Становлення нового світового порядку на сьогоднішній день характеризується протистоянням двох об’єктивних процесів світового розвитку, а саме — глобалізації та регіоналізації. Ці процеси наприкінці XX — поч. XXI століття йдуть паралельно з процесом переходу до нового типу соціальної організації суспільства, який має інформаційну та мережеву природу — до відкритого інформаційного суспільства.

Спільна зовнішня політика і політика безпеки ЄС є визначальним критерієм політичної складової інтеграції в Європі. Поглиблення інтеграції в рамках гармонізації позицій країн-членів у цих сферах сприяє поступу логічної кінцевої мети — остаточній інституціоналізації самодостатнього та ефективного зовнішньополітичного відомства. Це сприятиме оформленню ЄС як актора міжнародних відносин, з єдиним центром винесення рішень. Втім, незважаючи на потужний імпульс, щодо розвитку цієї інтеграційної складової, який був закладений у Маастрихтському договорі, реальна еволюція стикалась із неузгодженістю сторін у визначенні меж здійснення повноважень загальноєвропейського відомства. Багатьма державами це сприймалося, як неприпустиме обмеження власного суверенітету. Таким чином, незважаючи на оптимістичний початок, протягом 18 років перед комунітарною зовнішньою політикою поставали різного роду виклики.

Реалізація Європейським Союзом регіональної політики отримала позитивні відгуки світової громадськості. Держави-члени ЄС надають зовнішню допомогу дія розвитку з середини XX ст., а ЄС як міжнародний актор почав цю політику з 1992 р. Така можливість у нього з’явилася із підписанням Договору про ЄС (1992 р.). який заснував спільну зовнішню політику та політику безпеки ЄС. З цього часу ЄС стає окремим донором, але одночасно з цим зростає його роль у координації політики із надання ЗДР держав-членів.

У 2011 р. Європейський Союз, включно з його державами-членами. Надати іншим країнам світу допомогу на загальну суму в 55.5 млрд євро. За оцінками Комісії, допомога, виділена в 2011 р.. на 1,8 мільярди перевищує фінансування 2010 р. Загалом вона складає 0,43% від ВНП всього Євросоюзу [1]. Це означає, що ЄС є ще й найбільш щедрим донором у світі — він виділяє найбільший відсоток свого сукупного ВНП на зовнішню допомогу.

Наступним виміром є координація стосовно обсягів надання зовнішньої допомоги. У Європейському консенсусі держави-члени та інституції ЄС висловили зобов’язання до 2015 року підвищити планку до 0.7% середнього ВНП Євросоюзу. Лише чотири донори у світі регулярно перевищують цей показник, і це держави-члени ЄС (Люксембург. Швеція. Данія та Нідерланди). У абсолютних цифрах це зобов’язання означає, що ЄС і його держави-члени мати збільшити обсяги своєї допомоги вдвічі у період з 2005 р. до 2010 р.. але воші спромоглися збільшити їх тільки на 60% [5, с.12].

Три з п’яти найбільших донорів є державами-членами ЄС (Велика Британія. Німеччина. Франція). За іншим показником — бюджет допомоги на душу населення — ЄС також є лідером (близько 100 євро на кожного жителя ЄС). Допомога С’ША у перерахунку на кожного американця складає близько 53 євро. а Японії — 69 євро.

Для досягнення показника 0.7% у 2015 р. держави-члени домовилися, що у 2010 р. вони будуть надавати зовнішню допомогу у розмірі 0,56% сукупного ВПН, але по факту надали лише на 0.43%. 9 держав-членів ЄС змогли виконати необхідний показник на 2010 р. (4 вищеперераховані. а також Бельгія. Велика Британія. Фінляндія. Ірландія та Кіпр). Варто відзначити, що і від 12 нових держав-членів ЄС вимагається збільшувати обсяги своєї зовнішньої допомоги — у 2010 р. воші мали надавати допомоги на 0.17% свого ВНП. Однією із причин є економічна криза кінця 2008 р.. коли більшість держав збільшили свої бюджети на зовнішню допомогу на зовсім незначні суми, а деякі навіть трохи зменшувати [7,с.17].

У 2010 р. динаміка збільшення зовнішньої допомоги була відновлена.

Держави-члени та інституції ЄС визнають, що особливу увагу вони будуть приділяти якості допомоги та її впливу на розвиток держав-реципієнтів. Дійсно, ЄС немає ніякої вигоди у тому, щоб просто «відкупатися» від держав, що розвиваються, за рахунок надання їм фінансової підтримки. Сама по собі фінансова допомога не посилює ролі ЄС як глобального гравця, не створює позитивного іміджу ЄС. Цих цілей можна досягти за рахунок визнання своєї відповідальності за розвиток всіх держав, за усунення структурних розривів і вирішення глобальних проблем, за рахунок активної діяльності та підтримки держав-що розвиваються, у здійсненні їхньої політики (якщо реципієнти та ЄС поділяють основні цінності розвитку).

З метою реалізації зовнішньої політики ЄС, а також реалізації та моніторингу програм і проектів зовнішньої допомоги була створена мережа Делегацій ЄК в 128 країнах світу — у 2011 р. їх вже 166. і вони відкриваються не тільки у державах, а й при міжнародних організаціях.

В рамках постійно триваючої реформи надання зовнішньої допомоги, повноваження цих делегацій в області визначення напрямків сприяння і практичних питань його реалізації постійно зростають. Фактично, у всіх країнах, що розвиваються. Делегації ЄС складаються з двох незалежних одна від одної частин: політичної (покликаної вирішувати загальнополітичні та протокольні питання в інтересах Єврокомісії та інших органів управління ЄС), а також операційної, через яку і надається зовнішня допомога для розвитку.

Серед пріоритетних напрямків співробітництва ЄС із сусідніми країнами є спеціальні проекти, пов’язані з реалізацією інформаційно-комунікаційних завдань, які охоплюють комунікаційний простір прикордонних територій – «Регіональна інформація і комунікація» і «Регіональна програма обміну і поширення інформації». Ці програми є складником загальної комунікаційної політики Європейського Союзу. Їх ініціатори вважають, що інформаційно-комунікаційна співпраця має велике значення, оскільки доповнює національні програми, розв’язує складні проблеми, що мають регіональний вимір, і сприяє налагодженню взаємодії з питань, які являють взаємний інтерес.

Інформаційно-комунікаційна регіональна співпраця започаткувалась у країнах південного регіону. Проект «Регіональна інформація і комунікація» у 2004–2007 рр. реалізовувався як програма південного партнерства (Euro-Med Partnership) в Алжирі, Єгипті, Ізраїлі, Йорданії, Лівані, Марокко, на палестинських територіях, Сирії, Тунісі, Туреччині (до 2007 р.) і фінансувалась у межах програми MEDA.

Вона була спрямована на підвищення знань, рівня поінформованості і розуміння євро-середземноморського партнерства, в основному, через роботу зі ЗМІ і зосередженні уваги на громадянському суспільстві і молоді. Проект сприяв дебатам, діалогу і взаємодії молодих людей, дискусіям про майбутнє, підтримку і зміцнення в середземноморському регіоні громадянського суспільства.

Таким чином, аналізуючи еволюцію спільної зовнішньої політики ЄС варто зазначити, що на сьогоднішній день залишаються деякі структурні особливості, які зменшують ефективність СЗППБ. Втім, подальше реформування інституту, через збільшення повноважень ЗС ЄС та подолання ревізіоністських прагнень окремих держав сприятимуть більш  ефективному представництву комунітарних інтересів на міжнародній арені. Це ліквідує прірву між прагненнями ЄС та його реальними можливостями. Це дозволить перетворити ЄС на більш ефективного партнера США, а також дозволить більш згуртовано та вагомо виступати єдиним фронтом у світовій політиці. Не менш важливим напрямом СЗППБ є розвиток довгострокових стратегічних директив.

Отже, координацію політики допомоги між державами-членами інституціями ЄС слід розглядати за такими вимірами:

1)       визначення пріоритетів (мети) надання допомоги.

2)       узгодження обсягів допомоги.

3)       узгодження принципів та методів надання зовнішньої допомоги.

Режим розробки та впровадження політики визначається процесами акумуляції та посилення функцій Європейської служби зовнішніх зносин, яка з кінця 2010 р. займається питаннями зовнішньої допомоги для розвитку, а також передачею значного рівня відповідальності та повноважень у Представництва ЄС у країнах-реципієнтах. Таке переструктурування має тісніше пов’язати політику із надання зовнішньої допомоги для розвитку та політику із забезпечення безпеки і інші напрямки зовнішньої політики ЄС. Дійсно, розвиток і допомога потрібні для підвищення рівня безпеки, особливо у сусідніх регіонах, але неможливо забезпечити розвиток без наїежного рівня безпеки. При цьому європейські чиновники відмежовуються від ідеї про політизацію зовнішньої допомоги в рамках цієї реформи, натомість наголошуючи на тому, що вона має сприяти підвищенню ефективності допомоги.

Список використаної літератури

1. Андрощук Г. О. Інноваційна політика Європейського Союзу // Наука та інновації. — 2009. — № 5. — С. 85-97
2. Бажан Л. Спільна аграрна політика Європейського Союзу: проблеми фінансування аграрного сектору // Зовнішні справи. — 2012. — № 2. — С. 30-33
3. Бучик В. Інституційне забезпечення реалізації спільної безпекової політики Європейського Союзу // Стратегічні пріоритети. — 2010. — № 3. —  С. 18-22
4. Ковальчук Т. Роль і місце культурної політики Європейського Союзу у процесі європейського будівництва // Віче. — 2008. — № 1. — С. 49-50
5. Купрій В. Особливості процесу творення політики в Європейському Союзі // Вісник академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 4. — С. 377-384
6. Мельниченко Н. Конституційно-правові засади регулювання культурної політики країн Європейського Союзу // Юридичний вісник. — 2010. — № 4. —  С. 86-90
7. Трущ О. Механізм реалізації політики Європейського Союзу у сфері цивільного захисту // Надзвичайна ситуація. — 2010. — № 5. — С. 8-10