Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Джерела інформаційного права

Вступ

1. Сучасне інформаційне законодавство

2. Джерела інформаційного права

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Початок ХХІ століття для нашої країни, як і для багатьох інших країн світу, ознаменувався формуванням такого нового соціо-технічного явища, яке отримало умовну назву — інформаційне суспільство. Формування інформаційного суспільства є об'єктивним, це свідчення суспільного усвідомлення людством одного з провідних шляхів глобальної інтелектуальної інтеграції народів за допомогою засобів електронно-обчислювальної (комп'ютерної) техніки та заснованих на ній технологій телекомунікацій. Увага держав до цих нових глобальних цивілізаційного та культурного проявів засвідчується формуванням нового напряму державної політики, який набув умовної назви — державна інформаційна політика.

На методологічному рівні синергетичні (самоорганізаційні, самоврядні) чинники формування інформаційного суспільства переходять на рівень кібернетичних (цілеспрямованості, владної упорядкованості, публічного, державного регулювання, адміністративного стимулювання тощо). Щодо цього, у теоретичному аспекті можна говорити про перехід інформаційного суспільства у нову якість, новий етап розвитку. Умовно це можна визначити категорією — глобальна кіберцивілізація. Рушійним чинником її є приєднання все більшої і більшої кількості країн світу до так званої глобальної, транснаціональної інформаційної культури, провідним каталізатором розвитку якої нині стає глобальна електронно-цифрова мережа телекомунікації — Інтернет. Все це, у свою чергу, є чинником масового розуміння формування нових суспільних відносин, які набули в теорії права умовної назви — інформаційних правовідносин, правовідносин щодо інформації; правовідносин у сфері інформації, інформаційної діяльності.

Тема: «Джерела інформаційного права».

1. Сучасне інформаційне законодавство

Проблема реалізації права на інформацію неодноразово ставала предметом дискусій як науковців, законотворців, політиків так і споживачів інформації.

Однією з відмінних ознак сучасного світового соціального прогресу є зростання значущості інформації у суспільних відносинах, перехід від індустріального до інформаційного суспільства, від енергетичних технологій до інформаційних.

Стаття 19 Загальної декларації прав людини, прийнятої 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН надає кожному право шукати, отримувати, розповсюджувати інформацію та діяти будь-якими засобами і не залежно від кордонів [2, с. 169].

При підготовці даної статті були використані напрацювання провідних вітчизняних сучасних теоретиків, а саме: М.Я. Швеця, В.С.Цимбалюка, В.М. Брижка, Є.Ю. Захарова та інших. Сьогодні можна говорити, що ця проблематика стала дуже актуальним напрямком наукових досліджень в Україні.

Вирішальну роль у сучасному суспільстві відіграє інформація. Сьогодні вже не виникає жодних сумнівів, що життя неможливе в інформаційному вакуумі. В Україні постійно відбуваються зміни законодавства, що регулює суспільні відносини щодо інформації.

З метою приєднання України до Європейського Співтовариства, в якому активно розвивається інформаційне суспільство, стає край необхідно вирішувати комплекс важливих організаційно-правових питань.

Обіг інформації у суспільстві дає підстави для висновку про появу нового виду суспільних відносин – інформаційних, що є об’єктом правового регулювання [2, с. 169].

Слід зауважити, що в багатьох сучасних міжнародних документах офіційно вживається термін "інформаційне суспільство" [2, с. 169].

Сам по собі розвиток інформатики як результат сучасної науково-технічної революції є об’єктивним процесом.

Сутність інформаційного суспільства полягає у стимулюванні державними органами формування нової інфраструктури для людей, що забезпечує ефективний розвиток електронно-цифрових (комп’ютерних) засобів масової телекомунікації, формування інформаційних ресурсів, підготовки інформаційних продуктів, надання інформаційних послуг, створення єдиного інформаційного простору країн, його інтеграції у світовий інформаційний простір [2, с. 170].

У зв’язку з цим, вдосконалення національного законодавства у галузі регулювання суспільних відносин щодо збирання, використання, поширення, зберігання інформації вимагає забезпечення ефективного правового захисту вищезазначеного конституційного права людини.

На думку Задорожньої Л., у сфері інформатизації найактуальнішою проблемою на сьогодні є формування інформаційного законодавства щодо функціонування інформаційних систем та мереж, надання сучасних інформаційних послуг [4, с. 18].

Реформування інформаційного законодавства перебуває на стадії, коли дуже важливим є періодично проводити аналіз законодавства в цій сфері, з метою своєчасного приведення його у відповідність до потреб суспільства.

Слід зауважити, що інформаційне право розглядається як напрямок наукових досліджень, як нова комплексна галузь права, яка має стати основою правотворення в системі законодавства України. Об’єктивність і закономірність його існування активно обговорюється в дискусіях, теоретичних розробках [2, с. 170].

Зазначаємо, що система національного права України складається з близько 257 Законів, 290 постанов Верховної Ради України, 368 Указів Президента, 87 Розпоряджень Президента, 1149 постанов Кабінету Міністрів України, 206 розпоряджень Кабінету Міністрів України, 1095 нормативних актів міністерств, державних комітетів та відомств [4, с. 18].

Існує суспільна потреба зближення та поступового приведення законодавства України у відповідність до вимог законодавства Європейського Союзу. Вельми актуальним є аналіз зарубіжного досвіду регулювання зазначених суспільних відносин.

Так, у Німеччині інформаційне право є самостійною галуззю права, що поділяється на так звані підгалузі: інформаційного цивільного права, інформаційного кримінального права та права про адміністративні правопорушення; інформаційного цивільного право щодо електронно-інформаційних та комунікаційних послуг тощо [2, с. 170].

Відставання внутрішнього права від вимог часу може призвести до серйозних негативних міжнародних наслідків.

Сьогодні є необхідність чіткого визначення на законодавчому рівні таких категорій як "державна інформація", "доступ до інформації", "предмет інформаційних правовідносин", "об’єкт інформаційного права", тощо.

Сьогодні Законом України "Про інформацію" встановлюються загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплюється право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також система інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулюється доступ до інформації та забезпечується її охорона, захищається особу та суспільство від неправдивої інформації [4, с. 20].

Багато хто згоден з тим, що суспільні відносини постійно розвиваються, тому слід приводити у відповідність до цих змін і вітчизняне законодавство.

Активну роботу щодо реформування інформаційного законодавства ведуть Харківська правозахисна група та Держкомтелерадіо, якими розроблено проекти Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про інформацію». Велика кількість науковців займаються дослідженням питання необхідності приведення законодавства, що регулює суспільні відносини щодо інформації, до потреб суспільства.

Цікавим є те, що сьогодні «інформаційне право» як юристи-практики так і науковці визначають дещо по-різному: перші, найчисленніша група, вважають, що інформаційне право – це сукупність правових норм, що регулює суспільні відносини, пов’язані з доступом особи до інформації, реалізацією цього конституційного права особи; інші, вважають, що інформаційне право – це сукупність правових норм, що регулює суспільні відносини щодо засобів масової інформації, як друкованих, якими є періодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем, так і аудіовізуальних, до яких належать: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо; треті, вважають, що інформаційне право – це сукупність правових норм, що має регулювати суспільні відносини щодо захисту інформації, обігу у суспільстві комп’ютерних технологій (комп’ютерні програми, бази даних, автоматизовані системи та ін.) [4, с. 21].

Таке не одностайне тлумачення поняття "інформаційного права" не є випадковим. На нашу думку, це пов’язано з тим, що суспільні відносини щодо інформації регулюються великою кількістю нормативно-правових актів. Більш того, деякі з них містять тотожні поняття, що визначаються по-різному.

На думку Бєлякова К., інформаційне право має на меті не тільки регулювання діяльності ЗМІ, а й соціальних відносин у сфері обігу інформації взагалі – інформаційні відносини [1, с. 89].

"Інформаційне право" – це міжгалузевий комплексний інститут права. За теорією гіперсистем його було сформовано шляхом перерозподілу сфери нормативного регулювання між окремими галузями права [9, с. 22]. Сутність теорії гіперсистем права полягає в тому, що виділяється предмет (об’єкт) правовідносин. Цей предмет може агрегуватися з об’єктами інших міжгалузевих комплексних інститутів права.

Відбувається формування комплексних правових інститутів, які формуються на базі галузевих інститутів права, таких як: конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне. Саме у зазначених вище провідних галузях права шляхом формування критичної маси норм визначалися галузеві інститути, як інформаційне право.

Класифікатором галузей законодавства України, що затверджений наказом Міністерства юстиції України № 43/5 від 2 червня 2004 року виділяється галузь законодавства, що регулює суспільні відносини, пов’язані із зв’язком, інформацією та інформатизацією.

Враховуючи наведене, можна стверджувати, що сьогодні вже сформована така галузь законодавства як інформаційне право, та однією з найактуальних проблем є удосконалення інформаційного законодавства. Саме тому є дуже важливим періодично проводити аналіз законодавства в цій сфері, з метою його вчасного приведення до потреб суспільства.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що сьогодні стає край необхідним прийняття Кодексу України про інформацію. Цей нормативно-правовий акт має розроблятися з урахуванням європейських стандартів розвитку інформаційних відносин в Україні. Даний кодекс, зокрема, має чітко визначити як об’єкт так предмети інформаційного права, суб’єкти інформаційних правовідносин, правовий режим доступу до інформації, включаючи доступ до публічної інформації (інформації органів державної влади та органів місцевого самоврядування), персональних даних, державної та іншої, передбаченої законом таємниці [4, с. 23].

Сьогодні, на думку автора, нам не потрібно створювати нові закони у сфері інформації, а систематизувати вже існуючі, визначаючи у них правові гіперзв’язки, з метою подальшого їх кодифікування на рівні Кодексу України про інформацію.

Вважаємо, що проведений аналіз та зроблені на його підставі висновки можуть служити підґрунтям для подальших досліджень у галузі інформаційних правовідносин.

2. Джерела інформаційного права

За останні 5–7 років сформовано значний масив українського законодавства і прийнято велику кількість підзаконних актів, які регулюють різноманітні напрямки діяльності в інформаційній сфері. Щодо навчальних курсів, то їх лише почали вводити в навчальні програми вищих навчальних закладів. Слід згадати також і те, що згідно із Наказом Вищої Атестаційної Комісії України від 03.06.2003 N 291, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 1 липня 2003 р. за N 532/7853 “Про внесення змін і доповнень до Переліку спеціальностей, за якими проводяться захист дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань”, до галузей науки, за якими присуджується науковий ступінь під шифром 12.00.07, додано “інформаційне право” [6, с. 22].

Таким чином, є підстави для виділення інформаційного права в нову комплексну галузь права, яку слід розглядати як сукупність однорідних правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають в інформаційній сфері.

Якщо розглядати інформацію в контексті інформаційного суспільства, то вона (інформація) разом із знаннями виступає головним продуктом і основою його функціонування. Функціонування інформаційного суспільства забезпечується розвитком інформаційної інфраструктури, одним з основних елементів якої є інформаційні ресурси. Інформаційні ресурси становлять собою документи та масиви документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, фондах, банках даних, депозитаріях, музейних сховищах та ін.) ; тобто, вони виступають джерелами інформації [6, с. 22].

Інформаційне суспільство у правовому відношенні функціонує на основі нормативних актів, які регламентують інформаційні відносини й процеси, в тому числі відносини власності на інформаційні ресурси та авторські права, доступ до публічної інформації, захист інформації, права на інтелектуальну власність, використання інформаційних технологій у державному управлінні.

Таким чином, інформація виступає об’єктом інформаційних відносин, які пов’язані з реалізацією права на інформацію та інформаційною діяльністю у галузі створення, збирання, отримання, використання, поширення та зберігання інформації. З точки зору функціонування інформаційного суспільства цікавим є питання саме використання інформації (задоволення інформаційних потреб суб’єктів інформаційних відносин), проблема доступу до неї. Право на доступ до інформації та недоторканості особистості є загальними правами людини, їх законодавче оформлення створює правовий фундамент інформаційного суспільства. Тому розглянемо дану проблематику.

Функціонування інформаційного суспільства можливе лише за умов існування демократичної, правової держави, де панує принцип верховенства права і максимально забезпечується реалізації прав людини. Право на доступ до інформації є одним з невід‘ємних прав людини і громадянина.

Конституція України закріпила право людини на свободу інформації. Стаття 34 Конституції України гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобіганню розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Ця норма Конституції України ґрунтується на положеннях Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (стаття 18, 19) та ін. [6, с. 23]

Це право повинно забезпечуватися, у першу чергу, наявністю відповідного ефективного законодавства, що є правовою підставою забезпечення здійснення конституційного права людини на свободу інформації, а також наявністю реальних механізмів здійснення цього права.

Насправді сьогодні існує багато труднощів у сфері доступу громадян до публічної інформації (інформації, якою володіють органи державної влади та органи місцевого самоврядування). Свідченням цього є скарги громадян на відмову в задоволенні запитів на інформацію до органів вищого рівня чи суду. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування фактично безпідставно відмовляють у наданні інформації, відносячи її до інформації з обмеженим доступом; неправомірно застосовуються грифи обмеження доступу до інформації, такі як: “опублікуванню не підлягає”, “не для друку”, “для службового користування”; органи державної влади та органи місцевого самоврядування не повністю виконують вимогу оприлюднювати інформацію про свою діяльність; існують великі труднощі в отриманні громадянами локальних нормативно-правових актів (а в деяких випадках це взагалі неможливо) місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, не говорячи вже про проекти таких актів.

Таким чином, однією з важливих проблем, пов’язану із забезпеченням права громадян на доступ до публічної інформації, – це наявність та широке неправомірне застосування грифів обмеження доступу до інформації.

За режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом (ст. 28 Закону України “Про інформацію”). Інформація з обмеженим доступом поділяється на конфіденційну і таємну. До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі. Порядок обігу таємної інформації та її захист визначається відповідними державними органами за умови додержання вимог, встановлених цим Законом (ст. 30 Закону “Про інформацію”) [6, с. 25].

Оскільки ст. 21 Закону “Про інформацію” передбачає, що джерела і порядок одержання, використання, поширення та зберігання офіційної інформації державних органів всіх рівнів визначаються актами законодавства про ці органи, то можна очікувати, що вони можуть бути відображені у відповідних законах, наприклад, Законах “Про міліцію” (1990 р.) або “Про службу безпеки України” (1992 р.). Наприклад, ст. 3 Закону України “Про міліцію” забороняє розголошення відомостей, які становлять службову таємницю, а ст. 7 Закону “Про Службу безпеки України” – військову, службову, комерційну таємниці, проте визначення цих термінів у законі немає. Тому, можливо, віднесення інформації до категорії таємної визначається та регулюється внутрішньовідомчими актами та інструкціями, і підставою до їх створення може бути лише ст. 37 Закону “Про інформацію”, яка містить загальні положення про інформацію, яка не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими або нормативними актами. Відомо, що не всі внутрішньовідомчі акти публікуються в офіційних виданнях, і, таким чином, державні органи стають подібними до власників інформації, які на власний розсуд приймають рішення про надання або відмову у наданні інформації [6, с. 26].

Законодавством України чітко не визначено, яка саме інформація захищається державою. Із наведених норм видно, що тільки Законом може бути визначено, яку інформацію слід відносити до категорії таємної. У цій сфері у нас є лише один Закон — Закон України “Про державну таємницю” від 21 січня 1994 року. Тому грифи, якими державні органи щедро наділяють різні правові акти (Укази і розпорядження Президента, постанови, інструкції, накази органів виконавчої влади тощо) – “службова таємниця”, “для службового користування”, “не для друку” – є самочинними і незаконними. Законними можна визнати тільки такі грифи секретності як “особливої таємності”, “цілком таємно”, “таємно”, які відповідають встановленому ступені секретності відповідно до Закону “Про державну таємницю” [6, с. 27].

Втім, навіть, якщо на документи ставляться грифи “службова таємниця”, “не для друку” тощо, то повинні існувати відповідні процедури надання та зняття цих грифів, визначатися підстави для таких дій. Вочевидь потрібним є також і регламент організації доступу до потрібних документів. Проте, офіційно зареєстрованих Міністерством юстиції нормативних актів щодо порядку роботи з документами, які мають грифи “службова таємниця”, “не для друку”, взагалі не існує [6, с. 27].

Що ж до порядку роботи з документами, які мають гриф “для службового користування” (ДСК), то він був схвалений КМУ у Постанові № 1813 від 27 листопада 1998 року “Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави”. Згідно з п. 2 Постанови центральні і місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування повинні у шестимісячний термін розробити і ввести в дію переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави. Цій інформації надається гриф ДСК. Хто саме і виходячи з яких критеріїв повинен вирішувати, які саме відомості є конфіденційними Інструкція не визначає. Також не зрозуміло, чи будуть доступні ці переліки для широкого загалу. Адже мало не кожне відомство відтепер може мати подібний перелік. Можливо логічно прийняти “Звід відомостей, які віднесені до конфіденційної інформації, що є власністю держави” [6, с. 28].

При такій ситуації інформація, що потрапила до державного органу, може стати конфіденційною завдяки рішенню керівника цього органу, про що її творець (першоджерело) може навіть не здогадуватися. Також на сьогодні суттєво розширеним став обсяг інформації, яка засекречується. До інформації у сферах оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, яка може бути віднесена до державної таємниці, відтепер додана також інформація у сфері науки і техніки, а саме інформація “про наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва, продукції та технологічних процесів, що мають важливе оборонне чи економічне значення або суттєво впливають на зовнішньоекономічну діяльність та національну безпеку України” (ст. 8). У сфері державної безпеки і правопорядку з'явилися нові позиції: до державної таємниці може бути віднесена інформація “про особовий склад органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність”, “про організацію режиму секретності в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, державні програми, плани та інші заходи у сфері охорони державної таємниці”, “про організацію, зміст, стан і плани розвитку технічного захисту секретної інформації” та “про результати перевірок, здійснюваних згідно із законом прокурором у порядку відповідного нагляду за додержанням законів та про зміст матеріалів дізнання, досудового слідства та судочинства з питань, зазначених у цій статті сфер” [6, с. 29].

Таким чином, видно, що крім недоліків законодавчого забезпечення права на доступ до інформації, існують проблеми його застосування, а точніше – грубе порушення правових норм, яке, як показує практика, у більшості випадків є безкарним.

Висновки

Чинне законодавство України не відповідає сучасному рівню розвитку інформаційних відносин та не в змозі адекватно вирішувати проблеми, що виникають. Більшість чинних законів та підзаконних нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання інформаційних відносин, були прийняті до набрання чинності Конституцією, і навіть із значними змінами і доповненнями непридатні для задоволення потреб сьогодення. Здебільшого вони або наводять терміни, або декларують певні положення без вказівок на шляхи їх реалізації, або мають місце “посилання на посилання”, або посилання на такі норми окремих законів, які до сфери інформаційних відносин неможливо застосувати без врахування специфіки об’єкта.

Підхід до формування законодавства України у галузі свободи інформації, з погляду пізнавального аспекту, викликав ряд проблем правового регулювання відносин даної галузі. До них можна віднести:

— відсутність локальної чіткої ієрархічної відповідності законів, що викликають суперечливе тлумачення для застосування норм на практиці;

— велика кількість законів і підзаконних актів у сфері інформаційних відносин ускладнює їхній пошук, аналіз і узгодження для практичного застосування.

— має місце розбіжність у розумінні структури і складу системи законодавства у сфері інформаційних відносин і підходи до їх формування.

— нові правові акти в сфері інформаційних відносин, нерідко не погоджені концептуально з раніше прийнятими, що приводить до правового хаосу .

Таким чином, виникає потреба розробки концепції розвитку інформаційного законодавства, як окремої галузі, що об’єднує у собі окремі правові інститути.

Список використаних джерел

  1. Бєляков К. Інформатизація організаційно-правової сфери суспільної діяльності // Право України — 2004. — №6. — С. 88 — 92
  2. Демкова М. Інформаційне право: стан та перспективи розвитку в Україні // Право України — 2004. — № 5. — С. 169-171
  3. Жилінкова І. Правове регулювання Інтернет-відносин //Право України — 2003. — № 5. — С. 124 — 127
  4. Задорожня Л. До питання огляду законодавства в інформаційній сфері // Правова інформатика — 2004. — № 3. — С. 18 — 23
  5. Інформаційне забезпечення управлінської діяльності в умовах інформатизації: організаційно-правові питання теорії та практики. Монографія / За ред. Р.А.Калюжного та В.О.Шамрая – Київ. — 2002. – 296 с.
  6. Костецька Т.А. Інформаційне право України. КНТУ. – 2009. – 170 с.
  7. Кохановська О. Теоретичні проблеми цивільно-правового регулювання інформаційних відносин в Україні // Право України — 2004. — № 2. — С. 105 — 107
  8. Кушакова-Костицька Н. Від свободи слова до інформаційного суспільства // Право України — 2004.- № 7. — С. 129 — 133
  9. Шкарупа В., Субіна Т. Інформатика як основа формування інформаційного суспільства та як об’єкт правознавства //Правова інформатика — 2004. — № 4. — С. 22 — 28