Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Андрій Корнійович Сова — життєвий та творчий шлях

Вступ

Андрій Сова — відомий український актор-гуморист ХХ століття. Він читав зі сцени понад тридцять років, брав участь у понад восьми тисячах концертів. Його, улюбленця публіки, можна справедливо вважати справді народним артистом.

Андрій Корнійович Сова народився 30 грудня 1912 року в Одесі на знаменитій Молдаванці. У 1938 році він закінчив акторське відділення Одеського театрального училища.

Протягом 25 років знявся у 45 фільмах. Серед них такі відомі широкому загалу: "Два бійці" (1943), "Максимко" (1952), "Є такий хлопець" (1956), "Королева бензоколонки" (1963), "Стара фортеця" (1973). Його зоряний час почався у 1960-му, коли артист працював в "Укрконцерті".

Там він познайомився ще з двома кумирами публіки тих часів — Юхимом Березіним і Юрієм Тимошенком (Штепселем і Тарапунькою). 23 листопада 1960 року Андрій Сова отримав звання заслуженого артиста України. Його популярні усмішки та гуморески на злобу дня "Бобик", "Клямка", "Кадра", "У трамваї", "Ферапонтова хвороба" та багато інших, звучали по радіо, з екранів тоді ще чорно-білих телевізорів, зі сцен концертів та на творчих вечорах, багато хто знав їх напам'ять.

1. Життєвий та творчий шлях А.Сови

Андрій Корнійович Сова з’явився на світ 30 грудня 1912 року в Одесі на знаменитій Молдаванці. Все життя потім згадував рідну Балківську вулицю, де була “найгустіша в світі пилюка з Нерубайських кар’єрів”, а поруч, на дні глибокого яру, дітлахи робили своє “Чорне море”, загативши каламутний струмочок, що витікав з території джгутової фабрики. Серед того раю стояв будиночок дідуся Онуфрія, густо заселений численним потомством. Дідусь, тато і мама були зв’язківцями. У домі порядкувала бабуся Наталя. Онуки пишалися дідом-листоношею, веселим і завжди усміхненим чоловіком, котрий щодня повертався додому з подарунками від зайчика — виймав із черезплічної чорної шкіряної сумки то коробочку м’ятних цукерок, то горішки, то бублики.

Коли Андрійко підріс, віддали в приватний дитячий садок Клавдії Шевельової. Там навчали багато чого: читати, декламувати, ліпити, малювати, правил “хорошого тону”. За опанування “політесу” матері довелося віддавати чи не половину місячного заробітку.

У Одесі пішов навчатися в зразкову школу імені Івана Франка, де працювало безліч гуртків — спортивний, хоровий, танцювальний, драматичний. У школі підліток уперше вийшов на сцену як герой п’єси “Робін Гуд”.

У 1935 році вступив до театрального училища. Перша кінороль і одразу одна з провідних — у фільмі Мирона Білинського “Стара фортеця”. У ньому грав і Марк Бернес. Почав заохочувати юнака: “Розпрямляй крила, Сово, на всю широчінь”. Потім брав участь у фільмах “Морський яструб”, “У далекому плаванні”, “Максимко”, “У мирні дні”, “Голубі дороги”… Та хотілося чогось гумористичного. Отож зголосився на роль… орангутанга в “Таємничому острові” Бориса Шелонцева. У фільмі “Танкер “Дербент” знімався з відомими акторами Василем Меркур’євим, Юхимом Копеляном, Лідією Сухаревською, в “Морському яструбі” — з Іваном Переверзєвим, Леонідом Кмітом, Ростиславом Сушкевичем. Кінцівку “Морського яструба” довелося змінити, бо вже почалася війна з фашистами. Сценарій адаптували до подій 1941 року Юрій Олеша і Веніамін Рискінд. Працювали під бомбами. Море було “нашпиговане” мінами. Дознімали картину на Каспії, монтували в Тбілісі. Там і звістка застала, що Одесу захопили окупанти[2].

Студія евакуювалася до Ташкента. Сова одразу попрямував до військкомату, але Марк Бернес порекомендував колегу режисеру Леонідові Лукову на роль артилериста в фільмі “Два бійці”. За його участю створено також картини “У далекому плаванні”, “Я — чорноморець”.

Київський період розпочався зі вступу до Театру Радянської Армії.

Задовго до популярної «Королеви бензоколонки» Сова маявся в столиці безробітним. І врятував його довженківський актор Федір Іщенко (колись він грав у «Щорсі»). Він-то й порадив пройти проби в Київському окружному Будинку офіцерів. Там саме організували новий театр, і був потрібен штатний комік.

Перша ж робота принесла йому визнання колег. То була досить популярна в повоєнні роки п’єса «Вас викликає Таймир». Із цим «шедевром» вони об’їздили десятки населених пунктів, лицедіяли навіть у солдатських їдальнях. І все робили своїми руками — декорації, реквізит.

Перший сольний концерт у Колонному залі філармонії імені Миколи Лисенка відбувся при аншлазі. Коли в 1959 році створили “Укрконцерт”, аудиторія ще розширилася. Юхим Березін і Юрій Тимошенко поставили спектакль до декади української літератури та мистецтва в Москві. Серед його учасників був і Андрій Сова. Виступили з тріумфом. Саме під час декади — 23 листопада 1960 року — Андрій Корнійович дістав аж дві чудові звістки: про народження доньки Валентини та про присвоєння йому звання заслуженого артиста УРСР.

І з 1960-го починається його зоряний час. В «Укрконцерті» він саме зійшовся з Юхимом Березіним і Юрієм Тимошенком (Штепселем і Тарапунькою). Бойова сміхотлива трійка спеціально «для Москви» вирішила підготувати естрадний спектакль — про те, як артисти їдуть у Білокам’яну на звітний концерт. Штепсель і Тарапунька грали відповідно веселих артистів, а Сова — злобливого швейцара, який нікого не пропускав на поріг московського готелю «Україна». Це «шоу» (на той час і слова такого побоювалися!) гриміло в Москві довго — і в Кремлі, й на сцені Театру естради. Навіть «Известия» виявили тоді відверте «українофільство»: «До Москви прибув український естрадний колектив[1].

Нова програма, концерти у Великому театрі СРСР, у Ермітажі, Ленінградському театрі естради, по всіх куточках неосяжної держави — від Соловецьких островів аж до Сахаліну.

30 жовтня 1965 року земляки запросили Андрія Корнійовича на святкування знаменної події — присвоєння Одесі звання міста-героя. Серед гостей були й знані в усьому світі уродженці цього міста Леонід Утьосов та Еміль Гілельс. Через тиждень Сова став народним артистом УРСР.

Йому по-своєму симпатизували Хрущов (а потім і Щербицький). Пропозиції від організаторів концертів, а також із радіо й ТВ сипалися, немов із рогу достатку. І тут знову-таки доля зводить його з Павлом Глазовим — ще однією зіркою «Перцю» тих років. Гуморески Глазового у виконанні Сови завжди були виграшними номерами на кожному урядовому (й не тільки) концерті. Цих мініатюр чекали так само, як через певний час уже в Москві очікували під завісу номерів Хазанова.

Популярність Сови була недосяжною. Ніхто не проходив повз афішу «Веселі, колючі, сердиті слова — читає Андрій Сова». Його гуморески «Клямка», «Бобик», «Кадра», «У трамваї», «Ферапонтова хвороба» знали напам’ять.

Похований він у Києві, на Байковому цвинтарі. У пам'ять про всенародного улюбленця Спілка кінематографістів України та Фонд сприяння розвитку мистецтв України започаткували в 1995 р. конкурс артистів естради імені Андрія Сови, який проводиться щорічно 13 грудня у День Святого Андрія Первозванного[3].

Висновки

Коли по радіо виступав Андрій Сова, багато людей кидали роботу й поспішали до приймачів. Щоб почути іскрометний гумор артиста і потім переказувати друзям та знайомим приповідки улюбленого пересмішника. А читав він зі сцени понад тридцять років, брав участь у понад восьми тисячах концертів.

Працював удома зі студентами Київського училища естрадно-циркового мистецтва, читав класику, писав спогади, есе, замальовки з життя, багато що з його доробку не опубліковано.

Життя і творчість Андрія Корнійовича Сови переконливо доводить, що здібності людини — не тільки від народження. Талант — це насамперед особистість, творцем якої є воля і праця. І чим ця особистість багатша, тим вона талановитіша, багатогранніша. На долю видатного майстра випало жорстоке випробування: 16 років він був прикутий до інвалідного крісла. Тривалі й наполегливі спроби лікарів повернути Андрія Корнійовича до активного життя помітних результатів не дали. Як тут не зневіритися, не втратити душевної рівноваги? Та він не здався, а взявся за перо: написання мемуарів — ось якір спасіння! У творчих роздумах й муках, у безсонні ночей й сумнівах сторінка за сторінкою народжувалася книга спогадів "Шлях до сміху" (вийшла друком 1986 р.) Це достовірна й хвилююча розповідь про життя Актора — народного у найширшому розумінні цього слова, про те, що сприяло формуванню його творчої особистості. Образність мислення, щирість почуттів, лірична нотка — такі риси пронизують усі розділи книги й становлять найхарактернішу ознаку спогадів.

Список використаної літератури

  1. Андрій Сова // http://sofiynist.donntu.edu.ua/kalendar /2007/december/30.html
  2. Вергеліс О. Ще сміх не стих. Кілька сторінок із життя українського Луї де Фюнеса // Дзеркало тижня. — 2007. — № 49.
  3. Кульова В. Пересмішник. За день до 2003-го Україна відзначатиме дев’яносторіччя від дня народження Андрія Сови // Хрещатик. — 2002. – 11 грудня // http://sd.org.ua/news.php?id=112