Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Загальна характеристика стародавньо-римської політичної і правової думки

Вступ

Література і мистецтво Стародавньої Греції донесли до нас релігійно-міфологічні уявлення греків про світ, події минулого, початки полісного життя, справедливість і закони. їх встановлення пов´язувалося з волею богів-олімпійців на чолі з Зевсом.

Серед римських юристів у І ст. до н. є. виділявся знаменитий адвокат, державний діяч і мислитель Марк Туллій Цицерон (106—43 р. до н. е.). У його творчості політико-правові проблеми розглядаються в роботах «Про державу», «Про закони», «Про обов´язки».

Держава в Стародавньому Римі розумілась як громадянська община (civitas). Основну причину походження держави Цицерон бачив не стільки в слабості людей і їх страсі (як Полібій, Епікур), скільки в їх «вродженій потребі жити разом». За Цицероном завдяки згоді людей утворюються суспільство і держава. Тому останню він розглядає як «надбання народу», «справа народу» (res publica, res populi) — «з´єднання багатьох людей, зв´язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів». Таким чином, держава в нього з´являється як правове утворення, «загальний правопорядок», вона втілює справедливість і право. Така юридизація поняття держави в наступному мала багато прихильників і стала основою теорії правової держави.

1. Розвиток давньогрецької політико-правової думки

Раціоналізація етичних і морально-правових уявлень особливо яскраво виступає у творчості т.зв. «семи мудреців» (VII— VI ст. до н. є.) — Фалес, Піттак, Периандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон. їх мудрість — сплав думки і досвіду, адже деякі з них були правителями, законодавцями, реформаторами. Вона набула форми коротких афоризмів і виразів («гномів»): упорядкований поліс — це дотримання законів; «Корися законам»; «Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших»; «Підкоряйся тому закону, що ти установив для себе», «Повелівай не раніш, ніж сам навчишся коритись»; «Не задовольняйся покаранням злочинця, але попереджай злочини», «Вживай закони старі, а зелень молоду» та ін. Як бачимо, смисл афоризмів — у повазі до законів, їх стабільності, схвалення моральної переваги. Афоризми мудреців пережили століття.

Помітне місце в історії античної думки займає вчення Геракліта (біля 530 — біля 470 р. до н. є.) — знаменитого філософа діалектика. Походив він з аристократичного роду міста Ефес. Згідно з його філософією у світі панують необхідність і закономірність — всезагальний Логос (усекеруючий розум), голос космічної справедливості, об´єктивний закон Всесвіту.

Держава у Демокріта уособлює собою «загальну справу» громадян і служить її «опорою». «Справи державні, — підкреслював він, — треба вважати набагато важливішими за інші; кожний має прагнути, щоб держава була благоустроєна, не домагаючись більших почестей, ніж йому личить, і не захоплюючи більшої влади, чим це корисно для загальної справи. Тому що держава, що йде по вірному шляху, — найбільша опора. І в цьому полягає все: коли вона в благополуччі — усе в благополуччі, коли вона гине — все гине». Апологія демократично влаштованої держави передбачає рішення проблеми благоустрою держави як співтовариства вільних людей із правовим порядком.

За Демокрітом, єднання вільних громадян, взаємодопомога і братерство — ознака істинної демократії. їй не суперечить і «правління кращих»: «Пристойність вимагає коритись закону, владі і розумовій перевазі». Можливі докори в загальній бідності при демократії він відводив запереченням: «Бідність у демократії настільки ж переважніше так званого благополуччя громадян при царях, наскільки свобода краще рабства». Був противником безправ´я і рабства людей.

Правління кращих вимагає «мистецтва управління державою», яке Демокріт характеризує як «найвище з мистецтв». Він рекомендує його ретельно вивчати і допускати до правління лише тих, хто знається у цій справі, має відповідні знання і достоїнства: «Дурні громадяни, одержуючи почесні посади, ведуть державні справи недбало, нерозумно і нагло». Вони падкі на лестощі і угодництво, що приносять шкоду «загальній справі» і благополуччю поліса.

Закони, за Демокрітом, покликані забезпечити благоустроєне життя в полісі, але для цього необхідні відповідні зусилля і з боку самих громадян, їх покора закону: «Закон прагне допомогти життю людей. Але він може цього досягти лише тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для слухняних закон — тільки свідчення їх власної чесноти». Доброчинність сама по собі цінніше закону, який лише засіб, причому не найкращий, для прилучення до чеснот. Саме в цьому сенсі треба розуміти слова Демокріта про те, що закони — «дурна вигадка», що «мудрець не повинен коритися законам, але жити вільно», що «для мудреця відкрита вся земля, адже світ — батьківщина для високого духу». Мудрець не має потреби в моральній опіці держави і законів. Закони потрібні власне для звичайних людей, щоб приборкати властиві їм заздрість, розбрати, тягу до заподіяння шкоди іншому. Звідси — необхідність покарань: «Повинне будь-що-будь убивати усе, що приносить шкоду і зневажає справедливість. Той, хто це робить, зберігає при всякому державному ладі спокій духу, право, мужність і майно скоріше, ніж той, хто цього не робить». Саме покарання повинне спиратися на писаний закон чи усталений правовий звичай.

Погляди Демокріта одержали значне поширення серед античних мислителів уже за його життя і вплинули на розвиток політико-правової думки.

Софісти внесли істотний вклад у теоретичну розробку проблем держави, права, політики, у політичне і правове виховання громадян грецьких полісів. Однак поступово слова «софіст», «софістика» набули одіозного значення в зв´язку з властивим багатьом софістам прагненням виграти спір будь-що шляхом жонглювання поняттями, логічних хитрощів, умінням робити слабкі доводи сильними і т.п.

Платон розвиває ідею Сократа про взаємозв´язок особистості і суспільства і дійде висновку: ідеальній, моральній, справедливій людині відповідають ідеальні, справедливі держава і законодавство. «Справедлива держава і справедлива людина… нічим не відрізняються». Вони схожі у своєму єстві, в меті досягнення блага. Справедливість, як і законодавство, має природне походження. Коли люди і чинили несправедливо, і страждали від несправедливості, пише Платон, тоді вони «знайшли доцільним домовитися один з одним, щоб і не творити несправедливість, і не страждати від неї. Звідси узяло свій початок законодавство і взаємний договір».

Отже, у Платона два види ідеального державного ладу. У першому — над усім стоять правителі-філософи, у другому — і правителям предписані закони. Відрізняються вони і ступенем рівності. Автор проектів вважав: правління філософів, діючихспільно з «істинним за природою законодавцем», зробить державу ідеальною і довговічною.

Так само, як і Платон, величезний вплив на мислення європейської цивілізації справив його учень Аристотель (384—322 p. до н. є.)

В усякому державному ладі, зауважує одним з перших Аристотель, основних елементів три: законодорадчий орган про справи держави, другий — магістратури, третій — судові органи. Так лаконічно викладене уявлення про важливість поділу влади в державі.

У проекті ідеальної держави в Аристотеля всі громадяни у своїй діяльності керуються принципом прекрасного, доброчинності. Тут всього два класи — військовий і законодавчий. Перший зайнятий охороною поліса, другий — політичною діяльністю. Земля тут поділяється теж на дві частини: одна — у загальному користуванні всієї держави, інша — у приватному володінні громадян. Законодавець ідеальної держави повинен прагнути до того, щоб доставити громадянам дозвілля і мир, тобто кращі умови для політичної діяльності.

Законодавство, за Аристотелем, — частина політики, і мистецтво законодавця полягає у вмілому й адекватному відображенні в законах своєрідності даного державного ладу й існуючої системи відносин. Політичне правління в «Політиці» — це правління закону, а не людей: правителі, навіть найкращі, піддаються почуттям і афектам, закон же — «врівноважуючий розум». «Закон повинен панувати над усіма, — наполягає він, — магістратам же і Народним зборам повинно бути надано обговорення детальних питань».

Такими є нові й оригінальні ідеї, розроблені Аристотелем у розвиток політико-правової думки Сократа і Платона.

2. Політико-правові погляди римських філософів

Цицерон розрізняє за числом правлячих, «характером і волею того, хто править». За цими критеріями він розрізняв три прості форми правління: царська влада, влада оп-тиматів (тобто аристократія) і народна влада (тобто демократія). Кожна з них має свої переваги і недоліки. При царській владі «всі інші люди зовсім відсторонені від загального для всіх законодавства». При пануванні оптиматів «народ навряд чи може Користатися свободою», він позбавлений і участі «у спільних нарадах і у владі». При владі народу рівність стає несправедливою, «раз при ній немає ступенів у суспільному становищі».

Тому, вважає Цицерон, заслуговує схвалення четвертий вид державного правління «шляхом рівномірного змішання трьох його видів». «Благоволінням своїм, — пише він, — нас привертають до себе царі, мудрістю — оптимати, волею — народи». Ці достоїнства трьох форм правління можуть і повинні, вважає Цицерон, бути представлені в змішаній, найкращій формі держави, нейтралізувати недоліки простих його форм. Адже царська влада таїть загрозу сваволі одновладного правителя і легко вироджується в тиранію. Влада оптиматів з найкращих перетворюється у владу багатих і знатних — олігархію. Повновладдя народу, на думку Цицерона, призводить до пагубних наслідків, до «божевілля і сваволі юрби», її тиранічної влади — охлократії. Недоліки простих форм ведуть до боротьби між різними верствами населення за владу, до зміни форм влади, їх недовговічності. Достоїнства змішаної форми державного правління — у правовій рівності громадян, у міцності держави. Такими достоїнствами, вважає Цицерон, володіє сенатська республіка: царська влада тут представлена   повноваженнями консулів, влада оптиматів — повноваженнями сенату, народна влада — повноваженнями Народних зборів і народних трибунів. Він виступав за взаємну рівновагу влади в республіці, «рівномірний розподіл прав, обов´язків і повноважень», відстоюючи республіканські традиції і систему республіканських установ, виступав за «загальне благо», «загальну згоду» римських громадян, рішуче засуджував прагнення до особистої диктатури. Вона й покладе кінець Римській республіці.

Правити в державі, за Цицероном, повинні найкращі. «Тому, якщо вільний народ вибере людей, щоб довірити їм себе, — а вибере він, якщо тільки піклується про своє благо, лише найкращих людей, — то благо держави, безсумнівно, буде вручено мудрості найкращих людей…Тим більше, що сама природа влаштував так, що не тільки люди, що перевершують інших своєю доблестю і мужністю, повинні мати зверхність над більш слабкими, але й ці останні охоче коряться першим». Рабство теж обумовлене самою природою, яка дарує кращим людям панування над слабкими для їх же користі. Мудрий же державний правитель, згідно з Цицероном, повинен бачити й угадувати шляхи і повороти в справах держави, усіляко сприяти міцності і довговічності держави.

Особа, що відає справами держави, повинна бути мудрою, справедливою, витриманою і красномовною. Вона повинна бути обізнаною у державознавстві і «володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливий». Досвід минулого, на його думку, показує: держава така, якими є люди, що займають у ній найвище положення. «Зло не тільки в тім, що проступки здійснюють перші особи, скільки в тім, що в них знаходилося дуже багато тих, хто їм наслідує».

Управління державою Цицерон вважав сполученням науки і мистецтва, що вимагає не тільки знань і чеснот, але й уміння практично їх застосовувати в інтересах загального блага. Він радив вивчати науки про державу і право — «такі науки, що зможуть зробити нас корисними державі». Служіння їй — «сама славна задача мудрості і найбільший прояв доблесті і її обов´язок».

Обов´язок ідеального громадянина, згідно з Цицероном, — слідування таким чеснотам, як пізнання істини, справедливість, велич духу і благопристойність. Громадянин не тільки не повинен сам шкодити іншим, зазіхати на чужу власність, але і подавати допомогу потерпілим від несправедливості і трудитися для загального блага. У республіці не може бути відстороненості від політики: «при захисті свободи громадян немає приватних осіб».

Право. Як і природу держави, природу права Цицерон бачить у природі людини і виводить право з поняття закону, що відповідає природному праву. Такий закон «є закладений у природі вищий розум, що велить нам робити те, що робити належить, і забороняє протилежне». Це — «вищий закон, що, будучи загальним для всіх століть, виник раніш, ніж який би то не було писаний закон, вірніше, раніш, ніж яка-небудь держава взагалі була заснована», її справжнім джерелом і носієм природного права є людський розум («розум є закон»), загальний для божества і людини: «ми, люди, повинні вважатися зв´язаними з богами також і законом». Отже, у Цицерона природне право — це «істинний», «вічний і незмінний закон» для всіх народів, «як би наставник і володар усіх людей — бог, творець, суддя, автор закону».

Природний закон, на його думку, мірило для розрізнення благого закону і дурного, права від безправ´я, чесного від ганебного.

Основою права, за Цицероном, є справедливість («ми народжені для справедливості») і схильність любити людей. Справедливість вимагає не шкодити іншим і не порушувати чужу власність, їй повинні відповідати закони, встановлені в державі. Закон «є рішення, що відрізняє справедливе від несправедливого і виражене відповідно до найдавнішого начала всього сущого — природою, з якою узгоджуються людські закони, дурних людей караючи стратою і захищаючи й оберігаючи чесних». Сенс закону саме в тім, що він прийнятий і встановлений для всіх і заради блага всіх, — так Цицерон формулює важливий правовий принцип. Основний закон республіки — «Salus populi suprema lex!» («Благо народу — вищий закон!»).

У своїй політичній діяльності Цицерон у цілому залишався вірним його теоретичній концепції держави. Під час правління тріумвірів його ім´я було включено в проскрипційні списки осіб, що підлягають смерті без суду. 7 грудня 43 р. до н. є. він був обезглавлений прихильниками тріумвірату.

Творча спадщина Цицерона вплинула на всю наступну історію політичної і правової думки. Його положення про державу як правове спілкування, її форми, республіку, про громадянина як суб´єкта права і держави, про природне право і закони привернуть увагу багатьох наступних мислителів.

Право в Стародавньому Римі поділялося на приватне і публічне. За знаменитою формулою Ульпіана, публічне право відноситься до положення держави, приватне — до користі окремих осіб. Приватне право, вважав він, містить у собі предписання права природного, права цивільного і права народів.

Основну увагу юристи приділяли приватному праву. Вирішуючи суперечки з цивільних справ, юристи розмежували види угод, розробили форми позовів, договорів, заповітів, визначили повноваження власника й інших суб´єктів права, правовий статус особистості і т.д. Саме приватне римське право стало основою для розвитку європейського права. А система права, щосклалася в Стародавньому Римі, зіграла виняткову роль у становленні громадянського суспільства в країнах Європи.

До вивчення публічного права римська юриспруденція звернулася в І—II ст., коли правознавці, що одержали привілей офіційного тлумачення закону, виступили на підтримку імператорського режиму. У публічному праві вони проводили ідеї необмежених повноважень принцепса, передачі йому законодавчих функцій, розробили правове положення святинь і жерців, повноваження державних органів і посадових осіб, поняття влади (imperium), громадянства і ряд інших інститутів державного й адміністративного права.

Висока юридична культура римської юриспруденції, юридичної техніки і та роль римських юристів, яку вони зіграли своїм детальним обґрунтуванням інститутів і норм діючого права, пояснюють і рецепцію римського права, його принципів юриспруденцією країн континентальної Європи, величезний вплив римських юристів на наступний розвиток правової думки. Рим тричі «підкорив» світ: перший раз своїми легіонами, що поставили Італію в центр тодішнього «orbis terrarum» — кола земель, омиваних Середземним морем; вдруге — своїм правом, рецепійованим Європою; втретє — християнством. Велич римського народу виявляється не стільки в тім, що він узяв, скільки в тім, що він роздав, писав Марк Антоній.

Висновки

У результаті впливу грецької філософії і праворозуміння римське правознавство перетворилося в науку. На відміну від грецьких знань про право, римське правознавство було сконцентровано на конкретних питаннях правової практики у силу назрілої необхідності обслуговування високорозвиненої економічної системи господарства з жвавою торгівлею і судноплавством, розвитком договірних інститутів. За кілька століть до н. є. воно пройшло шлях від jus sacrum (божественне, сакральне право) до jus civile (цивільне право). Відмінною рисою римської правової науки стало яскраве втілення етики стоїків.

Отже первісні архаїчні міфологічні уявлення про право і державу часів Гомера, Гесіода змінив філософський підхід «мудреців», Піфагора, Геракліта, Демокріта, раціоналізм софістів, логіко-понятійний аналіз Сократа, Платона, емпіріко-науковий (в значній мірі) — Арістотеля, історико-політичний — Полібія.

Кожен період давньогрецької політико-правової думки позначений послідовним, логічним розвитком і збагаченням теорії пізнання, знань про природу, зміст, принципи і функції права, держави. Уявлення про право як справедливість, про справедливий суспільний устрій, сформоване ще в «гомерівський» період, було збагачене грецьким філософами, особливо Арістотелем. Вже піфагорійцям держава уявлялась ідеалом, якщо в ній панують справедливі закони. Вчення Сократа, Платона, Арістотеля, грецьких стоїків, Полібія — величні вершини античної філософії.

Уявлення про природне і волеустановлене право, права людини, ідеї благозаконня, «правління філософів» і «мудрих законів», класифікація форм держави, концепції демократії, поділу влади та ін. вплинуть на наступний розвиток вчень про право і державу. їх фундаментальні ідеї визначили магістральний розвиток європейської цивілізації, стали основою сучасної гуманістичної традиції.

Список використаної літератури

  1. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. — Х. : Консум, 2004. — 431с.
  2. Історія вчень про право і державу: Хрестоматія для юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / Г.Г. Демиденко (уклад.та заг.ред.). — 3.вид., доп. і змін. — Х. : Право, 2005. — 910с.
  3. Кормич А. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Одеська національна юрид. академія. — О. : Юридична література, 2003. — 336с.
  4. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. / Національна академія внутр. справ України. — К. : Атіка, 2004. — 223с.
  5. Орленко В. Історія вчень про державу та право: посібник для підготовки до іспитів. — К. : Видавець Паливода А. В., 2007. — 204с.
  6. Санжаров С. Історія вчень про державу і право: Від найдавніших часів до початку ХІХ століття: навч. посіб. / Східноукраїнський національний ун-т ім. Володимира Даля. — Луганськ : СНУ ім. В.Даля, 2008. — 148c.
  7. Соловйова В. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. для навч. закл.. — Донецьк : Юго-Восток, 2005. — 270с.
  8. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Університет економіки та права «КРОК». — К. : Магістр — ХХІ сторіччя, 2005. — 254с.