Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Сучасні проблеми транспортного права (застосування)

Вступ

1. Транспортна діяльність

2. Проблеми транспортної політики

3. Правова природа поняття «транспортні послуги»

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

В економічному житті країни транспорт посідає особливе місце. По-перше, він забезпечує зв’язок між різними галузями економіки. По-друге, здійснюється рух продукції зі сфери виробництва до сфери обігу, а тим самим транспортна діяльність виступає продовженням процесу виробництва в межах обігу і для цього процесу. Саме тому проблеми вдосконалення правового регулювання транспортної діяльності (в рамках транспортного законодавства) є актуальними на сучасному етапі розвитку держави.

В умовах докорінного реформування економіки України необхідна виважена державна транспортна політика, яка враховувала б особливості галузі та її роль у процесах економічних і соціальних перетворень. Особливої важливості набуває пошук «ідеальної» моделі співіснування ринкових механізмів та засобів державного регулювання. Така модель «співпраці» ринку і держави забезпечить нормальне функціонування транспортної системи як однієї з найскладніших галузей виробництва.

Найбільш актуальними завданнями у сфері державного регулювання транспортної галузі є такі:

  • визначення основних цілей та завдань національної транспортної політики; розробка та прийняття Концепції розвитку ринку транспортних послуг в Україні;
  • подальший розвиток національної мережі міжнародних транспортних коридорів;
  • кодифікація та гармонізація транспортного законодавства України тощо.

Важливим у цьому аспекті є визначення поняття «транспортна політика», її місця в системі правової політики, а також співвідношення з категорією «економічна політика» держави.

Тема:«Сучасні проблеми транспортного права (застосування)».

1. Транспортна діяльність

Транспортне право України є міжгалузевим комплексом, який складається з норм різних галузей права. Підставою для їх об’єднання є матеріальна відокремленість транспортної діяльності, регулювати яку і покликане транспортне право [4, с. 10].

На жаль, законодавство України не містить легальної дефініції транспортної діяльності. Тому звернемося до її доктринальних визначень.

Керуючись «золотим правилом тлумачення» проаналізуємо латинську етимологію цього терміну. «Transportatio» — це пересування, переселення, а «trans-porto» має декілька значень: переносити, пересувати, переміщати; перекидати; перевозити; переправляти тощо. Ці слова походять від «trans» — «через –», «пере –» або «наскрізь», «за», «за межами» та «porto» — носити, переносити; перевозити; увозити, привозити; мати на борту; доставляти або їхати; передавати; наносити; направляти [4, с. 11].

Лінгвістичний спосіб тлумачення терміну «транспортування» доповнимо логічним аналізом його змісту і зробимо п’ять послідовних кроків у напрямку визначення цього поняття.

По-перше. Природним буде визначити транспортування як перевезення — переміщення у просторі матеріальних цінностей та людей.

По-друге. Таке переміщення не має відбуватися стихійно. Перевезення буде результативним за умови, що воно відбувається до вказаного місця з передачею вантажу певній особі.

Визначення транспортування на основі двох виділених ознак спрацьовує в соціології, певною мірою в економічній науці, але не є правовим. Проте під таку дефініцію підпадають, наприклад, і побутові послуги членам родини, які ведуть спільне господарство. При здійсненні таких перевезень не виникають ані майнові (цивільні), ані управлінські (адміністративні) правовідносини. Тому для правового визначення перевезення, надання йому суто юридичного характеру необхідно виділити ще одну ознаку.

По-третє, переміщення цінностей та людей має відбуватися на платній основі. Ця ознака має цивільно-правовий характер. Вона є визначальною для визнання юридичного характеру відносин перевезення.

Ці ознаки певний час були достатніми для загального визначення перевезення як особливого виду економічної діяльності. З розвитком науки і техніки постійно з’являються нові транспортні засоби, які вимагають певного рівня професійності. Використання такого чи іншого транспортного засобу суттєво впливає на обсяги і швидкість перевезення. Тому постає необхідним виділення ще однієї ознаки, яка відрізняє транспортування від перевезення.

По-четверте. Транспортування — це перевезення з використанням транспортних засобів та шляхів сполучення.

Перевезення без використання транспортних засобів, як правило, не вимагають спеціального дозволу, а тому не мають публічно-правового характеру.

По-п’яте. Відомо, що транспортні засоби відносяться до джерел підвищеної небезпеки (створюють підвищену імовірність заподіяння шкоди оточуючим). Тому законодавець, як правило, встановлює порядок державного дозволу займатися діяльністю з надання транспортних послуг. Це публічно-правова ознака транспортної діяльності.

Таким чином, можливе таке доктринально-правове визначення транспортування, як переміщення матеріальних цінностей та людей на платній основі уповноваженими на це перевізниками з використанням транспортних засобів та шляхів сполучень до певного місця, а при перевезенні вантажу — з передачею певній особі.

Термін «транспортування» за своїм змістом ширший від терміну «перевезення», який застосовується в складному інституті договірного права та в інституті договорів перевезення цивільного права [4, с. 19]. З іншого боку, «транспортування» вужче «транспортної діяльності».

Транспортування — це становий хребет всієї транспортної діяльності. Інші види діяльності належать до транспортної діяльності тому, що вони безпосередньо пов’язані саме з транспортуванням.

Транспортна діяльність — це діяльність, яка безпосередньо пов’язана з транспортуванням (перевезенням і буксируванням вантажів та перевезенням пасажирів). Як вид господарської діяльності транспортна діяльність є не тільки наданням «послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність», а й управлінською діяльністю, яка «спрямована на надання» таких послуг. Тобто з юридичної точки зору, транспортна діяльність має комплексний приватноправовий та публічно-правовий характер [4, с. 22].

До основних видів транспортної діяльності необхідно віднести:

1. Транспортування — основний системоутворюючий вид транспортної діяльності, загальні основи якого визначені нами вище. Конкретний зміст окремих видів транспортування розглядається в окремій частині лекційного курсу.

2. Управлінську діяльність в галузі транспорту, яка має різні правові виміри:

2.1. Державне управління Єдиною транспортною системою, яке у свою чергу поділяється на:

Здійснення транспортної політики — діяльність з управління єдиним транспортним комплексом та окремими підгалузями транспорту і транспортними підприємствами органів державної влади та місцевого самоврядування, які наділені господарською компетенцією. Особливість такої діяльності в тому, що за своїм змістом вона полягає в розробці, прийнятті та реалізації довгострокових програм і планів розвитку транспортної галузі. Ця управлінська діяльність має переважно конституційно-правовий вимір.

Оперативне державне управління Єдиною транспортною системою — зміст її складають реалізація державного управління на середньому (обласному) та низовому (районному, міському тощо) рівнях. Така діяльність регулюється адміністративним правом та господарським законодавством.

2.2. Оперативне господарське управління, яке має два виміри:

Внутрішнє господарське управління як вид внутрішньогосподарської діяльності складається з відносин «між структурними підрозділами суб’єкта господарювання та відносин суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами» ( п. 7 ст. 3 Господарського кодексу України) [1]. До цього виду діяльності також відносяться планування і розрахунок перевезень. Такий вид управління регулюється нормами господарського права.

Управління в процесі праці, насамперед між органом управління та персоналом (екіпажем) транспортного засобу. Такі відносини знаходяться переважно у сфері регулювання адміністративного і трудового права.

Посередницьку діяльність низки підприємств та установ (з фрахтування транспортних засобів, транспортної експедиції, лоцманської проводки тощо).

Режимоутворюючу діяльність на транспорті, яка здійснюється за такими напрямками:

— Митне оформлення та контроль вантажних і багажних перевезень.

— Дотримання податкового режиму перевезень.

— Страхування транспортних ризиків.

— Забезпечення правопорядку на транспорті.

На відміну від класичних галузей права, для визначення яких виділяється певний тип правовідносин (владні, майнові, особисті немайнові, управлінські тощо), транспортне право як міжгалузевий.

2. Проблеми транспортної політики

Нині дедалі частіше увага вчених-правознавців привертається до визначення таких понять, як «правова політика» та «економічна політика». А також досить актуальним є питання структурно-галузевої політики.

ГК України фактично започаткував формування сучасної концепції правового забезпечення державної економічної політики, акцентувавши увагу на різних галузях економічної діяльності. Так, ст.ст. 9 і 10 ГК України передбачають основні форми та напрями державної економічної політики. На сьогодні важливим є закріплення основ державної економічної політики на рівні кодифікованого нормативного акта, а також подальшого формування та вдосконалення правового забезпечення економічної політики України [1].

У контексті господарсько-правового забезпечення відносин між державою та суб’єктами господарювання чималого значення набуває визначення економічної політики держави, зокрема її транспортної політики. Енциклопедичне визначення транспортної політики таке: «транспортна політика – це діяльність держави і відповідних галузевих інститутів, спрямована на забезпечення галузей економіки та населення країни перевезеннями» [3, с. 65]. Проте Д. Прейгер зауважує, що таке визначення є неповним (і ми з ним у цьому погоджуємося), «оскільки стосується лише внутрішніх перевезень, тобто не враховує можливість і доцільність реалізації транзитного потенціалу країни» [3, с. 65]. При цьому науковець дає власне визначення транспортної політики, яку він трактує як діяльність органів влади, спрямовану на повне задоволення потреб населення, галузей економіки та підприємств у перевезеннях, на реалізацію власного транзитного потенціалу при економічно обґрунтованих тарифах з додержанням екологічних вимог і міжнародних зобов’язань держави у сфері розвитку транспортних комунікацій. Треба визнати, що таке бачення транспортної політики дійсно є більш повним та адекватним реаліям сьогодення, проте з точки зору права є дещо неточним.

Так, транспортна політика – це діяльність не тільки державних органів влади, а й інших суб’єктів права (правників, науковців, економістів, юристів тощо), які можуть надавати свої консультації з приводу її формування, проте не бути державними службовцями. На підставі аналізу різних визначень транспортної політики ми вважаємо, що до основних цілей і завдань національної транспортної політики слід віднести такі:

1) розвиток національного ринку транспортних послуг;

2) розвиток загальнонаціонального ринку (внутрішньоекономічний фактор);

3) подальший розвиток власне транспортної галузі;

4) забезпечення участі держави у міжнародному товарообігу;

5) правове забезпечення розвитку транспортної системи України.

Ринок транспортних послуг

Пріоритетною ознакою національної транспортної політики є становлення національного ринку транспортних послуг. Відтак, доцільно визначитись, а що ж таке ринок з економічної точки зору, ринок з позицій законодавства і, насамкінець, що ж таке ринок транспортних послуг? Якщо узагальнити думки економістів з приводу визначення категорії «ринок», то можна виділити такі її аспекти:

1) сукупність економічних відносин у сфері обміну, за допомогою яких здійснюється реалізація товарів;

2) система економічних відносин, що виникають між виробниками в процесі реалізації ними товарів та послуг шляхом купівлі-продажу; відносини, які регулюються законами товарного господарства;

3) увесь складний механізм руху благ та послуг у формі товарів та грошей у рамках суспільного відтворення на усіх рівнях економічної системи цього суспільства.

У законодавстві України визначення ринку транспортних послуг немає. Проте є визначення фондового ринку, ринку зерна, а також ринку фінансових послуг (ст. 2 ЗУ «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р.; п. 23 ст. 1 ЗУ «Про зерно та ринок зерна в Україні» від 4 липня 2002 р.; п. 6 ст. 1 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р.). Проаналізувавши ці визначення, ми схиляємось до думки, що:

1) будь-який ринок передбачає наявність чіткого предмета купівлі-продажу – це можуть бути товари, роботи або послуги;

2) ринок зумовлює наявність покупців та продавців товарів, робіт або послуг, а також посередників між ними (ринкова економіка хоча й базується на принципах саморегуляції, проте вимагає у деяких випадках втручання держави, а тому держава в особі уповноважених державних органів також виступає учасником ринку);

3) будь-який ринок у правовому аспекті не варто розглядати як сферу діяльності чи сукупність учасників; ринок – це, на нашу думку, система складних відносин між споживачами і продавцями, посередниками і продавцями, посередниками і споживачами, продавцями між собою, а також система відносин між усіма цими суб’єктами та державою;

4) для ефективного функціонування ринку необхідне втручання держави, тому наявність владного, імперативного регулюючого впливу в деяких питаннях забезпечення функціонування конкретного ринку, – невід’ємна частина ринку [3, с. 67].

Юридичний зміст правовідносин — це зафіксовані у правових нормах суб’єктивні права та юридичні обов’язки сторін.

Правовідносини виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів. Юридичними фактами, що породжують правовідносини на транспорті, є:

— юридичні акти — це перш за все договори про надання транспортних послуг, а також певною мірою плани перевезень (ст. 8 Закону України “Про залізничний транспорт”);

— акти управління;

— певні правопорушення в сфері транспортної діяльності.

До договірних правовідносин на транспорті належать відносини, що виникають і змінюються на підставі таких договорів:

Договори перевезення — це основний вид договорів, які регулюють транспортну діяльність.

Частина 1 статті 908 Цивільного кодексу України передбачає, що такий договір має бути засвідчений відповідним письмовим документом. Загальні умови перевезення визначаються міжнародними угодами, законами України та низкою спеціальних нормативних актів. Основним законом, який містить загальні положення щодо перевезення, є Цивільний кодекс України.

Стаття 908 Цивільного кодексу передбачає можливість визначення умов перевезення самим договором[6]. Проте на практиці це положення має суттєві обмеження, що обумовлені специфікою транспортної діяльності, яка матеріально є складним технологічним процесом, а юридично набуває все більш публічно-правового характеру. Фактично сторони визначають умови конкретного виду перевезення лише в межах норм транспортного законодавства, які позбавляються диспозитивного характеру і набувають імперативності.

Основними видами договору перевезення є:

— Договір перевезення вантажу, за яким одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату (ст. 909 Цивільного кодексу України) [6].

— Договір перевезення пасажира та багажу, за яким одна сторона (перевізник) зобов’язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу — також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов’язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу — також за його провезення (ст. 910 Цивільного кодексу України).

— Договір чартеру (фрахтування), за яким одна сторона (фрахтівник) зобов’язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам (ст. 912 Цивільного кодексу України) [6].

3. Правова природа поняття «транспортні послуги»

У цьому контексті необхідним є з’ясування правової природи поняття «транспортні послуги». Так, ЗУ «Про автомобільний транспорт» визначає послугу з перевезення пасажирів чи вантажів як перевезення пасажирів чи вантажів транспортними засобами на договірних умовах із замовником послуги за плату. Відповідно до ст. 2. п. 19 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту транспортні послуги – діяльність, пов’язана із задоволенням потреби населення в перевезеннях автомобільним транспортом. Згідно з п. 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 р. № 363, транспортна послуга – перевезення вантажів та комплекс допоміжних операцій, що пов’язані з доставкою вантажів автомобільним транспортом [5, с. 66].

Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі) та Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів їх багажу на таксі передбачають, що послуги з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування – здійснення зареєстрованою в установленому законодавством порядку юридичною, а також фізичною особою – СПД згідно з договором переміщення людей та вантажів за допомогою автомобільного транспорту загального користування.

Усі наведені визначення хоча й відображають правову сутність категорії «транспортні послуги», проте є не повними, комплексними визначеннями поняття «транспортні послуги». Не погоджуючись з ними, вважаємо, що транспортні послуги потрібно розглядати як сукупність послуг, пов’язаних з фізичним переміщенням у просторі пасажирів, багажу, вантажів, що поділяються на основні послуги – з перевезення та транспортно-експедиційна діяльність, та на супутні послуги – зі зберігання, складування, пакування, зважування вантажів, фінансові, юридичні, митні та інші послуги [5, с. 69].

Для створення ефективної системи правового регулювання ринку транспортних послуг потрібно почати з формулювання та закріплення основних положень національної транспортної політики, а також на законодавчому рівні закріпити визначення основних понять «національна транспортна політика», «ринок транспортних послуг», «транспортні послуги» тощо. Проте для забезпечення перевірки ефективності функціонування системи правового регулювання ринку транспортних послуг має бути створена і ефективна система контролю, оскільки регулювання і контроль тісно взаємопов’язані, повинні кореспондувати один одному, тобто окремим засобам правового регулювання відповідають певні засоби контролю.

Висновки

Транспортне право України є міжгалузевим комплексом, який складається з норм різних галузей права. Підставою для їх об’єднання є матеріальна відокремленість транспортної діяльності, регулювати яку і покликане транспортне право.

Транспортна політика – це діяльність не тільки державних органів влади, а й інших суб’єктів права (правників, науковців, економістів, юристів тощо), які можуть надавати свої консультації з приводу її формування, проте не бути державними службовцями. До основних цілей і завдань національної транспортної політики слід віднести такі:

1) розвиток національного ринку транспортних послуг;

2) розвиток загальнонаціонального ринку (внутрішньоекономічний фактор);

3) подальший розвиток власне транспортної галузі;

4) забезпечення участі держави у міжнародному товарообігу;

5) правове забезпечення розвитку транспортної системи України.

Транспортування — переміщення матеріальних цінностей та людей на платній основі уповноваженими на це перевізниками з використанням транспортних засобів та шляхів сполучень до певного місця, а при перевезенні вантажу — з передачею певній особі.

Термін «транспортування» за своїм змістом ширший від терміну «перевезення», який застосовується в складному інституті договірного права та в інституті договорів перевезення цивільного права.

На підставі наведених міркувань ми вважаємо, що у найбільш загальному вигляді ринок транспортних послуг у господарсько-правовому контексті – це система відносин між перевізниками (експедиторами) та замовниками транспортних послуг, а також іншими учасниками та державою в особі уповноважених органів державної влади з приводу перевезення пасажирів та вантажів як на національному, так і на міжнародному рівні.

Список використаних джерел

  1. Господарський Кодекс України. // Відомості Верховної Ради. — 2003. — № 18
  2. Закон України «Про транспорт» //Відомості Верховної Ради. — 1994, N 51
  3. Прейгер Д. Формування ЄЄАТП: місце і роль України // Економіка України. – 2006. – № 3. – С. 64-74
  4. Транспортне право України: Навч. посіб. / Демський Е.Ф., Гіжевський В.К., Демський С.Е., Мілашевич А.В.; За заг. ред. В.К. Гіжевського, Е.Ф. Демського — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 416 с.
  5. Шульженко Ф. П., Кундрик Р. С. Транспортне право: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. — К.:КНЕУ, 2004. – 252 с.
  6. Цивільний Кодекс України // Відомості Верховної Ради. — 2004, N 40-41