своїй сув’язі стали причиною надзвичайного загострення етнополітичної ситуації в країнах посттоталітарного простору, розгортання та ескалації в них етнополітичних конфліктів.

У цьому контексті Україна залишається чи не єдиною державою серед колишніх республік СРСР, де етнополітичні конфлікти не набули реального прояву, а ситуація в етнополітичній сфері визначається як відносно стабільна. На думку українського дослідника В. Семка, це пов’язано, перш за все, з тим, що „процес набуття незалежності в Україні пройшов мирним, „оксамитовим” шляхом і не супроводжувався загостренням етнополітичної ситуації та збройними конфліктами на етнічному ґрунті… Іншим чинником етнополітичної стабільності в Україні стала достатньо зважена національна політика керівництва, яке не вдалось до „революційного” сценарію українізації, хоча й спричинило гостру критику з боку національно-орієнтованих політичних сил” [1, с. 59].

Подібний стан, втім, жодним чином не применшує актуальності проблеми етнополітичного конфлікту в Україні. І тому є певні причини.

По-перше, Україна – поліетнічна держава. По-друге, в Україні тривають трансформаційні перетворення, визначальною ознакою яких є докорінна зміна основ соціально-економічного та політичного буття суспільства, які супроводжуються дезінтеграційними, дестабілізаційними процесами, в тому числі й у етнополітичній сфері. По-третє, в українській науці етнополітична проблематика все ще лишається малодослідженою галуззю знання. Тим часом, важливість та актуальність цієї проблематики обумовлюється геополітичним становищем України, зокрема, сусідством з Росією з її „гарячими точками”, які безпосередньо чи опосередковано все ж можуть негативно позначитися на етнополітичній ситуації в нашій країні. Як зауважував американський дослідник Дж. Мейс, „етнополітична проблема в Україні – це не проблема кримськотатарського, німецького, грецького, єврейського та інших народів. Головна етнополітична проблема сьогоднішньої України – це проблема російська. Причому – підкреслимо – не російської меншини, яка, незважаючи на всілякі пропагандистські спекуляції, не відчуває в Україні анінайменших утисків і порушень своїх прав… Російська проблема в Україні – це проблема північного сусіда, проблема відносин з Росією як з державою, від якої постійно висуваються територіальні, політичні та інші претензії” [2, с. 90].

На виникнення етнополітичних конфліктів, як і будь-яких інших, впливають як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. Об’єктивні – це обставини, пов’язані переважно з умовами буття, до яких належить етнічна нерівність, неоднаковий доступ до ресурсів, освіти, представництва в державних органах влади тощо. Суб’єктивні чинники пов’язані з усвідомленням цих причин відповідними етнічними групами, які відчувають себе ущемленими в якомусь важливому для себе сенсі. За умови, коли незбіг інтересів не сприймається, не відчувається етнічними групами, то конфлікти не виникають. Коли ж більшість етносу усвідомлює своє нерівноправне становище у порівнянні з іншими етнічними групами, то відносини розгортатимуться за схемою конфлікту.

Конфлікт – це конкурентна ситуація, причиною якої може бути об’єктивна альтернатива, неприйнятна для однієї зі сторін, що викликає невдоволення і спонукає до дій стосовно зміни ситуації.

Етнічний ренесанс в Україні сприяє тому, що у кожного з етносів формується власний комплекс настановлень, потреб, інтересів, на підставі яких він сприймає та оцінює реальність. Якщо уявлення про певну ситуацію суперечать основним настановленням етнічної групи, то виникають непорозуміння щодо важливих проблем, внаслідок чого й розгортається конфліктна ситуація.

Одним з визначальних чинників певних зрушень в етнополітичній сфері України, зокрема, етнічного ренесансу, стало набуття Україною статусу незалежної держави. Вже у перші роки незалежності як серед широкої громадськості, так і в наукових колах переважала думка, що здобуття державного суверенітету – це результат багатовікової боротьби українського народу за право мати власну державу, створення політичної нації тощо. Втім поглиблений аналіз реальних соціально-економічних, політичних процесів та їх попередніх результатів в сучасній Україні примушує зробити певні корективи щодо цього положення. Багато дослідників почали говорити про те, що „українська незалежна держава не виникла як безпосередній наслідок масового руху за демократію та незалежність, вона стала наслідком компромісу між відносно слабким національно-демократичним рухом та комуністичною номенклатурою. Цей компроміс відбиває стан масової політичної свідомості, яка не зазнала відповідних перетворень, аби стати надійною основою утвердження демократії і незалежності” [3, с. 63 — 64].

Подібної думки дотримується, зокрема, Ю. Павленко, який зазначає, що „на зміну одній політичній демагогії прийшла інша – і не більше. А соціально-політична система розвивається сама собою: через приватизацію державної власності, яка здійснювалася плутократичними угрупованнями, що вийшли з надр старої номенклатури, і котрі вуалюють свої реальні дії розмовами про створення національної держави” [4, с. 599]. Згубність такої ситуації полягає не лише в тому, що це істотно уповільнює трансформаційні процеси, поглиблюючи системну кризу в країні, але й містить реальну загрозу для відносної стабільності етнополітичних відносин. До певної міри це пояснюється все ще неподоланим ототожненням у масовій свідомості поняття „демократія” з чимось суто „українським”, а відтак „націоналістичним”, „екстремістським”. На цій обставині, зокрема, наголошує М. Рябчук. Він зазначає, що „по суті, українська номенклатура… ототожнила в очах обивателя „демократію” — зі змовою „галицькою”, „западенською”…” [5, с. 41], застосувавши тим самим випробуваний на практиці інструмент тоталітарної влади – створення „образу внутрішнього ворога”, провідною метою використання якого були маніпуляція суспільною свідомістю та досягнення корисливих цілей.

Тож ототожнення процесів демократизації з національно-визвольними процесами є одним з конфліктогенних чинників дестабілізації сфери етнополітичних відносин. Підтвердженням цієї думки стали, зокрема, події, що розгорталися під час останніх президентських виборів, а саме спроби створення в межах кількох областей України Південно-Східної автономної республіки.

У науковій літературі серед причин етнополітичних конфліктів виокремлюються й причини етноісторичні. Під ними розуміють „історичні події негативного характеру для однієї або всіх контактуючих спільнот. Це можуть бути колишні війни між ними, загарбання чи включення якоїсь етнічної спільноти до складу іншої, тривале поневолення однієї спільноти іншою; акти минулого етноциду чи лінгвоциду тощо” [6, с. 504].

Традиційно найбільш потенційно небезпечним українським регіоном в контексті загострення етнополітичної напруги з переростанням її в етнополітичний конфлікт є Крим. Тенденція до ускладнення і загострення міжетнічних відносин в Криму в контексті етноісторичних причин обумовлюється, з одного боку, насильницькою депортацією кримських татар та їх поверненням на історичну батьківщину, що стало можливим з крахом тоталітарної системи та набуттям Україною незалежності, а з іншого боку –постійним втручанням Москви у внутрішні справи нашої країни. При цьому слід наголосити, що гасла, під якими здійснюється таке втручання, постійно змінюються, набуваючи все більшої радикальності. Так, якщо в перші роки незалежності України втручання Москви у внутрішньоукраїнські справи відбувалося переважно під гаслом „захисту російськомовного населення”, то останнім часом спостерігається тенденція до зазіхання на територіальну цілісність України. Ще одним, втім, не менш вагомим фактором нестабільності етнополітичної ситуації в Криму, є невирішення проблемних питань кримськотатарського народу на загальнодержавному рівні. „Не витримавши безпорадності центрального уряду у вирішенні їхніх проблем, — застерігає Дж. Мейс, — (кримські татари – авт.) взагалі можуть обрати шлях радикальних методів боротьби за свої права” [2, с. 94].

Інший аспект, здатний суттєво дестабілізувати етнополітичну ситуацію в Україні аж до виникнення та ескалації етнополітичних конфліктів, обумовлюється новітніми тенденціями у російській політиці та культурі, а саме творення нового державницького світогляду (ідеології). Наголос на цій обставині пов’язаний з тим, що теоретико-ідеологічному рівню, у порівнянні з повсякденно-психологічним, притаманні більша завершеність, системність окреслення інтересів. „Інтереси, що мають теоретико-ідеологічне вираження, — зазначає Г. Перепелиця, — становлять ядро конфліктної свідомості і формулюються ідеологами. Ідеологічно виражені інтереси набувають властивості проникати і сприйматися у свідомості широких соціальних прошарків апріорі. Чим більше розвинута уніфікація ідеології, тим більш імовірно, що соціальні прошарки почнуть усвідомлювати свої колективні інтереси і повинні будуть спільно вступити у відкритий конфлікт” [7, с. 30].

У цьому контексті особливе занепокоєння викликають твердження одного з найпомітніших ідеологів сучасної Росії А. Дугіна, з ім’ям якого пов’язана така ідеологічна течія, як „новоєвразійство”. Увага до „ідей” А. Дугіна обумовлюється тим, що, по-перше, він у книзі „Основи геополітики” виклав свою концепцію етнополітичних відносин України та Росії; по-друге, незважаючи на те, що в ній чітко простежуються імперсько-шовіністичні настрої автора, ця книга „стала фактично політичною програмою і знайшла багатьох читачів в академічних та політичних колах Росії і за кордоном” [8, с. 38].

Незалежність України А. Дугін тлумачить винятково в термінах „українська проблема”, що несе загрозу не лише для Росії, але й для всієї Євразії. Він, зокрема, пише: „Суверенітет України являє собою настільки негативне для російської геополітики явище, що фактично може легко спровокувати збройний конфлікт” [8, с. 39]. З метою подолання такої „небезпеки” А. Дугін формулює пропозиції щодо вирішення „української проблеми”, наголошуючи на тому, що культурно-мовна або економічна автономія України має бути обмежена, вона повинна стати винятково адміністративним сектором російської централізованої держави. Не залишилось поза увагою А. Дугіна й питання щодо етнополітичної сутності України. На його переконання, Україна позбавлена будь-якого геополітичного сенсу, оскільки „у неї нема ані особливої культурної ідеї універсального значення, ані географічної унікальності, ані етнічної винятковості” [8, с. 39]. В цьому контексті варто пригадати слова одного з теоретиків євразійської цивілізаційної ідентифікації В. Трубецького. В. Трубецькой зауважував: „…стара великоруська, московська культура за Петра вмерла; та культура, яка з часів Петра живе і розвивається в Росії, є органічним та безпосереднім продовженням не московської, а київської української культури… На рубежі ХVІІ — ХVІІІ століть відбулася українізація великоруської духовної культури” [4, с. 351].

Акцентуючи увагу на тому, що Україна – це російська територія, А. Дугін зазначає, що „подальше існування унітарної України неприпустиме”, українська територія має бути поділена на „кілька „поясів”, які відповідають низці геополітичних та етнокультурних реальностей” [8, с. 39].

Природно, подібні висловлювання вносять лише деструктивність в етнополітичну ситуацію України з огляду на те, що такі ідеї відкрито чи приховано та все ж підтримуються певними українськими політичними силами.

Занепокоєння у зв’язку з такою позицією пов’язане, з одного боку, з тим, що Україна існує в щільному інформаційно-культурному просторі Росії, а з іншого – з тим, що російська етнічна група є високостатусним етносом в Україні. „Серед етнічних меншин, — зазначає С. Місержі, — виокремлюється одна, культура якої практично на рівних конкурує з українською культурою, а саме російська меншина. Тобто, ми маємо в Україні не один високостатусний етнос – титульний, а два – український і російський, причому високий статус другого є не офіційним, але фактичним” [9, с. 58]. По суті, в Україні триває конкуренція винятково між двома етносами (українським і російським), що сприяє їх політизації.

Особливість такої конкуренції, за С. Місержі, полягає в тому, що „український етнос та російська етногрупа фактично конкурують за те, щоб залучити на свій бік представників інших, низькостатусних етнічних груп” [9, с. 59]. Іншими словами, конкуренція між двома цими етносами пов’язана з боротьбою за „споживача” відповідно української чи російської культури, обумовлюючи добровільно-примусову асиміляцію. Адже брак чи недостатня кількість навчальних і виховних закладів, засобів масової інформації на мовах низькостатусних етнічних груп змушує останніх асимілюватися. Такий стан, очевидно, не сприяє стабілізації етнополітичної ситуації, зважаючи на те, що на території України живе більше ста етнічних груп, а також на те, що в країні триває етнічний ренесанс – „процес відродження етнічних почуттів, накопичення етнічного знання, посилення індивідуальної та етнічної самосвідомості та зростання етнічної солідарності” [6, с. 497], обумовлений процесами етнополітичної глобалізації та модернізації, а також нерівноправним становищем етнонаціональних спільнот. А коли не існує ґрунтовної, виваженої етнонаціональної політики, то такі процеси несуть реальну загрозу стабільності етнополітичної ситуації, сприяють виникненню етнополітичної напруги з подальшою трансформацією її в етнополітичний конфлікт.

Ієрархія серед національних меншин, яка має місце в Україні, характерна для переважної більшості поліетнічних держав. Втім, як стверджує С. Місержі, в сучасній Україні етнічна стратифікація суспільства на титульний етнос та національні меншини не віддзеркалює ієрархії етнічних статусів, котра спостерігається в інших країнах. У нас етнічна стратифікація гіпертрофована. Очевидно, це становить потенційну небезпеку для стабільності етнополітичної ситуації, адже ієрархія як така вже містить в собі потенціал конфлікту. Ігнорування цієї реальності належить до переліку основних причин „неправильних управлінських рішень, які ускладнюють процес громадянської та політичної ідентифікації серед інших етнічних меншин, які не мають такого високого статусу, як російська меншина” [9, с. 58].

Світовий досвід свідчить, що відмова від будь-яких форм дискримінації, у тому числі й у сфері етнополітичних відносин, сприяє стабільності не лише етнополітичної сфери, але й політичній та соціальній стабільності держави в цілому. Втім, однією з умов такої стабільності є віднайдення об’єднавчої ідеї для всіх громадян країни. „Аби досягти згоди (консенсусу) щодо засад громадянської єдності, — зауважує український дослідник В. Лісовий, — необхідна, очевидно, добра воля громадян: засадничим принципом має бути симетричність поступок у взаєминах українців з національними меншинами. Йдеться про цілком щире і сумлінне зважування ціни тієї жертви, на яку кожна із сторін згідна піти (аби забезпечити прийняття надійної основи для громадянського єднання)” [3, с. 70].

На жаль, на сучасному етапі українського державотворення все ще тривають дискусії та пошуки такої „об’єднавчої ідеї”, що значно сповільнює процес консолідації українського народу.

3. Концептуальні підходи до формування етнополітики в Україні

Сучасна етнополітична ситуація в Україні висуває на переднє місце цілий ряд гострих питань, які потребують свого вирішення, активної участі у цьому процесі політиків, державних службовців, широкого загалу науковців. Виділимо серед них дві проблеми:

  • потребу удосконалення правової бази регулювання міжетнічних відносин в Україні;
  • створення концепції етнополітики в Україні.

Так сталося в Україні, що розробка нових законів та змін і додатків до чинних у міжетнічній сфері проходить кулуарно, без відкритого обговорення у засобах масової інформації.

А проблем тут нагромадилось достатньо. Передусім, необхідно визначити на законодавчому рівні правовий статус таких зафіксованих у новій Конституції України структурних етнокомпонентів українського суспільства як українська нація, національні меншини та корінні народи.

Останнє положення про корінні народи було включено до Основного Закону без грунтовного громадського обговорення. Воно вимагає наукового опрацювання, оскільки дискусійним залишається навіть саме питання, чи є в Україні етнічні спільноти, які згідно з міжнародно-правовими критеріями можуть бути віднесені до корінних народів.

На статус “корінний народ” претендують кримські татари, караїми, кримчаки, гагаузи.

За участю науковців важливо здійснити уточнення критеріїв, за якими ті чи інші етнічні групи можуть бути віднесені до національних меншин або до переселенців-мігрантів останніх років чи отримають зовсім новий правовий статус, поки що не визначений у правовому полі.

Досвід ряду зарубіжних країн свідчить, що в законодавчому полі право на статус національних меншин мають ті етнічні групи, які підпадають під певні, чітко означені критерії. Ними виступають і чисельність, і термін проживання на території даної країни тощо.

В Україні лідери ряду національно-культурних товариств вважають, що повинна бути навіть певна “верхня” кількісна межа для вживання терміну “національна меншість” [1, с. 58]. Одна справа, говорять вони, коли, йдеться про групи з декількома тисячами чи навіть десятками тисяч чоловік, і зовсім інша, коли об’єктом виступає спільність із декількома мільйонами чоловік. Наприклад, росіяни, які за своєю чисельністю (11 млн. 355 тис.) переважають усе населення таких країн, як Бельгія, Болгарія, Чехія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Словаччина, Швейцарія і багатьох інших європейських держав.

Вимагає конкретизації у законах статус російської мови. Необхідно чітко визначити, які права мають люди з рідною російською мовою у сфері дошкільного виховання, шкільної та спеціальної освіти, як розвиватимуться засоби масової інформації та книговидання російською мовою тощо. Це питання надто важливе, тому що нині російською мовою користується у побуті і громадських місцях фактично кожен другий мешканець України.

Не здійснено правову інтерпретацію змісту національно-культурної автономії в Україні. Підготовлений законопроект міг би визначити індивідуальні та колективні права громадян, що належать до національних меншин, право їх на вільний культурний розвиток, збереження традицій, мови, релігій, представництва самоврядних національних спільностей в органах державної влади та місцевого самоврядування.

Прискорення потребує розгляд законопроектів щодо змін і доповнень до Закону України “Про національні меншини в Україні”; реабілітації та забезпечення прав осіб із числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України; нової редакції Закону України “Про мови в Україні” тощо.

Визначення у правовому полі вимагає і така складова проблема етнополітики як задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Друга важлива проблема у сфері етнонаціонального розвитку, яка існує нині — це створення концепції етнополітики в Україні.

Як відомо, у Російській Федерації така концепція сформована, і затверджена президентом Росії.

В Україні зроблена лише спроба. Один з останніх варіантів проекту концепції державної етнополітики в Україні, який розроблений Державним комітетом у справах національностей та міграції, представлений у додатках до монографії колишнього голови цього комітету В. Євтуха. За цим виданням можна висловлювати як пропозиції, так і зауваження щодо стану цієї роботи.

У цьому проекті державна етнополітика України розглядається як система заходів держави, спрямованих на задоволення потреб представників різних етносів, пов’язаних із специфікою їхнього етнокультурного розвитку, регулювання міжетнічних відносин, усунення чинників міжетнічної напруженості й міжетнічних конфліктів, забезпечення участі у державотворчих процесах різних структурних етнонаціональних компонентів українського суспільства.

Також даний проект включає політику держави щодо:

— української нації;

— корінних народів і національних меншин;

— української діаспори;

— осіб депортованих за національною ознакою, які повертаються в Україну;

— біженців та іммігрантів.

Однак визначення сутності етнополітики України, на наш погляд, потребує уточнення.

Її можна було б сформувати наступним чином: це діяльність держави та її органів в етносоціальній сфері з метою: відродження, забезпечення життєдіяльності, подальшого розвитку та участі в державотворчих процесах різних структурних етнокомпонентів українського суспільства — української нації, корінних народів та національних меншин; об’єднання їх у єдиний соціум — політичну націю, ядром якої є народ, що дав назву національній державі; розширення зв’язків з українською діаспорою та людьми іншого етнічного походження — вихідцями з України; усунення чинників міжетнічної напруженості та міжетнічних конфліктів; регулювання міграційних процесів. Підкреслимо, що тут мова йде про той аспект етнополітики, який пов’язаний з практичною площиною, тобто державною етнічною політикою. Також у цьому визначені з’явився новий суб’єкт етнополітики, а саме люди іншого етнічного походження — вихідці з України, тобто їх ще можна назвати “українськими співвітчизниками” [1, с. 60]. Ця проблема має багатоплановий характер, фактично не відпрацьована як у науковому, так і у практичному аспектах.

Адже добре відомо, що частина колишніх мешканців України — її громадян — неукраїнців, які з цілого ряду причин виїхали в різні часи за її межі (нині їх багато проживає у країнах СНД та Балтії), продовжує тяжіти до України, має бажання підтримувати й розвивати стосунки з нею, а нерідко й повернутися назад. Однак, неврегульованість українського законодавства про громадянство, пасивна позиція держави щодо захисту прав вихідців з України в нових незалежних державах, фактично виштовхують “українських співвітчизників” у російське громадянство.

Також у цьому визначенні вказана кінцева мета державної етнополітики, а саме, формування політичної нації. Це, в певній мірі, дає можливість врахувати одне із принципових положень нової Конституції України, зокрема її преамбули. В ній зазначається, що українське державотворення, яке має свою багатовікову історію, відбувається на основі здійсненого права на самовизначення не тільки української нації, а й усього Українського народу, який складають громадяни України всіх національностей. Це словосполучення увібрало в собі увесь зміст поліетнічного складу населення України і дає можливість трактувати його принаймні як політичний термін.

Тобто Україна обрала шлях формування політичної нації як соціуму на основі державності з народу, який дав назву державі, і інших етнічних груп, які проживають на території України.

У зазначеному проекті відсутні фактично принципові засади, на яких грунтується етнополітика української держави, і під якими розуміються основоположні ціннісні орієнтири, що, на відміну від загальних декларацій, здійснюються на всіх рівнях формування та проведення політики взаємодії та співробітництва різних національностей зі своїми специфічними інтересами у складі єдиної держави.

Аналіз чинного законодавства, практика вирішення етнічних проблем дають можливість визначити суть принципових засад етнополітики України. А саме, політика держави у сфері регулювання міжнаціональних відносин базується на таких загальних засадах:

— ідеї демократичного устрою держави;

— визнані пріоритету права й верховенства закону;

— існуванні єдиного громадянства;

— врахуванні взаємозв’язку загальногромадянських і національних прав людини;

— визнані справжньої рівноправності етнічних груп у державотворчих процесах;

— політичній, економічній та ідеологічній багатоманітності;

— дотриманні принципів: а) національного інтересу та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному значенні; б) поліетнічного та полікультурного плюралізму;

— збереженні генофонду Українського народу;

— взаємодії й взаємовпливу політичного, економічного, правового соціального й національного факторів у суспільстві;

— захисті суверенітету й територіальної цілісності держави;

— рівноправності та взаємовигідному співробітництві з іншими країнами, міжнародними організаціями та незалежними експертами у міжнаціональній сфері.

Найвищою метою етнополітики України є створення оптимальних умов для гармонійного та перспективного розвитку у складі поліетнічної держави усіх складових етнонаціональної структури українського суспільства — української нації, національних меншин, корінних народів.

Нинішня етнополітична ситуація в Україні характеризується в цілому підвищенням ролі національного фактору в суспільно-політичному житті та проявом певних тенденцій, що впливають на стан розвитку держави:

— зростання національної самосвідомості етнічних груп, їхньої самоорганізації та активізація ними пошуків різноманітних форм реалізації своїх специфічних запитів і потреб;

— політизація етнічних груп та її вплив на посилення взаємозв’язку між політичною та міжетнічною стабільністю;

— консолідація етнічних груп навколо державотворчих процесів та формування політичної нації;

— інтеграція в українське суспільство осіб, що були незаконно депортовані за національною ознакою;

— активний полікультурний розвиток етнічних груп;

— наявність інтенсивних міграційних потоків, що впливають на соціально-політичну, економічну, демографічну сферу життєдіяльності суспільства.

Державна етнополітика повинна засновуватися на визнанні закономірностей зростання національної самосвідомості, існуванні етнічної гетерогенності населення, тісної взаємодії у суспільстві національного фактору з економічними, соціально-політичними й правовими процесами.

Основними пріоритетами державної етнополітики є:

— забезпечення через відповідне законодавство, державні програми рівних можливостей для участі громадян незалежно від їх національності в усіх сферах матеріального й духовного життя у здійсненні етнополітики, державного управління;

— створення правового поля з метою гарантування рівних прав і свобод усім громадянам незалежно від раси, національності, етнічного походження;

— розвиток культурної самобутності української нації, всебічний розвиток української культури й мови;

— створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин, корінних народів;

— зміцнення духовної єдності українського суспільства;

— відновлення прав депортованих осіб, не допускаючи при цьому нових дискримінаційних утисків за національно-культурними ознаками;

— розширення співробітництва із зарубіжними українцями та людьми іншого етнічного походження — вихідцями з України, які проживають за її межами;

— утвердження у міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій, звичаїв і релігій етнічних груп;

— упередження будь-яких проявів сепаратизму, забезпечення на основі міжнаціонального миру й злагоди суверенітету та територіальної цілісності держави;

— зміцнення гарантій, що усували б вияви екстремізму, дискримінації громадян за національною, релігійною або мовною ознаками;

— захисті прав біженців та іммігрантів.

Висновки

Після набуття незалежності Україна, як і інші республіки колишнього СРСР, зіткнулась із проблемою обрання власної стратегії етнополітичного розвитку. Це було обумовлено, по-перше, ускладненням етнополітичної ситуації у нових державах; по-друге, започаткуванням процесу активного включення етнічних спільнот у внутрішнє й зовнішньополітичне життя своїх країн; по-третє, необхідністю узгодження інтересів, встановлення рівноправних відносин між етнічними групами.

Тобто перед Україною зі всією гостротою постало завдання сформувати концепцію державної етнічної політики як з урахуванням уроків історичного минулого, так і міжнародної практики вирішення етнічних проблем.

Орієнтація на гармонійне поєднання інтересів усіх етнічних груп, які проживають в Україні, формування умов для їх активної участі в політичному, соціально-економічному й духовно-культурному житті суспільства спричинили те, що в нашій державі протягом відносно короткого терміну була створена політико-правова база.

Ця база в основному забезпечує баланс і потреби розвитку етнічної більшості й етнічних меншин. При цьому слід зазначити, що статус національних меншин в Україні відповідає міжнародно визнаним стандартам.

Важливими складовими частинами державної етнополітики виступають такі два її аспекти, як постійний аналіз й вивчення ситуації у міжнаціональній сфері та залучення науковців до осмислення етносоціальних, етнополітичних, етнокультурних та етнодержавознавчих проблем розвитку України.

Перший аспект передбачає необхідність здійснення систематичних діагностик (соціологічних моніторингів) самопочуття етнічних груп в Україні, тенденцій міжетнічних процесів із метою прийняття державними органами своєчасних рішень, спрямованих на зниження громадсько-небезпечної напруги у цій галузі.

Другий аспект, пов’язаний з активною співпрацею державних органів з ученими. Без грунтовних наукових розробок неможливо в сучасних умовах формувати етнополітику держави, ефективно впливати на етнополітичні процеси в суспільстві, приймати важливі управлінські рішення. Певний досвід такого підходу, зокрема, мав місце в роботі Міністерства у справах національностей, міграції та культів, яке існувало в 1994–1995 рр. Серед основних завдань у його діяльності, було намічено визначити пріоритетні напрями наукових досліджень у сфері міжнаціональних відносин, забезпечення прав національних меншин, міграційної політики та замовляти й організовувати проведення наукових досліджень.

Державна етнополітика України має бути науково обгрунтованою, базуватися на знанні історії, етнографії, демографії, психології, лінгвістики, культури, особливостей господарської діяльності етнічних груп.

Список використаних джерел

1. Семко В. Росіяни України як політичний фактор: сутність та складові // Національний інтерес. – 2005. — № 2. – С. 58 – 63

2. Мейс Дж. Геополітичні імплікації етнополітики // Політична думка. – 1995. — № 1. – С. 87 – 96

3. Лісовий В. Стан масової політичної свідомості та завдання політичної освіти / До новітнього українського світогляду і стратегії. З нагоди роковин А. Камінського – політика і вченого (нариси) / Під ред. В. Сікори. – К.: Економіка і право, 2002. – С. 61 – 72

4. Цивилизационные модели современности и их исторические корни. – К.: Наукова думка, 2002. – 629 с.

5. Рябчук М. Демократія та „партія влади” в Україні // Політична думка. – 1994. — № 3. – С. 37 – 43

6. Політологія: Підручн. для вищ. навч. закладів / За заг. ред. канд. філос. наук Ю. І. Кулагіна, д-ра іст. наук, проф. В. І. Полуріза. – К.: Альтерпрес, 2002. – 612 с.

7. Перепелиця Г. М. Генезис конфліктів на посткомуністичному просторі Європи. – К.: Стилос — ПЦ „Фоліант”, 2003. – 256 с.

8. Семко В. Україна в контексті формування нової державної ідеології Росії // Національний інтерес. – 2005. — № 3. – С. 36 – 41

9. Мисержи С. Низкостатусные нацменшинства как союзники титульного этноса в строительстве украинского государства // Національний інтерес. – 2005. — № 4. – С. 57 – 63