Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Етичні погляди Умберто Еко

Вступ

1. Життєвий і творчий шлях Умберто Еко

2. Романи Умберто Еко

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Важко сказати, хто такий Умберто Еко насамперед — славетний письменник, видатний філософ, учений-семіотик, публіцист, який пише на актуальні теми, чи ретельний дослідник явищ масової культури. Усі ці іпостасі органічно поєднуються в ньому, підживлюючи одне одного і творячи гармонійне ціле.

Умберто Еко народився 5 січня 1932 року у невеликому містечку Алессандрія, що у П'ємонті. П'ємонтійцям притаманне загострене відчуття незалежності, їм властива радше флегматична вдача французів, ніж бурхлива пристрасність італійців. Еко часто згадує своє п'ємонтійське походження як джерело свого унікального темпераменту: «Деякі риси залишаються основою мого світогляду: скептицизм і відраза до риторики. Ніколи не перебільшувати, ніколи не виголошувати пишномовних фраз» [5, с. 67].

Тема: «Етичні погляди Умберто Еко».

1. Життєвий і творчий шлях Умберто Еко

Його батько, Джуліо Еко, бухгалтер і ветеран трьох війн, походив з сім'ї, де було тринадцятеро дітей. Еко полюбляє розповідати, що дідусь його був знайдою і своє прізвище «Еко» — акронім від ex caelis oblatus, тобто «даний небесами» — одержав завдяки «винахідливості муніципального службовця». З любов'ю згадує Умберто також свою бабусю і твердить, що своє уподобання до абсурдного він великою мірою запозичив від неї.

Коли вибухнула Друга світова війна, Еко з матір'ю перебралися в невелике п'ємонтійське село в горах. Там Еко мав нагоду спостерігати за перестрілками між фашистами та партизанами і шкодував, що замолодий, аби брати в них участь. Згодом ці спогади лягли в основу напівбіографічних епізодів у другому його романі, «Маятник Фуко», та роману «Таємничий пломінь королеви Лоани».

Оскільки батько вважав, що він має стати правником, після закінчення класичного ліцею Умберто вступив до Туринського університету. Однак, як це бувало з багатьма великими письменниками, він покинув правничі студії і проти волі батька зайнявся середньовічною філософією та літературою. Свою дипломну роботу, захищену 1954 року, він присвятив Томі Аквінському. Отже, інтерес молодого науковця до проблематики середньовіччя окреслився з самого початку його кар'єри. Його науковим керівником був відомий італійський філософ Луїджі Парейзон, який значною мірою вплинув на уявлення Еко про інтерпретацію та естетику.

Закінчивши університет, Умберто входить у світ журналістики — обіймає посаду редактора культурних програм в італійській державній телерадіокомпанії РАІ у Мілані. Це дало йому чудову нагоду досліджувати сучасну культуру очима мас-медій. Саме тоді починають з'являтися статті та нариси, які потім увійдуть у «Відкритий твір».

Перша книжка Еко вийшла 1956 року — це була його дипломна праця, доповнена і розширена: «Питання естетики у св. Томи» (Il problema estetico in San Tommaso). Того ж самого року він починає читати лекції у рідному університеті. З 1959 року працює головним редактором публіцистики у великому міланському видавництві Бомпіані; цю посаду він обійматиме до 1975 року, а тісні стосунки з видавництвом підтримуватиме ціле життя. У тому ж 1959 році він публікує свою другу книжку, «Розвиток середньовічної естетики» (Sviluppo dell'estetica medievale), яка була важливою не лише тому, що утвердила Еко як одного з видатних мислителів у царині середньовічних студій, але й тому, що врешті остаточно переконала його батька, що Умберто зробив-таки слушний вибір.

У вересні 1962 року він одружується з Ренатою Рамґе, німецькою художницею-графіком, і того ж року починається новий етап його академічної кар'єри — його дедалі частіше запрошують читати лекції в університетах. 1964 року Еко перебирається в Мілан і працює викладачем, а через рік його обирають професором кафедри візуальної комунікації у Флоренції. У 1966 році він займає посаду професора кафедри семіотики в Міланській політехніці і того ж року публікує працю «Поетики Джойса» (Le poetiche di Joyce).

Водночас з академічною діяльністю, яка згодом приведе його в найпрестижніші університети Європи та Америки, він співпрацює з цілою низкою періодичних видань. Він був спів-засновником часописів «Маркатре» (1961) та «Квіндічі» (1967), з 1971 року редагував часопис «Версус», був членом редколегії цілого ряду інших часописів.

Ще в 1959 році Еко почав дописувати до часопису «Іль Веррі», присвяченого авангардним ідеям та мовним експериментам, де вів рубрику під назвою «Мінімальний щоденник». У цій рубриці він зі смаком пародіював ті самі ідеї, що їх цілком серйозно пропагував часопис. Тут вперше дістав повний вираз його іконоборчий дух і поцінування сміху як способу пізнання дійсності. Чимало дописів з цієї рубрики вийшли друком 1963 року книжкою під назвою «Мінімальний щоденник» (Diario minima).

У ці роки Еко почав серйозно розвивати свої ідеї про «відкритий» текст та семіотику, пишучи цілий ряд есеїв на цю тему, а 1962 року опублікував свою працю «Відкритий твір» (Opera aperta). Тут він розважає про загальні проблеми культури, а зокрема про візуальну комунікацію, використовуючи як матеріал телевізійні репортажі. Основна ідея цієї праці полягає в погляді на мистецький твір як на неоднозначне повідомлення — означник, який має багато означуваних. Саме поняття «відкритий твір» передбачає можливість багатьох паралельних інтерпретацій, на противагу «закритому творові», який може мати лише одну інтерпретацію [1, с. 265].

У цей же період він бере участь у діяльності «Групи 63». Це був гурт молодих італійських письменників-аванґардистів, які ставили собі за мету переосмислення дійсності, що сприймалася як сукупність уламків, котру потрібно упорядкувати, надавши їй форми мистецького твору. До цього гурту увійшли такі письменники, як Джорджо Манґанеллі, Еліо Пальярані, Едоардо Санґвінетті, Нанні Баллестріні. Захопившись новітніми течіями в культурі, від феноменології до структуралізму, вони шукають і знаходять нові способи вираження, більш придатні для відтворення цієї складної дійсності: розмитий синтаксис, обірвані фрази, відмова від кодифікованого стилю. Тут Еко проявив свій неабиякий хист як теоретик літератури. «Група 63» проіснувала до 1968 року, але з багатьма учасниками Еко й пізніше підтримує дружні стосунки.

У наступні роки міцно утверджується його репутація як відомого культурного оглядача. Його есеї з'являються у цілій низці періодичних видань, серед яких «Іль Джорно», «Стампа», «Корр'єре делла Сера», «Репуббліка», «Еспрессо» та «Маніфесто». Викладаючи в Міланському університеті, він почав систематизувати свої теоретичні міркування з семіотики і 1968 року опублікував текст, цілковито присвячений цій темі: «Відсутня структура» (La struttura assente). Ця праця, яку згодом він повністю перепише і 1976 року видасть англійською мовою під назвою «Теорія семіотики» (A Theory of Semiotics), задала тон напрямкові його досліджень. Саме тоді його цікавість до середньовічної естетики остаточно трансформувалася в інтерес до культурних цінностей та літератури загалом [1, с. 266].

У 1975 році він обійняв посаду професора семіотики у найстаршому європейському університеті — Болонському, де працює й досі. Тут його теорії набрали своєї остаточної форми, і впродовж 70-х років він опублікував кілька книжок з семіотики. У 1974 році Еко організував перший конгрес Міжнародної асоціації семіотичних досліджень, і під час завершальної промови підсумував суть цієї дисципліни, твердячи, що семіотика є «критичний погляд на предмети інших наук». У 1979 році Еко підготував до друку збірку есеїв під назвою «Семіотичний ландшафт», в основі яких лежали доповіді на цьому конгресі. В цьому ж році виходить ще один його важливий твір, «Lector in fabula», де в центрі уваги автора — зв'язок між автором та читачем, який досліджується на прикладі масової літератури.

Хоч він і перейняв чимало елементів структуралістської теорії Клода Леві-Строса та Романа Якобсона і теорії структурної лінгвістики Фердинанда де Соссюра, Еко значною мірою відходить від них. У своїх працях «Відкритий твір» та «Lector in fabula» він критикує погляд, що значення породжується структурою, і показує, як читач здійснює інтерпретативну співпрацю з твором, доповнюючи текст «можливими світами» і «фреймами», щоб довершити його значення.

Впродовж 60-х та 70-х років вийшла ціла низка його наукових і науково-популярних творів, присвячених масовій культурі, серед яких варто згадати «Апокаліптики та інтегровані» (Apocalittici є integrati, 1964) та «Масовий супермен» (Il superuomo di massa, 1976) [1, с. 267].

2. Романи Умберто Еко

Наприкінці 70-х років Еко мав уже заслужену репутацію провідного науковця-семіотика. Та ніхто не сподівався того різкого повороту в його кар'єрі, який стався наприкінці цього десятиліття — Еко виступив у новій для себе ролі романіста, опублікувавши 1980 року роман «Ім'я рози» (Il nome della rosa), який майже відразу викликав шквал схвальних відгуків і широкий ентузіазм. Цей твір був заздалегідь уміло прорекламований, але реальний успіх перевершив усі сподівання видавців — спершу видавництво збиралося продати лише 30 000 примірників, а натомість продало десятки мільйонів. Кримінальна інтрига, поміщена у середньовічний монастир, помережана філософськими розважаннями та іронічними натяками на сучасний нам світ забезпечила інтерес до роману масового читача. Кожен знаходить У ньому щось для себе: і той, хто шукає лише розваги, не намагаючись надто напружуватись, і той, хто прагне інтелектуального збагачення [6, с. 4].

Дев'ять років ця книжка трималася на першому місці в «гарячій двадцятці тижня». У 1981 році Еко стає лауреатом відразу двох найпрестижніших італійських літературних премій — Стрега і В'яредджо. Завдяки популярності «Ім'я рози» помітно збільшується число студентів, що записуються на відділення історії середньовіччя. Дуже швидко роман перекладають багатьма мовами. На досить великий період він заполонив навіть північноамериканський книжковий ринок, що дуже рідко вдається європейському письменникові. Раніше добре відомий лише в академічних колах, Умберто Еко раптом стає світовою знаменитістю. Він і досі зостається чи не найвідомішим з сучасних італійських письменників.

Еко далі провадив, як звикле, свої академічні дослідження, але його почало переслідувати одне невідступне питання. «Відразу після написання «Ім'я рози» я став питати себе: був це винятковий епізод у моєму житті, чи я спроможний написати ще один роман?» Попри свою складність і глибину, роман «Ім'я рози» не вичерпав всіх образів та ідей, які Еко вважав придатними до втілення в художньому творі, і він почав писати знову. Назва нового роману з'явилася легко — велике враження на Еко справив побачений ще 1952 року маятник Фуко. Опублікований 1988 року, «Маятник Фуко» (Il pendolo di Foucault) знов приніс авторові великий успіх, утвердивши Еко серед найвизначніших романістів світу [6, с. 5].

Дія «Маятника Фуко» розгортається у світі, де факти непомітно змішуються з вигадкою, де таємні товариства накреслюють правдивий хід людської історії, а окультний світ тайкома здійснює підривний вплив на реальність. Запозичивши структуру роману з Кабали, Еко використовує цілу низку найрізноманітніших елементів, сплітаючи їх у тканину, в якій зіставляється і протиставляється сучасність і давнина, чудесне і наукове. Комп'ютер, символ новітньої технології, пережовує стародавні магічні формули. З цим переплітаються ремінісценції, ідилічні спогади з дитинства, від яких тягнуться ниточки до цілком вже дорослого пошуку ідентичності. Гостра постмодерна іронія пронизує густе плетиво подеколи готичних сцен. Текст штовхає читача у карколомну подорож століттями історії людської думки, і він ледь встигає помічати ідеї, які миготять обабіч цього його шляху. Еко присмачує цю свою езотеричну оповідь герметичними філософіями, таємними абетками, шифрами, системами символів; через своїх персонажів він досліджує їх, порівнює, деконструює, відкидає, а тоді знов підбирає, оживляє і використовує для своїх рефлексій.

І попри його твердження, що писати більше романів він не планує, 1994 року з'явився наступний роман, «Острів напередодні» (L'isola delgiomoprima).

«Острів напередодні» — це історія чоловіка на ім'я Роберто, дещо ексцентричного італійця, який після кораблетрощі опиняється на якомусь загадковому кораблі. Це покинуте людьми судно, «Дафна», стоїть на якорі поблизу острова незвичайної краси, розташованого «напередодні», тобто за 180 меридіаном, але Роберто не може до нього добратися. Боячись сонця, удень він ховається в нетрях цього дивного корабля, досліджує його і пише мелодраматичні любовні листи до своєї Дами.

«Острів напередодні», хоч більш грайливий та легковажний, ніж попередні романи, так само щільно наповнений незвичайними образами та захопливими ідеями. Еко знову робить свій твір трибуною для філософських ідей і дає нам змогу свіжим оком споглядати дивовижі і божевілля минулого, проектуючи їх на сучасність. Він витягає на світ Божий забуті поняття і спростовані сучасною наукою теорії середини XVII століття — часу, коли Галілей лиш недавно помер, а Ньютон був ще дитиною, — надаючи їм певного авторитету, зіставляючи їх з метафізикою та релігією, а подеколи змішуючи разом [6, с. 9].

Третій роман Еко — це ще одна блискуча наративна спроба, оповідь про ту запаморочливу добу, коли наука і розум розлучалися з магією та забобонами, коли в політиці та релігії нуртували нові течії, а в дзеркалах паризьких салонів вже можна було побачити передвістя Просвітництва і революції.

Пишучи романи, Еко не облишає наукової і публіцистичної творчості. У 80-ті та 90-ті роки з'являються такі збірки, як «Сім років бажання» (Sette anni di desiderio, 1983), «Семіотика і філософія мови» (Semiotica e la filosofia del linguaggio, 1984), «Другий мінімальний щоденник» (Il secondo diario minimo, 1992), «Інтерпретація та надінтерпретація» (Interpretation and Overinterpretation, 1992), «Шість прогулянок лісами художньої літератури» (Sei passeggiate nei boschi narrativi, 1994, цикл лекцій, прочитаний в Гарварді в 1993 році), «П'ять есеїв на тему моралі» (Cinque scritti morali, 1997), «Кант і качкодзьоб» (Kant є I'ornitorinco, 1997), «Між брехнею та іронією» (Tra menzogna e ігопіа, 1998), «Нотатки на сірниковій коробці» (La bustina di Minerva, 1999) і багато інших. Насправді між науковою, публіцистичною і художньою творчістю Умберто Еко ніякого розриву немає, ті самі ідеї мігрують з монографії в есей, а з есею — в роман і навпаки, змінюючи свою форму, зіштовхуючись у несподіваних зіставленнях, породжуючи нові ідеї, даючи поживу для нових теорій [6, с. 10].

У четвертому своєму романі, «Бавдоліно» (Baudolino, 2000) Умберто Еко повертається до середньовіччя, але цього разу це XII століття. Тут автор ховається за особою головного героя, Бавдоліно, легендарного засновника міста Алессандрія. У сповненій пригод історії свого альтер-еґо автор дає вираз ігровому, блазенському аспектові своєї особистості. Як і Еко, Бавдоліно володіє багатьма мовами, має пристрасть до історії та політики, кохається в оповідях, уміє тішитися доброю трапезою і свій ідеалізм вгамовує фантастичним почуттям гумору. У романі панує атмосфера фантазійних веселощів, які передаються читачеві, попри те, що книжка кишить кривавими сценами, описами воєнних кампаній, крадіжок, пожеж та інших сумних видовищ. Бавдоліно — невиправний фантазер і брехун з гострим язиком і золотим серцем. «Світ засуджує брехунів, які брешуть про речі низькі, і прославляє поетів, які обманюють лише про речі високі», — каже один із персонажів [6, с. 11].

У 2004 році видавництво Бомпіані опублікувало п'ятий, і поки що останній роман Умберто Еко — «Таємничий пломінь королеви Лоани» (La misteriosa fiamma delta regina Loana), з підзаголовком «Ілюстрований роман». Головний його герой, міланський букініст Джамбаттіста Бодоні на прізвисько «Ямбо» внаслідок нещасливого випадку втрачає пам'ять. Але він не пам'ятає тільки свого особистого життя — не пригадує свого імені, не впізнає дружину та доньок. А вся «книжна» його пам'ять залишається — він чудово пам'ятає все, прочитане колись в книжках. Невипадково ім'я і прізвище його збігається з іменем відомого італійського друкаря XVIII століття. У пошуках утраченого часу Ямбо їде в будинок, де провів дитинство. Цей напівбіографічний роман сповнений ностальгією за юністю.

З початком нового тисячоліття з'являються друком кілька збірок есеїстики Умберто Еко, серед яких варто згадати книжку есеїв «Сказати майже те ж саме: досвід перекладу» (Dire quasi la stessa cosa: esperienze di traduzione, 2003). Це воістину унікальна книжка, адже її автор виступає тут водночас у багатьох ролях — філософа, семіотика, теоретика перекладу, перекладача-практика і автора, твори якого широко перекладаються і який тісно співпрацює зі своїми перекладачами. Остання на цей час його книжка — «Кроком рака» (A passo di gambero, 2006) — це збірка статтей та есеїв на актуальні політичні теми, які з'явилися в періодичних виданнях за останні роки [6, с. 12].

Ідея роману «Ім'я рози» зродилася дуже просто: «Я почав писати в березні 1978 року під спонукою певної зародкової ідеї: мені захотілось отруїти монаха» [6, с. 13]. Повитягавши свої нотатники, вирізки, статті, які він збирав з 1952 року, Еко почав писати роман з робочою назвою «Вбивство в абатстві». Але невдовзі він вирішив, що така назва сконцентрує увагу на детективному аспекті роману, а він хотів написати твір, який можна читати як відкритий текст — повний загадок, складний і відкритий до кількох рівнів інтерпретації. Наступною робочою назвою була «Адсо з Мелька», але врешті рядок з середньовічної поеми, яким завершується роман, дав поетичнішу назву — «Ім'я рози». Це задовольнило Еко, оскільки він вважає, що «роза є символічною фігурою, яка має стільки значень, що тепер вже не знати, чи якесь значення в неї взагалі залишилось». Попри таке просте пояснення, шанувальники «Ім'я рози» досі не втомлюються висувати нові припущення, інтерпретації, а то й просто фантазії з приводу назви роману. Цікаво, що слово «роза» зустрічається в романі лише один раз, у цьому кінцевому гекзаметрі [6, с. 13].

«Ім'я рози» — це захопливе плетиво найрізноманітніших елементів, які утворюють єдине органічне ціле. Це немов дивовижна гра, де філософські розважання, богословські дебати, наукові дискусії блискуче взаємодіють на історичній сцені; це драма, де складний сюжет, замаскований під детективну історію, втягує читача у складні і динамічні стосунки з розмаїтими персонажами.

Еко не просто описує чотирнадцяте століття, він кидає читача в саму його гущу, його текст немов воскрешає навколо приголомшеного читача середньовічний світ. Читач знайомиться з історичними особами, які жили в той час, — Бернардом Ґі, Убертином з Казане, Михаїлом з Чезени. Перед ним простягається широка панорама історичних подій, релігійних і суспільних рухів. Вправності у цьому авторові не позичати. Адже він сам зізнається: «Сучасний світ мені відомий тільки з телевізійного екрану, а середньовіччя я знаю безпосередньо». Тому описано цей світ не «ззовні», не очима сучасної нам людини, а зсередини — автор намагався вести оповідь так, як міг справді писати про це бенедиктинець XIV століття. Текст рясніє латинськими висловами, посиланнями на авторитети, явними і прихованими Цитатами з найрізноманітніших авторів. До цього непомітно домішано цитати з сучасних авторів та алюзії на набагато пізніші від середньовіччя, а іноді й сучасні нам культурні реалії. Усе це разом складає майстерний візерунок твору [6, с. 14].

Роман починається вступом від «автора». Еко використовує давній літературний прийом — він «зрікається» авторства, передаючи його через низку посередників німецькому ченцеві XIV століття на ім'я Адсо з Мелька. Відтак слово переходить до цього гіпотетичного автора, який на схилку свого життя оповідає дивовижну історію, яку йому трапилось пережити замолоду. Топос фіктивного авторства використовували немало інших письменників, зокрема Сервантес та Мандзоні, які прагнули таким чином надати своїй оповіді більшої правдоподібності. А тут цей прийом має насамперед на меті показати, як «кожна історія зроджується з іншої історії» [6, с. 14].

Дія в романі розгортається на тлі, характерному для жанру Готичного роману. Неприступний монастир, понура махиня Вежі, недоступна і таємнича бібліотека у вигляді лабіринту, моторошні смерті монахів, жаска подорож через оссарій, оповідь про привид Адельма, що з'являється на цвинтарі, — усе це сприяє створенню атмосфери напруженого очікування, тривоги і страху, типової для готичного роману. Чимало ключових подій стаються вночі або в густому тумані, посеред монахів, які затято оберігають свої похмурі секрети. Ще однією вказівкою на готичний жанр є ім'я першого загиблого ченця, Адельма з Отранто, в якому вчувається алюзія на один із перших готичних романів, «Замок Отранто» Гораса Волпола.

На початку оповіді Вільям і його відданий учень прибувають в бенедиктинський монастир на півночі Італії. Тут має відбутися важлива зустріч, і Вільямовим завданням є приготувати умови для безперешкодного її проведення. Та на заваді стає трагічна подія, що сталася в монастирі, — смерть одного з молодих ченців. З'ясувати її причини абат доручає Вільямові. Розслідуючи гіпотетичне вбивство, Вільям з Адсом занурюються у заплутаний лабіринт підступних інтриг, політичних махінацій, затаєного невдоволення, напружених конфліктів, потаємних пороків та абсурдних забобонів, якими сповнене життя монахів. У міру розгортання історії напруження наростає, гине ще один монах, потім ще, і ще. Отже, перед нами — детективний роман з елементами готики [6, с. 15].

Висновки

Як науковець Умберто Еко є найвідомішим спеціалістом з історії середньовічної Європи у наш час. Крім того він є також і філософом, хоча цим він менш відомий. Умберто Еко написав більше двох десятків наукових праць з семіотики, лінгвістики, теорії культури, теорії літератури, естетики та моралі. Умберто Еко є почесним доктором 35 знаних університетів по всьому світу. Але світову славу Умберто Еко принесла не його наукова діяльність, а літературна. Хоча у тканину оповіді кожного роману вплетені знання здобуті ним зі своїх наукових досліджень.

Літературну діяльність Умберто Еко розпочав у 1980 році, написанням філософсько-детективного роману «Ім’я Рози». Цей роман був і залишається на цей час найбільш популярним його романом. Серед інших відомих його романів можна назвати «Маятник Фуко» (1988), «Острів попереднього дня» (1994), «Баудоліно» (2000) і найновіших його роман — «Дивовижний вогонь королеви Лоани» (2004).

Енциклопедичні знання Умберто Еко вражають. Складається враження, що Умберто Еко намагається охопити усю суму знань Європейської цивілізації і зрозуміти культурологічні процеси, які відбувалися і відбуваються у Європі. Умберто Еко є наче сучасним втіленням того ідеалу італійського Ренесансу — «універсальної людини» (homo universale).

Список використаних джерел

  1. Багацький В. В. Культурологія: Історія і теорія світової культури ХХ століття: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2004. — 302 с.
  2. Гіптерс З. В. Культурологічний словник-довідник: довідникове видання. — К. : Професіонал, 2006. — 327, с.
  3. Культурологія: Навчальний посібник В. Л. Петрушенко, Л. А. Пинда, Є. А. Подольська; ред. : В. М. Пічі. — 4-е вид., стериотип. — Львів : Магнолія 2006, 2007. — 357, с.
  4. Немировская Л. З. Культурология. История и теория культуры. — М. : ВСХИЗО, 1992. — 92, с.
  5. Эко У., кардинал К. М. Мартини. Диалог о вере и неверии / Серия «Диалог». — М.: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2007. — 144 с.
  6. Эко У. Имя розы / Пер. с итал. Е. Костюкович. — СПб.: Симпозиум, 2007. — 632 с.