Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Співвідношення понять людина, індивід, особистість, індивідуальність, суб’єкт та об’єкт діяльності

1. Співвідношення понять “Людина ”, Індивід, Особистість, індивідуальність, суб’єкт та об’єкт діяльності

Вивчення особистості допомагає окреслити підходи до з’ясування причини поведінки, що мають своїм джерелом взаємозв’язки суспільства і людини. Знання цих питань допомагає розв’язати задачу про те, як сприяти максимальному виявленню можливостей людини, її сил на користь суспільства. В психології можна зустріти терміни: людина, індивід, індивідуальність, особистість, суб’єкт діяльності, які іноді є синонімами, але кожне з цих понять фіксує лише певний аспект в загальній сукупності психічних властивостей. Найширше поняття серед названих – людина. Це жива істота, яка володіє мовленням, свідомістю, здатна створити знаряддя і користуватись ними у спільній праці. Це вид “гомо сапіенс”, система ознак, що відрізняє людину від інших видів живих істот.

Індивід – це окремий представник виду, якому властиві і загальні, і одиничні, і неповторні якості.

Індивідуальність – це сукупність особливостей, що відрізняють одну людину від інших. Цей термін підкреслює, об’єднує неповторні риси людини. До особистісних властивостей з усієї різноманітності рис людини, відносять ті, які обумовлюють суспільну поведінку або діяльність. Це, в першу чергу, мотиви і задачі, які людина ставить, риси характеру, що обумовлюють вчинки, здібності, які забезпечують придатність людини до суспільно корисної праці. Слово особистість застосовується до людини лише з певного етапу її розвитку. Ознаки появи особистості: підпорядкування мотивів, “я сам”, довільна поведінка. Індивідом але не особистістю і не індивідуальністю, можна назвати і немовля, і розумово відсталу людину, і людину, яка зростала поза суспільством (вовчі діти).

Індивідуальність – 1) сторона особистості, що фіксує її унікальність, цінність для суспільства, її своєрідність. 2) це вищий рівень розвитку індивіда, як особистості. (Б.І.Ананьєв).

Поняття особистості не є лише психологічним, досліджується як у різних галузях психології, так і багатьма науками: диференційна психологія (індивідуально психологічні особливості і відмінності між людьми, темперамент, характер, здібності); соціальна (статус і ролі особистості, міжособистісні відносини); вікова психологія. Існує більше 50 визначень особистості, об’єднує їх підкреслення соціальності, суспільної обумовленості природи особистості.

Приклади визначення: Особистість – 1)суспільний індивід, об’єкт і суб’єкт історичного процесу (Б.Г.Ананьєв); 2) спосіб буття людини у суспільстві індивідуальна форма існування і розвитку соціальних зв’язків (Л.І.Анциферова); 3) система властивостей, яку набуває індивід у предметній діяльності і спілкуванні, що характеризує його з боку включення у суспільні відносини (А.В.Петровський); 4) соціальна властивість індивіда (Б.Ф.Ломов); 5) особлива якість, яку набуває індивід у суспільстві (О.М.Леонтьєв).

2. Структура особистості

Особистість — складне цілісне утворення. Дослідженню її структури присвячені праці багатьох психологів. Згідно з дослідженнями К. К. Платонова в структурі особистості виділяють чотири головні однопорядкові підструктури.

Перша підструктура характеризує спрямованість особистості або вибіркове ставлення людини до дійсності. Складові якості цієї підструктури особистості не є природженими і відображають індивідуальне суспільне мислення. Формується спрямованість особистості в процесі виховання. Виділена окремо в психологічній структурі особистості спрямованість, у свою чергу, включає систему взаємопов’язаних компонентів: інтереси, бажання, прагнення, ідеали, світогляд, переконання. Вказані компоненти спрямованості характеризують ставлення особистості, її матеріальні й духовні потреби, моральні якості.

Друга підструктура включає знання, уміння, навички й звички, які засвоєні у власному досвіді шляхом навчання. Іноді цю підструктуру розглядають як підготовленість індивіда. На формування компонентів даної підструктури помітно впливають біологічні й генетичні якості людини. У наш час компоненти, об’єднані підструктурою досвіду, не всі психологи схильні розглядати як властивості особистості.

Третя підструктура включає індивідуальні особливості психічних процесів: відчуття, сприймання, емоції, волю, мислення, пам’ять. Психічні процеси, які є динамічним відображенням дійсності в різних формах психічних явищ, забезпечують зв’язок особистості з дійсністю. На основі психічних процесів утворюються психічні якості особистості, які забезпечують певний кількісно-якісний рівень її психічної діяльності і поведінки, типовий для індивіда. Основні компоненти третьої підструктури формуються й розвиваються за допомогою вправ, при цьому великого значення набувають вольові якості індивіда, оскільки вони лежать в основі свідомого регулювання психічних процесів і станів особистості.

Четверта підструктура особистості включає властивості темпераменту, статеві й вікові властивості. До неї ж відносять і патологічні (органічні) зміни особистості. Формування компонентів цієї підструктури можливе лише за допомогою тренування, але частіше має місце формування замінників (компенсаторних механізмів) природних властивостей, яких недостає. Ця підструктура має назву біопсихологічної, оскільки якості особистості, які до неї входять, головним чином зумовлені фізіологічними особливостями мозку. Активність проявів цієї підструктури залежить від сили нервових процесів.

3. Суть особистості,  детермінація її розвитку

Особистість є об’єктом дослідження ряду наук: філософії, соціології, теорії наукового комунізму та ін. Структура особистості включає, отже, структуру індивіда у вигляді найбільш загальних і актуальних для життєдіяльності і поведінки комплексів органічних властивостей», індикатором індивідуальності є «активність творчої діяльності людини, втілення, реалізація в ній всіх великих можливостей історичної природи людини».

Одним із основних принципів в розумінні розвитку людини є принцип детермінізму. Детермінація — особливим чином організована структура причинно-наслідкових взаємодій, яка забезпечує позитивні ефекти розвитку. Існує декілька підходів до трактування цього поняття. Механічний підхід до трактування детермінізму полягає у теорії про те, що природній стан психіки це стан спокою, рівноваги. Стимулом розвитку є лише випадковий зовнішній фактор, соціальної чи біологічної природи, а сама психіка є лише пасивною передавальною ланкою. Тобто, по суті не сприймається процес саморозвитку психічного. Важливими особливостями акмеологічного трактування принципу детермінізму є: поступальний характер розвитку: визначна роль особистості як системоутворюючого фактора розвитку; важлива роль механізмів саморозвитку, самоорганізації, саморегуляції: гармонійне поєднання внутрішньої і зовнішньої детермінації» поведінки і діяльності особистості як єдина умова творчого характеру процесу функціонування та розвитку особистості.

4. Самооцінка і рівень домагань

Характер виявляється не тільки у стосунках з іншими людьми, але й із самим собою. Кожний з нас, навмисно або сам того не усвідомлюючи, нерідко порівнює себе з іншими й у результаті виробляє досить стійку думку про свій інтелект, зовнішність, здоров’я, становище в суспільстві, тобто формує “набір самооцінок”, від якого залежить: скромні ми або зарозумілі, вимогливі до себе або самозаспокоєні, соромливі або чванливі. У людей, що страждають неврозами, самооцінка частіше буває завищеною або заниженою, а іноді навіть крайньою (найдобріший, найсоромливіший, найчесніший). Люди з істеричними проявами висловлюють такі судження: “Я набагато умніше, красивіше, добріше більшості людей, але я найнещасливіший і найхворіший”.

Які ж трудності спілкування виникають у людей із завищеною самооцінкою? Людина, яка вважає себе набагато умнішою за інших і, тим більше, навмисне це підкреслює, неминуче викликає роздратування оточуючих. Це природно — адже думка “бачите, який я розумний”, розуміється як зневажливе ставлення до інших. Неадекватна зарозумілість, підкреслення своїх достоїнств, пихатість, зневага до інших — невичерпне джерело негативізму оточуючих. Завищена самооцінка сприяє і такій рисі характеру, як надмірна образливість. Образа, як правило, — це почуття, що виникає у відповідь на несправедливе до себе ставлення. Але що значить для людини “несправедливе”? А те, що чиясь думка про неї нижче її власної думки про себе. Звідси ясно, що завищена самооцінка сприяє образливості, нетерпимості до найменших зауважень (правда, буває й інша крайність: з висоти свого “Я” навіть серйозну критику не бере близько до серця).

З якими ж труднощами в спілкуванні стикається людина зі заниженою самооцінкою? Уявлення про себе, як про менш здатну, некрасиву, невезучу, нещасливу, хвору, властиві, в основному, людям з тривожним, застряваючим і педантичним типами акцентуації характеру, вони створюють знижений фон настрою, закріплюють “комплекс неповноцінності”. Стійка надмірно низька самооцінка спричиняє надмірну залежність від інших, несамостійність і навіть підлещування, з’являється боязкість, замкнутість, перекручене сприйняття оточуючих.

На формування самоповаги і самооцінки впливають багато чинників, що діють вже в ранньому дитинстві — ставлення батьків, стан серед ровесників, ставлення педагогів. Порівнюючи думки про себе оточуючих людей, людина формує самооцінку, причому цікаво, що людина спочатку учиться оцінювати інших, а потім уже — себе. І лише до 14-15 років підліток опановує метод самоаналізу, самоспостереження і рефлексії, аналізує досягнуті власні результати і тим самим оцінює себе, впливає на рівень домагань особистості, що характеризує ступінь важкості тих цілей, до яких прагне людина і досягнення яких здається їй привабливим і можливим. Рівень домагань — той рівень важкості завдання, котрий людина зобов’язується досягти, знаючи рівень свого попереднього виконання. На рівень домагань впливає динаміка невдач і вдач на життєвому шляху, успіху і неуспіху в конкретній діяльності. Рівень домагань може бути адекватним (людина обирає цілі, яких реально може досягти, і які відповідають її здатностям, умінням, можливостям) або неадекватно завищеним, заниженим. Чим адекватніше самооцінка, тим адекватніший рівень домагань.

Самоповага — узагальнене ставлення особистості до самої себе, прямо пропорційне кількості досягнутих успіхів і обернено пропорційне рівню домагань (самоповага = успіх/ домагання), тобто чим вище домагання, тим більшими повинні бути досягнення людини, щоб вона могла себе поважати.