Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Україна в міжнародних організаціях: дипломатичні здобутки та нереалізовані можливості

Вступ

1. Участь України в міжнародних організаціях

2. Перспектива участі України в міжнародних організаціях

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Міжнародна організація — це об'єднання країн, що створено на основі міжнародного договору з метою сприяння вирішенню зазначених цим договором проблем. Основним підґрунтям створення міжнародної організації є процеси глобалізації та регіоналізації, що еволюціонують у розвинену систему співпраці країн як в усьому світі, так і в окремо визначеному регіоні.

На даному етапі розвитку людства існує дуже велика кількість міжнародних організацій, що об'єднують країни за тими чи іншими спільними інтересами. В цілому можна виділити декілька організацій, які мають універсальний характер. Існують також організації які об'єднуються за регіональними (географічними) принципами.

Деякі країни об'єднуються для подолання загроз, пов'язаних з безпекою, або задля інтенсифікації економічної співробітництва. В тому чи іншому випадку, створення або входження країн до міжнародної організації це процес інтеграції механізмів державотворення до норм і стандартів співіснування суспільства країн.

Україна отримавши незалежність у 1991 році, стала безпосереднім суб'єктом міжнародних відносин. Саме момент визнання світовою спільнотою нашої країни як незалежної держави є відправною точкою у формуванні власної зовнішньої політики. Україна отримала можливість більш ефективно захищати національні інтереси, пов'язані з усім спектром повсякденного життя пересічного громадянина, розширюючи його можливості для власного життєвого вибору.

Україна бере участь у міжнародних організаціях на основі визнаних в світі норм та стандартів міжнародного права.

Тема: «Україна в міжнародних організаціях: дипломатичні здобутки та нереалізовані можливості».

1. Участь України в міжнародних організаціях

26 жовтня 1945 р. було ратифіковано Статут ООН, цей день вважається офіційною датою створення ООН і щорічно відзначається як День Організації Об'єднаних Націй. Європейська штаб-квартира ООН розташована в Женеві, Швейцарія. З початку створення уявлення про обсяг компетенції нової міжурядової організації у держав не збігалися. З боку СРСР ООН розглядалась тільки як організація для підтримки міжнародного миру і безпеки, а для розв'язання питань економічних, соціальних та інших пропонувалося створити спеціальні організації. Представники західних держав з самого початку розглядали ООН як організацію широкої компетенції, яка сприятиме не тільки миру і безпеці, а й співробітництву держав у галузі економіки, соціального забезпечення, науки, культури тощо. При цьому передбачалося, що компетенція організації в обох сферах повинна бути однаковою. В кінцевому підсумку після усунення цієї суперечності було прийняте компромісне рішення про наділення ООН функцією координації міждержавного соціально-економічного співробітництва [9, с. 3].

У 1945 р. Україна стала однією з держав — співзасновниць ООН, що було визнанням внеску українського народу у зміцнення миру в усьому світі. Делегація України взяла активну участь у конференції у Сан-Франциско, зробивши вагомий внесок у розробку Статуту ООН.

Упродовж майже 60-річної історії членства в Організації Україна неухильно дотримується цілей та принципів Статуту Організації, робить суттєвий вклад у її діяльність у сферах підтримання міжнародного миру та безпеки, роззброєння, економічного та соціального розвитку, захисту прав людини, зміцнення міжнародного права тощо.

До 1991 року, будучи у складі Радянського Союзу, Україна деюре мала в ООН власне представництво на рівні незалежної країни. Проте, де-факто діяльність Української РСР в ООН була обмежена рамками проведення єдиної радянської зовнішньої політики.

Незважаючи на це, протягом понад чотирьох десятиліть трибуна ООН залишалася чи не єдиним впливовим міжнародним засобом, завдяки якому світова громадськість дізнавалася про Україну. Фактор багаторічного членства України в ООН позитивно вплинув на процес міжнародного визнання її незалежності в 1991 році.

Україна є членом таких головних та допоміжних органів ООН, як Рада ООН з прав людини, Комітет з внесків, Комісія з соціального розвитку, Комісія з попередження злочинності та кримінального правосуддя, Комісія з наркотичних засобів, Статистична комісія, Комісія з народонаселення та розвитку, Виконавча рада Всесвітньої продовольчої програми (ВПП), Виконавча рада Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), Виконавча рада Програми розвитку ООН (ПРООН)/Фонду ООН у галузі народонаселення (ЮНФПА) [9, с. 4].

Надаючи пріоритетну увагу втіленню в життя рішень Всесвітнього Саміту 2005 у галузі розвитку, в 2006 році наша країна головувала у Виконавчій Раді ПРООН/ЮНФПА. За час свого членства в ООН Україна тричі обиралася непостійним членом Ради Безпеки (1948-1949, 1984-1985, 2000-2001 роках), п'ять разів — членом Економічної і Соціальної Ради (останній раз — на період 2002-2004 роках). Представники України обиралися на керівні посади головних комітетів сесій Генеральної Асамблеї, зокрема, Другого (економічні та фінансові питання), Третього (соціальні, культурні і гуманітарні питання, питання прав людини) та Четвертого (спеціальні політичні питання та питання деколонізації) [9, с. 5].

Одним з найбільш важливих підтверджень визнання авторитету і ролі нашої держави на міжнародній арені, послідовності та неупередженості її зовнішньої політики, відданості принципам демократії та верховенства права стало обрання України до складу непостійних членів Ради Безпеки ООН на період 2000-2001 роках. Вперше Україна була членом органу, на який покладено головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки у світі, як незалежна держава. За час членства в Раді Безпеки Україна переконливо довела свою спроможність бути активним учасником її діяльності, здійснювати ефективний вплив на процес прийняття в РБ доленосних рішень та робити власний практичний внесок у їх реалізацію. Кульмінацією членства України в Раді Безпеки ООН стало її головування в цьому органі у березні 2001 року, коли РБ предметно розглянула ряд найбільш актуальних світових проблем, зокрема, кризові ситуації на Балканах та на Близькому Сході.

На сьогодні діяльність України в ООН визначається наступними напрямками роботи:

1. Подолання викликів нового тисячоліття

Наша держава надає виключно важливого значення питанню зміцнення ООН як центру багатосторонніх зусиль у подоланні складних та комплексних викликів нового тисячоліття. Україна виходить з необхідності забезпечення реалізації Декларації тисячоліття ООН (2000 року). Настільки ж важливого значення наша держава надає питанню реформування Ради Безпеки. Україна виступає за розширення членського складу РБ, підтримуючи збільшення кількості як постійних, так i непостійних членів. Неодмінною передумовою підтримки нашою державою будь-якого варіанту реформування РБ ООН є забезпечення адекватного рівня представленості в цьому органі країн Східноєвропейської регіональної групи [7, с. 183].

2. Боротьба із тероризмом.

Виходячи з нагальної необхідності розробки світовою спільнотою ефективних заходів боротьби з тероризмом, Україна приєдналася до глобальної антитерористичної коаліції, підтвердила свою готовність докласти максимальних зусиль для спільної боротьби з міжнародним тероризмом, насамперед у рамках ООН. Наразі наша держава є учасником усіх універсальних антитерористичних міжнародних договорів.

3. Підтримання міжнародного миру та безпеки.

Україна як одна з держав-засновниць ООН надає особливого значення діяльності ООН з підтримання міжнародного миру та безпеки, розглядаючи участь у ній як важливий чинник своєї зовнішньої політики.

Починаючи з липня 1992 року, Україна виступає як значний контрибутор з підтримання миру. За період незалежності України у понад 20 миротворчих операціях взяли участь близько 28 тисяч українських військових. Сьогодні понад 550 військовослужбовців та працівників органів внутрішніх справ представляють Україну в 7 миротворчих операціях ООН, зокрема, у Грузії, Ефіопії та Еритреї, Демократичній Республіці Конго, Косово, Ліберії, Судані та Тиморі-Лешті [7,с. 184].

4. Економічний та гуманітарний напрями.

Діяльність України на економічному та гуманітарному напрямку роботи ООН, насамперед, відбувається в Другому комітеті Генеральної Асамблеї (економічно-фінансові питання). Зусилля спрямовуються на розширення міжнародної фінансової і технічної допомоги для вирішення завдань економічного та соціального розвитку України. Результатом, зокрема, є включення до низки важливих рішень Генеральної Асамблеї та інших органів положень щодо надання міжнародним співтовариством фінансової, технічної та консультативної допомоги країнам з перехідною економікою.

5 Захист прав людини.

Україна є активним учасником діяльності органів системи ООН у сфері прав людини. Наша держава є стороною всіх основних міжнародно-правових документів ООН з прав людини, найважливішими з яких є Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Факультативні протоколи до них, Міжнародна конвенція з ліквідації всіх форм расової дискримінації. Як учасниця цих міжнародних договорів Україна подає періодичні доповіді про їх виконання на розгляд відповідних конвенційних органів [7, с. 185].

Обрання України 9 травня 2006 року до складу Ради ООН з прав людини стало черговим красномовним свідченням міжнародного авторитету нашої держави, визнанням її практичного внеску і значного потенціалу у сфері забезпечення дотримання та поваги прав і свобод людини у світі. Дотримуючись своїх зобов'язань країни-члена ООН щодо забезпечення прав людини, Україна досягла суттєвого прогресу у приведенні законодавства у відповідність до міжнародних норм та стандартів, посиленні засобів правового захисту на національному рівні, реформуванні судової системи, зміцненні ролі правозахисних організацій, підвищенні рівня правової культури.

6 .Охорона навколишнього середовища.

На сьогодні Україна є стороною понад 40 міжнародних конвенцій та угод, учасником багатьох програм та проектів ООН, спрямованих на охорону навколишнього природного середовища. Прикладом визнання активності України на екологічному напрямку стало успішне проведення в Києві у травні 2003 р. П'ятої конференції міністрів охорони навколишнього середовища в рамках процесу «Довкілля для Європи». У лютому 2004 року Україна приєдналася до найважливішої міжнародної екологічної угоди – Кіотського протоколу [7, с. 186].

Утворена у 1975 році, сьогодні ОБСЄ — це єдина трансатлантична безпекова організація, повноправним учасником якої з 30 січня 1992 року є Україна. 56 держав-учасниць ОБСЄ сповідують всеосяжний підхід до безпеки, розглядаючи три її виміри: політико-військовий, людський та економічно-екологічний. Іншою порівняльною перевагою Організації є наявність польових операцій, які функціонують безпосередньо у деяких державах-учасницях та на їхні запити надають необхідну допомогу. Рішення в ОБСЄ приймаються консенсусом.

Активне та всебічне співробітництво України з ОБСЄ розглядається як один із найважливіших компонентів процесу європейської та євроатлантичної інтеграції нашої держави (поряд із співпрацею з Європейським Союзом, НАТО і Радою Європи). Діяльність України в ОБСЄ забезпечує рівноправну участь нашої держави в обговоренні та вирішенні актуальних проблем міжнародної безпеки і співпраці на просторі відповідальності Організації, а також служить реалізації національних інтересів нашої країни — забезпеченню її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, стабільності її міжнародного становища, розвитку як демократичної, правової держави, розбудові її національної економіки на ринкових засадах.

Серед головних напрямків діяльності України в рамках ОБСЄ слід відзначити:

1. Врегулювання т.зв. «заморожених» конфліктів у Придністров'ї (Молдова), Південній Осетії (Грузія), Нагірному Карабаху (Азербайджан) та Косово.

2. Реформування Організації з метою підвищення ефективності її роботи. У цьому контексті Україна виступає, зокрема, за збалансування трьох вимірів діяльності ОБСЄ, удосконалення роботи польових операцій та миротворчої діяльності ОБСЄ, зміцнення аналітичного потенціалу Організації, забезпечення дотримання принципу географічної рівності у кадровій політиці.

3. Розвиток міжнародного діалогу з енергетичної безпеки.

4. Залучення міжнародної допомоги та обмін досвідом з метою облаштування кримських татар, представників інших депортованих народів, а також реалізації двосторонньої ініціативи щодо моніторингу становища української та румунської національних меншин, відповідно, в Румунії та Україні, який здійснюється спільними зусиллями представників обох країн за участю експертів Верховного Комісара ОБСЄ у справах національних меншин.

5. Організація спостереження за виборами в Україні та інших державах-учасницях ОБСЄ. В цьому контексті слід відзначити, що Місія із спостереження ОБСЄ позитивно оцінила парламентські вибори в Україні 2006 року.

6. Забезпечення свободи слова.

7. Боротьба з торгівлею людьми, антисемітизмом та інше [9, с. 10].

Рада Європи (РЄ) була утворена 5 травня 1949 року «з метою досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, а також сприяння їх економічному та соціальному прогресу». Головним завданням РЄ є координація законодавств країн-учасниць для забезпечення норм ліберальної демократії, які викладені у Європейській конвенції з прав людини (1950 р.) [9, с. 10].

На 2007 рік до складу Ради Європи входять 46 держав. Комітет міністрів (КМ) є керівним органом. До його складу входять Міністри закордонних справ держав-членів Ради Європи або їх постійні представники.

Комітет міністрів визначає напрямки діяльності Ради Європи, розглядає та приймає рішення щодо висловлених Парламентською асамблеєю рекомендацій, пропозицій міжурядових комітетів та конференцій галузевих міністрів. Комітет міністрів затверджує програму діяльності Ради Європи та її бюджет.

Головними керівними органами Ради Європи є Комітет міністрів та Парламентська асамблея.

У складі Комітету міністрів діють групи доповідачів з питань:

— демократії;

— адміністративних та бюджетних аспектів;

— освіти, культури, спорту, молоді та навколишнього середовища;

— соціального захисту та здоров'я;

— співробітництва у галузі права;

— співробітництва у галузі прав людини;

— зовнішніх відносин [4, с. 15].

Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) є першою європейською асамблеєю в історії континенту. Вона має виконувати дорадчі функції і відіграє важливу роль у визначенні напрямків діяльності Ради Європи. Ухвалені Асамблеєю рішення мають рекомендаційний характер. Водночас вони часто беруться за основу майбутніх міжнародних угод, Європейських конвенцій, які формують правову базу Ради Європи.

Основною статутною умовою для вступу країн до Ради Європи (РЄ) є визнання державою-кандидатом принципу верховенства права, її зобов'язання забезпечити права та основні свободи людини всім особам, яки знаходяться під її юрисдикцією, та ефективно співпрацювати з іншими державами з метою досягнення цілей РЄ. Вступ країни до РЄ свідчить про її демократичний вибір, послiдовнiсть у проведенні реформ, спрямованих на захист прав людини та зміцнення демократичних iнститутiв. Саме тому 14 липня 1992 р. Україна заявила про своє бажання приєднатися до РЄ, а вже 9 листопада1995 р. відбулась урочиста церемонія вступу України до РЄ [9, с. 12].

Вступ України до РЄ засвідчив визнання з боку європейської спільноти прогресивних політичних та економічних реформ, здійснених нашою державою за порівняно короткий строк. Набувши членства в РЄ, Україна взяла на себе низку зобов'язань у сфері реформування чинного законодавства на основі норм та стандартів РЄ, зокрема прийняти вiдповiднi закони та приєднатися до ряду конвенцій. При цьому РЄ висловила готовність надавати всебічну експертну допомогу. РЄ проводить роботу щодо вивчення проблем, з якими зіткнулася Україна на шляху демократичних перетворень, розробки вiдповiдних рекомендацій, а також намагається залучити європейські країни до їх вирішення. На даному етапі Україна підписала i ратифікувала майже всі мiжнародно-правовi документи,передбачені Висновком Парламентською асамблеєю РЄ N 190 (1995) [9, с. 12].

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) діє на базі Європейської конвенції з прав людини, яку було підписано 4 листопада 1950 року в Римі. Конвенція набрала чинності у 1953 році. Від самого початку було створено два незалежних органи: Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав людини (1959), які стали складовими контрольного механізму. Під час Віденського самміту РЄ у 1993 році було ухвалено рішення про створення нового Європейського суду з прав людини, який замінив колишню двоступеневу систему. Новий Суд, що був створений у Страсбурзі як орган Ради Європи, почав свою роботу 1 листопада 1998 року. ЄСПЛ відводиться ключова роль у забезпеченні чіткого та дієвого контролю за реалізацією державами-членами взятих на себе зобов'язань щодо захисту прав та основних свобод людини [7, с. 194].

До складу Суду входять незалежні судді, обрані Парламентською Асамблеєю Ради Європи від кожної держави-учасниці. ЄСПЛ є єдиним у світі міжнародним судом, в який особа може звертатися зі скаргою на державу щодо порушення прав людини. Під юрисдикцією Суду перебуває близько 755 мільйонів людей. Через надання консультативного статусу більш ніж 350 неурядовим організаціям Рада Європи розвиває справжнє партнерство з представниками громадянського суспільства. Шляхом різноманітних консультацій, які відбуваються у формі колоквіумів чи обговорень важливих проблем суспільного життя, Рада Європи залучає НУО до участі в міжурядовій діяльності та сприяє діалогові між парламентаріями та членами громадських об`єднань [7, с. 195].

ГУАМ є регіональним об'єднанням чотирьох держав — Грузії, України, Азербайджанської Республіки та Республіки Молдова. В основі створення цієї форми співробітництва полягає спів падіння позицій країн за багатьма питаннями сучасних міжнародних відносин. Заснування консультативного форуму Гуам в складі (Грузії, Україна, Азербайджану, Молдови) відбулося 10 жовтня 1997 року в місті Страсбург під час Саміту Ради Європи. Було прийнято Спільне Комюніке глав держав України, Грузії, Азербайджану та Молдови. В цьому документі Президентами була підкреслена необхідність розвитку співробітництва задля укріплення стабільності та безпеки в Європі, на основі принципів поваги сувіринитету, територіальній цілісності, нерушимості кордонів держав, демократії, верховенства закону и поваги до прав людини. Страсбургське Комюніке формально закріпило поступове політичне зближення та практичне поглиблення співпраці між країнами в багатьох сферах як на міжнародній арені, так і в двосторонніх відносинах.

Організація за демократію та економічний розвиток – ГУАМ була створена 23 травня 2006 року на Київському саміті ГУАМ, під час якого глави держав підписали Статут Організації. Відповідно Статуту основними цілями ГУАМ є: затвердження демократичних цінностей, забезпечення верховенства права та поваги до прав людини; забезпечення сталого розвитку; закріплення міжнародної і регіональної безпеки та стабільності; поглиблення європейської інтеграції задля створення загального простору безпеки, а також розширення економічної та гуманітарної співпраці; розвиток соціально-економічного, транспортного, енергетичного, науково-технічного та гуманітарного потенціалу; активізація політичної взаємодії і практичного співробітництва в сферах, що представляють спільні інтереси [7, с. 197].

Структура Організації включає в себе Раду та Секретаріат. Рада є основним органом Організації. Проводиться робота на рівні глав держав (під час самітів), міністрів закордонних справ, національних координаторів та постійних представників. У відповідності з рішенням Київського саміту ГУАМ створюється Секретаріат Організації, якім керує Генеральний секретар. До створення Секретаріату його функції виконує Інформаційний офіс ГУАМ в Києві [7, с. 197].

Діяльність України в ГУАМ позначається також у координації співпраці на галузевому рівні яка покладається на робочі групи. Робочі та допоміжні органи Організації, діють на постійній або тимчасовій основі, створюються за рішенням Ради міністрів закордонних справ.

С метою розвитку співробітництва у підприємницькому середовищі в Організації діє відповідна Рада ГУАМ. У 2004 році створена Парламентська Асамблея ГУАМ, в склад якої входять три комітети: політичний; торгівельно-економічний; з питань науки, культури та освіти. ГУАМ як міжнародна організація співпрацює в рамках інших організацій, зокрема ООН и ОБСЄ. В 2003 році ГУАМ був наданий статус спостерігача в Генеральній Асамблеї ООН, що надало можливість та підтвердило рівень важливості впливу України на регіональні та світові процеси [7, с. 198].

З точки зору геоекономічного значення Чорноморський регіон є потенційно об'ємним ринком, який має значні природні ресурси, науково-технічний потенціал та може стати ключовим місцем торгівлі між Європою, Близьким Сходом і Азією. Вже тільки ці чинники стали основою для виникнення регіональної співпраці між країнами, інтереси яких пов'язані з цим регіоном.

Зміна системи міжнародних відносин і необхідність самостійно відстоювати свої інтереси стали основною причиною у створенні ОЧЕС. Це було перше значне інтеграційне утворення нового етапу розвитку світової економіки, яке здатне об'єднати країни з різними політичними і економічними формами орієнтації тлі загальноєвропейської інтеграції.

У геополітичному відношенні Чорноморський регіон є надзвичайно важливим для України як з погляду її економічних інтересів, так і з позицій національної безпеки держави. Для нашої країни велике значення мають широкомасштабні комунікаційні проекти в рамках ОЧЕС з будівництва кільцевої автомагістралі навколо Чорного моря і системи магістральних трубопроводів для транзиту нафти і газу з Центральної Азії, Закавказзя, Близького і Середнього Сходу до Європи.

Участь України в ОЧЕС обумовлена транзитним характером її економіки, якій крім захисту від загроз і викликів глобалізаційних процесів також необхідна інтеграція в світовий економічний простір на паритетних умовах. Головними стратегічними інтересами України в регіоні Чорного моря є: диверсифікація джерел енергоресурсів за рахунок запасів Каспійського моря; використовування території України для їх транспортування за маршрутом Схід-Захід і Захід-Схід; вихід на ринки Близького Сходу за рахунок транспортних коридорів по осі Північ-Південь і у зворотному напрямі; ліквідація загроз власної безпеки за рахунок загроз східного походження (нелегальна міграція, наркоторгівля і торгівля людьми, розповсюдження зброї).

Важливим моментом щодо інтересів України в розвитку причорноморського співробітництва є необхідність розглядати цей процес в двох політичних вимірах і двох економічних поняттях: вузькому і широкому. У вузькому вимірі передбачається співпраця територій, які безпосередньо прилягають до Чорного моря і в господарському відношенні тісно з ним пов'язані, що обумовлюється традиціями взаємостосунків прибережних територій, які історично склалися.

Широкий вимір полягає в реалізації зовнішньополітичного курсу на євроінтеграцію. І для цього українське керівництво створює сприятливі умови для посилення своєї ролі в глобальних і регіональних системах міжнародних відносин. В цьому відношенні йдеться про залучення до причорноморського співробітництва всього економічного простору України через механізм взаємодії державних і підприємницьких структур, який повинен забезпечити розвиток співробітництва країн-учасниць з метою повноцінного входу в економічний і правовий простір європейського континенту. Таким чином, ОЧЕС для України, перш за все, важливий міжнародно-правовий інструмент розвитку всього спектру відносин між країнами регіону.

Співдружність Незалежних Держав — міждержавне об'єднання, створене 8 грудня 1991 року як господарський, політичний та економічний союз 11 колишніх республік СРСР (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Україна, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан). У 1993 році до СНД приєдналася Грузія. У 2005 році зі складу СНД вийшов Туркменістан. Штаб-квартира знаходиться в Мінську, Республіка Білорусь [9, с. 15].

Організаційні основи СНД оформлено кількома документами, які називають установчими: Біловезькою угодою про створення СНД, Протоколом до неї, який учасники вирішили рахувати складовою частиною Угоди, і Алма-Атинською декларацією, а також Статутом, який прийнятий 22 січня 1993 року.

Угоду про створення Співдружності незалежних держав було ратифіковано Верховною Радою України вже 12 грудня 1991 р. Така швидкість ратифікації зумовлювалася відповідними обставинами, в яких на той час опинилася Україна. Ратифікація цього документа відбувалася з відповідними застереженнями, що унеможливлювали перетворення України на частину нової союзної держави. Ці застереження мають винятково важливе значення для подальшої політики України та її ролі у СНД [9, с. 16].

Можна стверджувати, роки існування СНД засвідчили, що як політики, так і вчені-практики у своїй більшості усвідомили, що позбутися розладу національних економік, отримати перевагу від їх інтеграції на новій основі допомогло б погодження новими незалежними державами політики на головних напрямах реформ, які в них проводяться. Важливу роль в цьому зв'язку повинні зіграти створені зони вільної торгівлі, митного і платіжного союзів та налагодження активних ділових зв'язків з новими торговельно-промисловими партнерами як на регіональній, так і на багатосторонній основі. Необхідне також подальше звільнення від тарифних бар'єрів, ліцензій, квот, виключення прояву протекціонізму і торговельних обмежень.

Багато належить зробити для зближення політики конкуренції, торговельних режимів і правил торгівлі, вирішення практичних проблем транзитних перевезень. Для корінного покращання роботи у галузі платежів і фінансування виробничих програм необхідні заходи із зміцнення комерційних банків, створення ринку регіональних валют, відміни обмежень на обмін валюти в межах СНД, надання підтримки в становленні національних валютних ринків. Із зміцненням СНД, безумовно, повинен відбутися ріст інтеграції цих країн в європейську і світову економіку. Наразі Україна не є повноправним членом СНД. Україна, стверджується в концепції, у ставленні до СНД і виходить насамперед з економічної доцільності існування Співдружності. Розвиток економічного співробітництва з країнами СНД має сприяти зупиненню спаду вітчизняного виробництва, виграшу в часі для проведення структурної перебудови економіки і входженню у світовий розподіл праці. Користуючись застереженнями та заявами Верховної Ради 1991 р. з приводу створення Співдружності Незалежних Держав, Україна заперечувала проти надання СНД статусу об'єкта міжнародного права, а її органам — наднаціональних функцій, а також уникатиме участі в інституціоналізації Співдружності, перетворенні її на наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного характеру [9, с. 17].

2. Перспектива участі України в міжнародних організаціях

Найбільш розвинене в світі інтеграційне угруповання — Європейський Союз, який розширивши коло своїх учасників з 6 до 27 пройшов всі основні етапи інтеграційних процесів. Європейське співтовариство визнало Україну як незалежну державу у 1991 році. Україна відкрила представництво і посольство у Брюсселі, а Європейська комісія, відповідно, — представництво в Києві. Україна стала правонаступницею Угоди про торгівлю та комерційне й економічне співробітництво, укладеної між СРСР та Європейським співтовариством у грудні 1989 році У Люксембурзі 14 червня 1994 року була підписана Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС (УПС). Вона була ратифікована Верховною Радою України 10 листопада 1994 року. На сьогодні в рамках УПС визначено 7 пріоритетів співпраці між Україною та ЄС: енергетика, торгівля та інвестиції, юстиція та внутрішні справи, наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу, охорона навколишнього середовища, транспортна сфера, транскордонне співробітництво, співпраця у сфері науки, технологій та космосу [9, с. 17].

Нинішній розвиток політичного діалогу між Україною та ЄС базується на впровадженні Україною Стратегії інтеграції до ЄС, виконанні сторонами УПС та опрацюванні Плану дій в рамках Європейської політики сусідства (ПД). Україна виходить з того, що реалізація зазначеного документа має сприяти посиленню співпраці між Україною та ЄС в умовах розширення, створити необхідні умови для переходу в майбутньому до якісно нового рівня відносин з ЄС. Належна імплементація ПД повинна також сприяти поступовій інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС та створити передумови для започаткування з ЄС зони вільної торгівлі.

Кінцевою політичною метою ПД має стати укладення нової посиленої угоди з ЄС. Залишаючись поза межами Євросоюзу, Україна успішно асоціюється з процесом здійснення спільної європейської політики безпеки та оборони (СЄПБО). Наша держава бере участь у Поліцейських місіях ЄС в Боснії і Герцеговині та Республіці Македонія [9,с. 19].

Зміцненню правової основи цієї співпраці слугуватиме укладення Угоди про участь України в операціях Європейського Союзу з врегулювання кризових ситуацій, а також про безпекові процедури обміну інформацією, яке очікується ближчим часом. ЄС визнає також важливу роль України у забезпеченні безпеки і стабільності на континенті, а також її високий промислово-технологічний потенціал у військовій сфері, що підтверджується практикою запрошення нашої держави до проведення військових навчань за участю підрозділів ЄС.

В останні роки помітно активізувалося співробітництво України та ЄС в галузі енергетики, в тому числі ядерної, сільського господарства та охорони навколишнього середовища. Поступово зростає політична та фінансова допомога Україні з боку ЄС у вирішенні наболілих проблем в енергетичному секторі та подоланні наслідків аварії на Чорнобильській станції.

За підтримки ЄС здійснюється також реформування системи управління газотранспортною системою України, підтримується розвиток альтернативної енергетики в Україні, модернізація вугільної промисловості тощо. Європейський Союз є найбільшим донором України. Починаючи з 1991 року, загальний обсяг допомоги, наданої Україні з боку ЄС в рамках програми ТАСІS, макрофінансової та гуманітарної допомоги, складає понад 1 млрд євро.

Нацiональнi інтереси України стосовно НАТО визначаються з огляду на ту роль, яку Органiзацiя Пiвнiчноатлантичного договору вiдiграє у пiдтриманнi міжнародного миру, стабiльностi i безпеки, сприянні покращенню іміджу країни в Євроатлантичному регiонi, створенні нової системи регіональної безпеки в Європі, виробленню пiдходiв до проблем роззброєння i контролю над озброєннями та запобігання розповсюдженню зброї масового знищення.

Розвиток відносин особливого партнерства між Україною та НАТО:

— підвищує рівень гарантій політичної незалежності, територіальної цiлiсностi i непорушності кордонів України;

— сприяє протидії новим загрозам стабiльностi i безпеці в регiонi ЦСЄ, невід'ємною частиною якого визнано Україну;

— активно сприяє входженню України в європейські структури безпеки та її участі, в якості важливого самостійного чинника, у створенні нової архітектури та системи безпеки в Європі;

— прискорює реформування оборонної сфери i розбудову Збройних Сил України, надає можливостi для використання досвіду держав-членiв НАТО в цих галузях, зокрема, в питаннях забезпечення демократичного контролю над ЗС, вiдкритостi в плануванні оборони i формуванні військового бюджету, розбудові професійних ЗС, здатних брати участь у міжнародних миротворчих операціях, здійснюваних під егідою ООН i / або в рамках вiдповiдальностi ОБСЄ;

— дає можливостi для отримання допомоги НАТО та країн-членiв Альянсу у проведенні операцій із захисту населення від наслiдкiв надзвичайних ситуацій цивільного характеру (події у Закарпатті, Одеській i Харкiвськiй обл. та інших регіонах) [9, с. 20].

Основним документом між Україною та НАТО є Хартія про особливе партнерство підписана під час Мадридського саммiту 9 липня 1997 р. Її підписання стало важливим практичним кроком щодо забезпечення національних iнтересiв та національної безпеки нашої держави в контексті iнтеграцiйних процесів в Європі, зокрема, стосовно розширення Альянсу. В Хартії визнається, що незалежна, демократична та стабільна Україна є одним з ключових факторів забезпечення стабiльностi в Центрально-Схiднiй Європі, та на континенті в цілому, а також відзначено, що держави-члени НАТО продовжуватимуть підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цiлiснiсть, принцип непорушності кордонів, демократичний розвиток, економічне процвітання та її статус без'ядерної держави, як ключові фактори стабiльностi та безпеки в Центрально-Схiднiй Європі та на континенті в цілому.

Україна бере участь у програмі «Партнерство заради миру» (ПЗМ), і розцінює її як важливий елемент загальної структури європейської стабiльностi й безпеки, що спрямована на подальший розвиток i практичне поглиблення стосунків НАТО з країнами-членами Ради Євроатлантичного партнерства (РЄАП) в галузі оборони, вiйськово-цивiльного спiвробiтництва та миротворчих операцій.

Україна в контексті розглядає розширення НАТО як розширення зони безпеки, стабiльностi i демократії в Європі. З огляду на зазначене та на необхiднiсть дотримання загальновизнаного принципу неподiльностi безпеки ми вітаємо прагнення країн Центрально-схiдної Європи стати членами Альянсу. Водночас вважаємо, що для того, щоб розширення сприяло регiональнiй безпеці i стабiльностi, необхідно:

— гарантувати вiдкритiсть НАТО в майбутньому;

— супроводжувати процес розширення поглибленням спiвпрацi НАТО в галузі європейської безпеки з усіма державами регіону;

— вирішити всі прикордонні та iншi суперечливі питання між можливими новими членами НАТО i сусiднiми країнами. 3. СВІТОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ТОРГІВЛІ (СОТ) [9, с. 21].

Світова організація торгівлі, що є спадкоємицею діючої з 1947 року Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ), почала свою діяльність з 1 січня 1995 року СОТ покликана регулювати торговельно-політичні відносини учасників Організації на основі пакета Угод Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів (1986-1994 року). Дані документи є правовим базисом сучасної міжнародної торгівлі.

Угода про заснування СОТ передбачає створення постійно діючого форуму країн-членів для врегулювання проблем, які впливають на їх багатосторонні торговельні відносини, і контролю за реалізацією угод і домовленостей Уругвайського раунду. СОТ функціонує багато в чому так само, як і ГАТТ, але при цьому здійснює контроль за більш широким спектром торговельних угод (включаючи торгівлю послугами і питання торговельних аспектів прав інтелектуальної власності) і має значно більші повноваження у зв'язку з удосконалюванням процедур прийняття рішень і їхнього виконання членами організації.

Невід'ємною частиною СОТ є унікальний механізм врегулювання торговельних суперечок. Членство в СОТ є однією з пріоритетних задач зовнішньої політики України. Приймаючи вимоги СОТ, держава повинна знайти оптимальний баланс позитивних та негативних факторів від приєднання, а також мінімізувати можливі негативні наслідки. Основним принципом діяльності СОТ є не скасування усіх бар'єрів взагалі, а встановлення допустимих ставок мита на ввіз товарів, при цьому можуть бути виключення як для окремих товарних груп, так і окремих підприємств. В першому випадку мита можуть бути тимчасово підвищенні, якщо імпортний товар став різко домінувати на ринку, а в другому — якщо локальний виробник може довести, що імпорт наніс йому істотну шкоду.

Вступ до СОТ означає закриття більшості державних програм по підтримці окремих галузей. По відношенню державних замовлень також мають діяти рівні права для усіх учасників ринку, особливістю від сьогодення стане те, що компанія нерезидент на рівних можливостях з вітчизняною компанією також може претендувати на участь у державних закупівлях.

Зменшення імпортного мита з першого погляду буде зменшувати надходження до бюджету, але з іншого боку в наслідок росту обсягів торгівлі буде пожвавлення економіки що дасть можливість наповнити бюджет. В суспільстві існують стереотипи, що після вступу до СОТ український ринок буде завалений імпортними товарами, а вітчизняних виробників витіснять з ринку. Однак, якщо врахувати Україну невеликий ринок збуту товарів, низьку купівельну спроможність українців, то це не дасть комфортно почуватися імпортним товарам на українському ринку, які в більшості своїй будуть значно дорожчими від вітчизняних.

Для іноземних компаній більший інтерес представляє сфера послуг та інтелектуальна власність. Це підтверджує також те що проблемним питанням у переговорах між Україною та СОТ є лібералізація доступу іноземних компаній до ринку банківських та страхових послуг, відміна обмежень присутності іноземних компаній на ринку зв'язку, а також боротьба з нелегальним виробництвом інформаційних носіїв. Нині закордонні партнери з країн-членів СОТ вже вибудовують свої взаємини з українськими виробниками здебільшого в рамках правил СОТ. Тож великі українські закордонні експортери вже звикли працювати в таких умовах.

Великим позитивним наслідком вступу до СОТ можна назвати підвищення рівня конкурентного клімату в країні. Зовнішній ринок накладає відповідальність по відношенню додержання законності та стимулює добросовісну конкуренцію між вітчизняними виробниками. Більш всього ризиків має нестабільний середній бізнес, адже зважаючи на умови в яких здійснюється діяльність саме цей сегмент українського підприємництва не готовий до роботи в умовах відкритої конкуренції. При цьому до вступу України в СОТ більш готовий той великий бізнес, крупні підприємства якого вже досить успішно працюють на світовому ринку.

Висновки

Україна виступає за впровадження у відносинах з країнами СНД режиму вільної торгівлі на основі Угоди про створення зони вільної торгівлі від 15 квітня 1994 р. без будь-яких вилучень тарифного чи нетарифного характеру, вбачаючи в цьому передумову подальшої економічної інтеграції.

Угода про формування Єдиного економічного простору була підписана 19 вересня 2003 року в м. Ялті та ратифікована парламентами всіх чотирьох держав 20 квітня 2004 року (Білорусь, Казахстан, Україна та Росія).

На даний час Україна бере участь у формуванні Єдиного економічного простору з урахуванням застереження, висловленого в момент підписання і ратифікації Угоди про формування ЄЕП, яке обмежує участь в угодах, які суперечать Конституції і міжнародним зобов'язанням України.

Основною метою участі України у формуванні та функціонуванні Єдиного економічного простору є створення зони вільної торгівлі без вилучень і обмежень, з урахуванням норм і принципів СОТ, а також вимог, що випливають з інтеграції України до Європейського Союзу.

Україна продовжує брати участь у підготовці міжнародно-правових документів, що формують правову базу ЄЕП, однак при цьому скористається закладеним в Угоді про формування ЄЕП від 19 вересня 2003 року принципом різнорівневої та різношвидкісної інтеграції з урахуванням норм і правил СОТ.

Головними елементами зони вільної торгівлі повинні бути скасування і незастосування надалі у взаємній торгівлі експортного мита, кількісних обмежень, вилучень з режиму вільної торгівлі, обмежене застосування антидемпінгових, компенсаційних і спеціальних захисних заходів.

На даний час Україна бере участь у формуванні Єдиного економічного простору з урахуванням застереження, висловленого в момент підписання і ратифікації Угоди про формування ЄЕП, яке обмежує участь в угодах, які суперечать Конституції і міжнародним зобов'язанням.

Список використаних джерел

  1. Гладкий О. Рівень інтегрованості України до європейськиї структур : Україна та урядові організації Європи // Молода нація. Альманах. — 2006. — № 4. — С. 173-185
  2. Гуменюк Б. І. Основи дипломатичної та консульської служби: Навч. посіб. для студ. вуз. — К. : Либідь, 1998. — 247 с.
  3. Гуменюк Б.І. Сучасна дипломатична служба: Навч. посібник для студ. гуманіт. спец. вуз. — К.: Либідь, 2005. — 254, с.
  4. Коваль О. Співробітництво України з Парламентською асамблеєю Ради Європи // Віче. — 2009. — № 6. — С. 14-19
  5. Кокошинський О. Процеси євроатлантичної інтеграції: роль громадських організацій // Україна-НАТО. — 2005. — № 2. — С. 59-66
  6. Основи консульських зносин /Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв. — К., 2006. — 143, с.
  7. Репецький В. М. Дипломатичне і консульське право: Підручник для студ. вузів. — Львів: Бібльос, 2004. — 344, с.
  8. Руденко Г. М. Представництва іноземних держав в Україні: Статус, протокол, обслуговування, законодавчі акти. — К., 2004. — 350 с.
  9. Україна в міжнародних організаціях. — К.: Т-во «Знання» України, 2007. — 24 с.