Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Суб`єкт і об`єкт наукового пізнання

Вступ

1. Суб`єкт і об`єкт наукового пізнання

2. Поняття наукової методології та методів наукового пізнання

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Людство впродовж усієї історії пізнає світ. Наукове ж пізнання налічує всього лише кілька тисячоліть. Наука — це сфера людської діяльності, основною функцією якої є продукування і систематизація істинних знань про світ. Наука — це і продуктивна сила, і соціальний інститут, і діяльність з метою одержання нових знань, і результат цієї діяльності, — тобто сума (а точніше — система) одержаних теоретичних знань, що становлять собою у своїй сукупності мислену (ідеальну) картину світу [6, с. 154].

Основне завдання науки полягає в узагальненні та систематизації знань окремих учених і наукових колективів. Безпосередньою метою науки є опис, пояснення й передбачення процесів і явищ дійсності, що становлять собою предмет її вивчення на основі відкриття нею законів природи, суспільства і людського мислення.

На відміну від інших видів діяльності, в яких результат, як правило, буває наперед відомим, наукова діяльність дає приріст нового знання, і тому її результати часто є непередбаченими. Саме тому науку розглядають як силу, що революціонізує інші види діяльності людини.

Наукове пізнання суттєво відрізняється від буденного, від віри, від естетичної форми свідомості тощо. Історично наука виникає із неспеціалізованого знання. Щоб осмислити поняття науки, важливо виявити її істотні ознаки. Наукове знання передбачає не лише констатацію фактів та їх опис, але й пояснення фактів, осмислення їх у системі відповідних понять. Буденне пізнання лише констатує і то, як правило, поверхово, як протікає та чи інша подія. А наукове пізнання відповідає на питання не тіл ьки як, а й чому воно протікає саме таким чином. Сутність наукового пізнання полягає в обгрунтованому узагальненні фактів, у тому, щоб за випадковим виявити необхідне, закономірне, за одиничним — загальне. А завдяки цьому здійснюється передбачення майбутнього і свідоме його формування.

1. Суб`єкт і об`єкт наукового пізнання

Сутність і природу пізнання не можна осмислити ізольовано від предметно-практичної діяльності, тому істотне місце в теорії пізнання займають поняття "суб'єкт" і "об'єкт". Суб'єктом може виступати як окрема особистість, так і соціальна група чи й людство в цілому. Індивід може виступати в статусі суб'єкта практичної діяльності і пізнання лише постільки, поскільки він оволодів створеним людством світом культури — знаряддям предметно-практичної діяльності, засобами мови, логічними критеріями, нормами моралі й естетичних оцінок тощо, тобто коли став особистістю. Гносеологія як наука визначає особливий тип відношень між суб'єктом і об'єктом — пізнавальний, який у певному розумінні є похідним від предметно-практичного. Пізнання — це специфічна взаємодія суб'єкта і об'єкта, кінцевою метою якої є адекватне осягнення дійсності [7, с. 32]. Пізнавальне відношення включає в себе три складових: суб'єкт, об'єкт і зміст пізнання, тобто знання.

Об'єкт — це те, що протистоїть об'єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Його не слід ототожнювати зі світом у цілому. Об'єкт пізнання — це лише та частина об'єктивної реальності, яка перебуває у взаємодії з суб'єктом [7, с. 33]. При цьому саме виділення об'єкта пізнання здійснюється з допомогою форм практичної і пізнавальної діяльності, вироблених суспільством із врахуванням властивостей об'єктивної реальності.

Аналіз характеру взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання передбачає з'ясування ряду питань, насамперед того, якзовнішні стосовно свідомості речі стають надбанням людського розуму та як співвідносяться речі об'єктивного світу і відповідні мислені образи. Наукова філософія при розв'язанні цих та подібних питань спирається на такі гносеологічні принципи:

— принцип об'єктивності;

— принцип пізнаваності світу;

— принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання;

— принцип відображення;

— принцип творчої активності суб'єкта пізнання.

Названі принципи коротко можна сформулювати так:

Принцип пізнаваності: світ загалом, у принципі пізнаваний.

Не існує ніяких явищ, які, будучи відгородженими від усіх інших явищ, причинних зв'язків, залишаються поза пізнавальними можливостями людини.

Принцип об'єктивності: об'єкт пізнання, яким би він не був, існує поза і незалежно від суб'єкта, процесу пізнання. Звідси випливає така вимога названого принципу: предмети і явища необхідно пізнавати такими, якими вони є самі по собі. У змістзнань про ці предмети і явища людина не повинна привносити щось від себе, тобто своєї суб'єктивності. Вимога наукової об'єктивності є водночас і нормою людської моралі.

Принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання грунтується на визнанні суспільної практики основою, кінцевою метою пізнання і критерієм істини. Практика дає матеріал для пізнання, визначає характер його засобів, замовлення на осягнення тих чи інших проблем.

Принцип творчої активності суб'єкта пізнання полягає в тому, що пізнання не вичерпується новою інформацією про світ, суттєвим його завданням є створення "другої реальності" (другої природи) — світу культури.

Практика — це матеріальна, чуттєво-предметна, цілеспрямована діяльність людини, яка має соїм змістом освоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів [7, с. 34]. Вона становить собою всезагальну основу і рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання.

Суспільна практика перебуває в органічному взаємозв'язку з пізнавальною діяльністю людини, з теорією. Вона є джерелом наукового пізнання, його рушійною силою, дає необхідний фактичний матеріал, який піддається теоретичній обробці і узагальненню. В процесі практики відбувається формування суб'єкта пізнавальної діяльності. Практика зумовлює напрям і зміст мислення суб'єкта. Саме практика обґрунтовує об'єктивність змісту знання, служить критерієм, засобом перевірки істинності пізнання (знання). Вона перебуває в діалектичному взаємозв'язку з теорію.

Поняття практики виникло лише в епоху капіталізму. До того увага філософів акцентувалася на специфіці окремих форм людської діяльності.

У Новий час необхідність практичної спрямованості філософії підкреслювалася Ф. Беконом, на думку якого, знання і діяльність єдині. Проте він, як і його сучасники, не розумів історичного характеру людської діяльності.

Німецький класичний ідеалізм визнавав людську активність, та за словами К.Маркса, ідеалізм "… не знає дійсної чуттєвої діяльності як такої" [7, с. 36].

Не розумів сутності та ролі практики і Л.Фейербах, який істинно-людською вважав лише теоретичну діяльність, а практику тлумачив як утилітарну діяльність.

Сучасна західна філософія, як правило, різко протиставляє теорію практиці, зокрема сфери теоретичного і практичного розуму.

Основною ознакою практичної діяльності людини є безпосередня чуттєва зміна предмета у процесі взаємодії людини і предмета природи. Практика є основою всіх останніх форм життєдіяльності людини. Практичне відношення до природи втілюється у виробництві, а теоретичне — в природознавстві.

Структура практики, як і всіх інших форм людської діяльності, розкривається в категоріях опредметнення і розпредметнення. Аналізуючи основні моменти практичної діяльності, треба зазначити, що практика є цільовим відношенням людини. Моментами цього відношення є мета, засоби діяльності, предмет і продукт діяльності, сам процес діяльності. Людське відношення до предметів.природи опосередковане знаряддям, засобом праці. Засіб праці перебуває в єдності з метою людської діяльності і її предметом. У результаті діяльності мета реалізується, і виникає новий предмет, який раніше не існував і в якому опредметнені здібності людини.

Практичне відношення людини до світу має універсальний характер. Для людини оточуючий світ виступає як універсальний тому, що практика має тенденцію до універсальності, що виявляється в постійному розширенні сфери предметів, які втягуються в орбіту людської діяльності. Цей процес можливий лише тому, що сама людина є родовою, суспільною істотою, а її діяльне виявлення своїх здібностей є суспільним життям. У цьому розумінні історія суспільства збігається з освоєнням людиною предметного світу. Практика є суспільний процес зміни, перетворення матеріального світу у світ соціальної предметності, світ культури, олюднений світ.

У процесі практичної діяльності відбувається гуманізація самої людини. Саме в діяльності людина формує себе як творця предметного світу, викликає до життя свої творчі здібності.

Міра освоєння предмета виражається у формах практики, які відповідають тому чи іншому періоду історії людства і показують, яким чином задається предмет у людській діяльності. Рівень освоєння предмета визначає форму взаємозв'язку між предметно-чуттєвою і пізнавальною діяльністю. Основою класифікації форм практики можуть бути різні її ознаки (звичайно ж, істотні). Так, практику можна класифікувати відповідно до сфер життєдіяльності людини: практика у сфері економічного життя, практика у сфері політики та ін. Як самостійний вид практики розглядають науковий експеримент.

Визнання практики основою, метою пізнання і критерієм істини — необхідна передумова ефективного розвитку гносеології.

2. Поняття наукової методології та методів наукового пізнання

Наука грунтується на фактах. Під фактом розуміють все те, що існує чи існувало в минулому. Нагромаджені наукою факти потребують пояснення, з'ясування їх причин, зв'язків, сутності.

Важливим етапом наукового осмислення фактів є гіпотеза, яка надає пошукам розв'язання відповідної проблеми осмисленого цілеспрямованого характеру. Нерідко при розв'язанні будь-якої проблеми формулюються дві чи більше конкуруючих гіпотез. Витримавши конкуренцію з іншими гіпотезами, припущення за умови його перевірки і підтвердження перетворюється в наукову гіпотезу.

Наукове пізнання відзначається своєю упорядкованістю завдяки тому, що вчені використовують методи наукового пізнання, своєрідні дороговкази у складному лабіринті осягнення дійсності. Кожен метод включає в себе сукупність засобів, що поєднуються певними регулятивними принципами.

Класифікуючи методи за ступенем їх загальності, як правило, виділяють такі групи методів:

— всезагальні методи (діалектика і метафізика);

— загальні методи;

— спеціальні методи, які застосовуються в окремих науках (скажімо, лише в біології).

Розрізняють також ті наукові методи, до яких вдаються на емпіричному рівні пізнання, і методи теоретичного осмислення дійсності.

Методи емпіричного рівня пізнання (вимірювання, порівняння, спостереження, експеримент) дають можливість накопичити емпіричні дані, факти, аналіз яких дає можливість продукувати понятійне знання.

Спостереження — це упорядкована, систематизована, цілеспрямована система сприйнять досліджуваних явищ, його властивостей, зв'язків, відношень, яка дає вихідний емпіричний матеріал для пізнання, його властивостей, зв'язків, відношень, відповідні факти. Будь-що стає науковим фактом за умови, що воно зафіксоване тим чи іншим прийнятим уданій науці способом — у вигляді протокольного чи магнітофонного запису, фотографії тощо [6, с. 211]. Спостереження широко застосовуються в багатьох природничих та суспільних науках. У сучасній науці в процесі спостереження дедалі частіше використовують різноманітні прилади, які ніби доповнюють органи чуття людини, розширюють можливості сприймання, — мікроскоп, телескоп та ін. На відміну від спостережень, які мають місце у повсякденному житті, наукове спостереження завжди пов'язане з вирішенням відповідного теоретичного завдання, перевіркою певної гіпотези тощо.

Експеримент, перебуваючи в тісному зв'язку із спостереженням, відрізняється від останнього тим, що експериментатор активно втручається в перебіг досліджуваних явищ та подій. Він вдається до експерименту тоді, коли для розв'язання проблеми доводиться вдаватися до певної форми взаємодії з досліджуваним предметом, до створення штучного середовища з метою одержання відповідних емпіричних даних. Свідомо і планомірно підбираючи умови, в яких відбувається досліджуване явище чи протікає процес, регулюючи, багатократно повторюючи його, вчений виявляє в ньому істотне і абстрагується від неістотного.

Експеримент використовують не лише для одержання емпіричних даних. Іноді до нього вдаються і тоді, коли виникає потреба підтвердити або спростувати певні наслідки, що випливають з існуючої теорії.

Експеримент дає загалом багатшу і глибшу інформацію про досліджувані явища порівняно із спостереженням. Правда, при цьому виникає можливість привнесення суб'єктивного начала в пізнавальний процес, перекрученого відображення дійсності.

Крім названих, до методів емпіричного рівня відносять ще порівняння, вимірювання, метод спроб і помилок та ін.

Порівняння — метод емпіричного рівня наукового пізнання, з допомогою якого робиться висновок про подібність чи відмінність об'єктів пізнання [6, с. 219]. Цей метод дає можливість виявити кількісні й якісні характеристики предметів, класифікувати, упорядкувати і оцінити їх.

Вимірювання — метод емпіричного рівня пізнання, з допомогою якого визначається відношення однієї, вимірюваної величини, до іншої, що приймається за постійну стосовно вимірюваної. Метод вимірювання включає в себе такі основні моменти: вибір одиниці вимірювання і одержання набору відповідних мір, установлення правил порівняння вимірюваної величини з мірою і правил складання мір, опис процедури вимірювання.

Здобутий з допомогою емпіричних методів пізнання матеріал, факти обробляються, результатом чого є справжнє теоретичне знання. При цьому вдаються до теоретичних методів пізнання — абстрагування й узагальнення, аналізу і синтезу, індукції і дедукції та інших методів продукування понятійного знання.

Абстрагування — це метод, за допомогою якого мислено відволікаються від неістотних властивостей явищ, що вивчаються. Результатом абстрагування є поняття, в яких відображаються загальні та суттєві ознаки предметів і явищ об'єктивної дійсності [6, с. 223].

Узагальнення — це мислений перехід від окремих фактів, подій до їх ототожнення або від однієї думки до іншої, що є більш загальною. Ці переходи відбуваються на підставі особливих правил. Узагальнення перебуває в органічному взаємозв'язку з абстрагуванням, аналізом, синтезом, порівнянням тощо [6, с. 224].

Аналіз — це мислене розчленування предмета (явища, процесу), властивості предмета або відношення між предметами на частини [6, с. 224]. Процедура аналізу є органічною складовою будь-якого наукового дослідження. Вона, як правило, становить початкову стадію вивчення об'єкта, на якій дослідник переходить від нерозчленованого опису цього об'єкта до виявлення його структури, складових, а також властивостей.

Синтез — мислене поєднання різноманітних елементів, сторін предмета в єдине ціле (систему) [6, с. 227]. Синтез є наступним етапом пізнання після аналізу.

Синтез має багато різних форм. Так, будь-який процес утворення понять грунтується на діалектичному взаємозв'язку аналізу і синтезу. Аналізуються, а потім синтезуються та узагальнюються і емпіричні дані в процесі наукового дослідження. В теоретичному науковому знанні синтез виступає у формі взаємозв'язку теорій, що відносяться до однієї предметної сфери. Для сучасної науки характерні процеси синтезу не лише в середині окремих наукових дисциплін, але й між різними дисциплінами — міждисциплінарні. Так, процеси синтезу відіграли суттєву роль у процесі формування біофізики, біохімії тощо.

Індукція — метод пізнання, з допомогою якого на підставі знання властивостей, зв'язків чи відношень окремих предметів роблять висновок про наявність цих властивостей (зв'язків чи відношень) усіх предметів чи явищ відповідної предметної сфери [6, с. 229].

Об'єктивною основою індукції виступають закономірності об'єктивного світу, а суб'єктивною — пізнаваність цих закономірностей з допомогою логічних чи статистичних схем цього виду умовиводів. Логічні схеми, що застосовуються в припущенні, вказують на те, що осмислювані явища не є випадковими, а статистичні — грунтуються на припущенні про те, що ці явища є випадковими.

Історично першим видом міркувань за індуктивною схемою була індукція, що грунтувалася на факті простого повторювання зв'язків між явищами. Це так звана популярна (народна) індукція. Вона виникає в ситуації, коли в окремих випадках вбачається певна регулярність, зокрема у формі повторюваності явищ, процесів, подій, що дає можливість сформулювати цілу низку одиничних суджень, у яких узагальнюється ця регулярність. За умови відсутності суперечливих випадків ця сукупність одиничних суджень розглядається як підстава для загального висновку.

Індукція поділяється на повну і неповну. Індукція, в якій висновок про всю множину предметів роблять на підставі знання кожного елементу цієї множини, називається повною. Повна індукція дає достовірні висновки. Так, знаючи, що Земля обертається навколо Сонця, Марс обертається навколо Сонця, Венера обертається навколо Сонця і т.д., на основі знання дев'яти одиничних суджень, суб'єктами яких виступають поняття, що позначаються відповідними іменами (назвами планет сонячноїсистеми), робиться висновокза повною індукцією: "Отже, всі планети сонячної системи обертаються навколо Сонця" [6, с. 234].

Індукція, завдяки якій на основі знання лише деяких елементів множини предметів роблять висновок про всю множину, називається неповною. Неповну індукцію називають науковою лише за умови, що, крім формального, дається і реальне обгрунтування її висновків шляхом доведення їх не-випадковості, насамперед з допомогою виявлення причинно-наслідкових зв'язків між явищами, що досліджуються. Загалом же неповна індукція дає ймовірні висновки, які свідчать про необхідність діалектичного зв'язку між індукцією і дедукцією. Значний вклад у розвиток індуктивного методу належить перш за все Ф.Бекону і Дж.С.Міллю.

Дедукція — метод наукового пізнання, з допомогою якого, виходячи з більш загальних положень, одержують менш загальні, часткові, а то й одиничні [6, с. 235]. Завдяки дедукції одержують достовірне знання, тому дедуктивними часто називають необхідні умовиводи. Творцем дедуктивного методу вважають Арістотеля. Бекон та Мілль негативно ставилися як до дедуктивного умовиводу, вважаючи його другорядним методом, так і загалом до дедукції.

Сучасна наука враховує діалектичний взаємозв'язок індукції та дедукції.

Аналогія — метод, відповідно до якого на підставі подібності предметів за одними ознаками робиться висновок про їх подібність за іншими ознаками [6, с. 237]. Аналогія, як і неповна індукція, сама по собі ще не може гарантувати достовірні висновки.

Моделювання — метод дослідження об'єктів на їх моделях. Побудова моделей предметів і явиш здійснюється з метою їх досконалішого вивчення, раціоналізації способів їх побудови, впливу на них тощо. Форми моделей різноманітні і залежать від багатьох обставин, зокрема від сфери їх застосування. Так, за характером моделей розрізняють предметне і знакове (інформаційне) моделювання [6, с. 239].

Моделювання завжди застосовується разом з іншими методами, особливо в тісному зв'язку воно перебуває з експериментом. Моделювання завжди передбачає використання методів абстрагування та ідеалізації. Воно дедалі глибше проникає в практичну діяльність людей, оскільки становить собою не лише метод пізнання, але й критерій перевірки наукових знань.

Формалізація — метод, з допомогою якого змістове знання відображається у формалізованій мові. Необхідною умовою для побудови такої мови є використання аксіоматичного методу, завдяки якому вдається одержати всі твердження теорії з невеликої кількості положень (аксіом), які приймаються без доведення [6, с. 240].

Формалізація доведень дає можливість звільнитися від звертання до інтуїтивних засобів, що має вирішальне значення для строгості обгрунтувань.

Формалізація є необхідною умовою побудови штучних (формалізованих) мов. Одержані з допомогою формалізації результати мають важливе філософське значення, зокрема для розв'язання проблеми співвідношення формальних і змістових компонентів у науковому знанні. Формалізація є засобом виявлення і уточнення змісту наукового знання. Разом з тим необхідно зазначити, шо будь-яка формалізація не може вичерпати все багатство змісту знань.

Методи наукового пізнання перебувають (принаймні повинні перебувати) в органічному взаємозв'язку. Проте їх справжній взаємозв'язок можна збагнути лише в світлі всезагального методу, роль якого відіграє діалектика. Саме завдяки діалектиці кожному із методів наукового пізнання відводиться своє місце і роль у складному і суперечливому процесі осягнення секретів буття.

Методологія — це система принципів і засобів організації та побудови теоретичної і практичної діяльності, атакож вчення про цю систему. Тривалий час система принципів, якою керувалися люди, не усвідомлювалася в явній формі. Проте поступово виокремилася в спеціальний предмет пізнання і закріпилась як система соціально апробованих правил і нормативів теоретичної і практичної діяльності [1, с. 29].

Значна заслуга в розробці методології належить Сократу, Платону й Арістотелю. Основним у методології Сократа було визнання діалектичного характеру мислення як спільного добування істини в процесі зіставлення різних, часто діаметрально протилежних, думок, їх порівняння, визначення тощо. Арістотель проаналізував принципи побудови суджень, правила умовиводів і доведень. Важко переоцінити місце і роль його вчення про категорії як організуючі форми пізнання у створенні наукової методології.

Не менш значний вклад у розвиток методології належить Канту, Гегелю, Марксу, творцям діалектичного методу.

Особливого розвитку набули методологічні дослідження в XX ст. Це пояснюється зокрема диференціацією й інтеграцією наукового знання, якісними змінами, що відбулися в класичних дисциплінах, і виникненням багатьох нових дисциплін.

Методологічні знання можна класифікувати, вибравши попередньо основу класифікації. Так, методологію часто поділяють на змістову і формальну. До компетенції змістової входять такі проблеми: структура наукового знання; закони виникнення, функціонування й розвитку наукових теорій; понятійний каркас науки та її окремих дисциплін; умови і критерії науковості тощо. Формальні аспекти методологів пов'язані з аналізом мови науки, формальною будовою наукових пояснень, описом і аналізом формальних і формалізованих методів дослідження. При розв'язанні цих проблем виникає питання про логічну структуру наукового знання, що сприяє розвитку методологічної науки як самостійної сфери знання, яка охоплює всю багатоманітність методологічних і методичних принципів і засобів, операцій і форм побудови наукового знання.

Є спроби піднести структуралізм та системний підхід до рівня всезагальної методології. Проте переконливішими є аргументи на користь того, що системний підхід і структуралізм це прояв діалектичного методу. Аргументи на користь саме такого переконання містяться в розділі, присвяченому діалектиці, її сутності, законам, категоріям та їх значенню. Проте коротко все ж варто зазначити про роль діалектики як всеза-гального філософського методу і методології.

Діалектика як всезагальний метод дослідження становить собою систему фундаментальних принципів, які регулюють пізнавальну і практичну діяльність. При цьому вчений встановлює якісну визначеність досліджуваного об'єкта, його кількісну характеристику, в межах якої цей об'єкт залишається сам собою, враховує діалектичний взаємозв'язок якості й кількості, що проявляється в мірі. Наступним кроком є виявлення в об'єкті тих суперечностей, "боротьба" яких служить джерелом його розвитку, передбачення шляхів і способів розв'язання цих суперечностей. Визнаючи напрям розвитку об'єкта, що вивчається, діалектика рекомендує виявити в ньому нове, життєздатне, і старе, віджите, щоб сприяти розвитку нового.

Всебічне дослідження об'єкта передбачає використання всієї системи категорій діалектики, кожна з яких сприяє осмисленню відповідного аспекту досліджуваного об'єкта — його явища чи сутності, форми чи змісту, причини чи наслідку, необхідного чи випадкового тощо [1, с. 34].

Для діалектичного методу і методології характерні такі принципи: принцип розвитку, згідно з яким все у світі розвиваєть ся, причому має місце перехід від кількісних до якісних змін, причиною розвитку, зокрема і якісних змін, є "боротьба" протилежностей, напрям розвитку загалом має прогресивний характер; принцип універсального зв'язку речей матеріального світу, тобто визнання зв'язку всього зі всім — принцип детермінізму, який визнає поряд з іншими и причинні зв'язки і надає їм суттєвого значення.

Ці основні принципи діалектичної методології конкретизують в інших принципах пізнання, зокрема в принципах конкретно-історичного підходу, всебічного дослідження, єдності теорії і практики тощо.

Ставши на позиції матеріалістичної діалектики, дослідник до основних принципів зараховує і принцип об'єктивності підходу, тобто врахування дійсного стану речей, осмислення явищ такими, якими вони існують у дійсності поза і незалежно від свідомості і волі людей. Крім цього, він виходить із визнання принципової можливості пізнання світу. Перераховані принципи самі по собі ще не гарантують ефективності пізнання, проте ігнорування цих принципів негативно впливає на процес теоретичного освоєння об'єктивного світу.

Висновки

Істотною ознакою наукового пізнання є його системність, яка грунтується на відповідних засадах. Кожна наука перебувала на стадії її формування. Критерієм формування будь-якої науки є такий: визначення предмета дослідження, продукування понять, що відповідають її предметові, встановлення фундаментальних законів, які діють у відповідній сфері створення теорії, здатної пояснити відповідну множину фактів.

Суб'єктом може виступати як окрема особистість, так і соціальна група чи й людство в цілому. Індивід може виступати в статусі суб'єкта практичної діяльності і пізнання лише постільки, поскільки він оволодів створеним людством світом культури — знаряддям предметно-практичної діяльності, засобами мови, логічними критеріями, нормами моралі й естетичних оцінок тощо, тобто коли став особистістю.

Об'єкт — це те, що протистоїть об'єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Його не слід ототожнювати зі світом у цілому. Об'єкт пізнання — це лише та частина об'єктивної реальності, яка перебуває у взаємодії з суб'єктом. При цьому саме виділення об'єкта пізнання здійснюється з допомогою форм практичної і пізнавальної діяльності, вироблених суспільством із врахуванням властивостей об'єктивної реальності.

Класифікуючи методи за ступенем їх загальності, як правило, виділяють такі групи методів: всезагальні методи (діалектика і метафізика); загальні методи; спеціальні методи, які застосовуються в окремих науках (скажімо, лише в біології).

Розрізняють також ті наукові методи, до яких вдаються на емпіричному рівні пізнання, і методи теоретичного осмислення дійсності.

Методи емпіричного рівня пізнання (вимірювання, порівняння, спостереження, експеримент) дають можливість накопичити емпіричні дані, факти, аналіз яких дає можливість продукувати понятійне знання.

Список використаних джерел

  1. Крушельницька О. В. Методологія та організація наукових досліджень: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2003. — 189 с.
  2. Мальцев П. М. Основы научных исследований. — К. : Вища школа, 1982. — 191 с
  3. Основы научных исследований:. — М. : Высш. шк., 1989. — 399, с.
  4. Пілюшенко В. Л. Наукове дослідження: організація, методологія, інформаційне забезпечення: Навчальний посібник. — К. : Лібра, 2004. — 342, с.
  5. Попов В. Н. Основы научных исследований. — К. : Вища школа, 1982. — 199 с.
  6. Соціологія: Підручник /Ред. Віктор Городяненко. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К. : Академія, 2008. — 542, с.
  7. Шейко В. М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: Підручник. — К.: Знання, 2004. — 306, с.