Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Загальна психологія — Питання та відповіді до екзамену

1. Психологія як наука

Психологія — наука про загальні психічні закономірності взаємодії людини із середовищем.

Психологія вивчає, яким образом зовнішній вплив переходить до внутрішнього, психічного відображення і стає регулятором нашої діяльності. А також вона вивчає загальні закономірності психічних процесів і своєрідність їхнього протікання в залежності від умов діяльності і від індивідуально-типологічних особливостей людини.

Методи вивчення психології:

1) природний і лабораторний експеримент;

2) спостереження;

3) дослідження продуктів діяльності людини;

4) метод тестів і анкетування.

Для дослідження тієї чи іншої психологічної проблеми використовується відповідна система прийомів і правил дослідження — методика конкретного дослідження (висування гіпотези, вибір експериментального прийому і відповідного матеріалу, виділення контрольних і експериментальних груп випробування, визначення змісту серій експерименту, статистична і теоретична обробка експериментального матеріалу і т.і.).

2. Міфологічний етап розвитку психологічних знань

Найперші з відомих нам уявлень про душу відносяться до архаїчного суспільства (міфологічний період) і можуть бути позначені терміном анімізм. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов’язували її з матерією. Міфологічне уявлення про душу, було цілком підкорене уявленню про фатум, невідтворність заздалегідь визначеної долі, протистояти якій було марною справою. Вирішальною характеристикою свідомості людини був синкретизм – первісне злиття людини зі світом та суспільним оточення.

Явища сновидінь, екстазу, сомнамбулізму, смерті, летаргічного сну, викликаючи стійкий подив у первісної людини, були причиною виникнення уявлень про існування душі поряд з її тілом. Згодом окремі психічні здатності і душа у цілому уособлюються в образах міфології (Псюхе, Мнемозіна, Лента, Гіпнос та ін.), що є несвідомою проекцією фантазії. Проектовані назовні властивості людини шліфуються віками й тисячоліттями, набувають пластичного виразу в казках, анекдотах, історіях, легендах, сказаннях.

Побачити незвичайне і до цього прикувати свою увагу – початок  пізнання  психічного в його інобутті. В давнину люди покланялись предметам саме незвичайної форми. Емоції подиву, страху вимагає відповідних образів, щоб звільнити людину від її обтяжливості. В образах фантазії відображається те, що здійснюється в самій людині. Якщо припустити, що спочатку привертає увагу незвичайна форма, то уявлення душі у вигляді зірки, вогню і т.п. слід вважати первісним. Душа ,як олюднений двійник тіла – вища її міфологічна форма. Образ души як двійник тіла – такий поступальний розвиток первісних уявлень про душу.

3. Загальна характеристика античного етапу розвитку психологічних знань

Античність є першою історичною епохою розвитку людства; саме в цей часу у зв’язку з диференціацією форм культурної творчості міфологічна психологія трансформується у філософську. Існування психології в надрах філософії обумовлювало застосування у психологічних дослідження суто філософських методичних засобів. У розвитку уявлень про душу на зміну анімізму прийшли атомізм Демокрита, Епікура (вчення про те, що душа, як івсі речі, складається з атомів – але її неможливо помацати, бод уже круглі та вогняні атоми вислизають з рук) та спіритуалізм Платона (вчення про духовну природу душі). Душа відповідає від духу, занурюючись у матеріальний світ, про те вона пам’ятає свою істину – ідеальну – природу, і кожен акт пізнання є насправді актом спогаду істинного буття.

4. Філософський етап розвитку психологічних знань

Філософська психологія — коли психологія була частиною філософії, об´єднана з нею спільним методом (від античності до XIX ст.). Теоретично орієнтована філософська психологія епохи Середньовіччя вбавила в людині образ і подобу Вищої істоти – Бога. Тільки спираючись на зв’язок з божественним світом людська душа отримує силу. Античність і середньовіччя, розглядаючи ситуацію (сукупність умов) людського життя, вже одержують феномен протистояння людини долі (конфлікт між зовнішнім і внутрішнім аспектами ситуації).

Антропоцентрична переорієнтація епохи Відродження перенесла наголос у твердженні про подібність людини до Бога на належність їй божественних якостей. Подальші епохи спроектували це самовпевнене уявлення.

Метафізична психологія вчить, що наука існує як нематеріальний субстрат, або ж що психіка з її свідомістю матеріальна.

У філософській психології аналізується насамперед діяльність теоретична. Проблема волі становиться лише в плані того, що її визначає, чи не підлягає вона причинному поясненню, чи ні. У зв’язку з цим головною проблемою виступає «свобода волі»: два рішення були протиставлені одному – детермінізм та індетермінізм. Проблема людських почуттів  зосереджується на пізнання – сприяють йому чи перешкоджають. Ерос, любов, з одного боку, і розклад, ненависть, з другого, визначають пізнавальний етичний бік прояву психічного.

 

5. Розвиток психологічних знань у Новий час

К. Маркс і Ф.Енгельс, розвиваючи діалектико – матеріалістичні засади наукової психології, вказують на необхідність введення поняття практичної діяльності, розкриття активного характеру людської психіки. Праця виступила конкретною формою діяльності, основною зв’язкою між тілом і душею. І душа, і тіло виявляють плинність, динамічність. Діяльність у будь якої формі є внутрішнім зв’язком, взаємним переходом усіх аспектів психічного.

І. Кант ученням про паралогізм чистого розуму  наносить відчутний удар метафізичній психології, найбільше в особі Вольфа і Лейбіца. К.Маркс і Ф.Енгельс не тільки завершують її розгром, а й закладають методологічні основи наукової психології. У зв’язку з цим питанням про відношення душі і тіла виступають три головні етапи спекулятивної психології:

— душа як форма тіла. Під впливом цього вчення Арістотеля перебував принаймні увесь європейський науковий світ в стародавні часи, світ арабо – мусульманський, ідеологія середніх віків на чолі з Фомою Аквінським. Те, що відрізняє «форму» тіла від міфологічного портретного уявлення душі, є активний характер форми, її портрет над тілом;

— Декарт відкриває будь — яку схожість тіла і душі, показуючи їх як окремі субстанції. Вони існують як протилежність атрибутів і філософській системі Спінози і як замкненні монади Лейбіца. В його вченні душа повністю відгороджується від матеріального світу .За Гетелем, вона «феноменологічно» «знімає» матеріальність тіла, об’єктивного світу – в певному розумінні утримує її;

— в ученні про чуттєвого Л. Фейєрбах завершує метафізичну психологію, висуваючи ідею антропологічної психології в моністичному тлумаченні. В Росії К.Д.Ушинський, починаючи цей рух, посідає проміжну позицію між дуалізмом і антропологічним монізмом, а М.Г.Чернишевський пропонує чіткий матеріалістичний монізм. В антропології становиться питання про реальну єдність тіла і душі, але не враховується практична діяльність як поцейбічне  буття людської психіки.

Наукова психологія вже як продукт буржуазної думки починає свій поступальних рух з фізіологічної психології з біологічним відтінком, зі статичним підходом до діяльності і показує пасивний зв’язок між тілесним подразником і суб’єктивною реакцією. Зарубіжні психологи – ідеалісти (Г.Спенсер, В.Вунд) і вітчизняні стихійні матеріалісти (І.Павлов, В.Бехтерєв)  утворюють її основні етапи, дають їй визначальні риси.

6. Розвиток психології у XX ст.

Функціоналізм набув світового визнання як американська течія у психології (хоча були європейські попередники). Лідерами цієї течії стали У. Джемс (1842-1910), Дж. Дьюї (1859-1952), Р. Вудвортс (1869-1962). Програма функціонального напряму полягає у 1) з´ясуванні, яким чином індивід пристосовується до зовнішнього середовища через застосування психічних функцій, 2) пошуку засобів найбільш ефективного пристосування.

Гештальтпсихологія як науковий напрям, датою виникнення якого вважається 1910р. — час зустрічі М. Вертгеймера (1880-1943), В. Келера (1887-1967) і К. Коффки (1886-1941) — виникла як спроба теоретичного обґрунтування деяких феноменів зорового сприйняття. Замість пошуку елементів свідомості цей напрям зробив наголос на її цілісності.

1895 р. — рік, коли 3. Фрейд і Й. Брейер почали застосовувати метод катарсису для лікування істерії -вважають датою народження класичного психоаналізу. Це найбільш відомий за межами психології напрям психологічної науки і практики, який отримав широкий світовий резонанс, справив вплив на різні шари культурного життя людства. Засновником психоаналізу є 3. Фрейд (1856-1939). Вперше загальні положення психоаналізу були їм викладені в 1900 р. — у «Тлумаченні сновидінь». На відміну від напрямів психології, презентованих вище, психоаналіз — теоретичне вчення, яке було обумовлене потребами клінічної практики.

Біхевіоризм є передусім американським науковим явищем — він визначив обриси американської психології XX століття. Англійське слово «behavior» перекладається як поведінка. Отож, предметом психології, за біхевіористами, є поведінка, а не свідомість, як було в інтроспективній психології. Свідомість вивчалась за допомогою суб´єктивних методів, поведінка цілком була у сфері дії методу об´єктивного. Теоретичним лідером біхевіоризму став Дж. Б. Уотсон (1878-1958).

Гуманістична психологія. Цей напрям в психології пов´язаний з іменами А. Маслоу (1908-1970), К. Роджерса (1902-1987), Г. Олпорта (1897-1967), він вкорінений у психотерапевтичній практиці. Головним предметом психології він визнає особистість як унікальну цілісну систему, яка являє собою не щось нерухоме, а живу можливість самоактуалізації — неповторного прояву в реальному житті індивідуального потенціалу людського буття, властивого кожній людині.

7. Становлення психології як самостійної науки

Середину і другу половину ХІХ ст. можна вважати періодом становлення психології як самостійної науки. Під впливом дарвінізму, вчення про рефлекс, психофізіології органів чуття, психофізики, досліджень часу реакції та асоціанізму постають програми побудови психології як дослідницької науки.

На зламі ХІХ — ХХ ст. виникають такі галузі психологічної науки, як експериментальна, диференціальна, дитяча і педагогічна психологія, психотехніка. Формуються нові школи та течії психології, серед яких структурна школа Е.Тітченера, вюрцбурзька школа О. Кюльпе, К.Марбе, К.Бюлера, О.Зельца, функціоналізм в американській психології (В.Джемс, Дж.Дьюї, Г.Керр, Р.Вудвортс), біхевіоризм, гетальтпсихологія, фрейдизм. Найбільш відомою школою, що сформувалася в Америці наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст., став біхевіоризм. Його фундатори визнавали предметом психології не свідомість, а поведінку. Видатний біхевіорист Дж. Вотсон (1878-1958) за основу своєї експериментальної програми взяв павлівську схему рефлексів та бехтерєвську реактологію. Девізом біхевіоризму Дж. Вотсон оголосив діаду “стимул-реакція”. Поведінка була побудована з секреторних та м’язових реакцій, що детерміновані зовнішніми стимулами. У зв’язку з цим він вважав людину стимул-реактивною машиною. Він висунув план перебудови суспільства на основі біхевіористської схеми, за якою, маніпулюючи зовнішніми подразниками, можна “виготовити” людину з будь-якими константами поведінки.

8. Принципи психологічного дослідження

Методологія визначається системою принципів, лежачих в основі науки в цілому.

  1. Принцип детермінізму. Психіка визначається способом життя і змінюється із зміною образу життю. Цей принцип говорить, що будь-яке психічне явище обумовлене об’єктивним матеріальним світом і про наявність у будь-якого психічного явища причини. Тому його ще називають принципом причинності.
  2. Принцип єдності свідомості і діяльності. Згідно цьому принципу свідомість і виявляється і формується в діяльності. Свідомість і діяльність не протилежні один одному, але і не тотожні, а утворюють єдність. Свідомість утворює внутрішній план діяльності, її програму.
  3. Принцип розвитку (або генетичний). Психіка може правильно зрозуміти і адекватно бути пояснена, якщо вона розглядається як продукт розвитку і результат діяльності. Психічні явища повинні вивчатися з урахуванням їх розвитку як у конкретної людини, так і у групи людей.
  4. Принцип об’єктивності. Психіка суб’єктивна, оскільки у кожної людини свої образи пам’яті, свої улюблені логічні операції, свій звичний тип асоціацій і так далі Принцип об’єктивності вимагає щоб дослідження, проведене за одних і тих же умов на одних і тих же випробовуваних, але різними дослідниками дало одні і ті ж результати. Тобто думка, особиста оцінка, відношення не повинні визначати виводів експериментатора.

9. Галузі та міждисциплінарні зв’язки психології

Міждисциплінарні зв’язки суттєво впливають на зміну предмета і теоретико-пізнавальних засобів психології. Закономірний характер впливу міждисциплінарних зв’язків на розвиток психологічної науки складає «зовнішню» логіку її розвитку. Закономірності еволюції її власної структури, зокрема принципів, категорій, методологічних проблем психології, складають «внутрішню» логіку розвитку психології.

Сучасна наукова психологія є досить розмаїтою системою дисциплін і галузей. Просте перелічення вже не задовольняє потреби дослідників. Тому їх доречно класифікувати за певними ознаками. Ю.Л. Трофімов за спрямованістю діяльності психологів на пізнання, дослідження або перетворення психіки доцільно виокремлює три великі групи галузей — теоретичну, науково-прикладну та практичну психологію.

Між галузями психологічної науки існують тісні зв´язки. Відомо, що теоретична психологія напрацьовує систему психологічних знань, які є фундаментом науково-прикладної та практичної психології. Зі свого боку, науково-прикладна й практична психології узагальнюють засоби теоретичної психології, що сприяє постійному оновленню системи понять, категорій, принципів психологічної науки.

10.Методи психологічної науки

Методи психології доцільно розділити на дві групи: пізнавальні (дослідницькі) методи; методи активного впливу на особистість.

Розглянемо першу групу методів. Процес психологічного дослідження складається з ряду етапів: підготовки, збирання, обробки, інтерпретації фактичних даних та формулювання висновків.

На підготовчому етапі вивчається стан досліджуваної проблеми, проводяться попередні спостереження, бесіди, анкетування, визначаються мета й завдання дослідження. Важливим елементом цього етапу стає гіпотеза — уявлення про очікуваний результат дослідження.

Усі вихідні моменти зумовлюють планування дослідження, вибір контингенту і кількість піддослідних, місця та часу проведення дослідів, технічне оснащення, отримання по­передніх експериментальних даних, форми протоколів, план кількісної (статистичної) та якісної обробки й інтерпретації даних.

На етапі збирання фактичних даних використовуються емпіричні методи (експеримент, спостереження, тестування, бесіди тощо). Експериментальні дані фіксуються в прото­колі, що має бути достатньо повним і цілеспрямованим, включаючи реєстрацію усіх необхідних параметрів експериментальної ситуації та психічних властивостей.

Етап обробки даних передбачає кількісний та якісний аналіз і синтез зафіксованих даних.

На останньому етапі дослідження здійснюються інтерпретація даних та формулювання висновків, встановлюється їхня відповідність чи невідповідність вихідній гіпотезі, ви­являються нові питання та проблеми, на основі яких формується програма дослідження.

Відповідно до етапів психологічного дослідження доцільно розрізняти чотири групи методів: організаційні, емпіричні, методи обробки даних та інтерпретаційні методи.

Організаційні методи включають: порівняльний метод, який реалізується зіставленням груп піддослідних, що відрізняються за віком, видом діяльності тощо; лонгітюдний метод, який виявляється у багаторазових обстеженнях тих самих осіб протягом тривалого часу; комплексний метод, коли той самий об’єкт вивчається різними засобами й представниками різних наук, що дає змогу з різних боків характеризувати особистість.

Лонгітюдний (від лат. тривалість) метод характеризується тим, що протягом тривалого часу послідовно вивчаються ті самі досліджувані. При цьому можуть застосовуватися найрізноманітніші методи збору фактичного матеріалу, але вони скеровані на той самий об’єкт дослідження.

Деякі дослідження особливостей особистості тривали десятиліттями.

За порівняльного методу паралельно та одночасно вивчаються різні об’єкти дослідження, хоча при цьому визначаються єдиний предмет і загальне завдання дослідження.

11. Спостереження як метод психологічного дослідження

Існує декілька варіантів спостереження. Зовнішнє спостереження — це спосіб збору даних про психологію і поведінку людини шляхом прямого спостереження за нею. Внутрішнє спостереження, або самоспостереження, застосовується тоді, коли психолог-дослідник ставить перед собою завдання вивчити явище, що його цікавить, у тому вигляді, в якому воно безпосередньо відтворюється в його свідомості. Внутрішньо сприймаючи відповідне явище, психолог наче спостерігає за ним (наприклад, за своїми уявами, почуттями, думками, переживаннями) або користується аналогічними даними, що повідомляються йому іншими людьми, які самі ведуть інтроспектування за його завданням.

Вільне спостереження не має заздалегідь установлених рамок, програми, процедури проведення. Воно може змінювати предмет або об’єкт спостереження, його характер у ході самого спостереження залежно від бажання спостерігача. Стандартизоване спостереження, навпаки, заздалегідь визначене і чітко обмежене в плані того, що спостерігається. Воно ведеться за певною, наперед продуманою, програмою і точно слідує їй, незалежно від того, що відбувається в процесі спостереження з об’єктом або самим спостерігачем.

При включеному спостереженні (воно частіше за все використовується в загальній, віковій, педагогічній і соціальній психології) дослідник виступає як безпосередній учасник того процесу, за ходом якого він веде спостереження. Наприклад, психолог може вирішувати подумки якесь завдання, одночасно спостерігаючи за собою. Інший варіант включеного спостереження: досліджуючи взаємовідносини людей, експериментатор може сам включитися у спілкування з людьми, за якими спостерігає, не припиняючи в той же час спостерігати за взаємовідносинами, що виникають між ним і цими людьми. Стороннє спостереження, на відміну від включеного, не передбачає особистої участі спостерігача у досліджуваному процесі.

12. Психологічний експеримент як метод психологічного дослідження

Специфіка експерименту як методу психологічного дослідження полягає в тому, що в його ході цілеспрямовано і продумано створюється штучна ситуація, в якій досліджувана властивість виділяється, виявляється й оцінюється найкраще. Основним достоїнством експерименту є те, що він дозволяє надійніше, ніж всі інші методи, робити висновки про причинно-наслідкові зв’язки досліджуваного явища з іншими феноменами, науково пояснювати походження явища і його розвиток.

Природний експеримент організується і проводиться в звичайних життєвих умовах, де експериментатор практично не втручається в хід подій, що відбуваються, фіксуючи їх у тому вигляді, в якому вони розгортаються самі по собі. Лабораторний експеримент припускає створення деякої штучної ситуації, в якій досліджувану властивість можна найкраще вивчити.

13. Стадії розвитку психіки

Стадії розвитку психіки у філогенезі, як і форми поведінки тварин, пов’язані з рівнем розвитку нервової системи організмів. Кожен наступний щабель еволюції — це і складніша порівняно з попереднім організація нервової системи, зростання значення мінливих компонентів поведінки, і повніше психічне відображення середовища, Проте такий зв’язок аж ніяк не є причиново-наслідковим.

Елементарна сенсорна психіка— (від лат. sensus — відчуття) чутливість організму до окремих біологічно нейтральних подразників середовища, її основу становить діяльність, яка поєднує ці подразники з біологічно значущими властивостями предметів довкілля. Прикладом може бути активність павука у відповідь на вібрацію комахи, що потрапила до павутиння: він рухається в напрямку до комахи, знаходить і поглинає її.

Перцептивна психіка (від лат. Perception — сприймання, впізнавання) — чутливість тварини до предметів довкілля. Цій стадії відповідає діяльність, яка складається з операцій — способів, спрямованих не лише на властивості предметів, а й на умови, в яких ці предмети перебувають. Якщо ссавця відділити від їжі перепоною, то він обійде її.

Із ускладненням взаємин первісної людини з навколишнім світом дії посідають у діяльності дедалі більше місце. У такий спосіб антропогенез переходить в історіогенез — розвиток людини як суспільної істоти. Цей шлях знаменується появою якісно вищого рівня психічного відображення. З виділенням у будові діяльності дії психіка набуває вигляду первісної свідомості — образу довколишнього в його стійких, незалежних від біологічних потреб первісної людини, властивостях.

14.Функції психіки. Класифікація психічних явищ

В трудовій діяльності психіка виконує когнітивну (пізнавальну), регулятивну, мотиваційну та комунікативну функції.

Когнітивна функція виявляється в активізації всіх пізнавальних процесів при виконанні виробничого завдання. У процесі праці людина сприймає і переробляє інформацію, приймає і реалізує рішення, осмислює різні варіанти дій, використовує засвоєні знання, навички і вміння, прогнозує можливі ситуації, вдосконалює способи діяльності.

Регулятивна функція психіки в процесі праці реалізується в станах оптимальної мобілізації резервних можливостей працівника, необхідному рівні його активності, концентрації і спрямуванні пізнавальних процесів та вольових зусиль на досягнення поставленої мети.

Мотиваційна функція психіки пов’язана з спонуканням працівника до активності та підтримання останньої на певному рівні.

Комунікативна функція психіки в процесі праці реалізується у спілкуванні працівників, яке є основою міжособистісних відносин, способом організації спільної діяльності та методом пізнання людини людиною.

15.Свідомість та самосвідомість особистості

Основними характеристиками свідомості є:

  • сукупність знань про навколишній світ, якими людина оволодіває завдяки пізнавальним процесам;
  • самосвідомість, тобто усвідомлення, самопізнання, самооцінка людиною себе і своїх вчинків, дій;
  • забезпечення цілеспрямованої діяльності на основі формування мети, виходячи з мотивів, потреб, прийняття вольових рішень, внесення необхідних корективів у виконання дій;
  • почуття та емоційні оцінки, які відображають ставлення людини до навколишнього світу, інших людей тощо;
  • мова.

Свідомість змінюється не лише в історичному плані, а й в онтогенетичному, тобто впродовж життя людини процес відображення світу не залишається незмінним.

Змінюється цей процес і в гностичному плані, що виявляється у відмінностях відображення на різних етапах акту пізнання, при переході від незнання до знання, від неповних до глибоких знань, від чуттєвого пізнання до логічного.

16.Неусвідомлюваний рівень психічної активності

Несвідоме – це форма психічного віддзеркалення, в якій образ  дійсності і відношення до неї людиною не рефлексується, тобто не усвідомлюється.

Несвідомий початок так чи інакше представлений|уявляти|  практично у всіх психічних процесах, властивостях і станах людини. Є несвідомі відчуття, неусвідомлювані образи сприйняття, що виявляються у відчутті, несвідома пам’ять, несвідоме мислення.

Неусвідомлювані механізми свідомих дій.

А) неусвідомлювані автоматизми. Це стереотипи автоматизованої поведінки, які практично ніколи не усвідомлюються, такі як ходьба або лист у дорослої людини. Ці автоматизми іноді називають образно «вільна голова». Їх ділять на:

—  первинні – це ходьба, моргання

—  вторинні – це навички, наприклад, положення рук на фортепіано, поза танцюриста або спортсмена і так далі

—   сприйняття.

Б) неусвідомлювана установка. Вивчалася в грузинській школі. Її родоначальник Д.М.Узнадзе, який представляє установку як готовність суб’єкта до сприйняття майбутніх подій і здійснення дій в певному напрямі (тобто діяти і реагувати певним чином), що є основою його доцільної виборчої активності.

В) неусвідомлювані  супроводи свідомих дій. Це такі дії, які не несуть реалізаційного навантаження, але вони добре супроводжують. Приклад: мова у першокласника, коли він старанно виводить перші в своєму житті букви. Ці дії можуть служити індикаторами психічного стану, особливо емоційного.

  1. Неусвідомлювані спонукачі свідомих дій.

А) передсвідомість. Це та інформація, ті латентні знання, які будь-якої хвилини можуть бути актуалізовані.

Б) власне несвідоме. Це неусвідомлювані мотиви і смислові установки, що обумовлюються бажаним майбутнім. Цю сферу несвідомого досліджував З.Фрейд.

17.Поняття про відчуття. Види відчуттів

Відчуття — це психічний процес відображення окремих властивостей предметів і явищ навколишнього світу, а також внутрішніх станів організму при безпосередньому впливі подразників на відповідні аналізаторні системи.

Відчуття, їхня природа, закони формування і зміни вивчаються в спеціальній галузі психології, що називається психофізикою.

Класифікація відчуттів може здійснюватися по-різному. Головними ознаками для виділення класів (видів) відчуттів виступають розміщення рецептора, характер рецептора та модальність відчуття.

За ознакою розміщення рецептора фізіолог Ч. Шерінгтон виділив три основних класи відчуттів:

  • екстроцептивні, що виникають при впливі зовнішніх подразників на рецептори, розташовані на поверхні тіла;
  • проприоцептивні (кінестетичні), що відображають рух і відносне положення частин тіла завдяки роботі рецепторів, розташованих в м’язах, сухожиллях і суглобних торбах;
  • інтероцептивні (органічні), що відображають подразнення рецепторів, розташованих в внутрішніх органах і тканинах тіла, і протікання обмінних процесів в внутрішньому середовищі організму.

За ознакою характеру рецептора також виділяють:

  • фоторецепцію — чутливість до світла (зорові відчуття);
  • хеморецепцію — чутливість до певних речовин (нюхові, смакові відчуття);
  • аудіорецепцію — чутливість до звукових коливань (слухові відчуття);
  • механорецепцію — чутливість до механічної взаємодії (відчуття дотику, болю, рівноваги);
  • терморецепцію — чутливість до температури (температурні відчуття).
  • За ознакою модальності (цей розподіл відчуттів є найбільш широко розповсюдженим), виділяють такі види відчуттів, як зорові, органічні, вібраційні, вестибулярні, слухові, нюхові, смакові, відчуття дотику; ці види розгалужуються на підвиди.

18.Пороги відчуттів. Основний психофізичний закон

Пороги відчуття поділяються на абсолютні та відносні (диференціальні, різнісні); абсолютні пороги бувають верхніми і нижніми. Всі види відчуттів виникають при впливі відповідних подразників. Однак щоб викликати відчуття, необхідно, щоб інтенсивність подразника була достатньою. Перехід від невідчутних стимулів до відчутних відбувається не поступово, а стрибками. Мінімальна чинність подразника, що викликає ледве помітне відчуття, називається нижнім абсолютним порогом відчуттів. Подальше збільшення чинності подразників, що діють на рецептори, викликає або зникнення відчуття, або болюче відчуття (наприклад, гучний звук, яскравість, що засліплює очі). Верхнім абсолютним порогом називається максимальна чинність подразника, при якій ще зберігається адекватне діючому подразнику відчуття.

За величину абсолютного порогу приймається значення стимулу, приблизно відповідне 50% випадків виникнення і відсутності відчуттів. Нижній поріг дає кількісний вираз для відчуттів, що висловлюється зворотною залежністю: чим менше величина порогу, тим вище чуттєвість даного аналізатору.

Величина абсолютних порогів змінюється в залежності від різноманітних умов: характеру діяльності і віку людини, функціонального стану аналізатору, чинності і тривалості подразнення то

19.Поняття про сприймання. Характеристики сприймання

Сприймання — цілісне відображення предметів і явищ при їхньому безпосередньому впливі на органи почуттів. В подальшому цими образами оперують увага, пам’ять, мислення, емоції.

Відчуття і сприймання тісно пов’язані між собою. І те, і інше є чуттєвим відображенням об’єктивної реальності, існуючої незалежно від свідомості, на основі впливу її на органи почуттів: в цьому їх єдність. Але сприймання — усвідомлення чуттєво даного предмету або явища; в сприйманні нам даний світ людей, речей, явищ, наповнених для нас певним значенням і включених у багатоманітність відношень, цими відношеннями створюються осмислені ситуації, свідками і учасниками яких ми є; тоді як відчуття — відображення окремої чуттєвої якості або недиференційовані та незапредметнені враження від навколишнього світу. В цьому відношенні відчуття і сприймання розрізняються як дві різні форми або два різноманітних відношення свідомості до предметної дійсності. Відчуття і сприймання, таким чином, єдині і різноманітні.

20.Властивості сприймання

До основних властивостей сприймання відносять константність, предметність, цілісність, узагальненість, апперцепцію.

Чуттєві дані, що виникають в процесі сприймання і наочний образ, що формується при цьому, в той же час набувають предметного значення, тобто відносяться до певного предмету.

Предметність сприймання виявляється в тому, що об’єкт сприймається нами саме як відокремлене в просторі і в часу фізичне тіло.

Цілісність сприймання виявляється у незалежності цілісного образу від якості елементів. Будь-який образ цілісний. Під цим розуміється внутрішній органічний взаємозв’язок частин і цілого в образі.

Залежність сприймання від змісту психічного життя людини, від особливостей його особи носить назву апперцепції.

21. Види уваги та її характеристика

За характером походження і засобам здійснення розрізняють три основних види уваги:

  • довільна;
  • мимовільна;
  • післядовільна.

Мимовільна увага виникає і підтримується незалежно від свідомих намірів людини і без вольових зусиль з її сторони. Довільна увага — свідомо регульоване зосередження, що спрямоване і зв’язане з свідомо поставленою метою, з вольовим зусиллям. Виникнення мимовільної уваги визначається фізичними, психофізіологічними і психічними чинниками. Основними умовами його виникнення потрібно вважати особливості подразника, його новизну, силу впливу, відповідність актуальної потреби і т. д.

Довільна увага є вищим видом уваги, вона можлива тільки у людини і виникає завдяки її свідомій трудовій діяльності. Воно виникає тоді, коли для досягнення певної мети людина ставить перед собою певну задачу, виробляє певну програму дій, робить те, що необхідно. При цьому, якщо для досягнення мети потрібно займатися не тільки тим, що саме по собі є цікавим, приємним і пізнавальним, для утримання уваги необхідно буде певне вольове зусилля.

Основні види уваги — мимовільна і довільна — тісно пов’язані між собою, і часом переходять один в одного.

22.Властивості уваги — обсяг, стійкість, переключення, розподіл, концентрація

Особливе значення для досягнення успіху в певній діяльності має концентрованість і сталість, які характеризують глибину, тривалість, і інтенсивність психічної діяльності людини. Саме концентрованість і сталість відрізняють людей, які здатні заради однієї справи, відключитись від багатьох зайвих подразників.

Разом с тим можливо підвищення показників переключення уваги шляхом тренування. Багато професій вимагають високих показників переключення уваги. Велике значення належить йому у навчальному процесу. Раціональне переключення має важливе значення з точки зору гігієни розумової діяльності, є однією з важливих умов підтримки певного рівня працездатності.

Розподіл уваги — дуже важлива якість людини. Недарма історики відмітили цю здатність у Наполеона та інших державних діячів. Один французький психолог минулого століття дивував оточуючих тим, що міг одночасно декламувати один вірш і писати інший. Він міг, декламуючи вірші, письмово виконувати складні арифметичні операції.

В трудовій діяльності, що вимагає швидких і скерованих дій переключення, розподіл і обсяг уваги знаходяться в єдності.

Переключення може переходити в розподіл, доповнюватися й замінюватися швидким переключенням.

23.Характеристика процесів пам’яті

Процесами пам’яті (тобто мнемічними процесами — від імені давньогрецької богині пам’яті Мнемозіни) є запам’ятовування, збереження, відтворення і забування. Ці процеси є пов’язаними між собою, їх зв’язок характеризує взаємопроникнення і неможливість існування в окремому вигляді.

Запам’ятовування — це процес закріплення в пам’яті нового матеріалу. Він може бути мимовільним і довільним, механічним і логічним.

Мимовільне запам’ятовування матеріалу відбувається, коли в людини немає мети запам’ятати цей матеріал, він закріплюється ніби сам собою. Краще запам’ятовуються сильні враження і той матеріал, що пов’язаний із змістом діяльності.

Довільне запам’ятовування матеріалу відбувається в результаті дій мнемічної спрямованості, тобто коли діяльність людини спрямована саме на запам’ятовування. При цьому на ефективність процесу впливають вимоги, установки. Характер запам’ятовування буде різним в залежності від установки запам’ятати матеріал повністю чи вибірково, точно чи приблизно, послідовно чи у вільному порядку, надовго чи на короткий строк.

24.Пам’ять як психічний процес — визначення, види, фізіологічні основи, теорії пам’яті

Розрізняють два типи пам’яті: генетичну і прижиттєву. Генетична пам’ять (її вивчає не психологія) містить інформацію, що визначає анатомічну та фізіологічну будову організму в процесі розвитку, а також інстинкти.

В прижиттєвій пам’яті зберігається інформація, яка отримана людиною протягом її життя. В залежності від критерію розрізняють різні види прижиттєвої пам’яті.

  • За змістом матеріалу, що запам’ятовується (тобто за модальністю) розрізняють рухову, емоційну, образну і словесно-логічну пам’ять.

Рухова пам’ять — це пам’ять на позу, рух тіла. Вона виявляється у людини ще в ранньому дитинстві і є основою для формування рухових навичок: ходіння, танцю, гри на музичному інструменті, спортивних, професійних та великої кількості інших навичок. Рухова пам’ять досягає свого повного розвитку раніше інших видів нам’яті та є підґрунтям для їх формування.

Емоційна пам’ять — це пам’ять емоцій, почуттів. Вона надає можливість зберігати емоції і почуття, що раніш виникали, і відновлювати певний емоційний стан при повторній дії ситуації.

Образна пам’ять — це пам’ять на зорові, слухові, нюхові, смакові, дотикові образи. В ній зберігаються картини навколишнього світу, звуки, запахи, що колись сприймалися людиною. Образи, що містяться у пам’яті, з часом трансформуються: вони спрощуються, втрачають яскравість, стають більш узагальненими, на передній план виходять суттєві ознаки матеріалу, а часткові особливості стираються. Найменше змін зазнають незвичайні зорові образи.

25.Види пам’яті

Словесно-логічна пам’ять — це суто людська пам’ять на думки, судження, закономірності і зв’язки між предметами і явищами дійсності. Цей вид пам’яті тісно пов’язаний із мовленням і мисленням, формується разом із ними і досягає свого розвинутого вигляду пізніше за рухову, емоційну, образну. За допомогою словесно-логічної пам’яті можливо збереження і відтворення вербальної інформації. Але можливо як дослівне запам’ятовування текстів, так і запам’ятовування тільки їх змісту. В останньому випадку відтворення являє собою реконструкцію тексту, перехід від більш узагальнених характеристик матеріалу до частковостей.

Сліди в словесно-логічної пам’яті із часом дещо трансформуються, але взагалі цей вид пам’яті характеризується точністю і залежністю від волі людини.

  • За часом зберігання інформації розрізняють миттєву (сенсорну), короткочасну та довгочасну пам’ять.

В миттєвій (сенсорній) пам’яті інформація зберігається дуже короткий час (від 0,3 до 2,0 секунди) і стосується того, як відображається дійсність на рівні рецепторів. За допомогою цього виду пам’яті людина на дуже короткий час утримує картину зовнішнього світу. Обсяг її набагато перевищує обсяг короткочасної пам’яті, але інформація, яка міститься в ній, дуже швидко руйнується. Миттєва пам’ять в залежності від модальності аналізатора має різні підвиди, велике значення серед яких відіграють зорова (іконічна) і слухова (ехоічна) пам’ять. Миттєва пам’ять забезпечує збереження сприйманого образу під час мигання та рухів очима та під впливом інших факторів. Інакше кажучи, за допомогою миттєвої пам’яті забезпечується злите, а не розірване, сприйняття світу, а також предметність сприйняття.

Короткочасна пам’ять утримує інформацію, яка надходить до неї із миттєвої і довгочасної пам’яті. Час зберігання інформації в ній — від 15 до 30 сек. Ця пам’ять не має різновидів за модальністю і зберігає те, на що спрямована увага людини. Обсяг короткочасної пам’яті обмежений. Дослідження показали, що в ній можуть одночасно утримуватися лише 7 ± 2 структурних одиниці. Ними можуть бути як окремі літери, так і слова, речення, тому для продуктивного використання цього виду пам’яті важливим є вміння структурувати матеріал. Короткочасна пам’ять забезпечує константність образу, що сприймається та обслуговує розуміння, мислення. Вона дозволяє управляти тривалістю збереження слідів за допомогою повторення.

Довгочасна пам’ять практично не обмежена за об’ємом і тривалістю зберігання інформації. Це основне сховище досвіду людини. В нього поступає матеріал із короткочасної пам’яті, але він не знаходиться там в постійному вигляді. Цей матеріал неперервно перетворюється: узагальнюється, класифікується, об’єднується в смислові групи.

  • За метою діяльності, в яку включено запам’ятовування, розрізняють мимовільну та довільну пам’ять.

26.Характеристика процесу запам’ятовування — види, особливості, механізми

Довільне запам’ятовування матеріалу відбувається в результаті дій мнемічної спрямованості, тобто коли діяльність людини спрямована саме на запам’ятовування. При цьому на ефективність процесу впливають вимоги, установки. Характер запам’ятовування буде різним в залежності від установки запам’ятати матеріал повністю чи вибірково, точно чи приблизно, послідовно чи у вільному порядку, надовго чи на короткий строк.

Мнемічними діями, що підвищують ефективність запам’ятовування є складання плану матеріалу, його систематизація, класифікація, пошук асоціацій. Ефективність запам’ятовування значно залежить від кількості повторень матеріалу і зростає зі збільшенням їх числа.

Механічне запам’ятовування полягає у закріпленні зовнішніх зв’язків матеріалу. При цьому повне розуміння матеріалу не є обов’язковим, не вибудовуються логіка його побудови, зв’язки окремих частин. Діяльність при цьому має мнемічну спрямованість, але мнемічні дії не використовуються. Механічне запам’ятовування набуває свого повного розвитку у дитини в дошкільному віці, і потім поступово поступається логічному. Дорослими механічне запам’ятовування використовується рідко.

Логічне запам’ятовування будується на встановленні логічних зв’язків в матеріалі. Також шукаються такі зв’язки між даним матеріалом і тим, що відомий раніше. В процес логічного запам’ятовування активно включається мислення. Матеріал активно обробляється, розбивається на смислові частини, аналізується, порівнюється із попереднім досвідом людини. Таке запам’ятовування набагато ефективніше, ніж механічне, і переважно використовується дорослими людьми.

27.Характеристика процесів збереження та забування

Збереження — це процес утримання в пам’яті відомостей, одержаних у ході набування досвіду. Великою мірою він залежить від якості та глибини запам’ятовування, вико­ристання матеріалу пам’яті в своїй діяльності. Без використання матеріал пам’яті поступово забувається.

Забування — процес, протилежний збереженню, і виявляється він у тому, що актуалізація забутих образів чи думок утруднюється або стає взагалі неможливою. Цей процес грунтується на явищі гальмування умовно-рефлекторних зв’язків під впливом різних чинників і згасання слідів, що утворилися раніше.

Обидва процеси — збереження і забування — перебувають у певній динамічній рівновазі. З одного боку, до пам’яті постійно надходять нові матеріали запам’ятовування. Рані­ше засвоєні знання взаємодіють із новими, вступають у нові зв’язки, уточнюються і диференціюються, узагальнюються і перекодовуються. З іншого — матеріали пам’яті забуваються, стають непридатними для практичного використання. Досвід у свідомості успішно зберігається, якщо він поновлюється і збагачується, інакше дані досвіду втрачають сенс, притуплюються і зникають, коли боротьба цих двох процесів відбувається не на користь збереженню.

28.Процес відтворення — основні характеристики (визначення, види)

Відтворення — один з головних процесів пам’яті. Воно є показником міцності запам’ятовування й водночас наслідком цього процесу. Засадою для відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку.

Відтворення матеріалу, який зберігається в довготривалій пам’яті, полягає в переході його з довготривалої пам’яті в короткотривалу, тобто актуалізація його у свідомості. Відтворення залежить від процесів запам’ятовування і забування, але мав також свої особливості та механізми. Відтворення може мати три форми — впізнавання, пригадування і спогади.

Простою формою відтворення є впізнавання. Впізнавання — це відтворення, що виникає під час повторного сприймання предметів. Впізнавання буває повним і неповним.

Під час повного впізнавання повторно сприйнятий предмет відразу ототожнюють з раніше відомим, повністю відновлюються час, місце та інші деталі попереднього стикання з ним. Повне впізнання наявне, якщо зустріли добре знайому людиною або коли йдемо добре відомими вулицями тощо.

Для неповного впізнання характерна невизначеність, труднощі співвіднесення об’єкта, який сприймаємо, з тим, що вже знайомий нам у попередньому досвіді.

Складнішою формою відтворення є згадування. Особливість згадування в тому, що воно відбувається без повторного сприйняття того, що відтворюється.

29.Мислення як психічний процес — визначення, функції, види

Мислення є вищим пізнавальним процесом. Воно являє собою породження нового знання, активну форму творчого відображення і перетворення людиною дійсності. Мислення належить до продуктивних психічних процесів (на відміну від репродуктивних, належних до пам’яті тощо), оскільки породжує такий результат, якого ані в самій дійсності, ані в суб’єкта думки досі не існувало. Мислення також можна розуміти як шлях одержання нових знань, як творче перетворення неявних уявлень.

Відмінність мислення від інших психічних процесів полягає у тому, що воно майже завжди зв’язане з наявністю проблемної ситуації, завданням, яке потрібно розв’язати, та активною зміною умов, в яких це завдання задане. Мислення на відміну від сприймання виходить за межі чуттєвого, розширює межі пізнання. В мисленні на основі сенсорної інформації робляться певні теоретичні та практичні висновки. Воно відображає буття не тільки у вигляді окремих речей, явищ та їх властивостей, але і визначає зв’язки, які існують між ними (безпосередньо, в самому сприйнятті людині вони не дані). Властивості речей і відношень, зв’язки між ними відображаються в мисленні в узагальненій формі, у вигляді законів, сутностей.

На практиці мислення як цілком відокремлений психічний процес не існує, здебільшого воно неявно присутнє у всіх інших пізнавальних процесах: в сприйнятті, увазі, уявленні, нам’яті, мові. Вищі форми цих процесів обов’язково зв’язані з мисленням, і ступінь його участі в цих пізнавальних процесах визначає їх рівень розвитку.

Мислення — це рух ідей, що розкриває суть речей. Його результатом являється не образ, а деяка думка, ідея. Специфічним результатом мислення може виступити поняття -узагальнене відображення класу предметів в їх найбільш загальних і істотних особливостях. Мислення — це особливого роду теоретична і практична діяльність, яка передбачає систему включених в неї дій і операцій орієнтовно-дослідного, перетворювального і пізнавального характеру.

30.Форми мислення — поняття, судження, умовивід, образи, уявлення

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять.

Судження — це форма мисленнєвого відображення, яка полягає в запереченні або утвердженні будь-якого факту, зв’язку чи відношення між предметами та явищами.

Характерною властивістю судження є те, що воно існує, виявляється і формується в реченні. Проте судження та речення — речі не тотожні. Судження — це акт мислення, що відображає зв’язки, відношення речей, а речення — це граматичне сполучення слів, що виявляє і фіксує це відображення.

Міркування — це низка пов’язаних суджень, скерованих на те, щоб з’ясувати Істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. Прикладом міркування є доведення теореми. У міркуванні ми з одних суджень виводимо нові шляхом умовиводів.

Умовиводом називають таку форму мислення, в якій ми з одного або кількох суджень виводимо нове. В умовиводах через уже наявні в нас знання ми здобуваємо нові.

Поняття — це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність предметів та явищ дійсності в їх істотних зв’язках І відношеннях, узагальнюються їх істотні ознаки.

Істотні ознаки — це такі ознаки, які належать об’єктам за будь-яких умов, виражають їх природу, сутність, відрізняють ці об’єкти від інших об’єктів, тобто це їх найважливіші властивості, без яких вони не можуть існувати. Наприклад, істотна ознака всіх літальних апаратів полягає в тому, що вони здатні підніматися в повітря.

31.Операції мислення та їх характеристики: аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення

У розумових діях можна виокремити їх головні складові елементи (операції), або процеси — розумові операції: аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація.

АНАЛІЗ — це розчленування предметів і явищ у свідомості, виокремлення в них їх частин, аспектів, елементів, ознак і властивостей.

Аналіз у мисленні є продовженням того аналізу, що відбувається в чуттєвому відображенні об’єктивної дійсності. Об’єктом аналізу можуть бути будь-які предмети та їхні властивості.

СИНТЕЗ — це мисленнєва операція об’єднання окремих частин, аспектів, елементів, ознак і властивостей об’єктів у єдине, якісно нове ціле.

Синтезувати можна елементи, думки, образи, уявлення. Аналіз і синтез — це головні мисленнєві операції, які в єдності забезпечують повне та глибоке пізнання дійсності.

ПОРІВНЯННЯ — це встановлення подібності й відмінності між предметами та явищами.

Операції порівняння можуть бути різними за складністю, залежно від завдання чи змісту порівнюваних об’єктів. Порівнянню належить важлива роль у розкритті істотних ознак предметів.

АБСТРАГУВАННЯ — це уявне відокремлення одних ознак І властивостей предметів та явищ від інших їхніх рис і від самих предметів (явищ), яким вони властиві.

Виокремлення в процесі абстрагування ознак предмета і розгляд їх незалежно від інших його ознак стають самостійними операціями мислення. Зокрема, спостерігаючи переміщення в просторі різних за характером об’єктів — машини, людини, птаха, хмар, небесних тіл, ми виокремлюємо рух як спільну для них властивість і осмислюємо його як самостійну категорію.

УЗАГАЛЬНЕННЯ виявляється в мисленнєвому об’єднанні предметів, явищ у групи за істотними ознаками, виокремленими в процесі абстрагування.

Узагальнення — це продовження і поглиблення синтезуючої діяльності мозку за допомогою слова. Слово здійснює свою узагальнювальну функцію, спираючись на знакову природу відображуваних ним істотних властивостей і відношень, які є в об’єктах. Узагальнення виокремлених рис предметів та явищ дає змогу групувати об’єкти за видовими, родовими й іншими ознаками. Наприклад, види й роди збройних сил.

32.Поняття про мовлення

Мовлення — це процес використання людиною мови для спілкування. Залежно від віку, специфіки діяльності, середовища мовлення людини набуває певних особливостей — попри те, що люди спілкуються однією мовою. Наприклад, мовлення однієї людини образне, яскраве, виразне, переконливе, а іншої — навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. У цьому вже виявляється відмінність у володінні мовою. Кожній людині властиві індивідуальний стиль мовлення, відмінність в артикуляції звуків, інтонуванні, логічній виразності. Кожен говорить по-своєму, хоча й користується спільною для всіх мовою.

Мовлення не існує і не може існувати поза мовою. Водночас сама мова існує як жива лише за умови, що її активно використовують люди. Мова розвивається і вдосконалюється у процесі мовного спілкування. Саме мовлення є формою актуального існування кожної мови.

Мовлення розглядають також як мовну діяльність, оскільки за його допомогою можна, наприклад, забезпечити спілкування, розв´язання мнемонічних або мислительних завдань. Відповідно, мовлення може набувати вигляду мовних дій, що є складовими іншої цілеспрямованої діяльності, зокрема трудової чи навчальної. Отже, мова — це засіб або знаряддя спілкування між людьми.

33.Види та функції мовлення

Вияви мовної діяльності неоднорідні, їх можна поділити та класифікувати на певні різновиди за різними ознаками.

Усне мовлення. Це основний різновид мовлення, який є звуковим і який інші сприймають за допомогою слуху. Усне мовлення поділяється на діалогічне та монологічне.

ДІАЛОГІЧНЕ МОВЛЕННЯ — це розмова між двома або кількома співбесідниками, які міняються ролями того, хто слухає, та того, хто говорить, тобто постають як пасивний чи активний співрозмовник.

МОНОЛОГІЧНЕ МОВЛЕННЯ — це таке мовлення, коли говорить одна особа, а інші слухають, сприймають її мову. Прикладами монологічного мовлення є доповідь, лекція, виступ на зборах, пояснення нового матеріалу на уроці тощо.

ПИСЬМОВЕ МОВЛЕННЯ — це особливий різновид мовного процесу, що дає змогу спілкуватися з відсутніми співрозмовниками як сучасникам того, хто пише, так і тим, що житимуть потім.

Письмове мовлення — це різновид монологічного мовлення, але воно здійснюється як писання та читання написаного у вигляді письмових знаків (слів).

Усне та письмове мовлення, що може виражатися в діалогічній та монологічній формах, є зовнішнім мовленням. Різновидом мовлення є внутрішнє. З назви випливає, що внутрішнє мовлення не спрямоване на спілкування з іншими людьми. Людина користується внутрішнім мовленням, коли щось обмірковує, планує свої дії, не висловлюючись уголос і не записуючи на папері, не контактуючи при цьому з іншими людьми.

ВНУТРІШНЄ МОВЛЕННЯ беззвучне, тобто не промовляється вголос, хоча часто виявляється у вигляді шепоту, а то й починає звучати, переходячи в розмову зі самим собою. Це трапляється в разі великого напруження думки, що супроводжується виразними емоціями.

34.Поняття про уяву

Уява постійно балансує на межі свідомого і несвідомого, одного асоціативного контексту та іншого, деструктивності та конструктивності. Тому вона завжди створює широкий простір для самовизначення людини як митця. Звісно, самої лише уяви як окремого психічного процесу замало для того, щоб відбулася повноцінна творча діяльність людини; тут уява вступає в плідний союз із іншими творчими психічними процесами — інтуїцією і мисленням. Інтуїтивні осяяння творять передумови бісоціативних зв´язків в уяві, а останні дають напрям точним операціям творчого мислення, опосередкованим знаками (словами, мовою).

Уява належить до вищих пізнавальних процесів. Вона є необхідним аспектом будь-якої людської діяльності.

Уяву породжують потреби, які виникають у житті людини, і насамперед потреба змінити ті чи інші предмети навколишнього світу.

Уява — це відтворення у психіці людини предметів та явищ, які вона сприймала коли-небудь раніше, а також створення нових образів предметів та явищ, котрих раніше вона ніколи не сприймала.

35.Види та механізми уяви

Уяву кожної людини можна охарактеризувати за різними ознаками. Насамперед уяву людини можна поділити на різні види.

За характером продуктивності виокремлюють:

  • відтворювальну (репродуктивну) уяву, продукти якої вже були відомі раніше;
  • творчу (продуктивну) уяву.

За мірою свободи, довільності визначають:

  • пасивну уяву — що виявляється у хворобливих фантазіях, маренні, або в такому фантазуванні, яке не має усвідомленої мети;
  • активну уяву — яка відбувається в межах творчої діяльності, підкорена певній меті.

За характером образів визначають:

  • конкретну уяву — в ній уявляються певні предмети, речі тощо;
  • абстрактну уяву, що оперує більш узагальненими образами (схемами, символами).

За відношенням до актуальної ситуації виокремлюють:

  • сприймаючу уяву (яка прикована до ситуації);
  • творчу уяву (яка здатна вийти за межі ситуації).

Саме за цим поділом уяви в шахістів відрізняють «позиційну» і «комбінаційну» гру.

36.Характеристика емоційних проявів

Стрес (стан емоційної напруженості). Серед емоційних станів виокремлюють емоційну напруженість (Наєнко, Овчинніков), яку характеризує підвищений рівень активації (порушення).

Стрес виражається загальним адаптаційним синдромом, який виявляється незалежно від якості патогенного чинника (хімічний, термічний, фізичний) та має певні стадії:

реакція ТРИВОГИ, під час якої опір організму спочатку знижується («фаза шоку»), а потім включаються захисні механізми («фаза протишоку»);

стадія СТІЙКОСТІ (резистентності), коли за рахунок напруги систем, що функціонують, досягається пристосування організму до нових умов;

стадія ВИСНАЖЕННЯ, у якій виявляється неспроможність захисних механізмів і наростає порушення погодженості життєвих функцій.

Нудьга (стан монотонії). Нудьга і пов´язаний з нею стан монотонії за своїми характеристиками є протилежним стану емоційної напруги. Вона часто трапляється на виробництві та в навчальній діяльності тощо.

Відраза (стан психічного пересичення). Монотонна обстановка також спричиняє появу стану психічного пересичення, пов´язаного з виникненням відрази до виконуваної роботи. Загалом, відразу найчастіше пов´язують з емоційним тоном відчуттів, тобто з біологічним емоційним реагуванням. Однак К. Ізард справедливо зазначає, що в міру дорослішання й соціалізації людина навчається почувати відразу до найрізноманітніших об´єктів навколишнього світу, в тому числі й до самої себе. У зв´язку із цим Ізард каже про психологічну відразу.

37.Емоції — загальна характеристика: визначення, фізіологічні основи, функції

Емоції — це специфічна форма взаємодії людини з довколишнім світом, спрямована на пізнання цього світу та свого місця в ньому через саму себе у формі переживань. Ця специфічність виявляється в суттєвих якостях позитивного й негативного полюсів емоції, що означає їх диференціацію. Як зазначав В.Вундт у тримірній теорії емоцій, в останніх присутні полярність приємного й неприємного, протилежності напруження і розрядки, збудження й пригніченості. Поряд зі збудженою радістю (радістю-тріумфом) існують радість спокійна (радість умиротворення, радість зворушлива) і радість напружена (радість палкої, жагучої надії, радість трепетного очікування). Так само існують напружений смуток, як тривога, збуджений смуток, близький до відчаю, і тихий смуток, в якому відчувається розрядка, смуток, близький до меланхолії.

38.Теорії емоцій

Еволюційна теорія емоцій Ч. Дарвіна. Опублікувавши в 1872 р. книгу «Вираження емоцій у людини й тварин», Ч. Дарвін показав еволюційний шлях розвитку емоцій й обґрунтував походження їхніх фізіологічних виявів. Суть його уявлень полягає в тому, що емоції або корисні, або становлять собою лише залишки (рудименти) різних доцільних реакцій, вироблених у процесі еволюції в боротьбі за існування. Розгнівана людина червоніє, важко дихає й стискає кулаки тому, що в первісній своїй історії будь-який гнів у людей спричиняв бійку, а вона вимагала енергійних м´язових скорочень, а отже, посиленого дихання й кровообігу, які забезпечують м´язову роботу. Спітніння рук при страху учений пояснював тим, що в мавпоподібних предків людини ця реакція в разі небезпеки полегшувала схоплювання за гілки дерев.

«Асоціативна» теорія В. Вундта. Цей учений, з одного боку, дотримувався поглядів Гербарта, що певною мірою уявлення впливають на почуття, а з іншого боку, вважав, що емоції — це насамперед внутрішні зміни, яким притаманний безпосередній вплив почуттів на перебіг уявлень.

«Периферична» теорія В. Джемса — Г. Ланге. Американський психолог В. Джемс висунув «периферичну» теорію емоцій, яка ґрунтується на тому, що емоції пов´язані з певними фізіологічними реакціями, про які йшлося вище.

39.Почуття — визначення, види

О.Г. Маклаков, розглядаючи почуття як один із видів емоційних станів, диференціює їх так:

Емоції, як правило, мають характер орієнтовної реакції, тобто несуть первинну інформацію про брак або надлишок чогось, тому вони часто бувають невизначеними й недостатньо усвідомлюваними (наприклад, неясне відчуття чогось). Почуття, навпаки, здебільшого предметні й конкретні. Таке явище, як «незрозуміле почуття» говорить про невизначеність почуттів, і автор розглядає його як процес переходу від емоційних відчуттів до почуттів.

Часто почуття розуміють як специфічне узагальнення емоцій, пережитих людиною. Це дійсно може траплятися, але тільки як поодинокий випадок.

Почуття як стійке емоційне ставлення до значущого об´єкта (емоційна установка). На думку низки вчених, наукове використання терміна «почуття» слід обмежувати лише випадками вираження людиною свого позитивного або негативного, тобто оцінного ставлення до яких-небудь об´єктів. О.В. Петровський пише, що «почуття — це пережите в різній формі внутрішнє ставлення людини до того, що відбувається в її житті, що вона пізнає або робить».

40.Воля як психічний процес

Волю в психології найчастіше визначають:

  • через ВОЛЬОВІ ЯКОСТІ особистості — ініціативність, самовладання, витримку, наполегливість, рішучість, цілеспрямованість тощо;
  • через ДОВІЛЬНУ РЕГУЛЯЦІЮ поведінки, психічних процесів;
  • через ВОЛЬОВІ ДІЇ, які визначають за такими ознаками: усвідомленість, цілеспрямованість, подолання перешкод, ініціація дії, наявність вольового зусилля, відсутність залежності від актуальної потреби.

Власне воля є не лише особливим способом мотивації, а її особливою формою — довільною мотивацією. Воля належить до особистісного рівня регуляції, який характеризують наявністю особистісного смислу, тобто відображення у свідомості людини відношення мотиву до цілі та умов дії.

41.Структура вольового акту

Основні ознаки вольових дій виявляються у такому:

  • свідомому подоланні перешкод на шляху до досягнення мети;
  • конкуруючих мотивах;
  • наявності вольового зусилля.

Загальні характеристики вольових дій є такі:

  • їх виконують на підставі прийняття свідомого рішення;
  • спрямовані на подолання як зовнішніх, так і внутрішніх труднощів;
  • мають певну суперечність, яка полягає у боротьбі мотивів з початку або в процесі їх здійснення;
  • можуть забезпечуватися допоміжним спонуканням чи гальмуванням за рахунок зміни смислу дії і закінчуватися досягненням мети.

Недостатність спонукання до дії може виникати при конкуренції слабкого соціального мотиву з емоційно привабливим особистісним мотивом тощо.

42.Вольові риси особистості

Воля особистості виражається у вольових якостях. Вольові якості — це відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, які визначають рівень свідомої саморегуляції особистістю своєї поведінки, її влади над собою.

Індивідуальні особливості волі властиві окремим людям. До позитивних якостей зараховують такі якості, як наполегливість, цілеспрямованість, витримка тощо. Якості, що характеризують слабкість волі особистості, можна визначити такими поняттями, як безпринципність, безініціативність, нестриманість, боязкість, упертість тощо.

Сукупність позитивних (базальних і системних) вольових якостей утворює силу волі особистості. Люди бувають із:

  • дуже сильною волею (їх називають залізними, вольовими);
  • сильною волею;
  • помірною волею;
  • слабкою волею;
  • безвольні.

43.Поняття  особистості.    Співвідношення    понять    індивід-особистість-індивідуальність

Разом з поняттями “людина”, “особистість” у науці нерідко вживаються терміни “індивід”, “індивідуальність” (рис. 2). їхня відмінність від поняття “особистість” полягає в такому. Якщо поняття “людина” містить у собі сукупність усіх людських якостей, властивих людям, незалежно від того, чи наявні вони в даної конкретної людини, то поняття “індивід” характеризує саме її і додатково включає такі психологічні і біологічні властивості, що притаманні їй разом з особистісними. Крім того, до поняття “індивід” входять як властивості, що відрізняють дану людини від інших людей, так і спільні для неї і багатьох інших людей.

Індивідуальність — це найвужче за змістом поняття з усіх обговорюваних. Воно містить лише ті індивідні та особисті властивості людини, таке їх поєднання, яке дану людину відрізняє від інших людей.

Особистість частіше за все визначає людину в сукупності її соціальних, набутих якостей. Це значить, що особистість — це людина, узята у системі таких її психологічних характеристик, що соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв’язках і стосунках, є стійкими, визначають моральні вчинки людини, які мають істотне значення для неї самої і оточуючих.

44.Загальна характеристика теорій особистості

Серед теорій можна виділити три напрями, які майже не пересікаються: біогенетичний, соціогенетичний, персонологічний.

Біогенетичний напрям базується на тому, що природним є спадкове, яке первісно обумовлює всі особливості розвитку особистості. Соціокультурні й ситуативні чинники лише накладають свій відбиток на своєрідність його протікання.

Найбільш відомою серед концепцій цього напряму є теорія, розроблена 3. Фрейдом. Самосвідомість людини 3. Фрейд порівнював з вершиною айсбергу. Він вважав, що людиною актуально усвідомлюється лише незначна частина того, що відбувається в її душі й характеризує її особистість. Основна ж частина її досвіду і особистості знаходиться поза сферою свідомості, і дослідити її можна лише за допомогою спеціальних процедур, які розроблені у психоаналізі.

За 3. Фрейдом, структура особистості складається із трьох компонентів, або рівнів: «Воно», «Я», «Над-Я».

Соціогенетичний напрямок знайшов своє втілення в теорії соціалізації, теорії навчання, теорії ролей.

Згідно з теорією соціалізації, людина, яка народжується біологічною істотою, стає особистістю завдяки впливу соціальних умов життя.

Відповідно до теорії научіння, розвиток особистості відбувається в процесі научіння, засвоєння суми знань.

Теорія ролей виходить з того, що характер поведінки особистості та її відносини з іншими людьми залежать від системи соціальних ролей, які вона виконує.

Як бачимо, в теоріях соціогенетичного напряму недооцінюється значення індивідуальних природжених особливостей, а також внутрішня активність особистості як свідомого суб’єкта діяльності.

Персонологічний (особистісно-центрований) напрям вважає, що розвиток особистості відбувається за рахунок первісно притаманного їй прагнення до самоактуалізації і внутрішнього самовдосконалення. Цей напрям визначають як гуманістичний. Його суть полягає у відмові від маніпулятивного підходу і погляді на особистість як на найвищу соціальну цінність. Згідно з гуманістичним підходом, людина може виявити своєрідність і неповторність власного «Я» лише за умови відповідної організації міжособистісних стосунків.

45.Структура особистості у психодінамічному напрямку

Жодний з напрямків не набув такої гучної популярності як психоаналіз 3. Фрейда (1856-1939). Його ідеї зробили революційний вплив не тільки на розвиток самої психології, породивши безліч теорій і гіпотез, наукових відкриттів і методів, але й на літературу, мистецтво, медицину та інші науки, пов’язані з людиною. Для розуміння психоаналізу і фрейдистської теорії особистості необхідно вказати основні положення навчання Фрейда.

Психічний детермінізм. Фрейд вважав, що душевне життя — це послідовний безупинний процес. Закон збереження енергії застосовується до нього так само, як і до всіх інших процесів. Кожна думка, почуття і дія мають свою причину, викликаються свідомим або несвідомим наміром і визначаються попередньою подією. У випадку коли деякі прояви душевного життя “здаються” виниклими безпричинно, спонтанно, Фрейд шукає і знаходить приховані зв’язки, що поєднують один напрямок душевного життя з іншим.

Свідоме, передсвідоме, несвідоме.

У душевному житті Фрейд виділяє три рівні: свідомість, передсвідомість і підсвідомість (несвідоме), пов’язуючи усі психічні процеси між собою по горизонталі і по вертикалі. До несвідомого належать багато інстинктів, узагалі недоступні свідомості, а також думки і почуття, піддані “цензурі”, яка розділяє свідомість і несвідоме та виконує дві функції:

1) витісняє в царину несвідомого неприйнятні та засуджувані особистістю власні почуття, думки і поняття;

2) чинить опір активному несвідомому, що прагне проявитися у свідомості.

Думки і почуття, піддані “цензурі”, не втрачені, але не допускаються до спогадів, і тому виявляються у свідомості не прямо, а опосередковано: в обмовках, описках, сновидіннях, помилках пам’яті, неврозах, нещасливих випадках, захворюваннях і т. ін. Відбувається також сублімація несвідомого — заміщення заборонених потягів соціально прийнятними діями.

Те, що ми звикли називати свідомістю, являє собою, образно кажучи, айсберг, велику частину якого займає несвідоме. У цій нижній частині айсберга і знаходяться основні запаси психічної енергії, спонукання й інстинкти.

Передсвідомість — частина несвідомого, розташованого між свідомістю і власне несвідомим, що може стати свідомістю, будучи “складом” пам’яті, у якому свідомість має потребу при виконанні своєї повсякденної роботи.

46. Підхід до особистості у біхевіоральному напрямку

Перший етап еволюції біхевіоризму — біхевіоризму Уотсона — тривав приблизно з 1913 по 1930 рік. Другий етап, або необіхевіоризм, можна датувати приблизно 1930 — 1960 роками. Він охоплює роботи таких учених, як Едвард Толмен, Едвин Гатри, Кларк Халл і Б. Ф. Скиннер. Ці необіхевіорісти сходилися в думках про деякі основні положення, які використовувалися для пояснення отриманих даних:

1) серцевиною психології є дослідження процесу научання;

2) більшість видів поводження, незалежно від їхньої складності, підкоряються законам умовних рефлексів;

3) психологія повинна прийняти принципи операціонизму.

Операціонизм — доктрина, відповідно до якої фізичну концепцію можна описати в точних термінах, що ставляться до набору операцій або процедур, її визначальних.

Третім етапом еволюції біхевіоризму є нейро-необіхевіоризм, або соціальний біхевіоризм, початок якого доводиться на 60-е роки нашого сторіччя і який характеризується поверненням до когнітивних процесів.

47.Екзистенціально-гуманістичний підхід до розуміння особистості

З позиції гуманістичної психології оптимізм слід розуміти як віру в безумовно позитивну природу людини, її конструктивну сутність, закладену як потенціал, що розкривається у відповідних умовах.

Екзистенційний підхід відрізняється тим, що вважає позитивну сутність людини результатом певної особистісної активності.

Становлення особистості — це культурно-історичне відтворення індивіда як людини, що є носієм родової сутності людства, це присвоєння ним суспільно вироблених здібностей через оволодіння способами діяльності. Щоб скористатися багатствами, які накопичені людством, його досягненнями, кожне нове покоління має оволодіти ними, а для цього воно саме повинне здійснювати таку діяльність, яка була б адекватна втіленій у ній діяльності попередніх поколінь. Така діяльність в готовому вигляді індивідові не дана і в його тілесній природі не закладена, а представлена в результатах і досвіді діяльності людей, присвоєння яких, оволодіння досвідом є тією формою, всередині якої здійснюється розвиток психіки, свідомості людини, її особистості.

48.Вітчизняні концепції особистості

Професійні психологи України починають усвідомлювати внесок української психології в наукове розуміння сутності, розвитку й функціонування особистості. Цьому сприяє і та увага, яку привертає особистість у світовій науці, зокрема, філософії, педагогіці, психології, економіці тощо, а також визнання виняткової ролі особистості у поліпшенні соціального, економічного, політичного життя передових країн світу, добробуту їхніх громадян.

Якщо дотримуватися саме зазначених вище «соборних» критеріїв, то складається масштабна картина вітчизняної української персонології. До її складу можна віднести таких відомих і маловідомих діячів, як В.Бехтерев, ОЛазурський, Л.Виготський, В.М’ясищев, С.Рубінштейн, О.Леонтьев, К.Платонов, Г.Костюк, П.Чамата, О.Кульчицький, О.Ткаченко, В.Моргун, О.Дусавицький, І.Бех, Б.Цу-канов та ін. Уважне й неупереджене вивчення об’єктивних історичних, біографічних даних щодо творчого наукового життя перерахованих видатних психологів підтверджує нашу думку.

В.Бехтерев вважав, що визначення поняття особистості пов’язане в науці з великими суперечностями. Про це свідчать різні погляди і думки, залежно від напрямів дослідження психіки. На його думку, під особистістю слід розуміти як об’єднуюче, так і спрямовуюче начало, що керує думками, діями та вчинками людини. Тобто особистість як поняття містить у собі, окрім внутрішнього об’єднання та координації, ще й активне ставлення до навколишнього світу, що грунтується на індивідуальній пере­робці зовнішніх впливів. Відповідно до цього, в особистості виділяються як суб’єктивна, так і об’єктивна сторони. Суб’єктивні переживання особистості завжди виявляються через певну низку об’єктивних явищ.

49.Поняття про здібності

Відомо, що за всіх рівних умов (рівня знань, навичок, витрат часу) різні люди досягають неоднакових результатів. Якість і засоби виконання будь-якої діяльності, її успішність і рівень досягнень залежать від здібностей особистості. Здібності — це індивідуально-психологічні особливості людини, які відповідають умовам успішного виконання тієї чи іншої діяльності, а саме — набуття знань, умінь і навичок; використання їх у праці.

Кожна здібність має свою структуру, яка залежить від розвитку особистості.

Виділяють два рівні розвитку здібностей: репродуктивний та творчий. Людина, яка знаходиться на репродуктивному рівні розвитку здібностей, виявляє високі уміння засвоювати знання, оволодівати діяльністю і здійснювати її відповідно до зразка, що пропонується. На творчому рівні розвитку здібностей людина створює нове, оригінальне. Зазначені рівні розвитку здібностей не слід вважати незмінними, оскільки кожна репродуктивна діяльність містить елементи творчості, а творча діяльність включає репродуктивну, без якої вона не може здійснюватися.

50.Види здібностей. Рівні прояву обдарованості

Найвищий рівень розвитку і прояву здібностей позначають поняттями талант і геній. Талановиті і геніальні люди досягають в теорії і практиці нових результатів, які мають велике значення для суспільства. Проте, між поняттями талант і геній існує відмінність. Талановиті люди створюють нове у межах вже визначених ідей, напрямів, способів досліджень. Геніальна людина відкриває принципово нові шляхи в галузі наукових досліджень, виробництва, мистецтва тощо.

Крім рівнів в психології розрізняють загальні й спеціальні здібності. Загальні здібності забезпечують відносну легкість і продуктивність у засвоєнні знань і виконанні різних видів діяльності. Під спеціальними здібностями розуміють психологічні особливості індивіда, які дають можливість успішно виконувати певні види діяльності (музика, математика, лінгвістика тощо).

До спеціальних здібностей належить віднести й здібності до практичної діяльності: конструктивно-технічні, організаційно-управлінські, педагогічні, підприємницькі та інші.

Згідно з іншим підходом, в структурі здібностей виділяють потенційні і актуальні можливості розвитку. Потенційні здібності — це можливості розвитку індивіда, які виявляються кожного разу, коли перед ним постає необхідність розв’язання нових завдань. Проте, розвиток індивіда залежить не тільки від його психологічних якостей, але й від тих соціальних умов, у яких ці якості можуть або не можуть бути реалізовані. У такому випадку говорять про актуальні здібності. Справа у тому, що далеко не кожна людина може реалізувати свої потенційні здібності відповідно до своєї психологічної природи, оскільки для цього може не бути об’єктивних умов і можливостей. Отже, можна зробити висновок, що актуальні здібності складають тільки частину потенційних.

51.Загальна характеристика темпераменту (визначення, компоненти, властивості)

Темперамент можна визначити як природну особливість поведінки, типову для даного індивіда, яка виявляється в динаміці, темпі, швидкості, ритмі та інтенсивності його реакцій на життєві впливи.

Згідно з вченням І. П. Павлова про вплив центральної нервової системи на динамічні особливості поведінки виділяють три основні властивості нервової системи:

а) силу процесу збудження й гальмування, яка зумовлена працездатністю нервових клітин та нервової системи в цілому;

б) зрівноваженість нервової системи — баланс процесів збудження й гальмування;

в) жвавість нервових процесів — швидкість переходу одного процесу в інший.

Особливості темпераменту залежать не від будь-якої однієї з цих властивостей, а від своєрідного їх поєднання. І. П. Павлов назвав таке поєднання властивостей нервової системи типом вищої нервової діяльності і виділив чотири основних типи:

1) сильний, зрівноважений, але жвавий тип вищої нервової діяльності характеризується балансом процесів збудження й гальмування, а також жвавістю нервових процесів;

2) сильний, зрівноважений, але інертний тип вищої нервової діяльності характеризується балансом процесів збудження й гальмування на фоні низької жвавості нервових процесів;

3) сильний незрівноважений тип вищої нервової діяльності характеризується сильним процесом збудження і менш сильним гальмуванням;

4) слабкий тип вищої нервової діяльності характеризується слабкістю процесів збудження і гальмування, а також інертністю нервових процесів.

52. Поняття про характер

Характер — це сукупність сталих індивідуальних особливостей особистості, які виявляються в її діяльності і поведінці, у ставленні до інших людей, до навколишнього середовища, до праці, до самого себе.

Характеризуючи будь-яку людину, можна сказати, що вона є принциповою чи безпринципною, щирою чи лицемірною, скромною чи зарозумілою, бережливою чи марнотратною, сміливою чи боягузливою, альтруїстичною або егоїстичною тощо. Це означає, що характер інтегрує у собі різноманітні психологічні якості особистості. Проте вирішальне значення в характері належить морально-вольовим якостям, зокрема, здатності долати перешкоди, душевний та фізичний біль, наполегливості, самостійності, рішучості, дисциплінованості, оскільки вони зумовлюють типові для особистості особливості діяльності і соціальної поведінки.

На формуванні характеру відбивається суспільне буття особистості, засвоєння нею соціального досвіду: типові обставини життєвого шляху людей у конкретно-історичних умовах породжують типові риси характеру, а спрямованість виховання сприяє розвитку індивідуальності. (Пригадайте перенесення в іншу історичну епоху героїв відомого кінофільму «Іван Васильович змінює професію».)

Характер кожної людини являє собою поєднання сталих та динамічних якостей. Сталі якості, що утворюють основу характеру, формуються та закріплюються поступово в процесі пізнання і практичної діяльності і стають типовими для даної людини. Однак у реальному житті типові риси характеру спостерігаються через їх конкретні прояви, які можуть змінюватися залежно від ситуації, впливу інших людей, кола спілкування, стану здоров’я, віку тощо.

53. Ступень прояву характеру. Поняття акцентуації характеру

Вивчення і розуміння такого складного цілого, як характер, не є можливим без аналізу його окремих сторін або типових проявів — рис характеру. Під рисами характеру розуміють індивідуальні звичні форми поведінки людини, через які аналізується його ставлення до дійсності. В структурі характеру умовно виділяють дві групи рис. Першу групу складають риси, які входять до підструктури спрямованості особистості. Це сталі потреби, інтереси, нахили, цілі, ідеали, а також система ставлень особистості, які виступають підставою для класифікації основних рис характеру, а саме:

  • ставлення до інших людей, яке виявляється через такі риси характеру як «товариськість — замкненість», «правдивість — облудність», «тактовність — брутальність»;
  • ставлення до справи, яке виявляється через такі риси характеру як «відповідальність — несумлінність», «працьовитість — лінощі»;
  • ставлення до себе, яке виявляється через такі риси характеру як «скромність — самозакоханість», «гордість -смиренність», «самокритичність — самовпевненість»;
  • ставлення до власності, яке виявляється через такі риси характеру як «щедрість — жадібність», «акуратність — неохайність», «ощадливість — марнотратність».

До другої групи відносять інтелектуальні, вольові та емоційні риси характеру: кмітливість, рішучість, ніжність та ін.

До акцентуації рис характеру К. Леонгард відносить демонстративний, педантичний, застряглий та збудливий типи.

Демонстративний тип. Для осіб цього типу акцентуації є характерними схильність до «витіснення» зі свідомості тих оцінок, які є неприємними для образу «Я»; прагнення за будь-яку ціну завжди бути в центрі уваги; завищена самооцінка, намагання приймати «бажане за дійсне».

Педантичний тип. Цьому типу акцентуації притаманні інертність психічних процесів, схильність «загрузати» в дрібницях, наявність проблеми складності прийняття рішення. В спілкуванні люди цього типу приваблюють рівним настроєм, надійністю в справах, сумлінністю та охайністю.

Застряглий тип. Основна риса цього типу акцентуації -значна стійкість афекту, «злопам’ятність», прагнення і в головному і в дрібницях відстоювати свою точку зору, не враховуючи позицію групи.

Збудливий тип. Для таких осіб є характерною схильність до «вибуху» емоцій, як засобу періодичної розрядки нервової системи.

До акцентуацій рис темпераменту відносяться гіпертимний, дистимічний, тривожний, циклоїдний, екзальтований, екстравертований та інтравертований типи.

Гіпертимний тип. Людям цього типу притаманні високий рівень оптимізму, а також жадоба діяльності при можливій схильності до поверхових висновків.

Дистимічний тип. Для цього типу акцентуації є характерною песимістична спрямованість особистості, фіксація на похмурих сторонах життя.

Тривожний тип. Головна риса — високий рівень тривожності, сильно розвинений «комплекс неповноцінності» — як підтвердження заниженої самооцінки.

Циклотимічний тип. Провідна ознака — схильність до невмотивованих різких змін настрою протягом короткого часового інтервалу: від підвищено-оптимістичного до знижено-песимістичного і навпаки.

Екзальтований тип. Для носіїв цього типу акцентуації є характерним великий діапазон емоційних станів, вони захоплюються чимось радісним і так само легко впадають у відчай.

Емотивний тип. Це чутливі та вразливі люди, що відзначаються глибиною переживань у галузі тонких емоцій.

Екстравертований тип. Люди цього типу відкриті до всякої інформації, готові вислухати і надати допомогу кожному, хто до них звертається, здатні до конформізму. Їм притаманні високий рівень товариськості, балакучості, поступливість, ретельність.

Інтровертований тип. Для таких осіб є характерними низька контактність, замкненість, відірваність від реальності, схильність до філософствування. Вони орієнтовані на свій внутрішній світ, на свою оцінку предмета або події, а не на предмет як такий.

54. Поняття про темперамент

Відомі три основні теорії пояснення суті темпераменту, з яких перші дві мають лише історичне значення.

Основоположником першої (гуморальної) теорії вважають давньогрецького лікаря Гіппократа ( V ст. до н. е.). Гіппократ пов’язував стан організму із співвідношенням різних рідин, начебто наявних у тілі людини. Назви основних типів темпераменту походять від назв цих рідин і збереглися донині: холеричний — від слова chole (жовч), сангвінічний — від sanguis (кров), меланхолічний — від melon chole (чорна жовч), флегматичний — від phlegma (слиз). Але, незважаючи на правильний опис типів, Гіппократ не зміг дати їх наукове обґрунтування.

Другу (конституційну) теорію започаткував у XX ст. н. е. німецький психіатр Е. Кречмер. Головною ідеєю цієї теорії є функціональна залежність темпераменту від будови (конституції) тіла (див. главу 1.5). Е. Кречмер виділив чотири конституційні типи (астеничний, атлетичний, пікнічний, дисплатичний) і вважав, що кожному з них притаманний відповідний темперамент.

Основним недоліком гуморальної та конституційної теорій було пояснення темпераменту лише біологічними чинниками і недооцінювання ролі середовища і соціальних умов у формуванні психологічних властивостей індивіда.

Третій підхід до пояснення суті темпераменту пов’язаний з вченням І. П. Павлова про діяльність центральної нервової системи. На відміну від гуморальної та конституційної теорій, вчення І. П. Павлова базується на виділенні мозку як компонента організму, що регулює діяльність усіх тканин та органів; об’єднує й узгоджує діяльність складових організму як системи; відчуває на собі вплив усіх органів, внаслідок чого функціонально перебудовується; виступає органом зв’язку організму із зовнішнім середовищем.