Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Внутрішня та зовнішня політика гетьманської держави в 2-й половини ХVІІ — початку ХVІІІ століття

Вступ

1. Утворення української козацької держави – Гетьманщини, її внутрішня і зовнішня політика

2. Становище в Гетьманщині після смерті Б. Хмельницького, поділ України на Правобережну і Лівобережну

3. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60-80-х роках XVII ст.

4. Антиукраїнська політика російського царизму

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Уже в перший період української національної революції (1648–1657 рр.) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:

– право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

– незалежність і соборність Української держави;

– генетичний зв’язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто складною – від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після взяття під контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської адміністрації гостро стало питання про власну національну державність. Потрібно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Специфічні засади внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед Запорізької Січі, яка стала своєрідним зародком новоствореної держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію надзвичайного стану в державі. Обидва чинники визначили напіввійськовий характер української державності. Саме у цьому контексті слід сприймати й назву козацької держави – Військо Запорозьке.

Тема:„Внутрішня та зовнішня політика гетьманської держави в 2-й половини ХУІІ — початку ХУІІІ століття”.

1. Утворення української козацької держави – Гетьманщини, її внутрішня і зовнішня політика

Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади, введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. – вже 20 [6, с. 32].

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький, з метою зміцнення гетьманської влади, частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти – універсали. Система органів публічної влади мала три рівні – генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала уряду – Генеральна Канцелярія, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний – з сотника та його помічників – (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих – отаманами, в селах –старостами [6, с. 33].

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було введено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювали із чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

Своєрідним ґарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі, її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об’єдналося повстале („покозачене”) селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100–150, а іноді й 300 тис. осіб [6, с. 33].

Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою в протиріччя – демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань переважають демократичні засади, про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм:

– функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся „чернь”, тобто все військо;

– виборність усіх посадових осіб від сотника до гетьмана;

– відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і селянам „покозачитися” і стати частиною привілейованої верстви – козацтва [6, с. 34].

З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас), під впливом Б. Хмельницького та його однодумців набирають силу авторитарні начала.

Безпосередніми виявами цього процесу були:

– поступове обмеження впливу „чорних” рад та витіснення їх старшинською радою;

– зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;

– домінування командних методів управління в державному житті;

– встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади в монархічну. Б. Хмельницький добився у квітні 1657 р. ухвалення розширеною старшинською радою передачі гетьманської влади своєму сину Юрію [6, с. 35].

Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю.

На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх чинників, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупним землевласником. Проте гетьман, розуміючи, що основною рушійною силою національно-визвольних змагань є селянство, намагався гасити виникнення нових соціальних конфліктів і, як міг, гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти.

Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами. Ці питання постійно перебували в центрі дипломатичної діяльності Б. Хмельницького, який усе робив для зміцнення міжнародного становища козацької держави.

2. Становище в Гетьманщині після смерті Б. Хмельницького, поділ України на Правобережну і Лівобережну

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення старшинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встановлення спадковості гетьманства – передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.

Хмельницький Юрій (бл. 1641 – після 1681) – гетьман України в 1657 р. та в 1659–1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України. 27 жовтня 1659 р. він пішов на укладення нового Переяславського договору з Росією, який істотно обмежував суверенітет Української держави. 17 жовтня 1660 р. під тиском старшини підписав з Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних здібностей і реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час постригся в ченці. Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошенка, а влітку 1669 р. взяв бік його супротивників П. Суховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р. призначається Портою володарем „Руського князівства” зі столицею в Немирові. Робив невдалі спроби об’єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського договору 1681 р. був позбавлений гетьманства і вбитий турками в м. Кам’янці [7, с. 102].

На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. 60–80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як „доба Руїни”. Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.

Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації тодішньої української державності.

У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету. Цим фактично було започатковано розкол в українському суспільстві на прихильників Росії і прихильників Польщі [5, с. 97].

Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені і 16 вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як „Руське князівство” входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб’єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Водночас Гадяцький договір передбачав повернення польським магнатам і шляхті маєтків на українських землях, відновлення кріпосницьких повинностей українського селянства. Крім того гетьманська держава позбавлялася права на міжнародні відносини. А тому пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання – під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі [5, с. 99].

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом’якшити соціальну напругу, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмельницького. Розрахунок був на те, що „чарівне ім’я Хмельницького” (вислів І. Крип’якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави.

Ю. Хмельницький підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659 р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки.

Але вже у 1660 р. після невдалого походу російських військ на Львів Ю. Хмельницький розриває спілку з Москвою і підписує з Польщею Слободищенський трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу й Україна фактично розділилася на дві частини – Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії.

Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережжя – І. Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно характеризує цей період О. Субтельний – „доба Руїни сягнула свого апогею” [5, с. 101].

3. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60-80-х роках XVII ст.

Після розколу України на дві частини і обрання гетьманом Правобережжя переяславського полковника П. Тетері, а на Лівобережжі – кошового Запорізької Січі І. Брюховецького боротьба за гетьманську булаву ще більше загострилася. В 1665 р. І. Брюховецький підписує з Росією Московські статті, котрі ще більше обмежували права українського народу. Це призвело до повстання, під час якого І. Брюховецького було вбито (1668 р.) [4, с. 38].

У цей час на Правобережній Україні вибухає антифеодальне повстання проти пропольської політики гетьмана П. Тетері, який зрікається гетьманства і втікає до Польщі.

Фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався. Глибока криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити цю руйнівну тенденцію, об’єднати українські землі в межах однієї держави та відновити її незалежність. Лідером цих сил став новий правобережний гетьман П. Дорошенко, який прийшов до влади в серпні 1665 р.

Дорошенко Петро Дорофійович (1627–1698) – гетьман України (1665 – 1676), один із найвидатніших діячів її історії. Народився в Чигирині в козацькій родині. Здобув ґрунтовну освіту. Активний учасник визвольних змагань українського народу, один з найближчих соратників Б. Хмельницького і продовжувач його справи. Ставши гетьманом на Правобережжі, він рішуче виступив проти умов Андрусівського договору й восени 1667 р. зробив спробу приєднати до Гетьманщини західний регіон. У червні 1668 р. домігся возз’єднання Козацької України, гетьманом якої був обраний. В умовах спровокованої Запорожжям й сусідніми з Україною державами політичної боротьби пішов у березні 1669 р. на прийняття турецького протекторату. Влітку 1672 р. взяв участь у поході турецької армії проти Польщі, але невдоволений укладеним між Портою і Польщею Бучацьким договором, який перекреслив його політичні плани, переорієнтовується на Росію і Польщу. У розпалі народного обурення спустошенням України турецько-татарською та польською арміями складає гетьманські повноваження. У березні 1677 р. вивезений до Москви, у 1679–1682 рр. – в’ятський воєвода. Останні роки провів у своєму маєтку в с. Ярополче Волоколамського повіту, де й похований. Могила збереглася до нашого часу [4, с. 39].

Починати реалізацію своїх планів гетьманові довелося в дуже складних умовах: Правобережжя того часу справді являло собою руїну – від громадянської війни, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселення втрати населення сягали 65-70%, зазнали значних руйнувань міста і села, усе господарське життя; безперервно точилася боротьба за владу (на гетьманську булаву претендували ще двоє – В. Дрозденко і С. Опара); поглиблювався розкол суспільства; ускладнювалася геополітична ситуація.

Спочатку, заручившись нейтралітетом Польщі, П. Дорошенко зміцнив свої внутрішні позиції й переміг своїх суперників у боротьбі за владу.

Але становище ускладнюється тим, що у 1667 р. Росія і Польща укладають за спиною України Андрусівське перемир’я, яке, закріпило поділ України. У складі Росії залишилася Лівобережна Україна з Києвом, їй поверталися Смоленськ і Сіверська земля. Правобережна Україна переходила до Польщі. Запоріжжя перебувало під владою обох держав.

Аби зміцнити свої позиції всередині країни й забезпечити народну підтримку, Дорошенко систематично збирає військову раду. Незалежність від козацької старшини мала забезпечуватися найманим військом, так званими сердюцькими полками. Починається заселення країв Правобережжя, які перед тим були пусткою.

У зовнішній політиці він проголошує спілку з Кримом і Туреччиною.

Спираючись на підтримку татар, Дорошенко намагається витиснути поляків із Правобережжя. Восени 1667 р. перед лицем об’єднаних козацько-турецьких військ польський король визнає суверенітет гетьманату на Правобережній Україні.

Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко готує похід на Лівобережжя, де у 1668 р. проголошує себе гетьманом всієї України. Але в цей час поновлюється військова активність Польщі. Відтак, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, Дорошенко повертається на Правобережжя.

У березні 1669 р. на Глухівській раді Многогрішний обирається гетьманом і водночас затверджуються Глухівські статті, згідно з якими в Україні зменшувалася чисельність російських воєвод, а українські делегати могли брати участь у дипломатичних справах Москви. Многогрішний і частина козацької старшини переходять на бік Росії.

А на Правобережжі, окрім зіткнень з польськими військами, у Дорошенка з’явилися додаткові проблеми – нові претенденти на гетьманську булаву: Я. Суховій, який спирався на запорожців, і М. Ханенко – ставленик Речі Посполитої.

У цій ситуації П. Дорошенко змушений був посилити протурецьку орієнтацію, офіційно прийнявши у 1669 р. протекторат Стамбула.

1672 року Туреччина починає війну проти Польщі й за допомогою козаків здобуває перемогу. Підписана того ж року Бучацька мирна угода означала входження Правобережної України до складу Туреччини. П. Дорошенко проголошувався правителем України в межах Брацлавщини та Київщини. В цей час міняється влада на Лівобережній Україні. Замість засланого до Сибіру Д. Многогрішного у 1672 р. гетьманом обраний І. Самойлович [4, с. 41].

Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. В 1674 р. до І. Самойловича перейшло 10 правобережних полків.

Авторитет гетьмана слабшає, він втрачає підтримку мас, оскільки мусив виступати союзником турків та татар, які нещадно плюндрували Україну. У середині 1675 р. ситуація стає критичною: спроби дійти згоди з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчуються безрезультатно. Гетьмана покидають один за одним соратники, родичі і навіть його надійна опора – сердюцькі збройні формування. До того ж помирає радник та найближчий друг – митрополит Й. Тукальський. Перебуваючи в безвихідному становищі, П. Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатися Росії, присягнувши на вірність російському цареві. Йому так і не вдалося реалізувати державну ідею, за яку так послідовно, наполегливо і результативно боровся Б. Хмельницький.

Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувало кінець національно-визвольної революції та її поразку. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, яке відійшло до Польщі, і усі спроби її відновлення зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. Незалежна соборна держава в межах етнічних українських земель проіснувала лише невеликий період.

У 1686 р. Польща і Росія підписують так званий „Вічний мир”, згідно з яким до складу Московської держави входили Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, а до Речі Посполитої – Правобережжя, Галичина, Північна Київщина і Волинь. Туреччина отримувала Поділля, а Південна Київщина і Брацлавщина залишалися нейтральними [4, с. 42].

Отже, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність. Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини, невпинна боротьба за гетьманську булаву руйнували державність України.

Основними причинами поразки національно-визвольної революції українського народу були:

– боротьба між окремими старшинськими групами за владу, пріоритет особистих або групових інтересів над державними;

– зародковий стан національної державної ідеї;

– слабкість центральної влади, відсутність досвіду державного будівництва;

– слабкість соціально-економічної політики українських урядів, що врешті-решт зумовило громадянську війну;

– зрада національним інтересам з боку панівного стану українського суспільства, переважна більшість якого після смерті Б. Хмельницького відразу перейшла на бік Речі Посполитої і взяла найактивнішу участь у боротьбі проти власного народу;

– постійні агресії з боку сусідніх держав, скеровані на ліквідацію будь-яких виявів самостійності Української держави [4, с. 43].

Але разом з тим національно-визвольна революція другої половини XVII ст. мала й чимале значення в історії України:

– вона зумовила створення національної Української держави – Гетьманщини, частина якої на теренах Лівобережжя проіснувала у складі російської імперії до останньої чверті XVII ст.;

– під час її розвитку формується національна державна ідея, розвівається в українському народові почуття національної самосвідомості, які згодом відіграли важливу роль у боротьбі за незалежність;

– зміцнила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гніту, пробудила волю народу до самоутвердження й самовираження у формі національної держави;

– зумовила закріплення за витвореною державою назви „Україна“ й започаткувала зміну назви „руський народ“ на „український народ“ [4, с. 44].

4. Антиукраїнська політика російського царизму

Після укладення „Вічного миру” (1686 р.) між Росією і Польщею центр політичного і культурного життя українських земель зосереджується на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни – Малоросією.

Якщо на Правобережжі, яке відійшло до Польщі, зразу було знищено залишки автономії українців, то на Лівобережжі ще тривалий час зберігалися певні елементи державності, створеної в ході Української національної революції 1648–1676 рр.: виборність гетьмана та старшини, система місцевого самоврядування, судочинство, козацьке військо тощо. Проте початок XVIII ст. став переломним в житті Гетьманщини – розпочався форсований наступ російського царизму на автономні права України, незважаючи на протидію окремих його гетьманів.

Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. З огляду на це можна констатувати, що офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але поступальність цього процесу зберігалася постійно.

Дещо слабшим антиукраїнський тиск Росії був за правління імператорів Петра II та Єлизавети Петрівни і особливо жорстоким та руйнівним – за Петра I і Катерини II.

Петро I проводив явно централістсько-шовіністичну політику щодо України, як у плані форсованого наступу на її автономію, так і в економічній сфері (значну частину українських товарів дозволялося вивозити за кордон лише через російські порти, водночас українців зобов’язували купувати певні товари на російських фабриках; російські купці мали великі пільги у торгівлі з Гетьманщиною, а на українські товари накладалось велике мито при торгівлі з Росією) і культурній галузі (у 1720 р. сенатським указом проголошувалось: в Україні „книг ніяких окрім церковних давніх видань, не друкувати”) та інші [3, с. 141].

І хоч за гетьманування І. Мазепи (1687–1709), який був близьким другом Петра I, були спроби зміцнити гетьманську владу, проте вони не увінчались успіхом.

Мазепа Іван Степанович (163-1709) – видатний політичний діяч, гетьман Лівобережної України. Народився в с. Мазепинці на Київщині в українській шляхетській родині. Навчався у Києво-Могилянській академії та єзуїтській колегії у Варшаві (чи Полоцьку). За юнацьких років служив „покойовим“ при дворі польського короля Яна Казимира. За кордоном (Німеччина, Італія, Франція, Нідерланди) вивчав артилерійську справу. 1663 р. повернувся в Україну, щоб допомогти хворому батькові. 1669 р. після сутички з польським магнатом перейшов до гетьмана Петра Дорошенка, у якого служив командиром гетьманської гвардії, генеральним писарем. 1674 р. перейшов на бік лівобережного гетьмана Івана Самойловича, де посів у 1682 р. посаду генерального осавула. У 1687 р. після усунення І. Самойловича від влади і заслання в Сибір став гетьманом і уклав з Росією Коломацькі статті, якими обмежувалась автономія України. Був меценатом, збудував державним і власним коштом чимало церков і монастирів, приміщення для Києво-Могилянської Академії. Стояв на ґрунті української козацько-гетьманської державності і соборності України – Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини й Ханської України. Намагався встановити міцну автократичну гетьманську владу із збереженням традиційної системи козацького устрою. Мазепа спочатку виступав за можливість співіснування України з Росією на засадах Переяславської угоди. У перший період Північної війни (1700-1721 рр.) він підтримував Росію, завдяки цьому опанував у 1704 р. правобережною Україною. Але довідавшись про плани Петра I скасувати козацький устрій української держави і її автономію, Мазепа розпочав таємні переговори спочатку з польським королем Станіславом Лещинським, а згодом із шведським королем Карлом ХII. У 1708 р. була підписана угода про прилучення України до антимосковської коаліції. Проте після поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві (7 червня 1709 р.), Карл XII та І7 мазепа змушені були тікати від переслідування російських військ у Молдавію, яка була у складі Османської імперії, де незабаром І. Мазепа помер і був похований у Святогорському монастирі м. Галаца (нині Румунія) [7, с. 251].

Протягом майже 22-річного гетьманування Іван Мазепа в основному проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України проросійську політику. Як стверджує доктор історичних наук Олександр Бойко, з самого початку царювання Петра I (1689 р.) „І. Мазепа, добившись аудієнції в царя, щедрими дарами (тільки шабля, подарована Петру I, коштувала тис. крб.), демонстрацією покори (стояв навколішки перед царем, доки його силою не підвели), охаянням його попередніх патронів („лютий ворог князь Голіцин„ – він, до речі, допоміг І. Мазепі захопити гетьманську владу), гетьман досягає своєї мети і завойовує прихильність російського царя. Пізніше Петро I скаже в розмові з Мазепою: „Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі“ [7, с. 252].

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях І. Мазепі для швидкого збагачення. Заволодівши майже 20 тис. маєтків, він стає одним із найбагатших феодалів Європи. На той час становище переважної більшості українців за гетьманування І. Мазепи значно погіршилося і не лише завдяки централізаторсько-шовіністичній політиці Петра I, волею якого тисячі українських козаків гинули у виснажливих воєнних походах, у північних болотах на будівництві фортець і нової російської столиці – Санкт-Петербурга, несли важкий тягар утримання усезростаючої кількості царських військ на території України, але й із-за проросійської, холуйської політики українського гетьмана, який ще й сам, як найбагатший землевласник, сприяв своїми універсалами прикріпленню селян до панської землі, надав право українській шляхті закріпачувати своїх селян. Така політика І. мазепи породжувала соціальне напруження, негативно впливала на його імідж. Народ називав І. Мазепу „вітчимом“ України. А російські урядники заявляли, підкреслює канадський професор Орест Субтельний, що „ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа“ [7, с. 253].

Промосковська і простаршинська політика українського гетьмана викликала не лише незадоволення простолюддя та запорожців, але й призвела до повстання під проводом Петра Іваненка (Петрика), який закликав трудовий люд повстати проти старшини, яка „смокче народну кров“ і „визволити Україні з-під влади Москви“, а згодом і до повстання на чолі з полковником Семеном Палієм. Скориставшись тим, що в цей час у Польщу вторгається найбільший ворог Петра I – шведи, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя, де діяли повстанці Палія. Щоб гарантувати себе від загрози з боку авторитетного в народі С. Палія, І. Мазепа за згодою Петра I наказує заарештувати того й заслати до Сибіру.

Поступово Петро І втягує Україну в Північну війну, в ході якої дедалі більше утискалися інтереси України. Тисячі українців гинули у походах, на будівництві фортець та нової столиці – Санкт-Петербурга.

У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. На прохання Мазепи про допомогу Петро І відповів відмовою. Ставало ясно, що подальша централізація управління в Росії та існування Гетьманщини були несумісні. Окрім цього, участь козаків у Північній війні виявила, що їхня боєздатність менша, ніж регулярного російського війська. Коли поповзли чутки про намір Петра І реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і Мазепа.

Отут Мазепа робить свій історичний вибір і починає переговори зі Швецією. Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі, фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України з-під впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. Мазепа виступає з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вольностей і недоторканності українських кордонів. Заклики Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які уже не довіряли гетьману і боялися знову потрапити у нове іноземне ярмо, і продовжували допомагати царському уряду в боротьбі проти шведських загарбників. Тому замість обіцяних 50 тис. війська, Мазепа зміг привести з собою до Карла XII лише кілька тисяч козаків. У відповідь на це Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, де обирається новий гетьман – І. Скоропадський. Було зруйновано козацьку столицю Батурин, а її мешканці повністю винищені. За те, що на бік Мазепи пристали запорожці на чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком, Петро І у 1709 р. ліквідував Запорізьку Січ [7, с. 255].

Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. під Полтавою. Війська Карла XII і Мазепи були розбиті, і вони з рештками розгромленої армії втекли в межі володінь турецького султана. Тут у передмісті Бендер 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер.

Спілка зі Швецією і поразка у війні з Росією безумовно відіграли фатальну роль в історії України. Головними причинами провалу політики Мазепи можна вважати передусім вузькість соціальної бази, на яку він спирався, і переоцінка сил Швеції. Це й зумовило неможливість збереження оптимального варіанту української автономії у найскладніших внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах.

За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною. До гетьмана був приставлений резидент – стольник А. Ізмайлов. У 1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р. Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає додаткових заходи з ліквідації автономії України. В 1722 р. створюється Малоросійська колегія (1722–1727 рр.) на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Вона складалася з шести російських офіцерів і прокурора та поділяла владу з гетьманом. По смерті І. Скоропадського вводиться заборона на вибори гетьмана. Українські питання з Колегії іноземних справ переходять до російського Сенату. Наказний гетьман П. Полуботок очолив боротьбу за збереження залишків автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження функцій Малоросійської колегії. Але в середині 1723 р. він був заарештований і ув’язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє життя [7, с. 257].

Смерть Петра І у 1725 р. та загроза війни з Туреччиною змінили політичну ситуацію в Росії. Під тиском О. Меншикова, який володів значними маєтками в Україні, в 1727 р. Петро II ліквідував Малоросійську колегію і дозволив вибори гетьмана. Ним було обрано Д. Апостола. Але незабаром з’являються так звані „Рішительні пункти”, які визначали статус України у складі Росії. Причому вперше цей документ виник у формі не угоди, а царського указу. Гетьман не мав права дипломатичних стосунків, старшина і полковники затверджувались імператором, усі митні прибутки України мали надходити у державну скарбницю. Тобто мова йшла лише про формальне відновлення автономії, хоч це і затримало цілковиту інтеграцію Гетьманщини у структуру Російської імперії. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. імператорка Анна Іоанівна (1730-1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана і всю владу в Україні передала князеві Шаховському й так званому Правлінню гетьманського уряду [7, с. 258].

У середині XVIII ст. козацька старшина почала клопотатися про відновлення гетьманства. За рішенням Єлизавети Петрівни Правління гетьманського уряду було розпущено і 22 лютого 1750 року гетьманом обрано Кирила Розумовського – молодшого брата фаворита імператорки.

Розумовський Кирило Григорович (1728-180 рр.) – останній гетьман України (1750-1764 рр.). Народився на хуторі Лемеші (тепер село Чернігівської області) у сім’ї козака Григорія Розума. Отримав домашню початкову освіту. Згодом навчався в Європі: у математика Еймера в Берліні, в університетах Геттінгена, Кенігсберга, Страсбурга. У 18-річному віці призначений президентом Імператорської Академії наук (1746 р.) і перебував на цій посаді майже 20 років. У 1750 р. на козацькій раді у Глухові К. Розумовського обрано гетьманом України. Влітку 1751 р. Розумовський переїхав з Петербурга в Україну. Столицю Гетьманщини він знову переносить із Глухова до зруйнованого Меншиковим у 1708 р. Батурина, де збудував собі розкішний палац. Багато уваги приділяв боротьбі за відродження автономних прав Гетьманщини. У 1762 р. брав участь у двірцевому перевороті на користь Катерини II, проте через два роки саме вона заставила К. Розумовського зріктися гетьманства. Після ліквідації гетьманства Розумовський деякий час був членом Державної ради (1768-1771 р.), а згодом відійшов від державних с прав. Останній 9 років життя провів у Батурині, де і помер у 1803 р. Похований там само [7, с. 259].

Хоч К. Розумовський більше часу проводив у російській столиці, ніж в Україні, проте йому вдалося розширити автономію України, повернувши її справи з Сенату до іноземної колегії. Київ і Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьманові. Відновив Розумовський і склад генеральної старшини і суду.

Для вдосконалення діючої системи судочинства Розумовський провів у 1760-1763 рр. судову реформу, внаслідок якої було створено шляхетські суди – земський (для вирішення цивільних справ і підкоморський (для земельних справ). Провів також реформування козацького війська: вдосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу. Гетьман запровадив обов’язкове навчання козацьких дітей, вживав заходив до відкриття в Батурині університету.

Намагаючись забезпечити собі підтримку козацької старшини – найвпливовішої частини українського суспільства, К. Розумовський йде їй назустріч і забороняє переходи селян без письмової згоди пана, починає скликати з’їзди старшини – Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму.

Проте така політика гетьмана йшла врозріз з антиукраїнською політикою царизму і вона не могла довго продовжуватися. Після закінчення правління Єлизавети Петрівни (1761 р.) К. Розумовський втрачає і „режим особливого сприяння“, централізаторський тиск на Україну посилюється. Ще у 1754 р. була ліквідована одна з важливих ознак автономії – державна митниця на кордоні між Гетьманщиною та Росією. А в 1761 р. Київ переходить під пряме імперське правління.

Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі у XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства (заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів, українських земель.

Висновки

В процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки – в монархію.

Другий період Української національної революції (вересень 1657 – червень 1663 р.) став часом серйозних випробувань для українського народу. Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель, спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву, наростання соціальних конфліктів та протистоянь, відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 р., розмивання моральних норм у суспільному житті, тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства і розкол України на Правобережну та Лівобережну.

Отже, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність. Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини, невпинна боротьба за гетьманську булаву руйнували державність України.

Список використаних джерел

  1. Голобуцький В. Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1732–1775. – К., 1991. – 214 с.
  2. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст.: кордони, населення, право. – К., 1996. – 312 с.
  3. Когут З. Російський централізм і українська автономія: ліквідація Гетьманщини 1760–1830. – К., 1996. – 252 с.
  4. Кульчицький В. С., Настюк М. І.,Тищик Б. Й. З історії української державності. – Львів: Світ, 1992. – С. 35–55.
  5. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея ХVІІ–ХVІІІ століть. Проблеми формування, еволюції, реалізації. — К., 1997. – 246 с.
  6. Смолка А. О. Соціально-економічна думка та політика в Україні ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. – К., 1996. – 392 с.
  7. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. – Львів, 1992. – Т. 3. –С. 24–36, 96–115, 247–274.