ReferatsS

Все для студентов и самообразования

Використання криміналістики при судовому розгляді кримінальних справ

Вступ

Зміст діяльності суду і виконуваних ним функцій в цій частині розвитку кримінального судочинства визначає особливе значення стадії судового розгляду кримінальних справ. Шляхом розгляду кримінальних справ здійснюються функції правосуддя і виконуються завдання кримінального судочинства — захист прав і законних інтересів громадян і держави.

Розглядаючи кримінальні справи, суд покликаний спрямовувати свою діяльність на всебічне, повне і об’єктивне вирішення кримінальних справ у повній відповідності з чинним законодавством. Точне і неухильне додержання і застосування норм кримінального і процесуального законодавства при розгляді і вирішенні кримінальних справ є гарантією їх правильного, справедливого і швидкого вирішення з метою захисту і охорони суспільного ладу і державності України, прав та законних інтересів громадян, подальшого зміцнення законності і правопорядку та виховання громадян і посадових осіб у дусі неухильного виконання законів.

Особи, які беруть участь у справі, в процесі розгляду судом кримінальних справ можуть в демократичній процесуальній формі активно здійснювати доказову діяльність, спрямовану на досягнення мети процесу, на встановлення судом об’єктивної істини у кримінальній справі і постановлення в ній законного і обґрунтованого вироку. В процесуальній діяльності суду і учасників процесу в цій стадії розкривається зміст і демократичний характер принципів кримінально-процесуального права — справи розглядаються у відкритому судовому засіданні, обраними у встановленому порядку суддями, одноособово і колегіально, в усній і безпосередній процесуальній формі.

Судді незалежні і вирішують справи на підставі принципів законності і об’єктивної істини.

Цими фактами і визначається актуальність обраної теми. Передбачається доцільним більш детально висвітлити особливості такої стадії кримінального процесу як судовий розгляд кримінальних справ.

Тема: «Використання криміналістики при судовому розгляді кримінальних справ».

Мета: розкрити використання криміналістики при судовому розгляді кримінальних справ.

Завдання роботи:

  • визначити поняття та загальні положення судового розгляду;
  • охарактеризувати підготовчу частину судового засідання;
  • показати використання криміналістики на основних етапах судового розгляду кримінальної справи.

1.  Загальна характеристика судового розгляду кримінальної справи

1.1. Поняття та загальні положення судового розгляду

Судовий розгляд — це стадія кримінального процесу, наступна після таких важливих стадій, як досудове слідство та попередній розгляд справи суддею. Під час судового розгляду суддя, відправляючи правосуддя, розглядає справу в судовому засіданні, досліджує всі істотні обставини справи, перевіряє докази і постановляє вирок. Лише цим процесуальним актом особу може бути визнано винуватою у вчиненні злочину і призначено покарання, або ж визнано невинуватою у вчиненні злочину, і тоді особу звільняють від кримінального покарання[1]. Отже, під час судового розгляду, на основі суворого дотримання демократичних принципів правосуддя, суд першої інстанції постановляє вирок — найважливіший акт правосуддя.

Судовий розгляд полягає у дослідженні всіх зібраних доказів в умовах широкої гласності, за активної участі обвинувача, підсудного, його захисника, а також потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників[2]. Суд грунтує свої висновки лише на тих доказах, які було розглянуто і досліджено в судовому засіданні.

Завдання цієї специфічної процесуальної форми здійснення правосуддя збігаються з завданнями правосуддя. Судовий розгляд повинен забезпечити встановлення обставин справи відповідно до тих, які мали місце в дійсності, правильно оцінити ці обставини з точки зору кримінального закону. В судовому розгляді є великі можливості для всебічного, повного та об’єктивного дослідження всіх обставин кримінальної справи. Це зумовлено тим, що на цій стадії найбільш повно втілюються всі принципи кримінального процесу, що гарантують максимально можливу достовірність результатів дослідження та охорону прав громадян при вирішенні кримінальної справи.

Завдання судового розгляду, коло питань, що розглядаються, характер рішень, які приймаються, та сама його процедура свідчать про те, що це — основна, центральна стадія кримінального процесу.

Загальні положення судового розгляду визначено в главі 24 КПК. Це закріплені в законі правила, що відображають характерні риси судового розгляду та забезпечують здійснення та реалізацію на цій стадії всіх принципів кримінального процесу. До загальних положень судового розгляду належать правила про його безпосередність, усність та незмінність складу суду, про роль головуючого в судовому розгляді, та його учасників, розпорядок судового засідання, межі судового розгляду, вирішення питання про запобіжні заходи, про зміну обвинувачення в суді та про заходи, які застосовуються до порушників порядку в судовому засіданні тощо[3].

Правильне здійснення правосуддя є основним завданням судового розгляду, яке реалізується в процесі розгляду судом кримінальної справи.

Завдання судового розгляду в суді першої інстанції є загальними як при одноособовому, так і колегіальному розгляді кримінальної справи.

Судовий розгляд має велике виховне і запобіжне значення. Застосовуючи заходи кримінального впливу, суд не лише карає злочинців, а й має на меті їх виправлення і перевиховання, а також запобігання злочинам.

1.2. Підготовча частина судового засідання

Основним завданням підготовчої частини судового розгляду є перевірка наявності необхідних умов для його проведення, визначення кола конкретних осіб, що беруть у ньому участь, забезпечення можливості дослідження в суді всіх необхідних доказів, застосування заходів щодо організації судового процесу. На цьому підготовчому етапі суд виносить рішення, які не вимагають дослідження доказів, а лише визначають подальший рух справи[4].

Всі дії в підготовчій частині здійснюють у певній, визначеній главою 25 КПК, послідовності. Всі процесуальні дії підготовчої частини судового розгляду можна поділити на кілька грул:

— відкриття судового засідання та перевірка явки його учасників до суду;

— встановлення законності участі в судовому розгляді всіх його суб’єктів;

— роз’яснення прав особам, що беруть участь у справі;

— забезпечення необхідних засобів доказуванням[5].

У призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове засідання і оголошує, як справа буде розглядатися. Відкривши судове засідання, головуючий оголошує, хто із учасників судового розгляду з’явився та повідомляє причини неявки відсутніх.

Якщо в судове засідання викликано перекладача, головуючий, встановивши його особу, роз’яснює йому обов’язок правильно робити переклад у судовому засіданні та попереджає його про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий переклад (ст. 384 КК), про що від перекладача відбирається розписка. Неявка в судове засідання підсудного тягне за собою відкладення слухання справи, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 262 КПК (підсудний перебуває за межами України та ухиляється від явки до суду; якщо справу про злочин, за який не може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, підсудний просить розглянути за його відсутності)[6].

Суд встановлює особу підсудного, з’ясовуючи його прізвище, ім’я, по батькові, місце, рік, місяць і день народження, місце проживання, заняття, сімейний стан та інші дані, що стосуються його особи (наприклад, участь у бойових діях, наявність державних нагород тощо). Після цього головуючий перевіряє факт вручення підсудному копії обвинувального висновку. По справах, зазначених у ч. 1 ст. 27 КПК, перевіряє своєчасне вручення копії скарги. В разі невручення підсудному зазначених документів або вручення їх пізніше ніж за три дні до розгляду справи в судовому засіданні, розгляд справи відкладають на три дні для вручення підсудному зазначених документів та ознайомлення з ними. Порушення зазначених вимог кримінально-процесуального закону є істотними і такими, що зумовлюють скасування вироку (п. 11 ч. 1 ст. 370 КПК)[7].

Головуючий оголошує склад суду, який розглядатиме справу, називає прізвище прокурора, перекладача (якщо він бере участь у справі), експерта, спеціаліста, секретаря; роз’яснює підсудному та учасникам судового розгляду право на відвід, а в разі його заявления, вирішує це питання в порядку ст. 57 КПК.

Якщо учасниками судового розгляду відводів не заявлено, суд вирішує питання про можливість розгляду справи у випадку неявки кого-небудь з учасників судового розгляду. У ст.ст. 289-291 КПК передбачені наслідки неявки учасників процесу та випадки, коли судовий розгляд є неможливим без їх участі[8].

Суд визнає можливим почати слухання справи, головуючий видаляє свідків із зали судового засідання і вживаює заходів для того, щоб вже допитані свідки не спілкувалися з недопитаними (ст. 293 КПК)[9].

Після виконання зазначених дій головуючий роз’яснює підсудному його права, передбачені ст. 263 КПК, а саме:

— заявляти відводи;

— у передбачених законом випадках — право на колегіальний  розгляд справи;

— мати захисника або взяти захист своїх інтересів на себе;

— заявляти клопотання і висловлювати свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду;

— подавати докази;

— просити суд про приєднання до справи документів, про виклик свідків, про призначення експертизи і витребування інших доказів;

— давати показання по суті справи в кожний момент судового слідства або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;

— просити суд про оголошення доказів, що є в справі;

— ставити запитання іншим підсудним,  свідкам,  експертові, спеціалістові,  потерпілому,  цивільному  позивачеві та цивільному відповідачеві;

— брати участь в огляді речових доказів, місця вчинення злочину і документів;

— брати участь у судових дебатах;

— звертатися до суду з останнім словом[10].

Далі головуючий роз’яснює права й обов’язки в судовому засіданні іншим особам, які беруть участь у справі: потерпілому, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві.

Головуючий попереджає експерта про кримінальну відповідальність за відмову виконувати обов’язки експерта (ст. 385 КК України) та за дачу завідомо неправдивого висновку (ст. 384 КК України). Роз’яснення прав учасникам процесу в підготовчій частині судового розгляду не позбавляє обов’язку головуючого роз’яснювати свідкові й потерпілому їх права та обов’язки перед тим, як кожний з них даватиме показання під час судового слідства[11].

Потім головуючий опитує всіх учасників судового розгляду, чи є у них клопотання. Головуючий звертається із зазначеними запитаннями до учасників у такій послідовності: до обвинувача, потерпілого, його представника, підсудного, захисника. Якщо клопотання висловлено недостатньо чітко, суддя може поставити уточнювальне запитання. Особа, що заявила клопотання, зобов’язана вказати, для встановлення яких саме обставин необхідні певні додаткові докази. Клопотання може заявлятися про виклик та допит нових свідків, допит експертів, спеціалістів тощо.

По кожному заявленому клопотанню необхідно вислухати думку всіх учасників процесу, кожне слід вирішувати безпосередньо після його заявления і не можна відкладати. Відмова в задоволенні будь-якого клопотання оформляється мотивованою постановою суду. Відхилення клопотань не позбавляє права заявляти ті самі клопотання протягом усього судового слідства (ст. 296 КПК). По закінченню підготовчої частини судового розгляду головуючий оголошує про початок судового слідства[12].

2.  Використання криміналістики на основних етапах судового розгляду кримінальної справи

2.1. Судове слідство

Судове слідство — друга частина судового розгляду, яка полягає у дослідженні доказів судом за участю сторін. Вона є найважливішою частиною, оскільки суд грунтує свої висновки у вироку лише на доказах, розглянутих та досліджених у судовому засіданні[13].

Судове слідство не є повтором досудового. Це самостійне дослідження фактичних обставин справи, яке здійснюють незалежно від зібраних під час розслідування матеріалів. Судове слідство проводять за участі інших суб’єктів процесуальної діяльності — суд за активної участі сторін та інших учасників процесу, забезпечує одночасний аналіз всіх доказів із різних позицій. Судове слідство проводиться в особливій процесуальній формі безпосереднього, гласного, усного дослідження доказів. Суд не пов’язаний з висновками слідчого та прокурора і одержаними ними доказами. Під час доказування в судовому слідстві перевіряють всі можливі версії події, суд при цьому не зобов’язаний дотримуватися тієї, яку сформульовано в обвинувальному висновку, і зобов’язаний прийняти рішення, що ґрунтується на доказах, досліджених у судовому засіданні. Судове слідство можна поділити на чотири основні частини:

— дії суду (судді) до початку дослідження доказів;

— встановлення порядку дослідження доказів по справі;

— дослідження доказів по справі;

— закінчення та відновлення судового слідства[14].

Дії суду до початку дослідження доказів. Судове слідство розпочинається з читання обвинувального висновку, а в справах, зазначених у ч. 1 ст. 27 КПК, —  з оголошення скарги потерпілого (ч. 1 ст. 297 КПК)[15].

Оголошення обвинувального висновку має на меті повідомити публічно, яке обвинувачення є предметом судового розгляду.

Обвинувальний висновок, за логікою розподілення процесуальних функцій, оголошує прокурор. За згодою сторін може бути оголошено лише його резолютивну частину. Якщо в справі заявлено цивільний позов, оголошують також позовну заяву[16].

Після оголошення обвинувального висновку головуючий з’ясовує ставлення підсудного до обвинувачення, роз’яснює суть останнього. Головуючий запитує у підсудного (якщо їх по справі кілька, то в кожного з них), чи зрозуміле йому обви­нувачення, чи визнає він себе винним і чи бажає давати показання. Якщо в справі заявлено цивільний позов, головуючий запитує підсудного і цивільного відповідача, чи визнають вони його.

Встановлення порядку дослідження доказів. Цей порядок суд встановлює, виходячи з конкретних обставин справи, враховуючи позиції підсудного та потерпілого, число епізодів злочинної діяльності, чисельність свідків тощо.

Суд встановлює черговість дослідження джерел доказів, вирішує, наприклад, коли допитувати підсудних, свідків, потерпілих, визначає момент звернення до конкретних доказів, тобто вирішує, в якій послідовності допитувати учасників процесу тощо. При цьому суд бере до уваги ставлення підсудного до пред’явленого обвинувачення, можливість впливу на його показання показань інших осіб, що допитуються, можливість перевірки одних доказів за допомогою інших.

Найчастіше застосовується порядок, в якому спочатку допитується підсудний (якщо він погодився давати показання), потім  — потерпілий, за ним — свідки, а далі досліджуються інші докази. Якщо підсудних кілька, то першими можна допитувати тих, хто визнає себе винними у вчиненні злочину, або в порядку послідовності вчинення злочинів (якщо вчинено кілька злочинів групою осіб)[17].

Потерпілий, як правило, допитується раніше свідків у зв’язку з тим, що є зацікавленим у вирішенні справи, він повинен знаходитися в залі судового засідання під час допиту свідків та має можливість брати участь в дослідженні їх показань. Черговість допиту свідків може бути встановлена залежно від значимості їхніх показань, а також хронологічної послідовності розвитку злочину та окремих його епізодів.

При розгляді складних, багатоепізодних, великих за обсягом справ доцільно встановлювати порядок дослідження доказів щодо кожного епізоду окремо.

Обсяг доказів, які будуть досліджуватися, та порядок їх дослідження визначається постановою судді чи ухвалою суду.

Суд вправі, якщо фактичні обставини справи та розмір цивільного позову не оспорюються, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно цих обставин, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду. При цьому суд зобов’язаний з’ясувати, чи правильно розуміють підсудний та інші учасники судового розгляду зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності та істинності їх позиції. Після з’ясування цих питань головуючий роз’яснює учасникам судового розгляду, що у таких випадках вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір цивільного позову в апеляційному порядку[18].

Якщо для вирішення питання щодо обсягу доказів, які досліджуватимуться, необхідно допитати підсудного, суд вирішує його після допиту підсудного. Допит підсудного провадиться обов’язково (якщо він не відмовляється від дачі показань).

Дослідження доказів по справі починається з допиту підсудного. З метою забезпечення підсудному права на захист, повноти дослідження доказів, суд повинен допитати його за всіма пунктами обвинувачення. Разом з тим, слід мати на увазі, що дача показань підсудним — це його право, а не обов’язок. Пропонуючи підсудному дати показання з приводу обвинувачення та відомих йому обставин справи, головуючий повинен водночас роз’яснити йому конституційне право не свідчити проти себе та своїх близьких (ст. 63 Конституції України). Допит підсудного починається з його вільної розповіді про події, що трапились. Підсудний вправі повідомити все, що він вважає за необхідне по даній справі. Судді та інші учасники судового процесу не повинні його зупиняти та переривати, задаючи питання. Але в тому разі, якщо підсудний дає показання про обставини, що не стосуються справи, головуючий вправі перервати його, запропонувавши давати показання по суті[19].

Після викладення підсудним своїх показань, суд і сторони у встановленій законом послідовності ставлять йому запитання. Вони можуть бути спрямовані на уточнення, доповнення і перевірку повідомленої інформації. Недопустимі навідні запитання, які мають натяк на певну відповідь.

Запитання задаються учасниками процесу в такій послідовності: прокурор, потерпший, цивільний позивач, цивільний відповідач, їх представники, захисник. Підсудному можуть ставити запитання й інші підсудні. Потім підсудного допитує суд. Але суд має право протягом всього допиту задавати запитання підсудному для уточнення та доповнення його відповідей.

Під час судового засідання підсудний має право користуватись нотатками. Згідно із ст. 301 КПК, дозволяється оголошувати показання підсудного, дані ним під час досудового слідства, у таких випадках:

— за наявності істотних суперечностей між показаннями, які підсудний давав на суді та під час досудового слідства або дізнання;

— в разі відмови підсудного давати показання на судовому слідстві;

— коли справа розглядається у відсутності підсудного[20].

Оголошення показань підсудного може відбуватись як за ініціативою суду, так і за клопотаннями учасників судового розгляду.

Допит свідків відбувається згідно з правилами ст.ст. 302-307 КПК. Свідки допитуються по одному у відсутності інших, ще не допитаних свідків. Перед дачею кожним свідком показань, головуючий встановлює його особу, роз’яснює його права та обов’язок повідомити все, що він знає по справі, та попереджає його про кримінальну відповідальність за дачу суду завідомо неправдивих показань і за відмову давати показання (ст.ст. 384, 385 КК України). Винятком можуть бути випадки, передбачені в ст. 63 Конституції України та ст. 69 КПК. Свідки, які не досягли шістнадцяти років, не можуть нести кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу завідомо неправдивих показань[21].

Далі головуючий з’ясовує стосунки свідка з підсудним, потерпілими та пропонує розповісти все, що відомо йому по справі. Вільна розповідь свідка не повинна перериватись. Після закінчення свідкові можуть задаватись запитання судом та учасниками процесу в тій же послідовності, що й підсудному. Суддя має право ставити уточнюючі запитання в будь-який момент судового слідства. Якщо свідок викликаний в суд за клопотанням одного з учасників судового розгляду, то саме цей учасник задає запитання першим. Допитаний свідок залишається у залі судового засідання і не може покинути його до закінчення судового розгляду без дозволу головуючого.

Суд має право оголосити показання свідка, які останній давав під час досудового слідства у випадках:

— наявності істотних суперечностей між попередніми показаннями і тими, що даються під час судового розгляду;

— неявки в судове засідання свідка, якщо така явка неможлива;

— коли справа розглядається у відсутності свідка у порядку, передбаченому ч. 2 ст. 292 КПК[22].

Допит неповнолітнього свідка має свої особливості, передбачені ст. 307 КПК.

Допит потерпілого проводиться за правилами, встановленими для допиту свідків (ст. 308 КПК). Але, необхідно мати на увазі, що потерпілий не попереджається про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, адже давати показання є його правом, а не обов’язком[23].

З метою встановлення фактів, які мають значення для справи та дослідження яких вимагає спеціальних знань науки, техніки, мистецтва чи ремесла, суд може призначити проведення під час судового засідання експертизи незалежно від того, чи проводилась вона під час досудового слідства. Суд виносить ухвалу, а суддя — постанову, в якій викладає поставлені на вирішення експертизи питання. Ці питання передаються експертові, який після проведення певних досліджень складає висновок, за вимогами, зазначеними у ст. 200 КПК. Такий висновок оголошується в судовому засіданні та приєднується до справи. Після оголошення висновку експертові можуть задавати запитання учасники процесу. Задані запитання та відповіді експерта заносяться до протоколу судового засідання.

Експертиза в суді не є повторною чи додатковою по відношенню до експертизи, що проводилась під час досудового слідства. Це є самостійним дослідженням експерта, хоча об’єктивно його висновки можуть збігатися з експертними висновками, зробленими на досудовому слідстві. Суд також має право після проведення первинної експертизи призначити проведення додаткової чи повторної експертизи[24].

Проведення експертизи в суді є основною, але не єдиною формою використання спеціальних знань під час судового розгляду. Деякі питання спеціального характеру можуть бути з’ясовані шляхом виклику в судове засідання спеціаліста. Він запрошується в тих випадках, коли немає необхідності в проведенні досліджень, проте виникає необхідність в з’ясуванні спеціальних знань чи навичок з окремих питань. Участь спеціаліста завжди здійснюється в межах певної доказової дії, що проводиться в суді. Показання, що даються експертом, на відміну від показань експерта, не є джерелом доказів.

Також під час проведення судового слідства суд повинен оглянути речові докази та пред’явити їх учасникам судового розгляду, а в разі необхідності — свідкам та експертам. Ця дія може бути проведена на будь-якій стадії судового слідства як за ініціативою суду, так і за клопотанням учасників судового розгляду. Огляд речових доказів повинен проводитись таким чином, щоб не допустити їх пошкодження. Слід також дотримуватись заходів безпеки проти можливого знищення цих доказів підсудним. Особи, яким пред’явлено речові докази, можуть звертати увагу суду на ті або інші особливості, які мають значення для вирішення справи, про що зазначається в протоколі судового засідання. Речові докази, які через громіздкість або з інших притичин неможливо доставити до зали судових засідань, в разі необхідності, мають бути оглянуті за місцем їх знаходження. Суд не може замінити огляд речового доказу дослідженням протоколу огляду, який було складено під час досудового слідства. Це допускається лише в тих випадках, коли речовий доказ з будь-яких причин не зберігся до часу судового розгляду[25].

Для того, щоб відомості, які містяться в документах, могли бути покладені в основу висновків суду по справі, вони повинні бути оголошені та оглянуті під час судового слідства. Оголошенню підлягають всі документи, що є доказами по справі. Документи підлягають оголошенню повністю чи частково за ініціативою суду або за клопотанням учасників судового розгляду. Під час огляду оголошеного документу суд може допитати особу, яка його складала або яка має якісь відомості про нього, отримати для перевірки інші документи, які містять подібні відомості, тощо.

Суд, визнавши за необхідне, вправі проводити під час судового слідства огляд місця події. Необхідність в цьому виникає тоді, коли суд не може встановити обставини, що мають значення для справи, або усунути суперечності, що виникли під час розгляду кримінальної справи в суді, без безпосереднього огляду місцевості чи певного приміщення. В огляді місця події бере участь весь склад суду та всі учасники судового розгляду (прокурор, підсудний, його захисник, потерпілий, цивільний позивач цивільний відповідач та їх представники), а в разі необхідності, також свідки та експерти. Прибувши на місце огляду, головуючий оголошує судове засідання продовженим, і суд приступає до огляду. При цьому, підсудному, свідкам, потерпілому та експертам можуть бути поставлені запитання у зв’язку з оглядом. Учасники судового розгляду можуть звертати увагу суду на все те, що, на їх думку, може сприяти з’ясуванню обставин справи. Весь хід та підсумки огляду місця події повинні бути зазначені в протоколі судового засідання.

Закінчення та відновлення судового слідства. Після того, коли було проведено всі судові дії і було досліджено всі докази, головуючий запитує в учасників судового розгляду, чи бажають вони доповнити судове слідство і чим саме (ст. 317 КПК)[26]. Кожний з учасників судового розгляду вправі просити про доповнення судового слідства шляхом дослідження нових доказів, постановки додаткових питань раніше допитаним у суді особам, оголошення окремих матеріалів досудового слідства тощо. Кожне клопотання про доповнення судового слідства має бути обговорене судом, який виносить ухвалу (постанову) про задоволення клопотання або про відмову в його задоволенні. В разі задоволення клопотання, суд продовжує судове слідство. Якщо клопотань про доповнення судового слідства до суду не надійшло, а також після розгляду заявлених клопотань, головуючий оголошує судове слідство закінченим (ст. 317 КПК)[27]. З цього моменту суд не вправі досліджувати, а учасники судового розгляду не можуть пред’являти докази, за винятком передбачених законом випадків поновлення судового слідства.

Судове слідство може бути поновлене:

— коли під час судових дебатів виникне потреба подати нові докази (ч. 3 ст. 318 КПК);

— коли підсудний в останньому слові повідомив про нові обставини,   які  мають   істотне  значення  для   справи  (ч.   3 ст. 319 КПК);

— коли суд, при постановленні вироку в нарадчій кімнаті, визнає необхідним з’ясувати будь-яку обставину, яка має значення для справи (ч. 1 ст. 326 КПК)[28].

Після закінчення судового слідства суд переходить до судових дебатів.

2.2. Судові дебати та останнє слово підсудного

Судові дебати — самостійна частіша судового розгляду, в якій сторони в промовах та репліках оцінюють обставини, встановлені в ході судового слідства, виходячи із своїх позицій, підбивають підсумок судового слідства. Вони аналізують і оцінюють досліджені в суді докази, спираючись на дані судового слідства, обґрунтовують свої висновки з питань, що підлягають вирішенню судом. Кожна із зацікавлених сторін обґрунтовує і відстоює свою позицію по справі[29].

У судових дебатах найбільшою мірою проявляється змагальність кримінального процесу. На цій стадії судового розгляду всі обставини справи висвітлюються сторонами з різних позицій, тим самим забезпечуються умови для всебічного і об’єктивного підходу до вирішення справи та постановления законного й обгрунтованого рішення суду.

Правом брати участь в судових дебатах наділені: прокурор, потерпілий і його представник, цивільний позивач, цивільний відповідач або їх представники, захисник, підсудний. Послідовність виступів сторін у судових дебатах передбачена у ч. 2 ст. 318 КПК. Суд не має права обмежити тривалість виступу у судових дебатах певним часом, але головуючий вправі зупинити виступ, якшо промова виходить за межі справи, що розглядається (ч. 4 ст. 318 КПК).

Після проголошення промов у судових дебатах, сторони можуть виступити один раз з реплікою. Репліка — відповідь, заперечення одного учасника судових дебатів на заяву іншої, зроблену в судовій промові чи репліці.

Репліка — не обов’язковий елемент дебатів. Правом репліки слід скористатись лише за необхідності заперечення проти спотворення фактів чи помилкових заяв, які мали місце в промові протилежної сторони і які мають принциповий характер. Не слід користуватись правом реплік для повтору вже зазначених раніше фактів[30].

Право на репліку мають всі суб’єкти судових дебатів. Право останньої репліки належить підсудному.

Після судових дебатів головуючий оголошує про їх закінчення і надає останнє слово підсудному. Останнє слово підсудного є його правом. В тих випадках, коли у вчиненні злочину обвинувачують кількох підсудних, порядок надання їм останнього слова визначає суд.

Закон не регламентує зміст останнього слова підсудного. Під час проголошення останнього слова підсудному не дозволяється задавати запитання. Головуючий не вправі обмежувати час останнього слова і переривати останнє слово підсудного крім випадків, коли останній допускає образи, використовує право останнього слова з метою паплюження інтересів держави або ж висловлюється на тему, що не має відношення до матеріалів справи. Нові дані, які повідомляє підсудний в останньому слові, не може бути покладено в основу судового вироку, вони лише можуть бути підставою для поновлення судового слідства[31].

Заслухавши останнє слово підсудного, суд негайно видаляється до нарадчої кімнати для постановления вироку, про що головуючий оголошує присутнім в залі судового засідання.

2.3. Постановлення вироку

Постановления вироку є заключною та вирішальною частиною судового розгляду. Вирок — рішення суду чи судді, яке винесене в судовому засіданні з питань винуватості чи невинуватос­ті підсудного та щодо застосування чи незастосування до нього покарання. Вирок є втіленням авторитетної судової влади, він постановляється іменем України та ґрунтується на доказах, які досліджені під час судового розгляду та відображені в протоколі судового засідання[32].

Саме у вироку головуючий кваліфікує дії підсудного, призначає йому міру покарання чи виправдовує його. У вироку вирішуються й інші питання, наприклад, про цивільний позов, речові докази тощо.

Вирок має важливе значення. Згідно з конституційним принципом презумпції невинуватості лише за вироком суду особу може бути визнано винною у вчиненні злочину. Це є одна із важливих гарантій прав та інтересів громадян, яких обвинувачують у вчиненні злочину, адже постановления вироку виражається в процесуальній формі, яка найбільшою мірою може слугувати законному та обґрунтованому вирішенню питання: чи можна визнати конкретну особу злочинцем та застосувати до неї міру кримінального покарання. Разом з тим, виправдальний вирок є авторитетним засобом реабілітації громадян, які перебували підсудними. Також вирок є важливим засобом правового захисту і для потерпших, цивільного позивача та цивільного відповідача, адже у вироку вирішуються питання не лише стосовно визнання особи винною у вчиненні злочину та застосування до неї покарання, а й питання цивільного позову[33].

Постановления вироку — це акт застосування права. Лише на основі вироку держава може реалізувати кримінально-правову санкцію і тим самим захистити особу, суспільство і державу від злочинних посягань. Вирок слугує становленню законності та правопорядку в Україні. Вирок, що набрав законної сили, є загальнообов’язковим (його рішення обов’язкове для всіх без винятку державних органів, підприємств, установ, організацій, посадових та фізичних осіб) та винятковим (за наявності вироку, що набрав законної сили, не допускається порушення кримінальної справи стосовно тієї самої особи та за тим самим обвинуваченням)[34].

Ст. 323 КПК встановлює, що вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим. Законність вироку — це його сувора відповідність приписам матеріального та процесуального права. Відповідність вироку матеріальному закону означає те, що в ньому правильно застосовані норми Загальної частини Кримінального кодексу України, кваліфікація злочинів, види та розміри покарання, відшкодування матеріальних збитків та інше. Також повинно бути правильно застосовано не лише норми кримінального закону, а й норми цивільного, трудового та інших галузей матеріального права.

Законність вироку з точки зору процесуального права означає, що повинно бути дотримано процедурних правил не лише під час постановления вироку. Вирок буде вважатись незаконним і в тих випадках, коли суттєві порушення кримінально-процесуального закону допущені судом на попередніх стадіях судового розгляду або ж на стадії досудового слідства. Суттєві порушення процедури завжди відображаються на постановленні вироку. Законним може бути лише той вирок, який постановлено при суворому дотриманні процесуального закону на всіх стадіях кримінального процесу[35].

Обґрунтованість вироку означає, що висновки суду, викладені у вироку, відповідають обставинам справи, що підтверджені сукупністю доказів, які, в свою чергу, були досліджені в судовому засіданні.

Якщо суд дійде висновку, що обвинувачення певної особи у вчиненні злочину доведено, обґрунтованим повинно бути також рішення про кваліфікацію діяння та призначення покарання або звільнення від нього, про відшкодування шкоди та ін. Вирок визнається необгрунтованим у разі необґрунтованості будь-яких висновків суду. Вимоги щодо законності та обґрунтованості вироків пов’язані між собою, оскільки необгрунтований вирок є незаконним, адже кримінально-процесуальний закон вимагає постановления лише обґрунтованих вироків.

Вимога щодо справедливості вироку не зазначена у ст. 323 КПК, проте сформульована в теорії кримінального процесу[36]. Справедливість вироку передбачає справедливість призначеного судового покарання (відповідність обраної міри тяжкості вчиненого злочину та особі злочинця), також справедливість означає правильне по суті та за формою вирішення кримінальної справи, що відповідає не лише правовим, а й соціально-моральним принципам ставлення до особи та до діяння, яке нею вчинено.

Кримінально-процесуальним законом (ст. 327 КПК) визначено види вироків: обвинувальний та виправдувальний. Обидва ці вироки повинні бути мотивовані судом[37].

Постановлення обвинувального вироку можливе лише тоді, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведено. Обвинувальний вирок не може грунтуватись на припущеннях.

Обвинувальний вирок може бути з призначенням покарання або без призначення покарання. Якщо підсудний визнається винним у вчиненні злочину, суд постановляє обвинувальний вирок і призначає покарання, передбачене кримінальним законом. Особа звільняється від відбування покарання навіть у разі постановления обвинувального вироку, якщо з дня набрання ним чинності його не було виконано в строки, зазначені у ст. 80 КК України.

Виправдувальний вирок постановляється у разі:

— якщо не встановлено подію злочину;

— якщо в діянні підсудного немає складу злочину;

— якщо не доведено участь підсудного у вчиненні злочину[38].

Юридична сила вище вказаних підстав є однаковою, тобто тягне за собою однакові наслідки — підсудний визнається невинуватим у вчиненні злочину і повністю реабілітується. У разі, якщо суд постановив виправдувальний вирок за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину, він, після набрання вироком законної сили, повинен винести ухвалу про направлення справи прокурору для вжиття заходів для встановлення особи, яка дійсно вчинила цей злочин[39].

Під час постановления вироку суд повинен прийняти рішення з питань, перелік яких визначається законом. Перелік цих питань встановлюється ст. 324 КПК. Постановляючи вирок, суд повинен вирішити конкретно визначені питання, а саме:

Чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний? Суду необхідно вирішити, чи дійсно сталась подія, яка була предметом розслідування та судового розгляду. Негативна відповідь на ці питання тягне за собою винесення виправдувального вироку, у разі позитивної відповіді суд приступає до обговорення наступного питання.

Чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений? Вирішуючи це питання, суд виходить з поняття злочину, яке закріплено у Загальній та Особливій частинах КК України. Суд повинен дійти висновку про відсутність складу злочину в діянні, якщо воно не визнавалось злочином у момент його вчинення, а також, коли діяння через малозначність не становить суспільної небезпеки, або ж коли немає будь-яких інших, передбачених законом, ознак, необхідних для визнання діяння злочинним.

Чи винен підсудний у вчиненні цього злочину? Позитивна відповідь на це питання свідчить про те, що діяння є результатом поведінки підсудного і що це його діяння становить об’єктивну сторону злочину. Негативна відповідь на це питання тягне за собою виправдання особи.

Чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин? Суд вправі не застосовувати покарання до неповнолітніх, які винні у вчиненні злочину невеликої тяжкості й не становлять собою суспільної небезпеки. У цьому разі суд керується ст.ст. 97, 105 КК України[40].

Чи є обставини, що обтяжують або пом’якшують покарання підсудного? Перелік пом’якшуючих обставин зазначено у ст.ст. 66, 67 КК України, він не є вичерпним[41].

Яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати? Визначаючи вид та розмір покарання, суд повинен керуватись загальними положеннями щодо призначення покарання, оскільки саме через ці положення реалізуються принципи законності,  справедливості, обгрунтованості  та  індивідуалізації покарання.  Призначення судом покарання не підлягає відбуванню за перебігом строків давності, також внаслідок амністії чи акта про помилування.

Також може бути вирішено питання про призначення додаткового покарання.

Чи підлягає задоволенню пред’явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений? У разі постановления обвинувального вироку суд виходить із доведеності підстав та розміру позову, повністю чи частково задовольняє його або ж відмовляє у задоволенні позовних вимог цивільного позивача.

У разі, якщо майнова шкода завдана кількома підсудними, суд вирішує, якою буде відповідальність підсудних: дольовою чи солідарною. У разі винесення виправдувального вироку у випадках, якщо не встановлена подія злочину чи не доведена участь підсудного у вчиненні злочину, суд відмовляє у задоволенні цивільного позову. Якщо в діях підсудного не знайдено складу злочину, через що його було виправдано, це тягне за собою залишення цивільного позову без розгляду. У цьому разі можливо притягти виправдану особу до цивільно-правової відповідальності, що вирішується в порядку провадження по цивільних справах.

Що робити із майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації? Це питання обговорюється у тому випадку, коли суд визнає, що потерпілому завдано майнову шкоду.

Що робити із речовими доказами, зокрема, з грошима, цінностями та іншими речами, нажитими злочинним шляхом.

Це питання вирішується згідно зі ст. 81 КПК[42]. Вирішуючи питання про речові докази, суддя повинен впевнитись у тому, що конкретний предмет визнано речовим доказом, встановленим у законному порядку. Всі спори про належність речей, що підлягають  поверненню,  вирішуються  в порядку цивільного судочинства.

На кого повинні бути покладені судові витрати і в якому розмірі? Судові витрати — це всі витрати, що були використані у зв’язку  із провадженням по кримінальній справі.

Ст. 91 КПК передбачено, із чого складаються судові витрати. Вони підлягають відшкодуванню в дохід держави і стягуються з осіб, щодо яких винесений обвинувальний вирок, у тому числі із звільненням від покарання. При засудженні у справі кількох осіб, судові витрати підлягають стягненню в дольовому порядку з урахуванням вини, ступеня відповідальності і майнового стану кожного[43].

Який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного?

Суд повинен вирішити, чи є підстави для обрання, зміни чи відміни запобіжного заходу. При постановленні виправдувального вироку запобіжний захід скасовують, до того ж підсудного має бути звільнено з-під варти негайно у залі судового засідання.

Чи слід у випадках, передбачених ст. 96 КК України, застосувати до підсудного примусове лікування? У разі, якщо підсудний має хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, суд, незалежно від призначеного покарання, обговорює питання застосування примусового лікування. Це лікування може бути застосовано лише за умови підтвердження небезпечного   стану   здоров’я   особи   висновком   лікувальної установи[44].

Чи необхідно застосувати до підсудного заходи безпеки? Ці заходи застосовуються згідно зі ст. 52 і КПК, а також Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» від 23 грудня 1993 року[45].

Якщо у вчиненні злочину обвинувачується декілька осіб, суд вирішує вище вказані питання окремо щодо кожного з підсудних.

Порядок постановления вироку визначено законом у ст. 325 КПК. Вирок постановляється в умовах таємниці нарадчої кімнати, в який під час наради можуть перебувати лише судді, які входили до складу суду по даній справі. Судді не вправі розголошувати міркування, які висловлювались під час наради. Головуючий ставить на вирішення суду питання, зазначені в ст. 324 КПК, які ми щойно розглянули. При цьому він повинен ставити питання в такій формі, щоб на нього можна було дати тільки позитивну або негативну відповідь. Кожен із суддів повинен дати відповідь, не можна утримуватись від голосування. Головуючий спочатку вислуховує думку суддів, а сам голосує останнім. Всі питання вирішуються більшістю голосів.

Вирок підписують всі судді. Суддя, який залишився в меншості, має право викласти письмово свою окрему думку у вигляді окремого документа. Окрема думка повинна бути складена в нарадчій кімнаті. Під час проголошення вироку окрема думка не оголошується, а лише додається до справи (ст. 339 КПК). Можна зробити висновок, що з окремою думкою можуть ознайомитись всі особи, які уповноважені на вивчення матеріалів справи. Якщо кримінальна справа, по якій є окрема думка, не розглядалась судом апеляційної інстанції, то після набуття вироком законної сили окрема думка разом з кримінальною справою направляється голові вищестоящого суду для вирішення питання про необхідність перегляду справи в касаційному порядку (ч. 2 ст. 339 КПК)[46].

Зміст вироку. Вирок складається з трьох частин:

— вступної (ст. 333 КПК),

— мотивувальної (ст. 334 КПК);

— резолютивної (ст. 335 КПК)[47].

У вступній частині вироку вказується, що він постановлений іменем України, та наводяться дані, які дозволяють точно встановити, який суд, в якому складі, за участю яких осіб, по відношенню до кого (вказується прізвище, ім’я та по батькові підсудного, рік, місце і день народження, місце проживання, рід занять, освіта, сімейний стан та інші відомості, що мають значення для справи) та по обвинуваченню в чому (вказується норма кримінального закону, що передбачає злочин, у вчиненні якого обвинувачується підсудний) розглядав кримінальну справу та постановив вирок.

В мотивувальній частині вироку суд викладає все те, що вважає встановленим в результаті судового розгляду, наводячи мотивування всіх своїх рішень по справі. Зміст мотивувальної частини обвинувального та виправдувальних вироків є різними.

Відповідно до ст. 334 КПК, мотивувальна частина обвинувального вироку містить такі положення. Перш за все, необхідно описати злочинне діяння, яке визнане судом доведеним. Вказуються місце, час, спосіб його вчинення, характер вини, мотиви і наслідки злочину, тобто формується обвинувачення, яке відповідає ознакам складу злочину. Обвинувачення викладається окремо щодо кожного обвинуваченого. Повинні бути описані всі епізоди злочинного діяння. За формулюванням обвинувачення йде викладення розглянутих судом доказів. Далі розкривається зміст показань підсудного, аналіз доказів, які підтверджують чи спростовують позицію підсудного. Повинні бути викладені мотиви, на підставі яких суд приймає чи спростовує докази. Після обґрунтування доказів обвинувачення суд наводить кваліфікацію злочину, мотивуючи її[48].

В обвинувальному вироці повинні мотивуватися рішення, пов’язані з призначенням покарання. При призначенні міри покарання суд повинен обфунтувати фактичні дані щодо оцінки, характеру і ступеня громадської небезпеки злочину, особи підсудного, а також навести обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність.

Мотивувальна частина виправдувального вироку має містити суть обвинувачення, щодо якого було призначено судовий розгляд, обставини справи, встановлені судом, аналіз доказів, що послужили підставою для виправдання підсудного за мотивами, за якими суд спростував докази, що були покладені в основу обвинувачення. Мотивувальну частину такого вироку має бути викладено таким чином, щоб під час ознайомлення з ним виключалась будь-яка можливість виникнення сумнівів у невинуватості виправданого[49].

У мотивувальній частині як обвинувального, так і виправдувального вироку повинні міститись підстави вирішення судом питання про цивільний позов, а також відшкодування матеріальної шкоди, про долю речових доказів, розмір судових витрат та ін.

Резолютивна частина вироку являє собою логічний та юридичний висновок, що випливає з мотивувальної частини, в ній чітко формулюється прийняте судом рішення по кримінальній справі. Згідно із ст. 335 КПК в резолютивній частині обвинувального вироку повинно бути зазначено прізвище, ім’я та по батькові підсудного, рішення про визнання винуватим з указаниям конкретної норми кримінального закону, за якою підсудного визнано винним, покарання, призначене підсудному по кожному обвинуваченню, та остаточну міру покарання, обрану судом. Крім того, необхідно вказати початок відбування покарання, рішення про речові докази і судові витрати, про залік досудового ув’язнення, а також порядок та строки оскарження вироку.

В резолютивній частині виправдувального вироку указується прізвище, ім’я та по батькові виправданого, рішення про виправдання з конкретизацією статей Кримінального кодексу. Крім того, необхідно вказати про скасування запобіжного заходу, зазначити заходи щодо конфіскації майна[50].

Крім того, в резолютивній частині будь-якого вироку має зазначатися рішення про цивільний позов, про долю речових доказів, про порядок та строки апеляційного оскарження.

Постановляючи вирок, суд, за наявності на те підстав, має право винести окрему ухвалу (постанову), в якій звернути увагу державних органів, громадських організацій або посадових осіб на встановлені по справі факти порушення закону, причини і умови, що сприяли вчиненню злочину. Крім того, окрему ухвалу можна винести про виявлені судом порушення прав громадян і інші порушення закону, допущені при провадженні дізнання та досудового слідства. Суд може окремою ухвалою довести до відома відповідної установи чи організації про виявлені громадянами сміливість та мужність при розкритті злочину тощо. Також окрема ухвала (постанова) виноситься в разі, коли у засудженого до позбавлення волі є неповнолітні діти, які залишилися без нагляду та потребують влаштування чи встановлення над ними опіки, піклування. За окремою ухвалою (постановою) має бути вжито необхідних заходів та в місячний термін повідомлено суд (ст. 232 КПК)[51].

Після підписання вироку суд повертається до зали судового засідання, де проголошує вирок. Вирок мають право проголошувати головуючий або один із суддів (ст, 341 КПК)[52]. Всі присутні в залі судового засідання слухають вирок стоячи.

Висновки

Судовий розгляд — це стадія кримінального процесу, наступна після таких важливих стадій, як досудове слідство та попередній розгляд справи суддею. Під час судового розгляду суддя, відправляючи правосуддя, розглядає справу в судовому засіданні, досліджує всі істотні обставини справи, перевіряє докази і постановляє вирок. Лише цим процесуальним актом особу може бути визнано винуватою у вчиненні злочину і призначено покарання, або ж визнано невинуватою у вчиненні злочину, і тоді особу звільняють від кримінального покарання.

Судовий розгляд полягає у дослідженні всіх зібраних доказів в умовах широкої гласності, за активної участі обвинувача, підсудного, його захисника, а також потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників. Суд грунтує свої висновки лише на тих доказах, які було розглянуто і досліджено в судовому засіданні.

Завдання судового розгляду, коло питань, що розглядаються, характер рішень, які приймаються, та сама його процедура свідчать про те, що це — основна, центральна стадія кримінального процесу.

Загальні положення судового розгляду визначено в главі 24 КПК. Це закріплені в законі правила, що відображають характерні риси судового розгляду та забезпечують здійснення та реалізацію на цій стадії всіх принципів кримінального процесу. До загальних положень судового розгляду належать правила про його безпосередність, усність та незмінність складу суду, про роль головуючого в судовому розгляді, та його учасників, розпорядок судового засідання, межі судового розгляду, вирішення питання про запобіжні заходи, про зміну обвинувачення в суді та про заходи, які застосовуються до порушників порядку в судовому засіданні тощо.

Правильне здійснення правосуддя є основним завданням судового розгляду, яке реалізується в процесі розгляду судом кримінальної справи.

Завдання судового розгляду в суді першої інстанції є загальними як при одноособовому, так і колегіальному розгляді кримінальної справи.

Судовий розгляд має велике виховне і запобіжне значення. Застосовуючи заходи кримінального впливу, суд не лише карає злочинців, а й має на меті їх виправлення і перевиховання, а також запобігання злочинам.

Основним завданням підготовчої частини судового розгляду є перевірка наявності необхідних умов для його проведення, визначення кола конкретних осіб, що беруть у ньому участь, забезпечення можливості дослідження в суді всіх необхідних доказів, застосування заходів щодо організації судового процесу.

Судове слідство — друга частина судового розгляду, яка полягає у дослідженні доказів судом за участю сторін. Вона є найважливішою частиною, оскільки суд грунтує свої висновки у вироку лише на доказах, розглянутих та досліджених у судовому засіданні.

Судові дебати — самостійна частіша судового розгляду, в якій сторони в промовах та репліках оцінюють обставини, встановлені в ході судового слідства, виходячи із своїх позицій, підбивають підсумок судового слідства.

Постанова вироку є заключною та вирішальною частиною судового розгляду. Вирок — рішення суду чи судді, яке винесене в судовому засіданні з питань винуватості чи невинуватості підсудного та щодо застосування чи незастосування до нього покарання. Вирок є втіленням авторитетної судової влади, він постановляється іменем України та ґрунтується на доказах, які досліджені під час судового розгляду та відображені в протоколі судового засідання.

Список використаних джерел

  1. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.
  2. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / ред. : Є. Л. Стрельцов. — 5-те вид., перероблене то доповнене. — Харків : Одіссей, 2008. — 800 с.
  3. Кримінальний кодекс України. Практика судів України з кримінальних справ 2007-2008 / Ак-я правових наук України, Нац. юридична ак-я України ім. Я. Мудрого ; За заг. ред. В. В. Сташиса. — К. : Юрінком Інтер, 2009. — 383, с.
  4. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2008 р. // Вісник Верховного Суду України. — 2009. — № 5 (105). — С. 19-34
  5. Арушанян К. Методика підготовки прокурора до участі у судовому розгляді кримінальної справи // Вісник. Київський інститут бізнесу і технологій. — 2008. — № 1. —  С. 108-110
  6. Белкин Р. С. Курс криминалистики: В 3 т. -М.: Юристъ, 1997 -Т.3. -1997. -478 с.
  7. Дуванський О. Судовий контроль за порушенням кримінальної справи щодо особи // Право України. — 2008. — № 3. — С. 71-76
  8. Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України: Навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 575 с.
  9. Когутич І. І. Криміналістика : курс лекцій. — К.: Атіка,  — 886, с.
  10. Криміналістика: Підручник для вузів системи МВС/ За ред. Петра Біленчука,. — К.: Атіка, 2001. — 542, с.
  11. Криміналістика: Підручник для студ. юридичн. спец. вузів. -К.: Ін Юре, 2001. — 682 с.
  12. Криминалистика: Підруч. Для слухачів, ад’юнтів, викладачів вузів системи МВС України / П.Д.Біленчук, О.П.Дубовий, М.В.Салтевський, П.Ю.Тимошенко, За ред. акад. П.Д.Біленчука.- К.: АТІКА, 1998.- 416 с.
  13. Кузьмічов В.С. Криміналістика: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 366 с.
  14. Маркусь В. Криміналістика. Курс лекцій: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2007. — 557 с.
  15. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: закони і законодавчі акти / Ред.: С.С. Яценко,. — 4-те вид., перероб. та доп. — К.: А.С.К., 2005. — 841, с.
  16. Репешко П. Участь спеціаліста в судовому розгляді кримінальної справи // Право України. — 2007. — № 9. — С. 78-82
  17. Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 590, с.
  18. Скригонюк М. І. Криміналістика: Підручник. — К.: Атіка, 2005. — 495, с.
  19. Стрілець Ю. До питання про суддівське переконання при здійсненні правосуддя у кримінальних справах //Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 2. — С. 144-147
  20. Питання боротьби зі злочинністю: збірник наукових праць /Академія правових наук України, Ін-т вивчення проблем злочинності; ред. Ю. В. Баулін. — Харків: ТОВ «Кроссроуд, 2007 — Вип. 14. — 2007. — 282, с.
  21. Попелюшко В. Чи можливий справжній загальний судовий розгляд в українському кримінальному процесі? // Право України. — 2006. — № 3. — С. 94-97
  22. Шаренко С. Проблеми скороченого судового розгляду кримінальної справи // Вісник Академії правових наук України. — 2005. — № 1. — С. 175-181
  23. Шепитько В. Ю. Криминалистика: Курс лекций. — Харьков: Одиссей, 2003. — 351, с.
  24. Шеремет А. П. Криміналістика. — К. : Центр учбової літератури, 2009. — 471 с.
  25. Шестопалова Л. Удосконалення законодавчого регулювання убезпеченя учасників кримінального судочинства //Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2005. — № 6. — С. 212-224

 

 

[1] Шеремет А. П. Криміналістика. — К. : Центр учбової літератури, 2009. — 471 с.

[2] Там же

[3] Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / ред. : Є. Л. Стрельцов. — 5-те вид., перероблене то доповнене. — Харків : Одіссей, 2008. — 800 с.

[4] Скригонюк М. І. Криміналістика: Підручник. — К.: Атіка, 2005. — 495, с.

[5] Там же

[6] Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / ред. : Є. Л. Стрельцов. — 5-те вид., перероблене то доповнене. — Харків : Одіссей, 2008. — 800 с.

[7] Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / ред. : Є. Л. Стрельцов. — 5-те вид., перероблене то доповнене. — Харків : Одіссей, 2008. — 800 с.

[8] Там же

[9] Там же

[10] Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / ред. : Є. Л. Стрельцов. — 5-те вид., перероблене то доповнене. — Харків : Одіссей, 2008. — 800 с.

[11] Скригонюк М. І. Криміналістика: Підручник. — К.: Атіка, 2005. — 495, с.

[12] Скригонюк М. І. Криміналістика: Підручник. — К.: Атіка, 2005. — 495, с.

[13] Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 590, с.

[14] Там же

[15] Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.

[16] Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 590, с.

[17] Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 590, с.

[18] Там же

[19] Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 590, с.

[20] Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.

[21] Там же

[22] Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.

[23] Там же

[24] Когутич І. І.    Криміналістика : курс лекцій. — К.: Атіка,  2009. — 886, с.

[25] Там же

[26] Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / ред. : Є. Л. Стрельцов. — 5-те вид., перероблене то доповнене. — Харків : Одіссей, 2008. — 800 с.

[27] Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / ред. : Є. Л. Стрельцов. — 5-те вид., перероблене то доповнене. — Харків : Одіссей, 2008. — 800 с.

[28] Там же

[29] Маркусь В. Криміналістика. Курс лекцій: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2007. — 557 с.

[30] Там же

[31] Маркусь В. Криміналістика. Курс лекцій: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2007. — 557 с.

[32] Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 590, с.

[33] Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 590, с.

[34] Там же

[35] Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 590, с.

[36] Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: закони і законодавчі акти / Ред.: С.С. Яценко,. — 4-те вид., перероб. та  доп. — К.: А.С.К., 2005. — 841, с.

[37] Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: закони і законодавчі акти / Ред.: С.С. Яценко,. — 4-те вид., перероб. та  доп. — К.: А.С.К., 2005. — 841, с.

[38] Шеремет А. П. Криміналістика. — К. : Центр учбової літератури, 2009. — 471 с.

[39] Там же

[40] Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.

[41] Там же

[42] Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.

[43] Там же

[44] Там же

[45] Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 590, с.

[46] Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / ред. : Є. Л. Стрельцов. — 5-те вид., перероблене то доповнене. — Харків : Одіссей, 2008. — 800 с.

[47] Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / ред. : Є. Л. Стрельцов. — 5-те вид., перероблене то доповнене. — Харків : Одіссей, 2008. — 800 с.

[48] Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 590, с.

[49] Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 590, с.

[50] Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 590, с.

[51] Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.

[52] Там же