Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Виникнення школи психоаналізу, її представники та напрями

Вступ

Психоаналіз — 1) група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів терапії невротичних захворювань; 2) спосіб інтроспекції людини, що передбачає систематичне пояснення несвідомих зв’язків та процесів. Засоби психоаналізу присутні у буддизмі та деяких індуїстських віруваннях, однак як науково-терапевтичний метод вивчення людини він був сформульований та поширився у Західній Європі та Америці у ХХ ст.[1]

Як терапевтична техніка, психоаналіз відрізняється від психіатрії та психотерапії, маючи за основу ствердження про існування психічного несвідомого та наполягаючи на аналізі та інтеграції складників цього несвідомого в процесі терапії.

Психоаналіз спирається на кліничні спостереження та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, придушення, супротив, перенесення, тощо.

Особистість розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо — тілесною енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності.

В часи Фройда у психології панувало сприйняття людини, як розумної істоти, котра усвідомлює свою поведінку та керує нею. Теорія Фройда пропонувала іншу картину, згідно якої людина перебуває у стані неперервного конфлікту, джерела якого лежать у сфері неусвідомлюваних статевих та агресивних спрямувань.

1.Виникнення школи психоаналізу, її представники та напрями

Засновником теорії психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 — початку 20 століття Зиґмунд Фройд (Фройдизм, класичний чи ортодоксальний психоаналіз). Вплив на теорію Фройда мали нові на той час поняття енергії, введене Гельмгольцем та теорія еволюції Дарвіна. Психоаналітична теорія зіграла важливу роль не тільки в формуванні сучасних концепцій особистості і терапевтичних методів, але й у становленні усієї культури ХХ ст., запропонувавши людству новий світогляд.

Роком народження психоаналізу прийнято вважати 1880, коли Йозеф Броєр, колега й товариш Фройда, повідомив йому про свої спостереження щодо пацієнтки Анни О. (Берта Паппенгейм), яка, розповідаючи про себе, схоже, вилікувалася від симптомів істерії. Під час терапії була використана техніка гіпнозу. Фройд почав використовувати ту ж саму техніку зі своїми пацієнтами і підтвердив результати Броєра. Ці спостереження були опубліковані в спільній праці «Дослідження істерії», де було висунуто припущення, що симптоми цього захворювання виявляються замаскованими спогадами про забуті травмуючі події. Причину забування цих подій Фройд вбачав у конфлікті між певними імпульсами, що пов’язані з даними подіями, та моральними засадами.

Пізніше Броєр відійшов від досліджень. Працюючи окремо, Фройд визначив, що пацієнт може наблизитися до розкриття забутих подій не тільки під час гіпнозу, але й при використанні техніки вільних асоціацій. Ряд клінічних досліджень також показав, що ця техніка дієва не лише з істерією, але й із неврозом нав’язливих станів сексуальної природи, який нерідко виникає в дитячому віці. Фройд вводить термін «едипів комплекс» для позначення дитячих переживань, пов’язаних з несвідомим бажанням володіти одним з батьків протилежної статі та суперництвом з батьком спільної статі.

В період з 1895 по 1905 рік інновації Фройда призвели до розвитку його теорії. Було розроблено топографічну модель психіки, яку вчений поділив на три секції: несвідоме, предсвідоме та свідоме. Він класифікував захисні механізми, які заважають деяким субстанціям з несвідомого потрапити в сферу свідомого. Однією з найдієвіших технік, що дозволяє розкрити несвідомі бажання, Фройд вважав тлумачення сновидінь, бо під час сну ці захисні механізми послаблюють свою діяльність.

В 1923 році Фройд сформулював теорію функціонування психіки в термінах її структурної організації. Психічні функції було сгруповано за роллю, яку вони відігравали у внутрішньому психічному конфлікті. Фройд виділив три основних структури психіки: Воно (Ід), Я (Еґо) та Над-Я (Супер-Еґо) [3, c. 62-63].

Теорія Зиґмунда Фройда зазнала багато критики з боку його сучасників-вчених. Вчений світ визнав право психоаналізу на існування тільки після того, як в 1906 році Фройда підтримав Карл Ґустав Юнґ. Проте пізніше Юнг та деякі інші послідовники Фройда (Адлер, Ранк, Ференці) відокремилися від нього й започаткували свої психоаналітичні школи як альтернативу фройдівському вченню.

2. Основи та теорії школи психоаналізу

Згідно Фройдові, початком та основою психічного життя людини є різноманітні біологічні механізми. Так, він вважав, що у кожній людині закладені потяги до інцесту, канібалізму та жага вбивства. Фройд наполягав на тому, що духовний онтогенез людини скорочено повторює хід розвитку людства в силу того, що у своїх психічних структурах кожна людина несе тягар переживань віддалених предків.

Вкрай важливу роль у формуванні людини відіграють два глобальних космічних інстинкти: Ерос (сексуальний інстинкт, інстинкт життя, самозбереження) і Танатос (інстинкт смерті, агресії, деструкції). Людська життєдіяльність, за Фрейдом, — це боротьба цих двох вічних сил, і саме вони є двигунами прогресу.

Носієм статевого інстинкту є психічна енергія з сексуальним забарвленням (лібідо).

Несвідомі (в першу чергу, сексуальні) прагнення особистості складають її потенціал і основне джерело активності, дають мотивацію для дій. В силу неможливості задоволення інстинктивних потреб в їх природній формі через соціальні нормативні обмеження, людина шукає компроміс між глибинним потягом та суспільно прийнятною формою його реалізації.

Модель особистості, створена Фройдом, являє собою трьохповерхову формацію:

нижній шар (Воно), найбільш примітивна інстанція, що охоплює все природжене, генетично первинне, підпорядковане принципу задоволення й нічого не знає ані про реальність, ані про суспільство. Вона споконвічно ірраціональна й аморальна; її вимоги повинна задовольняти інстанція Я (Еґо)

середній шар (Я) відповідає принципу реальності, виробляючи ряд механізмів, що дозволяють адаптуватися до середовища, справлятися з його вимогами. Я — посередник між стимулами, що йдуть як з навколишнього світу, так і із глибин організму, з одного боку, і відповідними руховими реакціями з іншого. До функцій Я відноситься самозбереження організму, запам’ятовування досвіду зовнішніх впливів, запобігання загрозливим впливам, контроль над вимогами інстинктів (що виходять від Воно)

верхній шар (Над-Я) служить джерелом моральних і релігійних почуттів, є контролюючим і караючим агентом. Якщо Воно визначене генетично, а Я — продукт індивідуального досвіду, то Над-Я — продукт впливів, що виходять від інших людей. Виникає в ранньому дитинстві і залишається практично незмінним у наступні роки.

Найбільш жорстокі, войовничі шари — Воно та Над-Я. Вони з двох боків атакують Я, породжуючи невротичний тип поведінки. Оскільки з розвитком суспільства шар Над-Я неминуюче збільшується, стає більш масивним і важким, то і вся історія людства розглядається Фрейдом як історія прогресуючого психозу [8, c. 97-98].

Фройд надавав важливої ролі в формуванні та життєдіяльності особистості також едиповому комплексу. Досліджуючи сновидіння своїх паціентів, Фройд звернув увагу на те, що значна частина них з обуренням розповідали йому сновидіння, основним мотивом яких був статевий зв’язок з матір’ю (інцест). Виділивши це в деяку тенденцію, Фройд робить висновок, що найперше соціальне прагнення людини спрямовано на матір, в той час як найперше насильницьке бажання і ненависть спрямовані на батька.

В комплексі Едипа, як вважав Фройд, «завершується інфантильна сексуальність, яка справляє вирішальний вплив своєю дією на сексуальність дорослих. Перед кожним новонародженим стоїть завдання подолати едипів комплекс, хто не в змозі це зробити, хворіє на невроз».

Постійне протистояння трьох сфер особистості в значній мірі пом’якшується спеціальними «захисними механізмами», які створилися в результаті еволюції людини. Найважливішими з неусвідомлених механізмів захисту, що покликані забезпечити цілісність і стабільність особистості в умовах конфлікту суперечливих імпульсів та прагнень, Фройд вважав такі:

  • сублімація — процес перетворення і переадресування сексуальної енергії в різноманітні форми діяльності, прийнятні для індивіда та суспільства; різновидом сублімації є творчість
  • витиснення — несвідоме усунення індивідом мотивів своїх дій зі сфери свідомого
  • регресія — перехід на більш примітивний рівень мислення і поведінки
  • проекція — неусвідомлене перенесення, приписування своїх власних відчуттів, уявлень, бажань, думок, потягів, а також часто «ганебних» несвідомих прагнень іншим людям
  • раціоналізація — несвідоме прагнення індивіда до раціонального обґрунтування своїх ідей і поведінки навіть в тих випадках, коли вони ірраціональні
  • реактивна формація — зміна неприємної для свідомості тенденції на більш прийнятну або ж протилежну
  • фіксація поведінки — тенденція Я до збереження апробованих, ефективних стереотипів поведінки, зміна яких може призвести до патологічного нав’язливого прагнення до повторень.

Інтелектуалізація — Це спроба вийти з емоційно загрозливої ситуації шляхом обговорення її змісту в абстрактних, інтелектуалізованих термінах.

Заміщення — Воно виражається в частковому, другорядному задоволенні неприємного імпульсу якимось іншим методом [7, c. 139-140].

Стадії розвитку особистості

Фройд вважав, що в процесі життя людина проходить кілька етапів, які відрізняються один від одного способом фіксації лібідо, способом задоволення інстинкта життя. При цьому Фройд приділяє особливу увагу тому, яким саме чином відбувається фіксація і чи потребує людина сторонній об’єкт для цього. Виходячи з цього, він виділяв кілька стадій психічного генезу протягом дитинства

  • оральна стадія (0-1 рік)характеризується тим, що головне джерело задоволення концентрується на зоні активності, пов’язаній з годуванням; основна ерогенна зона на цій стадії — рот
  • анальна стадія (1-3 роки), під час якої лібідо концентрується навколо ануса; дитяча сексуальність знаходить своє задоволення в оволодінні функціями дефекації, випорожнення
  • фалічна стадія (3-5 років) характеризує найвищий ступінь дитячої сексуальності; головною ерогенною зоною стають статеві органи; до сих пір дитяча сексуальність була аутоеротичною, зараз же вона стає предметною, тобто діти починають відчувати сексуальний потяг до дорослих людей
  • латентна стадія (5-12 років) характеризується зниженням статевого інтересу; психічна інстанція Я повністю контролює потреби Воно
  • генітальна стадія (12-18 років) характеризується поверненням дитячих сексуальних прагнень, тепер усі ерогенні зони об’єднуються, і підліток прагне однієї мети — нормального сексуального спілкування. Проте на цій стадії Я має опиратися агресивним імпульсам Воно, які знову дають про себе знати. Так, в цей час може знов з’явитися едипів комплекс.

Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи. Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Спираючись на дані природничих наук і дотримуючись біологічного стилю мислення, З.Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний.

Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо, згідно з Фрейдом, — це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері сексуального збудження. Вчення про лібідо є подальшим розвитком енергетичного підходу до психіки. Психічна енергія інтерпретується З.Фрейдом як енергія лібідо, а також субстанція, що кількісно змінюється. Інстинктивний імпульс може бути розрядженим у дію, витісненим (витіснення — це переведення психічного змісту із свідомості у несвідоме і збереження його у несвідомому стані) назад у несвідоме, або ж енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуальних (соціальних) цілей. Цей останній процес Фрейд називає сублімацією. З точки зору вчення про лібідо процес психічного розвитку людини є за своєю суттю біологічно детермінованим процесом перетворень її сексуального інстинкту [2, c. 59-60].

Проте З.Фрейд з цілого ряду причин змушений був коригувати свою систему. Труднощі, пов’язані із зведенням усієї людської поведінки до проявів сексуальності, з одного боку, вплив подій першої світової війни (страждання людей, пов’язані не з сексуальними переживаннями, а з травмуючими їх випробуваннями війни) — з іншого, критика опонентів — з третього, змусили З.Фрейда дещо переглянути структуру інстинктів (воля до влади, сексуально-еротичний, інстинкти марнославства, агресивності та ін.).

Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фрейда про суб’єктивну реальність людини. У праці «Я і Воно» (1923) він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: «Воно» (id, ig), «Я» (ego, его) та «Над-Я» (super-ego, super-ero). Під «Воно» Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги «Воно» мають задовільнятися «Я». «Я», як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. «Я» прагне зробити «Воно» прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань «Воно». Особливого значення З.Фрейд надавав «Над-Я», яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо «Воно» зумовлене генетич-но, «Я» — індивідуальним досвідом, то «Над-Я» є результатом впливу інших людей.

«Над-Я» — це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного. Вчення З.Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал, перш за все, завдяки специфічному осмисленню сутності людини і культури. Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону. За такого підходу індивідуальний розвиток людини відтворює основні стадії розвитку людського роду. Перехід дитини від одного віку до іншого повторює ті основні етапи, які в своєму розвитку пройшло людство.

Психологічні та соціологічні погляди З.Фрейда вплинули на мистецтво, етнографію, психологію, на духовне життя західного суспільства в цілому. Цьому сприяли його безсумнівні досягнення. Після виходу праць З.Фрейда стало зрозуміло, що неусвідомлювані структури складають особливий онтологічний пласт психіки, цілком досяжний для наукового аналізу (раціональний аналіз ірраціональних потягів).

Концепція психоаналізу виявила важливі моменти людської психіки. Завдяки вченню Фрейда набула популярності професія психоаналітика — «цілителя душ». Психоаналіз, хоча він і є суто терапевтичним методом, ґрунтується на певному філософському розумінні людини і культури. Культуру Фрейд інтерпретує як репресивну силу. «Скидається на те, що всяка культура змушена базуватися на примусі й забороні потягів… Потрібно, на мій погляд, брати до уваги той факт, що у всіх людей наявні деструктивні, тобто антисуспільні й антикультурні тенденції», — писав він. Людині, на його думку, від природи притаманні потяги до інцесту (кровозмішання), канібалізму (людожерства) та кровожерливості (прагнення вбивства). Культура наклала табу (заборону) на ці потяги. Еволюція людини полягає в тому, що зовнішні табу поступово засвоюються (інтериоризуються) і стають внутрішніми нормами. Однак і в сучасному суспільстві, на думку Фрейда, ці явища не до кінця подолані, проявляються в невмотивованій агресивності тощо [1, c. 104-105].

Дослідивши складність та багатоплановість структури особи, він вперше побудував єдину, внутрішньо взаємопов’язану картину психіки. З.Фрейд увів до наукового обігу ряд ідей та проблем, які показали, що рівень свідомості є невіддільним від інших глибинних рівнів психічної активності, без вивчення природи яких неможливо зрозуміти природу людини; він запропонував не лише нові способи лікування хвороб, а й новий підхід до пізнання людини, її духовного світу.

Але в психоаналізі З.Фрейда, як і в будь-якій іншій галузі знання, є невирішені питання: він не зміг до кінця розкрити роль соціального фактора у формуванні і розвитку свідомості та психіки людини в цілому; є в його концепції і такі положення, які з часом виявили свою обмеженість і практичну безперспективність [8, c. 167].

Висновки

Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовуватись у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Розглянемо зміст першого та другого аспектів психоаналізу. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намітилась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик.

Психіка, на думку З.Фрейда, — це засіб взаємозв’язку всіх епох. А соціокультурні стереотипи поведінки визначаються сімейно-сексуальними відносинами. При цьому буття людини тлумачиться як постійна боротьба між «інстинктом життя» (Еросом) та «інстинктом смерті» (Танатосом). Зводячи людське життя до «інстинктивних нахилів», Фрейд тим самим заперечує соціокультурні закономірності. Він вважає, що культура грунтується на відмові від задоволення бажань несвідомого і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо.

Список використаної літератури

  1. Абрамов В. Медична психологія: Навч. посібник для самопідготовки студентів / Центральний методичний кабінет з вищої медичної освіти; Донецький держ. медичний ун-т ім. М.Горького / Володимир Андрійович Абрамов (ред.). — Донецьк : Каштан, 2003. — 118с.
  2. Бітенський В. Психіатрія. Курс лекцій: Навч. посіб. / Валерій Семенович Бітенський (ред.). — О. : Одеський медуніверситет, 2005. — 336с.
  3. Бойправ М. Загальна психологія: практикум: [навч.-метод. посіб.] / Ніжинський держ. ун- т ім. Миколи Гоголя. Кафедра психології / Оксана Петрівна Щотка (ред.). — Ніжин : НДУ, 2007. — 288с.
  4. Вітенко І. Основи психології: Підручник для студ. вищих медичних навч. закладів освіти III-V рівнів акредитац./ Іван Вітенко, Тарас Вітенко,. — Вінниця: Нова книга, 2001. — 251 с.
  5. Голдберг Д . Психиатрия в медицинской практике / В.И. Полтавец (науч.ред.)Александра Абессонова (пер.с англ.), Денис Полтавец (пер.с англ.). — К. : Сфера, 2003. — 303с.
  6. Гуцало Е. Психологія: Інструктивно-методичні матеріали для самостійної підготовки студентів до комплексного державного екзамену/ Емілія Гуцало,; М-во освіти і науки України, КДПУ ім. В. Винниченка. Кафедра психології. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 126 с.
  7. Основи психології: Підручник для студ. вузів/ За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. — 3-є вид., стереотип.. — К.: Либідь, 1997. – 630 с.
  8. Психологія: Підручник для студ. вуз./ За ред. Ю.Л.Трофімова. — 3-тє вид., стереотип.. — К.: Либідь, 2001. — 558 с.
  9. Цимбалюк І. Психологія: Навчальний посібник/ Іван Цимбалюк,; М-во освіти і науки України . — Київ: ВД «Професіонал», 2004. — 214 с.